Пошта “СП” · “Щоб не блукати манівцями всує, Шукайте правди. Правда вас врятує!” · с. 5сторінка оригіналу ↗
“Буревій”
Слово Просвіти, №22 за 2025 рік
Володимир ПЕТРАНЮК
Земне життя я майже все пройшов, І що повідаю? – Мені не є багато. Я не втомився від ударів долі, Яка мене дорогою буття Пошарпала, як прапор на човні, Я не розчарувався у жінках, Їх чар солодкий далі мене вабить, Але існують речі на шляху, Що важать більше Пестощів жіночих. Нелегко я ці висновки здобув, Боровся і нерідко битим був, Тож в підсумку змагання з вітряками Повідаю, як хто захоче слухать, Що варті в світі Бог і Україна! Але вони вартують в тому разі, Коли у тебе в серці є любов. Це золотий ланцюг, який єднає Тебе із Богом і батьківським краєм. Так мислив я, вдивляючись в лице Мойого побратима на портреті Могильного хреста, з якого він, Комбат загиблий, дививсь на мене, Друг мій Буревій; і крила прапорів – Жовто-блакитний і червоно-чорний – За спиною у нього тріпотіли, Мов крила ангельські, і бракувало миті, Щоб Буревій розправив свої крила І полетів у вирій. Так і є. Мій друг, який загинув під Вовчанськом, Вже скоро рік сидить праворуч Бога, Під прапором якого без страху Він бився десять літ в бою смертельнім З московським легіоном Люципера. І безнадійно марною була б Ця битва Буревія з Вельзевулом, Якби у нього в серці не палала
Пам’яті Миколи Коханівського*
Любов нестримна, ніби смолоскип, Який освітлював його тернистий шлях В Єрусалим небесний, в Україну! – Мені ніколи страшно не було, Ментів та прокурорів не боявся. І на майдані беркутів, ти теж Там був зі мною й не даси збрехати, – Заговорив раптово Буревій З портрета на хресті. – Моє ковадло, яким я ката Леніна вгатив У Києві, і далі нам згодилось, Коли клепали орків на Донбасі. Але тепер мені насправді страшно, Що бився я намарне, – сказав мені з портрета Буревій. І я злякавсь, Що хтось почує ці його слова І буде промовляти – “Все це марно”. — Скажи ж мені, чому це недаремно, Моя загибель та десятків тисяч, Які навколо мене тут лежать, – Він вигукнув. Я подививсь крізь сльози На поле слави цвинтаря цього, Де тріпотіли тисячі знамен, Так ніби флот небесних кораблів Ішов по морю сліз. – Я, знаю, брате, – старався я сформулювати сенс Цих гибельних смертей. – Отож почуй: Саме безсмертя є лише тоді, Коли є смерть при ньому, І ми всі жили без тями у країні Смерті, І марнували час, як карта ляже, Без Бога і керма; в гріху родились, Плодили діточок, складали гроші Та помирали, і крізь покоління Ніхто з онуків вже не пам’ятав, Як предків звали, Бо й вони так само Не знали своїх прадідів імен. Та хвала Богу врешті пробудилась Вкраїна безталанна з летаргії, З похмілля революцій та комуни. Відкрила очі і зраділи ми, Не малороси, але українці.
Та мислили, що зараз заживемо, Як маєм жити, як живе Європа. Але були романтиками ми… – Так, саме так! – озвався Буревій. І поки байкарі складали гімни, Негідники раптово осідлали вітрила і кермо, Тож корабель пішов у мутні води марнославства… – А далі ти, мій друже, став у стрій, – Перебивав я друга Буревія, – Ти крокував стежиною стрільців, Бійців УПА, та лицарів корогви Залізної ОУН, Ти йшов крізь вир Не годячись на ордени і гривні, А тільки бився з цим пекельним кодлом
Зросійщених хохлів та малоросів. – То що для перемоги я зробив? – Він знов і знов допитував мене. – Що ми зробили, аби вартувало Це нашого життя, а найважніше Життя дітей, яких не народили? І раптом сильний вітер закрутив, Здійнялась курява, піском війнуло в очі, Зійшов з хреста стражденний Буревій, А небо потемніло, і заграви Освітлювали спалахом гроби… І він пішов кудись від мене вгору. У хмарах утворилося вікно, А Буревій став білим, ніби сніг, І, обернувшись, він промовив не до мене – До всього світу ніби: – Слабкодухі, невіри,
й пережили всі війни, репресії й голодомори. Як і рушники пережили ці лихоліття. Рушник на стіні найкращим буде, ще раз наголошу, на іконі. І не обов’язково в домі має бути багато ікон. Бо нерідко іконостаси облаштовують у своїх помешканнях найбільші грішники. Можна й вишити ікону. Хоча нашим прабабусям вистачало квітів на полотні. А полотно за багато десятиліть майже не темніло. Та й фактура матеріалу може допомогти реалізувати тему. Мішок з міцного цупкого полотна. Не треба називати мішок цукровим, це невдале означення. Він був і лишається полотняним, бо став однією з характерних ознак радянської доби. Полотно завжди було матеріалом, бажаним для художників. Тих, що творили фарбами і нитками. І той факт, що вишитий портрет Тараса Шевченка з’явився саме на такому полотні, – закономірний. І символічним є кадр з виставки, де авторка стоїть на тлі Шевченка з портретом матерів руках, – якраз і символізує єдність роду та єдність нації. Наше з Риммою покоління і не знало, як це – ділити країну за якимись ознаками. Дізналися вже у 2004 році, а виростали і формувалися без цього непотребу. Шевченко ж завжди був тим, хто об’єднав націю, а материнська любов і турбота відчувалася і з того світу. Такі мистецькі акції теж мають бути об’єднавчими чинниками. Хоча й не все може бути з’єднане за своєю природою. В українську систему цінностей не вписуються такі, що кажуть: “і восьме марта хочу, і паску хочу”. Династичне захоплення або, точніше, “спосіб життя” – явище не дуже поширене. І то не лише в Україні. Але поширеним явищем в Україні стало безпам’ятство і
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
