Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Трудно, важко, неможливо заглушити в собі людську гідність, стати навитяжку, слухати команди і рухатися, мов бездушна машина”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Розмова з Тарасом Шевченком Про російську солдатчину і козацьких синів

Слово Просвіти, №22 за 2025 рік

Звісна річ, уявна. Зате Шевченкові тексти справжні – кожне слово, кожна буква, ніже тая кома. З його Щоденника, листів, поезій… Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка – Дорогий Тарасе Григоровичу, після понад десяти наших попередніх розмов, утому числі про каторжне заслання, наважуся розпитати про російську солдатчину і “про рядового Оренбурзького батальйону Шевченка”, як означила вас “Справа Канцелярії московського військового генерал-губернатора по секретній частині…”, здобута мною в імперському архіві. Вона була заведена у вересні 1857 року й, так би мовити, супроводжувала ваше повернення з заслання на рівні доповідей і рапортів командира Окремого оренбурзького корпусу Олександра Катеніна, оренбурзького, самарського, санкт-петербурзького військових генерал-губернаторів… Ось такий рядовий… Але, все-таки, чому ви, формально маючи право вислуги, тож і дострокового звільнення, так і залишилися солдатом, рядовим? – Не знаю напевно, чому я завдячую, що мене впродовж десяти років не звели навіть до чину унтер/офіцера. Чи завзятій антипатії, яку я маю до сього привілейованого стану? Чи своїй незворушній хохлацкій упертості? І тому, й іншому, здається… – Відомо, що були люди, які намагалися покращити долю рядового Шевченка, втім, очевидно, з унтер-офіцером російської армії його ментальність абсолютно не перетиналася. Бо, ставши на прю з імперією, рідний усім українцям Кобзар яскраво й мужньо протиставив себе російській тупорилій солдатчині навіть у її конкретних щоденних проявах, настановах, скажімо, під час оглядів начальства… – Не було того, не в похвалу буде сказано, щоб я ховався під покровом стогонів і зітхань. У цьому випадку я ніколи не шукав медичної допомоги… Здатен був вислухати найдурніші і найдовші повчання про те, як повинен поводити себе бравий солдат і за що він зобов’язаний любити Бога, царя і своїх найближчих начальників, починаючи з дядьки і капрального єфрейтора. Смішно. Тому смішно, що я освоївся з цим огидним спектаклем. Але як було спочатку, коли я не вмів, а повинен був поховати у са/ мому собі всяке людське почуття, зробити/ ся бездушним автоматом і слухати мовчки, не червоніючи й не бліднучи, слухати мораль/ не напучення від грабіжника та кровопивці. Ні, тоді це не було смішно. Мерзенно! Огид/ но! – Ці моральні муки, мабуть, були ще важчими від нестерпного казарменого життя… – Трудно, важко, неможливо заглушити в собі людську гідність, стати навитяжку, слухати команди і рухатися, мов бездушна машина… Якби я був недолюд, кровопивця, то й тоді для мене удатнішої страти не можна було би придумати, як заславши мене в Ок/ ремий оренбурзький корпус солдатом. От де причина моїх несказанних страждань. І до всього мені ще заборонено малювати… Три/ бунал під головуванням самого сатани не міг би виголосити такий холодний, нелюдський вирок. А бездушні виконавці вироку виконали його з обурливою точністю. – Мене страшенно вразило, як у Новопетровському укріпленні рядовий Шевченко пов’язав особисту неволю з нещастям солдат… – Правду сказати, в моєму минулому житті небагато було радості, та все/таки було щось схоже на свободу, а одна тінь свободи людину підносить. Колись бувало, хоч подивишся на радості людей, а тепер і чужого щастя не бачиш. Кругом море, пустиня, а в пустині казарми, а в казармах солдати, а солдатам яка радість до лиця? – Ніколи не зустрічав такого сповідального розчинення своєї біди в чужому горі… Великий і мужній Тарасе, слухаючи вас, моє серце холоне, ниє, мліє, болить, плаче, ридає, кричить – це все ваші слова сердечні… Знаю, рядовий Шевченко щиро співчував простим солдатам і нещадно показав “солдатськеє нежитіє” в імперській Росії… – Солдати – найбідніший, найжалюгідніший стан… У нього віднято все, чим тільки життя красне: сімейство, батьківщину, свободу, одним словом, все. Йому простимо встромити іноді свою сіру, самотню душу в півштоф сивухи… У російського солдата дозвілля немає. А якщо солдат і зустрічається з ним інколи, то неодмінно в шинку… – Але, ненавидячи устої й імперську сутність царської солдатчини, ви, Тарасе Григоровичу, дивилися на простих солдат своєю вольною, святою душею, бачили тих, які мали щире, добре серце. Не випадково на засланні вашим “благородним і незмінним другом” став земляк, солдат Андрій Обеременко1. – Я полюбив його за те, що він упродовж двадцятилітнього солдатського, вульгарного, паскудного життя не опошлив і не принизив своєї національної і людської гідності. Він остався вірним з усякого погляду своїй прекрасній національності… Якщо блискали світлі хвилини в моєму темному довголітньому ув’язненні, то цими солодкими хвилинами я завдячую йому, моєму простому благородному другу Андрію Обеременку. – Про новоприбулих у Новопетровське укріплення офіцерів, яких ви, пане Тарасе, справедливо назвали мерзотниками, ми вже говорили2. На вашу думку, якраз офіцерам віддано всі людські права і привілеї, але… – Не знаю, випадок це чи так є насправді, тільки мені не вдалося, навіть у гвардії, зустріти порядну людину в мундирі. Якщо тверезий, то неодмінно невіглас і хвастунець. Якщо ж хоч із малою іскрою розуму й світла, то також хвалько та до того ж і п’яниця, марнотрат і розпусник. Природно, що антипатія моя зросла до відрази. І треба ж було підступній долі так уразливо, злісно насміятися з мене, штовхнувши мене в найсмердючішу гущу цього христолюбивого стану… Я тільки молю всемогутнього Бога швидше визволити мене від цих недолюдків… – З вашого Щоденника знаю, що виразною зневагою ви, Тарасе Григоровичу, виокремлювали молодих офіцерів із дворян, яких називали “двадцятирічними нелюдами”, “мерзотними виродками”, відданих поважними батьками в солдати на перевиховання. – Що то мусять бути за батьки й матері, які віддають дітей своїх у солдати на поправку? І для чого, нарешті, дбайливий уряд бере на себе цей незручний для виконання обов’язок? Він своєю недоречною опікою розтліває мораль простого доброго солдата і нічого більше. Робітний дім, тюрма, кайдани, батіг і неісходима Сибір – ось місце для цих потворних тварин, але ніяк не солдатські казарми, де й без них багато всякої наволочі. Т. Шевченко. Автопортрет. 1847 р. – Оце-то так! Я ще не бачив обожнюваного Шевченка таким сердитим і суворим! – Сказали б, що брешу, що на панів, бачиш, сердитий, то все такеє і пишу про їх собачії звичаї… Неправда! Єй/богу, не лаю. Мені не жаль, що я не пан, А жаль мені, і жаль великий На просвіщенних християн. – Потрясаюче переконлива відповідь, як блискавка хмару роздирає! – А найкраще – здати їх під опіку ніжних батьків, нехай потішаться на старості літ своїм власним творінням. Звичайно, до першого кримінального проступка, а потім віддавати прямо в руки ката… – Великий Поете, спасибі за відверту, живу правду. Згадаємо про синів козацьких і сердешних їхніх матерів. У поемі “Москалева криниця” йдеться про те, як мати-вдова збирається восени женити сина-парубка… – Аж гульк! Од матушки/цариці, таки із самої столиці прийшов указ лоби голить. Се в перший раз такий указ прийшов з Московщини до нас. Бо на Вкраїні в нас, бувало, у козаки охочі йшли… – Іще 