Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Духовний простір · “Чернече буття на Афоні – це щоденна, щохвилинна боротьба сил добра проти сил зла”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“На Афоні дзвони дзвонять…”

Слово Просвіти, №22 за 2025 рік

Микола ВАСЬКІВ Чернеча держава Коли виставив у Фейсбуці допис про Афон “Ось так виглядає місце, де століттями живуть одні чоловіки”, серед коментарів був такий: “І жодної квіточки на підвіконнях…” Заскочений, умисне переглянув зроблені фотографії. Справді, на підвіконнях немає жодного вазону, “жодної квіточки”. Може, тому, що це мало б аж надто міщанський вигляд. Або занадто ґламурний. Ще одне потенційне пояснення: відвойованої від гір території (свідомо не пишу – землі, бо переважно це зведене до горизонтальної площини каміння) вкрай мало, дороги-стежки прокладені просто під монастирськими мурами. А тепер уявіть собі, що буде з тим, кому на голову випадково звалиться вазон із підвіконня? Але квітів, диких і окультурених рослин на півострові – нестримне буяння. Сама природа топить довкілля в рослинності. Чимало зусиль доклали й ченці. Декоративні квіти, квітучі дерева, висаджені й доглянуті дбайливими руками, оточують стіни монастирів, скитів, келій… Квіти й дерева всередині монастирів займають кожен вільний клаптик, закуток. Усюди панує камінь, але в кожній вільній ніші стоять вазони з квітами чи декоративними кущами, деревами, засипаний ґрунт у кам’яні рами, а в них – знову дерева, які доглядають, непомітно формуючи потрібну крону, протягом десятиліть. А якщо йдеться про оливкові дерева, то й століть. Таких оливок на довколишніх схилах – неймовірна кількість. Ченці наполегливо й цілеспрямовано століттями звільняли більш-менш придатні схили від нагромадження валунів, великого, середнього та дрібного каміння й засаджували їх оливковими деревами. Зараз сади – десь на гектар-два, десь на десятки гектарів – губляться поміж дикої рослинності та скель, їх не одразу виокремить око, та коли виокремить, то тішиться результатом Монастир Симоно-Петра від нагромаджень каміння, крутих схилів. Особливо вражає монастир Симоно-Петра, який не лише стоїть на скелях – монолітний камінь став монастирськими стінами. А внизу – ціла складна система терас для вирощування сільгосппродукції. Здається, ось вони, рукою подати. Та сходити дорогами чи стежками-серпантинами настільки довго і складно, що і їжу садово-городнім працівникам-послушникам, і зібрані плоди праці спускають-піднімають у спеціальних кошиках стаціонарною линвою. Довкола ж монастирських стін зовні йде галерея з дерев’яною підлогою. Йдеш і, глипнувши вниз, у бездонне провалля, підсвідомо намагаєшся ступати на ту частину дошок, яка ближче до перетинок-кріплень. Робиш це ще старанніше, коли бачиш раптом одну дощину, трохи охоплену трухлявістю. А поміж монастирями та скитами мережа доріг – частково асфальтованих, а переважно ґрунтових. Радше не доріг, а гірських крутих серпантинів, бо від одного узбережжя до іншого, від монастиря до монастиря треба подолати більші й менші перевали. Всі розуміють, що гірські дороги важко прокласти, та лише посвячені знають, що й догляд за ними є значно витратнішим, ніж на “звичайними” рівнинними шляхами. На Афоні дороги – в належному стані. У монастирях багато не лише ченців, а й котячої братії. Одразу на думку спадають вулиці й майдани Стамбула. Чим викликана велика кількість котів на вулицях турецького мегаполісу – можна лише будувати систему здогадів. На Афоні їх присутність утилітарно виправдана: довколишні гори й чагарники кишать зміями, від яких чи не єдиним порятунком є коти зі значно швидшою реакцією, ніж гадюччя. Якби не коти, стверджують афоняни, то всі закамарки монастирів були би окуповані зміїними кублами. Тому в межах монастирських стін ченці та їхні гості можуть почуватися безпечно щодо плазунів, тому так дбайливо всі мешканці Афону ставляться до споконвічних помічників і друзів. Автономна чернеча держава Святої Гори, як офіційно називається Афон, розташована на півострові, що має офіційну назву Айон Орос, тобто Свята Гора. Від решти території Греції вона відокремлена майже непрохідним хребтом (насправді зараз доволі прохідним за рахунок уже згадуваних доріг-серпантинів). Уявляється вона мені отими видряпаними мозолястою багатовіковою працею невеликими за площею осередками духовної культури, де панує молитва, суворе дотримання правил, висока віра в доброту й велич Бога. Не сліпа віра, а підкріплена, ще раз наголошу, сумлінною щоденною духовною й фізичною працею. А довкола – дика, неприборкана природа, одним із символів якої стає оте гадюччя, яке кишить довкола монастирських мурів, сичить і лютує, але нічого не може протиставити молитві, котам і мурам. І чернече буття на Афоні – це щоденна, щохвилинна боротьба сил добра проти сил зла, й заспокоїтися, зупинитися в цій боротьбі хоч би хвильку не можна. Зрештою, кому це достеменно знати, як не нам, українцям? Без візи на Афон – ні кроку Аби потрапити на Афон, треба отримати візу. Причин для цього вистачає. Треба убезпечитися, щоби на територію Святої Гори не потрапила жінка, блюзнір, людина з лихими намірами, просто підозріла особа… Та важливішою видається потреба чіткого регулювання прочан, аби ті не вносили хаос у суворий і чітко налагоджений ритм чернечого буття. Прочани повинні десь заселитися. Якщо їх буде забагато, то хтось повинен залишитися за монастирськими мурами? Це загрожує небезпекою, аж до загибелі від диких тварин, чи банальною простудою. Пором на Афон заїжджає не до всіх монастирів і скитів, тому первинне поселення можливе лише там, куди можна швидко дістатися від пристаней. А після поселення вже має бути продумане харчування прочан, логістика руху від одного монастиря до іншого тощо. Отже, потрібні гід-провідник та чітко узгоджена програма. Найкраще відпрацювати такі моменти може туристична агенція, але специфічна турагенція – релігійна. Вона все узгодить, визначить програму, домовиться про візи. Коли вишикувалися в довжелезну чергу на отримання візи безпосередньо в офісі біля пристані порому на “материковій” частині, то здавалося, що цей процес займе не одну годину. Насправді процедура була дуже швидкою. Рухалися всі по колу, виходили в ті самі двері, через які заходили. Очевидно, наші прізвища та паспортні дані вже були подані завчасу, тому спочатку наші паспорти (і, мабуть, кожного з нас) розглядав поліціянт, потім доходили до працівників візового відомства за довгою офісною стійкою. Два з них, на початку цієї стійки, вносили наші паспортні дані в комп’ютер, через секунд 30–40 третій працівник, уже в кінці стійки, майже біля самого виходу, називав прізвище прочанина, забирав із пащі швидкісного принтера візу й напівурочисто видавав нам. Сама віза – аркуш формату А4 із емблематикою Афону й текстом грецькою мовою, з якого можна було легко розібрати хіба що власне прізвище й ім’я та крайні дати, на які видавалася віза. Потрапити на пором можна було лише після подання закордонного паспорта й отієї роздрукованої візи. Ага, з візового аркуша можна було ще розібрати, що вартість візи – 25 євро. Погодьтеся, не найбільша вартість, хоча спраглі “халяви” дивувалися: за що? За візові послуги. За те, що на Афоні ми не платили за проживання й харчування в монастирях. Пожертва на монастир, за чернечі молитви за здоров’я чи упокій тих, кого зазначали у відповідних записках, – це добра воля прочанина, без якихось установлених розцінок, які чомусь стали традиційними в багатьох українських храмах. Їжа духовна й матеріальна Помолитися за рідних, друзів, товаришів, родичів і друзів наших друзів, часто забуваючи про самих себе, – обов’язковий ритуал для українських прочан. Молитви священників сприймалися наділеними особливою силою й очікуваним результатом. Незмінні вечірні служби тривали 1,5–2 години, утрені – по 3–4, а то й до 5 годин. Попри побоювання, це не створювало якихось труднощів (мовляв, чи зможу відбути їх), бо для кожного молільника – й ченців, і мирян – була можливість сісти в дерев’яне крісло, яке нагадувало чимось трон, підводитися ж треба було лише в певні моменти. Не сприймалося за святотатство чи гріх, коли хтось із мирян чи ченців міг на якийсь час задрімати в кріслі. Кожна утреня закінчувалася причастям молільників. Так само кожен міг прикластися до чудотворних ікон, надавалася можливість прикластися до мощей, яких немало накопичилося в афонських монастирях протягом століть. Усі прикладалися, цілували реліквії й ікони, без якихось хусточок, аби витерти сліди власних чи чужих губ. Причащалися з однієї ложки. Після причастя пили воду з двох-трьох срібних невеликих кубків. Не знаю, але здогадуюся, що цей ритуал не порушувався й у час лютування коронавірусу. І свідчив тоді, як до й після цього, про братерську єдність православних християн. Багато з прочан намагалися прикласти куплені в храмових крамницях іконки, хрестики, вервиці, привезені з дому речі до наділених духовною силою чудотворних ікон чи мощей. Ченці не сприймали це за язичництво, навпаки, часто самі брали подані предмети та прикладали до реліквій. Уважається, що вони набираються особливої енергетики, накопиченої століттями молитов, самовідданого служіння ченців, мирян, безмежної віри святих, до чиїх мощей прикладалися. Саме з таким переконанням сприймали цей процес усі з учасників нашої групи. Здається, вірили в це й ті, кому ми потім передали частину наснажених божественною енергетикою предметів. Можливо, ефект плацебо. А можливо, ми називаємо ефектом плацебо поєднання переданої через предмети потужної енергетики Афону, його ікон, мощей зі щирою, екзальтованою вірою в силу Божу та немеркантильністю наших молитов? Із храмів виходили всі за чітким порядком: спочатку ченці, старші за рангом, часом перебування в монастирі, далі – за віком, за ними – священники, з нашої групи зокрема, а потім уже всі молільники-миряни. За таким самим порядком одразу заходили до трапезні. Без жодного галасу, групування, хто з ким буде сидіти, пошуку вільного місця, бо кожному вказував, де він має сидіти чернець-розпорядник старшого віку, з таким суворим виглядом, що бажання його ослухатися навіть не зароджувалося. Після короткої молитви всі сідали за столи, по сім-вісім їдців за кожним. Протягом усієї трапези один із ченців незмінно читав молитви. Після першого удару (який нагадував дзенькіт металу об метал чи неголосний удар дзвоника) можна було приступати до трапези. Їсти треба було без будь-яких розмов, швидко, бо після третього удару, хвилин через п’ятнадцять після початку трапези, всі підводилися, без права продовжувати їсти. Можна було хіба що

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин