Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №22 за 2025 рік

16 с. · 32 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 22 (1305), 5—11 червня 2025 За мову, за віру, за рід!

Святковий концерт народного артиста України, професора Івана Дерди та його концертмейстера, завідувача кафедри музики, доцента Вадима Лісового відбувся 1 червня в Шевченківській залі Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича під гаслом “За мову, за віру, за рід!” і був присвячений 150-річчю вищого навчального закладу. Програма концерту була надзвичайно цікавою та різноманітною. Прозвучали зразки української камерно-вокальної музики: пісні, романси, авторські солоспіви. Кожен музичний твір утверджував глибину українського духу та знаходив відгук у серцях слухачів! – Ти заплющуєш очі – і чисті ноти неперевершеного майстра музики Вадима Лісового відносять тебе в дитинство, юність. Там звучали сьогоднішні твори Ткача, Шевченка, Михайловського в музичній обробці Івана Дерди, – ділиться враженнями Галина Українець. – Сиділа в ошатній Шевченківській залі, де навіть листя за вікном пританцьовувало під майстерне виконання професіоналів. Але окраси додавала чарівна ведуча. Шановна пані, якою захоплююся давно, – Лідія Дерда. У залі звучали пісні і серенади, а вальс просто зачарував ніжним звучанням музики і голосу під авторські твори Івана Михайловича. Особливі емоції зали викликав завершальний номер концерту – авторська пісня Івана Дерди на слова Дмитра Павличка “Апостол України”. Це була щира спільна молитва до Господа за долю нашої Вітчизни з надією на перемогу Добра і Світла! Викладачі і студенти університету, просвітяни Буковини радо привітали істинно народного артиста України не тільки з успішним концертом і недавнім днем народження, але й з високою відзнакою – врученням Народної премії імені Тараса Шевченка в Києві 21 травня. Про це ми розповіли в попередньому номері нашої газети. Нагадаємо: професор Іван Дерда нещодавно обраний головою Чернівецької обласної “Просвіти”. Власн. інф. Фото з відкритих джерел
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

“Павутина” для ворога

У неділю, 1 червня, Служба безпеки України провела унікальну і масштабну операцію під кодовою назвою “Павутина”, завдяки якій було знищено третину російської стратегічної авіації. У рф цю подію вже охрестили “російським Перл-Харбором”. Як повідомили в СБУ, підготовка до операції з кодовою назвою “Павутина” тривала понад 18 місяців і була спрямована на знищення стратегічної авіації росії – носіїв крилатих ракет, які регулярно атакували українські міста. 117 FPV-дронів були доставлені на територію росії за допомогою вантажівок із мобільними дерев’яними конструкціями, що приховували безпілотники. Атака одномоментно охопила чотири ключові аеродроми: “Бєлая” (Іркутська область), “Оленья” (Мурманська область), “Дягілєво” (Рязанська область) та “Іваново” (Іванівська область). Було уражено 41 російський літак, зокрема А-50, Ту-95, Ту-22М3 і Ту-160. У результаті СБУ знищила 34% стратегічних носіїв крилатих ракет рф, завдавши ворогу збитків на понад 7 млрд доларів. Реакція міжнародних ЗМІ Міжнародні медіа активно висвітлюють операцію “Павутина”, наголошуючи на її унікальності та технологічній складності. Багатьох вона здивувала, однак інші нагадують, що за роки війни українські Збройні сили та спецслужби неодноразово доводили свою винахідливість та ефективність (наприклад, потоплення “Нептуном” крейсера “Москва” та вибух на Кримському мості). Однак ця операція перевершила попередні досягнення. Clash Report: Не має рівних за економіч³ ною ефективністю Видання Clash Report одним із перших висвітлило операцію “Павутина”, наголосивши на її винятковій економічній ефективності. Диверсійна атака СБУ, за їхніми оцінками, не має рівних за співвідношенням витрат і результатів. Використані Україною FPV-дрони коштують від 300 до 600 доларів, тоді як модернізований російський стратегічний бомбардувальник Ту-95МС оцінюється у понад 100 млн доларів. Це створює вражаючий розрив у вартості – більш ніж у 100 тис. разів. CNN: Давид проти Голіафа У CNN пишуть, що українська спецоперація відбулася у стилі “Давид проти Голіафа”. Американські аналітики називають атаку найбільшою в історії війни, що демонструє здатність України вражати цілі в глибокому тилу РФ. Втрата бомбардувальників змусить Росію більше покладатися на дрони, а також відволіче ресурси на внутрішню безпеку, вважають експерти. “Путіну буде складно пояснити такий масштабний провал”, – зазначив військовий аналітик Карл Шустер. Bloomberg: Замінити втрачені літаки буде дуже складно У виданні відзначають, що деякі з найсучасніших видів озброєння Росії залежать від іноземних компонентів. Мова йде про крилаті ракети, бомбардувальники, підводні човни та зенітні радіолокаційні станції. Тому знищення третини їх авіаційного стратегічного флоту означає, що “замінити втрачені літаки буде дуже складно через санкції”. The New York Times: Стратегічний і сим³ волічний удар по Кремлю Журналісти підкреслюють, що операція “Павутина” демонструє, як Україна змогла використовувати дрони для адаптації та розвитку у війні проти набагато більшої армії з більшими ресурсами. Також вони кажуть, що це важливий стратегічний і символічний удар по Росії. Військові аналітики називають операцію СБУ “історичною подією, рівною потопленню російського крейсера “Москва” чи атакам морських дронів, які змусили Чорноморський флот РФ покинути Севастополь”. “Це приголомшливий успіх українських спецслужб”, – заявив Джастін Бронк, експерт Королівського інституту об’єднаних служб у Лондоні. За його словами, навіть якщо підтвердиться знищення половини з 41 заявленого літака, це суттєво обмежить можливості російської авіації для ракетних ударів по Україні та ядерного патрулювання проти НАТО і Японії. Австралійський генерал у відставці Мік Райан наголосив, що доступність дронів і цифрових систем управління робить удари на великі відстані реальними для багатьох держав і недержавних гравців. Також у The New York Times наголошують на словах президента України на саміті НАТО, що ця операція змусить Росію відчути втрати та “може підштовхнути її до дипломатії”. Проте аналітики, зокрема Райан, сумніваються, що атака змінить стратегічні плани Володимира Путіна, який залишається зосередженим на своїх воєнних цілях. The Washington Post: Відновлення втрат неможливе У цьому медіа зазначають, що російські літаки щодня бомбардують українські міста, але Київ, попри обмеження союзників, розвинув власні технології для ураження цілей за тисячі кілометрів. Операція викрила вразливість ключових аеродромів РФ. Прокремлівські блогери назвали атаку “російським Перл-Харбором”, а канал “Рибар”, пов’язаний із Міноборони РФ, визнав її “чутливим ударом” по ядерному потенціалу Росії, зазначивши, що відновлення втрат неможливе. Також у виданні кажуть, що операція демонструє нову еру безпілотної війни, де дешеві дрони можуть виводити з ладу дорогі системи противника. BBC: Зухвала атака є сигналом для Росії та Заходу Британські журналісти кажуть, що судячи з деталей, які СБУ повідомила, ця операція є “найскладнішим досягненням українських спецслужб на сьогодні”. Один з аналітиків сказав, що жодна розвідувальна операція у світі раніше не робила нічого подібного. У виданні додають, що окрім фізичної шкоди, операція “Павутина” також надсилає “ще один важливий сигнал не лише Росії, а й західним союзникам України”. У BBC наголошують, що для України важливо змінити думку президента Трампа про те, що нібито Київ вже програв війну і не має ніяких “козирів у рукаві”. Ця атака показує, що українці готові боротися далі за свої інтереси з США чи без них. Із сайту телеканалу “Еспресо”
Гаряча тема · “Вірю в закінчення війни на прийнятних для нас умовах, вірю в невблаганну карму – чумний розпад росії та повоєнне відродження України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Коли прийде “нескінченний кінець війни”

Ігор ЗОЦ Одразу дві події в межах одного заходу відбулися в Українському кризовому медіа-центрі. В рамках проєкту “Геополітичні діалоги з Валерієм Чалим” була розмова з відомим українським письменником, політиком і дипломатом Юрієм Щербаком, а потім Юрій Миколайович презентував свою щойно видану книгу “Рашизм і Третя світова війна України”. Невелике коло людей долучилося до зустрічі з одним із сучасних українських інтелектуалів, жодного представника ЗМІ, крім редактора “Слова Просвіти”, але певен: розголос буде. Власне, всі раніше написані книги Юрія Щербака викликали суспільний резонанс і не затрималися на полицях книгарень. Так було, приміром, з книгою “Вбити імперію зла: Росія – вічний ворог України” – з нагоди її виходу восени 2023 року в Києві так само вели діалог Юрій Щербак і голова правління УКМЦ, Надзвичайний і Повноважний Посол Валерій Чалий. Нинішня розмова стала ніби продовженням попередньої. За словами Юрія Щербака, ми переживаємо найтрагічніший період в історії людства. “Для нас це означає, що у вогні повномасштабної агресії росії (2022–2025) назавжди згоріла і зникла незалежна Українська держава №1, проголошена 24 серпня 1991 року, і нам необхідно заснувати державу №2”, – сказав письменник. “Хоч як важко, але ми повинні попрощатися з Україною №1 – довоєнною, милою, нелюбою, несправедливою, але рідною країною високих пафосних слів і брудних оборудок, напівмирного життя й надій на щасливу долю наших дітей і внуків. Цієї країни немає і вже не буде. Жорстока дійсність і довга, якщо не вічна, війна зі знавіснілими ордами ворога, з божевільним імперським народом стоїть перед нами. Тому, ще не знаючи, в яких конкретних формах закінчиться війна, ми повинні думати про повоєнне перезаснування держави, про Україну №2”, – пише автор книги “Рашизм і Третя світова війна України” (стор. 230). Про вибір назви він написав вже на шостій сторінці: “Виходжу з твердого переконання, що почалася Третя світова війна і що почала її росія, обравши своєю жертвою Україну. Це твердження я сформулював у 2015 році. Про це моя книга, пропонована читачеві”. Юрій Щербак констатує кризу світових інституцій, розкол світу на два блоки, падіння ролі США і становлення росії як токсичного центру для світу. На думку досвідченого дипломата, “ми недооцінили росію, а путін насправді є виразником глибинного російського народу”. “Велика росія без великої крові не існує”, – афористично зазначає письменник. На думку учасників діалогу, геополітичне становище нашої країни ускладнюється тим, що України є фронтиром – ми перебуваємо між двома різними суспільствами, поряд неймовірно токсична держава. “Ми втрачаємо як союзника США, а за підсумками президентських виборів у Румунії та в Польщі можемо потрапити в оточення недружніх країн... Водночас нашими потужними союзниками залишаються Велика Британія, Фінляндія і Швеція, країни Балтії... Але чи зафіксовані союзницькі угоди бодай з однією країною, – ні! Підписані нашою владою безпекові угоди – це порожнеча, профанація та імітація”, – розмірковує Ю. Щербак. “Обманом народів і блефом” назвав Юрій Миколайович і недавні перемовини в Стамбулі. Досвідчений дипломат і політик також зізнався, що передбачає три варіанти розвитку подій в російсько-українській війні, з яких песимістичному для нас сценарію він віддає 10%, на оптимістичний сподіватися проблематично, а середній реалістичний: за рік-два по лінії фронту буде встановлене перемир’я. “Якщо не буде чорних лебедів”, – зауважує пан Юрій. Проте у своїй книзі дедлайнів щодо припинення військових дій на теренах України автор не встановлює, а натомість вводить термін “перемога-поразка України”. Зокрема, він зазначає: “Це не безглуздий словесний оксиморон, а ємке, комплексне, гібридне поняття, що передає всю трагічну складність й неоднозначність явища цієї війни. З одного боку, більшість світових аналітиків переконані в ганебній поразці росії, яка за три роки такі не досягла головних своїх цілей зі знищення Української Держави й поневолення української політичної нації. З другого боку, це словосполучення свідчить про трагічний програш України з огляду на страшні, невідновлювані демографічні жертви, масові психічні стреси, мільйони біженців, вигнанців і блукачів, злигодні, породжені руйнуванням енергетичної інфраструктури, житлового фонду, втратою родючих земель та іншими нещастями” (стор. 252). Водночас письменник застерігає суспільство від капітулянтських настроїв і називає “дві червоно-криваві лінії, які нація не повинна переступити, якщо хоче вижити: збереження ЗСУ, як надійного оборонця народу і держави; забезпечення існування Української Держави, як гарантії незнищенності нашого народу, нашої землі та нашої цивілізації (історія, мова, культура, релігія). У своїй книзі автор згадує чимало історичних постатей – від гетьмана Івана Мазепи і до колишнього головнокомандувача ЗСУ, а зараз дипломата Валерія Залужного. Є і герої з пітьми, зокрема путін, якого автор називає “звіром з підворітні”. До психологічного портрета диктатора письменник додає його влучну характеристику, яку дав російський ліберальний публіцист Дмитро Биков. Він назвав путіна Іудушкою Головльовим із роману Салтикова- Щедріна “Пани Головльови”. “Слизький мерзотник, якого звали “кровопівушкой”, про погляд якого мати казала: “Не можу зрозуміти, що в нього за очі такі... Подивиться – ну, наче зашморг накидає”, – пише Юрій Щербак (стор. 203). На його думку, путін та його епоха скінчиться разом з війною. “Не буде війни – не стане путіна. Чи навпаки, помре путін – й зупиниться війна”, – припускає письменник. Не є загадкою для Юрія Щербака і нинішній господар Білого Дому, прихід якого до влади в 2025 році за словами письменника “радикально змінив геополітичну структуру світу, перегорнув догори ногами, наче в сюрреалістичному сні, звичні уявлення про Добро і Зло, ворогів і друзів, вірність Вітчизні та зраду їй”. “Самозакоханий нарцис з манією величі та складною сексуальною біографією, бізнесмен-барига, помішаний на грошах, глибоко аморальний і цинічний. Спостерігаючи за його промовами та відповідями на запитання, я, як лікар, дійшов переконання, що Дональд Трамп страждає на глибокий склероз судин головного мозку, що спричиняє постійну брехню, плутанину думок, забуття цифр і фактів, безперервні повтори нав’язливих ідей”, – пише Юрій Щербак і рекомендує “всім вітчизняним трампоманам і трампофілам відкинути прекраснодушні ілюзії” (стор. 253). А Україні письменник радить готуватися до найгіршого сценарію, в якому бере участь Дональд Трамп і його команда. У розділі “Нескінченний кінець війни” автор звертається до історії, яка, за його словами, “вчить нас, що Сполучені Штати зраджували своїх союзників у Кореї, В’єтнамі та Афганістані – і цей трагічний факт треба брати до уваги, особливо коли маємо справу з Трампом і його командою” (стор. 262). Проте не тільки Трампу та його оточенню дісталося від автора, а й Володимиру Зеленському. “Виглядає так, що він більше турбується збереженням своєї авторитарної та напівлегітимної влади, аніж посиленням незламного опору України, зміцненням бойового духу Збройних Сил і міжнародних позицій держави. Конфлікт Зеленського з бойовими генералами ЗСУ може призвести до неочікуваних драматичних наслідків у країні в стані війни”, – пише Юрій Щербак (стор. 248). Звертаючись до присутніх у медіацентрі, письменник з тривогою зауважує, що величезною трагедією сучасної України є відсутність діалогу між владою і суспільством. У книзі це сформульовано так: “Влада обмежується короткими, часом беззмістовними “відосиками” та оптимістичними реляціями про удари українських дронів (і ми, звичайно, радіємо цим успіхам), але уникає серйозної розмови з власним суспільством про головне: про смертельну небезпеку для самого існування Української Держави та про шляхи мобілізації народу на боротьбу з віковічним ворогом – росією, війна з якою може затягнутися на довгі роки, а ненависть – на століття” (стор. 238). “Піклування влади про рейтинги президента Зеленського, а не про об’єднання суспільства перед лицем смертельних загроз, є злочином перед Україною, бо інтереси України є незмірно вищими за честолюбні інтереси однієї особи, хоч би й такої, яка уявляє себе “новітнім Черчиллем”. Зеленські приходять і йдуть, а Україна має залишатись”, – переконаний Юрій Щербак. Він докоряє владі за відсутність концепції майбутнього країни. “Її немає ні на післязавтра, ні навіть на завтра”, – зауважує письменник. Він називає “непробачним злочином влади – замість політики національної єдності – запровадити штучний поділ українців на прибічників групи Зеленського – Єрмака та їхніх опонентів”. За словами Юрія Миколайовича створення проурядового телемарафону і позбавлення опозиції та низки телеканалів можливості впливу на формування внутрішньої та зовнішньої політики України тільки поглибило розкол. “Ми – розділене суспільство”, – наголошує він. Водночас зауважує: “Ми не ставимо питання про вибори! Ми підтримуємо владу, але чому вона не підтримує громадянське суспільство!” У своїй книзі і на майданчику медіацентру Юрій Щербак означив себе як послідовного прихильника створення Уряду Національного Порятунку і прийняття життєво важливих рішень щодо війни з росією, забезпечення єдності української нації та економічного розвитку держави в умовах її демократизації, а не мавпування російських диктаторських практик і корупційних схем. “У дні великої тривоги й зростання небезпеки нам потрібне сильне керівництво, не обтяжене омансько-стамбульськими оборудками й декоративними форумами миру, потрібна національна єдність, а не розбрат і чвари, потрібні могутні Збройні Сили й непохитна віра в кінцеву перемогу”, – переконаний письменник і дипломат. У книзі чимало цитат: від знаменитого заклику Вінстона Черчилля під час Другої Світової війни – “Ніколи, ніколи, ніколи не здаватись!” і до Тараса Шевченка. Рядками Пророка з могутнього вірша “Мені однаково, чи буду...” автор і завершує свою фундаментальну працю. “Вірю, що не зможуть “злії люде” відібрати в України нашу перемогу над росій- Юрій Бондар вітає Юрія Щербака з відзнакою ською ордою. Кров найкращих синів і дочок українського народу була пролита недаремно. Вірю в закінчення війни на прийнятних для нас умовах, вірю в невблаганну карму – чумний розпад росії та повоєнне відродження України. Немає в мене іншої віри”, – такими словами підсумовує свою книгу “Рашизм і Третя світова війна України” Юрій Щербак. Стриманий оптимізм дипломата і письменника, чиї передбачення, висловлені в книгах останнього десятиріччя збувалися, так само обережно підтримали учасники презентації. Академік Михайло Згуровський, директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко та інші промовці вітали автора з його минулим високим 90-річчям, називали Юрія Щербака українським Гессе та Ремарком, ділилися враженням від попередніх праць письменника, адже щойно видану книгу отримали тільки під час заходу. Про шлях книги до читача розповів виконавчий директор Незалежного Медіа Форуму Анатолій Сєриков, який, за словами автора, власне, і надихав на творення книги та публікував тексти Ю. Щербака на інтернет-порталі Медіа Форуму. Письменник, який наразі проживає разом з рідними в Норвегії, поділився своїми творчими планами написати дві книги. Одну – про Материк зла, куди він зараховує, крім росії, Китай, КНДР та Іран. Ще одна праця має бути про Чорнобиль – цю величезну трагедію для України, якій у 2026-му – 40 років. Тема важливості публіцистичного слова стала наскрізною і під час представлення актуальних видань письменника в Національному музеї літератури України. Захід зібрав багатьох відомих літераторів, журналістів, громадських діячів, шанувальників творчості Ю. Щербака. Вільних місць не було, як у недавні довоєнні часи на презентаціях попередніх книг пана Юрія: “Мертва пам’ять” (2021), “Україна в епоху війномиру” (2020), “Україна в епіцентрі світового шторму” (2017) та інших. Зустріч виправдала очікування учасників, а знаний автор почув не тільки добрі слова підтримки, ай прийняв громадські відзнаки. Одну з них – від журналістських організацій – Медаль Михайла Грушевського “Наука і Журналістика” – вручив Юрію Щербаку директор Інституту журналістики КНУ Юрій Бондар. Юрій Щербак наголосив, що відзнака особливо значима для нього, адже журналістське слово є важливою зброєю в захисті України. Додам – слово правдиве, чесне і щире. А його воюючій країні так бракує! Любов Голота, Юрій Щербак, Світлана Короненко, Михайло Сидоржевський
Події, факти, коментарі · “Слова і Струни” Ігоря та Ірен – стратегічна сила, що зарядила нас здатністю бути у формі, тримати стрій і працювати на Перемогу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Культурний день у великому місті

Галина ДАЦЮК, журналістка “Подорож до супергероїв” У Києві закінчилася знакова подія в літературному житті Украї# ни – “Книжковий Арсенал”. Тися# чі книг, десятки видавництв, сотні письменників і видавців, тисячі чи# тачів, дискусії, зустрічі з авторами, презентації, – все це створювало колорит великого дійства. Яке за# свідчило, що і в умовах Великої війни друковане українське слово затребуване і архіважливе. Одну з дискусій на Літературній сцені організував ВД “Букрек”. Як розповідати дітям про війну? Хто вони, сучасні герої? Як не травмувати дитяче серце і водночас давати розуміння того, що сьогодні йде боротьба Добра зі злом, яке полізло в Україну? Про це розмірковували письменниця Зірка Мензатюк, воїн-захисник, у цивільному житті – вчитель, а нині ще й автор унікальної книжки “Подорож до супергероїв” Іван Молдаван, авторка коміксів Марина Шварцман. Розмова видалася глибокою, змістовною, людяною. Бо вона про цінності, на яких мають виростати і формуватися наші діти. А цінності не в новітніх моделях айфонів і ще одній парі модних кросівок. Є речі набагато важливіші, вони в лицарстві, відвазі, любові сучасних супергероїв, які Алла МАЛІЄНКО Упродовж багатьох років основні проблеми, що ускладнювали забезпечення збереження унікальних пам’яток історії і архітектури Національного заповідника “Софія Київська”, були пов’язані зі складними, часом аномальними, погодними умовами і впливом урбанізованого середовища в центрі мегаполісу. Нині генеральна директорка заповідника Неля Куковальська постійно акцентує увагу на новій загрозі – йдеться про підвищення вібраційного навантаження на багатовікові будівлі внаслідок ворожих обстрілів столиці. Щоб протидіяти цьому руйнівному впливові потрібні додаткові зусилля і ресурси, включаючи наукове розроблення і застосування захисної технології. А в цей складний час, коли колективу заповідника особливо тримають оборонну нашого життя. Це розуміє навіть маленький Тарас, чий тато, Іван Молдован, воює. Зараз він у короткій відпустці, приїхали разом із сином і дружиною на презентацію книжки, яку написав, найперше, для Тарасика, що підростає без нього. “Але має бути щасливим, незважаючи на війну!” Такої думки і пані Зірка, що презентувала дві свої чудові книжки, зокрема, “Планету диваків”. Письменниця сказала, що ми повинні більше розповідати дітям про наших героїв, які воювали з лютим змієм з давніх-давен. Згадати хоча б Котигорошка, Кирила Кожум’яку, Івана Побивана. “Мені хочеться писати для мислячих дітей”, – сказала пані Зірка. Мислячі і розумні сиділи в першому ряду і уважно слухали. Щасливі були й ми послухати мудрих і світлих людей, які пишуть і видають прекрасні і потрібні книжки. Дякуємо ВД “Букрек” на чолі з Дариною Максимець. “Слова і Струни” Неймовірна(ий)(і)(о)! Це про творчу зустріч “Слова і Струни” з письменницею Ірен Роздобудько та музикантом Ігорем Жуком у Синій залі Будинку кіно. Цей прикметник з однойменної книжки Ірен про Олену Телігу “вигулькнув”, як тільки зайшла у глядацьку залу. О 18:30 – жодного вільного стільчика! Неймовірно! “Такого не було від 100-ліття Сергія Параджанова”, – сказав щасливий ініціатор зустрічі кінокритик Сергій Тримбач. Стільці несли, доставляли, хоча дехто всівся просто на підлозі. Припустила, що це шанувальники авторської пісні Ігоря – таким звично сидіти навколо романтичного багаття на траві... слухати, підспівувати. Хоча, сто відсотків, хто налаштувався на зустріч з бардом Ігорем Жуком, прийшли і на зустріч з письменницею Ірен Роздобудько, яка до того ж презентувала нову книжку “ТРОє і одна”. Слово і Музика – невіддільні складові улюбленого подружнього тандему. Вони природньо доповнюють одне одного, творячи вишукану хімію. Частину зустрічі ілюстрували уривки фільмів, тизери, кліпи. Ірен – талановита сценаристка багатьох фільмів, зокрема, знакових – “Поводир”, “Чорний ворон”. 10 (!) готових Ірениних сценаріїв чекають на свій час, коли державна кіноіндустрія почне підтримувати таланти. 7 (!) разів переписувала Ірен сценарій фільму про Олену Телігу (за мотивами книжки “Неймовірна”). Проте в конкурсі перемогли “свої” люди. На превеликий сум і жаль. Але Ірен – оптимістка, за цю рису її люблять читачі, друзі і студенти, для яких вона і письменниця, і авторитетна викладачка в одній особі. Говорить Ірен з усмішкою і надією, готова обійняти рідний світ. Проте поміж кадрів, слів і пісень проступає печаль, бо останні на сьогодні книжки Ірен і пісні Ігоря пронизані маркерами Великої війни. А як інакше? Ірен родом із Донецька, тому її біль помножений на власну історію. Кадри з квітучого міста дитинства, юності, нині окупованого руснею, – на розрив... Але вони з Ігорем і сьогодні підходять до цих місць на відстань серця. Не метафорично, а по-справжньому, – на лінію вогню. Ірен та Ігор – ще ті волонтери від лютого 2022 р. І якщо не кричать про це, то тому, що справжні. Знову пісня – щоб трохи вирівняти аритмію. Звучить “Портрет” – одна з моїх улюблених, часто ставила її під час прямих ефірів, коли в студію приходили художники. Знову Ірен: читає уривок з нової книжки “ТРОє і одна” про те, як мама з подругою робили перепис населення і м’яко українізовували приспаних земляків. Коли заходили в дім, господарі називали себе рускими, а коли жінки після розмов про рід, родину виходили з хати, то чули: “Пишіть – українці, які ж ми рускі!”. Іренине слово несе присмак вишуканого гумору, воно світле і оптимістичне. Такими світлими і життєствердними були її дописи у Фейсбуці в лютому-березні 2022 р. Про це в “Райських яблучках”, і в новій – “ТРОє і одна”. Своїм словом вона підтримує багатьох, їй віриш. Щасливі миттєвості творчої зустріч в Будинку кіно нормальної роботи, колектив заповідника змушений був звернутися з відкритим листом до Президента України Володимира Зеленського. Він просить главу держави “забезпечити подальше високопрофесійне, якісне і відповідальне збереження пам’яток провідного архітектурного музейного комплексу України – Національного заповідника “Софія Київська”, який очолює заслужена працівниця культури України Неля Михайлівна Куковальська”. Детально виклавши на трьох сторінках аргументи, колектив завершив звернення проханням “підтримати позицію колективу та продовжити контракт з Нелею Михайлівною Куковальською як генеральною директоркою Національного заповідника “Софія Київська”, що дасть нам змогу в цей важкий для нашої держави час зберегти колектив, його напрацювання та продовжити роз- Нові книжки розійшлися, як свіжі пиріжечки! Порівняння нікудишнє, проте такий вигляд мала довжелезна черга за книжками і автографами. “Мені залиште!” – просили шанувальники з “хвостика”. Мені не дісталася, придбала “Райські яблучка”. Тепер у мене їх – сад! Іренчин сад – 45 прекрасних власних книжок! Її знають і читають. 400 – стільки пісень написав фізик і музикант Ігор Жук. Тисячі разів він проспівав їх під рідну гітару, з якою майже ровесники з різницею в один рік. Ірен пильнувала час. Через кожні 15 хвилин повідомляла: “Ми вкладаємося у регламент!” Ія подумала, що в цьому акценті повага до глядачів і професійність: блискуче прописати сценарій і шляхетно його дотримуватися. Рівно через півтори години пані Ірен сказала: “На завершення подивіться ролик, де ми з Ігорем співаємо дуетом, і – все”. Ролик – неймовірний! Я його дивилася б щоранку, щоб будив до життя. Слухаю Ігореві пісні, добре що є в ютубі. Про Петлюру, яка звучала вчора, – теж. Сумую за фестивалем авторської пісні у Замку-музеї “Радомисль”, який організовувала Ольга Богомолець. Сьогодні раювала у споминах і “Райських яблучках”. Дякую вам, дорогі Ігорю, Іренко, за талант, стиль і шарм. Радію, що пані Ірен пошанована високою премією імені Івана Огієнка ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Дякую за спільну прощу в Брусилів. Це все особисте і рідне... “Пісню, пісню!..” – скандувала Синя зала, зрозумівши, що настав кінець. Ігор швиденько накинув пасок гітари на плече і проспівав коронну “Besame Muc- ho”. У довільному “перекладі” вона звучить як “Без сала мучусь...” Почувши слова про стратегічний український продукт, люди щиро засміялися. І стало ясно, як в Божий день, що “Слова і Струни” Ігоря та Ірен – стратегічна сила, що зарядила нас здатністю бути у формі, тримати стрій і працювати на Перемогу. виток”. Залишається додати, що відновлення стабільності в діяльності колективу Софії Київської важливе для того, щоб її музеї залишалися “відкритим, живим, гостинним простором, перетворюючи пасивного відвідувача на активного учасника процесу пізнання історії свого народу і власної ідентичності”, а також це необхідно для продовження реалізації спільних дослідницьких і науково-технічних проєктів, які фахівці заповідника ведуть з колегами із Франції, Швеції, Норвегії, Іспанії, Італії, Австрії, Угорщини, Німеччини, Бельгії, Польщі, Литви тощо. Отже, справа дійшла до того, що вирішувати її має Президент. На одній шальці терезів – чиясь скарга на “гучних” гостей весілля, на другій – аргументована, науково обґрунтована позиція усього колективу НЗ “Софія Київська”. Що переважить? Презентація книжок видавництва “Букрек” на “Книжковому Арсеналі”
Події, факти, коментарі · “Слова і Струни” Ігоря та Ірен – стратегічна сила, що зарядила нас здатністю бути у формі, тримати стрій і працювати на Перемогу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Нові виклики для Софії Київської

необхідна ефективна взаємодія з усіма дотичними до цієї проблематики організаціями і структурами, він стикнувся з діями вищої установи – Міністерства культури і стратегічних комунікацій, які спрямовані не на допомогу, а на дещо протилежне. Чомусь у Мінкульті вирішили, що нині саме час проводити численні перевірки, причому такого масштабу, якого і в мирні часи не було. Вони тривають досі з грудня минулого року. Нинішня, третя, розпочалася без завершення і наданих висновків попередньої. Наскільки це відволікає фахівців заповідника від основної роботи, можна судити з таких цифр: перша перевірка тривала 90 робочих днів, її здійснювали 11 ревізорів. А відповідаючи на запити під час третьої перевірки, довелося вже надати понад три тисячі (!) сторінок копій документів і матеріалів. Водночас Мінкульт відсторонив від виконання обов’язків гендиректора заповідника Нелю Куковальську під час її перебування на лікарняному. Інформацію про те, які є претензії до Нелі Михайлівни, важко десь знайти, у медіа фігурує в основному один факт: у ресторані на території заповідника під час весілля військового деякі гості “гучно” себе вели і нібито на це поскаржилися відвідувачі. Виникає запитання: цей випадок справді є проблемою і потребує втручання Мінкульту, чи він служить тільки приводом для того, щоб за щось зачепитися перевіряючим? Щоб скоріше повернутися до
Спогади добровольця · “Українські захисники отримують всебічну підтримку від небайдужих людей, громадських організацій, спортивних команд”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

чотириногих друзів – коней. Досвідчений організатор Кирило Коваль одразу вніс корективи у тренування, яке продовжилося у більш динамічному темпі. На завершення гравці “Легіону Свободи” звернулися із відеозверненням до команди “Зірки українського футболу” і залишили автографи на своєму бойовому прапорі. На футбольний матч усі прибули із піднесеним настроєм. Потужний динамівський нападник Віктор Хлус на розминці із захопленням відгукнувся про свободівську команду. І, як з’ясувалося згодом, не даремно. Лунає український гімн. Після нього оголошується хвилина мовчання в пам’ять за загиблими в російсько-українській війні. До гравців звертаються голова Деснянської райдержадміністрації Дмитро Ратніков, начальник штабу 3-го батальйону “Свобода” 4-ї бригади оперативного призначення НГУ Дмитро Пульмановський, відомий український футболіст Олег Саленко та голова ГО “Серце Марії” Кирило Коваль. Футболісти обмінюються пам’ятними сувенірами – прапором та футболками із автографами. І ось настає кульмінаційна мить спортивного заходу – лунає свисток футбольного арбітра Андрія Куценка, й розпочинаються стрімкі атаки футболістів на ворота суперників, які змістовно коментує Андрій Федоров. Матч за своєю напругою перевершив усі найоптимістичніші сподівання. За яскравою грою українських зірок “Динамо” завжди приємно спостерігати. Але й гравці “Легіону Свободи” старалися не поступатися у майстерності, демонструючи свої найкращі якості, де були карколомні дриблінги та потужні удари з дальньої відстані. Й раптом прямо на футбольному полі гравці зірок під оплески глядачів привітали свого капітана Дмитра Пінчука з народженням сина. Основний час матчу завершився з рахунком 3:3. А післяматчеві пенальті більш вдало виконала команда “Легіон Свободи”, яка здобула перемогу у цьому захопливому матчі. Після матчу в Центральній районній бібліотеці ім. П. А. Загребельного відбувся концерт, який зігрів серця українських бійців. Адже саме ним присвятили свої виступи Катя Краснікова з гуртом “Бандерівське смузі”, гурт “Все по цимбалах”, ансамбль “Ми з України”, Христина Коваль, Яна Брилицька, Сергій Мироненко. Ведучий – Андрій Джеджула. Важливо, що українські захисники отримують всебічну підтримку від небайдужих людей, громадських організацій, спортивних команд, що було продемонстровано під час благодійного футбольного матчу та концерту. Так усі разом ми рухаємось до перемоги, мирного та справедливого життя, коли українці будуть господарями на своїй землі, щедро политій кров’ю наших воїнів. Далі буде.
Спогади добровольця · “Українські захисники отримують всебічну підтримку від небайдужих людей, громадських організацій, спортивних команд”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Наш батальйон “Свобода” Тилове життя батальйону

Олександр ВАКУЛЕНКО Фото автора Продовження. Початок в ч. 20—21 за 2025 р. Життя ДФТГ “Свобода” 112-ї бригади ТрО та 3-го батальйону “Свобода” НГУ продовжувало тривати і в тилу. Після призначення Петра Кузика “Апостола” командиром 3-го батальйону “Свобода” НГУ, командиром нашого ДФТГ став Всеволод Терентьєв “Сєва”. Саме в тиловій службі ДФТГ продовжилася моя служба разом із заступником начальника штабу батальйону Юрієм Ковалем, бійцями Віталієм Новодворським, Олександром Свінтозельським, Віктором Левданським, Віталієм Кушніром, Вячеславом Залозним... Тут зустрів земляка із Конотопа Миколу Биркуна “Кума”, який готувався до наступної поїздки на фронт. Кожного разу проводжаючи наших побратимів в зону бойових Вивчаємо тактичну медицину дій, бажали їм повернутися живими із перемогою. З нетерпінням чекали від них новин. Найтяжче було пережити втрату своїх побратимів. Безліч людей зібралося на Лук’янівському кладовищі, щоб попрощатися із Юрієм Горовим “Ево”. Не забути сумних облич їхніх рідних. Хлопці поверталися із фронту пораненими та контуженими. Після поранення чимало осколків залишилося в тілі “Палія”. В тилу тим часом йшли планові навчання. Адже участь у інтенсивних боях потребує фахової підготовки, яку проводили із бійцями досвідчені інструктори з вогневої та фізичної підготовки, тактики, тактичної медицини, саперної справи, топографії, хімзахисту та психології. 11-13 липня 2022 року відбулися військові навчання, на яких відпрацьовувалися практична робота диверсійно-розвідувальної групи (ДРГ), ефективні дії при обороні частини та протидії ДРГ. Ці навчання дали можливість оволодіти знаннями та навиками, необхідними в умовах бойових дій. За легендою, в штаб підрозділу повинна була проникнути ДРГ, з метою нейтралізації генерала та захоплення особливо важливих документів. Штаб при цьому охоронявся двома взводами особового складу гарнізону під командуванням “Одіна”. Результатом навчань стала успішна учбова “ліквідація” членами ДРГ у складі п’яти бійців із позивними “Крук”, “Лава”, “Дестр”, “Вірний” та “Мафія” усіх сторожових постів, окрім останнього. Це стало можливим завдяки добре спланованій операції та злагодженню усієї команди. Серед захисників військової частини варто відзначити бійця “Контрабаса”, який рішуче вступив у протистояння одразу із чотирма “диверсантами”. При підбитті підсумків навчань командири вказали на сильні та слабкі сторони обох команд, зупинилися над помилками і дали цінні поради. Приємною миттю при цьому стало привітання бійця “Сяви” із днем народження. (Через два роки, 11 липня 2024 року Владислав Воровченко “Сява” загинув на фронті, не доживши два дні до свого 41-річчя). Але окрім занять, які дають можливість бути стійким, витривалим, спритним та загартованим, бійці потребують безліч додаткових засобів захисту та спеціального обладнання (каски, бронежилети, тактичні окуляри та маски, прибори нічного бачення, безпілотники…). І тут суттєву допомогу надають волонтери, які намагаються забезпечити підрозділ усім необхідним, а також артисти, які завдяки концертам збирають кошти на потребу батальйону. Виступи артистів на підтримку батальйону взагалі перетворилися на своєрідний музичний фронт. А розпочалося все на початку весни 2022-го на Оболоні. Тоді у підрозділі, який постійно збільшувався, перебували люди різного віку та професій. Серед них й українські митці, творчі особистості. Вражаючими виступами своїх побратимів підтримували бійці батальйону Максим Бойко, Роман Дубонос та Артем Басалай із гурту Romax. А також, кобзарі, композитори та музиканти Михайло Гречкин і Святослав Силенко. Глядачі висловлювали щиру вдячність Артему Басалаю за емоційне виконання твору “Гайдамаки” Тараса Шевченка та усім учасникам концертів за пісні, які пронизували серце й душу. 14 березня гурт Romax привітав бійців та волонтерів батальйону “Свобода” з Днем українського добровольця. Адже саме добровольці – люди честі та неймовірної відваги – першими стали на захист України у 2014 році й нині продовжують виконувати свій обов’язок перед Батьківщиною. Запам’ятався благодійний концерт “Все туди, на фронт, нашим пацанам!”, який відбувся 14 травня в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Приємно було слухати виступи гуртів Folk Ladies, E. K. A, Mad Heads, Romax, гітариста-віртуоза Макса Міщенка, юну зірочку Олену Калініченко, вокаліста гурту “Мандри” Сергія Фоменка, заслуженого артиста України Дмитра Оськіна, а також ведучих – народного артиста України Богдана Бенюка та акторку театру та кіно Вікторію Білан-Ращук. На завершення концертної програми пролунав улюблений хіт “Батько наш – Бандера”, який одразу всіх підняв на ноги й змусив гучно аплодувати. Футбольна команда “Легіон Свобода” Не залишила нікого байдужим й благодійна вистава “Згадайка” театру “Між Трьох Колон” на підтримку батальйону. Ця постановка автора та режисера Дмитра Ходаківського розрахована для демонстрації в умовах війни у підвальних приміщеннях. Адже ідея вистави народжувалася в перші дні повномасштабної війни на позиціях столичної Оболоні. Тому тут відсутня сцена й вимкнуте освітлення, а актори виступають із ліхтариками. Глядачі натомість розміщуються колом, неначе на Запорозькій Січі. І як козацькі ради проходили бурхливо та динамічно, так і сюжет вистави переповнений емоціями та співпереживанням. Епізоди вистави – вторгнення орків, повітряна тривога, тероборона в дії, гуманітарні коридори, роздача гуманітарки, руський воєнний корабль, іди на…, Чорнобаївка, переговори із міжнародною спільнотою, пес Патрон, народження нової людини, як символ вічного життя відгукнулися в серцях глядачів й сприйнялися із відчуттям, що ми як ніколи потрібні один одному у своєму єднанні і в цілому усій Україні, яка спливає кров’ю, де ступила нога окупанта. 9 вересня 2022 року на Центральній спортивній арені Деснянського району міста Києва відбувся благодійний футбольний матч між командами “Легіон Свобода” та зірковими ветеранами легендарного київського “Динамо”. На тренуванні, яке відбулося напередодні футбольного поєдинку, директор спортивної арени Кирило Бойко висловив щиру вдячність за захист України представникам “Легіону Свободи”, для яких підтримка належної фізичної форми є звичною нормою. А напередодні свята – Дня фізичної культури і спорту України у них ще й випала нагода продемонструвати свою майстерність на футбольному полі із такими зірками українського футболу, як Віктор Хлус, Олег Саленко, Юрій Грицина, Олександр Алієв на чолі з тренером Віктором Леоненком. До тренувального процесу долучився ініціатор товариського матчу, громадський діяч, волонтер, голова громадської організації “Серце Марії” Кирило Коваль. Чимало різноманітних заходів, пов’язаних із реабілітацією військових, провів Кирило Коваль спільно зі своїми однодумцями. Особливо ефективно впливають на подолання психологічної втоми спортивні змагання. Таку 2016 році відбувся футбольний матч між зірками української естради та командою полку “Азов”. А нещодавно у футбольному двобої зустрілися збірні України та Польщі. Позитивно впливає на самопочуття хлопців, які пройшли фронт, і перебування у середовищі наших Зустрічаємо День добровольця
Пошта “СП” · “Щоб не блукати манівцями всує, Шукайте правди. Правда вас врятує!” · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Ви занапастили край, І мертві, і живі, і нерожденні Великих гетьманів невірні, байстрюки!.. – Ні! Ні! Отямся братчику, – кричав В нестямі я. – Ви розпалили ватру, Вогонь, якого не згасить нікому! Це ватра віри в Бога і в себе, А значить в Україну назавжди. І цей вогонь, мій брате Буревію, Московських вошей та вкраїнських гнид Попалить… І тоді надійде час І Україна вийде з океану смертей і сліз. А ви, Небесна Січ, стоятимете вічно на сторожі Цієї благодатної Аратти, За що ви мусили своє життя віддати. Слова ці прокричав до неба я, Де в брамі хмари Буревій стояв, Як черга куль кругом його чола Вогненних язиків ланцюг палав І порохом війнуло навкруги, Кипів буремний вир без берегів… А він сяйнув, мов лазером, очима: “Блаженні спраглі правди”, – Ось причина, Мета і шлях, що мусите пройти, То ж передай моє послання ти. Він показав правицею посил На мене і тоді проголосив: “Щоб не блукати манівцями всує, Шукайте правди. Правда вас врятує!” І зникло все, я був перед хрестом На цвинтарі. І серце калатало, В себе самого віра повертала В зневірене єство моє про то, Що треба підніматися і йти, Дорогою життя за Буревія І далі сподіватись без надії. Його послання дітям донести. Здобути правду на Говерлі духа, Допоки в моїх грудях серце стука, Бо тільки правда нас усіх звільнить. Тож хай Господь наблизить Нам цю мить! 03.05.2025 р., Красна Поляна _____________ *Микола Миколайович Коханівський (25 травня 1971 – 10 червня 2024) – український націоналістичний громадсько-політичний діяч, військовик, лідер “Добровольчого руху ОУН”. Загинув у бою під Вовчанськом. байдужість. Це одні з головних причин лихоліття в сьогоденні. Про один із виявів цих явищ на відкритті виставки розповідав голова Сахновщинської громади Володимир Суєцький. Напередодні він шукав для когось тимчасовий прихисток, і, зайшовши в покинутий дім, побачив розкидані по підлозі родинні фотокартки. Хтось утікав не від обстрілів, а від пам’яті про свій рід. Таке ще єв Україні. А у вишивці й зберігається пам’ять українських тисячоліть. Бо й до прабабусь були ще інші, які творили красу. Читайте книжки і читайте вишивку. Це літопис на полотні. Володимир ВАКУЛЕНКО, Харківщина
Пошта “СП” · “Щоб не блукати манівцями всує, Шукайте правди. Правда вас врятує!” · с. 5сторінка оригіналу ↗

“Буревій”

Володимир ПЕТРАНЮК Земне життя я майже все пройшов, І що повідаю? – Мені не є багато. Я не втомився від ударів долі, Яка мене дорогою буття Пошарпала, як прапор на човні, Я не розчарувався у жінках, Їх чар солодкий далі мене вабить, Але існують речі на шляху, Що важать більше Пестощів жіночих. Нелегко я ці висновки здобув, Боровся і нерідко битим був, Тож в підсумку змагання з вітряками Повідаю, як хто захоче слухать, Що варті в світі Бог і Україна! Але вони вартують в тому разі, Коли у тебе в серці є любов. Це золотий ланцюг, який єднає Тебе із Богом і батьківським краєм. Так мислив я, вдивляючись в лице Мойого побратима на портреті Могильного хреста, з якого він, Комбат загиблий, дививсь на мене, Друг мій Буревій; і крила прапорів – Жовто-блакитний і червоно-чорний – За спиною у нього тріпотіли, Мов крила ангельські, і бракувало миті, Щоб Буревій розправив свої крила І полетів у вирій. Так і є. Мій друг, який загинув під Вовчанськом, Вже скоро рік сидить праворуч Бога, Під прапором якого без страху Він бився десять літ в бою смертельнім З московським легіоном Люципера. І безнадійно марною була б Ця битва Буревія з Вельзевулом, Якби у нього в серці не палала Пам’яті Миколи Коханівського* Любов нестримна, ніби смолоскип, Який освітлював його тернистий шлях В Єрусалим небесний, в Україну! – Мені ніколи страшно не було, Ментів та прокурорів не боявся. І на майдані беркутів, ти теж Там був зі мною й не даси збрехати, – Заговорив раптово Буревій З портрета на хресті. – Моє ковадло, яким я ката Леніна вгатив У Києві, і далі нам згодилось, Коли клепали орків на Донбасі. Але тепер мені насправді страшно, Що бився я намарне, – сказав мені з портрета Буревій. І я злякавсь, Що хтось почує ці його слова І буде промовляти – “Все це марно”. — Скажи ж мені, чому це недаремно, Моя загибель та десятків тисяч, Які навколо мене тут лежать, – Він вигукнув. Я подививсь крізь сльози На поле слави цвинтаря цього, Де тріпотіли тисячі знамен, Так ніби флот небесних кораблів Ішов по морю сліз. – Я, знаю, брате, – старався я сформулювати сенс Цих гибельних смертей. – Отож почуй: Саме безсмертя є лише тоді, Коли є смерть при ньому, І ми всі жили без тями у країні Смерті, І марнували час, як карта ляже, Без Бога і керма; в гріху родились, Плодили діточок, складали гроші Та помирали, і крізь покоління Ніхто з онуків вже не пам’ятав, Як предків звали, Бо й вони так само Не знали своїх прадідів імен. Та хвала Богу врешті пробудилась Вкраїна безталанна з летаргії, З похмілля революцій та комуни. Відкрила очі і зраділи ми, Не малороси, але українці. Та мислили, що зараз заживемо, Як маєм жити, як живе Європа. Але були романтиками ми… – Так, саме так! – озвався Буревій. І поки байкарі складали гімни, Негідники раптово осідлали вітрила і кермо, Тож корабель пішов у мутні води марнославства… – А далі ти, мій друже, став у стрій, – Перебивав я друга Буревія, – Ти крокував стежиною стрільців, Бійців УПА, та лицарів корогви Залізної ОУН, Ти йшов крізь вир Не годячись на ордени і гривні, А тільки бився з цим пекельним кодлом Зросійщених хохлів та малоросів. – То що для перемоги я зробив? – Він знов і знов допитував мене. – Що ми зробили, аби вартувало Це нашого життя, а найважніше Життя дітей, яких не народили? І раптом сильний вітер закрутив, Здійнялась курява, піском війнуло в очі, Зійшов з хреста стражденний Буревій, А небо потемніло, і заграви Освітлювали спалахом гроби… І він пішов кудись від мене вгору. У хмарах утворилося вікно, А Буревій став білим, ніби сніг, І, обернувшись, він промовив не до мене – До всього світу ніби: – Слабкодухі, невіри, й пережили всі війни, репресії й голодомори. Як і рушники пережили ці лихоліття. Рушник на стіні найкращим буде, ще раз наголошу, на іконі. І не обов’язково в домі має бути багато ікон. Бо нерідко іконостаси облаштовують у своїх помешканнях найбільші грішники. Можна й вишити ікону. Хоча нашим прабабусям вистачало квітів на полотні. А полотно за багато десятиліть майже не темніло. Та й фактура матеріалу може допомогти реалізувати тему. Мішок з міцного цупкого полотна. Не треба називати мішок цукровим, це невдале означення. Він був і лишається полотняним, бо став однією з характерних ознак радянської доби. Полотно завжди було матеріалом, бажаним для художників. Тих, що творили фарбами і нитками. І той факт, що вишитий портрет Тараса Шевченка з’явився саме на такому полотні, – закономірний. І символічним є кадр з виставки, де авторка стоїть на тлі Шевченка з портретом матерів руках, – якраз і символізує єдність роду та єдність нації. Наше з Риммою покоління і не знало, як це – ділити країну за якимись ознаками. Дізналися вже у 2004 році, а виростали і формувалися без цього непотребу. Шевченко ж завжди був тим, хто об’єднав націю, а материнська любов і турбота відчувалася і з того світу. Такі мистецькі акції теж мають бути об’єднавчими чинниками. Хоча й не все може бути з’єднане за своєю природою. В українську систему цінностей не вписуються такі, що кажуть: “і восьме марта хочу, і паску хочу”. Династичне захоплення або, точніше, “спосіб життя” – явище не дуже поширене. І то не лише в Україні. Але поширеним явищем в Україні стало безпам’ятство і
Пошта “СП” · “Щоб не блукати манівцями всує, Шукайте правди. Правда вас врятує!” · с. 5сторінка оригіналу ↗

Єдність роду

Згадалися рядки Богдана Стельмаха: “В тиші світлиці урочій / Серцем читало дитя / добрі Шевченкові очі / і золоте вишиття” і подумалося: шукайте саме те, що об’єднує. Це не можуть бути ні фейсбучні квіточки, ні лихослів’я про когось, ні обговорення всесвітніх змов, ні балачки про “мир” (його ще заслужити треба). А от спільне захоплення вартісними речами було й може бути надалі чинником, що зближує різних, але насправді споріднених осіб. Народне мистецтво, що пережило тисячоліття й переживе нас, і є одним із таких чинників зближення. Моя колега по громадській діяльності Римма Устименко захоплюється й займається художньою вишивкою. Я не займаюся, але дещо тямити зобов’язаний: серед іншого й те, що цей та інші види мистецтва особливо потрібні в найтяжчі часи. Іза своєю природою не можуть бути джерелом конфліктів. Пригадується, в роки Януковича довелося натрапити водній зі столичних газет на розповідь про гуртки вишивки на Донеччині й Луганщині. Якийсь репортаж із регіональної (в усіх сенсах) виставки. Але суть у тому, що охочі до вишиття дівчатка були скрізь. Як і тут. Хоча опанувати щось можна не лише на гуртках. Можна й від старших рідних. Вони жили в саманно-глиняних вибілених хатах. І природними, як необхідний атрибут, на тлі чистеньких білих стін були рушники на іконах. Прості рушники з домотканого полотна, які з плином десятиліть стають коштовностями. Ще з ХІХ століття. В такому оточенні закономірно може з’явитися бажання самій взятися за голку. Спочатку простішою технікою – гладдю. А затим і складнішими. І схеми, які перемальовувалися через копірку, з журналу “Радянська жінка”, що передплачували декілька поколінь наших землячок. Рука не підніметься викинути ті паперові схеми, яким 50 і більше років. Нині є й електронні, але вишиття – це така справа, що її на комп’ютері не зробиш. Треба руками, як прабабусі. І в цьому перевага мистецтва. А його ж треба творити на чомусь. І те “щось” уже саме по собі сприймається як мистецький витвір. Ручної роботи. Полотно. Такий звичний матеріал з епохи, що відійшла. А тепер хай хто спробує виготовити його з коноплі. То був час, коли не треба було дурнувато всміхатися і вдавати, що розумієш щось те, що хтось вкладає в це слово. Інший сенс, крім полотна чи олії. Але ж українці не знали інших сенсів. Не було у нас заведено виготовляти нарковмісні речовини з коноплі. Може, тому
Суспільство · “Кремль, знищуючи правду про геноцид українців, компрометує та залякує науковців, і це не лише в Україні”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Держзрада і Голодомор: розпочато досудове розслідування

Олена МИХАЙЛІВСЬКА 2 травня 2025 року Служба безпеки України зареєструвала кримінальне провадження за ст. 111 КК України (Держзрада) щодо О. Ткаченка, А. Дробовича, А. Бутенка, Л. Гасиджак, Г. Боряка та І. Патриляка. 8 квітня 2025 р. “Україна молода” опублікувала статтю “Держзрада і Голодомор”, в якій повідомлялося, що Шевченківський районний суд м. Києва зобов’язав Службу безпеки України зареєструвати кримінальне провадження за ст. 111 (Державна зрада), щодо Олександра Ткаченка, Антона Дробовича, Андрія Бутенка, Лесі Гасиджак, Геннадія Боряка та Івана Патриляка. Вказані особи протягом тривалого часу, під час російсько-української війни, вчинили дії на користь ворога, завдаючи шкоди інформаційній безпеці України, про що неодноразово повідомлялося в ЗМІ. До прикладу, колишній міністр культури Ткаченко не лише відкрито підтримував росію у приховуванні правди про геноцид українців, а й знущався з державної символіки України. Журналісти, політологи, громадські діячі, правники ще у серпні 2022 року неодноразово публічно засуджували такі дії, називаючи це провокацією та злочином проти Української держави. Представники Української Гельсінської Спілки та низка громадських організацій України прийняли рішення звернутися із відповідною заявою до СБУ. 2 травня 2025 р. зареєстровано кримінальне провадження за ст. 111 КК України (Держзрада), щодо О. Ткаченка, А. Дробовича, А. Бутенка, Л. Гасиджак, Г. Боряка та І. Патриляка. На думку громадськості, група вказаних осіб, використовуючи державні посади, вчинила низку дій, спрямованих на підтримку ворога під час війни, зокрема приховування злочинів кремля проти української нації. З цією метою Ткаченко, Дробович, Патриляк та інші особи, зловживаючи службовим становищем, організували інформаційну кампанію, спрямовану на приховування правди про найбільший злочин комуністичного режиму – геноцид українців та ліквідували “Інститут дослідження Голодомору”, звільнивши провідних дослідників. Створений у 2019 р. Інститут дослідження Голодомору, був не лише символом незламності українського духу, а й даниною пам’яті жертвам. За нетривалий час свого існування, вчені Інституту, штат якого нараховував всього 19 дослідників, зробили вагомий прорив у розкритті злочину геноциду: створено геоінформаційну систему місць масових поховань українців, зібрані матеріали, зокрема за кордоном, які свідчили про масове винищення українців та передано до слідчих органів тощо. Також Ткаченко, Дробович та Гасиджак знищили дослідницький проєкт “Чорні дошки”, який мав на меті систематизувати та опублікувати обласні архівні документи сталінської репресивно-каральної системи. Всього мало бути сім видань, по кожній з областей УСРР. Друком вийшло лише одне – “Чорні дошки: Чернігівська область” (944 сторінки). На жаль, вже неможливо відновити документи з таких областей як Донецька, Луганська та Херсонська, а також з окупованих українських міст – Маріуполя, Мелітополя, Бердянська та ін. Війна за Україну йде не лише на полі бою, росія веде проти нас і гуманітарну війну, використовуючи історію не як науку, а як інструмент ідеологічної боротьби та пропаганду. Ще 14 січня 1992 р. президент рф Єльцин підписав указ “Про захист державних секретів рф”. З комуністичного режиму росія розпочала перехід у фашистсько-рашистський режим. У 2025 р. диктатор путін засекретив всі архівні фонди та підпорядкував росархів собі особисто, що свідчить про вразливість “русского мира”, який тримається лише на пропаганді та сфальсифікованій історії. Також, засекреченими стали архіви Другої світової війни. Зрозуміло чому, адже диктатори сталін та гітлер розпочали війну з метою поділити Європу. Головний тягар війни ліг на плечі українців, а без союзників ти американського лендлізу сталін був би знищений. Не дивно, що архіви НКВД також під сімома замками, адже саме там зберігаються документи, що стосуються організаторів та виконавців масових вбивств українців та представників інших поневолених народів у ХХ ст.. Плануючи війни, путін задіює як агентів впливу, так і представників п’ятої колони тих чи інших країн. Тому наша перемога можлива лише у разі знищення п’ятої колони та об’єднання країни. Що стосується діяльності Дробовича, то саме ця особа задіяла видавця Марка Мельника, спійманого на протиправних діях та використаного в інтересах кремля. В кінці жовтня 2021 р. Мельник зробив за-шкільних підручниках. Учням було подаровано 82 книги “Три літа” та 21 книгу “Світло, що завжди з нами”. “Три літа” – це збірка творів, які Шевченко написав упродовж 1843–1845 років. У цей час перед Шевченком розкрилася вся глибина історичної трагедії України. Ще було продано за добровільний внесок три книжки на суму 600 гривень. Додавши 400 гривень, повну суму було передано Силам спеціальних операцій. Подаровані книжки видані полтавською “Просвітою” в серії “Просвітницька книгозбірня, Книга №24 і №25”. Фі-яву у фейсбуці, що книга про геноцид українців, видана Музеєм Голодомору з новітніми дослідженнями, нібито “сфальсифікована”. Згодом змінив свій пост у фб, що він взагалі її не видавав. Проте, журналісти знайшли фото з Львівського книжкового Форуму, датоване 16 вересня 2021 р., на якому Мельник особисто презентує книгу “Геноцид українців 1932-1933 за матеріалами досудових розслідувань”. В одному з організованих Ткаченком інтерв’ю на “Суспільному” (20 грудня 2021 р.) Марко Мельник скаже вагомі та нікому тоді ще не зрозумілі слова: “…щоб написати пост у фейсбуці, я три дні буквально хворів… мої друзі, колеги, науковців, вони так само постраждають від цієї історії. Я вагався і ще я просто боявся...” Запитання: Ви спілкувалися з Інститутом національної пам’яті про цю ситуацію? Мельник: “Ми постійно на зв’язку. У них було питання стосовно Стасюк… Мені подзвонив юрист з Інституту нацпам’яті, я йому пояснив, що моя діяльність регламентується ліцензійними договорами, положення яких я не порушував… Мене зсередини це все з’їдало, я розумів, що треба жертвувати власним інтересом, оскільки під загрозою дещо більше. Я не знаю, що зараз буде, але у мене не було іншого виходу”. Ситуація у Марка Мельника була дійнансову поміч на видання книг передало Товариство Української Мови ім. Шевченка (ТУМ – США). Віра БОДНАРУК, голова Товариства Української Мови – США Світлини від “Просвіти” Полтави сно “важка”: шантаж від Дробовича, вимоги назвати книгу з геноциду сфальсифікованою, тиск з боку Українського інституту національної пам’яті, в протилежному випадку – проблеми з законом, переховування у Білій Церкві, пересування лише у вихідні та пізніми вечорами, розшук податковою службою та ін. Водночас ніхто не допомагав, а треба було рятуватися особисто. А втрата “дещо значно більшого” – це втрата бізнесу, а там і кримінальна справа за незаконний продаж книг, несплата податків та ін. Підтвердженням тому є документація, датована набагато раніше – 29 вересня 2021 р., в якій Музей звертається до Мельника за роз’ясненнями, щодо незаконного продажу книжок, виданих Музеєм Голодомору. Як з’ясували журналісти, одним із організаторів шельмування українських істориків, був так званий “активіст” Олег Слабоспицький. 1 грудня 2021 р. він підписав ініціативного листа до міністра Ткаченка з вимогою заборонити поширювати новітні дослідження з геноциду українців. Надалі Слабоспицький намагався рекрутувати підписантів до свого листа. Професор Володимир Сергійчук надав оцінку цьому “трактату” під назвою “Відкритий лист науковців та громадськості щодо фальсифікацій у сфері дослідження та поширення інформації про Голодомор/геноцид Українського народу” у своїй брошурі “Три документи вічної ганьби”. Щодо наукової діяльності О. Слабоспицького, то журналісти не знайшли будь-яких доказів, що він є дослідником злочину геноциду українців. Виникає запитання, хто ховається за його спиною? Кремль, знищуючи правду про геноцид українців, компрометує та залякує науковців, і це не лише в Україні. До прикладу, мещанським судом міста москви заочно засуджені за екстремізм провідні українські вчені – проф. В. Сергійчук, д. і. н. О. Стасюк, проф. В. Марочко, проф. Р. Сербин (Канада). Протиправні дії Ткаченка, Дробовича, Бутенка, Патриляка, Боряка та Гасиджак є продовженням московської спецоперації проти України. Саме тому, заступник директора Інституту історії України Геннадій Боряк та його спільник, голова Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти Андрій Бутенко, вже понад три роки намагаються знищити першу докторську дисертацію з геноциду українців Олесі Стасюк. Далі буде. Втрачене посвідчення учасника бойових дій, серія МВ №070836, видано Головним управлінням НГУ 18.03.2021 на ім'я Гордієнко Андрій Олегович, вважати недійсним.
Суспільство · “Кремль, знищуючи правду про геноцид українців, компрометує та залякує науковців, і це не лише в Україні”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Не забули відзначити

22 травня – день повернення на рідну землю тіла Тараса Шевченка – відзначили просвітяни Полтави. Голова обласної “Просвіти” Микола Кульчинський мав зустріч з учнями ліцею №14 Полтави та ліцею №137 міста Дніпра біля пам’ятника Шевченкові. Пан Микола розповів про величезне значення цієї дати для українського народу і української держави. Молодь слухала його розповідь з великим зацікавленням, бо такої інформації немає у
З блокнота письменника · “Невже до затьмареного запорозько7козацького куточка нашої історіографічної світлиці все ж починають пробиватися тверезі промінчики?” · с. 7сторінка оригіналу ↗

Дещо про запорозьких козаків

Костянтин СУШКО, лавреат премії імені Івана Франка, м. Запоріжжя Роботу над рукописом під такою назвою я нещодавно завершив. Приводом став тритомник Дмитра Яворницького “Історія запорізьких козаків”. З часу його виходу (1990–1992) прочитав не раз, а востаннє, не так давно, вельми уважно, та ще й з олівцем у руках. Виписав хмари цитат, зміст яких навіть з побіжного погляду викликає безліч запитань, тож ризикнув їх прокоментувати й пояснити. Вийшло цікаво, декому, можливо, несподівано, позаяк ми вже аж занадто звикли до винятково бездоганно-героїчного подання нашого Низового братства. Аж тут – стаття Петра Чернеги (“Слово Просвіти”, №17, 1-7 травня 2025 р. “Невгамовний патріот України: Пантелеймон Куліш у суспільно-політичному русі ХІХ ст.”. Приємно – і відрадно!, що автор наважився не лишень сказати, як є, про цього нашого видатного наукового, політичного й літературного діяча, а й зачепив моменти-наголоси, на яких побудувано мій рукопис. Знов-таки, приємно ще й відрадно, що автор статті в “СП” не просто зацікавлений дописувач-аматор, а доктор історичних наук, професор, викладач Українського державного університету ім. М. Драгоманова, тобто фахівець у темі, котрої я торкнувся. Через що й вирішив оприлюднити передмову до свого рукопису: з неї прозоро видно, про що йдеться. Розв’язана рашистами бійня має все-таки закінчитися, і нам уже зараз слід думати, як жити далі. Не гартувати, як упродовж останніх 33 літ, національні почуття винятково міфами, а протерти, нарешті, очі, глянути на світ, що нас оточує, тверезо і творити власну державу конкретними справами, а не зводити її на патріотичних гаслах! *** Чи охота було тобі, діду, “спростовувать”, “розмотувать клубки”, “розвінчувати”, “викривати”? Адже неприємне і, головно, невдячне заняття… Навпаки! Інколи відчував навіть щось схоже до натхнення. Бо нічого не розмотував, нікого не розвінчував, не спростовував і не викривав (шановні читачі все це бачили). Просто намагався розчистити стежечку, як мені здавалось, до здорового глузду й правди. За багатьма напрямками начебто щось прояснилося. Бо заняття з “розчищення”, “прибирання”, зрештою, “просвітлення” визначається не ступенем приємності-відразливості, а вагою доцільності. Вона ж у нас – більше, ніж очевидна. Колись нишком підозрював, а згодом став натрапляти у наших видатних мислителів на готову думку, що український народ серед тих етносів, на чию долю випало забагато усіляких випробувань. Надто – упродовж останніх чотирьох століть із особливим наголосом на ХХ. Сподівалися, що загалом усе завершилось, аж воно й у ХХІ перетекло… Причини? Одна з них: у нас добряче понівечений власний життєпис. Принаймні, недоречностей у ньому вистача. І всі зведені до рангу неспростовних фактів. Дякувать за це, з одного боку, маємо несумлінним, точніше, мудрим літописцям, аз іншого – нашим новітнім “доброзичливцям” із їхнім вишуканим редагуванням того самого життєпису. Плюс наша принизлива манера, котрої ніяк не можемо позбутися: ворогів виставляти ідіотами, а своїх героями. Тоді як міф є міф. Як аптечна пігулка. Отам, отам і отам можна, але вельми і вельми обережно, а ондечки аж отам – у жодному разі! Можна споживати несправжній хліб, ласувати нестямно смачними, але нашпигованими усілякими домішками цукерками чи шоколадом; можна зробити ефектну, проте вкрай шкідливу пластичну операцію… Багато чого можна! Бо, як чогось дуже хочеться, ми на все затуляємо очі. Коли ж припече, коли, приміром, терміново випаде поміняти кров, то вимагаємо крові справжньої, природної, без жодних-жодних домішок. Не прозвучить надто пафосно, коли скажу, що національний життєпис – кров етносу? Дякую за ласку і нагадую банально відоме: історія, минуле – фундамент, на якому зводиться сучасне із зазиранням у майбутнє. Чи звертаємо увагу, що за камені опиняються у нас під руками, який розчин нам підсовують? Певен, читач збагнув: я не досліджував запорозько-козацьке явище всеосяжно, а лиш, виокремив ті його моменти, які видались мені знаковими, і пильно до них придивився. Спершу гадав, що вистачить тритомника Д. Яворницького, аж довелося звернутись до В. Голобуцького, скористатися послугами ще деяких учених, зокрема й тих, які готували малу енциклопедію Українського козацтва (“УКМЕ”). Працював і з тритомником “Исторія возсоединенія Руси” (1874-1877) письменника, фольклориста, етнографа, мовознавця, перекладача, редактора, видавця, філософа, історика та ще й члена Кирило-Мефодіївського товариства Пантелеймона Куліша (1819-1897). Хоча праця загалом присвячена не Запорозькому козацтву, все ж у ній, як на мене, вперше, до Яворницького, сказано про низовиків так широко, та ще й… своєрідно. Не випадково Дмитро Іванович нерідко посилається на П. Куліша. Але винятково у фактологічному плані. Тоді як отаке лишається без коментарів (тут і далі подаю у власному перекладі українською)… “Справді, цивілізація багато втратила від козацьких повстань”. “Козаки були представниками живої си/ ли, яку притісняла панська сваволя, прагну/ чи закувати цю силу в непорушний status guo, і в цьому разі праві ті історики, які назива/ ють українських козаків (інших ми їм охоче віддаємо) ворогами державності, розбійни/ ками, ненависниками громадського ладу”. Тим паче, ось це… “Козаки не мали не тільки релігійної, а й політичної тенденції”. “Ось чому й автор (Куліш – сам про себе. – К. С.) цієї відважної книжки (“Исторія возсоединенія Руси”. – К. С.) надає зловредним козакам такої ж уваги, як і корисним колонізатором України, просвітникам суспільства, енергійним розповсюджувачам продуктів високої цивілізації в неосвіченому, напівазійському середовищі нашого народу”. Хвацько? Зухвало? Скоріше, несподівано, незвично. Тож і кажу: зауважено так майже півтора століття тому – головно, ДО “Исторіи запорожских казаков” Д. Яворницького – але Дмитро Іванович методом критичного підходу в поданні Низового козацтва не скористався. Власне, як і всі його послідовники. Навпаки, активізувалося (чи не з подання В. Голобуцького?) десь отаке (наших першовідкривачів я вже нацитувався, тож звернімося до забугрівських)… “Той “запорозький дух” – це було, кі/ нець/кінцем, споконвічне прагнення україн/ ського народу й української людини до свобо/ ди й незалежности – по всіх усюдах україн/ ської землі, на всіх ділянках українського громадянського й індивідуального життя, в усіх виявах і проявах української національ/ ної душі і вдачі”. (Тут і далі виділено мною. – К. С.) “То була одвічна традиція запорозька – боронити не тільки власну свободу, але й свободу інших людей і народів”. “Січ і створена була князем Дмитром Вишневецьким у половині ХVI ст. як фор/ пост проти турецько/татарської навали, що загрожувала тоді не лише Україні, але й усій Європі”. “…тривала й завзята боротьба Запо/ розької Січі, що переживала тоді (1734–1775. – К. С.) складний процес пере/ творення на державу і суспільство модерно/ го типу, проти російського імперіялізму…” “…з руїн Запорозької Січі виростала й виросла, овіяна тим вічним “запорозьким духом”, Нова Україна, не лише Південна, алей ціла Україна – нашої доби й майбутніх по/ колінь”. Це – з передмови українського історика, архівіста, політичного діяча Олександра Оглоблина (США,1899–1992) до двотомника “Запоріжжя XVIII століття та його спадщина” (“Дніпрові хвилі”, Мюнхен, 1965–1967) українського історика, архівіста, д. і. н. Наталки Полонської-Василенко (Німеччина, 1884–1973). А це вже із самого двотомника (без жодних втручань): “Запорозька Січ зайняла виключне місце серед земель України і в психології українсько/ го народу. Козак в уяві українського народу став синонімом лицаря, оборонця, захисника від усякого ворога. Козакування у степу ста/ ло моральним обов’язком (! – К. С.) молодого українця. Запоріжжя стало школою шляхет/ ности (!! – К. С.), лицарства, до якої прагну/ ла молодь усіх станів України…” Мовлено так, ніби й не зауважував П. Куліш: “Шкодити історикові може одне лиш невтримне розхвалювання з боку людей, роз/ винутих менше автора, які захоплюються ним через своє невігластво, тоді як відповід/ но розвинений та обізнаний читач мовчки усе засуджує. Немає гіршого для самовдос/ коналення історика, ніж отримати визнан/ ня неосвіченої більшості й насолоджуватися одностайним, масовим захопленням твоєю роботою, котру належним чином здатні оцінити лишень одиниці”. “Допоки тяжіє над нами нерозуміння на/ шого минулого, у найширшому сенсі цього слова, доти ми не зможемо вчиняти вільно й усвідомлено сьогодні, через це ми навіть, певною мірою, позбавлені майбутнього, ос/ кільки воно виростає із нинішнього”. Людині з середини ХІХ століття це боліло, про що вона й казала прямо, щиро і відверто, отримуючи кпини ледь не з усіх боків не лишень за життя, а й згодом. Після, як начебто цілком об’єктивної оцінки “Исторіи возсоединенія Руси”, ув якій автор… “Прагне до подолання однобічності, не/ критичності у висвітленні історії козаччини…” “Куліш одним із перших висловив оригінальну думку щодо станового оформлення козацтва – так звану “боярську теорію…” “…послідовно проводить думку про супе/ речливість, неоднозначність ролі козацтва в історії України…” …раптом… “Тенденційність у доборі джерел та в інтерпретації фактів обмежують наукове значення історичних праць Куліша”. “Безапеляційність суджень, а то й образливі випади…” “…запальна вдача Куліша, його претензії на власну виключеність, на особливе місце в суспільному житті України. Історичні пог/ ляди Куліша не становили собою стрункої системи…” Таке враження, буцімто автор1 вписав це силоміць, за чиєюсь командою, бо ж дивіться, що він каже далі… “І все ж погляди, ідеї, гіпотези Куліша зберігають свою цінність як каталізатор свіжих ідей. Хоч і викладені в ексцентричній формі, не завжди підкріплені належним науковим апаратом, вони застерігають від фрагментарності, однобокості у висвітленні історії козаччини, від самолюбування та “шароварщини” (Виділено мною. – К. С.). Віват! Слава! Ясний погляд, легкий і прозорий стиль. А те, що в кількох попередніх цитатах… Автор же не у власному, окремому й незалежному творі все це виголошує, а в колективно стуленій енциклопедії! Де є редакційна колегія, серед дванадцяти членів якої лишень один молодший науковий співробітник (з повноваженнями ученого секретаря), стільки ж кандидатів історичних наук, а решта – доктори-професори, навіть два членкори й академік! Тож і передмова до “УКМЕ” має геть неоднозначну назву: “Феномен українського козацтва” А вже в самій передмові: “Комплекс статей розкриває держа/ вотворчий потенціал козацтва” (виділено автором передмови. – К. С.). Нічого вже не коментуватиму, бракує сил, нагадаю лишень, що феномен означає явище, єдине в своєму роді, взяте в його цілісності, в єдності з його сутністю. Тулиться до характеру того, над чим б’ємося вже ондечки яку сторінку поспіль. Аби відповідь стала повнішою, послухаймо ще й письменника Френсіса Фітцджеральда (США, 1896–1940): “Невміння вірно оцінювати – ось що може зашкодити в майбутньому”. Невже до затьмареного запорозько-козацького куточка нашої історіографічної світлиці все ж починають пробиватися тверезі промінчики? Схоже. Ось кілька зовсім свіжих нестандартних думок не якогось, сенсаційно заклопотаного філолога, а доктора історичних наук, професора, викладача УДУ імені Михайла Драгоманова Петра Чернеги, які несподівано трапилися на сторінках нашого просвітянського часопису2, коли роботу над рукописом я вже завершив. Аналізуючи вагомий доробок Пантелеймона Куліша все в тому ж куточку, поважний учений зазначає: “У перших працях митець яскраво заявив свою національно/патрітичну позицію, прагнучи повернути нащадків козацької еліти обличчям до народу і виконати своє історичне призначення”. “…П. Куліш поступово відходить від за/ хоплення козацтвом, прагне об’єктивно і критично вивчити його соціальний стан, стосунки з селянством, міщанством і шлях/ тою”. “Під впливом романтичної ідеалізації козацтва, що домінувала в українській істо/ ріографії першої половини ХІХ століття…” (Вона домінує у нас і нині. – К. С.) “Твір вражає глибоким аналізом суспіль/ но/політичного життя України…” Отже, процес таки пішов. Епізодичну ж крапку, даруйте, лишаю за собою: “Історію запорізьких козаків” Дмитра Яворницького в трьох томах і в перекладі Івана Сварника варто б переписати. Ретельно, уважно, зберігаючи стиль автора, але… 1. Помітно скоротити. 2. Виправити фактологічну неузгодженість. 3. Нове видання оснастити вагомими й гранично фаховими, науковими коментарями. А тепер уважно придивіться до знаменитої картини Ілька Ріпина (на фото). Порахуйте, скільки в ній персонажів із розвеселим виразом обличчя, а скільки дивляться не просто зосереджено-замислено, а навіть збентежено-заклопотано. Зверніть увагу на козака в центрі, над писарем, із люлькою в руках (кажуть, то сам легендарний кошовий Іван Сірко). Ич, який веселун, фат! Справжній січовий мачо. Не замислювались, чому знаменитий художник вдався до такого психологічного “різнобою” в зображенні персонажів? Про що він цим нам сповіщає? У своєму рукописі кажу про це детально й переконливо. ____________ 1 Увесь набір прокулішівських та антикулішівських цитат – зі статті О. Коробова про П. Куліша в “УКМЕ”. 2 “Слово Просвіти”, №17, 1-7 травня 2025 року, стаття “Невгамовний патріот України Пантелеймон Куліш у суспільно-політичному русі ХІХ ст.”.
Духовний простір · “Чернече буття на Афоні – це щоденна, щохвилинна боротьба сил добра проти сил зла”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

культурницької праці ченців – рівними рядами прадавніх і молодих оливок. Якщо ж уважно обдивитися внутрішні приміщення монастирів, територію всередині стін, то ловиш себе на думці, що ченці успішно справляються з доглядом за ними. Традиційно вважається, що чоловіки залежні від жінок, бо не дуже вдало виконують “хатні” види праці: прибирання, прання, куховарення тощо. Майже недосяжне для чоловіцтва жіноче вміння створювати затишок, естетично (чи псевдоестетично) облаштувати інтер’єр. На Афоні з цим проблем немає. Прибирання, готування їжі, догляд за рослинами, виробнича діяльність, церковна крамниця, обслуговування гостей, догляд за готельними номерами, санвузлами – все це функціонує як добре відлагоджений механізм, без жодного натяку на недбальство чи недогляд. Охайні, в чистому, навіть урочистому, хоч і винятково чорному облаченні, афонські ченці нітрохи не нагадують брудних, смердючих, із немитими космами московських ченців і священників. Як і не мають жодного натяку на кирилівську розкіш. На вдавану покірність і самоприниження. Вони щиро служать Богу, але поводяться із почуттям власної гідності та рівності з мирянами – молодшими братами во Христі. Це вражає. Може, не менше, а може, все-таки менше порівняно з результатами суто “чоловічої” праці. Кожен монастир, скит і келія – це відвойовані від диких гір важкою та багаторічною працею клаптики землі. Значна їх частина розташована на узбережжі, де скелі й валуни споконвічно грудьми приймають удари хвиль, заступаючи якомога далі у воду. Є лише дрібка малих і зовсім малих бухточок, заток із відносно пологою територією. Ось там і ставили монастирські мури, далі все більше вгризаючись у довколишнє бескиддя. Є монастирі й посеред півострова. Це невеликі улоговини, полянки, обрамлення урвистих ярів, теж відвойовані
Духовний простір · “Чернече буття на Афоні – це щоденна, щохвилинна боротьба сил добра проти сил зла”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“На Афоні дзвони дзвонять…”

Микола ВАСЬКІВ Чернеча держава Коли виставив у Фейсбуці допис про Афон “Ось так виглядає місце, де століттями живуть одні чоловіки”, серед коментарів був такий: “І жодної квіточки на підвіконнях…” Заскочений, умисне переглянув зроблені фотографії. Справді, на підвіконнях немає жодного вазону, “жодної квіточки”. Може, тому, що це мало б аж надто міщанський вигляд. Або занадто ґламурний. Ще одне потенційне пояснення: відвойованої від гір території (свідомо не пишу – землі, бо переважно це зведене до горизонтальної площини каміння) вкрай мало, дороги-стежки прокладені просто під монастирськими мурами. А тепер уявіть собі, що буде з тим, кому на голову випадково звалиться вазон із підвіконня? Але квітів, диких і окультурених рослин на півострові – нестримне буяння. Сама природа топить довкілля в рослинності. Чимало зусиль доклали й ченці. Декоративні квіти, квітучі дерева, висаджені й доглянуті дбайливими руками, оточують стіни монастирів, скитів, келій… Квіти й дерева всередині монастирів займають кожен вільний клаптик, закуток. Усюди панує камінь, але в кожній вільній ніші стоять вазони з квітами чи декоративними кущами, деревами, засипаний ґрунт у кам’яні рами, а в них – знову дерева, які доглядають, непомітно формуючи потрібну крону, протягом десятиліть. А якщо йдеться про оливкові дерева, то й століть. Таких оливок на довколишніх схилах – неймовірна кількість. Ченці наполегливо й цілеспрямовано століттями звільняли більш-менш придатні схили від нагромадження валунів, великого, середнього та дрібного каміння й засаджували їх оливковими деревами. Зараз сади – десь на гектар-два, десь на десятки гектарів – губляться поміж дикої рослинності та скель, їх не одразу виокремить око, та коли виокремить, то тішиться результатом Монастир Симоно-Петра від нагромаджень каміння, крутих схилів. Особливо вражає монастир Симоно-Петра, який не лише стоїть на скелях – монолітний камінь став монастирськими стінами. А внизу – ціла складна система терас для вирощування сільгосппродукції. Здається, ось вони, рукою подати. Та сходити дорогами чи стежками-серпантинами настільки довго і складно, що і їжу садово-городнім працівникам-послушникам, і зібрані плоди праці спускають-піднімають у спеціальних кошиках стаціонарною линвою. Довкола ж монастирських стін зовні йде галерея з дерев’яною підлогою. Йдеш і, глипнувши вниз, у бездонне провалля, підсвідомо намагаєшся ступати на ту частину дошок, яка ближче до перетинок-кріплень. Робиш це ще старанніше, коли бачиш раптом одну дощину, трохи охоплену трухлявістю. А поміж монастирями та скитами мережа доріг – частково асфальтованих, а переважно ґрунтових. Радше не доріг, а гірських крутих серпантинів, бо від одного узбережжя до іншого, від монастиря до монастиря треба подолати більші й менші перевали. Всі розуміють, що гірські дороги важко прокласти, та лише посвячені знають, що й догляд за ними є значно витратнішим, ніж на “звичайними” рівнинними шляхами. На Афоні дороги – в належному стані. У монастирях багато не лише ченців, а й котячої братії. Одразу на думку спадають вулиці й майдани Стамбула. Чим викликана велика кількість котів на вулицях турецького мегаполісу – можна лише будувати систему здогадів. На Афоні їх присутність утилітарно виправдана: довколишні гори й чагарники кишать зміями, від яких чи не єдиним порятунком є коти зі значно швидшою реакцією, ніж гадюччя. Якби не коти, стверджують афоняни, то всі закамарки монастирів були би окуповані зміїними кублами. Тому в межах монастирських стін ченці та їхні гості можуть почуватися безпечно щодо плазунів, тому так дбайливо всі мешканці Афону ставляться до споконвічних помічників і друзів. Автономна чернеча держава Святої Гори, як офіційно називається Афон, розташована на півострові, що має офіційну назву Айон Орос, тобто Свята Гора. Від решти території Греції вона відокремлена майже непрохідним хребтом (насправді зараз доволі прохідним за рахунок уже згадуваних доріг-серпантинів). Уявляється вона мені отими видряпаними мозолястою багатовіковою працею невеликими за площею осередками духовної культури, де панує молитва, суворе дотримання правил, висока віра в доброту й велич Бога. Не сліпа віра, а підкріплена, ще раз наголошу, сумлінною щоденною духовною й фізичною працею. А довкола – дика, неприборкана природа, одним із символів якої стає оте гадюччя, яке кишить довкола монастирських мурів, сичить і лютує, але нічого не може протиставити молитві, котам і мурам. І чернече буття на Афоні – це щоденна, щохвилинна боротьба сил добра проти сил зла, й заспокоїтися, зупинитися в цій боротьбі хоч би хвильку не можна. Зрештою, кому це достеменно знати, як не нам, українцям? Без візи на Афон – ні кроку Аби потрапити на Афон, треба отримати візу. Причин для цього вистачає. Треба убезпечитися, щоби на територію Святої Гори не потрапила жінка, блюзнір, людина з лихими намірами, просто підозріла особа… Та важливішою видається потреба чіткого регулювання прочан, аби ті не вносили хаос у суворий і чітко налагоджений ритм чернечого буття. Прочани повинні десь заселитися. Якщо їх буде забагато, то хтось повинен залишитися за монастирськими мурами? Це загрожує небезпекою, аж до загибелі від диких тварин, чи банальною простудою. Пором на Афон заїжджає не до всіх монастирів і скитів, тому первинне поселення можливе лише там, куди можна швидко дістатися від пристаней. А після поселення вже має бути продумане харчування прочан, логістика руху від одного монастиря до іншого тощо. Отже, потрібні гід-провідник та чітко узгоджена програма. Найкраще відпрацювати такі моменти може туристична агенція, але специфічна турагенція – релігійна. Вона все узгодить, визначить програму, домовиться про візи. Коли вишикувалися в довжелезну чергу на отримання візи безпосередньо в офісі біля пристані порому на “материковій” частині, то здавалося, що цей процес займе не одну годину. Насправді процедура була дуже швидкою. Рухалися всі по колу, виходили в ті самі двері, через які заходили. Очевидно, наші прізвища та паспортні дані вже були подані завчасу, тому спочатку наші паспорти (і, мабуть, кожного з нас) розглядав поліціянт, потім доходили до працівників візового відомства за довгою офісною стійкою. Два з них, на початку цієї стійки, вносили наші паспортні дані в комп’ютер, через секунд 30–40 третій працівник, уже в кінці стійки, майже біля самого виходу, називав прізвище прочанина, забирав із пащі швидкісного принтера візу й напівурочисто видавав нам. Сама віза – аркуш формату А4 із емблематикою Афону й текстом грецькою мовою, з якого можна було легко розібрати хіба що власне прізвище й ім’я та крайні дати, на які видавалася віза. Потрапити на пором можна було лише після подання закордонного паспорта й отієї роздрукованої візи. Ага, з візового аркуша можна було ще розібрати, що вартість візи – 25 євро. Погодьтеся, не найбільша вартість, хоча спраглі “халяви” дивувалися: за що? За візові послуги. За те, що на Афоні ми не платили за проживання й харчування в монастирях. Пожертва на монастир, за чернечі молитви за здоров’я чи упокій тих, кого зазначали у відповідних записках, – це добра воля прочанина, без якихось установлених розцінок, які чомусь стали традиційними в багатьох українських храмах. Їжа духовна й матеріальна Помолитися за рідних, друзів, товаришів, родичів і друзів наших друзів, часто забуваючи про самих себе, – обов’язковий ритуал для українських прочан. Молитви священників сприймалися наділеними особливою силою й очікуваним результатом. Незмінні вечірні служби тривали 1,5–2 години, утрені – по 3–4, а то й до 5 годин. Попри побоювання, це не створювало якихось труднощів (мовляв, чи зможу відбути їх), бо для кожного молільника – й ченців, і мирян – була можливість сісти в дерев’яне крісло, яке нагадувало чимось трон, підводитися ж треба було лише в певні моменти. Не сприймалося за святотатство чи гріх, коли хтось із мирян чи ченців міг на якийсь час задрімати в кріслі. Кожна утреня закінчувалася причастям молільників. Так само кожен міг прикластися до чудотворних ікон, надавалася можливість прикластися до мощей, яких немало накопичилося в афонських монастирях протягом століть. Усі прикладалися, цілували реліквії й ікони, без якихось хусточок, аби витерти сліди власних чи чужих губ. Причащалися з однієї ложки. Після причастя пили воду з двох-трьох срібних невеликих кубків. Не знаю, але здогадуюся, що цей ритуал не порушувався й у час лютування коронавірусу. І свідчив тоді, як до й після цього, про братерську єдність православних християн. Багато з прочан намагалися прикласти куплені в храмових крамницях іконки, хрестики, вервиці, привезені з дому речі до наділених духовною силою чудотворних ікон чи мощей. Ченці не сприймали це за язичництво, навпаки, часто самі брали подані предмети та прикладали до реліквій. Уважається, що вони набираються особливої енергетики, накопиченої століттями молитов, самовідданого служіння ченців, мирян, безмежної віри святих, до чиїх мощей прикладалися. Саме з таким переконанням сприймали цей процес усі з учасників нашої групи. Здається, вірили в це й ті, кому ми потім передали частину наснажених божественною енергетикою предметів. Можливо, ефект плацебо. А можливо, ми називаємо ефектом плацебо поєднання переданої через предмети потужної енергетики Афону, його ікон, мощей зі щирою, екзальтованою вірою в силу Божу та немеркантильністю наших молитов? Із храмів виходили всі за чітким порядком: спочатку ченці, старші за рангом, часом перебування в монастирі, далі – за віком, за ними – священники, з нашої групи зокрема, а потім уже всі молільники-миряни. За таким самим порядком одразу заходили до трапезні. Без жодного галасу, групування, хто з ким буде сидіти, пошуку вільного місця, бо кожному вказував, де він має сидіти чернець-розпорядник старшого віку, з таким суворим виглядом, що бажання його ослухатися навіть не зароджувалося. Після короткої молитви всі сідали за столи, по сім-вісім їдців за кожним. Протягом усієї трапези один із ченців незмінно читав молитви. Після першого удару (який нагадував дзенькіт металу об метал чи неголосний удар дзвоника) можна було приступати до трапези. Їсти треба було без будь-яких розмов, швидко, бо після третього удару, хвилин через п’ятнадцять після початку трапези, всі підводилися, без права продовжувати їсти. Можна було хіба що
Духовний простір “Правдолюбство – обов’язок усього духовенства”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