1844 року у поемі “Сова” ви розкрили злочинну сутність імперського набору українських хлопців у російську армію… – Стали хлопців В кайдани кувати Та повезли до прийому Битими шляхами. – А коли й через десять років од сина й чутки не було, нещасна мати, яка від горя втратила розум, здатна була лише крізь сльози безнадійно питати… – “Чи не чув хто, чи не бачив Москаля/салдата, Мого сина?..” Ніхто не чув Ніхто і не бачив… – Кайдани і москалі… Москалі – чужі люде… Кайдани брязкають – Москва… Цим усе сказано… Того ж 1844-го в поемі “Сон” серед українських бід в імперській Росії, де латану свитину з каліки знімають і розпинають вдову за подушне, викричали Ви про люте горе… – А сина кують, єдиного сина, єдину дитину, єдину надію! в військо оддають!.. Пошлем думу аж до Бога, його розпитати, чи довго ще на сім світі катам панувати? – І в тій же поемі ви гидливо показали, як в імперських городах з стома церквами… – А в городах, мов журавлі, замоштрували москалі; нагодовані, обуті і кайданами окуті, моштруються… – Та ще й прямо вказали, що Петербург – город на багнищі – по суті своїй московський! Отже, Московщина, у всій своїй потворній величезності, постала ворожою чужиною… Вже будучи на засланні, 35-річний Тарас написав дивовижний вірш “Ой крикнули сірії гуси…”, основа сюжету якого, до речі, пов’язана з народною піснею про вдову, яка, виростивши сина, віддала його до війська… Але у Шевченка мати вчинила життєвий подвиг, адже, зачавши сина від “козака з Січі”, самовіддано, цілеспрямовано й неухильно виховала захисника України й у результаті відвела його саме до козацького обозу… – Вигодувала малого, До школи дала. А із школи його взявши, Коня купила, А коня йому купивши, Сідельце сама Самим шовком вишивала, Златом окула, Одягла його в червоний В жупан дорогий3, Посадила на коника… – Гляньте, вороги! Подивітесь! – Та й повела Коня вздовж села. Та й привела до обозу; В військо оддала… А сама на прощу в Київ, В черниці пішла. – Ці поетичні рядки стократ емоційніше й переконливіше від наукових монографій осявають історичну невичерпність, незламність, невигубність і непереможність козацької сили. Дорогий, єдиний Кобзарю, народ український особливо вдячний вам за поезії про козацьку Україну, вони й нині ллють у наші серця “живої козацької тії крові, чистої святої!!!”… На завершення прошу вас повернутися до початку нашої розмови й сказати, яким рядовий Тарас Шевченко насправді вийшов із страдницького заслання… – У незабутній день оголошення мені конфірмації4 я сказав собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили… Усе це несповідиме горе, всякого роду приниження та наруги минули, як ніби не торкаючись мене. Найменшого сліду не зос/ тавили по собі… Мені здається, що я точні/ сінько той самий, який був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому об/ разі не змінилася… Дякую Всемогутньому Людинолюбцю, який дарував мені силу душі й тіла пройти цей похмурий, тернистий шлях, не вразив/ ши себе і не принизивши в собі людської гід/ ності. – Покладаю вам, дорогий Тарасе Григоровичу, доземний поклон за цю, говорячи вашими словами, розмову тихо-сумну. Молюся й дякую за те, що маю змогу й щастя душею, серцем розмовляти із Кобзарем українським… _________________ 1 Див. докладно: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Я завдячую моєму другу Андрію Обеременку” // Слово Просвіти. 2019. Ч. 32. 8–14 серпня. 2 Див.: Мельниченко В. Розмова з Тарасом Шевченком. Про історію з мерзотниками // Слово Просвіти. 2024. Ч. 22–23. 6–19 червня. 3 Йдеться про традиційний козацький одяг. 4 Царську конфірмацію (безсудний вирок) Шевченкові було оголошено 30 травня 1847 року.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин