З блокнота письменника · “Невже до затьмареного запорозько7козацького куточка нашої історіографічної світлиці все ж починають пробиватися тверезі промінчики?” · с. 7сторінка оригіналу ↗
Дещо про запорозьких козаків
Слово Просвіти, №22 за 2025 рік
Костянтин СУШКО, лавреат премії імені Івана Франка, м. Запоріжжя
Роботу над рукописом під такою назвою я нещодавно завершив. Приводом став тритомник Дмитра Яворницького “Історія запорізьких козаків”. З часу його виходу (1990–1992) прочитав не раз, а востаннє, не так давно, вельми уважно, та ще й з олівцем у руках. Виписав хмари цитат, зміст яких навіть з побіжного погляду викликає безліч запитань, тож ризикнув їх прокоментувати й пояснити. Вийшло цікаво, декому, можливо, несподівано, позаяк ми вже аж занадто звикли до винятково бездоганно-героїчного подання нашого Низового братства. Аж тут – стаття Петра Чернеги (“Слово Просвіти”, №17, 1-7 травня 2025 р. “Невгамовний патріот України: Пантелеймон Куліш у суспільно-політичному русі ХІХ ст.”. Приємно – і відрадно!, що автор наважився не лишень сказати, як є, про цього нашого видатного наукового, політичного й літературного діяча, а й зачепив моменти-наголоси, на яких побудувано мій рукопис. Знов-таки, приємно ще й відрадно, що автор статті в “СП” не просто зацікавлений дописувач-аматор, а доктор історичних наук, професор, викладач Українського державного університету ім. М. Драгоманова, тобто фахівець у темі, котрої я торкнувся. Через що й вирішив оприлюднити передмову до свого рукопису: з неї прозоро видно, про що йдеться. Розв’язана рашистами бійня має все-таки закінчитися, і нам уже зараз слід думати, як жити далі. Не гартувати, як упродовж останніх 33 літ, національні почуття винятково міфами, а протерти, нарешті, очі, глянути на світ, що нас оточує, тверезо і творити власну державу конкретними справами, а не зводити її на патріотичних гаслах!
*** Чи охота було тобі, діду, “спростовувать”, “розмотувать клубки”, “розвінчувати”, “викривати”? Адже неприємне і, головно, невдячне заняття… Навпаки! Інколи відчував навіть щось схоже до натхнення. Бо нічого не розмотував, нікого не розвінчував, не спростовував і не викривав (шановні читачі все це бачили). Просто намагався розчистити стежечку, як мені здавалось, до здорового глузду й правди. За багатьма напрямками начебто щось прояснилося. Бо заняття з “розчищення”, “прибирання”, зрештою, “просвітлення” визначається не ступенем приємності-відразливості, а вагою доцільності. Вона ж у нас – більше, ніж очевидна. Колись нишком підозрював, а згодом став натрапляти у наших видатних мислителів на готову думку, що український народ серед тих етносів, на чию долю випало забагато усіляких випробувань. Надто – упродовж останніх чотирьох століть із особливим наголосом на ХХ. Сподівалися, що загалом усе завершилось, аж воно й у ХХІ перетекло… Причини? Одна з них: у нас добряче понівечений власний життєпис. Принаймні, недоречностей у ньому вистача. І всі зведені до рангу неспростовних фактів. Дякувать за це, з одного боку, маємо несумлінним, точніше, мудрим літописцям, аз іншого – нашим новітнім “доброзичливцям” із їхнім вишуканим редагуванням того самого життєпису. Плюс наша принизлива манера, котрої ніяк не можемо позбутися: ворогів виставляти ідіотами, а своїх героями. Тоді як міф є міф. Як аптечна пігулка. Отам, отам і отам можна, але вельми і вельми обережно, а ондечки аж отам – у жодному разі! Можна споживати несправжній хліб, ласувати нестямно смачними, але нашпигованими усілякими домішками цукерками чи шоколадом; можна зробити ефектну, проте вкрай шкідливу пластичну операцію… Багато чого можна! Бо, як чогось дуже хочеться, ми на все затуляємо очі. Коли ж припече, коли, приміром, терміново випаде поміняти кров, то вимагаємо крові справжньої, природної, без жодних-жодних домішок. Не прозвучить надто пафосно, коли скажу, що національний життєпис – кров етносу? Дякую за ласку і нагадую банально відоме: історія, минуле – фундамент, на якому зводиться сучасне із зазиранням у майбутнє. Чи звертаємо увагу, що за камені опиняються у нас під руками, який розчин нам підсовують? Певен, читач збагнув: я не досліджував запорозько-козацьке явище всеосяжно, а лиш, виокремив ті його моменти, які видались мені знаковими, і пильно до них придивився. Спершу гадав, що вистачить тритомника Д. Яворницького, аж довелося звернутись до В. Голобуцького, скористатися послугами ще деяких учених, зокрема й тих, які готували малу енциклопедію Українського козацтва (“УКМЕ”). Працював і з тритомником “Исторія возсоединенія Руси” (1874-1877) письменника, фольклориста, етнографа, мовознавця, перекладача, редактора, видавця, філософа, історика та ще й члена Кирило-Мефодіївського товариства Пантелеймона Куліша (1819-1897). Хоча праця загалом присвячена не Запорозькому козацтву, все ж у ній, як на мене, вперше, до Яворницького, сказано про низовиків так широко, та ще й… своєрідно. Не випадково Дмитро Іванович нерідко посилається на П. Куліша. Але винятково у фактологічному плані. Тоді як отаке лишається без коментарів (тут і далі подаю у власному перекладі українською)… “Справді, цивілізація багато втратила від козацьких повстань”. “Козаки були представниками живої си/ ли, яку притісняла панська сваволя, прагну/ чи закувати цю силу в непорушний status guo, і в цьому разі праві ті історики, які назива/ ють українських козаків (інших ми їм охоче віддаємо) ворогами державності, розбійни/ ками, ненависниками громадського ладу”. Тим паче, ось це… “Козаки не мали не тільки релігійної, а й політичної тенденції”. “Ось чому й автор (Куліш – сам про себе. – К. С.) цієї відважної книжки (“Исторія возсоединенія Руси”. – К. С.) надає зловредним козакам такої ж уваги, як і корисним колонізатором України, просвітникам суспільства, енергійним розповсюджувачам продуктів високої цивілізації в неосвіченому, напівазійському середовищі нашого народу”. Хвацько? Зухвало? Скоріше, несподівано, незвично. Тож і кажу: зауважено так майже півтора століття тому – головно, ДО “Исторіи запорожских казаков” Д. Яворницького – але Дмитро Іванович методом критичного підходу в поданні Низового козацтва не скористався. Власне, як і всі його послідовники. Навпаки, активізувалося (чи не з подання В. Голобуцького?) десь отаке (наших першовідкривачів я вже нацитувався, тож звернімося до забугрівських)… “Той “запорозький дух” – це було, кі/ нець/кінцем, споконвічне прагнення україн/ ського народу й української людини до свобо/ ди й незалежности – по всіх усюдах україн/ ської землі, на всіх ділянках українського громадянського й індивідуального життя, в усіх виявах і проявах української національ/ ної душі і вдачі”. (Тут і далі виділено мною. – К. С.) “То була одвічна традиція запорозька – боронити не тільки власну свободу, але й свободу інших людей і народів”. “Січ і створена була князем Дмитром Вишневецьким у половині ХVI ст. як фор/ пост проти турецько/татарської навали, що загрожувала тоді не лише Україні, але й усій Європі”. “…тривала й завзята боротьба Запо/
розької Січі, що переживала тоді (1734–1775. – К. С.) складний процес пере/ творення на державу і суспільство модерно/ го типу, проти російського імперіялізму…” “…з руїн Запорозької Січі виростала й виросла, овіяна тим вічним “запорозьким духом”, Нова Україна, не лише Південна, алей ціла Україна – нашої доби й майбутніх по/ колінь”. Це – з передмови українського історика, архівіста, політичного діяча Олександра Оглоблина (США,1899–1992) до двотомника “Запоріжжя XVIII століття та його спадщина” (“Дніпрові хвилі”, Мюнхен, 1965–1967) українського історика, архівіста, д. і. н. Наталки Полонської-Василенко (Німеччина, 1884–1973). А це вже із самого двотомника (без жодних втручань): “Запорозька Січ зайняла виключне місце серед земель України і в психології українсько/ го народу. Козак в уяві українського народу став синонімом лицаря, оборонця, захисника від усякого ворога. Козакування у степу ста/ ло моральним обов’язком (! – К. С.) молодого українця. Запоріжжя стало школою шляхет/ ности (!! – К. С.), лицарства, до якої прагну/ ла молодь усіх станів України…” Мовлено так, ніби й не зауважував П. Куліш: “Шкодити історикові може одне лиш невтримне розхвалювання з боку людей, роз/ винутих менше автора, які захоплюються ним через своє невігластво, тоді як відповід/ но розвинений та обізнаний читач мовчки усе засуджує. Немає гіршого для самовдос/ коналення історика, ніж отримати визнан/ ня неосвіченої більшості й насолоджуватися одностайним, масовим захопленням твоєю роботою, котру належним чином здатні оцінити лишень одиниці”. “Допоки тяжіє над нами нерозуміння на/ шого минулого, у найширшому сенсі цього слова, доти ми не зможемо вчиняти вільно й усвідомлено сьогодні, через це ми навіть, певною мірою, позбавлені майбутнього, ос/ кільки воно виростає із нинішнього”. Людині з середини ХІХ століття це боліло, про що вона й казала прямо, щиро і відверто, отримуючи кпини ледь не з усіх боків не лишень за життя, а й згодом. Після, як начебто цілком об’єктивної оцінки “Исторіи возсоединенія Руси”, ув якій автор… “Прагне до подолання однобічності, не/ критичності у висвітленні історії козаччини…” “Куліш одним із перших висловив оригінальну думку щодо станового оформлення козацтва – так звану “боярську теорію…” “…послідовно проводить думку про супе/ речливість, неоднозначність ролі козацтва в історії України…” …раптом… “Тенденційність у доборі джерел та в інтерпретації фактів обмежують наукове значення історичних праць Куліша”. “Безапеляційність суджень, а то й образливі випади…” “…запальна вдача Куліша, його претензії на власну виключеність, на особливе місце в суспільному житті України. Історичні пог/ ляди Куліша не становили собою стрункої системи…” Таке враження, буцімто автор1 вписав це силоміць, за чиєюсь командою, бо ж дивіться, що він каже далі… “І все ж погляди, ідеї, гіпотези Куліша зберігають свою цінність як каталізатор свіжих ідей. Хоч і викладені в ексцентричній формі, не завжди підкріплені належним науковим апаратом, вони застерігають від фрагментарності, однобокості у висвітленні історії козаччини, від самолюбування та “шароварщини” (Виділено мною. – К. С.). Віват! Слава! Ясний погляд, легкий і прозорий стиль. А те, що в кількох попередніх цитатах… Автор же не у власному, окремому й незалежному творі все це виголошує, а в колективно стуленій енциклопедії! Де є редакційна колегія, серед дванадцяти членів якої лишень один молодший науковий співробітник (з повноваженнями ученого секретаря), стільки ж кандидатів історичних наук, а решта – доктори-професори, навіть два членкори й академік! Тож і передмова до “УКМЕ” має геть неоднозначну назву: “Феномен українського козацтва” А вже в самій передмові: “Комплекс статей розкриває держа/ вотворчий потенціал козацтва” (виділено автором передмови. – К. С.). Нічого вже не коментуватиму, бракує сил, нагадаю лишень, що феномен означає явище, єдине в своєму роді, взяте в його цілісності, в єдності з його сутністю. Тулиться до характеру того, над чим б’ємося вже ондечки яку сторінку поспіль. Аби відповідь стала повнішою, послухаймо ще й письменника Френсіса Фітцджеральда (США, 1896–1940): “Невміння вірно оцінювати – ось що може зашкодити в майбутньому”. Невже до затьмареного запорозько-козацького куточка нашої історіографічної світлиці все ж починають пробиватися тверезі промінчики? Схоже. Ось кілька зовсім свіжих нестандартних думок не якогось, сенсаційно заклопотаного філолога, а доктора історичних наук, професора, викладача УДУ імені Михайла Драгоманова Петра Чернеги, які несподівано трапилися на сторінках нашого просвітянського часопису2, коли роботу над рукописом я вже завершив. Аналізуючи вагомий доробок Пантелеймона Куліша все в тому ж куточку, поважний учений зазначає: “У перших працях митець яскраво заявив свою національно/патрітичну позицію, прагнучи повернути нащадків козацької еліти обличчям до народу і виконати своє історичне призначення”. “…П. Куліш поступово відходить від за/ хоплення козацтвом, прагне об’єктивно і критично вивчити його соціальний стан, стосунки з селянством, міщанством і шлях/ тою”. “Під впливом романтичної ідеалізації козацтва, що домінувала в українській істо/ ріографії першої половини ХІХ століття…” (Вона домінує у нас і нині. – К. С.) “Твір вражає глибоким аналізом суспіль/ но/політичного життя України…” Отже, процес таки пішов. Епізодичну ж крапку, даруйте, лишаю за собою: “Історію запорізьких козаків” Дмитра Яворницького в трьох томах і в перекладі Івана Сварника варто б переписати. Ретельно, уважно, зберігаючи стиль автора, але… 1. Помітно скоротити. 2. Виправити фактологічну неузгодженість. 3. Нове видання оснастити вагомими й гранично фаховими, науковими коментарями. А тепер уважно придивіться до знаменитої картини Ілька Ріпина (на фото). Порахуйте, скільки в ній персонажів із розвеселим виразом обличчя, а скільки дивляться не просто зосереджено-замислено, а навіть збентежено-заклопотано. Зверніть увагу на козака в центрі, над писарем, із люлькою в руках (кажуть, то сам легендарний кошовий Іван Сірко). Ич, який веселун, фат! Справжній січовий мачо. Не замислювались, чому знаменитий художник вдався до такого психологічного “різнобою” в зображенні персонажів? Про що він цим нам сповіщає? У своєму рукописі кажу про це детально й переконливо.
____________ 1 Увесь набір прокулішівських та антикулішівських цитат – зі статті О. Коробова про П. Куліша в “УКМЕ”. 2 “Слово Просвіти”, №17, 1-7 травня 2025 року, стаття “Невгамовний патріот України Пантелеймон Куліш у суспільно-політичному русі ХІХ ст.”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