прихопити із собою яблуко чи грушу, якщо їх подавали до столу. Після цього, за усталеним порядком, усі покидали трапезну. Жодного разу не було страв із м’ясом чи рибою, однак їжа була смачною, ситною, немалих порцій (для всіх – однакові). Це могла бути глибока тарілка сочевиці або овочевого рагу, або приправленої оливковою олією каші. Традиційно до них додавалися овочевий салат чи не менш традиційні оливки, чи шматки запеченого буряка, а ще яблука чи груші. Умовно монастирі поділяють на заможні й не дуже. Так от: найсмачніша їжа була в не дуже багатому скиті Святої Анни. Ми вже запізнилися після довгого пішого переходу на загальну трапезу, тому нам винесли страви за стіни трапезної, взагалі за стіни приміщень. А там було донесхочу нутового супу, спагеті з грибами, оли- Микола ТИМОШИК Мультимедійна презентація цього видання днями відбулася у княжому Володимирі в рамках Другого фестивалю української мови “Криміада”, що проходить під егідою Міжнародного громадського об’єднання “Волинське братство” (Київ) та Володимирської міської ради. Кілька незнаних фактів про цього Великого Українця. Візитівка особистости Рік народження – 1697, наречений Григорієм. Місце народження – княжий Володимир на Волині. Походження – священнича родина. Місце служіння батька – Спаська церква у Володимирі. Навчання: Володимир, Львів (1712), Київ (1716–1720) – Києво-Могилянська академія. Знання мов: українська, німецька, польська, французька, вільно володів латиною. Житейський вибір – монашество з прибраним ім’ям святого Арсенія. Акт постриження в ченці прийняв у Новгород-Сіверському Спаському монастирі. Опісля – духовна праця в Чернігові (Троїцько-Іллінський монастир), Києві (Києво-Печерська лавра). У віці 44 років став митрополитом Тобольським (1741), багатолітній член синоду РПЦ. За вказівкою цариці Катерини ІІ був заживо замурований на смерть у Равельській фортеці 1772 року. Терени духовного подвижництва видатного волиняка В Україні, окрім малої батьківщини, такими були: Львів, Новгород-Сіверський, Чернігів, Київ. У росії – Петербург, Тобольск, Ростов, Холмогори (Соловецький монастир). А міг би бути і… Лондон. Туди, в посольство росії, на посаду священника православної церкви, рекомендував молодого, здібного до наук та вдатного на красномовство українця Арсенія Мацієвича його щирий прихильник і однодумець, земляк Олексій Розумовський. При дворі цариці Єлизавети Петрівни старший із братів Розумів (родом із чернігівського села Лемеші) Олексій став провідним співаком імператорського хору, отримав дворянський титул, а 1742 року таємно одружився з царицею. Таке покровительство обіцяло монаху Арсенові стрімку кар’єру за кордоном. Однак доля судила йому інший шлях. На заваді поїхати до Лондона Мацієвичу стала історія його служіння флотським священником в вок, маринованих овочів. І по чарчині ціпоро… Не стравами єдиними Підозрюю, що розповідь про послідовність трапез викликала у вас запитання: а чому ви не згадали другий металічний удар? сигналом до чого він слугував? Тож повертаюся до нього. Після другого удару… можна було пити не лише воду, а й вино. Певно, з 1,5 літра на стіл. Що повинно було сприяти травленню спожитих страв. Вина не було лише в п’ятницю, коли треба було суворо дотримуватися посту. Щоправда, одного разу сувора рука ченця-розпорядника – невблаганна рука долі – посадила мене поруч із якимись рускомовними “братьямі”, які, не чекаючи навіть першого удару, швидко розлили, традиційно – на трьох, більшість призначеного на стіл вина. Коли вирушав на пором, був переконаний, що на Афоні треба забути не лише про жіноцтво, а й про алкоголь. Афонська реальність виявилася значно привабливішою, ніж видавалося. Про вино ви вже прочитали. Та перед цим було прибуття до монастирів. Наш гід, так само як інші гіди, перемовлявся з ченцями про те, що прибула наша група, з такою-то кількістю людей. Перед нами швидко виникала одна велика металева миска (або й дві) лукуму, який виготовляють самі ченці, великі склянки, металеві високі кухлі з водою. Часто це частування доповнювалося кавою. А ще частіше – для кожного поставала чарка з ціпоро, місцевим самогоном, настояним на анісі або без нього. Новоприбулі групи змінювали одна одну дуже швидко, тому в гостьовій кімнаті ніхто довго не засиджувався. Кажуть, анісова горілка добре втамовує спрагу. А ще для ченців, які для прочан, прибуття нових ми- Трапеза в монастирі Пантократор рян до монастиря було, очевидно, святом. Щоправда, лише не в піст. ничного каземату. Смертельну агонію було продовжено в нелюдський спосіб. У вежі Равельської фортеці-в’язниці, де був утретє засуджений митрополит, спочатку залишили незамурованим одне верхнє віконечко. Через нього у прив’язаній до ланцюга чашці йому спускали раз на день воду. Так тривало два тижні. Потім цариця наказала зовсім замурувати й те віконечко. Історики згодом цитували фрагмент інструкції цариці для наглядача: “У смертному часі попа до нього не допускати. Але взяти з попа підписку, що під смертною карою нікому про це не розкаже”. Дива довкола мученицької смерти Аренія Мацієвиа почалися незабаром. Усі шестеро суддів Синоду, які неправедно судили митрополита, померли у муках. Так, голова суду митрополит Петербурзький і Новгородський Димитрій Сєчєновов, найбільший царський угодовець і фанатичний українофоб, помер страшною смертю – його розбив параліч. Другого суддю, архієпископа Псковського Амвросія Каменського, зарізав незабаром один м’ясник. Третього, Петербурзького архієпископа Гавриїла, задушив келейник. Архімандрит Михаїл спікся в печі. Загинув за загадкових обставин і головний донощик на митрополита – ієромонах Лєбєдєв. Легенди про пророцтва митрополита Арсенія щодо покари над його кривдниками бурею розносилися всією росією. Про найголовнішу чесноту героя своєї книги – правдолюбство і правдоборство будь-якою ціною – Іван Огієнко написав так: “Святитель Арсеній був великим правдолюбцем. Божу правду він ставив над усе й боронив її сміливо, відкрито і публічно. Мало цього, голосно доводив, що правдолюбство – обов’язок усього духовенства. І часто гостро різав правду і царям в очі”. У чому гостра актуальність цієї книги для читача в сучасній Україні? Тут вивищена хронічна проблема місії й чину так званої еліти нації, яка й натепер є гостро актуальною. Ідеться про те, що український інтелігент, надто ж Богом обдарована талантами Особистість, має будь-що відстоювати правду. Всупереч сильному опору найвищих владних чинників, наперекір байдужості й боязні ближчого оточення, за умов домінування в суспільному середовищі явища непатріотизму, продажності, угодовства.
Духовний простір “Правдолюбство – обов’язок усього духовенства”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

За правду – заживо замурований на смерть До рідного Володимира на Волині повернувся духовний лицар України Арсеній Мацієвич

Повернувся після століть фальшування російськими авторами житейського подвигу цього не пізнаного і не поцінованого достойно на Батьківщині Великого Українця. Повернувся книгою, яку написав Іван Огієнко (митрополит Іларіон) на канадській землі. Українська діаспора пізнала й достойно поцінувала цей подвиг ще понад пів століття тому. До українського ж читача запізніла правда з назвою “Митрополит-мученик Арсеній Мацієвич” прийшла зовсім недавно – заходами Фундації імені Митрополита Іларіона (Огієнка) з маркою київського видавництва “Наша культура і наука”. час корабельної наукової експедиції на Камчатку. Експедиція була невдалою, призвела до втрати кораблів та моряків. І керівництво того проєкту за вказівкою верхньої влади було арештоване. На судові процеси, які незабаром почалися, Мацієвича весь час викликали як свідка. Як стверджує Іван Огієнко, Єлизавета Петрівна, за рекомендацією Олексія Розумовського, мала намір згодом поставити митрополита Арсенія на чолі російської церкви. Однак усе змінилося, коли на трон зійшла Катерина ІІ. За що український митрополит потрапив у немилість до цариці Катерини ІІ? Причин було декілька. 1. За те, що не зрікся свого українства. 2. За вперте запровадження в Богослужбах традицій стародавньої української церкви (у вимові, обрядах, співах). 3. За зростання власного авторитету в народі. 4. За непоступливість на царські приманки й задобрення. 5. За оголошене прокляття (анатему) на ворогів церкви, якими виявилася сама цариця та її двір. Останньою краплею стала відмова Арсенія Мацієвича в час митрополичої присяги публічно визнати, що “найвищим суддею є російська монархиня”. Ось його відповідь на таку вимогу царського двору, що швидко розійшлася всією імперією: “Це неправильне підхлібництво називати царицю в присязі “верховним суддею”. Главою нашої церкви і верховним суддею для неї є тільки сам Ісус Христос”. Більше того, волиняк-митрополит Мацієвич на всю російську імперію голосно виступав проти: - політики Петра І накидати на плечі монастирів, а не держави, довічне утримування великої армії воєнних калік та ветеранів; - запровадження в монастирях і церквах світських порядків та розпусти; - рабського стилю написання чолобитних від імені церков та монастирів до урядових чинників; - передачі маєтностей і земель монастирських у власність держави та переведення церкви на державне утримання (його фраза – “Хто гроші дає, від того і залежиш” – стала крилатою в народі). Рішення Катерини ІІ у справі системного непослуху сміливого митрополита Арсенія Мацієвича було таким (1763 рік): “Заслати в далекий монастир з тим, щоб там неможливо було йому ані писати, ані усно спокушати слабких і простих людей”. Три суди над митрополитом Далі, на вимогу цієї україноненависниці, відбувалися один на одним три суди Синоду. Перший суд прийняв рішення позбавити Арсенія Мацієвича митрополичого сану із заборонено називати його митрополитом. Каторгу мав відбувати в Карелії, де колишньому авторитетному членові Синоду було наказано виконувати чорнову роботу звичайного злочинця: рубати дрова, палити в печі та мити підлогу. Другий суд був жорстокішим: військова фортеця в Равелі, утримання арештанта в повній таємниці із зміненим ім’ям, заборона говорити будь з ким із тюремників. Для цього митрополитові накидали, як на собаку, спеціально виготовлений для такої кари кляп на рота. Але й цього цариці виявилося замало. Не дочекавшись покаяння, вона дає вказівку церковному Синодові терміново й остаточно покінчити з вільнодумством невпокореного українця. Йшлося про найжорстокіший присуд: смерть через замурування в’яз- Модератор фестивалю української мови у Володимирі дипломат Микола Ярмолюк представляє доповідача – професора Миколу Тимошика
На перехрестях історії · “Жодного примирення з агресором бути не може. Адже в цій екзистенційній війні українцям потрібна тільки перемога”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Два військові паради на тлі новітнього ГУЛАГУ Чому наше сьогодення стає копією трагічного нацистсько/більшовицького минулого?

Володимир СТЕЦЮК, поет, публіцист, голова Громадського клубу “Український час” Мир за будь/яку ціну – це зов/ сім не мир, це вмиротворення. А історія знову і знову вчить нас, що вмиротворення не веде до безпеки, захищености чи процвітання. Во/ но призводить до ще більшої війни і страждань. Бріджет Брінк, експосол США в Україні Феномен рашистського “побєдобєсія” 9 травня 2025 року у Воєвод' ській Публічній Бібліотеці міста Кракова відбулася моя зустріч з читачами, на якій ми намагалися знайти відповідь на болюче запи' тання щодо обставин повернення диктатури ГУЛАГу. Символічно, що зустріч проходила саме тоді, коли в рашистській столиці за участі офіційних представників 29 іноземних держав з так званої “осі світового зла” рашисти (тобто сучасні російські фашисти) досить масштабно відзначали 80-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Слід зауважити, що в Незалежній Україні цей історичний феномен рашистського “побєдобєсія” зазвичай дотепно подається в сучасній, більш конкретній інтерпретації як святкування перемоги сталінського ГУ- ЛАГу над нацистським концтабором. І цілком очевидним є те, щой сьогодні цей ГУЛАГ, відновлений путінським диктаторським режимом і підтримуваний союзними авторитарними режимами, об’єднаними у вищезгадану “вісь світового зла”, з усіх сил прагне чергової перемоги світового масштабу. І найперше – над українцями. Однак на шляху світової експансії рашистського зла фортеця українського спротиву виявилася нездоланною, тож із взяттям другого “рейхстагу” у рашистських “побєдобєсів” в Україні не склалося. Тому гулагівським вертухаям поки що не вдається нав’язати свої табірні порядки іншим народам вільного світу, що налаштовані жити вільно на своїх суверенних територіях на основі принципів добросусідства, міжнародного права і під захистом усталеної системи міжнародної безпеки, що, власне, і є наслідком і здобутком Перемоги сил антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні, 80-річчя котрої так затято відзначає сьогодні рашистський ГУЛАГ та його поплічники. Відтак йому, власне, нічого не залишається, як в чергове полякати світ брязкотом зброї на своєму традиційному гулагівському “побєдобєсному” параді. Тож у той час, як вільна і миролюбна Європа традиційно відзначила восьмого травня перемогу над нацизмом абсолютно мирним Днем пам’яті і примирення, по головній площі столиці рашистського ГУЛАГу під аплодисменти головного вертухая диктатора владіміра путіна, його головного спільника – авторитарного лідера Китаю Сі Цзіньпіна та інших союзників рашистів загрозливо посунула відмита від крові важка військова техніка та урочисто замарширували масові вбивці українців у сучасній російськоукраїнській війні. То яку ж “перемогу” відзначає тепер рашистський ГУЛАГ? Судячи з усього, піррову “перемогу” – над мешканцями зруйнованого ними вщент українського Маріуполя… Над мешканцями інших безжально розбомблених і зруйнованих міст Донеччини… Над закатованими й розстріляними мешканцями окупованих на початку рашистського вторгнення і звільнених невдовзі міст і населених пунктів Київщини та Харківщини – Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Ворзеля, Ізюма… Отже, 9 травня, коли тількино відгриміли бравурні марші на традиційному рашистському параді “побєдобєсія”, моя розмова з читачами Воєводської Бібліотеки Публічної в місті Кракові про причини повернення з минулого у наше сьогодення кривавого монстра – сталінського ГУЛАГу – набула особливого значення. Польсько#український приклад для наслідування у дні теперішньому 9 травня 2025'го – з москов' ським парадом “побєдобєсія” і 9 травня 1920'го –з київським па' радом перемоги, між якими по' над сторіччя запеклої визвольної борні… Так, понад сторіччя тому 9 травня 1920 року в Києві також проходив переможний парад! І цей день у багатьох аспектах теж можна вважати визначальним і не лише в польсько-українській історії. Саме про цей знаковий день і саме 9 травня 2025 року говорив з читачами у Воєводській Бібліотеці Публічній міста Кракова. Йшла також мова й про інші промовисті травневі дати, пов’язані з Українським Визвольним рухом. А ще – про ціну “миру” з хронічно хворим на людожерство російським агресором і трагічні події, котрі буквально волають про те, якими жахливими наслідками може обернутися для України і світу чергове замирення з кремлівськими людожерами. І про те, що у цій визвольній війні надзвичайної історичної ваги, котру за підтримки Республіки Польща та інших країн цивілізованого Заходу веде сьогодні у самому центрі Європи героїчний народ нескореної України, і що жодного примирення з агресором бути не може. Адже в цій екзистенційній війні українцям потрібна тільки перемога. Тому мають бути вагомим прикладом для наслідування у дні теперішньому спільні переможні дії українців та поляків, про які нам нагадує сьогодні надзвичайно знаменний, але не досить відомий широкому загалу польсько-український військовий парад, що відбувся у центрі Києва саме 9 травня 1920 року з нагоди звільнення міста від російських більшовицьких військ. “Коли Україна буде вільною, передайте привіт” На зустрічі йшлося також про те, до чого призводять неузгоджені дії союзників у боротьбі з підлим і підступним ворогом, особливо в питаннях миру з хронічно агресивною москвою. І якраз про те, що наслідком такого миру є неминуча подальша поразка, свідчать події, які призвели до краху армії УНР та українського повстанського руху і трагічного завершення Української революції 1917–1921 рр. Представляючи читачам свої книги “Повстання”, “Спільники степового вітру” та інші видання, присвячені подіям цього періоду на Криворіжжі, розповідав про отаманів, які 1920 року готували всеукраїнське антибільшовицьке повстання і водили свої загони криворізькими степами у зухвалі рейди по червоноармійських тилах. Яскравим героїчним і водночас трагічним уособленням цих подій є один з провідників українського повстанського руху Головний отаман Холодного Яру Степовий-Блакитний (Кость Пестушко), який поліг у нерівному бою з московськими чекістами рівно за рік після київського військового параду визволителів – 9 травня 1921 року. Саме тоді виведені з-під Варшави червоноармійські частини знову заполонили придніпровські терени, зосередившись на боротьбі з українським повстанством. Останніми словами повстанського отамана були: “Коли Україна стане вільною, передайте привіт”… І цей привіт від отамана Україні, яка й сьогодні продовжує боротьбу з московською ордою, таки передали. Символічно, що це сталося за дев’ять місяців до рашистського повномасштабного вторгнення. Тож я не міг не розповісти учасникам зустрічі про цю дійсно знаменну подію, організатором та безпосереднім учасником якої був. 15 травня 2021 року в Кривому Розі відбулося урочисте відкриття першого на Придніпров’ї пам’ят' ника Головному отаману Холод' ного Яру Степовому-Блакитному. В урочистостях з цієї нагоди взя' ли участь: Історичний клуб “Хо' лодний Яр” на чолі з його прези' дентом Романом Ковалем, Кри' ворізький громадський клуб “Ук' раїнський час” (голова Володи' мир Стецюк), представники Пів' денно-східного відділу Україн' ського інституту національної пам’яті (голова Ігор Кочергін), Дніпровського товариства полі' тичних в’язнів і репресованих (голова Іван Дремлюга), а також криворізькі історики Віталій Стецкевич та Олександр Мель' ник, відомі кобзарі Тарас Компа' ніченко, Василь Лютий, лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Васи' люк і, безумовно, військові та вій' ськово-патріотичні організації. Дуже символічно, що почесну місію з урочистого відкриття пам’ятника разом з Романом Ковалем виконали такі достойники, як колишній зв’язковий УПА Йосип Гевчук та героїчні українські захисники – старшина 17-ї окремої танкової бригади Сергій Клименков, доброволець-десантник 25-ї окремої повітрянодесантної бригади Віктор Стрибайло, доброволець полку “Азов”, художник, який намалював знаковий портрет Степового-Блакитного, Олександр Канібор (молодший); доброволець артилерійського підрозділу 30-ї окремої механізованої бригади Дмитро Аптін. Пам’ятник встановлено за ініціативи очолюваного мною Громадського клубу “Український час” (автор ідеї Володимир Стецюк, скульптор Олександр Канібор (старший), архітектор Євген Головін, меценат – підприємець Микола Ястреб). Пригадується, на урочистостях я, зокрема, зазначив, що ми робимо лише перший крок у надважливій справі відновлення історичної справедливості та повернення до системи координат українських цінностей, яка має стати альфою та омегою українського буття. І це наш спільний духовний, моральний і громадянський обов’язок – віддати належне українським героям, душі яких, піддані остракізму в роки радянського комуністичного свавілля, ціле сторіччя не знали спокою, очікуючи належної шани від нащадків. З нагоди 100-річчя подій Української революції 1917–1921 років і 30-річчя Незалежності України ми відкриваємо пам’ятник видатному повстанському отаману Степовому-Блакитному і разом з ним вшановуємо пам’ять його славних побратимів – отаманів Родіона Федорченка, Лютого (Григорія Коваля), Чорного Ворона (Миколу Скляра), Чорного Ворона (Платона Черненка), Іванова (братів Іллю та Григорія Тишаніних), Трифона Гладченка, Вовгуру (Григорія Гниненка), Івана Клепача, Івана Скляра, Гнибіду (Андрія Чорновуса), Михайла Мелашка, Свища і всіх звитяжців, полеглих у борні за волю на теренах колишнього Криворізького повіту. Героям Слава і вічна Пам’ять віднині!” Про лицарів Холодного Яру і видатного поляка На зустрічі з читачами йшлося також про традиційні вшанування героїв Українського Визвольного руху в Холодному Яру, які цьогоріч проходили 16-18 травня. Відкриваючи цю зустріч, директор Воєводської Бібліотеки Публічної в місті Кракові пан Єжи Вознякевич наголосив на важливості апеляцій до історичної пам’яті у намаганні зрозуміти проблематику дня сьогоднішнього. Цю тезу підтримав і президент Історичного клубу “Холодний Яр”, відомий дослідник історії Українського Визвольного руху пан Роман Коваль. З перших уст учасники зустрічі почули інформацію про героїв повстанського руху, які не маючи шансів на перемогу у нерівній борні з російською більшовицькою ордою після падіння Української Держави та армії УНР, усе ж продовжували чинити запеклий опір червоним окупантам заради збереження самої ідеї вільної України. Бо цю ідею мали підхопити в майбутньому їхні наступники. Роман Коваль згадав і про Головного Отамана Холодного Яру Степового-Блакитного, чиє ім’я понад тридцять років тому відкрив для широкого українського загалу. А ще очільник історичного клубу розповів про цьогорічне вшанування українських героїв. Такі вшанування вже три десятиліття поспіль проводить на холодноярських теренах очолювана ним патріотична спільнота ентузіастів. Він повідомив також про встановлення пам’ятників звитяжцям української свободи та заснування нагороди “Лицар Холодного Яру”. Автор нагороди – Сергій Шевченко. За словами Романа Коваля, претендувати на дану нагороду можуть особи, в яких поєднуються такі чесноти, як участь у Визвольній боротьбі, причетність до збереження пам’яті про отаманів та козацтво полку гайдамаків Холодного Яру, відтворення слави лицарства Холодного Яру та вшанування полеглих героїв. Загалом відзначений такою нагородою має бути людиною честі. Таких нагород виготовлено 13. Нагородженими будуть козаки, полеглі в борні за Україну, і козаки, які продовжують боротьбу. Серед нагороджених лицарською відзнакою й криворіжець Ілько Гайдук-“Чучупака” (6.06.1993, Кривий Ріг – 14.06.2014, Луганськ) – військовий і громадський діяч; командир Криворізької самооборони Майдану, козак і сотник Інгульської паланки Війська Запорозького, сержант 25-ї Окремої повітряно-десантної бригади, який сповідував гасло Холодного Яру “Воля України або смерть”. Учасник Революції гідності. Навесні 2014 р. пішов до війська. Загинув у небі над Луганськом (у літаку Іл-76, збитому рашистами). Лицар ордену “За мужність” III ст. (посмертно). А ще Роман Коваль згадав про видатного поляка – великого друга України Мар’яна Голембйовського – колишнього коменданта Армії Кра-
На перехрестях історії · “Тільки караючий меч правосуддя може врятувати світ, зруйнувавши навіки всесвітній ГУЛАГ”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

йової на Грубешівщині та у Володимир-Волинській окрузі, який свого часу був засуджений до смерті комуністичним режимом ПНР за співпрацю з українцями. Під час перебування пана Голембйовського вже у Незалежній Україні в серпні 1995 року Роману Ковалю вдалося записати інтерв’ю з цією легендарною особистістю, яке було потім надруковане в газеті “Незборима нація”. Особливо прикметною у цьому інтерв’ю, записаному майже тридцять років тому, є відповідь Мар’яна Голембйовського на запитання, якими він бачить перспективи українсько-польських взаємин: “Переконаний: не може бути жодної перешкоди, яка б могла заборонити нашим народам дружити. Свідома частина польського суспільства розуміє, що без польсько-української співпраці наші народи не стануть вільними”. І саме таке розуміння продемонстрували насамперед прості поляки, коли з початком повномасштабного вторгнення наприкінці лютого 2022 року відкрили свої кордони, домівки і серця для мільйонів українських біженців, врятувавши нашу країну від масштабної гуманітарної катастрофи, яку прийшла влаштувати на українських теренах людожерська рашистська орда. Московське і київське 9 травня на відстані сторіччя Тож як так могло статися, що у мирному просторі сучасного високотехнологічного і заможного цивілізованого ХХI сторіччя з цілісною правовою системою, широким набором демократичних свобод, суспільних, соціальних і гуманітарних цінностей з’явилося таке потворне страховисько з минулої кривавої епохи, до якої так і проситься моторошна назва “Час червоної чуми”? Щоби знайти відповіді на це питання, я запропонував учасникам зустрічі розглянути й проаналізувати низку подій, пов’язаних з кількома знаковими травневими датами в українській і польській історії. І найперше на тлі “побєдобєсного” 9 травня 2025 року з рашистським військовим парадом на московській червоній площі постало інше 9 травня – 1920 року – з польсько-українським військовим парадом на Хрещатику з нагоди звільнення Києва від російських більшовицьких військ. Між цими датами абсолютно різних за змістом військових парадів колосальна відстань у 105 років визвольних змагань за вільну Україну і непростих взаємин з найближчими сусідами – Польщею та росією. На відміну від сакралізованого радянською та рашистською пропагандою 9 травня як офіційного дня перемоги над нацистами у Другій світовій війні (за московським літочисленням), київське 9 травня 105-річної давнини широкому загалу майже невідоме. А між іншим події, пов’язані саме з цим історичним днем, і є своєрідним ключем до розуміння суті і логіки подальших подій, які докорінно змінили світ. Будь#який мир з росією завершується поразкою іншої сторони Що саме посприяло появі на уламках колишньої Російської імперії такого монстра, як СССР – гігантської ракової пухлини, яка охопила метастазами увесь світ? Аналізуючи ключові події з нашого історичного минулого та минулого наших сусідів, неважко помітити, що будь-який мир з росією призводив у подальшому до майбутньої поразки всіх, хто відважувався на мирні перемовини з московськими шахраями. І як тут не згадати широко відомий вислів, що будь-яка угода з росією не вартує навіть паперу, на якому вона викладена. На жаль, такої стійкої закономірності чомусь не помічали або не хотіли і не хочуть помічати підписанти багатьох мирних угод, приміром, з російськими більшовиками чи їхніми нинішніми наступниками. Скажімо, досить показовим у цьому відношенні може стати приклад радянсько-польського жовтневого перемир’я 1920 року, а за тим – Ризької мирної угоди, підписаної 18 березня 1921 року. Варто лише зазначити, що на момент проведення в Києві вже згадуваного польсько-українського військового параду з нагоди визволення міста від більшовицьких банд діяв Варшавський договір між Польщею та УНР, одне із основних положень якого стосувалося об’єднання спільних військових зусиль у боротьбі з більшовицькою навалою. Після київського параду і подальшого розвитку наступу союзницьких військ вглиб захоплених більшовиками українських територій, зрештою їхнє подальше просування невдовзі було зупинене супротивником. Підтягнувши значні сили, зокрема й 1-шу Кінну армію Будьонного, більшовицькі війська розпочали контрнаступ, досить швидко просуваючись на захід, і згодом вийшли й на польську територію. Вирішальна битва польськоукраїнських союзницьких військ із більшовицькими відбулася в серпні 1920 року під Варшавою. Цю битву назвали пізніше “Дивом на Віслі”, адже зупинені там більшовицькі армії, зазнаючи нищівної поразки, опинилися на грані повного краху. На той час вже було створено єдиний стратегічний антибільшовицький фронт (Україна, Польща, Врангель) і виникла сприятлива ситуація для здійснення потужного контрнаступу, який дозволив би відкинути й розбити червоних на усіх фронтах. Отже, більшовицький режим уже стояв на краю загибелі. Здавалося, ще трохи – і з більшовизмом буде покінчено. Однак цей сприятливий момент закордонним штабом Симона Петлюри і керованим ним повстанством, що діяло у більшовицькому тилу, на жаль, було втрачено. Зазнавши краху під Варшавою, більшовицьке керівництво зажадало перемир’я, і на хвилі, здавалося, найбільшого на той час військового успіху польської армії та союзницького війська УНР глава польської держави Юзеф Пілсудський несподівано ухвалив рішення, яке змінило хід не лише української, але й польської та світової історії. Наслідки несподіваного сепаратного миру, укладеного Польщею з більшовицькою Росією, були катастрофічними у першу чергу для України. Перекинувши свої війська з-під Варшави на внутрішній фронт, “замирені” більшовики змогли зайнятися придушенням українського повстанського руху, який на той час охопив значну частину України, перетворивши захоплені більшовиками українські території на киплячий казан. Армію Врангеля більшовицькі війська зрештою скинули в море, а залишена напризволяще армія УНР мусила відійти за Збруч, і її вояки були інтерновані на польській території колишнім союзником. Такий розвиток подій остаточно перекреслив державницьку місію Української Революції. З поразкою військ УНР і повстанського руху у тривалому протистоянні з кількамільйонною більшовицькою військовою потугою поневолена Україна на сім десятиліть потрапила до радянського пекла, ввійшовши до складу створеного більшовиками у 1922 році людожерського монстра – СССР, який на довгі роки став гігантською “тюрмою народів” і найбільш зловісною частиною сформованого у повоєнний період біполярного світу. У цьому пеклі під назвою “загальносоюзний ГУЛАГ” Україна пережила червоний терор, масові репресії, три голодомори, розкуркулення, масове виселення до Сибіру та депортації, понісши багатомільйонні втрати українського населення та української національної еліти, знекровивши свою національну культуру і позбувшись свободи, до якої тільки-тільки наблизилась. Згідно з оприлюдненими даними, за час існування всесоюзного ГУЛАГу з 1934 по 1953 рік пройшли “очищення” в його системі виправно-трудових таборів і колоній 28,7 мільйона осіб, було проведено до 800 тисяч політичних страт, кількість померлих у таборах в період з 1918 по 1956 рік склала від 1,2 до 1,7 мільйона осіб. Станом на початок 1950-х років українці складали п’яту частину в’язнів ГУЛАГу, їх налічувалося у таборах 362,6 тис., в колоніях – майже 143,6 тис. осіб. /“Gulag” – енциклопедія Britannica (англ.); Баран В. К. Історія України 1945–1953 рр./ Мир з більшовиками, що врятував від краху червону імперію зла, з роками обернувся дуже тяжкими наслідками й для самої Польщі, яку “вдячні” більшовицькі керманичі у 1939 році згідно з пактом Молотова – Ріббентропа розділили зі своїми новими нацистськими союзниками. З цього, власне, й розпочалася на польських теренах Друга світова війна. Та не стало вільніше у Польському домі і по її завершенні. Разом з іншими окупованими “червоною армією-визволителькою” країнами Східної Європи Польська Республіка взагалі опинилася в клітці підконтрольного московському центру соцтабору. За іронією долі прижилося в цьому соцтаборі і таке знакове словосполучення, як Варшавський договір, що раніше мало стосунок до укладеного в квітні 1920 року союзницького договору між Польщею та УНР. Щоправда, соцтабір визначив зовсім інший формат нового Варшавського Договору – соціалістичний, коли знову ж таки в травні, але вже 1955 року, на Варшавській нараді було ухвалене рішення про створення військового союзу європейських соціалістичних держав за провідної ролі Радянського Союзу. Так постала Організація Варшавського договору (ОВД), яка на 36 років закріпила біполярність світу. У яку конфігурацію трансформується зрештою невмирущий ГУЛАГ на новому стратегічному етапі – після розпаду соцтабору та СССР і намагання реваншистського режиму кремлівських рашистів за будь-яку ціну відновити втрачені геополітичні позиції шляхом військової агресії, кровопролитних воєн і ядерного шантажу спантеличеного світу? В ході сучасної російськоукраїнської війни така конфігурація майбутнього всесвітнього ГУЛАГУ, окреслена так званою віссю світового зла, вже вимальовується. Тож які мирні угоди знадобляться для остаточної легітимації процесу утворення іще більш грандіозного монстра у вигляді всесвітнього ГУЛАГу і які випробування та жертви принесе це заскоченому людству, ошуканому черговим фальшивим і ще більш глобальним “миром”? Замість післямови На мою зустріч з читачами у Воєводській Бібліотеці Публічній в місті Кракові прийшла землячка з Кривого Рогу Людмила Педан – волонтерка, активістка краківського протестного антивоєнного мітингу, що від самого початку повномасштабного рашистського вторгнення в Україну проходить біля пам’ятника Адаму Міцкевичу. Прийшла з плакатами, покликаними привернути увагу до жахливої ситуації, в якій опинилися українські військовополонені, а серед них чимало й тих, що перебувають у рашистському полоні вже майже три роки, зазнаючи постійної наруги, побиття, тортур і катувань з боку вертухаїв та їхніх прислужників-садистів з новітнього рашистського ГУЛАГу. Є серед полонених і захисники Маріуполя, які 16'20 травня 2022 року під гарантії ООН та Міжнародного комітету Червоного Хреста виходили з “Азовсталі” в обіцяний так званий “почесний полон” заради збереження їхніх життів та здоров’я. Щоправда, пізніше щодо залученості міжнародних організацій до процесу виходу з “Азовсталі” захисників Маріуполя та наданих їм гарантій виникли суттєві розбіжності в твердженнях у зв’язку з непідтвердженням тих самих гарантій самими цими міжнародними організаціями. Мовляв, жодного впливу на рашистський ГУЛАГ вони не мають і не можуть мати. Тобто виявляється, що найбільш впливовою організацією в сучасному світі є на сьогодні рашистський ГУЛАГ на чолі з головним кремлівським вертухаєм, від якого й залежать життя і долі захисників Маріуполя і всієї України та світу? То кажете, що українцям пора миритися з новітнім ГУЛАГом та його вертухаями? Кажете, треба домовлятися про припинення війни з тими, хто не дотримується будь-яких правил ведення війни, обстрілюючи цивільне населення, масово розстрілюючи і катуючи беззбройних військовополонених, ґвалтує і вбиває беззахисних жінок і дітей і тисячами вивозить до рашистського ГУЛАГу дітей – викрадене українське майбутнє? А чи можна взагалі домовитись з людожерами про мир, до якого підштовхують сьогодні Україну лідери вільного і не надто вільного світу? Про мир невинних жертв з убивцями, закатованих – з катами, зґвалтованих – з ґвалтівниками, зрадників – зі зрадженими? Тобто жертви мають пробачити своїх кривдників? А хто “пробачить” жертвам їхню передчасну смерть, їхнє пожиттєве каліцтво і страждання? Хто “пробачить” горе матерям, вдовам і малим дітям, у яких назавжди забрали синів, батьків, коханих і наречених? І чи здатне повернути це “пробачення” такі неймовірні втрати? Кажете, що заради мирного майбутнього? Ачи буде це майбутнє мирним? І яким буде світ і чи буде цей світ взагалі? Хто відповість на ці кричущі запитання, на які немає відповіді, а мали би бути… Якщо світові еліти не налаштовані усвідомити, що рашистська імперська короста лікується тільки вогнем і мечем, то навіщо тоді той мир – щоби знову врятувати масового вбивцю від справедливого покарання і знову кинути світ у його криваві обійми? Тоді жертвам такого миру не треба – вони воліють стати для рашистів суддями і виконавцями судових вироків на полі вирішального бою з рашистським злом. Бо тільки караючий меч правосуддя може врятувати світ, зруйнувавши навіки всесвітній ГУЛАГ. 9–16 травня, м. Краків
Святині · “Незвичайна поезія не залишається непоміченою шанувальниками українського слова”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Язичницькі духи “Слова про похід Ігорів”

Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук Карна і Жля – богині язичницького поховального обряду У “Слові” читаємо: О, далече зайде соколъ, птиць бья, – къ морю! А Игорева храбраго плъку не кресити! За нимъ [полком] кликну Карна и Жля, поскочи по Руской земли, смагу людемъ мычючи въ пламяні розі. Ув Іпатіївському літописі саме під 1185 роком в описі походу Ігоря цій парі “Слова” відповідають плачь і желя (в радости місто наведе на ны пллачь и во весельє місто желю на ріці Каялы), що змушує у формі жля (первісно жьля?) бачити описку. Давньоукраїнське плачь – синонім слова карьна від карити “оплакувати (померлого)”. Той самий Іпатіївський літопис під 1262 роком дає приклад уживання цього дієслова (Умре княгини Миндовговая, и поча карити по неи… а поїди карить по своеи сестрі). Точніша паралель цієї формули – в описі язичницьких обрядів оканнаа желенія и караніа на пирахъ (“Слово нікоєго христолюбца и наказаніє отца духовнаго”). Давньоукраїнське желя – “жаль, скорбота, печаль, плач”; жальник – “язичницьке кладовище-курган” (старослов’янське жаль), жалійка – “сопілка”. Віталій Скляренко відтворює форми карьна “плачниця” і жьля “плач”, не міфологізуючи їх, однак дальший контекст поскочи по Руской земли змушує саме до міфологізації й уособлення (персоніфікації) цих образів. Згадка в літописі плачу і желі разом із річкою Каялы (так!) може вказувати на певну асоціацію карити і каяти. Немає підстав пов’язувати Карну “Слова” з кара, карати. Усупереч припущенням окремих дослідників, ні давньоримська богиня тіла Карна, ані давньоіндійський міфологічний воїн Карна не мають до Карни слова жодного стосунку. Не пов’язані (принаймні своєю назвою) і германські валькирії. А от давньогрецькі богині смерті Кари або Кери могли бути об’єктом натяку автора: слов’янське ім’я богині водночас натякає на давньогрецьких богинь, як слов’янська назва річки Стугна (пов’язана зі стугоніти, стогнати) водночас натякає на давньогрецьку міфологічну річку Стикс (Стюкс, родовий відмінок Стюгос). Такі натяки називають поліфонією тексту. Таким чином, Карна і Ж(е)ля “Слова” – богині язичницького, засудженого християнством обряду оплакування та похо- Анатолій КРАТ, поет, м. Прага Цієї події давно чекали не лише в Європі, а й на американському континенті. Щойно побачили світ в австрійському та канадському видавництвах дві поетичні книги в перекладах німецькою та англійською мовами відомої в Європі української поетеси Антонії Цвід, володарки міжнародних премій: французької – ім. Антуана де Сент Екзюпері, італійської – ім. Леонардо да Вінчі, а також німецької нагороди “Золотий диплом” за літературні досягнення. Вона також лавреатка Народної премії ім. Тараса Шевченка і численних всеукраїнських премій: ім. Олександра Олеся, Григорія Сковороди, Миколи Гоголя, “Благовіст”, “Літературний олімп” та інш. Письменниця є авторкою понад двох десятків різножанрових книг. В українському посольстві Австрії у Відні відбулася успішна презентація збірки вибраних поезій Антонії Цвід “Ukraina – mаine aurigena” (українською – “Україна – моя золоторожденна”) у перекладі німецькою мовою Ганни Гнедкової і Петера Хуемера, що побачила світ в австрійському видавництві Thalia stori one. У книзі також вміщено переклади двох віршів Якоба Бернштейна. Тож перед нами – вибрані перли філософської і любовної лірики Антонії Цвід. Книга “Ukraina – mаine aurige- na” розійшлася по всій мережі магазинів Thalia німецькомовних країн: Австрії, Німеччині, Швейцарії, де будь-хто може її не лише знайти під екзотичним червоним деревом з вивіскою “So gelingt der Bestseller”, а й придбати. Книга у твердій обкладинці, оформлена в кольорах українського прапора. Збірку можна замовити і на сайті вання померлих. Вони віддалено нагадують давньогрецьких Кар/ Кер та давньогерманських валькирій (не будучи спорідненими зними своїми іменами). Формула, що згадує цих богинь, паралельна формулі літописного опису походу Ігоря (остання згадує й Каялу), що підтверджує спільне поетичне джерело “Слова” й літописної оповіді про похід Ігорів. Окремої уваги потребує закінчення речення про богинь – смагу людемъ мычючи въ пламяні розі. Тут смага – “жар, вогонь”, порівняймо українське смажити. Віталій Скляренко наполягає на переносному (емоційному – “туга, горе”), а не буквальному розумінні слова смага (як горе від горіти, печаль від пекти, стидоба від студити, мерзота від мерзнути). Однак полум’яний ріг краще узгодити з прямим значенням. У Софійському 1-му літописі “Ігореве затемнення” 1185 року описане так: И въ солнці учинилося акы місяць: изъ рогъ єго яко огнь жарящь исхожааше. Це місце “Слова” зазвичай порівнюють із літописним повідомленням (під попереднім походові Ігоря 1184 роком) про наявність у половецького князя Кончака людини, що навчила стріляти з самострілів “живим вогнем”, хоча “полум’яний ріг” “Слова” – це скоріше зброя на зразок вогнемету для стріляння “грецьким вогнем”. Однак зброя половців – це не вогонь богинь поховання: очевидно, тут ідеться про поховальне вогнище. Пропонували бачити тут замість смаги смолу – тоді суголосся з поломяне. Діва Обида, Біди та Лжа – язичницькі злі демони 1. Обида. Въстала обида въ силахъ Дажьбожа внука, вступилъ (так!) дівою на землю Трояню, въсплескала лебедиными крылы на синімъ море у Дону, плещучи, убуди жирня времена. Наша реконструкція: *Въстала Обида/Туга въ силахъ Дажьбожа (Ярославля) вънука, въступи (влізе) дівою въ землю дідьню, въсплеска (плеще?) крыломь лебединомь далече на море синімъ, плещучи, убуди намь печальну годину. Персонаж близько нагадує такі персоніфікації “Слова”, як Біди та Лжа. Обида – питоме слов’янське слово, по/ ходження якого пов’язане з магією зору (праслов’янське *об/видіти – подивитись якось не так). Інший вектор розгляду Обиди – її порівняння з марійською лісовою чарів/ ницею (іноді крилатою) на ім’я Овда або Ови/ да, якій у міфології комі відповідає Обида. 2. Біди. Игорь къ Дону вои ведеть. Уже-бо біды єго пасетъ птиць подобію. Останнє слово в цьому контексті не має сенсу, і його зазвичай виправляють на по дубию. Однак у “Задонщині” маємо фразу птици небесныя пасущеся то подъ сини оболока – явна паралель саме до цього місця “Слова”. Звідси ясно, що в оригіналі “Слова” було пейської” в когорті таких світових геніїв, як Сапфо, Петрарка, Шекспір, Гете, Гейне, Байрон. Так, презентуючи свій “Театр одного поета” в світі (Київ, Берлін, Відень, Париж, Прага, Будапешт, Афіни, Рим, Гданськ, Венеція, Анкона, Болонья, Рієка та інш.), авторка особливу роль відводить осягненню безмежних можливостей енергії думки і Слова. Ефект спілкування Антонії Цвід із публікою вражаючий – її поезії дарують оптимізм, радість духовного збагачення і душевного зцілення, усвідомлення гармонії єднання з вищими силами Природи. Особливе місце в її творчості посідають поезії про боротьбу українського народу проти російського агресора. Книгу-білінгву Антонії Цвід “Перекинутий час. Overturned Time” як в паперовому варіанті, так і електронну версію можна замовити на сайті канадського видавницподъ оболокы (такий вислів наявний в іншому місці “Слова”). Тут важливо визначити, хто кого пасе – при тому, що давньоукраїнське біды може позначати як називний (“біди”), так і орудний (“бідами”) відмінок множини. Бентежить сполучення множини іменника з одниною дієслова – біды … пасетъ. Суголосся Игорь – горе дозволяє реконструювати *Къ Дону Игорь пълкы веде(ть) – // Горе єго пътъ(сь)кы пасе(ть) із варіантами пътъкы “птахи” або пътъськы “по-пташиному”. Тут Біды або Горе подібне до таких персонажів казок та міфологічних легенд (образів так званої “нижчої міфології”, що не належали до головних богів), як Доля, Лихо (однооке), Злидні тощо, що виступають злими демонами бідної людини. Горе “Повісті про Горе-Злочастіє” – злий дух, що переслідує чоловіка. Олександр Потебня (без порівняння з наведеним місцем “Слова”) цитує збірку північних голосінь Елпідифора Барсова, де горе кидається в темні ліси, летить чорним вороном у чисте поле. 3. Лжа. Игорь и Всеволодъ уже лжу убуди(ста), которую ту бяше успилъ отецъ ихъ Святъславь. Якщо лжу розбудили, то це антропоморфна персоніфікація – міфологічний персонаж. Дослідники дискутують про варіативність (“поліфонію”?) розуміння тут которую (коротка форма котору) “котру” (відносний займенник) або котору “ворожнечу” (іменник, також відомий “Слову”). Однак не можна виключати й паралельного вживання обох названих слів, як у наступних рядках грозьнъ – грозою (реконструкція): Игорь и Вьсеволодъ // уже котору убудила // котору ту бяше успилъ // отьць ихъ князь Святъславь // грозьнъ великыи кыєвськыи, // грозою бяшеть притріпалъ… За такої інтерпретації Котора – паралель до Лжі. Таким чином, в образах Обиди-діви, Бід та Лжі маємо язичницьких злих демонів (персонажів “нижчої міфології”), що переслідують Ігоря та його військо. У рядках сънесеся хула на хвалу, тріснуся нужа (*волость “влада”) на волю. Връжеся Дивъ (*Велесъ) на землю зазнають персоніфікації та міфологізації також хула, хвала, нужа (*волость) та воля, перебуваючи водному ряду з Дивом (*Велесом). За коментарем до “Слова” Олександра Потебні, Нужда – також “міфологічна особа”. тва Altaspera Publishing & LiteraryAgency Inc. в Торонто. Але цим не вичерпався цьогорічний книжковий урожай письменниці, яка діє і прагне дарувати світові не лише власну творчість, а й доносити поезію й життєву історію українських достойників. Так, наприклад, вийшло перевидання вищезгаданої книги “Таємниці Тараса Шевченка”, а також повісті-есею “Зв’язкова світів” про українську унікальну поетку, бранку ГУЛАГу Катерину Мандрик-Куйбіду. Нині Антонія Цвід розпочинає новий виток поетичних мандрів світом як письменниці і амбасадора української культури у світі від Товариства “Україна – світ”, очільниці відділу з роботи з письменниками діаспори. З цією метою вона (до уваги українських письменників діаспори) підготувала Положення про світову літературну премію ім. Івана Драча, а також відкрила у Фейсбуці групу “Літературні меридіани діаспори. Україна – світ”. Незвичайна поезія не залишається непоміченою шанувальниками українського слова, меценатами. Так, у здійсненні видання авторці частково допомогли меценати як з України, так і з Європи та США, зокрема письменниця з Огайо Галина Кавка, голова Центральної спілки українців Німеччини в Берліні Людмила Млош, виконавчий директор Товариства зі зв’язків з діаспорою “Україна – Світ” Алла Кендзера, голова Світової федерації українських жіночих організацій Ярослава Хортяні. Ось, як на мене, поетеса й вловила свого “синього птаха” і стала володаркою поетичної стихії (за Морісом Метерлінком), тож німецькота англомовні читачі, насолоджуйтесь досхочу животворною українською поезією!
Святині · “Незвичайна поезія не залишається непоміченою шанувальниками українського слова”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Поезія без кордонів

цього видавництва. Одночасно в Канаді побачила світ поетична українсько-англійська білінгва Антонії Цвід “Перекинутий час. Overturned Time” в перекладах Олени Олександрової і Анатолія Кадука. А все розпочалося зі здійснення Антонією Цвід впродовж останніх двох років її тріумфального, як зазначено в київському журналі “Всесвіт”, благодійного туру Європою на підтримку України і духу українців у світі, де вона в десяти країнах, зокрема в семи столицях – від Берліна й Парижа до Афін і Рима – презентувала свій “зошит” воєнної і філософсько-еротичної лірики та книгу своїх письменницьких розвідок “Таємниці Тараса Шевченка. Неймовірні історії кохання”. Розповідаючи про українського Генія всьому світові, розкриваючи сучасні невідомі й несподівані версії його закоханостей та власне відкриття седнівської нареченої, поетеса презентувала і свій “Театр одного поета”, який викликав неймовірні емоції та схвальні відгуки в слухачів. Посипалися бажання придбати поетичну книгу авторки, а отже, виникла потреба негайного оприлюднення як оригіналів з попередніх збірок, так і перекладів поезій Антонії Цвід. І не дивно, бо ж поетеса не лише присвячує вірші воїнам, а й пише світоглядні поезії, в яких прагне мистецьким словом осмислити місце і роль особистості в світобудові, осягти безпосередній зв’язок мікроі макрокосмосу та його впливи на екзистенцію і долю людини. Її поезії, єдиної із нині сущих авторів, увійшли до варшавської антології “Перли лірики євро-
Шевченкіана · “Трудно, важко, неможливо заглушити в собі людську гідність, стати навитяжку, слухати команди і рухатися, мов бездушна машина”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Розмова з Тарасом Шевченком Про російську солдатчину і козацьких синів

Звісна річ, уявна. Зате Шевченкові тексти справжні – кожне слово, кожна буква, ніже тая кома. З його Щоденника, листів, поезій… Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка – Дорогий Тарасе Григоровичу, після понад десяти наших попередніх розмов, утому числі про каторжне заслання, наважуся розпитати про російську солдатчину і “про рядового Оренбурзького батальйону Шевченка”, як означила вас “Справа Канцелярії московського військового генерал-губернатора по секретній частині…”, здобута мною в імперському архіві. Вона була заведена у вересні 1857 року й, так би мовити, супроводжувала ваше повернення з заслання на рівні доповідей і рапортів командира Окремого оренбурзького корпусу Олександра Катеніна, оренбурзького, самарського, санкт-петербурзького військових генерал-губернаторів… Ось такий рядовий… Але, все-таки, чому ви, формально маючи право вислуги, тож і дострокового звільнення, так і залишилися солдатом, рядовим? – Не знаю напевно, чому я завдячую, що мене впродовж десяти років не звели навіть до чину унтер/офіцера. Чи завзятій антипатії, яку я маю до сього привілейованого стану? Чи своїй незворушній хохлацкій упертості? І тому, й іншому, здається… – Відомо, що були люди, які намагалися покращити долю рядового Шевченка, втім, очевидно, з унтер-офіцером російської армії його ментальність абсолютно не перетиналася. Бо, ставши на прю з імперією, рідний усім українцям Кобзар яскраво й мужньо протиставив себе російській тупорилій солдатчині навіть у її конкретних щоденних проявах, настановах, скажімо, під час оглядів начальства… – Не було того, не в похвалу буде сказано, щоб я ховався під покровом стогонів і зітхань. У цьому випадку я ніколи не шукав медичної допомоги… Здатен був вислухати найдурніші і найдовші повчання про те, як повинен поводити себе бравий солдат і за що він зобов’язаний любити Бога, царя і своїх найближчих начальників, починаючи з дядьки і капрального єфрейтора. Смішно. Тому смішно, що я освоївся з цим огидним спектаклем. Але як було спочатку, коли я не вмів, а повинен був поховати у са/ мому собі всяке людське почуття, зробити/ ся бездушним автоматом і слухати мовчки, не червоніючи й не бліднучи, слухати мораль/ не напучення від грабіжника та кровопивці. Ні, тоді це не було смішно. Мерзенно! Огид/ но! – Ці моральні муки, мабуть, були ще важчими від нестерпного казарменого життя… – Трудно, важко, неможливо заглушити в собі людську гідність, стати навитяжку, слухати команди і рухатися, мов бездушна машина… Якби я був недолюд, кровопивця, то й тоді для мене удатнішої страти не можна було би придумати, як заславши мене в Ок/ ремий оренбурзький корпус солдатом. От де причина моїх несказанних страждань. І до всього мені ще заборонено малювати… Три/ бунал під головуванням самого сатани не міг би виголосити такий холодний, нелюдський вирок. А бездушні виконавці вироку виконали його з обурливою точністю. – Мене страшенно вразило, як у Новопетровському укріпленні рядовий Шевченко пов’язав особисту неволю з нещастям солдат… – Правду сказати, в моєму минулому житті небагато було радості, та все/таки було щось схоже на свободу, а одна тінь свободи людину підносить. Колись бувало, хоч подивишся на радості людей, а тепер і чужого щастя не бачиш. Кругом море, пустиня, а в пустині казарми, а в казармах солдати, а солдатам яка радість до лиця? – Ніколи не зустрічав такого сповідального розчинення своєї біди в чужому горі… Великий і мужній Тарасе, слухаючи вас, моє серце холоне, ниє, мліє, болить, плаче, ридає, кричить – це все ваші слова сердечні… Знаю, рядовий Шевченко щиро співчував простим солдатам і нещадно показав “солдатськеє нежитіє” в імперській Росії… – Солдати – найбідніший, найжалюгідніший стан… У нього віднято все, чим тільки життя красне: сімейство, батьківщину, свободу, одним словом, все. Йому простимо встромити іноді свою сіру, самотню душу в півштоф сивухи… У російського солдата дозвілля немає. А якщо солдат і зустрічається з ним інколи, то неодмінно в шинку… – Але, ненавидячи устої й імперську сутність царської солдатчини, ви, Тарасе Григоровичу, дивилися на простих солдат своєю вольною, святою душею, бачили тих, які мали щире, добре серце. Не випадково на засланні вашим “благородним і незмінним другом” став земляк, солдат Андрій Обеременко1. – Я полюбив його за те, що він упродовж двадцятилітнього солдатського, вульгарного, паскудного життя не опошлив і не принизив своєї національної і людської гідності. Він остався вірним з усякого погляду своїй прекрасній національності… Якщо блискали світлі хвилини в моєму темному довголітньому ув’язненні, то цими солодкими хвилинами я завдячую йому, моєму простому благородному другу Андрію Обеременку. – Про новоприбулих у Новопетровське укріплення офіцерів, яких ви, пане Тарасе, справедливо назвали мерзотниками, ми вже говорили2. На вашу думку, якраз офіцерам віддано всі людські права і привілеї, але… – Не знаю, випадок це чи так є насправді, тільки мені не вдалося, навіть у гвардії, зустріти порядну людину в мундирі. Якщо тверезий, то неодмінно невіглас і хвастунець. Якщо ж хоч із малою іскрою розуму й світла, то також хвалько та до того ж і п’яниця, марнотрат і розпусник. Природно, що антипатія моя зросла до відрази. І треба ж було підступній долі так уразливо, злісно насміятися з мене, штовхнувши мене в найсмердючішу гущу цього христолюбивого стану… Я тільки молю всемогутнього Бога швидше визволити мене від цих недолюдків… – З вашого Щоденника знаю, що виразною зневагою ви, Тарасе Григоровичу, виокремлювали молодих офіцерів із дворян, яких називали “двадцятирічними нелюдами”, “мерзотними виродками”, відданих поважними батьками в солдати на перевиховання. – Що то мусять бути за батьки й матері, які віддають дітей своїх у солдати на поправку? І для чого, нарешті, дбайливий уряд бере на себе цей незручний для виконання обов’язок? Він своєю недоречною опікою розтліває мораль простого доброго солдата і нічого більше. Робітний дім, тюрма, кайдани, батіг і неісходима Сибір – ось місце для цих потворних тварин, але ніяк не солдатські казарми, де й без них багато всякої наволочі. Т. Шевченко. Автопортрет. 1847 р. – Оце-то так! Я ще не бачив обожнюваного Шевченка таким сердитим і суворим! – Сказали б, що брешу, що на панів, бачиш, сердитий, то все такеє і пишу про їх собачії звичаї… Неправда! Єй/богу, не лаю. Мені не жаль, що я не пан, А жаль мені, і жаль великий На просвіщенних християн. – Потрясаюче переконлива відповідь, як блискавка хмару роздирає! – А найкраще – здати їх під опіку ніжних батьків, нехай потішаться на старості літ своїм власним творінням. Звичайно, до першого кримінального проступка, а потім віддавати прямо в руки ката… – Великий Поете, спасибі за відверту, живу правду. Згадаємо про синів козацьких і сердешних їхніх матерів. У поемі “Москалева криниця” йдеться про те, як мати-вдова збирається восени женити сина-парубка… – Аж гульк! Од матушки/цариці, таки із самої столиці прийшов указ лоби голить. Се в перший раз такий указ прийшов з Московщини до нас. Бо на Вкраїні в нас, бувало, у козаки охочі йшли… – Іще 1844 року у поемі “Сова” ви розкрили злочинну сутність імперського набору українських хлопців у російську армію… – Стали хлопців В кайдани кувати Та повезли до прийому Битими шляхами. – А коли й через десять років од сина й чутки не було, нещасна мати, яка від горя втратила розум, здатна була лише крізь сльози безнадійно питати… – “Чи не чув хто, чи не бачив Москаля/салдата, Мого сина?..” Ніхто не чув Ніхто і не бачив… – Кайдани і москалі… Москалі – чужі люде… Кайдани брязкають – Москва… Цим усе сказано… Того ж 1844-го в поемі “Сон” серед українських бід в імперській Росії, де латану свитину з каліки знімають і розпинають вдову за подушне, викричали Ви про люте горе… – А сина кують, єдиного сина, єдину дитину, єдину надію! в військо оддають!.. Пошлем думу аж до Бога, його розпитати, чи довго ще на сім світі катам панувати? – І в тій же поемі ви гидливо показали, як в імперських городах з стома церквами… – А в городах, мов журавлі, замоштрували москалі; нагодовані, обуті і кайданами окуті, моштруються… – Та ще й прямо вказали, що Петербург – город на багнищі – по суті своїй московський! Отже, Московщина, у всій своїй потворній величезності, постала ворожою чужиною… Вже будучи на засланні, 35-річний Тарас написав дивовижний вірш “Ой крикнули сірії гуси…”, основа сюжету якого, до речі, пов’язана з народною піснею про вдову, яка, виростивши сина, віддала його до війська… Але у Шевченка мати вчинила життєвий подвиг, адже, зачавши сина від “козака з Січі”, самовіддано, цілеспрямовано й неухильно виховала захисника України й у результаті відвела його саме до козацького обозу… – Вигодувала малого, До школи дала. А із школи його взявши, Коня купила, А коня йому купивши, Сідельце сама Самим шовком вишивала, Златом окула, Одягла його в червоний В жупан дорогий3, Посадила на коника… – Гляньте, вороги! Подивітесь! – Та й повела Коня вздовж села. Та й привела до обозу; В військо оддала… А сама на прощу в Київ, В черниці пішла. – Ці поетичні рядки стократ емоційніше й переконливіше від наукових монографій осявають історичну невичерпність, незламність, невигубність і непереможність козацької сили. Дорогий, єдиний Кобзарю, народ український особливо вдячний вам за поезії про козацьку Україну, вони й нині ллють у наші серця “живої козацької тії крові, чистої святої!!!”… На завершення прошу вас повернутися до початку нашої розмови й сказати, яким рядовий Тарас Шевченко насправді вийшов із страдницького заслання… – У незабутній день оголошення мені конфірмації4 я сказав собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили… Усе це несповідиме горе, всякого роду приниження та наруги минули, як ніби не торкаючись мене. Найменшого сліду не зос/ тавили по собі… Мені здається, що я точні/ сінько той самий, який був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому об/ разі не змінилася… Дякую Всемогутньому Людинолюбцю, який дарував мені силу душі й тіла пройти цей похмурий, тернистий шлях, не вразив/ ши себе і не принизивши в собі людської гід/ ності. – Покладаю вам, дорогий Тарасе Григоровичу, доземний поклон за цю, говорячи вашими словами, розмову тихо-сумну. Молюся й дякую за те, що маю змогу й щастя душею, серцем розмовляти із Кобзарем українським… _________________ 1 Див. докладно: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Я завдячую моєму другу Андрію Обеременку” // Слово Просвіти. 2019. Ч. 32. 8–14 серпня. 2 Див.: Мельниченко В. Розмова з Тарасом Шевченком. Про історію з мерзотниками // Слово Просвіти. 2024. Ч. 22–23. 6–19 червня. 3 Йдеться про традиційний козацький одяг. 4 Царську конфірмацію (безсудний вирок) Шевченкові було оголошено 30 травня 1847 року.
Події · “Кожен номінант – це авторитет, чиї вчинки надихають молоде покоління”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

нашого викладацького колективу та студентів, які волонтерять і воюють”, – зазначив ректор Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського Михайло Корда. Він удостоївся перемоги в номінації “Взірець служіння суспільству”. Михайло Михайлович став рушієм волонтерських ініціатив, згуртувавши спільноту навколо допомоги тим, хто бореться та потребує підтримки. Волонтерський центр медуніверситету став потужним хабом у наданні допомоги та підтримці українських захисників і постраждалих від війни українців. “Наша мета – не лише нагородити, а й показати приклад іншим, підняти імідж медиків. Кожен номінант – це авторитет, чиї вчинки надихають молоде покоління”, – наголосив засновник відзнаки та голова Поважної ради ордена Святого Пантелеймона Василь Князевич. На заході вшанування переможців регіонального конкурсного добору до привітань долучилися також директорка департаменту охорони здоров’я Тернопільської ОВА Ольга Ярмоленко, заступник міського голови Тернополя Володимир Дідич. Голова обласної ради Богдан Бутковський прочитав власний вірш, який написав в окопах наприкінці 2022 року. Свої пісні учасникам церемонії дарували колективи обласної філармонії – вокальний квартет “Акорд” та ансамбль “Візерунок”. Отже, регіональна рада Тернопільської області добрала та представила на урочистостях найгідніших кандидатів на відзнаку за професіоналізм і милосердя – орденом Св. Пантелеймона. Хто з наших краян удостоїться цієї почесної нагороди, дізнаємося вже на церемонії, яка відбудеться у столиці 27 липня – в День Святого великомученика й цілителя Пантелеймона та День медичного працівника. наших читачів 24 червня до Колонного залу імені Миколи Лисенка Національної філармонії України на перформативну психодраму “Людина.com.ua” за поезією Анатолія Матвійчука, на музику Євгена Станковича, Валентина Сільвестрова, Михайла Шведа та Михайла Шуха. Це історія про людину, про те, як вона долає свій біль і страх, це запрошення до внутрішнього діалогу, до рефлексії і глибокого переживання через мистецтво, що виводить на поверхню головні питання буття: Хто я? Чому я відчуваю біль? Чим є любов, прощення, пам’ять? Чи взагалі існуємо ми? У головній ролі – актор Національного академічного драматичного театру Івана Франка, народний України Олексій Паламаренко. Наприкінці серпня в музичному салоні філармонії плануємо атмосферний концерт в епосі В. А. Моцарта з відомими як в Україні, так і у світі оперними співаками Миколою Губчуком та Тарасом Бережанським.
Події · “Кожен номінант – це авторитет, чиї вчинки надихають молоде покоління”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Медики – янголи миру

Микола ШОТ Світлина автора Медичним Оскаром називають відзнаку за професіоналізм і милосердя – орден Святого Пантелеймона. Ця нагорода є громадською, має професійно-фахову спрямованість. Присуджують її за гуманістичну й шляхетну діяльність, досягнення в галузі охорони здоров’я. Тернопільська регіональна рада ордена Св. Пантелеймона нещодавно визначила номінантів на участь у національному конкурсі відзнаки за професіоналізмі милосердя. Вшанування їх відбулося в обласному академічному театрі актора та ляльки. У церемонії взяли участь не лише номінанти на почесну нагороду, медичні працівники краю, а й представники влади, священнослужителі, студенти й громадськість. Урочистості були сповнені особливих емоцій. І не лише радісних. У першому ряду театральної зали розмістили військові форми, медичні халати та вишиванки. У такий спосіб вшанували світлу пам’ять медиків, які загинули на російсько-українській війні. Згодом, виступаючи, засновник відзнаки та голова Поважної ради ордена Святого Пантелеймона Василь Князевич зазначив, що зараз за підтримки Міністерства охорони здоров’я України втілюють ініціативу “Посвіт пам’яті”. Ця справа покликана зберегти імена медичних працівників, які віддали власні життя, рятуючи захисників України. Вже зібрали дані про майже 700 полеглих медиків. 10 липня стане Днем вшанування загиблих медиків. Саме відтоді розпочнуть пропам’ятні та інформаційні заходи, присвячені медпрацівникам, які поклали свої голови за рідну Україну. “Медики – це янголи миру, які щодня рятують життя на передовій, у шпиталях і місцевих лікарнях”, – наголосив Василь Едуард ОВЧАРЕНКО Цього вечора талановиті виконавці розповіли присутнім щемливу й щиру історію про долю, її колізії. Про те, що надихало і що боліло Тарасу. Це дійство не лише про пам’ять, а й про історію. Історію величної присутності, історію величної тиші. Тарас Шевченко завжди сучасний. Він завжди з нами у слові, серці, волі, пісні, у нескінченному, незвіданому Всесвіті української душі. – Моє знайомство з творчістю Тараса Шевченка відбулось, як у більшості, у школі, – пригадує режисерка-постановниця Надія Агеєва#Швед. – Мені поталанило з вчителькою української мови і літератури Ніною Сергіївною Зінченко, бо любов до слова вона заклала мені ще у шкільні роки. Поезія емоційна, драматична, написана 200 років тому, однак актуальності не втрачає донині. Коли ми боремось із лютим звіром, котрий нищить наші домівки. Але я вірю в нашу перемогу, бо такі історії, як наше дійство, резонують у серцях людей – і хочеться діяти, творити, доводити, що ми є, ми не забуті, що українське слово, музика та пісня нині у світі мають величезну силу в боротьбі за нашу ідентичність. Театралізоване дійство “І мертвим, і живим…” – моя перша режисерська робота за творчістю Тараса Шевченка, котра була пронизана атмосферою автентики та сучасності. Це дійство про єдність поколінь, про людину, яка стоїть перед світом зі своїм болем, вірою, пам’яттю і надією, які такі самі, як і в мільярдів інших людей, але водночас лише її. Ця історія про нас і про те, ким ми є. Князевич. Тож цьогоріч конкурсний добір на орден Св. Пантелеймона організували у семи номінаціях. Примітно, що у трьох зних відзначені медики, які використовують власні професійні знання й навички для збереження життя військовослужбовців. Так, переможцем у категорії “Опора на лінії життя” визнаний Олег Зарудний, начальник евакуаційного відділення медичної роти 63 окремої механізованої бригади, капітан медичної служби. У цивільному житті – лікар-анестезіолог вищої категорії з багаторічним стажем роботи. На захист України став ще під час проведення Антитерористичної операції в лютому 2015 року. У номінації “Герой медичного фронту” регіональна рада назвала найкращим Анатолія В?юна, який з 2013 року працює фельдшером з медицини невідкладних станів Тернопільської станції екстреної (швидкої) медичної допомоги. 2014 року пан Анатолій пішов добровольцем на медичну службу в зону проведення Антитерористичної операції в Луганській області. Вже наступного дня після повномасштабного вторгнення рашистів на українські землі був мобілізований та несе службу донині на посаді бойового медика зі званням головного сержанта. Фронтові справи не дозволили їм бути присутніми на церемонії, тож дипломи за перемогу в регіональному конкурсному доборі вручили їхнім рідним. А от Віталій Гакало, нехай на годину, але все-таки зумів взяти участь в урочистостях пошанування від Тернопілля переможців конкурсу на орден Св. Пантелеймона. Хлопець – номінант у категорії “Серце медицини”. Він обрав фах фельдшера, закінчивши Кременецький медколедж ім. Арсена Річинського. За спеціальністю став працювати у КНП “Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф” на Тернопільській підстанції №3. Нині він – студент Тернопільського національного медуніверситету ім. Івана Горбачевського. У листопаді 2022 року Віталій вирушив на війну на Донеччину у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова. Його медична фронтова робота почалася з діяльності в реанімаційній бригаді, яка займалася транспортуванням важкопоранених. З 2023 року й донині Віталій Гакало – в медбатальйоні “Госпітальєри”. Щоразу під час канікул він їде в зону бойових дій. Університет надав хлопцю можливість навчатися за індивідуальним графіком, що дозволило йому поєднувати службу з навчанням і працею на екстреній медичній допомозі, допомагати пораненим українським захисникам. Власні мрії та цілі Віталій Гакало так означив: вижити в цій кривавій війні, завершити навчання в медуніверситеті, передати свій практичний досвід колегам і молодшому поколінню, прочитати власну доповідь про бойову травму в Гарвардському університеті. “Це людина, якій я можу залишити Україну”, – так відгукнувся про Віталія голова регіональної ради ордена Св. Пантелеймона Володимир Лісовський, який сам пройшов фронтовими дорогами й нині очолює обласну лікарню “Госпіс”. Разом з медичною директоркою цього закладу Галиною Осінчук вони вели церемонію відзначення номінантів конкурсного добору. Тож представили також Аллу Пастернак, завідувачку терапевтичного відділення №1 Тернопільської комунальної міської лікарні №2, яка перемогла у категорії “Найкращий лікар – еталон професії”. У категорії “Новатор року” нагородили Романа Куця, лікаря-стоматолога та співзасновника “Українського реєстру донорів кісткового мозку”. У номінації “Фортеця здоров’я” найкращою стала Заліщицька центральна міська лікарня. “Ця нагорода – не моя особиста, а результат роботи цей жанр обстоювати і відновлювати через різноманітні перформативні дійства. Вважаю, що сьогодні українське слово має надзвичайно потужну силу у боротьбі з нашим ворогом. А українська мова, культура – то величезні тригери для ворога, а для нас – це зброя, для якої Бог дав нам вуста. Наша команда, котра склалась цього вечора у проєкті “І мертвим, і живим…”, – це не лише професіонали своєї справи, ай щирі люди, з якими ми творили на одній емоційній хвилі. Я вдячна кожному за довіру та змістовну й величезну роботу у творенні цього прем’єрного дійства. Бо лише разом можливо досягти тієї неймовірної гармонії, котра панувала цього вечора. Звісно, ця програма буде повторюватись не лише у стінах Національної філармонії України, а й в різних куточках нашої країни. Бо поезія Тараса Шевченка, як на мене, буде актуальною ще багато років. Щодо наступних творчих проєктів, то принагідно запрошую Зліва направо: голова регіональної ради Тернопільської області ордена Св. Пантелеймона Володимир Лісовський, директорка департаменту охорони здоров’я Тернопільської ОВА Ольга Ярмоленко, номінант, студент ТНМУ Віталій Гакало
Події · “Кожен номінант – це авторитет, чиї вчинки надихають молоде покоління”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Не лише про історію

У музичному салоні Національної філармонії України відбулося театралізоване дійство, присвячене 164"й річ" ниці перепоховання Тараса Шевченка в Україні, – “І мер" твим, і живим…” У своєму репертуарі як акторки маю також чимало читецьких творів – поеми “Сова”, “Хустина”, “Мар’яна Черниця” та інші, які неодноразово виконувались як у Національній філармонії України, так і в обласних філармоніях. У Львівському академічному духовному театрі “Воскресіння” граю у вуличній виставі “Сни за Кобзарем”, котра наразі йде переважно за кордоном, адже специфіка вуличного театру передбачає використання піротехніки та відкритого вогню, що наразі заборонено в Україні. Щодо створення нашого філармонійного дійства, то це справді цікава оригінальна історія, адже ми вперше у філармонії поєднали бандуру, гітару і маримбу, для яких Олена Немеш написала ексклюзивний інструментальний твір “І пташкам весело літать…”. Прем’єра твору цього вечора відбулась у виконанні Андрія Остапенка, Олени Немеш та Анастасії Сабадаш. І все це об’єднано силою живого слова Анатолія Паламаренка. Також цікаво, як на мене, вийшло поєднання класичного сопрано солістки Київської опери Ганни Семець та народного вокалу солістки Національної філармонії України, народної артистки України Ярослави Руденко. До речі, саме в одяг зі старовинної колекції автентичного одягу Ярослави були вбрані виконавці, і це доповнювало атмосферу цього вечора. Не менш важливий елемент – дерево життя, який створила відома художниця і сценограф Мілана Скорик. Анатолій Несторович Паламаренко – мій творчий батько, завдяки якому я ще у студентські роки зрозуміла сутність справжнього і глибинного українського слова. Завдяки йому я у своїй творчості (акторській і режисерській) почала звертатися до поезії як класиків, так і сучасних українських авторів. Для мене велика честь, коли Анатолій Несторович бере участь у моїх проєктах. Дивовижна річ, коли людина в такому поважному віці, з багатогранним творчим досвідом прислухається до молоді та йде на різноманітні творчі експерименти, не боїться ризикувати й приймає усі творчі новації. На жаль, у суспільстві побутує думка, що поезія та художнє слово – це учорашнє й не актуальне, що нині цей жанр втрачає популярність… Але я впевнена, що ми не маємо права дозволити зникнення цього жанру. Так, виникає потреба в іншій формі подання поезії, наприклад, у синтезі музики та пісні з театралізованими елементами. Та я вкрай не погоджуюсь, що мистецтво слова потрібно забути. І тому у своїй режисерський творчості намагаюсь
Арт*калейдоскоп · “Ми хотіли чогось легкого, веселого, з надією на добро і світло, аби маленькі та дорослі глядачі відчули смак життя”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

в Херсоні. Пригадайте, будь ласка, як це було. – У 2015 році головний режисер нашого театру, заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк поставив моновиставу за участю народної артистки України Лариси Кадирової “Не плачте за мною ніколи”, яка мала великий успіх як у Херсоні, так і в Києві. Після цього він ставив моновистави з нашими акторами. Якось він сказав мені, що має начерки п’єси, хоче її допрацювати і взяти за основу історію мого життя. Вірші написала Тетяна Коломоєць, до роботи долучилася також завідувачка літературно-драматургічної частини Херсонського театру. Так народилась моновистава за моєї участі “Монолог актриси”. Вистава здобула велику популярність у Херсоні. Завдяки своїм друзям я поїхала з нею на фестиваль “Перехрестя” в місто Друскінінкай (Литва), який проводила Марія Танана. До цього пані Марія приїздила до нас на фестиваль “Мельпомена Таврії”. Двічі показали цю виставу у Німеччині, чотири рази в Ізраїлі. Також приємно згадувати, що Лариса Кадирова запросила з цією постановкою взяти участь у Міжнародному фестивалі жіночих моновистав “Марія”, що багато років поспіль відбувався в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Вистава “Монолог актриси” мала йти в Херсоні 25 березня 2022 року з нагоди Міжнародного дня театру. Зрозуміло, що ця та інші вистави запропонувала щось доповнити, змінити. Цей процес тривав і напередодні першого показу в день її народження. Мені здається, що вистава буде набирати обертів. В’ячеслав як асистент режисера продовжує над нею працювати. – А що можете сказати про Шеховцова як про актора? – Він має великий театральний досвід. П’ятнадцять років працював у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Це актор своєрідний, органічний, з великим творчим потенціалом. Вважаю, що його можна зарахувати в десяток найкращих київських акторів. До цього ми з ним працювали над вже згаданою виставою “Надвечір’я з рок-н-ролом”. Коли робили цю виставу, то залишили багато з херсонської постановки, над якою працювала режисерка Тетяна Аркушенко. Але треба було її адаптувати до значно меншої сцени театру “Колесо”. Принагідно хочу подякувати Олександру Литовченку, який переклав текст українською мовою і подарував його театру. Глядачі звертають увагу на троянду, що наприкінці вистави перетворюється з чорної на червону – Напевно, вам довелося пере# жити багато випробувань за час війни? – Моя сім’я зараз перебуває за межами України. Я їх не бачила вже три роки. Наша херсонська квартира напівзруйнована. Спершу було важко наважатися на переїзд з Херсона до Києва. Мені зателефонувала донька відомих театральних діячів Катерина Горбенко і сказала, що якщо я через три дні не приїду до Києва, то вона поїде за мною. Якби не вона та інші мої друзі, я не знаю, чи переїхала б до столиці, і невідомо, що тоді було б зі мною. – Що можете сказати про свої творчі плани? – Незабаром в Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” покажуть дипломну виставу випускниці Національного університету театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого Дарини Микитенко (майстерня Вахтанга Чхаїдзе) “Стара Леді показує свої медалі” за твором Джеймса Баррі. До участі у цьому проєкті мене запросив художній керівник “Сузір’я”, народний артист України Олексій Кужельний. У виставі будуть задіяні відомі актори. Сподіваюсь, що вона увійде до репертуару театру. Крім цього, у планах участь у серйозному проєкті, але про це згодом. ралкіним працювала вперше. Ми зустрілися, поговорили про моє бачення образів, про стилістику музики. Він дослухався до всіх порад, все робив оперативно. Вважаю, що для хлопця це хороший старт. Нам надіслали оригінал і англійський переклад. Спеціально для постановки робили переклад українською мовою. А вірші написали самі актори, за що я їм надзвичайно вдячна. Ще під час першої зустрічі дала їм завдання попрацювати над етюдами і спробувати написати вірші. Вони стільки всього вигадали! От що значить завзята молодь! Ми хотіли чогось легкого, веселого, з надією на добро і світло, аби маленькі та дорослі глядачі принаймні на годину відволіклися від сьогоднішніх проблем і відчули смак життя. Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надані театрами
Арт*калейдоскоп · “Ми хотіли чогось легкого, веселого, з надією на добро і світло, аби маленькі та дорослі глядачі відчули смак життя”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Сповідь актриси

У другій Камінній залі Київського академічного театру “Колесо” нещодавно відбулася прем’єра вистави “Андрі" ївський узвіз. Ліхтар. П’єро” за п’єсою Сергія Павлюка “Монолог актриси”. Це другий спільний проєкт Херсон" ського обласного академічного музично"драматичного театру імені Миколи Куліша і Київського театру “Колесо”. Вистава – сповідь актриси, яка працювала в театрі. Заради кохання вона покинула глядачів, пожертвувала кар’єрою і поїхала за своїм коханим, відомим математиком, борцем за свободу, в іншу країну. – Актори добре продумали свою гру, а далі ми вже допомагали одне одному, – розповіла директорка – художня керівниця театру, народна артистка України Ірина Кліщевська. – Гадаю, вийшла хороша вистава. З Олександрою Тарновською познайомилися вже під час повномасштабного вторгнення. Вона дуже активна людина і прекрасна актриса, може працювати в різних за жанрами виставах. Думаю, в перспективі зможемо зробити ще одну виставу за її участю. А В’ячеслав Шеховцов не тільки грає у цій виставі, він ще й помічник режисера. Працює у нас більше року. Прийшов з Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Прекрасний актор. Бере участь і в інших наших виставах. Наш театр переживає не найкращі часи. Троє наших провідних акторів служать в Національній гвардії України. Але попри все ми продовжуємо роботу над новими виставами. Зараз працюємо над постановкою за повістю Леопольда фон Захер Мазоха “Місячна ніч”. Багато хто знає його “Венеру у хутрі”, а цей твір маловідомий. Якщо все складеться, тоді прем’єру варто чекати восени. Думаю, що буде цікаво. Також намагаємося допомагати нашим колегам – акторам з Херсона, які сьогодні опинилися в непростій ситуації. Також ми поспілкувалися з ви/ конавицею головної ролі, заслуже/ ною артисткою України Олексан/ дрою Тарновською. – Спершу вистава народилася Звідки беруться діти? Це запитання стає головною темою для роздумів у виставі. Авторка пропонує свою відповідь, запрошуючи глядачів у дивовижну подорож. А чим ця подорож закінчиться? Про це вони дізнаються наприкінці вистави. – З художницею Вірою Задорожною ми довго шукали суто дитячу п’єсу, – пригадує режисерка-постановниця, заслужена артистка України Наталія Орєшнікова. – Пані Віра запропонувала взяти до постановки цю п’єсу. Дітей не може не зацікавити вже сама назва – “Звідки беруться діти”. Нам теж стало цікаво, а коли прочитали п’єсу, то вирішили, що будемо її ставити. У простих запитаннях дітей ми шукаємо якийсь підтекст і не завжди даємо відверту відповідь. А відповідь насправді проста: діти народжуються від любові. Відштовхувалися від цього, а далі почали працювати, шукати, вигадувати… не відбулися. А на 13 березня в Херсонському театрі Куліша був запланований показ ще однієї вистави за моєю участю “Осінній рок-н-рол” (режисерка – заслужена артистка України Тетяна Аркушенко, художниця-постановниця – заслужена художниця України Ольга Гоноболіна). Зараз ця вистава йде у Київському академічному театрі “Колесо” під назвою “Надвечір’я з рок-н-ролом”. – А як вас звела доля з теат# ром “Колесо”? – Більше двадцяти років до Херсона приїздили відомі люди на Міжнародний фестиваль “Мельпомена Таврії”. Бачили в театрі і мою роботу. Тут я працювала завідувачкою трупи та з багатьма здружилася. Коли після окупації я приїхала до Києва, то друзі запропонували мені поїхати на реабілітацію до Європи. Але там я довго не витримала і вже через два місяці повернулася в Україну, до Києва. Тут знову зустріли друзі, надали мені можливість мешкати у хорошій квартирі, здається, що мене ніколи так добре не зустрічали, як тут. Вони познайомили мене з директоркою – художньою керівницею театру “Колесо”, народною артисткою України Іриною Кліщевською. Низькій уклін Ірині Яківні та директору – художньому керівнику Херсонського театру імені Миколи Куліша, народному артисту України Олександру Книзі. Завдяки їхній підтримці 5 та 6 квітня минулого року відбувся наш перший спільний проєкт – вистава “Надвечір’я з рок-н-ролом”. А в квітні 2025-го вже другий – “Андріївський узвіз. Ліхтар. П’єро”. Завідувачка літературно-драматургічної частини театру Анастасія Савицька-Шеліга запропонувала, щоб нова прем’єра відбулася саме в день народження Ірини Кліщевської. Так і сталося. Дуже вдячна всім працівникам театру, особливо В’ячеславу Шеховцову. Він вніс багато пропозицій. Якщо у Херсоні це була моновистава, то тут він запропонував: “А дозволь я буду у виставі твоїм сином, а в театрі “Колесо” ми відзначатимемо 50-річчя твоєї творчої діяльності”. Справді, минулого року виповнилося 50 років моєї творчої діяльності. Також 25 років роботи у Херсонському театрі і 22 роки, як я очолюю Херсонський осередок Одеського регіонального відділеня Національної спілки театральних діячів України. Мої колеги у Херсоні й сьогодні працюють під вибухи ракет і дронів, аби херсонці, які залишилися в рідному місті, могли хоча б ненадовго відволіктися і подумки повернутися у мирний час. – Як відбувалася робота над виставою? – У нас було обмаль часу, до того ж не завжди мали можливість проводити репетиції на сцені театру. Часто репетирували з В’ячеславом у мене на квартирі на Русанівці. Добре, що той живе неподалік. Він шукав спосіб, як може зі своєю роллю вклинитися у монолог актриси. Думаю, що йому це добре вдалося. Коли ми вийшли на сцену, то вже Ірина Кліщевська рожною знайомі 20 років. Це не перша спільна робота. Разом ставили вистави в Закарпатському обласному академічному театрі ляльок. Я в захваті від цієї художниці, подобаються всі її сценографічні рішення. З композитором Романом Ка-
Арт*калейдоскоп · “Ми хотіли чогось легкого, веселого, з надією на добро і світло, аби маленькі та дорослі глядачі відчули смак життя”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Діти народжуються від любові

У Київському академічному театрі ляльок на лівому бе" резі Дніпра відбулася прем’єра вистави “Звідки беруться діти” за п’єсою болгарської письменниці Теодори Попо" вої. Ця постановка не залишить байдужими дітей від трьох років та їхніх батьків. Це мій перший досвід роботи з Київським академічним театром ляльок на лівому березі Дніпра. Я маю невеликий досвід співпраці з іншими театрами, крім свого рідного – Закарпатського обласного академічного театру ляльок, де працюю головною режисеркою. А поставити цю виставу мені запропонував столичний театр. У Києві мене зустріли молоді талановиті актори. Відбулася художня рада, затвердження ескізів майбутньої вистави. Потім була перша невелика репетиція. Мені було цікаво дізнатися їхню думку про п’єсу. Вона їм дуже сподобалася. Право вибирати виконавців надали театру. У виставі два склади по п’ять акторів. Кожен намагався індивідуально підходити до ролі, а не копіювати її у колеги з іншого складу. Ніби одна вистава, одні завдання та сценографія, а підхід різниться. Період роботи над виставою пролетів, немов мить. Вистава народилася в любові. Починаючи від адміністрації до художника, композитора, акторів – усі працювали на одну справу. З художницею Вірою Задо-
16 Вернісаж · “Ці мисткині в своєму світовираженні – всі перші. Тому що кожна внесла в цей вернісаж щось своє, неповторне – жіноче”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

свій час закінчила Ужгородське музичне училище. Роботи пані Олени... У творчій праці художниця вдається до різних стилів і технік письма. Картинам притаманна зокрема експресія. В них відображені почуття авторки, переживання... Близько трьох років тому мисткиня разом з сім’єю замешкала в Ужгороді. Щиро полюбила Закарпаття, чудовий край, а він відповідає їй взаємністю”. Я недарма на початку в своєму слові сказав, що це “виставка-триптих”, бо не маю права говорити, хто тут перший, а хто третій. Ці мисткині в своєму світовираженні – всі перші. Тому що кожна внесла в цей вернісаж щось своє, неповторне – жіноче. Слава Богу, що так воно сталося. “Магія різьбленого яйця” – такий заголовок дала до своїх витворів-фантазій, вирізьблених на такому крихкому матеріалі, Лариса Філіппенкова – лікар-стоматолог за професією, але за покликанням творча особистість і оригінальна мисткиня, що перетворює шкаралупки простих яєць на дивні об’ємні конструкції. Дивишся на ці унікальні твори, і відчуваєш, як на всю силу в цих мерехтливих таємничих образах висвітлився яскравий талант пані Лариси. Тому що народилася вона з Божим благословенням бути мисткинею. А технічний засіб проявити свої творчі здібності дала саме професія лікаря. І це теж такий божий промисел. Адже без тих професійних інструментів і навичок – такі шедеври, які вийшли з рук цієї тендітної красивої пані, не здійснилися би: “У часи коли світ навколо нас такий нестійкий, такий не спокійний, а в Україні так багато тривоги і горя, захотілося знайти вихід у чомусь ніжному й медитативному. Різьблення стало тим, що допомагає зберігати внутрішній баланс. Тонка шкарлупка стала символом крихкості і сили водночас. Кожна шкаралупа – як маленький всесвіт: ламка, але сповнена потенціалом. Кожен візерунок – це мовчазна історія, народжена в тиші. У кожному візерунку – любов, терпіння і трохи надії. Це моя терапія, мій спосіб зберігати внутрішню рівновагу…” Як добре, що вона, лікуючи недуги людей, не відкинула і дар Божий зцілювати душі людські... До речі, це перший такий випадок за 10 років із представленням нових митців. Бо завше члени експертної комісії довго придивляються до кандидатів на представлення свого творчого здобутку в нашій муніципальній галереї мистецтв, тому лише впевнившись, що автор заслуговує на таку можливість, ми даємо добро. Та як сказала в своєму слові пані Лариса: “Я йду поза чергою! І то є правда!”. Тому, вітаючи всіх трьох мисткинь із прекрасною виставкою, хочеться побажати подальших творчих звершень на благо Української держави!
16 Вернісаж · “Ці мисткині в своєму світовираженні – всі перші. Тому що кожна внесла в цей вернісаж щось своє, неповторне – жіноче”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Такі різні дива!

Валерій ФРАНЧУК, народний художник України Яскравим мистецьким триптихом стала групова виставка в Муніципальній галереї мистецтв, що відкрилася 3 травня в Деснянському районі Києва. Три самобутні мисткині в пору травневого цвітіння яблунь і бузку, представили на огляд шанувальників свої творчі здобутки: Леся Улибіна та Олена Аляб’єва з Ужгорода і Лариса Філіппенкова з Києва – оригінальна мисткиня, доктор філософії, кандидат медичних наук, котра перетворила своє авторське хобі, карвінг по яєчній шкаралупі, на витончене мистецтво. Про Лесю і Олену я дізнався від журналіста-брендолога Андрія Будкевича, який живе вм. Дніпрі. Він знає всю мистецьку спільноту України і відкриває у своїх дослідженнях для нас нові таланти, нові імена мистців. Андрій розповів про ужгородську чарівницю, котра вже представляла свої творчі здобутки в Києві у 2019 р. Пані Леся десять років і все життя стоїть за кермом свого фантастичного “Вітрильника-мрій”. Вона своїми неймовірними витворами об’ємних форм із простого паперу відкриває нам небачені планети-гради. Білі, вільні і чисті, як гуси-лебеді, що відлітають за обрій. Вже не потрібно сучасним визначним архітекторам, хай висоти самого Німейєра, щось придумувати. Беріть готові композиції Лесі Улибіної, піднімайте весь її колосальний багаж в практичному будівництві. Я бачу цілі нові мега-поселення не лише на Землі, нехай і в далекому майбутньому, а й по неосяжних галактиках і далеких планетах, стверджуючи незбагненність і безмірність можливостей людського духу і генію. Леся Улибіна своїми шедеврами звільнила від “творчих мук” цілі проєктні інститути і організації. Одна людина і лише за невеликий час створила те, на що бува не здатні великі колективи. Вона, практично медитуючи з матеріалом, створює цілі Моделі майбутнього світу, вільно римуючи їх між собою, створює нові сенси, показуючи нам невиявлені до сьогодні об’єми і порожнини, які можуть бути заповнені життям. Вірю, що настане такий час, коли астронавти-земляни, мандруючи Всесвітами на своїх міжгалактичних зорельотах, навіть на далеких сузір’ях побачать ці дива на яву, які придумала наша талановита мисткиня-мрійниця із м. Ужгорода. “В містеріях Вселенської краси... Невидиме, Нечуване, Незнане – крізь призму неспотворених ви дінь в буденність проросте, проллється цілющими дарами. І будеш ти Одним із них, Неупосліджений хулою, бо в жерлі темряви не зник, не зліг і не поріс травою...” (Лоре лея Лу). Друга мисткиня зі славного Ужгорода – молода, але знана в мистецьких колах Олена Аляб’єва, котра народилася і отримала першу мистецьку освіту в Харкові. Та через агресію московської орди, ще у березні 2022 р. переїхала з родиною до Ужгорода, де знайшла щирих друзів-побратимів по мистецтву. Потрібно відзначити, що її чоловік, Андрій Аляб’єв, не втік від війни, а пішов воювати за Україну, отримав поранення та контузії, має за ратні труди відзнаку від командування ЗСУ. “Зсередини про зовнішнє!” Ми, люди, не завжди задумуємося над сенсом існування та призначенням людини. Чи здатна вона впливати на зовнішні обставини? І що насправді є отим першоджерелом – твій внутрішній світ, чи світ навколо нас? Та як діють на нього зовнішні, часто не від тебе залежні, події, що так впливають і на життя, і на наші Богом дані призначення... Пані Олена в активному пошуку і реалізації задумів у своєму сугубо авторському стилі. Відчуття таке, що мисткиня вільно почувається як у гротескному, так і в монументальному рішеннях своїх картин, що в загальному зовсім не впливає на результат. Потрібно лише зосереджено вдивитися в її композиції. Ви відчуєте ритм землі, дерев і небес, та нас, людей, що є одним неподільним цілим, яке так сміливо нам являє ця мисткиня-відкривач, котра вдало експериментує і випробовує себе в різних як старих так і сучасних мистецьких течіях і напрямках... Ось що каже відомий блогер-історик мистецтва Андрій Будкевич про Лесю Улибіну і Олену Аляб’єву: “Творчість двох славних представниць мистецького Ужгорода – доволі різна, але є й спільні риси. Наприклад: геометризм взірців паперової пластики Улибіної так перегукується з кольоровим геометризмом певної частини робіт О. Аляб’євої. Творчість пані Лесі наповнена глибинною філософічністю та психологізмом. Споглядаєш її роботи, і зринають у пам’яті чимало думок з праць любомудрів: Григорія Сковороди, Памфила Юркевича, і, навіть Карлоса Кастнеди... Вони вишукані, елегантні, містять у собі й музичний складник. Адже пані Леся у
16 Вернісаж · “Ці мисткині в своєму світовираженні – всі перші. Тому що кожна внесла в цей вернісаж щось своє, неповторне – жіноче”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Вернісаж · “Ці мисткині в своєму світовираженні – всі перші. Тому що кожна внесла в цей вернісаж щось своє, неповторне – жіноче”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин