Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “Писав удень, писав при свічці вночі. Забувши пристойні слова, коли йшлося про загарбників. Так все й вирішив залишити, як тоді написалося”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Свідчення очевидців про московську окупацію Гостомеля

Слово Просвіти, №22–23 за 2024 рік

Михайло КОСІВ Коли подружжя журналістів, Сергій Штанько і Людмила Чичканьова, вирвалися з окупованого рашистами Гостомеля й дісталися до Львова, їм здалося, що вони потрапили у зовсім інший світ. “12 березня 2022 року, 9 година ранку. Ми в евакуації. Голі й босі. Але живі. Дивлюся на вулицю. Це якесь диво! Їздять автобуси й трамваї, відчинені магазини, горить світло… Люди ходять по вулиці й розмовляють телефоном… І за це їх не розстрілюють”. А там… Власне, мобільники викликали найбільшу лють окупантів. Навіть не самі телефони, які вони давили кирзяками, а сім-карти. З них можна довідатися про контакти, друзів, повідомлення… Ага, українець?! Убити! Точніше – закатувати в тортурах. Гостомель… Місто поблизу Києва, куди рвався ворог. Руїни будинків, згарища, засіяні попелом. На вулицях, обійстях – замордовані люди. Трупи у розбитих, пограбованих, спалених оселях, де ще зовсім недавно вирувало мирне життя. Над головами тих, що уціліли – зловісна канонада арт-вибухів, свист куль, шурхіт ракет, ревіння літаків… І ті, що при житті, вже навчилися розрізняти: що ото летить, далеко чи близько, наші б’ють чи ворог. Якщо загинути (о, трагічна іроніє Долі!), то вже краще від своїх. Як трапляється кілька хвилин тиші (що буває рідко), треба зачерпнути води з колодязя (у кого є), звідатися – чи живі сусіди. Зникає електрика, водопостачання. Дещо довше (незрозуміло, чому) тримається газ, але й він зникає. Люди готують їжу на подвір’ях. І не збагнеш: чи то дим від бомби, чи від вогнища. Особливо моторошна картина розпачу і болю, коли на розгромлених обійстях плачуть (по-справжньому, сльозами, що крапають з очей) покинуті домашні улюбленці. Люди ще якось можуть розуміти, що діється. А вони? Це навіть не біблійний Апокаліпсис. Це щось жахливіше. Таку реальність зафіксувало подружжя журналістів, яким судилося пережити “шістнадцять днів останньої війни” у своєму рідному місті (24 лютого – 11 березня 2022 року). Та чи справді останньої? Що ж, хотілося б у це вірити. …У гостомельську оселю Сергія і Людмили вриваються шестеро окупантів. Серед них: “П’ятеро буряти чи представники сибірських народів. Один – слов’янин”. Так оце “вузькооке північне звірятко” (за визначенням пані Людмили) запевняє українських журналістів, що вони прийшли їх “визволяти”. Сергій Штанько фіксує події по днях і годинах (журналістська звичка!). “Я закінчив набирати раніше написаний текст 16 березня 2022 року. Чому ці нотатки назвав саме так? Гостомель – місце подій. Шістнадцять днів, бо саме стільки ми жили під обстрілами й чудом вижили. А остання війна… Вірю, що після нашої перемоги вона для України буде останньою. А для звірів-рашистів вона стане останньою, бо нашу перемогу вони зустрінуть у могилах”. Після “шістнадцяти днів” Сергія Штанька читаємо спогади про ті самі дні Людмили Чичканьової, написані вже у Львові. Вони сповнені авторських спостережень, роздумів, аналізу, емоцій. “Чи це повість? – питає сама себе авторка. І сумнівається – навряд. Тут не думалося про літературність. Головне – хронологічність, фактаж, настрій. Як то відчувається – як страхітливий сон.” Але ж бо це і є ті властивості, які дають підстави визначити написане як літературний твір. “Гостомель…” Сергія Штанька й Людмили Чичканьової – це шістнадцять днів у світі виродків за відчуттями і свідченнями очевидців. У нас такої літератури поки що надто мало. А вона дуже потрібна. 22.05.2024 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин