Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
відео до Дня вишиванки, фото та відео з благодійних виступів на підтримку ЗСУ та виступів в українських школах. Вітальне слово від Національної спілки письменників України виголосили голова Київської організації НСПУ Тетяна Фольварочна та поетеса Ніна Шаварська. Вони вручили Лесі Любарській нагороду НСПУ “За активну літературну і творчу діяльність”. Від Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка виступили український поет, лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка, державний і громадський діяч, голова товариства “Просвіта” Павло Мовчан та заступник голови товариства “Просвіта”, професор Георгій Філіпчук. Вони висловили найщиріші побажання авторці та подарували нові видання книжок “Просвіти”. До привітань також долучилися лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, режисер Дмитро Ломачук та заслужений працівник культури України Петро Андрійчук. На завершення квіти та подяки всім виступаючим вручили представники Тернопільського земляцтва.
Власн. інф.
ГАЛИНА ДАЦЮК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ У Національному музеї літератури України відбувся ювілейний концерт “Мелодія літа” членкині НСПУ, просвітянки, кавалера ордена княгині Ольги ІІІ ст., громадської діячки, почесної громадянки Тернополя Лесі Любарської. Творча зустріч розпочалася з програми “Поетичний розмай Лесі Любарської”. Слухачі поринули у світ поезії про любов, батьківську хату, чарівну українську природу, звучали також патріотичні поезії про майбутню Перемогу. Музичну сторінку “Я – вічна пісня рідного народу…” відкрив заслужений артист естрадного мистецтва України Валерій Богаченко. Участь у ній взяли народні артистки України Світлана Мирвода і Тетяна Негрій з Києва, а також тернопільські артистки Ірина Демчук, Неллі Кушнір, Оксана Чайківська, Тетяна Озерянець, Божена Демчук та Наталя Колесник. Звучали пісні на поезії Лесі Любарської. Свою громадську діяльність авторка висвітлювала в рамках програми “Я – просвітянка і цим пишаюсь…”. Пані Леся демонструвала фото і відео, які ілюструють її громадську роботу:
ОЛЬГА ХОДАЦЬКА
ПЕРЕДПЛАТА—2024
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ На тлі фронтових подій, швейцарського форуму, дискусій навколо передачі Україні далекобійної зброї, які свідчать не лише про нагальність, а й про глобальну кризу світопорядку, коли безкарними стають злочини проти людяності, на тлі щоденних трагедій, спричинених безперервними бомбардуваннями та ракетними атаками рашистів, відбувається “дещо” нудне, безпросвітне й малопомітне.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Таке собі нещодавнє зібрання московської “опозиції” чомусь у Львові. Приплюснута місія так званих політиків, які нібито намагаються реально протистояти путінському режиму. Звичайно, що це зовсім не того рівня ідеологія, не та мета, щоб уособлювати інтереси поневолених московією народів, обстоюючи принципи національно-визвольної боротьби (війни) в контексті відомого заклику ОУН§УПА “Свобода народам! Свобода людині!”. На пам’ять спливає подія понад 80-річної давнини (листопад 1943 р.), коли на Рівненщині відбулася Перша конференція поневолених народів Східної Європи і Азії та був створений Антибільшовицький блок народів (АБН), мета якого – боротьба проти російського імперіалізму та визволення з-під москви. Тоді ці принципи та цілі були зрозумілими й закономірними. Чого ж нині воліє ця новоявлена “ліберастична” тусня? Не важко догадатися. Зберегти, “модернізувати”, “демократизувати” скніюче недоімперське утворення рашистської ерефії, консервуючи вже в нових формах статус старої “тюрми народів”, але вже нібито без путіна. Шлях в нікуди та до старої біди. Колоніалізм орди, трохи припудрений європейською косметикою з відтінками “великодержавності”. Доконаний факт, що подібний захід не передбачав консолідації народів росії в боротьбі за свою політичну, національну, духовну свободу, а тому озвучувалися “викопні” ідеї струве, керенського, навіть горбачова, спрямовані на “демократизацію” єдіной і нєдєлімой, прямо й опосередковано солідаризуючись з уваровською формулою – “православ’я, самодержав’я, народність”. На поверхню знову видряпалася стара болячка російських лібералів початку ХХ століття, які розуміли “освобождєніє” росії лише як “освобождєніє” москови-
Продовження на стор. 2–3
До 20 червня на друге півріччя! Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість є такою: 1 міс. — 60 грн. 3 міс. — 180 грн. 6 міс. — 360 грн.
Будьмо, друзі, разом!
На часі · “Війна проти московії повинна вестись скрізь. Це не метафора”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «“Не молися мовою чужою…”», с. 1
Закінчення. Поч. на стор. 1
тів. Бо достатньо лише торкнутися характеристики одного з “лідерів” цієї зграйки борців, такого собі Ходорковського, – і закрадається в душу будь-якого притомного українця великий сумнів у гуманності цього проєкту. Адже довга епопея згаданого діяча на олігархічному кремлівському олімпі викликає певні дилеми, ачи змінилася його імперська позиція (нехай і ліберальна), яка особливо проявилася в періоди двох чеченських війн своїм геноцидним ставленням до народу, який боровся за свободу. Адже й нині ми так і не почули від цього “харошєго рузького”, який безперервно блукає “по європах”, роздаючи численні інтерв’ю, правди про загарбницьку війну московитів проти України. Ним та його найближчим колом адекватно не озвучуються такі понятійні образи, як агресор, геноцид, україновбивство, загарбник, ґвалтівник, злочин проти людяності… Натомість повсюдно оприлюднюються заяви про терміни, коли впадуть Харків, Одеса, Київ… Україна, і що Львів можна вберегти лише в тому випадку, якщо туди ввійдуть польські (натівські) війська. Оця та інші всілякі нісенітниці безперервно виливаються москворотими “демократами” лише на шкоду Україні, часто нічим не відрізняючись від офіційних помийок путінстану. Майже зовсім не дається (мабуть, свідомо) правдива оцінка цій геноцидній війні та не висвітлюється причинність цього імперського вандалізму московії проти українського народу, що бореться за свою незалежність, ідентичність, державність. Зате з цього ж середовища лунають безперестану навіть не заклики, а “вимоги” про необхідність і “корисність” масового надання українських паспортів рассєянам, які нині вигулюють світами, часто з “благословіння” кремля. Очевидно, чиниться така кампанія для того, щоби, як стверджує їхня інша опозиціонерка латиніна, створити на основі “рузькоязічія” в Києві нову столицю Русі, практично вмонтувавши в українське середовище ідеологію й менталітет ліберального “рузькомірства”. Хоча відмінність у трактуванні ідеології і практики імперськості вже давно стерто – від москвина-монархіста до анархіста. Оскільки нинішня чорносотенна імперськість є тотожною і царизму, і більшовизму, і сталінізму, і путінізму, а також їхньому “лібералізму”. Дивно (а може й ні), що телеканал “24” (і не тільки), яким володіє родина відомого градоначальника, а також чимало популярних ютуб-каналів з “українськими” спікерами, занадто вже переповнюються москвогаварящімі запрошеними “демократами” та блогер-сутенерами з оркостану. Часто українські ведучі пропонують “самі для себе”, зневажаючи українського глядача-слухача, постколоніальну усталену модель сучасної вітчизняної журналістики: “давайте на рузьком, чтоби било понятнєй”, по вінця заповнюючи телеетери московською блекотою. І це твориться тоді, коли триває війна, коли боротьба проти української мови та української культури досягла “вершинного” варварства з боку московії, коли носіїв української по-звірячому вбивають москалі. На окупованих територіях жорстоко насаджуються для молоді “патріотичні” антиукраїнські освітні програми, спалюються і знищується українські книги та підручники. Чому ж тоді допускається (і ким?), що в Україні українська мова – стрижневий нерв нашої ідентичності й ментальності, – кидається часто на поталу недолугим політиканам, журналістам, фетишу грошей, україноненависникам? На чий млин ллється вода?! Невже й досі не зрозуміти цим “полікультурникам”, що чужинська (російська) мова веде людину (українця) до чужомовної (російської) літератури, такої ж культури, чужинської історії, врешті-решт до руйнації національної пам’яті? Згадується відомий вислів ірландського письменника Т. Девіса, який часто цитувала Леся Українка: “Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію. Втратити рідну мову і перейняти чужу – се найгірший знак підданства”. Ця істина ще більше актуалізувалася в часи, коли українці захищають свою Ідентичність у боротьбі з ненависними рашистами. Перехід на “язік” окупанта і нашого вічного й непримиренного ворога, загравання з їхньою імперсько-ординською культурою, реактивне ковтання рузької блекоти одразу ж, щойно з того боку (ворожого до нас) пробелькочуть з бодуна на “магучєм” – об’єктивна ознака найогидніших проявів видуманого московитами “малоросійства”, яке віками вони намагаються прищепити українцям. Іноді, на жаль, вдається. Тому в цей період тектонічного розлому в нашому світоглядному, політичному, культурно-ментальному просторі маємо відповідально розібратися не лише з тими, хто практикує, озвучує та нав’язує ганебні поведінкові норми у ставленні до “рузькомірства”, але й дібратися, нарешті, до їх замовників, які скніють не лише на болотах, але є і “нашими” доморощенцями. Безумовно, грішитимемо, якщо не усвідомимо, що наша Доля і Воля вирішуються нині на полі бою, що там на передовій вершиться найдостойнішими синами і дочками майбутнє України. Але війна проти московії повинна вестись скрізь. Це не метафора, адже знищення української душі, національної свідомості, національної пам’яті, історичного спадку завжди було і є визначальним чинником рашистської державної ідеології та практики. Відібравши чи заборонивши рідну мову, імперці практично вирішили б згідно зі своїми інтересами “національне” питання, оскільки “безмовний” народ у такому стані існувати не може. Він позбавляється серця, душі, розуму і думки одночасно, втрачається головне опертя, яке ідентифікує його, зберігає і розвиває. Іван Дзюба, аналізуючи концепції мови багатьох визначних науковців світу (Потебня, Гердер, Гегель, Гайдеггер, Гадамер, Барт та ін.), опирався саме на той ціннісний постулат, що “основою людського буття є мова”. У статті “Доля мови – доля народу” (1999 р. “Сучасність”) він стверджував про загальнолюдську етичну норму у ставленні до будь-якої мови, оскільки “кожна національна мова є унікальною цінністю як неповторний спосіб пізнання світу і має свою гносеологічну, культурологічну функції та є засобом консолідації суспільства”. Однак Дзюба не просто полемізує з минулим, цю спадщину він використовував для днів сучасних, переносячи її на тривожну реальність сьогодення. Згадується його відома публічна дискусія з академіком Толочком – ревним прихильником двомовності (чит. монополії російськості), який своєю “науковістю” вийшов на спростування та заперечення відомої (аксіоматичної!) тези – “без мови немає народу”, упереджено оперуючи прикладами історії народів Латинської Америки, США та Канади. Тому й справедливим було тодішнє обурення Дзюби, що не там шукає “сокиру під лавкою” депутат-академік Толочко, вважаючи загрозою українській мові не позицію і практику таких собі “мойсеєнкових, чародєєвих, алєксєєвих, лузанів”, а “мовно занепокоєних” О. Пономаріва, С. Плачинди, П. Мовчана, В. Чорновола та інших. Сюжет цієї 25-літньої дискусії згадується саме в тому контексті, що такі уроки в нашій державотворчості не мають права бути забутими. Нехтування чеснотами, які складають підмурівок для націєтворення і є головною підвалиною державності та ідентичності, є хворобливою виразкою для суспільного здоров’я. Ця загальна справа надзвичайно відповідальна і зобов’язана розглядатися лише крізь призму інтересів національної безпеки. Адже ніхто не може навіть сьогодні в умовах екзистенційної війни з ворогом стверджувати, що політики, які в мовному питанні працюють на росію, вже “перевелися” і надалі не зможуть з’являтися у Верховній Раді законопроєкти, які “для підвищення комфортності обслуговування населення” пропонуватимуть відмовитися від державної мови; що знову на українських радіотелеетерах і “ютубах” не зможуть бовваніти русофіли, уквітчані жовто-синьою стрічкою; і де є гарантія, що окремі москвощелепні керівники вишів (з якими чомусь підписуються контракти) не продовжуватимуть і надалі переслідувати свідомих студентів за їхню українськість; де гарантія, що націю все-таки колись перестануть нарешті “виховувати” заслані (чи внутрішньо запрошені) агентибазіки на кшталт арестовичів. Мову не можна сприймати лише як зовнішню ознаку приналежності до своєї нації, ідентичності, держави, оскільки її варто розглядати як духовий принцип народу, як одну з найбільш пошанованих національних цінностей, як світоглядний (більш за генетичний) код нації. Формальне знання української мови, “успішне” складання іспитів чиновниками з української для того, щоби отримати ту чи іншу посаду та владний статус, мати можливість навчатися в українських вишах далеко не вичерпує зобов’язань перед цією вартістю й оберегом нації та держави. Необхідне особливе вшанування й поціновування, а не зазвичай, прості знання, які часто тут же ними нехтуються (частина учнів, студентів, вчителів, викладачів, а також владців), як тільки з’являється найменша нагода перейти “на общєпонятний”. Тому такими важливими мають бути нині аспекти виховання україномовної культури, закладені в діючих нормативних документах і навчальних методиках. Складно зрозуміти тих батьків, які, особливо у великих містах, починаючи з Києва, спілкуються чужинсько-московською (недержавною) мовою як зі своїми маленькими дітками, так і з домашніми тваринами. На які ще такі “пришестя” розраховують ці родини, як по-їхньому має виглядати в найближчій перспективі мовно-культурний, інформаційний, освітньо-науковий, владний, політичний простір, коли змалечку ревниво налаштовують свої чада на “російськість”? Не вірте, що на цьому затхлому від імперськості “язікє” молодь старанно пізнаватиме українську культуру, літературу, історію, оберігатиме національну традицію, захоплюватиметься українською музикою та піснею. Зате очевидним ставатиме те, що в Україну за таких умов знову колись насунеться кровожерна саранча нових “путіноїдів” під гаслами “асвабаждєніє соотєчєствєнніков”. Це – найтрагічніший урок, який Українська нація зобов’язана сповна засвоїти заради власної безпеки і виживання. При цьому українськість мусить бути присутньою не тільки у формах, але й у змісті та суті. Справді, не в самій лише формі слова проростає зерно правди. Адже Т. Шевченко, який поставив на сторожі своєї нації рідне слово, промовляв до неї (та до інших народів) мовою свободи, борні, визволення від супостата. А вже його великий соратник, українофіл П. Куліш, зробивши з “рідного слова” також божище, пишучи (під впливом Шевченка) поему “Україна”, зазначаючи, що “не було на світі люду одважнішого і славнішого над греків і козаків”, невдовзі таки “спіткнувся”, то шукаючи “ідеалу” в царюванні миколи І, то заявляючи “рідно-мовно”, що врятувалася Україна лише “під твердою владою москви і очуняли ми під її протекцією”.
Тому чинімо супротив! Протестував у свій час проти такої світоглядної хиби і Д. Донцов, зокрема у статті “Два антагоністи П. Куліш і Т. Шевченко”, стверджуючи про згубну для українства Кулішеву тезу, що “ми були (без спасенної протекції) народом без пуття, без чести, без закону…”. Це якраз і є тим прикладом, коли, на жаль, можна й рідним словом сіяти зерно неправди в світі та Україні. Тому сучасні мовна, літературна, історична, педагогічні концепції мають орієнтуватися відповідно до своїх цілей саме на ідеали та цінності тих національних будителів, які рідну українську мову розглядали не просто як “слово благодатне”, а як Слово Свободи, що зацвіте, як казав Шевченко, мов той “барвінок” лише серед козацьких мечів. Адже рідну мову та національну культуру ніколи не можна вберегти під орудою московського меча, тримаючись за проросійські ідеї та “ідеали”. Тож такий вектор навчання й виховання нації, опираючись на життєтворчість і діяння знакових українців, зважаючи на сучасну освітню парадигму “критичності” й “креативності”, мусить домінувати не через надумані потреби “посипання попелом” відомих історичних постатей. Він затребуваний особливо зараз саме для зросту національної сили та поборення ворожого московита. Питання, чи зв’язати український змаг українським словом Куліша, Драгоманова, Винниченка…, чи національна справа потребує (вимагає) передусім огненного Шевченкового Слова про “правду”, про “волю”, про “москалів”, що є для нас “чужі люде”. Як потребуємо ми й Слова Франкового, Лесі Українки, Ольжича чи Теліги, багатьох діячів Розстріляного відродження та шіст* десятників. Істина, що Шевченкового “апостольського слова” ніколи не буває “забагато”, – завжди на часі. Хоча чимало знаних і модерних діячів ставали охочими до знищення його світоглядної традиції. Навіть визначний національний і європейський інтелектуал Драгоманов писав, що “українолюбці повинні навчитися, що “Кобзар” є вже річ пережита, є зерном, яке пролежало в коморі та не послужило як слід у свій час, коли було свіже, а тепер вже мало навіщо й годиться”. Тому будьмо пильними у ставленні до слова, щоби десь та не впоїтися подібними “мудрощами” та не приспати Шевченкової правди – наймогутнішої духової зброї України. Мабуть, і заради цього майже десятиліття ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка реалізує патріотично-просвітницький проєкт “Бібліотека Воїна”, надрукувавши серію визначних творів славетних українців. Він розрахований не лише для відважного Воїнства, але й для підростаючого покоління учнів, студентів, для всіх спраглих Україною. Очевидно, що саме цю надважливу місію вже багато років виконує і визнаний народом животворний всеукраїнський часопис “Слово Просвіти”. Бо високим українським Словом оберігається національна пам’ять, зрощується національна культура і свідомість,
Пошта “СП” · “Єдність мусить стати покликом української крові”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
кується Перемога над клятим москвином. Лише Українською Мовою можна найповніше передавати нації і світу Ідеали нескорених українців. Хочеться згадати і вшанувати одного із них. Цього літа виповнюється 80 років, як загинув Юрій Липа, 44-річним, борючись із московськими зайдами. Поет, воїн, геополітик, науковець і лікар, залишив нам у спадок понад 360 творів, у яких знаходимо багато відповідей на гострі й злободенні питання дня нинішнього. Цінності, які нині так потрібні українській нації, точніше – національній системі виховання, щоби творити народ переможців, ніким і нічим не подоланий… Сказати просто про українськість чи україноцентричність, то цього замало. Озвучувати безперестану абсолютно правдивість (геть москву!), яка насправді не має альтернативи, є також недостатньо. Отож, мусимо виробляти й зреалізовувати, наслідуючи славних українців, такі ж доконані щодо свободи національного “Я” світоглядні ідеї (відповідно чинячи) в умовах сьогоднішніх реалій. Безперечно, що нація завжди потребуватиме оптимізму і віри, поза якими вік її короткий і безславний. Про таку натхненно енергетичну людську спільність думали, мріяли, оспівували в усі часи наші визначні попередники, збуджуючи співвітчизників до ідеалу – стати Народом, єдиним Народом. А тому ті провідники, які сповідують таку ціннісну парадигму, мають пропонувати, особливо молодим поколінням, ясніші дороги, щоби не блукати манівцями та надійніші засоби (від орала до меча), щоби чути силу, спраглих до волі. Дійства, які завжди в обіймиці, незалежно від того чи є цей народ державним, чи, можливо, в силу різних обставин він утратив свою державність, чи він воює, чи жнивує. ЄДНІСТЬ мусить стати покликом української крові. У Юрія Липи ця чеснота завжди містилася на вершинній позиції. Його сучасник Б. Ольхівський так писав про цей невгасимий для нього заповіт: “До крові чує Липа безмежну Любов, бо знає, що тільки на тому, що З’ЄДНУЄ український рід, а не на тому, що його ділить, на землі і крові, на їх спільному законі буде збудована держава”. Однак ніщо з нічого не буває. Потрібна ПРАЦЯ. Жертовна, віддана, одержима, на благо Нації. 30-річним, якось пригадуючи, що й Наполеон любив розкладати пасьянси, Ю. Липа присвятить своєму побратиму по духу Євгену Маланюку цикл барокових віршів “ПАСЬЯНС (ДО П. ЄВГЕНА)”, де огранить цю тему високим етичним словом: Праця, праця в кожній годині Напружена, блискуча, над собою, над усім – Україні, людині, просто світлій днині Складаю працю, як будую дім. Праця заради України, щоби, казав Христос, “будувати свій дім на камені, а не на піску”. А будуючи, жнивуючи, воюючи, “не молися мовою чужою, бо на колінах стоячи умреш” (Д. Павличко).
Георгій ФІЛІПЧУК спротив. Ми обрали спротив. І це почалося з кордону. Тому вихід у світ цієї книги – особлива подія”. На жаль, чимало з українських прикордонників та військових у ті дні й місяці загинули. Дехто поклав голову пізніше, уже після повномасштабного вторгнення. Обороняючи Маріуполь, загинув син генерала Суботіна – Андрій, прикордонник із позивним “Борода”. Пройшовши через тортури, з російського полону повернулася його дружина, бійчиня полку Національної гвардії України “Азов” Валерія “Нава” Суботіна. “Кривава межа” вийшла друком у столичному видавництві “Дзеркало світу” за фінансової підтримки “музбатівців” – волонтерської родини Юркових. Цього ж дня в історичному дворику київського Подолу (локація “Музичного батальйону”) відбулася презентація книги, на яку були запрошені її герої – безпосередні учасники подій.
ливій проповіді порівняв життєвий шлях пані Олени з життєписом “мандрівного просвітителя” Григорія Сковороди і процитував його вислів: “Світ ловив мене, та не спіймав”. Словесний “вінок спогадів” на вшанування Олени Рашко виголосив Демидівський селищний голова Сергій Радченко, який доклав чимало зусиль для полегшення земного життя пані Олени, і закарбував її всенародне визнання у двох словах: людина-легенда. Однокласник Олесь Пограничний пригадав її тернистий шлях, який вона з честю долала як вірна дочка України-матері. До вшанування долучилися колеги і побратими по боротьбі за незалежність України, котрі часто перебували поруч та допомагали їй: воїн ЗСУ Володимир Прендецький, громадський та політичний діяч, наш земляк Михайло Марчук. А в небі повільно закружляв лелека… Ніби зібрався на своїх крилах доправити світлу душу Олени Олександрівни в Царство небесне.
Пошта “СП” · “Єдність мусить стати покликом української крові”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Володимир ГОНЧАРОВ Світлина М. Сікори
На цьогорічному Книжковому Арсеналі” київське видавництво “Дзеркало світу” представило новинку – документальну повість Миколи Гриценка “Кривава межа”. Як зазначив на презентації автор: “Книга була написана 4 роки тому, але за різних об’єктивних обставин приходить до читача лише тепер, в десяту річницю вторгнення росіян в Україну. Про ті події написано не так багато. А детальний опис із заглибленням в проблематику охорони ділянки державного кордону з нашим північним сусідом напередодні війни, оприлюднюються чи не вперше”. Консультант видання – В. О. Суботін, генерал-майор Держприкордонслужби. Документальна повість включає передісторію, в якій розповідається про стан українсько-російського кордону після розпаду
СРСР, складні етапи становлення кордону між двома суверенними державами, відмінність несення служби українськими та російськими прикордонниками. В основі документальної повісті – розповідь книга про декілька місяців оборони кордону 2014 року, від весни – до осені, про мужність українських прикордонників, які у непростій внутрішньо політичній ситуації робили все можливе й неможливе. Валерія Суботіна та Миколу Гриценка звела доля при створенні Творчого патріотичного об’єднання “Музичний батальйон”. Спочатку був намір підготувати інтерв’ю з прикордонником, а згодом, заглибившись у великий об’єм інформації, М. Гриценко вирішив написати документальну повість. Генерал Суботін сприяв зустрічам Миколи Гриценка з учасниками тих подій, серед героїв книги й нинішній Голова Державної прикордонної служби України, тодішній командир Лу-сів та високоточних засобів ураження, ефективна й справедлива мобілізація, діюча економіка, єдність суспільства і влади – ось рецепт закінчення війни на вигідних для нас умовах”. Політтехнолог Сергій Гайдай у статті “Найбільша помилка Зеленського” в журналі “Країна” (№ 11) відзначає, що “система перемогла його бажання щось міняти”. На думку автора, “покладатися можна лише на громадянське суспільство, яке завжди рятувало Україну”. Власн. інф.
ганського прикордонного загону Сергій Дейнеко. Із дозволу Сергія Васильовича до загальної оповіді вміщено фрагменти із його книги “Луганський котел”, яка вийшла мізерним накладом 2017 року і про неї досі мало хто знає… Загальновідомо, що до подій на сході України “зельонимі чєловєчкамі” уже був захоплений український Крим. На Донбасі росіяни діяли інакше, але так само поширюючи брехливі наративи – тепер про шахтарів, які наче б то “відкопали” танки, перед цим, придбавши військову амуніцію у воєнторзі. Та “кадирівська” зовнішня відмінність деяких бойовиків видавала в них представників “братнього народу”. Присутність російських військових ставала з кожним днем відвертішою, нахабнішою. Хоча, як мантру, росіяни не втомлювалися повторювати: “мы ни на кого не нападали”. Генерал В. Суботін зазначив на презентації: “З огляду на нинішні кровопролиття на фронтах, зафіксувати початковий період російського вторгнення в 2014-у видається також актуальним. Адже саме тоді, 10 років тому, відбулися перші бойові зіткнення із застосуванням зброї. Перед прикордонниками стояв вибір – скоритися ворогу, чи здійснювати
Пошта “СП” · “Єдність мусить стати покликом української крові”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Про що пишуть українські друковані видання – у нашому огляді. “Сільські вісті” (№ 23, 04.06) пишуть, що війна множить злидні. Так, згідно зі звітом Світового банку, число українців, які живуть у бідності, збільшилося із 2020 року на 1,8 мільйона і тепер становить близько 29% населення. Волонтер і письменник Андрій Любка в “Сільських вістях” (№ 20, 14.05), зокрема пише, що “власне виробництво боєприпа-
Віктор СТЕПАНЮК, просвітянин, член НСЖУ
Не можу повірити, що вже немає на цім світі мудрої моєї старшої колежанки – “рухівки” по слову й духу Олени Олександрівни Рашко. Ще у Вербну неділю, після служби у Дублянському Свято-Миколаївському храмі, я поспішав, щоб знову відвідати її в лікарні і принести просфору, яку вона завше з нетерпінням чекала. Але цього дня дорогою до лікарні в душу підсвідомо закрався неспокій і не полишав мене, поки не побачилися з Оленою Олександрівною. Стою біля її лікарняного ліжка, налаштовуюсь на позитив, і внутрішній голос промовляє: “На все Божа воля”. Як і годиться, вітаюся з нею традиційно, по-християнськи: “Слава Ісусу Христу” і роблю ритуальне побиття вербовою гілкою, промовляючи: “Не я б’ю, верба б’є, за тиждень Великдень”. Олександрівна тихо шепоче: “Слава навіки Богу. Дякую тобі, Вітю”. Щиро притуляє до грудей освячену гілку верби і за народним звичаєм відкушує листочка, щоб спожити його на здоров’я і набратися сили. Вона квола, але прощається потиском руки до наступної зустрічі, а я бачу в її очах свій сум і стримую сльозу прощання… Вже у вівторок зранку телефонує регент Дублянського Свято- Миколаївського храму Ярослав Пограничний і з болем сповіщає сумну новину: відійшла в засвіти Олена Олександрівна. І в ту мить ойкнула в серці обірвана життєва струна моєї невсипущої колежанки пані Олени. Згодом духовним зором перелистав її насичений багаторічною звитягою життєпис, і тоді зародився намір донести читачам “Слова Просвіти” головні віхи біографії Олени Олек-
Пошта “СП” · “Єдність мусить стати покликом української крові”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
сандрівни, щоб пам’ятали її, бо вона того варта. Народилася Олена Рашко незадовго до нападу гітлерівської Німеччини на СРСР – 3 червня 1941 року – в селі Рогізне на Демидівщині в сім’ї господарчого Козинського району. Навчалася у Вовковиївській середній школі, Дубенському педагогічному училищі, на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. У 2006 році закінчила магістратуру Національного університету “Острозька академія” – викладач християнської етики. Працювала в школах Млинівського, Здолбунівського, Корецького, Демидівського районів. Із 1989 року долучилася до відродження просвітянського руху та створення НРУ і брала активну участь на початках їхнього становлення. Обиралася головою Демидівської районної організації НРУ, згодом – УНП. Була заступницею голови РО “Просвіта”, очолювала районну організацію Союзу Українок, а з 2005 року – очільниця Демидівського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів. У народі її нарекли “всюдисущою рухівкою”. Вона встигала на всі громадські та політичні заходи. Проживала в Рівному у дочки Надії. Та коли треба було бувати на важливих урочистостях, зокрема, з вшанування вояків УПА, та відновлювати їхні місця поховання і проводити освячення надгробних хрестів та пам’ятників, то поспішала в ріднокрай і не зважала на жодні перепони. Олена Олександрівна вміло та відповідально готувала численні заходи і віддано проводила їх, залучала керівництво району та особливо молодь. У руках завжди тримала два пакунки з просвітянською та громадсько-політичною періодикою, а трохи місця залишала на яблука, печиво й цукерки. Де бувала, там і частувала ними старого і малого. А коли на цвинтарях вшановували воїнів УПА, які загинули за волю і честь України, то за християнським і народним звичаєм до поминального парастасу залишала свої дарунки, бо з дитинства пережила голод, холод та поневіряння за батьків, які були причетні до національного спротиву. Пані Олена свідомо та жертовно вибрала шлях послідовниці в боротьбі за відродження Української самостійної соборної держави, української мови на теренах Рівненщини. Не раз доводилося бувати з нею на різних заходах, де мені, незалежному літератору, розкривала обійми своєї душі. Завдяки їй мене почули в педагогічних та учнівських товариствах. Мені з нею було легко перегортати свої творчі сторінки крізь бюрократичні перепони, доносити правдиве слово до спраглого на правду народу. Те, що Олена Олександрівна робила протягом свого земного життя для відродження України, неможливо охопити водній публікації, адже це титанічна праця жінки-патріотки, жінки-легенди. Настоятель Млинівського Свято-Покровського храму о. Василь (Ліщук) раніше служив у Рогізненській святині і добре знав Олену Олександрівну: піднімали перший прапор незалежної України, пліч-о-пліч відроджували нашу українську церкву та мову. Отець Василь у своїй зворуш-
Очевидець і літописець · “Писав удень, писав при свічці вночі. Забувши пристойні слова, коли йшлося про загарбників. Так все й вирішив залишити, як тоді написалося”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Сергій Народився я 30 грудня 1958 року в Луганську. Людмила, моя дружина, родом із Донецька. Я в Києві з 1997 року, Люда – з 1998-го. Працювали в різних медіа. У 2001 році купили старенький будиночок у найближчому передмісті столиці, в селищі Гостомель. Жили з піччю на дровах, брали воду з колодязя. І це було набагато краще, ніж тулитися в Києві по найманих квартирах. Ми тепер мали нехай і простенький, але свій дім! І до Донецька, й до Луганська у 2014 році прийшов на танках “рускій мір”, окупувавши частину Донбасу. А ще – Крим. Це був удар, який просто підкосив. Але ще до цього, у 2002 році, до нас, продавши свою квартиру в Луганську, переїхали мої батьки – Євген Іванович і Зінаїда Михайлівна. Почали разом господарювати. Всі гроші йшли на ремонт і облаштування хати – і вторговані за батьківську квартиру, і всі, що ми заробляли. Було важко, але ми раділи: обживаємося потроху! Мама померла у 2005 році, тато – у 2011-му. Лежать на гостомельському цвинтарі. Але й там немає їм спокою через нинішню московитську війну. Дім ми добудували. Невеликий, не маєток, але зручний і затишний. У мальовничому місці під лісом, неподалік від озера. І ось на світанку 24 лютого 2022 року до нашого Гостомеля прийшла війна. Вона прийшла в перші ж її хвилини. Вибухи були зовсім близько… Ці записи я вів щоденно. Писав 16 днів, аж до дня нашої з Людою евакуації з Гостомеля 11 березня 2022 року. Писав, де міг: на підлозі, ховаючись від обстрілів, у сусідів, затримавшись там на кілька годин, бо не мав змоги повернутися до хати через стрілянину. Писав удень, писав при свічці вночі. Забувши пристойні слова, коли йшлося про загарбників. Так все й вирішив залишити, як тоді написалося…
*** 24 лютого 2022 року. Світанок. Чую голос Люди: “Прокинься, Серьожо. Війна!” Чуємо перші вибухи. Не знаємо, що саме – артилерія, танки, бомбардування? З двору видно гостомельське летовище. Напряму – це зовсім поруч. Видно гігантський ангар, у якому “мешкає” супер-літак “Мрія”. Ще через якийсь час чуємо в небі звуки моторів. З’являються вертольоти. Один, два, десять, ще більше! Ще… Вони вже кружляють над летовищем, наче чорні бджоли, що вилетіли з вуликів. По них стріляють. Один впав. 24 лютого 2022 р. Стріляють! Потужний вибух! Над летовищем підіймається густий чорний дим. Величезні хмари. Затягло все небо. Дим – над нами. Чути сморід горілого. 25 лютого 2022 р. Ранок. Всю ніч гатить артилерія. Вибухи – поруч. Здригається земля, трусить, наче в пропасниці, нашу хату. Дрижить скло у вікнах. 26 лютого 2022 р. Починає зникати телефонний зв’язок, “рветься” Інтернет. Встигаємо дізнатися з новинних повідомлень, що саме майже добу горіло на летовищі 24 лютого. Ці потво-
Сергій Штанько і Людмила Чичканьова ри спалили “Мрію”. Наш унікальний літак. Спалили! Бачимо обгорілий кістяк гігантського ангара. Здохніть, падлюки. Усі – здохніть. 27 лютого 2022 р. Ми в кухні кинули на підлогу товстий поролон. Облаштували спальне місце. Тут менше вікон, отже, менше шансів загинути від осколків снарядів чи бомб. Але якщо вдарить просто в хату, то нічого вже не допоможе. Дізнаємося, що 24 лютого то були вертольоти тих тварюк. 34 штуки. З десантом. Три вертольоти збили. Решта – втекли. Майже весь десант “асвабадітєлєй” наші перестріляли. Деякі потвори побігли по лісах. Чуємо автоматні й кулеметні черги. Те гі... дострілюють. Ще є Інтернет. Люда натрапила в мережі на перехват розмови одного із тих “героїв”. Плаксивий голос: “Это я. Из Гостомемля. Нас тут почти всех угондошили. И продолжают. Вы за нами пришлите кого-то и заберите отсюда”. Дебіл! У нього навіть не вистачає тями зрозуміти, що на нього расєя-матушка чхати хотіла. 27 лютого 2022 р. О десятій ранку просто у нас над головами струсонуло повітря, похитнувся холодильник. Тієї ж секунди згасло світло. Дивуємося, як воно взагалі ще було до цього аж три дні! Все. Немає інтернету, немає напруги на наш опалювальний газовий котел, який вмикається від електрики. Тобто, немає опалення. Немає води, яка до хати подається власним електродвигуном. Ловлю між обстрілами момент, щоб набрати води в колодязі. Ще є зарядка в телефонах, але немає зв’язку. Немає, немає, немає… N. B. Далі з міркувань безпеки не називаю деякі точні адреси, прізвища й імена. Не хочу, щоб хтось постраждав, якщо записи потраплять до тих потвор. Ніч з 27 на 28 лютого 2022 р. Вночі у дворі “спіймав” мобільний сигнал. Телефоную дочці. Вона не в Гостомелі. Чути через слово, але встигаю повідомити, що ми з Людою живі й дізнаюся, як справи у дочки, її чоловіка, нашого старшого онука. 28 лютого 2022 р. За дві доби до війни забрали додому нашу середню онуку, яка жила у нас. Зараз вже не вивезли би. 25 лютого молодший син відвіз до рідних дружину, тещу і свою дочку, нашу молодшу онуку. Вони всі жили неподалік від нас, у найманій квартирі в новому житловому комплексі. Додзвонюємося, нарешті, синові. Той повідомляє: говорив телефоном із сусідами, вони сказали, що потвори виламали замок і вдерлися до його квартири. Забирають у людей автомобілі, нишпорять по домівках. Ну, хоч наші встигли виїхати. Ми з Людою на місці, у хаті в Гостомелі. 28 лютого 2022 р. Проню, нашу собачку, вирішили годувати раз на день, вранці. Може не вистачити харчів. В селищі вже в перший день війни відчинили магазини, щоб роздати людям продукти. Гроші тепер не ходять. У нас ще є їжа. Вийшов годувати Проню і долити їй водички. Вона дуже страждає. Вже давно тяжко підіймається на ноги. П’ятнадцять років же. Плаче й стогне, поки зіпнеться. Перелякана вибухами безперервними. До сліз шкода її. 28 лютого 2022 р. Сусідів не бачили до сьогоднішнього ранку. Собак їхніх не видно було й не чути. Ми думали, що виїхали всі, й на нашому кутку ми самі залишилися. Аж ось чую сусідських собак, гукаю через паркан у двір. Виявляється, родина П. вдома! Там так: чоловік і жінка – старші. З ними їхні два сини дорослі, їхня онука і двоє родичок – жінка та її дочка-підліток. У дворі – три собаки хазяйські. І одна маленька декоративна – на руках у родичок. Сусіди – чудові доброзичливі люди. З першого дня перебування нашого в Гостомелі допомагали, чим могли. Бо ми ж з Людою приїхали з двома сумочками, коли оселялися до абсолютно порожньої нежилої хати. 28 лютого 2022 р. Стало набагато легше. Спілкуємося із сусідами. У них є дизель-генератор. Підзарядили телефони. Але зовсім мало пального для дизеля. Мобільний зв’язок нестабільний, зрідка відправляємо рідним СМС-ки. Нечасто вдається перекинутися двома словами. Родина П. ділиться продуктами. В хаті ще є газ. Готуємо на ньому, гріємося від духовки. 1 березня 2022 р. У дочки і її чоловіка – день народження. Вдалося відправити СМС-ку: “Вітаємо!” От і весь “подарунок”… 3–4 березня 2022 р. З шостої ранку третього березня до шістнадцятої години четвертого березня – шалена канонада! Безперервна. Без передиху. 34 години поспіль. Враження, що хата розпадається на шматки. У двір і до сусідів ходимо під снарядами. Бо тиші все одно ж не дочекаєшся. Проню годуємо й напуваємо. Вона зовсім сумна й розгублена. 4 березня 2022 р. З шістнадцятої години – тихіше. Ніч майже без пострілів артилерії. Так, дватри рази на годину. Чуємо автомати й кулемети. Це погано. Значить, потвори зовсім вже поруч, на вулицях. 3–4 березня 2022 року. Автоматні черги вже біля наших парканів. У ніч з третього на четверте березня по нашій вулиці – танки й БМП-БТР цього руского г…на. Не бачимо, яка саме техніка. Темрява. Розрізняємо по звуках, де танк ляскає гусеницями, а де їдуть колісні машини. Фар не вмикають. Лише габарити. Бояться. 4 березня 2022 р. Телефони з дизеля П. не заряджали через інтенсивні обстріли. Тому й пройти
Очевидець і літописець · “Писав удень, писав при свічці вночі. Забувши пристойні слова, коли йшлося про загарбників. Так все й вирішив залишити, як тоді написалося”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Олена БОНДАРЕНКО
У числі від 12-18 серпня 2021 року рідна газета “Слово Просвіти” оприлюднила інтерв’ю з головним редактором луганської “молодіжки” часів її неймовірного історичного злету – Сергієм Штаньком. Це була одна з публікацій циклу “Cвої: як підпирали українське небо над Луганщиною” – моїх розлогих бесід із людьми, які за всіх часів та обставин лишалися патріотами України. Газета під орудою Сергія Штанька стала правдивим голосом національного відродження й демократії. Зрештою, в лютому 1991 р. спільний пленум Луганського обкому КПУ і контрольної комісії затаврував ”антипартійну і антирадянську платформу обласної молодіжної газети” з усіма наслідками. Сергій з дружиною, також журналісткою Людмилою Чичканьовою, – на двох 70 років у журналістиці! – переїхали на Київщину, до Гостомеля. Велика війна вдерлася до Гостомеля буквально в перші свої хвилини. Горить ангар, і в ньому – наша “Мрія”. Чи Мрія – без лапок…
Зникає зв’язок зі світом… Люди в напівзруйнованому будинку лежать на підлозі, гріючись від газової плити… Господар під снарядами йде добувати воду з колодязя, а господиня – до єдиних сусідів, щоб зарядити телефон… І разом дають відсіч окупантам, які увірвалися до їхнього дому... Вони не знали, чи виживуть. Не знали, що буде завтра чи й за годину. І день при дні, майже погодинно, творили літопис життя. Під бомбами і снарядами. В окупації… Канадське видавництво “Al- taspera-book” видало ці свідчення. Друкуємо їх з дозволу авторів та з незначними скороченнями. Сподіваюся, що книга побачить і українського читача… “Писав для кого? Тоді я сам не міг точно сказати. Не знаю. Можливо, хтось прочитає і використає як ще одне звинувачення вбивцям із московії. І подумки або вголос промовить: “Слава Україні!”…” Героям слава! Слава вам, героям і героїням, які за десять кілометрів від Києва, в Гостомелі, Бучі, Ірпені, Ворзелі – чинили власний негучний спротив, долаючи смерть і звеличуючи Життя.
Очевидець і літописець · “Писав удень, писав при свічці вночі. Забувши пристойні слова, коли йшлося про загарбників. Так все й вирішив залишити, як тоді написалося”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Михайло КОСІВ
Коли подружжя журналістів, Сергій Штанько і Людмила Чичканьова, вирвалися з окупованого рашистами Гостомеля й дісталися до Львова, їм здалося, що вони потрапили у зовсім інший світ. “12 березня 2022 року, 9 година ранку. Ми в евакуації. Голі й босі. Але живі. Дивлюся на вулицю. Це якесь диво! Їздять автобуси й трамваї, відчинені магазини, горить світло… Люди ходять по вулиці й розмовляють телефоном… І за це їх не розстрілюють”. А там… Власне, мобільники викликали найбільшу лють окупантів. Навіть не самі телефони, які вони давили кирзяками, а сім-карти. З них можна довідатися про контакти, друзів, повідомлення… Ага, українець?! Убити! Точніше – закатувати в тортурах. Гостомель… Місто поблизу Києва, куди рвався ворог. Руїни будинків, згарища, засіяні попелом. На вулицях, обійстях – замордовані люди. Трупи у розбитих, пограбованих, спалених оселях, де ще зовсім недавно вирувало мирне життя. Над головами тих, що уціліли – зловісна канонада арт-вибухів, свист куль, шурхіт ракет, ревіння літаків… І ті, що при житті, вже навчилися розрізняти: що ото летить, далеко чи близько, наші б’ють чи ворог. Якщо загинути (о, трагічна іроніє Долі!), то вже краще від своїх. Як трапляється кілька хвилин тиші (що буває рідко), треба зачерпнути води з колодязя (у кого є), звідатися – чи живі сусіди. Зникає електрика, водопостачання. Дещо довше (незрозуміло, чому) тримається газ, але й він зникає. Люди готують їжу на подвір’ях. І не збагнеш: чи то дим від бомби, чи від вогнища. Особливо моторошна картина розпачу і болю, коли на розгромлених обійстях плачуть (по-справжньому, сльозами, що крапають з очей) покинуті домашні улюбленці. Люди ще якось можуть розуміти, що діється. А вони? Це навіть не біблійний Апокаліпсис. Це щось жахливіше. Таку реальність зафіксувало подружжя журналістів, яким судилося пережити “шістнадцять днів останньої війни” у своєму рідному місті (24 лютого – 11 березня 2022 року). Та чи справді останньої? Що ж, хотілося б у це вірити. …У гостомельську оселю Сергія і Людмили вриваються шестеро окупантів. Серед них: “П’ятеро буряти чи представники сибірських народів. Один – слов’янин”. Так оце “вузькооке північне звірятко” (за визначенням пані Людмили) запевняє українських журналістів, що вони прийшли їх “визволяти”. Сергій Штанько фіксує події по днях і годинах (журналістська звичка!). “Я закінчив набирати раніше написаний текст 16 березня 2022 року. Чому ці нотатки назвав саме так? Гостомель – місце подій. Шістнадцять днів, бо саме стільки ми жили під обстрілами й чудом вижили. А остання війна… Вірю, що після нашої перемоги вона для України буде останньою. А для звірів-рашистів вона стане останньою, бо нашу перемогу вони зустрінуть у могилах”. Після “шістнадцяти днів” Сергія Штанька читаємо спогади про ті самі дні Людмили Чичканьової, написані вже у Львові. Вони сповнені авторських спостережень, роздумів, аналізу, емоцій. “Чи це повість? – питає сама себе авторка. І сумнівається – навряд. Тут не думалося про літературність. Головне – хронологічність, фактаж, настрій. Як то відчувається – як страхітливий сон.” Але ж бо це і є ті властивості, які дають підстави визначити написане як літературний твір. “Гостомель…” Сергія Штанька й Людмили Чичканьової – це шістнадцять днів у світі виродків за відчуттями і свідченнями очевидців. У нас такої літератури поки що надто мало. А вона дуже потрібна. 22.05.2024 р.
Очевидець і літописець · “Путін – гірший за тварину. А ті 150 тисяч, що полізли нас вбивати, — люди?” · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вулицею немає можливості. У них самих – біда. Два сини погано ходять через довоєнні ще “цивільні” травми й переломи. Не загоїлися до цього часу. Їм треба до лікарні. Але немає виходу з Гостомеля, немає лікарів, аптек, немає “червоного хреста”. Глава родини – з купою хвороб. Пересувається тяжко. Дружина його тримається, хоча теж – вік, серце. У нас з Людою ще є трохи довоєнних таблеток. Але вже мало корвалолу. 4 березня 2022 р. Вдалося передати СМС-ку дочці. Вже легше. Бо вони всі дуже переживають за нас, а ми за них. Зарядка скінчилася, сигналу мобільного немає. 5 березня 2022 р. 7-40 ранку. Низько-низько над хатою – звук літака. Чи, може, ракети? І за секунду – просто шаленої потужності вибух! Нас буквально збиває з ніг, хата наче підстрибує. Вибухова хвиля вириває ручку на одній із віконних рам, тепер вікно роззявлене. На вхідних дверях замком вибиває одвірок, двері розчиняються, ледь тримаючись на петлях. Здається, що сусідній будинок, через дорогу, впав, а наш десь по стіні – тріснув. По даху та по садку б’ють осколки чи якісь уламки. У вухах гуде. Літак кинув ракету поруч з нами? Чи по ньому стріляли й він впав? Чи ракета, якою стріляли по літакові, впала? Не знаємо. Через декілька хвилин оглядаємо зсередини хату. Стіни не тріснули, будинок навпроти – стоїть. 5 березня 2022 р. Сусіди так і не вмикали дизель-генератор через невпинні шалені обстріли. Наші телефони знову вимкнулися, але якщо навіть були б заряджені, немає мобільного зв’язку. Сигнал відсутній. Дуже переживаємо за усіх рідних, а також через те, що вони нічого не знають про нас. У Гостомелі бої по всьому селищу: важка артилерія, легка артилерія, автомати й кулемети, в тому числі й навколо нашого будинку. Думаю ось про що. Путін – гірший за тварину. А ті 150 тисяч, що перед війною стояли зі зброєю на нашому кордоні, а потім полізли нас вбивати, люди? А 300 тисяч їхніх батьків, які чекають від синочків переказів кривавої зарплати за вбивства українських громадян, – то люди? А десятки мільйонів (!) російських громадян, які аплодують війні й мріють від пуза нажертися українських вареників і ковбаси, – це люди? Чи такі ж нелюди, як Путін? Відповідь очевидна. 5 березня 2022 р. Сусіди ввімкнули дизель. Люда побігла заряджати телефони. Чи вдасться? Вірю, що вдасться. 14 година 20 хвилин. Чекаю Люду. Залишився сам, і тривога за неї сторазово зростає. Б’є артилерія. 5 березня 2022 р. Згадалося. З недавніх несподіваних пригод. Неочікуваних. У нас у дворі стоять ліхтарики, які вдень заряджаються від сонячного світла, а вночі горять, його віддаючи. З десяти залишилося два в робочому стані. І раптом 4 березня, на дев’ятий день війни, Люда каже: “Слухай, а у нас же у дворі ліхтарики світяться! Сигнали небу подають!” Вибігаю у двір. Десь поруч вибухають снаряди. Два ліхтарики таки горять! Хапаю їх, біжу до хати. Один по дорозі розбивається. Другий заношу в кухню. Якийсь час світить на підлозі, заощаджуючи дорогоцінну свічку. 5 березня 2022 р. 16-05. Люда нарешті прибігла додому. Телефони вдалося зарядити. На вході в дім через секунду після того, як вона зробила крок у коридор, на місце, де вона стояла, – впала на верандочці зі стелі вагонка, вирвана вибуховою хвилею. Люда спокійна. Захоплююся нею! Ніколи не втрачає витримки. Навіть у найстрашніших ситуаціях. Для мене – приклад. 5 березня 2022 р. Після останніх обстрілів поруч з нами, в межах видимості, згоріли дві хати. Відблиски пожеж – на склі наших вікон. 16-20 – артилерійські обстріли. Рветься зовсім поруч. Можливі нові пожежі. 6 березня 2022 року. Неділя. Ранок. Обстріли густішають. Вночі горіла ще одна хата поруч з нами. Пожежі “душать” сильніше, ніж обстріли. Морально сильніше. Вийшов годувати Проню. Плаче й стогне, намагаючись звестися на ноги. Вдається їй це зробити. Посміхається, крутить хвостом і поспішає до мене. Ледь не плачу, на це дивлячись. 6 березня 2022 р. Зайшов сусід П. Стукаючи у двері, жартівливо промовляє пароль: “Паляниця!” Відповідаю: “Залізниця”. Він приніс відерце борошна. Говорить, що Ірпінь і Буча майже повністю “під ними”, але наші опираються. Чи так? Чи ні? Канонада не стишується. Чути кулемети. Значить, наші є. Пощастило відправити СМС-ку дочці: “Ми живі”. Чи отримала? Переживаємо за неї, за її чоловіка, за нашого онучка, за всіх рідних. 6 березня 2022 р. 12-10. Вже кілька хвилин моторошно тихо. Невже замовкли наші? Чи московське г… тягне нові сили? 6 березня 2022 р. 13-00. Грюкають у двері. Сусіди так не стукають. Прийшли потвори? Ми сидимо тихо, не відчиняємо. Пізніше зрозуміли: рішення було помилковим. І дуже небезпечним. Виявилося потім: у тих будинках, де їм не відчиняють, вони виламують двері, вибивають вікна і все одно лізуть всередину. І в порожні будинки – теж. Ще хвилина. Б’ють тепер вже у вікно в центральній кімнаті. Визираю через двері кухні. Бачу пику з розкосими оченятами. Над пикою – каска. Тієї ж секунди – вже гупають у вікно спальні. Стукають не у скло, а у віконну раму. Якби вдарили в скло, вже вилетіло б. Поки грюкали, ми вимкнули телефони й один встигли сховати. Ще один, новий, залишився у Люди просто в кишені. Старий неробочий апарат кидаю на видноті в кухні. Відчиняємо двері. Пізніше виявилося, що вчасно. Вже потім, коли звірі пішли, Люда побачила на підвіконні важку вогнетривку цеглину, яку один із “асвабадітєлєй” підняв у нас за хатою і вже намірився вгатити нею у скло. Отже, відчинили. Перед нашими дверима – шестеро. П’ятеро – буряти чи представники північних народів. Один – росіянин, схоже, головний. З кимось перемовляється по рації: “Да, их там человек тридцать в подвале. Это в доме с красной крышей”. Тепер стоїмо з Людою під автоматами. За парканом – БМП. Ствол кулемета направлений на нашу хату. Напевно, під бронею ще один “рускій брат”, готовий стріляти по будинку. – Почему не открыли сразу?
Що залишилося від “Мрії”...
– запитує один із вузькооких. – А звідки я знаю, чи не прийшов ти мене вбити? – запитую. – Мы с мирными жителями не воюем, – пихато каже гість. – А як зі мною воюватимеш? – питаю. – У мене ж зброї немає. Мене можна тільки вбити. До розмови долучається Люда: – Що вам треба? – Мы должны осмотреть дом, – пояснює північне звірятко. – Так що, вшістьох будете оглядати? Заходь хтось один. – Вдвоём, – кидає “гість”. Люда лишається під автоматами на вулиці, двоє ведуть мене в дім під стволами “макаричів”. Автомати закинуті на плечі. – В доме есть солдаты? Сейф с оружием? Боеприпасы? – Немає нікого. І зброї немає, – кажу. – І не бійся, опусти воли-ну. Той не реагує, не відводячи від мене ствол пістолета. Другий нишпорить по кімнатах, відчиняє дверцята всіх шаф. Вхідні двері розкриті навстіж. Чую обурений голос Люди: – Ти хто такий? Оце хочеш сказати, що ти рускій, чи що? І саме ти приніс нам на вулицю рускій мір? Чого ви сюди приперлися? – Мы пришли вас защитить. Ваша страна нас об этом попросила, – плете маячню “рускій”. – Наша страна?! – чую Люду. – Вона вас ні про що не просила! Переживаю за Люду. Раптом хтось із візитерів сказиться і вистрілить. – Имеете телефоны? – допитує мене в хаті рашомонгол. – Ні, телефон віддали дітям. Де вони тепер – не знаємо. Домовлялися, що нам телефонуватимуть на ось цей, стаціонарний. Але він вимкнувся, і ніхто нам тепер не дзвонить… Пізніше ми дізналися, що вони витягають наші сім-карти, порожні телефони б’ють, а сімки вкладають у свої апарати й таким чином отримують доступ до українських локацій, бо навіть не мають у себе точних карт місцевості. Знову чую Люду: – Їдь додому, “асвабадітєль”! Нарешті кімнати й горище оглянули ті потвори. Виходжу зними у двір. Люда стоїть під автоматами, загорнувшись у плед. – Ти звідки? – запитую одного з рашобурятів. – А чьто? – А то, що якби наші солдати в Іркутську прийшли в дім твоїх батьків і водили їх під автоматами, твоїм мамі й тату це б сподобалося? – Нам приказали, – товче звірятко. Один із них раптом промовляє: – Извините, мы этого не хотели. І бреше ж, сука! Якби “нє хотєлі”, то не вбивали б наших людей, а здалися б. Але – вбивають. Нєхотя. Полохливо озираючись на всі боки, йдуть із двору, виставивши перед собою автомати по-бойовому. Зайшли з Людою до хати. Зауважую: “Бачила, які “воїни”? Повмивані, свіжі, чистенькі, пики округлі, спорядження не засмальцьоване. Доглянуті, падли. Спецкоманда якась. Карателі-зачищальники”. Помітили ми, поки ті товклися навколо нас: у п’ятьох “байкальських” на спинах шеврони з написом “Буран”. У москаля на грудях шеврон “Шаман”. Люда зла: один із “шаманів” потоптав під вікном її нарциси. 7 березня 2022 р. Ніч із 6 на 7 березня. Не надто інтенсивні артобстріли. Поблизу на небі заграва. Щось горить. Десь о 5-50 чуємо літак. Ще один. Третій… Ракет не кинув. Чий? Куди летить? Не знаємо. Телефонного зв’язку немає, інформації про Київ, Україну, світ – немає. Ми “сліпі” й “глухі”. Про рідних теж нічого не знаємо. Бої зі стрілецькою зброєю – автомати, кулемети – на вулицях. У тому числі на нашій. Що в селі – теж достеменно не знаємо. Спостерігаємо лише те, що в полі зору. Неінформованість душить неймовірно. 7 березня 2022 р. Просто схиляюся перед Людою. Сусіди П. знову поділилися продуктами, газ в хаті ще є, то вона щодня щось готує. Суп, каша. Навіть курку дали сусіди! І смачно ж виходить. Це – під безперервними артобстрілами. Кілька днів тому Люда раптом каже: “У нас же оселедець є морожений. В хаті ж холодно, то він ще навіть не розмерзся. Я його зараз засолю”. Б’є артилерія, труситься хата, дрижать вікна, а Люда готує маринад для оселедця. І таки приготувала! 7 березня 2022 р. Майнула думка: якби наші зовсім залишили Гостомель, то припинилися б, може, й обстріли? Дика якась думка. Не прижилася. Наші мають залишатися! І стріляти щохвилини. Нехай і нас накриє, аби лише ті “асвабадітєлі” повиздихали! 7 березня 2022 р. Фактор, який пригнічує більше Люду, ніж мене. Звертався я перед війною до Ірпінського військового шпиталю з несуттєвого, здавалося б, приводу. Але 14 січня 2022-го після обстежень діагностували в мене “новоутворення лівої нирки”. Онкологічне. Призначили операцію на 27 січня. 25 січня хірург-асистент повідомив, що операції не буде, бо він захворів. Перенесли на 7 лютого. 5 лютого з’ясувалося, що в мене ковід. Перенесли операцію на 23 лютого. 21 лютого хірург-асистент повідомив, що основного хірурга відправили десь на можливу лінію фронту на випадок початку війни. А вона й почалася. 24 лютого. Тепер вже повномасштабна. Усі (!) відтермінування операції відбулися за дві доби до призначеного дня. Містика якась. Втім, якби мені зробили операцію 23 лютого, і навіть вдало, то це б не врятувало. Вже 24 лютого зі шпиталю почали виписувати усіх цивільних. Припустімо, навіть залишили б мене на пару днів у реанімаційній палаті, а потім доправили в Гостомель до хати. Так там я в холоді й без медичної допомоги помер би дуже швидко. А тепер усі доопераційні документи з обстеженнями залишилися в шпиталі, до якого вже не пробитися. Ми ж в облозі в Гостомелі. Немає звідси й евакуації. Що буде далі і як довго це триватиме, ніхто не знає. То поки живий – житиму. Але дуже переживають Люда й діти. Їх просив, щоб нікому не говорили про ту мою нирку. Навіщо турбувати людей? Вони ж все одно не зможуть допомогти, а зайві переживання кому зараз потрібні? Та я й так вдячний дітям і Віктору Олександровичу Веретенникову з Дніпра за те, що зібрали гроші на операцію. Як знати, може, колись ще для цієї мети й згодяться? 7 березня 2022 р. Після того, як “асвабадітєлі” поламали хвіртки й вибили вікна в будинках, куди лізли з обшуками, на вулиці повибігало багато переляканих собак. Дуже їх шкода. Аж серце болить. І давить безпомічність, бо погодувати ж немає чим. От і для Проні вже заощаджуємо. Та й в самих не густо в тарілці. В будьякому випадку Проні, звичайно, відмовити в їжі не зможемо. Зрозуміло, що ніякої ветслужби теж немає, бо абсолютно ніякої медицини немає й для людей. От тільки ж собаки в тому не винуваті. 7 березня 2022 р. Все ще немає світла. Та зрозуміло, що тепер вже й не буде. Бо яке світло, коли стовпи валяються посеред вулиць? Наш газовий котел вмикається від електроімпульсу, то немає, ясна річ, і опалення. Немає й води з кранів, бо двигун, що її подає в наш дім із власної свердловини, теж електричний. Добре, що у дворі колодязь, а в селі це вже рідкість, бо всі давно перейшли на “цивілізацію” – водогони комунальні й приватні свердловини. То ми повідомили усім ще живим сусідам, щоб воду з колодязя у нас брали. Словом, немає нічого, та ще й зв’язку – теж. Диво, але ще є газ! Це багато що вирішує. Ним і гріємося, в кухні лежачи на підлозі, на ньому й готуємо. Є ще дрова. Як варіант – готувати у дворі на мангалі чи на багатті. Але ж, по-перше, найчастіше – снаряди над головою й уламки на голову. По-друге, якщо ти не за стіною в хаті, то може й куля знайти. Та ще й на дим своєрідно реагують рашомонголи, припускаючи, що він підіймається з труби в хаті, де є піч. І тоді приходять, власників виганяють на мороз, а самі гріються. Вночі взагалі не можна нічого розпалювати, бо то прямий сигнал для літака чи вертольота. Ну, побачимо, що буде. Подивимося. 7 березня 2022 року. Сьогодні багато пишу. Ручки ще є. Приготував на всяк випадок олівці. Події з 9-00. Артобстріл помірний. Можна б радіти, але після дев’ятої ранку побачили, що до сусідів навпроти, через дорогу, де вчора тварюки вже поламали ворота і вибили вікна, вони лізуть знову, під’їхавши на БТРі. Люди звідти виїхали, але чуємо спочатку вибух гранати, а потім автоматні й кулеметні черги. Невже там хтось із наших ховався? Втім, вони кидають гранати й у підвали, щоб повбивати там людей. Просто так, навмання. Аж ось поїхали ті потвори… Виходжу у двір і бачу, що наша хвіртка знову відчинена з “парадної” сторони двору. Розчинено і задню, яка виходить на паралельну вулицю. Значить, просто через двір бігали “братья”. Знайшли собі, с…ки, пряму дорогу. До хати цього разу не лізли. Після гранати, вибух якої було чути у сусідньому будинку, на всяк випадок попрощався з Людою. – Ти що це? – питає здивовано. – Ну, зайвий раз не завадить, – відповідаю. 7 березня 2022 р. 11-00. Знову поблизу дому – артилерійські залпи. Канонада справжня. І знову хата дрижить. Від раннього ранку 24 лютого біля нашого дому, та й по всьому селі, жодного дня передиху, жодної ночі без обстрілів, артилерії, літаків, автоматних і кулеметних черг. Жодного дня і жодної ночі! Воно й зрозуміло: тут дорога на Київ. Ось же він, поруч, за десять кілометрів. А їх на тій дорозі вже дванадцять днів наші б’ють і палять і до столиці не пускають. От вони й казяться від люті. Ну, скаженійте. Все одно всі здохнете… Далі буде.
Музи не мовчать · “Якщо почнеться велика війна, я піду воювати, ми всі підемо, і я піду, і кожен з тих, що тут стоїть, на війну піде”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ До 24 лютого 2022 року Святослав Бойко з Калуша – лідер рок-гурту “Широкий Лан”, творець власного акустичного проєкту. Це громадський активіст, учасник двох українських революцій. Це волонтер, який від 2014 року постійно їздив до бійців на східний фронт. У перший день широкомасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Святослав Бойко вступив до лав Сил Оборони України. Сьогодні він молодший сержант у “Птахах Мадяра” – 414-му окремому батальйоні ударних безпілотних авіаційних систем корпусу морської піхоти ЗСУ.
Крайній концерт гурту “Широкий Лан” був 20 лютого 2022 року в Обухові – Почнемо зі становлення вас як музиканта. На які б етапи ви розділили свій творчий шлях? – Довоєнний, післявоєнний і післявеликовоєнний. Довоєнний – це музика про українських героїв, про Україну. Це той час, коли нас розуміла маленька жменька людей. – Власне тоді й народився “Широкий Лан”? – Так, народився “Широкий Лан” у 2008 році. Ми намагалися робити те, що нам подобається, те, що ми любимо. Ми всі були уродженцями Івано-Франківщини. Це земля, що говорить “курва, люби Україну, люби свою неньку або згинь!”. Ми виховані на розповідях про УПА, про українських повстанців та їх героїзм. Ми своїми ногами обійшли всі місця боїв, тож наша творчість закономірно була дотична до теми героїзму, до теми української боротьби. Але тоді ми робили все самі, нами ніхто не займався, не мали ми особливого розуміння і відповідно такий був результат. Потім, у 2010 році, через певні обставини я призупинив свою участь у “Широкому Лані”, а повернувся до музики знову в 2014 році, вже після початку війни. 2018 року склад гурту оновився, працювати стало набагато легше – і організаційно, і логістично. І наша робота вже почала давати певні результати. Перед пандемією COVID-19 у нас із гітаристом “Широкого Лану” було велике турне по Європі: в лютому 2020 року ми дали 22 концерти, повернулися до України – і буквально через тиждень закрили кордони, аеропорти, почався COVID. Тоді було складно – концертів офлайн немає, робити онлайн-концерти – не моє, мені це не подобалось, не подобається і, мабуть, ніколи не сподобається. Я сконцентрувався на акустичній роботі. На нечисленні акції, в яких я брав участь, коли їх дозволили, я їхав сам як лідер гурту “Широкий Лан” Святослав Бойко. Крайній концерт у мене був 20 лютого 2022 року в Обухові.
Під час наступу на урядовий квартал у Маріїнському парку дістав осколкові поранення, сильну контузію – Ви були учасником Революції Гідності, навіть були поранені, наскільки я знаю. Розкажіть про той період. – Початок Євромайдану застав мене, коли я жив і працював у Луцьку. До того я був учасником Помаранчевої революції, але це була лайтова революція, демоверсія Євромайдану, Революції Гідності. Помаранчева революція обійшлась без крові, вона була на позитиві, там не було страху, внутрішні війська були на стороні народу, поліція була з народом. У 2013–2014 роках на Майдані в Києві я був два рази: перший раз з 25 грудня по 5 січня, другий раз – з 12 по 19 лютого. І в перший, і в другий раз я намагався спрямувати свої зусилля в конструктивне русло. Мені не цікаво було перебувати постійно біля намету, мені не цікаво було кожну годину співати гімн України. Я пішов у комендатуру Майдану, там у мене вже були друзі, знайомі, і попросив: “Дайте мені, будь-ласка, якесь заняття, щоб я міг бути корисним Майдану”. Мені виділили сектор наметового містечка – від лаштунків за сценою до Архангела Михаїла. Я раз на кілька днів обходив ті намети, запитував, як люди почуваються, чи, може, щось потрібно, чи чимось допомогти? Прохання були абсолютно різні – від спальників, ковдр і матраців для новоприбулих до юридичної допомоги. Хтось мав польову кухню, але не мав комунікації з центральним складом продуктів, який був у Будинку профспілок... Оці всі запити я збирав і за нагоди намагався закрити. Там, де були проблеми з комунікаціями, намагалися познайомити людей між собою, запевнивши, що це наші люди, люди, яким можна довіряти тощо. У нас було багато адвокатів, юристів, які надавали послуги на безоплатній основі. А 18 лютого, коли був мирний наступ на урядовий квартал, коли почалися бої, в Маріїнському парку я отримав осколкові поранення, сильну контузію, струс мозку, отруєння газом і, як тоді написали, отруєння невідомою хімічною речовиною. До Майдану я ще дійшов сам з допомогою побратимів, але на Майдані мені вже стало зовсім зле, я почав втрачати свідомість і прийшов до тями вже в Свято- Троїцькому Соборі. Це католицький костел, тут мені надавала першу домедичну допомогу, як нині пам’ятаю, дитячий терапевт Лариса, яка дотепер живе в Києві. Потім мене евакуювали на лівий берег Києва, в один із монастирів. Там я перебував до 19-го числа, а потім мій товариш поляк Анджей вивіз мене до Луцька. В Луцьку я був у Другій міській лікарні до 25 лютого, але мені краще не ставало, тож звідти мене забрали до Польщі. Власне, польські лікарі в Перемишлі мене поставили на ноги. Потім, по певному часі, я повернувся до України, проходив реабілітацію. І десь в червні 2014 року в мене був перший виїзд у зону бойових дій на схід України як волонтера.
Частину прибутку — на лікування поранених – Розкажіть про свій волонтерський досвід з 2014 року, якою ви побачили війну тоді. – Тоді війна інакша була, не було такого інтенсиву. Певний інтенсив, звісно, мав місце в 14- му, 15-му році, а в 16-му стало вже зовсім тихо. Якщо порівнювати, то зараз війна не має, скажімо, двох днів, які були б один на одного подібні. Хоча під час одного з перших моїх волонтерських виїздів у зону бойових дій пам’ятаю бої неподалік від бази, в якій ми розташувалися на черговий нічліг. Диверсійна група противника зайшла на позиції наших хлопців, зав’язався бій. Троє з п’яти нападників були знищені, двоє поранені. І, власне, тих двох взяли в полон хлопці, до яких ми приїжджали. У 2016 році ті засоби, якими ми допомагали, вже стали не потрібні, бо держава включилася, скажімо, десь на 80% потужностей. Коли почалося державне забезпечення, наша волонтерська участь стала не актуальною. 16 серпня 2016 року в мене був крайній виїзд у зону бойових дій як волонтера з допомогою. Тоді ж народився мій син Марко. І десь, напевно, в жовтні я вперше виїхав в зону бойових дій як музикант. Тобто я вже їхав з просвітницькою та розважальною метою. На той момент я навіть не розумів, наскільки великий може бути стрес на передовій і що таке емоційне вигорання. Це тепер,
уже як учасник бойових дій, який на фронті не один місяць, я чудово розумію, що це і як це, коли зі світу, з “великої землі” приїжджають люди, з якими ти спілкуєшся. Це дозволяє жити далі, це розвантажує. А тоді я просто робив це інтуїтивно. Я організовував благодійні тури. Моя робота мала приблизно такий вигляд: я їхав до Європи в тур на “надцять” концертів. Під час туру був якийсь прибуток, частину з якого я обов’язково направляв на лікування когось із поранених побратимів, частина йшла власне на організацію поїздки на фронт – на заправку авто, оренду обладнання тощо. І раз на місяць-два я на тиждень їхав на схід. І за той тиждень давав 14-15 концертів, а то й більше. Найбільше було 4 з половиною концерти за один день. Чому з половиною? Тому що 4 концерти були повноцінні, а 5-й закінчився передчасно через загрозу обстрілу. Так було до кінця січня 2022 року. Власне, новий 22-й рік зустрічав на фронті. Крайній мій виїзд був 23 січня – три концерти. Окрім музичної діяльності, у мене була ще громадська діяльність. Крайня акція була 22 чи 23 лютого під російським посольством у Києві, де ми закопали три гробові хрести, які дотепер там стоять. Один хрест закопував Саша Погребецький, другий – Андрій Підлісний. Ці два козаки воюють зараз. Хто ніс третього хреста, я не пам’ятаю. На тій акції я голосом в мікрофон, щоб всі чули, сказав: “Якщо почнеться велика війна, я піду воювати, ми всі підемо, і я піду, і кожен з тих, що тут стоїть, на війну піде”. Власне, так відбулося. Тоді було багато хлопців з організації “Брати по зброї”. І власне, їх всіх через два дні я побачив у місці збору, на Лаврській, де формувався 206-й батальйон територіальної оборони.
“У куми беруть людей, у яких впевнені, на кого можна покластися. Таким був Руф…” – У квітні 2022 року на Луганщині під час ворожого мінометного обстрілу поліг Юрій Дадак, більш знаний як Юрій Руф – поет, видавець, сценарист, автор концептуального літературного проєкту “Дух нації”. Знаю, що він був вашим кумом… – У жовтні 2016 року, на Покрову, я хрестив свого сина Марка у Львові в гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла УГКЦ. Хрестив Марка отець Степан Сус.
У куми беруть тих людей, у яких впевнені, на кого можна покластися. – І ви запросили Юрія? – Так. До того ми дружили, спілкувалися. У нас було багато спільних інтересів. Ми часто перетиналися на різноманітних акціях, на фестивалях тощо. Мені здається, що я знав його все життя. Хоча ми познайомилися, помоєму, в 2014 році. Коли точно – не пам’ятаю. – А яким він був хрещеним батьком? – Він був оригінальним, уважним, ініціативним, він пам’ятав про все. Ніколи не треба було нагадувати про себе, про дитину. Я порівнюю його з собою – я буваю неуважний. “Куме, дай Боже!” – “Хай і вам поможе! Кажи, куме!” Приблизно такий початок мала кожна наша телефонна розмова з Руфом. Нечастими вони були. Постійно було мало часу. Тепер вже є розуміння, що варто інколи відкласти всі справи і приділити час на просту душевну розмову з другом. Наша остання розмова була в березні 2022-го. Мені він тоді сказав: “Куме, я в 24-ці зараз, рубаємось під Попасною. І ти знаєш, куме, я ще ніколи не відчував себе настільки наповненим і щасливим. Я повністю на своєму місці, принаймні я так відчуваю”. “Пильнуйся, куме”, – сказав йому я. Він фактично до кожної справи, до якої брався, ставився з максимальною відповідальністю, дуже уважно. Це і виготовлення концептуального одягу “Ґвер”, де кожна футболка чи штани детально оглядались після виробництва і при виявленні якогось навіть маленького косяка вся партія знімалась з продажу і йшла на переробку. Боже, скільки я переносив тих футболок у тестовому режимі! І кожна була результатом його колосальної роботи, наповнена змістом і сенсом. Це і проєкт “Дух Нації” в рамках якого він просто шалено літав країною з просвітницькими лекціями і постійно йому було мало простору. Він завжди хотів бачити як в підростаючому поколінні, так і в своїх однолітках людей, які гордо звуться українцями. Він навчав, як любити Україну. Кожна справа, за яку брався, горіла в його руках. Руф був нетиповою особистістю, йшов завжди попереду і коли вів, а коли і тягнув за собою. Він йшов попереду свого часу, через що інколи оточення його
Музи не мовчать · “Сміливість – це тоді, коли страшно, але все одно робиш свою роботу”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
не розуміло, але його то ніколи не зупиняло. Мені важко підбирати слова, бо говорю про рідну людину в минулому часі, але тішить одне – його вогонь Україна помітила і заговорила про нього тисячами голосів. Юрко прожив коротке, але яскраве і наповнене змісту життя. Впав в бою героєм зі зброєю в руках. Він стільки всього не встиг зробити, стільки ідей залишились нереалізованими, стільки залишилось віршів ненаписаних і лекцій непрочитаних… Найкращою помстою кацапам за смерть Юрія Руфа буде продовження його справи, адже він був лютим русофобом. Якщо ми будемо все українське робити модним, українське робити потрібним, українське робити привабливим, ми будемо продовжувати справу Руфа. І, власне, найкращою даниною його пам’яті буде те, що ми кожну свою справу, кожне починання, ми будемо довершувати, доводити до кінця, будемо підходити максимально відповідально до справи. А для військового справа кожного дня – це ліквідація кацапського біосміття. Я, як військовий зараз, зі своїми хлопцями кожен день сприяю ліквідації сміття, кожен день займаюся спалюванням. Засобів і способів, за допомогою яких це можна робити, є безліч. Тому ми, як заповідав великий Юрко Руф, зі всією відповідальністю, зі всією відважністю працюємо, тому що так треба.
“Я морально готувався, але все одно початок війни для мене був несподіванкою” – До широкомасштабного вторгнення ви готувались до ймовірної участі у війні? Купували якісь речі? – Скажімо так, бронежилет у мене був. Також у мене був шолом, навіть не найгірший. Це був німецький шуберт 826-й. У мене не було чіткого розуміння, що мені потрібно. Навіть не кожен військовий, який йде служити, розуміє, що йому потрібно. Тому що ти не розумієш, в яких військах ти будеш служити, які функції ти будеш виконува-
22 червня, субота, 10.30. С. Мельники Черкаського р-ну, панахида на могилі Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака та на братській могилі холодноярців, покладання квітів (відповідальний Богдан Легоняк). 12.00. Мотрин монастир, вшанування могили Івана Компанійця, сотника полку гайдамаків Холодного Яру (відповідальний Роман Коваль). 13.00. Холодноярське плато, Меморіал козакам-добровольцям, відкриття пам’ятників козакам, які полягли за волю України у 2022 – 2023 роках. Освячення зброї. Ось імена героїв, яких вшануємо пам’ятниками на Холодноярському пантеоні: Павло Наконечний-“Історик” (20.05.1997, Черкаси – 18.06.2022, с. Біла Криниця Миколаївської обл.). Учитель історії,
ти, а все спорядження ти вже підбираєш під потреби. Я пам’ятаю пост свого фейсбучного знайомого Василя Коряка – поліцейського, командира Білоцерківського батальйону патрульної поліції. Він написав: “Не купуйте собі зброю, зброя вам не буде потрібна, коли почнеться війна. Зброю вам видадуть. Купіть собі мавік, навчіться літати і ви будете просто неоціненним ресурсом в руках будьякого комбата, вас будуть носити на руках”. Я почитав той пост, подивився ціну мавіка та подумав, що дешевше купити ружбайку. Але не купив ні одного, ні другого. Як і кожен українець, я морально готувався, але все одно початок війни для мене був несподіванкою. Але сталося те, що сталося. І я пішов на війноньку. – Розкажіть про Ірпінь. Ви нещодавно отримали нагороду за особливі заслуги перед містом. – Це були гуманітарні акції з допомогою військових, евакуація цивільних. Ми заходили в місто, евакуювали маломобільних громадян – будинок для літніх людей. Потім, коли Київщина вже була звільнена, допомагали спецбатальйонам та поліції зачищати населені пункти. Під час евакуації цивільних прилетіла міна 80-ка. Це було неподалік Романівського мосту. Нас врятувало тільки те, що ми
З Робертом Бровді (“Мадяр”)
йшли обабіч дороги, а міна впала на дорогу. Ну і власне, почувши свист, ми попадали на землю й осколки пройшли над нами, адже обочина була нижче рівня дороги. Потім друга міна прилетіла. Це був момент для мене новий. Будучи на сході як волонтер, я неодноразово був під обстрілами. Але тоді у мене була думка в голові, що я цивільна людина, відповідальність за мене несуть хлопці у формі зі зброєю. А тут прийшло розуміння, що відповідальність за своє життя несу я сам. Плюс на мені відповідальність за трирічну дівчинку, яка у мене на руках, та за її сім’ю, що евакуюється. Я несу відповідальність, тому що зараз я дядько зі зброєю. Вони всі на мене дивляться з надією, що я врятую їх. У 2014 році мене не взяли на війну через контузію, тому я почав активно волонтерити. Але вже у 2022-му я розумів, що мені волонтерської участі буде мало, мені буде неспокійно, я не зможу собі купити спокій. І, власне, ракетні удари в 2022 році, багатокілометрові танкові колони, колони саушок, достобіса піхоти – ця вся голодна саранча, що суне на Україну. Звичайно було страшно, адже сміливість — це не тоді, коли немає страху, страх – це нормально, сміливість – це тоді, коли страшно, але все одно робиш свою роботу, опановуєш страх і продовжуєш робити свою роботу. – Що найбільше вразило на фронті? – У 206-му батальйоні була Друга штурмова рота, я був у ній. У нас була група аеророзвідки, яка тоді називалась без пафосу – “Шершень”. У нашій роті було три взводи, і Мадяр був командиром одного зі взводів. Навесні ми приїхали на Херсонщину, це була наша перша південна кампанія. Мадяр почав говорити про те, що треба розвивати рух БПЛА, тому що це перспективна тема і за цим майбутнє. З нашої Другої роти він зібрав основний актив – 25 людей. Ми почали разом вчитися в бойових умовах. У нас було кілька мавіків, дронів. Ми літали, вчили матеріальну частину, вчилися розбиратися з картами – як картинку з екрану зіставляти з тим, що ти бачиш на мапі. Вивід нашого батальйону збігся зі звільненням Херсонщини. Щоб залишатися в зоні бойових дій, ми перевелися в інший батальйон територіальної оборони, в 251-й. Ми – це “Птахи Мадяра”, тоді це був взвод аеророзвідки. Тоді була дуже жорстка кампанія у Бахмуті. Нас віддали під оперативне командування ОСУВ “Хортиця” і кожен день, то чотири, то шість екіпажів виїжджали на роботу, працювали на всіх околицях Бахмута, в Соледарі. Згодом ми дізналися про те, що на базі кожної бригади будуть створюватися РУБАКи – роти ударних безпілотних авіаційних комплексів. Оскільки ми хотіли якісно рости далі, то пішли в 59-ту бригаду, де створили спочатку роту, а потім дабл-роту. Але на смузі відповідальності 59-ї бригади нам було тісно, і волею випадку нас віддали на Бердянський напрям, де йшла в наступ морська піхота і їм потрібно було прикриття з повітря. Згодом з морпіхами ми поїхали на Херсонщину, де штурмові групи наших козаків заходили в Кринки. Це вже друга наша Херсонська кампанія, що почалася десь пів року тому. Командир поставив собі за мету створення окремого батальйону і зараз ми вже маємо свій 414-й окремий батальйон ударних безпілотних авіаційних систем корпусу морської піхоти збройних сил України. В народі просто – “Птахи Мадяра”.
“Крайні два роки я не писав взагалі, аж раптом поперло” – Чи вдається вам зараз писати
Антіпову-“Буку” та Юрієві Дадаку-“Руфу”. Скульптор усіх пам’ятників – Ігор Семак, архітектор – Олександр Бучацький. 15.00. Хутір Буда, обід. 16.00 – 16.20. Покладання квітів до пам’ятників комбату Олегові Куцину і кобзареві Тарасові Силенку 16.20 – 21.00. Літературномузична сцена. Великий концерт, презентації книг, поезія (відповідальний Василь Ковтун). 23 червня, неділя, 11.00. Урочище Чорний Ворон, південно-західна околиця с. Розумівки Кропивницького р-ну, панахида на братській могилі Чорного Ворона (Василя Скляра) та його козацтва, покладання квітів. 12.30 – 14.00. С. Розумівка, центр, урочисте відкриття вулиці Юрія Горліса-Горського, концерт, презентація книги Юрія Горліса- Горського “Це було давно...”.
музику? Як ви знаходите на це сили й час? – Людині, яка далека від творчості, далека від музики, мабуть, важко уявити, як вона твориться. Там, де я базуюся, я не цілодобово на передовій, не цілодобово працюю. І можу на диктофон записати пісню, зіграти на гітарі, співати, записати пісню під метроном. Цей запис відправляю музиканту, з яким я працюю. Кому в Київ, кому у Львів, залежно де ці музиканти є. І вони придумують свої партії. Так з’являється наше спільне аранжування. Хлопці записують його на студії. Потім приїжджаю я, пишу вокал на музику, яка вже записана. Отак воно і робиться. Тобто часу потрібно насправді небагато. Але два роки я не писав взагалі, аж раптом – поперло. Воно десь набиралося всередині, збиралися якісь нереалізовані ідеї. І зараз от формується цілий альбом, причому не маленький. 16 пісень вже є, а я планую записати 20. – Яка назва вашого майбутнього альбому? Про що він? – “Солдати не говорять про війну”. Це інша музика, ніж та, яку я писав колись для “Широкого Лану”. Пісні ШЛ – це заклик до бою, до боротьби з одвічним ворогом. Наші слухачі або воюють, або самовіддано допомагають фронту, я сам воюю. Тож зараз я прагну вже більш спокійної, виваженої музики, текстів, які черпають почуття з самих глибин, коли слова проходять по оголеному нерву, але не ранять, а заспокоюють. Перші результати роботи можна порівняти з відчуттям, коли після зими в один день виходиш на вулицю, вдихаєш повітря на повні груди і розумієш, що прийшла весна. Звісно, дистанційна творча робота має свої недоліки, і мені інколи не вистачає того творчого хаосу, коли в студії народжуються пісні. Але завдяки цьому з’являється смак і до фронтової роботи. Я вже тішусь з того, що знайшов саме ту ціль, шлях до якої мене суттєво підтримує у воєнному сьогоденні.
Спілкувався Євген БУКЕТ Фото із сімейного архіву Святослава Бойка
14.00. Повстанський куліш. 15.30. С. Соснівка, покладання квітів до пам’ятника хліборобам Соснівки, меморіальний мітинг. 16.30. С. Цвітне, покладання квітів до пам’ятника отаману Пилипові Хмарі та його козацтву, меморіальний мітинг. Друзі, Холодний Яр чекає на вас!
Роман Коваль, голова оргкомітету Леся Островська, заступниця голови оргкомітету Богдан Легоняк, заступник голови оргкомітету
Пожертви на вшанування просимо надсилати: ПриватБанк, 4731 2196 4692 0573, Оксана Герасимюк (секретарка проєкту); PayPal (Романа Коваля): [контакт приховано]
Музи не мовчать · “Сміливість – це тоді, коли страшно, але все одно робиш свою роботу”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
співзасновник ГО “Поклик Яру”, боєць 73-го центру ССО ЗСУ. Олександр Пастух-“Добрий” (23.05.1981, смт Війтівці Хмельницької обл. – 29.09.2023, м. Кремінна Луганської обл.). Головний сержант 3-ї роти 2-го стрілецького батальйону ім. Тараса Хаммера 67-ї ОМБр ДУК. Воював на Донбасі з 2015 р. в складі ОЗСП “Азов”. Олексій Рубцов-“Солдат” (31.05.1982, Київ – 18.09.2022, м. Зайцеве Донецької обл.). Заступник командира 4-ї сотні ОЗСП “Азов” (2015 – 2016), командир взводу 49-го ОСБат “Карпатська Січ” (2022), козак підрозділу Legio V, командир взводу розвідки 72-ї ОМБр ім. Чорних запорожців, командир взводу розвідки 58-ї ОМБр ім. гетьмана Івана Виговського (2022), старший лейтенант ЗСУ.
Віктор Шарий-“Паланковий” (14.04.1960, с. Конятин Чернігівської обл. – 18.12.2022, під м. Бахмутом). Крайовий отаман Бугогардівської паланки Українського козацтва, командир взводу 28-ї ОМБр імені Лицарів Зимового походу ЗСУ (2022). Доброволець УДА (з 2017). Торік Історичний клуб “Холодний Яр” встановив на Меморіалі козакам-добровольцям пам’ятники Олегові Куцину-“Куму”, Героям України Андрієві Жованику-“Татарину”, Дмитрові Коцюбайлу-“Да Вінчі” і Тарасові Бобаничу-“Хаммеру”. 30 вересня 2023 р. на Меморіалі козакам-добровольцям постали пам’ятники Олегові Собченку-“Чорному” з 72-ї бригади ім. Чорних запорожців, Юліанові Матвійчуку-“Бобру”, Денисові
Національна еліта · “Пані Оля є одним із брендів нашої спілки. Її очі палають, завжди хочуть творити. Вона не заспокоюється, витрачає себе в кожному кадрі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка
Зранку на літургії у Михайлівському Золотоверхому митрополит Епіфаній сказав: “Собор воскрес, будучи вбитим. Щоб засвідчити, що ми є! Темрява руського міра згине, і згине російський тиран, як згинув тиран Сталін. Допоможи, Боже, нашим воїнам захиститися. Нехай руський мір загине на землі Українській. Нехай відновиться наша Україна, як відродився храм цей”. Коли руйнували Михайлівський собор, Ольжин дідусь Антон сказав своїй доньці, Олиній мамі: “Ти ще згадаєш мене, настане час – і все відновлять“. Через 50 років його онука стала працювати над першим (ще в тій країні) фільмом про руйнацію більшовиками Києва – “Пам’яті загиблих споруд”. “Пам’яті загиблих споруд” (1988 р.) – студія “Київнаукфільм”, Професійний приз СК СРСР “НІКА”, Почесний дип§ лом; номінація “Кращий науково-попу§ лярний фільм СРСР 1989 року”; учaсник
Зала захоплено слухає
Тижня України в Угорщині (Будапешт, 1989), диплом фестивалю “Moлoдість” (Kиїв, 1989), приз “Бронзова Oрaнтa” фес§ тивалю православних фільмів “Золота Оранта” (1995, Київ), приз МКФ “Кінолі§ топис” (2003); під час кампанії зі збору коштів на відбудову Михайлівського Золо§ товерхого собору фільм було розтиражова§ но в ООН для фондів та меценатів діаспо§ ри. На цей фільм посилався у своїх дослідженнях американський історик Тит Гев§ рик. У День Києва і 24-ї річниці відродження Михайлівського Золотоверхого знакова постать, оборонниця його пам’яті та історії Ольга Самолевська постала в Синій залі Будинку кіно зі своєю історією. Кінорежисерка, сценаристка, поетка, громадська діячка. Лавреатка і дипломантка міжнародних кінофестивалів, призерка всеукраїнського конкурсу “Коронація слова”, лавреатка Мистецької премії “Київ” ім. І. Миколайчука, премії ім. Фелікса Соболєва (НСКУ), Міжнародного літературного фестивалю “Рідкісний птах”, володарка Міжнародної літературної премії “Сіль землі нашої”, лавреатка Міжнародної премії LOGOS-SINEMA імені Віктора Василенка, лавреатка Міжнародної премії імені Арсенія та Андрія Тарковських, членкиня Української Кіноакадемії, Національної спілки кінематографістів України та Національної спілки письменників України. Людина, яка не лише відроджує духовний простір України, а й формує його силою своєї творчості – слова і кадру. І власного небайдужого серця, налаштованого на честь і чесність. У вечорі взяли участь голова Національної Спілки кінематографістів України Сергій Борденюк, народний артист України Олег Комаров; письменниця, Шевченківська лавреатка Любов Голота; актор Костянтин Черняховський; письменник Сергій Черепанов; голова творчого об’єднання поетів Київської організації НСПУ Станіслав Шевченко, літописець новітньої історії у світлинах Сергій Марченко. Ось фрагменти виступів:
Сергій Борденюк: – Пані Галина влучно і піднесено сказала про здобутки Ольги Самолевської. Я абсолютно щиро можу відзначити від себе і керівної команди НСКУ, що пані Оля є одним із брендів нашої спілки. Її очі палають, завжди хочуть творити. Вона не заспокоюється, витрачає себе в кожному кадрі так, як дехто з наших колег не витрачають себе в цілих картинах. Наш бренд О. Самолевська доклала свій талант ще й до теми Чорнобиля, причому багатошаровому дослідженню цієї теми. Для неї ця тема стала рідною, доземний уклін їй за це. Після її фільму я по-новому побачив Чорнобиль, навіть у порівнянні зі своїм операторським баченням через об’єктив мого опроміненого “Конваса”, який так і залишися там, в зоні, коли ми зависали над зруйнованим реактором у перші дні травня 1986 року.
Олег Комаров: – З Ольгою Самолевською ми знайомі дуже давно, і мені соромно, що я не уявляв масштабу її постаті. Ну, Оля, Оля, але того, що вона зробила, я повністю ще й не знаю. Я залюблений в її поезію – це так пронизливо, щиро і особисто. Відчуття чужого болю не всім дано. А їй дано з перебором. Надзвичайна, рідкісна людина.
Любов Голота: – Дивовижні речі для мене. Я понесу з собою цю метафору – коли ці останні жителі Чорнобильської зони, яких, мабуть, вже й нема на Землі, вони у рамці з колосків. І думається про той великий людський посів, який приходить на землю, і всі рівні. І чим більший врожай, тим рівніші мають бути колоски. Люди ідуть у світ, щоб мати рівні права, а якісь косарі це все викошують, стинають. Дуже шкода, що саме Україні судилося жити у тому всьому, що її стебла, її пшеничку стинає та чи інша влада. Ольга Самолевська робить фільми не стільки як картинку, а як посил до думання, до якоїсь параболи, щоби ми кидали мости від того, що відчуваємо, до того, що бачимо. Дуже поважаю пані Ольгу, бо справжнє кінознайомство моє почалося з фільму “Катерина Білокур. Послання”. Тоді про Кате-
Ольга з подругами від часів юності рину Білокур багато писали, але там був пафос. А осмислення приходить після бою. “Катерина Білокур. Послання” – найкращий твір з того, що я побачила, почула, що я співвідносила з побаченим у музеї. Потім випало щастя друкувати її матеріали і про Миколу Макаренка, і про Святого Лікаря Теофіла Яновського, це було дуже цікаво. У матеріалах пані Ольги так само, як і в її фільмах, з’являється відчуття містики. А містичне, коли відчуваєш якусь незвичайність, – крок до сакрального. Якщо у творі є відчуття маленького чуда, несподіванки, чогось такого, від чого мороз по шкірі, – це дуже точна ознака того, що у ваше серце поцілили. Спасибі, пані Олю, ви вмієте поцілити людям в серце.
Станіслав Шевченко: – Щиро вітаю це свято поезії. Колись на студії “Київнаукфільм” Оля вразила своїми фільмами, вони всі були знакові. Навіть перший її фільм “Олександр Довженко” вразив своїм особливим кінематографічним баченням. У її поезії дуже цікава образна система, до того ж вірші її пластичні й органічні, в них цікава парадоксальність, яка примушує мислити. Вона майстриня метафоричних образів. Ось були прочитані її вірші про сніжинки – супротив усім законам термодинаміки ці вірші гріють душу. В цьому чарівність і сила поезії. В уяві авторки звичайний сніг переростає у поетично-космічне дійство – танок зірок. Неповторна вона і в описі дивосвіту природи. Дивовижна образність. Справжній поет мислить образами. І чимось – не копіїстично, а віддалено, по духу – її поезія перегукується з поезією Миколи Вінграновського. Він теж широко і дуже цікаво мислив. Хочу згадати про презентацію книжки О. Самолевської у Будинку
Актор Олег Комаров
Слово має режисерка Ольга Самолевська.
вчених. Був присутній Лесь Танюк, дивовижна особистість. Це він допоміг у тому, щоби Ольжина книжка побачила світ. Гадаю, що О. Самолевська відкриє нам в поезії ще багато незнаних образів і тем.
Сергій Марченко: – “Пам’яті загиблих споруд” – це акт мистецтва і акт історії. Режисерці вдалося і пощастило зробити фільм, який і досі не втратив своєї важливості. 1988 рік. Ми прийшли сюди, була повна зала, і після перегляду запала така тиша, як зараз. На той час (це була вже пізня Перебудова) вже можна було знімати те, що до цього з’явитися не могло, а потім було дозволено – будь ласка, знімайте. Але це покажуть по ТБ у кращому випадку о другій ночі. Те, що ми називаємо гібридною війною, почалося тоді.
Ольга вміє приручати час, концентрувати його в кольорових і чорно-білих кадрах документального кіно, улюблених вулицях Міста, його храмах і людях. Особливо шанує лицарів без страху. Та й сама утверджує правду і пам’ять про людей, що були “одними у полі воїнами”. Тим то рефреном творчого вечора звучала історія відчайдуха, героїчної людини – Миколи Омеляновича Макаренка. На одній з передач Радіо Культура, на які я запрошувала Ольгу, вона сказала: “Він один у полі воїн, як Бог один у небі, став проти цілої імперії зла, що руйнувала собори і знищувала цвіт нації. Він один відмовився підписати варварський акт про знесення Михайлівського Золотоверхого, і за це в січні 1938 року його розстріляли. Чиє ще в когось сумніви у сатанизмі ленінізму-сталінізму?”. На початку 30-х у Києві було зруйновано більше 70-ти дзвіниць, соборів, церков! Цей вандалізм зробив свою чорну справу, – спотворив обличчя древнього Києва. Проте Микола Омелянович, навіть передбачаючи чорну справу більшовиків, не пішов проти власного сумління. Він з болем говорив, а сексоти записували, залишивши його свідчення у “Справі...”: “Я почуваю себе не між людьми, а між тваринами. Мабуть, те, що колись звали людьми, зникло з поверхні земної. Суспільство загнане, забите, боягузливе, не має жодного почуття гідності. Ті цінності, що формувалися і зберігалися в Україні з 17 століття, за козацтва, зникли безслідно і на його місці настало жалюгідне боягузтво…”. Це Микола Макаренко, будучи директором Музею мистецтв ВУАН, зробив неймовірне для збереження і дослідження унікальної спадщини подружжя Ханенків. Це він повернув з Москви близько 90 скринь з іконами, творами живопису та ужиткового мистецтва. Оля відчуває його як рідного. Це з її ініціативи Київрада надала ім’я Миколи Макаренка скверу між Софією і Михайлівським Золотоверхим, на лінії спротиву М. Макаренка, і тепер Ольга виношує
У День Києва я була ведучою поетично кінематографічного вечора режисерки Ольги Самолевської “Між минулим і майбутнім”, що відбувся в Синій залі Будинку кіно. Дякую за честь, дорога пані Олю. Усе в цей день ніби підпорядковувалося і події, і її назві.
Слово многоцінне “Не знаєш, ким бути, – читай “Собор”!” · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
проєкт пам’ятного знака, який би розповідав, яка це була Людина і якими були її часи… На творчому вечорі звучала Ольжина поезія, був продемонстрований її пронизливий документальний фільм “Пам’яті загиблих споруд”. Ми побачили задуми незнятих фільмів, що залишилися не профінансованими – “По той бік ночі”. “Прощання”… сюжети про Лаврську дзвіницю, Ланцюговий міст, трейлери до майбутнього проєкту “Палімпсести”. Здається, Ольга своєю творчістю охопила найболючіші сторінки нашої новітньої історії. В тому числі Чорнобильської трагедії – “Перша леді Зони відчуження”. І ще новітнішої – про нинішню війну – “Час недитячий”. Проте десятки задумів режисерки так і залишилися задумами, тобто не народженими шедеврами з припискою “нема грошей”... З 2005 р. Ольга їздила з етнографічною експедицією в Чорнобильську зону, задумавши трилогію про чорнобильських старожилів. Проте держава так довго зволікала з підтримкою золотого міжнародного проєкту, що врешті згубила його. А люди,
Письменник Станіслав Шевченко тим часом, померли... І ні в кого з чиновників ніякого почуття провини не пробудити. Схоже на те, що в усіх поданнях Ольжиних проєктів про чорнобильських старожилів чиновників відлякував епізод про вбивство бабусі, яка просила Ліну Костенко та Олега Бійму вивезти її з села, і їхня небайдужість могла би врятувати цілий всесвіт, яким є життя людини. ...Минулого року в цій залі відбулася презентація поетичної збірки “Птах між тенет” Іллі Чернілевського. Поет і музикант Ілля Чернілевський, син Ольжиного однокурсника письменника Станіслава Чернілевського, загинув, захищаючи Україну від росії. Я пам’ятаю, як емоційно виступала Оля, стримуючи сльози і стишуючи ритм серця, який тоді зірвався… На вечорі ми хвилиною мовчання вшанували пам’ять Іллі Чернілевського, чиє життя і тіло залишилося в Донецькому степу… А разом вшанували і Ольжиного діда Антона, розстріляного тим же ворогом у 1938 році, і його 20-річного сина Івана, який пішов на війну і загинув за країну, яка вбила його батька. І оборонця Києва Миколу Макаренка, і ще тисячі Героїв, чий сонм нині стоїть разом з Лицарем біля Стіни Михайлівського Золотоверхого, вже не Небесною сотнею – Небесною Армією. Такий от чуттєвий був цей вечір. “За все життя роботи на київських кіностудіях я не заробила ні загашника на чорний день, ні дачі, ні квартири, ні машини – тільки пенсію-мінімалку. Хоча усі без винятку мої фільми відзначені кінофестивалями, вітчизняними і міжнародними. За останні 24 роки держава профінансувала тільки два моїх фільми . П’ять фільмів я поставила безкоштовно. Але у мене є справжній капітал – це родина і друзі. Чого варті будь-які матеріальні капітали, якщо у людини немає справжнього. Тільки от вже ніколи не повернути тих нереалізованих років простою, коли мені не давали змоги працювати”, – сказала пані Ольга. Справжність панувала в цей дивовижний київський вечір у кожному слові і кадрі, освідченні і побажанні. Многая творчая літа, дорога пані Ольго, справжня в усьому!
Слово многоцінне “Не знаєш, ким бути, – читай “Собор”!” · с. 9сторінка оригіналу ↗ Дарія БІЛОКОБИЛЬСЬКА, Навчально-науковий інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка Фото з мережі
31 травня в Музеї-кімнаті Олеся Гончара навчально-наукового інституту філології відбувся захід “Поети-піснярі в колі Олеся Гончара”. На подію завітали заслужений діяч мистецтв України Віктор Герасимов, професор кафедри романської філології ННІФ, перекладач та поет Дмитро Чистяк, українські поети-піснярі й публіцисти: Олександр Балабко, Валентина Давиденко, Тетяна Левицька, Ярослав Чорногуз, Вікторія Шевель, Іван Шевель, Юлія Гупалюк, Галина Дацюк, Владлен Ковтун, а також лавреати Міжнародної українсько-німецької премії імені Олеся Гончара Богдан Гасюк та Захар Зіненко. Розпочала захід заступниця директора ННІФ Надія Янкова. Вона привітала присутніх у стінах філологічного осередку Шевченкового університету. Потім слово надали Віктору Герасимову, який передав до музею унікальне фото з Олесем Гончарем та розповів дещо про її історію. Світлина відображає 1962 рік, місто Дніпропетровськ, де проходила нарада молодих письменників Придніпров’я. На знімку разом з Олесем Терентійовичем – Микола Сингаївський (автор “Чорнобривців”), Михайло Чхан, Дмитро Білоус, Борис Олійник, Ліна Костенко, Павло Руденко, Олександр Билінов, Володимир П’янов, Віктор Корж та Ігор Пуппо. Фотографія відтепер доступна відвідувачам музею. Далі очільниця музею Дарія Білокобильська розповіла про збірку “Фронтові поезії” Олеся Гончара, перевидану інститутом у 2018 році до 100-річчя письменника. Після виголошених слів читали вірші про війну, про молодість, про любов до Батьківщини та життя… Лунали пісні, про червоний мак – квітку пам’яті, світлих споминів та надій, зокрема, на слова Віктора Герасимова “Маки червоні”, Олександра Балабка “Танго і маки” та Дмитра Чистяка “Я до тебе прийду”. Пісні прозвучали на пошану і в пам’ять новітніх захисників, полеглих в боях за Україну. Поети згадували Олеся Гончара й історії, пов’язані з ним. Наприклад, письменницькі родини Ярослава Чорногуза й Гончара мешкали по сусідству в Кончі- Озерній, поетка Тетяна Левицька жила на вулиці імені Олеся Гончара та захоплювалася його громадською діяльністю. Захар Зіненко та Богдан Гасюк згадували, як познайомилися з ім’ям та творами письменника, а також проаналізували особливості його авторської мови. Захар Зіненко розповів: “На початку війни на потреби ЗСУ ми з друзями робили акцію, де збирали російську літературну макулатуру, я випадково знайшов світлину 1959 року з хатою та родичами Олеся Гончара в Сухій. Тепер передам її у ваш музей. Коли письменник працював у полтавському селі вчителем, він там теж бачив собор – Різдва Пресвятої Богородиці та дерев’яну церкву, яку потім знищили – за день “розірвали” тракторами”. Тому цей храм теж був прообразом його “Собору”. Богдан Гасюк наголосив, що найбільше Олесь Гончар йому відлунює саме ставленням до мови й до письменства. “Оце поклоніння Слову засобами самого слова… І до ваги того слова у творенні нації, яка позбавлена всіх ресурсів, крім мови. Це те, що наблизило мене до нього, – каже молодий письменник, – бо все-таки не можна говорити, що твори Гончара не позначені часом. Так, тоді були інші обставини. Це те, як колись сказала Вільде (одна з улюблених моїх авторів), що можна стати і просто бути знищеним, а можна робити своє… І Олесь Гончар теж робив своє, і це є десь, можливо, компроміс, який все-таки був! Який, можливо, йому сам дуже сильно болів як письменнику й людині тонкого складу натури. Особливо це відчувається в його ранніх творів”. Владлен Ковтун був ініціатором перейменування вулиці Чкалова в Шевченківському районі Києва на вулицю Олеся Гончара. На зустрічі він розповів про перебування письменника в харківському конц-
Вітання новому заслуженому діячу естрадного мистецтва України Олександру Балабку
Молоді письменники слухають про Олеся Гончара таборі “Холодна гора” під час війни. Про міцну дружбу Олеся Гончара з його університетським вчителем, професором Юрієм Шевельовим і про те, як письменник перекидав крізь ґрати записки в надії, що вони дійдуть до вчителя і той визволить його з полону. “Мій тато, зачитувався “Прапороносцями” й говорив, що має враження, ніби вони з Гончарем воювали в одному взводі”, – ділиться Владлен Кузьмич. У теплій щирій атмосфері учасники згадували власні історії про Гончара. Журналістка Галина Дацюк, розповіла, як вчителька української мови Кременецької школи-інтернату № 2 довірливо дала їй прочитати заборонений “Собор”. “Галю-ню, як же нині розпинає Шамота Олеся Гончара! Але ти маєш прочитати цю книжку”. “Не знаєш, ким бути, – читай “Собор”! Я прочитала, стала лікарем, але й поезію не покинула. І досі перечитую у меланхолійні години”, – розповідає Вікторія Шевель, яка приїхала на захід із Переяслава разом із сином Іванком. До слова, публіцистка Галина Дацюк відзначила захід так: “Сьогодні непроминальна й змістовна подія. Вона цікава тим, що ми відкриваємо Олеся Терентійовича як прекрасного романтичного поета І ще раз – як державника, оборонця української мови, оборонця духовності… Згадуємо, що відродження Золотоверхого Михайлівського собору – ініціатива Олеся Терентійовича, про це свідчить таблиця на стіні відродженої Святині”. Поетеса та художниця Валентина Давиденко озвучила власні сумніви: “Міг чи не міг тоді Гончар стати із прапором і сказати: “А я – ні!”? Ми не знали, що тоді було і які були методи. Але ми, хто вчилися на факультеті журналістики, це відчували. Я тільки потім, ставши досвідченою журналісткою поважного віку, була шокована, коли дізналася, яка кількість людей відстежували наш кожен крок, щоби при невідповідності системі потім донести, кому потрібно. Ми зараз маємо опцію, завдяки чому в неймовірних умовах постала незалежність України! У неймовірних умовах наша країна витримала ці роки та стоїть зараз. Війна перевела цю опцію світу, особливо Європі. Нарешті на Україну подивилися як на величезну самодостатню культурну націю”. Професор та голова журі Міжнародної україно-німецької премії імені Олеся Гончара Дмитро Чистяк розповів про конкурсі запросив студентів подавати свої роботи. Адже одна з особливостей премії – вік учасників до 27 років. Насамкінець Віктор Герасимов, як голова творчої спілки “Асоціація діячів естрадного мистецтва України” відзначив щирого друга музею і всіх українських митців – письменника, публіциста Олександра Балабка – почесним званням “Заслужений діяч естрадного мистецтва України”. Приєднуємося до привітань і дякуємо, що обрали наш музей для цієї знакової події! Чекаємо нових зустрічей. Слава Україні!
Дарія Білокобильська, Іван Шевель, Віктор Герасимов, Олександр Балабко, Галина Дацюк, Дмитро Чистяк
Тільки в “СП” · “Нехай і через десять років заслання, аби тільки вижити, аби тільки повернутись у рідну хату”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Олег ГОЛУБ, онук Леонтія Никифоровича Голуба
Закінчення. Початок в ч. 21 за 2024 р.
…У Левка перед очима пропливли всі допити та очні зустрічі зі свідками з його ж села ще в першій кримінальній справі – за антирадянську агітацію. – Свідок Завгородній Зосим Трохимович, 1885 року народження, ви впізнаєте Голуба Леонтія Никифоровича, 1894 року народження? – запитував слідчий. – Так, впізнаю. – Ви підтверджуєте, що Леонтій говорив привселюдно, що прийде ще час, коли всіх комуністів і активістів попалять, а ваше майно повернеться назад? Ну? Не чую. Ви ж працюєте в селі листоношою, навіть є кандидатом у члени партії більшовиків, скрізь буваєте і все про всіх знаєте! То ви підтверджуєте слова підсудного? – Так, товаришу слідчий, підтверджую. А ще під час жнив він казав, що далеко совітам зі своїми колгоспами до Німеччини та Польщі. Там один селянин має в сто раз більше, ніж наш колгосп. А ще займався навмисним шкідництвом – то биків колгоспних спеціально голодом заморив, що вони не росли і худі були, мов старі дошки. То скирту з напарниками поклав так, що вона затекла і згнила, а то й серед бурячного поля спеціально насіння бур’яну насіяв! – не міг вгамуватись Завгородній і плів все, що в голову збрело. Леонтій упіймав погляд земляка, очі якого скажено бігали, а руки тремтіли чи то від хвилювання, чи від чергового запою. Пригадалось, як старший майже на десяток літ Зосим завжди заздрив малому Леонтію, коли зустрічались у дідусевій крамничці. Інколи навіть наймався на роботу до Никифора Голуба, бо дітей треба було годувати, а свого господарства не мав та й до роботи був не хвацький. Все більше погуляти в шинку та пожалітись на свою долю бідняцьку, а при появі більшовиків у селі, бач, в люди вибився та прислужувався їм за нагоди. “Та Господь йому нехай суддею стане!” – подумалось Левкові. – Свідок Заболотній Максим Йосифович, 1902 року народження, ви підтверджуєте, що арештований Голуб Леонтій привселюдно говорив: “Коли я був у Німеччині в полоні, мені краще жилося полоненому, ніж тут вільному в Україні більшовицькій”? – Так, товаришу слідчий, щось про це говорив Леонтій. Але він і справді був чотири роки в полоні. – Я вас не запитую, де і скільки він був! Я запитую, що і де говорив арештований проти заходів радянської влади! – гримнув опер. – Та я й не чув більше нічого, я з Голубом мало знайомий. Так, працювали разом трохи в колгоспі, знаю, що він виходець із сім’ї куркуля і сам був куркулем. Господарство його було міцне, навіть до революції мали свою бакалійну крамницю. Після розкуркулення він із сім’єю втік від висилки, але років через три повернувся і став працювати в колгоспі на різних роботах. Більше я про арештованого нічого не знаю. Леонтій дивився на земляка і сам не міг пригадати чогось такого, щоби їх двох поєднувало – різниця в роках солідна, росли не на одному кутку і навіть в колгоспі спільних справ не мали. Хіба що батьки їхні колись за землю сварились, так хіба то привід, щоби оце зараз зводити рахунки? – Свідок Гайдай Микола Дмитрович, 1898 року народження, виходець із сім’ї бідняків, активіст і комсомолець, що ви можете розповісти про підсудного Леонтія Голуба? – Товаришу слідчий, я завжди наголошував і доповідав голові сільської ради та оперуповноваженому Вільшанського відділу НКВД Якименку, що громадянин Голуб Леонтій Никифорович є запеклим ворогом радянської влади. Він скрізь привселюдно за нагоди закликав селян до супротиву та повалення влади рад. Говорив: “Радянська влада вихваляється своєю міццю?! А тільки капіталісти нагадали про війну, то радянська влада обдирає з нас останнє та відправляє тим же капіталістам на відкуп від війни”. – Що ще ви чули чи були свідком протиправних дій підсудного? – неквапливо продовжував допит слідчий. – Так, звісно, товаришу слідчий. Під час організації колгоспів все сімейство Голубів, а також тесть Леонтія – Цьопа Пилип Кіндратович – активно виступали супроти лінії партії більшовиків та вели активну контрреволюційну діяльність. Восени 1937 року Леонтій агітував селян: “Кидаймо колгоспи та їдьмо на Донбас! Нехай комуністи самі господарюють на землі та нас годують і шлють нам хліб!”. А ще біля сільради привселюдно закликав: “Я два роки працював усією сім’єю, але весь час був у скруті! Не потрібна нам така влада, яка у нас забирає все! При царі нам і то набагато легше жилося!”. Леонтій презирливо дивився на цього іуду, якого ненавиділа добра половина рідної Зеленої Діброви і навколишніх сіл. Чув, що той навіть свою рідню із сусідньої Товстої здав чекістам і допомагав розкуркулювати. А потім довго хизувався цим та пиячив на копійки, які йому заплатили новоспечені червоні пани за бездоганну службу. Відраза до нього у Леонтія була змолоду. Микола був хитрий, слизький і заздрісний, завше йому було все мало, тай в колгосп побіг одним із перших. А що йому було втрачати: землі й худоби не мав, працювати навіть у колгоспі не брався. Так, був “шісткою” в голови сільради. Тож чекати чогось доброго від цього односельця Леонтію не доводилось… – Свідок Хивренко Мусій Федорович, 1894 року народження, ви підтверджуєте, що знаєте арештованого? – Так, товаришу слідчий, я добре знаю Леонтія Голуба, бо жив по сусідству і ми змалку товаришували. Леонтій зустрівся поглядом із Мусієм та встиг прошепотіти: – Як ти міг? За що? Хивренко здригнувся та ледь вимовив: – Пробач, Левку, я не зміг. Мене змусили. У мене ж діти ще малі… – У тебе діти? А про моїх шістьох ти подумав? Не чекав від тебе такої підлості… – Припинити розмови, бо зараз обоє до карцеру підете! Відповідати на поставлені запитання! – прогорлав розгніваний опер. А Леонтій поринув у спогади, коли ще малими з тим же Мусієм, що жив поряд через дві хати, бігали купатися до Кушнірівського ставка, а взимку разом весело колядували та їли смачну козячу ряжанку у його бабусі з однієї великої череп’яної миски. Та навіть юнаками задивлялись на одних дівчат, вели таємні парубоцькі розмови. На весіллі Леонтія та Ївги Мусій найбільше витанцьовував із сільськими дівчатами, а коли Леонтій був у полоні, той допомагав, як міг, його сім’ї. А зараз ось як виходить… …Двері каземату знову гучно відчинились, і до закіптюженої камери заштовхали змореного Прудиуса. Надворі вже починало вечоріти. – Що там, Федоре? Що ті бузувіри знову від тебе хотіли? – Ой, Левку, не знаю, як тобі сказати. У цих “господарів життя” сьогодні гамірно надвечір. Чув одним вухом, що приїздить з перевіркою сам комендант НКВД Київської області Воробйов. Наші кати бігають перелякані й заклопотані. На роботи завтра нікого брати не будуть. Хоча, напевно, є і добра новина. Сьогодні начальник уманського НКВД Соломон Лєндерман, якому я в кабінеті підлогу латав, ніби ненароком обмовився: “Нє бойся, кулак, может, вас і нє расстрєляют! Пайдьотє по етапу, будєтє работай іскуплять свою віну перед савєтскай родінай. Даже па чєрвонцу в дарогу дадім!” А потім голосно розреготався. Бреше
Вирок трійки пройдисвіт, а може, справді не все втрачено. Маленька іскра надії зажевріла і в Левка. А може, ще й поживемо, побачу своїх діток. Нехай і через десять років заслання, аби тільки вижити, аби тільки повернутись у рідну хату. З такими думками, які хоч трохи зігрівали душу, під щебет травневого соловейка, який затягнув за вікном свою улюблену пісню, Леонтій заснув… І вчергове побачив сон, який протягом трьох останніх місяців не давав спокою. Він, ще зовсім юний 19-річний наречений, зі своєю коханою, на рік старшою красунею Ївгою, ідуть вінчатися до сільської церкви в 1913 році. Позаду них – поважні свідки: від жениха – Михайло Петрович Терещенко та брат Петро Никифорович Голуб, а по нареченій – Олексій Ігнатович Дрипка і Афанасій Наумович Красицький. По-святковому вбрані дівчата-дружки співають весільних пісень, а гамірна дітвора забігає аж наперед молодят та уважно роздивляється, з цікавістю тицяючи на них брудними від пилюки пальцями. Біля кожного двору стоять дідусі з бабусями, яким молодята поважно вклоняються, а ті, в свою чергу, хрестяться і бажають Леонтію та Ївзі довгих років спільного щасливого життя. Ось уже й підійшли до сільського Свято-Миколаївського храму, де на них мали чекати батьки та священник. Але чомусь двері церкви зачинені, навколо нікого немає, тільки два чорних ворони голосно каркають десь на вершечку дзвіниці. Леонтій намагається щось запитати в Ївги, оглядається, а навколо – ні душі. Він хоче покликати наречену, а в горлі, немов клубок диких бджіл, що не дає вдихнути і жалить вбивчою отрутою. Раптово відчиняється церква, і Леонтій знову помічає прямо в дверях велику домовину, вбрану весільними рушниками. На цьому місці він завше прокидався. Але цього разу цікавість взяла верх навіть уві сні: Левко наважився підійти ближче й побачив, що в тій домовині лежить він сам, вбраний у брудну спідню білизну, а в руці замість хреста затиснутий великий залізний червінець, з-під якого витікає руда кров… Леонтій прокинувся в холодному поту і довго тихцем молився, ніяк не міг збагнути, що б той сон означав… “Ото, напевно, Федір зі своїми вечірніми новинами про заслання та червінець на додачу так вплинув на мозок, що аж дурне наснилося”, – міркував собі Леонтій.
19 травня 1938 року Так до ранку вже й не міг заснути. Знову пригадав весілля, як гуляли великою родиною та скільки було планів на щасливе подружнє життя у молодят. Як потім раділи народженню первісточки Тетянки… Але клята війна зруйнувала всі мрії. А потім полон і скажена круговерть війни на батьківщині, хвороби, розруха й голод. Як взагалі вдалось вижити – досі дивується. І чому зараз він, мирний хлібороб, сидить в оцій буцегарні і в чому його провина? Вранці і до так тісної камери перевели ще одного земляка-зеленодібрівця. І не абикого, а колишнього голову колгоспу Артема Семенчука-Нечитайла! Леонтій не втерпів і одразу підсів до нього. – Що сталось, Артеме? Чим ти не вгодив своїм панам-більшовикам, яким так старанно та добросовісно служив? Невже теж шкідництвом займався? – лукаво та з неприхованою посмішкою звернувся до колишнього голови. – А я ж казав, що ми хоч і з ніг попадаємо всі в тому колгоспі, а планів вашої партії не виконаємо. А ти нас ганяв і погрожував віддати під суд за невиконання та шкідництво. А воно он як обернулось! – А що мені було робити? Не я, то хтось інший був би на моєму місці, – тихо відповів Семенчук. – Чужої крові та гріха немає на моїх руках. Сам із сім’єю ледве пережили голодний 1933 рік. Нікому зла не робив. – Так чого ж ти тоді тут із нами в цьому смердючому казематі? – долучився до розмови Федір Прудиус. – Чи, може, гостинців нам вирішив передати з дому? – Ні, проходжу в тій же справі, що й ви. Хтось доніс на мене. В додачу ще й невиконання планів заготівлі долучили. Отака вам картина олією, дорогі земляки. Не тримайте на мене зла, в цій камері нам уже немає що ділити. – То так, звісно! Але яка ж лукава наша доля: я сиджу за те, що ненавидів вашу владу, а ти сидиш за те, що їй прислужував! – голосно розсміявся Федір. – Ну ось тепер, Семене, можеш нам голосно заспівати на всю камеру свою улюблену сільську застільну пісню, яку ти полюбляв затягнути в компанії таких же активістів-комсомольців: “Ой дука-дука, куркуль гадюка, насміхається, Ой нащо-нащо бідна голота напивається…” – не стримав іронічного сміху Леонтій і всі співкамерники, яких на зорі більшовицької колективізації було розкуркулено і позбавлено всього особистого майна. …День минав у сумних розмовах. Близько двадцяти душ, яких зігнали в цю тісну комірчину, думали-гадали, яка доля їх чекає найближчим часом. І переважно всі небоги з цієї та сусідніх камер були з рідних країв, тільки з милої Зеленої Діброви їх було кілька душ: Ілля та Никон Майбороди, Олександр Степура, Захар Нечитайло, Василь Красицький та далекий родич дружини Ївги – Зосим Цьопа. А ще з сусідньої Топильної були тут земляки Федора Прудиуса та його побратими по гризлівському загону Єфим Прудиус та Опанас Колісник. Крім них, Левко зустрічав і Оксеня Юрченка, Григорія Назаренка, Петра Мацепу та Каленика Молочка.
Тільки в “СП” · “Привидівся ще зовсім юним, наче щойно познайомились, як висвистував соловейком попід тином”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
лась Ївга. – І де зараз Левко, немає жодної звістки… Діти часто запитують, а відповісти їм нічого. Та й сни негарні майже щоночі заважають відпочити після тяжкої щоденної колгоспної праці. Де ти, мій господарю, де ти, мій соловейку? Як шестеро наших дітей на ноги мені самій піднімати? Чом мовчиш, соколе мій ясний?”
смішкою промовив Данілов до напарника. Але той ніяк не міг розтиснути кулак Леонтія і гамселив руків’ям револьвера по ще теплих, але міцних руках селянина, з яких бризкала густа кров. – Вот сука хахляцкая! Ти сматрі, как дєржит! Думал і вправду пагулять успеєт на наші дєнєжкі, – сміявся захмелілий кат. – Да ладно, брасай єво! Пашлі за слєдующім. У нас єщьо многа работи на севодня! Пускай забіраєт жмура вон Кравченко і Верещук. Ім тоже деньги пригадятса, – прогорлав опер Данілов.
P. S. 26 листопада 1958 року постановою засідання президії Черкаського обласного суду пос* танова трійки УНКВД Київської області від 25 квітня 1938 року стосовно Леонтія Никифоровича Голуба скасована, а справа закри* та за недоведеністю пред’явлено* го обвинувачення засудженому. Дружина Ївга прожила ще майже сорок років вдовою, виростила шестеро дітей, тяжко працювала в місцевому колгоспі ім. Петровського різноробочою. Доживала віку у доньки Степаниди в м. Ватутіному, де й упокоїлась. Похована на міському центральному кладовищі. Леонтій лежить в уманській землі, найімовірніше, в братських могилах на старому міщанському цвинтарі разом зі своїми земляками та односельцями, куди їх звозили автівками після розстрілів у підвалах місцевого відділу НКВД. Єдиний свідок – Мусій Хивренко, дожив до 1958 року, від усіх своїх попередніх звинувачень та свідчень повністю відрікся. Максим Заболотній у 1939 році був призваний до лав РККА і загинув у тому ж році на кордоні з Фінляндією. Зосим Завгородній помер від переохолодження, заснувши під тином взимку 1940 року. Миколу Гайдая влітку 1941 року розстріляли німці у Звенигородці. Його, колишнього активіста, здали окупантам односельці – за всі страждання, що той приніс людям, прислужуючи більшовицькій владі. Матеріал написано на основі архівних справ, що зберігаються в Державному архіві Черкась6 кої області та архіві обласного відділу СБУ
*** Ївга раптово прокинулась, ледь задрімавши. Привидівся Леонтій, якого стомилася в тривозі чекати вже четвертий місяць поспіль. З вулиці чулося тужливе виття пса в буді. Діти міцно спали, а з голови жінки не йшов Леонтій… Привидівся ще зовсім юним, наче щойно познайомились, як висвистував соловейком попід тином, аби викликати дівчину з хати на посиденьки. І як у нього так по-справжньому виходило – дивувались сільські парубки. – Он явився вже твій голуб-соловейко, – бурчала мати. – Дивись, дівко, бо дограєшся зі своїми посиденьками! Не дай Боже принесеш у пелені дитину – вижене батько з двору! – Ой, мамо, та що ви таке говорите! Левко добрий і хазяйновитий хлопець. І дарма ви кажете, що він зазнайкуватий, бо його батько тримає дідову крамницю в селі. Він землю любить і працює так само тяжко біля неї, як і наші Сергій з Андрієм. З нього з часом буде добрий господар, ось побачите, мамо! – захищала Ївга свого обранця. – І байдуже, що він на рік молодший за мене, зате розумніший і навіть писати та рахувати навчився в діда. – То нехай сватів засилає і не мозолить очі сусідам у нас під двором, – не вгамовувалася мати. “Ох, як давно те все було і чи було по правді, – гірко задума-
Людмила Бабенко, Олег Пустовгар, Марина Гриньова кованої для безкоштовного поширення в українських університетах на грант Посольства США. Родзинка і суперподія на презентації в ПНПУ – експонування унікальної платівки з написом “Щедрик” у виконанні Українського національного хору (Нью- Йорк, 1922 рік). У межах презентації продемонстрували відеозапис виконання “Щедрика” хором “Калина” Полтавського педуніверситету.
Дослідниця історії “Щедрика” та культурної дипломатії України, наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, засновниця Інституту М. Леонтовича у Полтавському педагогічному університеті представила виставку, провела екскурсію. А ще пані Тіна подарувала бібліотеці імені Михайла Жовтобрюха Полтавського педуніверситету примірник своєї книжки “Щедрик. Відома пісня з невідомою історією”, опублі-
Полтавський офіс УІНП
Тільки в “СП” · “Привидівся ще зовсім юним, наче щойно познайомились, як висвистував соловейком попід тином”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Та й сусіди-боровичани теж проходили в одній кримінальній справі – Данило Клименко, Опанас Снітко, брати Сергій та Іван Боровики. У кожному селі до ста душ, ато й більше, НКВДисти арештували та відправили по буцегарнях. Більшовицька затія швидко збудувати комуністичний рай на селі ніяк не знаходила підтримки серед селянства. Шукали “винуватців” і запроторювали до казематів, змушуючи підписувати зізнання у гріхах, яких селяни не здійснювали. …Тихий весняний вечір та щебет соловейка заглушив гамір у коридорі каземату. Двері камери відчинилися, і увійшли два міліціонери, серед яких Леонтій впізнав незмінного вартового рудопикого кацапчука і одного з оперів місцевого відділу НКВД Данілова. Він тримав у руках папери і проволав: – Заключьонниє Красіцкій, Цьопа, Прудіус, Голуб – берьом сваї вєщі і бистра на вихад! – Ото вам, знову ніч надходить, а цим бузувірам не йметься, – пробурчав невдоволено Леонтій. Та і які речі брати, за три місяці перебування по цих буцегарнях весь одяг перетворився на брудне ганчір’я, від якого тхнуло потом і цвіллю. Левко кинув погляд на Федора та Зосима, хотів щось запитати, але передумав, бо побачив, що й земляки неохоче збирають свої нехитрі речі. Вийшовши разом у коридор колишньої взуттєвої фабрики, помітили ще добрих десятків зо три таких же неборак, як вони самі. Під голосні крики конвоїрів вийшли у двір фабрики. Вже майже стемніло, але Левко примітив вдалині біля центрального приміщення три стареньких бортових авто, біля яких товклись зо п’ять ще зовсім юних міліціонерів. Всупереч Левковим очікуванням, що їх вантажитимуть на ці автівки, бранців під наглядом самого начальника тюрми Абрамовіча повели до приміщення місцевого відділку НКВД. Душ 40 зібрали у великій кім-
Ірина Удовіченко
Презентація і експонування стали можливими завдяки організаційному сприянню й всебічній підтримці ректорки ПНПУ Марини Гриньової, кафедри історії України, яку очолює професорка, знана дослідниця історії України ХХ століття Людмила Бабенко, та депутатки обласної ради Яніни Барибіної. Учасників церемонії відкриття виставки привітали директорка Департаменту культури і туризму Полтавської ОВА Ірина Удовіченко та представник Українського інституту нанаті, де знайомий вже кат Гришка Пєтров наказав усім роздягатись до спідньої білизни та здавати всі цінні речі, якщо в когось є такі. – Знущаються ці падлюки чи що? – прошипів Зосим. – Які ще у нас можуть бути цінні речі, хіба що єдиний золотий зуб у моєму роті? – підтримав розмову Федір. – Так, браття, щось ці більшовички геть з глузду з’їхали. У мене добротні чоботи і ті ще в звенигородському тюрподі відібрали, – підтримав розмову Леонтій. – А сєйчас вас па аднаму атвєдут в баню, перєадєнут і атправят па етапу. Нєсматря на то, что ви злосниє врагі савєтскава народа, ми дайом вам шанс ісправіться. К таму же в дарогу палучітє па це-лих 10 рублєй на прапітаніє і табак, – горлав комендант райвідділу Карпов. Леонтій запримітив, як опер Данілов разом із міліціонером-водієм Зудіним по одному виводили бранців до іншої кімнати, хвилин через десять поверталися і забирали чергового небогу. На душі було тривожно. Гріла думка, що ще поживемо, може, не розстріляють кати… – Ой, Федоре, щось неспокійно на душі, – прошепотів Левко до Прудиуса. – Та не бійся, я ж казав тобі вчора, що той Абрамовіч натякав мені. Все буде добре. Я піду перший та чекатиму тебе. А ти не барись. Ще й помолитися встигнеш! – підморгнув Левкові Федір та підійшов ближче до дверей, за якими лякала тривожна невідомість. Дочекавшись своєї черги та перечитавши подумки всі молитви про спасіння душі й тіла, Леонтій пішов поперед конвоїрів. За дверима іншої кімнати стояв великий стіл, завалений стосами паперів, за яким сидів худорлявий, середніх літ чоловіку міліцейському мундирі і уважно роздивлявся документи. Поряд тупцяв начальник місцевого НКВД Соломон Борісов-Лєндерман. – Таваріщ Варабйов, ета пріціональної пам’яті Олег Пустовгар. Виставковий проєкт присвячено історії міжнародного тріумфу “Щедрика” Миколи Леонтовича, світових гастролей Української Республіканської Капели під орудою Олександра Кошиця. Проєкт створено і популяризується на грант Відділу преси, освіти та культури По-
Тіна Пересунько гаварьонний к расстрєлу кулак Лєонтій Нікіфаравіч Голубь, по статьям 54-10 і 54-11 уголовного кодекса усср. Злосний пратівнік калєктівізації, кулак і антісавєтчік. – Ну чєм же тєбє, сволочь кулацкая, наша савєтская власть не угаділа? – піднявши від паперів свій важкий погляд, єхидно промовив той київський начальник за столом. – Нічєво, помні нашу дабрату, на вот, бері целий чєрвонєц – можєт прігадітся в дальнєй дарогє, – якось лукаво промовив він. Але куди було подітися, Леонтій затиснув залізного червінця в правій руці, що аж хруснули кісточки, і, не дякуючи, рушив босий, лише в брудній спідній білизні з конвоїрами, які, всупереч Левковим сподіванням, що поведуть на вулицю, в приготовані вантажівки, підштовхнули його в інші двері, за якими сходи вели до підвалу. “Ага, звісно ж, ще ж лазню обіцяли і новий одяг, бо куди ж їхати в далеку дорогу в одному спідньому”, – подумалось Леонтію. Довгі сходи скінчились у якійсь великій напівтемній кімнаті. Недобре передчуття не давало спокою Леонтію. Серце калатало в грудях, готове щомиті вирватись назовні. Він відчув, що конвоїри трохи відстали від нього, бо навіть сивушного перегару не стало відчутно. Хотів обернутись, але різкий окрик Данілова обірвав це бажання: – Іді бистрєй і нє абарачівайся, морда кулацкая! Леонтій побачив перед собою руду цегляну стіну в шматках якогось кривавого місива та дрібних кісток. “Господи, невже це кінець…” – ледь встиг подумати, і від страшної здогадки похололо в грудях. Пострілу навіть не почув… Кати спрацювали за своїм злагодженим кривавим сценарієм. – Ну вот, єщьо на аднаво врага пралєтаріата стала мєньше! Забєрі у нєво червонєц, он єму уже не прігадітся, – з єхидною посольства США в Україні. У червні минулого року авторка цього проєкту Тіна Пересунько відвідувала Полтаву. У затишному дворику Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського вона блискуче прочитала лекцію “Симон Петлюра і Культура”. Важливість лекції не лише втому, що це дослідження – потужна “точка зборки” з теми пізнання Петлюри не лише як військового, громадського і державного діяча, але й як подвижника на ниві національної культури. “Родзинка” лекції ще й у тому, що супроводжується унікальними архівними аудіозаписами, була ілюстрована фото-й кінохронікою. І от новий візит Тіни Пересунько до Полтави.
Полтава вшановує свого земляка Симона Петлюру з нагоди 145-річчя від дня народження. Заходи з пошанування видатного державного і культурного діяча продовжилися в Полтавському національному педагогічному університеті (ПНПУ), де презентовано унікальну виставку “Прийшли, заспівали, перемогли”.
Шевченкіана · “Мені здається, що я точнісінько той самий, який був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилася”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вами віршованим рядком, але ж у Шевченковій поезії й слова такого немає – мерзотник. Але є інше, вбивче – паскуда. Вони – кругом паскуди! Знаю, що наступного дня пароплав не привіз у пошті сподіваної волі, й ваш розпач був, здається, безмежним… – Пароплав із Гур’єва не привіз мені анічогісінько, навіть листа. Листів, утім, я не чекав, бо вірні друзі мої давно вже не уявляють мене в цій огидній конурі5. О мої щирі, мої вірні друзі! Якби ви знали, що зі мною роблять на розставанні десятилітні кати мої, ви б не повірили, бо я сам ледве вірю в ці мерзоти. Мені самому це здається продовженням десятилітнього огидного сну. – Ви навіть гірко жартували, що свобода ваша десь із ділком-писарем у шинку гуляє… – І це вірно, вірно тому, що найближчі мої мучителі оглядами, муштрами, картами і пияцтвом проклажаються6, а письмовими справами відає який-небудь писар Петров, розжалуваний у солдати за шахрайство. Так ведеться споконвіку і порушити священний заповіт батьків задля якогось там рядового Шевченка суперечило б як заповіді батьків, так і правилам військової служби. – Вашими вустами недоля жартує… – На серці страшна туга, а я себе жартами потішаю. А все це робить зо мною вітрогонка надія. Не вішатися ж і справді через якогось п’яницю батька-командира та достойного секретаря його… Надія наша найніжніша, постійна, до гробової дошки незмінна ненька-коханка… – Якби не надія, то, певне, в цьому лютому горі на чужині можна було зламатися… Але з вами, великий український Кобзарю, цього не сталося! – Все це несповідиме горе, всі роди приниження та наруги минули, як ніби не торкаючись мене. Найменшого сліду не зоставили по собі… Мені здається, що я точнісінько той самий, який був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилася. – Радію, що ви таки дочекалися пароплава з Гур’єва, який привіз офіційний дозвіл на звільнення, про що дізналися 21 липня 1857 року од одинадцятій годині ранку, а вже 2 серпня відбули з Новопетровського укріплення. – На завершення подякував Всемогутньому Людинолюбцю, який дарував мені силу душі й тіла пройти цей похмурий, тернистий шлях, не вразивши себе і не принизивши в собі людської гідності. – Доземний уклін вам, єдиний і найдорожчий Кобзарю, за цю розмову – сумну і чисту, безцінну. Живе в мені святим ангелом світла й тепла надія, що з вами буду знову розмовляти… Амінь! ____________ 1 Див. Мельниченко В. Розмова з Тарасом Шевченком // Слово Просвіти. Ч. 9. 7–13 березня 2024 р. Його ж. Розмова з Тарасом Шевченком (про книги, які, “читая, оживаєм…”) // Слово Просвіти. Ч. 16. 25 квітня – 1 травня 2024 р. 2 Тобто зажурився. 3 Компіоні (Кампіньйоні) Андрій Олексійович – гарнізонний інженер-підпоручик Новопетровського укріплення з 1856 року. 4 За спогадами Агати Ускової – дружини коменданта Новопетровського укріплення Іраклія Ускова, – Компіоні, якого вона називала фертиком, часто зустрічався з Шевченком у них удома й, знаючи про добре ставлення коменданта до засланця, не міг шкодити йому. Це лише наголошує відверту підлість, вчинену молодим офіцером. 5 Справді, два останні листи з волі – від Михайла Лазаревського та Броніслава Залеського – датовані травнем 1857 року. Лазаревський якраз і повідомив Шевченка на початку травня про можливе швидке звільнення поета. Що стосується заслання в Новопетровському укріпленні з 17 жовтня 1850 року до 2 серпня 1857 року, то Тарас Григорович називав його “семирічною тюрмою”, “безмежною тюрмою”, “моєю тюрмою”, “справжньою пустелею” та ін. 6 Так у Шевченка – буквально. Певно, засланець мав на увазі, що вони прохолоджуються, тобто проводять час у розвагах, уникають серйозних занять, ледарюють.
Шевченкіана · “Мені здається, що я точнісінько той самий, який був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилася”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження розмови, звісна річ, уявної, з Тарасом Шевченком1 обумовлене тим самим основним принципом: Кобзареві тексти справжні, не зачеплені чужим “ніже яким словом”. Ідеться про історію, яку видатний шевченкознавець Сергій Єфремов схарактеризував майже сто років тому: “Це жахлива історія за найкращу може служити ілюстрацію до становища поета на засланні…”
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
– Дорогий Тарасе Григоровичу, розмова ще не почалася, а вже бачу, що радості вона вам не принесе, чоло ваше похмаріло. Простіть мене, що нагадую тяжкую душі печаль… – Правду сказати, в моєму минулому житті не багато було радості, та все-таки було щось схоже на свободу, а одна тінь свободи людину підносить. Колись бувало, хоч подивишся на радості людей, а тепер і чужого щастя не бачиш. Кругом горе, пустиня, а в пустині казарми, а в казармах солдати, а солдатам яка радість до лиця? – Починаючи з весни 1857 року, ви жили напруженим очікуванням офіційного документа про звільнення з заслання, котрий мав прибути з поштою, що доставлялася пароплавом із містечка Гур’єва. Так було і того вечора в середині червня 1857-го… – Надвечір пошта прийшла, але ні мені, ні про мене нічого не привезла. Знову я опустив ніс на квінту2. Знову туга і безкінечне ждання. Невже досі не могли зробити в корпусному штабі щодо мене розпорядження? Холодні, байдужі тирани! Ввечері повернувся в укріплення і отримав наказ від фельдфебеля готуватися до огляду. Такий результат давнього дожидання і з таким трепетом очікуваної Свободи. Важко, невимовно важко! Я одурію, нарешті, від цього нескінченного ждання. – А що з військовим оглядом? – Для цієї важливої грядущої події мені приганяли амуніцію. Яка мерзенна грядуща важлива подія! Яка нескінченна та огидна підгонка амуніції. Невже й це ще не востаннє мене виведуть на площу, як безсловесну тварину, напоказ? Ганьба і приниження! Трудно, важко, неможливо заглушити в собі людську гідність, стати навитяжку, слухати команди і рухатися, мов бездушна машина… – Та довелося вам усе-таки знов узяти участь в огляді батальйонним командиром 4-ї роти 1-го лінійного батальйону Окремого оренбурзького корпусу. – До цього іспитування я готувався доволі байдуже, як людина наполовину вільна. Але коли постав перед невблаганним екзаменатором, куди що й поділося. Ані найменшої тіні, нічого схожого на людину, наполовину вільну, в мені не зосталося, таж сама болісна холодна дрож пробігла по моїй істоті. Те ж саме, що і в колишні роки, почуття – ні, не почуття, а мертва нечулість – охопила мене при погляді на цю дерев’яну пофарбовану фігуру. Одним словом, я перетворився в ніщо… – Який ви нещадний до себе, мужній Тарасе Григоровичу! Що запитав у вас особисто екзаменатор? – Екзамен повторився слово в слово, як і десять років тому, чверті букви не додано й не збавлено. Зате і я ні на йоту не посунувся на поприщі військової освіти. Упертість обопільна і незворушна… – Отака-то ваша сила і відвага! Та ще, кажучи вашими пекучими словами, “незворушна хохляцька впертість”… По суті, ви стали на прю з імперською Росією і перемогли! – А ти за що? – запитав він, звертаючись до мене. – За писання обурливих віршів, ваше високоблагородіє. – Сподіваюся, надалі не будеш… – Між іншим, великий Поете, ви буквально повторили слова найголовнішого звинувачення російського царизму проти вас… А високоблагородіє таки даремно сподівався… – У незабутній день оголошення мені конфірмації я сказав собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили. – Через тиждень після злощасного екзамену трапилася вкрай неприємна подія, про яку й хотів вас докладно розпитати. Хоча в той час ви відчували себе значно вільніше, все-таки повністю залежали від офіцерні, поготів новоприбулої, яка прагнула познайомитися з відомим рядовим-засланцем… – Сьогодні надвечір, проходячи повз офіцерський флігель, я почув нову для мене пісню, що починалася так: Коврики на коврики И шатрики на шатрики. Далі я нічого не міг розчути, тому що співак дуже густо забасив і тому, що п’яний Кампіньоні3, інженерний офіцер і відчайдушний п’яниця, вибіг на площу і, побачивши мене, надумав зробити мені невеличку послугу, покровительство, познайомивши мене з новоприбулими офіцерами, з бравими хлопцями, за його висловом. Для цього схопив він мене за рукав і потягнув у коридор. Новоприбулі браві хлопці сиділи і лежали в одних червоних сорочках на розстеленій кошмі, а перед ними красувався піввідровий бутель сивухи… – Оце вже так! Чимало! Цур же їм? – Я, щоб не доповнити собою групу розбійників, вирвався з обіймів покровителя і вибіг на площу. Покровитель вибіг за мною, гукнув чергового унтер-офіцера по роті й велів узяти мене на гауптвахту за особисто нанесену образу офіцерові4. Наказ офіцерський було виконано в точності. Після пробиття зорі черговий по караулу доповів комендантові про новоприбугарні будує плани. Так і я, дожидаючи вісника благодатної свободи, розгорнув килим-самоліт, і ще одна, одна тільки хвилина, і я опинився би на сьомому Магометовому небі… – Що ж такеє сталося? – Не доходячи до укріплення, зустрів я посланого за мною вістового від коменданта. “Чи не прибув ще пароплав?”, – запитую у нього. “Нікак нєт”, – відповідає він. “Яка ж виникла потреба в мені комендантові?” – запитав я сам себе і додав ходи. Приходжу. І комендант замість всякого привітання мовчки подає мені якийсь папір. Я здригнувся, прийнявши цей таємничий папір як очевидного вісника волі. – І хлинула радість? І серце засміялося? – Читаю й очам не вірю. Це рапорт на ім’я коменданта від поручика Кампіньоні про те, що я у нетверезому стані накинувся на нього з матірними словами, про що свідчать і новоприбулі офіцери. А на завершення рапорту він просить і вимагає вчинити зі мною по всій суворості закону, тобто негайно провести слідство. Я остовпів, прочитавши цю несподівану мерзоту: “Порадьте, що мені робити з цією гадиною?” – запитав я коменданта, прийшовши до тями. “Один спосіб, – відповів він, – просіть прощення або у дисциплінарному смислі, ви арештант. Ви маєте свідків, що ви були тверезі, а він має свідків, що ви його лаяли”. “Я присягнуся, що це неправда”, – сказав я. “А він присягнеться, що правда. Він офіцер, а ви все ще солдат”. Ух, як страшно відгукнулося в
Т. Шевченко. Новопетровське укріплення. Внутрішній вигляд. 1857 р.
мені це, майже забуте, слово… – Згадалися мені ваші гіркі слова, що солдати – найбідніший, найжалюгідніший стан у православній Росії. У них віднято все, чим тільки життя красне: сімейство, батьківщину, свободу, – одним словом, все… Йому простимо хіба що занурити свою сіру, самотню душу в півштоф сивухи… Офіцерам віддано все, всі людські права і привілеї… Це – привілейована каста… – Робити нічого, заховав гордощі у кишеню, натягнув мундир і вирушив просити прощення. Простояв я в прихожій у мерзотника битих дві години. Нарешті він допустив мене до своєї похмеленої особи. І після багатьох вибачень, прохань, принижень даровано мені було прощення з умовою зараз же послати за четвертиною горілки. Я послав по горілку, а він пішов до коменданта за рапортом. Принесли горілку. А він приніс рапорт і привів своїх благородних свідків. “Що, батечку, – сказав один із них, подаючи мені пухку, тремтячу з похмілля руку, – вам не вгодно було познайомитися з нами добровільно, як у благородних людей водиться, так ми вас примусили”. На цю коротку й повчальну промову вже п’яна компанія зареготала, а я ледь утримався, щоб не обізвати їх: мерзотники! Та ще й патентовані мерзотники! – Серце замирає, мліє, плаче, слухаючи вас, єдиний Кобзарю… Хотів їх вилаяти за лого арештанта, і комендант сказав: “Нехай проспиться”… – І що було далі? – Сьогодні новий черговий по караулам роз’яснив темну пригоду комендантові, і я був милостиво звільнений від нещадних інквізиторів… – Що ви, Тарасе Григоровичу, відчували після такої відвертої несправедливості? – Я в глибині душі прощаю моїх гонителів і тільки молю Всемогутнього Бога порятувати швидше від цих напівлюдей… – Адже ви вже сподівалися на офіційну, письмову звістку про звільнення? – Пароплав із поштою з Гур’єва ніхто не жде з таким трепетним нетерпінням, як я. Що, як він не привезе мені такої довгожданої свободи? Що я тоді буду робити? Щоб уникнути гауптвахти з блохами і клопами, доведеться знайомитися з новоприбулими офіцерами та в очікуванні майбутніх благ пиячити з ними. Похмура, гидка перспектива… – Кажучи, пане Тарасе, вашими словами, немає гірше, як в неволі про волю згадувать. – Сталося зовсім не те, чого я ждав. А сталася мерзота, яку не можна було припустити навіть від мерзотника Кампіньоні. Пішов я вчора в укріплення, щоб, дожидаючи пароплава, пакувати свою мізерію. І, як це звичайно буває, коли людина чекає чогось хорошого, то на цьому хорошому і
Незабутні · “Був людиною великою й славною. Шанованою, любленою – ніс світло правди й істини у всі часи свого сподвижницького життя”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Роман Смілка, газета “Народна думка”, м. Городок: “12 квітня, на 101-му році життя, зупинилося серце великого українця: відомого громадського і культурного діяча, почесного голови “Просвіти” Городоччини і патріарха просвітництва на Львівщині та в Україні, багатолітнього вчителя, сеньйорапластуна Івана Павловича Бучківського. “Горіти та запалювати інших” – таким завжди був його життєвий девіз. Іван Бучківський – це для Городоччини людина-епоха, приклад жертовності, патріотизму, мудрості. Він був серед тих подвижників, котрі розвалили російсько-більшовицьку імперію, відновлювали Незалежність. Всього себе І. Бучківський присвятив розбудові нашої держави, відродженню духовності, очищенню гуманітарної аури нації. Символічно, що найстаріший пластун України відійшов у вічність саме 12 квітня, коли нашій національній скаутській організації “Пласт” виповнилося 112 років. “Присягаюся своєю честю робити все, що в моїх силах, щоби бути вірним Богові й Україні”, – це для Івана Бучківського не просто слова з пластової присяги, а те, чим і як він жив, його орієнтир у відстоюванні української справи, у педагогічній і просвітницькій роботі. Він до останнього був вірним Богові та Україні; так вболівав і вірив у Перемогу України у війні з російським окупантом. “4 серпня 1948 року на могилі Великого Кобзаря у Каневі, взявши грудочку землі, Батько дав обіцянку Шевченкові побудувати в рідній місцевості пам’ятник. Мрія про встановлення пам’ятників Т. Шевченку в рідних Купновичах і в Градівці не полишала Батька ні на мить. Ініціатива та безпосередня участь у зведенні цих монументів вимагали не тільки виснажливої організаторської роботи серед населення, а й невтомного “оббивання порогів” органів влади. Та все минуло – і у вересні 1964 року в селі Градівка було встановлено перший пам’ятник Шевченку на Городоччині – як дарунок до 150-ліття від дня народження. А в 1968 році замовив погруддя Кобзаря для села Купновичі, проте через тодішніх місцевих комуняк і КДБ його встановлення відбулося аж у 1989 році. Особливе місце у його діяльності займала організація численних екскурсій до святих і визначних місць України. І. Бучківський організував понад 270 великих поїздок, більшість – по шевченківських місцях і завершувалися у Каневі на Чернечій горі… Завдяки цим екскурсіям-прощам до наших історичних святинь, багато краян відкрили для себе все багатство нашої України, її минувшини. Невичерпна життєва енергія, працьовитість, відданість українській справі, що були притаманні Іванові Павловичу, назавжди залишаться у наших серцях, а його життєвий шлях і всі його добрі справи будуть прикладом для прийдешніх поколінь”.
Микола Сенейко, журналіст, письменник, м. Самбір: “Україна і Пласт втратили відомого
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
Капітан І рангу Анатолій Грищук проходив службу на різних посадах у підводних і надводних з’єднаннях Балтійського флоту. Після повернення в Україну Анатолій Володимирович обіймав посади заступника начальника Київського вищого військово-морського політичного училища, заступника начальника факультету Національної академії оборони України, помічника Міністра оборони України. Він підготував і видав перший в Україні “Військово-політичний енциклопедичний словник” у двох томах та “Словник українського педагога”. У його творчому доробку також збірки дитячих віршів і казки. А. В. Грищук нагороджений багатьма державними і громадськими відзнаками. У 2017 році Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка нагородило Анатолія Грищука медаллю “Будівничий України” “за вагомий особистий громадського діяча, почесного голову “Просвіти” Городоччини, багатолітнього вчителя, сеньйорапластуна. Його життєва стежина увінчана незабутніми справами. Він незламно відстоював і сміливо пропагував національну ідею в часи репресивно-комуністичної влади. У багатьох селах ініціював відкриття пам’ятників Тарасу Шевченку, а в середовищі пластової молоді завжди був бажаним цікавим співрозмовником і мудрим порадником”.
Олександра Сумарук, голова Товариства “Просвіта”, м. Самбір, і Дмитро Подолець: “На підході до села Градівка стоїть пам’ятник Тарасові Шевченку, який, як сказав у промові отець-декан Іван Греділь, можна вважати і пам’ятником самому Івану Бучківському. Він народився в селі Купновичі в родині незаможних, але духовно багатих, людей. Батьки не мали змоги вивчити здібного сина, але знайшлася родина Рогуцьких, яка зуміла підтримати талановиту дитину – так він здобув освіту і став учителем. Сумлінно та свідомо доносив до дитячих сердець вічне слово Шевченка і силу Франкової правди, потугу Лесиного слова-криці і філософію Сковороди навіть у фарисейські часи тоталітарного режиму. Активно пластував до останніх днів свого життя. Довгі роки був головою “Просвіти” Городоччини, очолював просвітянські осередки в селах Купновичі та Градівка. Розуміючи потребу духовного становлення молоді, вже в зрілі роки отримав відповідні знання, щоби катехизувати дітей і допомагати ставати їм правдивими християнами. Ціле життя працював над собою, щоби нести людям і своїм нащадкам правду про Україну і українську націю. Вже у старшому віці зробив дуже багато і для людей, і для нації, і для саморозвитку власної душі. У будь-яку погоду і час приїздив до Самбора на наші засідання і заходи. У досить поважному віці зіграв роль Юліана Татомира у “Чорних рядках” Андрія Чайковського. Ю. Татомир на Самбірщині в час Української революції очолював освітянський відділ української влади під керівництвом комісара ЗУНР А. Чайковського. Виростив двох дочок і сина, які отримали вищу освіту і стали шанованими людьми. Думаємо, що Іван Павлович відходив від земного життя щасливим, бо його діти, внуки і правнуки любили і шанували його. Вічна пам’ять”.
Отець-декан Іван Греділь, с. Градівка: “Прощаємося з людиною незвичайною – не тому, що Іван Павлович прожив
100 років, а тому, що постійно щось робив – не для себе, а для України. Я не буду перечислювати всі його здобутки, бо то неможливо – як у сфері вчительській, так і у сфері духовного відродження, праця в “Просвіті”, праця в церкві. Йому завжди можна було доручити будь-яку справу – він її виконував, настільки був відповідальним. Дуже мріяв про вільну Україну – і праця вчителем давала можливість говорити про неї, про Шевченка. І він говорив. Він жив і горів”.
Галина Фесюк, поетеса, просвітянка, м. Львів: “Мала за честь знати цю велику людину, і тому й нині низько вклонюся пану Івану Бучківському за його життя, яке він присвятив пам’яті Тарасу Шевченку. Проживав свідоме 100-річне життя до останніх днів без злоби, з вірою в Бога і в перемогу України над московитами. Дякую Богу, що на своїм шляху зустрічаю саме таких особистостей, у яких можна навчитися жити”.
Юрій Леськів, журналіст, головний редактор “Пластового шляху”, м. Самбір: “Згадаймо, яким він був: життєлюбом, мудрим наставником, людиною щирою і завжди з посмішкою. Дуже хочеться, щоб таким він залишався у нашій пам’яті. Іван Бучківський – визначний член Пласту періоду 1942–1944 рр., відтак початку 90-х років (вихованець о. Володимира Івашка), Вчитель і Людина з великої літери, сподвижник і невтомний діяч товариства “Просвіта”, завзятий мандрівник полковник “Сумрак”, підполковник Сергій “Гепард”, капелан отець Михайло, старший лейтенант Ігор “Зола”, старший сержант Віталій “Горець” і гранатометник Ігор “40-й”. Книжка “Позивний “Сумрак” адресована середньому шкільному віку. Вона поєднує актуальність теми із захоплюючим пригодницьким сюжетом і тому буде цікавою і дуже важливою для юних читачів. Моя знайома придбала “Позивний “Сумрак” для свого онука. Він ще не доріс до середнього шкільного віку, але бабуся впевнена, що його треба виховувати саме такими книжками. Книжка Анатолія Грищука “Позивний “Сумрак” видана за сприяння Сергія Пандрака (“Сивого”), учасника бойових дій, кавалера ордена “За мужність” ІІІ ступеня.
Україною і талановитий екскурсовод, будівничий пам’ятників Кобзареві в Галичині, автор ідеї написання історії Пласту Самбора воєнного періоду, яку втілив у життя (книга “Минуло 50 літ…”)”.
Надія Канафоцька, журналістка, м. Городок: “Був людиною великою й славною. Шанованою, любленою – ніс світло правди й істини у всі часи свого сподвижницького життя. Освітянин, почесний голова товариства “Просвіти” Городоччини, активний громадський діяч, ветеран освітянської ниви, виховав декілька поколінь українців. Шевченколюб Іван Бучківський завжди наполегливо прищеплював любов до Кобзаря та його пророчої поезії усім своїм учням, друзям, товаришам по просвітницькій роботі”.
Наталія Крісман, поетеса, волонтерка, м. Львів: “Сумую разом з вашою родиною через відхід у Вічність вашого батька. Рідко кого, з ким доводилося стрічатися, можна назвати – Людина-епоха, велет Духу, істинний патріот своєї Вітчизни. Та це все про Вашого батька. Пишаюся, що мала і я честь знати і жити в однім часі з цим великим Українцем”.
Руслан Теліпський, громадський діяч, волонтер, м. Луцьк: “Людина прожила понад 100 років, побачила трохи світу, зробила багато важливих справ і залишила по собі приємні спогади тисячам своїм учням, друзям, однодумцям та шевченколюбам, серед яких і я! Понад 65 літ свого життя він присвятив рідній школі у селі Градівка на Львівщині, викладаючи українську мову та літературу, християнську етику та мистецтво. А ще – любив Тараса Шевченка, присвячував йому свої вірші, був активним пластуном та почесним головою “Просвіти” Городоччини. Науку досвідченого вчителя з вдячністю закарбували його учні, втілюючи життєвий девіз пана Івана: “Горіти та запалювати інших”! Він вмів запалювати своєю невтомною працею, посвятою і самопожертвою заради інших! Понад 80 років зберігав вірність своїй присязі, а за багатолітню зразкову пластову діяльність на тлі патріотичної самопожертви серед безлічі нагород отримав ще й найціннішу від своєї організації – Орден св. Юрія”.
Примітка. До недавнього 1006-річного ювілею Івана Павловича Бучківського (4 лис6 топада 2023 р.), як дарунок від дітей Лесі, Мирослави, Тараса, вийшла книга “Моїх 100 літ…”. “З її сторінок постає образ галиць6 кого інтелігента6патріота. Я би сказав, що Іван Бучківський родом із національно6пат6 ріотичної школи галичан, чиїм взірцем був Іван Франко” (Ігор Щерба, “Наше слово”, Варшава).
Підготувала Мирослава ОЛІЙНИК (БУЧКІВСЬКА)
Незабутні · “Був людиною великою й славною. Шанованою, любленою – ніс світло правди й істини у всі часи свого сподвижницького життя”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
внесок у справу українського національного відродження, розбудову та зміцнення української держави”. Герої низки творів письменника борються за волю Батьківщини. Книжка “Позивний “Сумрак” присвячена сучасній російсько-українській війні”. Герой твору – восьмикласник Василь Талько, завдяки своїм знанням місцевості бойових дій на Донбасі він проводить підкріплення до висоти, яку захищає підрозділ під командуванням полковника з позивним “Сумрак”. Дорогою Василь знищує гранатою російського снайпера і допомагає ліквідувати ворожий міномет. Наприкінці оповідання Василь Талько, вже вихованець Київського військового ліцею імені Івана Богуна, провідує в лікарні пораненого полковника “Сумрака”. Книжка ілюстрована портретами реальних героїв Збройних Сил України, які є звитяжцями і в літературному творі. Це –
“Просвіта” сьогодні · “ФестивальCконкурс був багатожанровим, двотуровим і проводився у змішаному форматі (офлайн/онлайн)”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
лова журі. Вони привітали переможців, учасників фестивалюконкурсу, членів журі, голів громадських організацій та гостей і подякували всім за участь і підтримку цього важливого проєкту, який проводиться під час війни, а також за плідну співпрацю на міжнародному рівні. На захід завітали гості: Кирило Стеценко, голова Київської “Просвіти”, народний артист України, та заступниця голови Ольга Ходацька, призерка Гран-прі в номінації “Літературний жанр”. Просвітяни передали вітання учасникам фестивалю-конкурсу від Павла Мовчана, голови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка”, та щирі слова вдячності організаторам такого масштабного культурно-просвітницького дійства, що відбувається в умовах війни. Від ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка” було вручено подарунки – “Кобзарі” Т. Г. Шевченка – лавреатам Гран-прі в номінації “Літературний і театральний жанр” та всім членам журі фестивалю-конкурсу. Від Київської “Просвіти” – подяки організаторам заходу: Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького, Культурно-просвітницькій асоціації “Mist-Il Ponte”, Міжнародному фонду Івана Франка та лавреатам І-ІІІ місця. Вітали учасників гала-концерту Людмила Грабовенко – голова комітету з питань культури НРЖ України, членкиня наглядової ради ГО “Федерація жінок за мир у всьому світі”, заступниця головного редактора Всеукраїнської газети “Справи сімейні”; Лідія Москаленко – голова Спілки жінок м. Києва, Зоя Ружин – голова ГО “ВО “Поступ жінок-мироносиць”, яка всім переможцям дарувала свою книжку “За Перемогу! За волю народу!”, та книжки інших авторів. Подарунки були і від Публічної бібліотеки імені Лесі Українки міста Києва (директор Ольга Романюк). Були подяки і від Департаменту культури КМДА, інших державних установ та громадських організацій. Окрасою гала-концерту в Києві був виступ заслуженого народного хору “Дарничанка” (керівник – Петро Андрійчук), який відкривав урочисте дійство. Надзвичайно красивими були виступи членкинь журі: Оксани Петрикової – доцентки Київського столичного університету ім. Бориса Грінченка, Лариси Недін – доцентки КНУТКІТ імені Карпенка-Карого, Світлани Кас’яненко – членкині НСПУ, дитячої письменниці, поетеси-піснярки, авторки та виконавиці; Олени Слободянюк – солістки Національного заслуженого академічного українського народного хору України ім. Григорія Верьовки, викладачки вокалу Вокально-хорової студії при НЗАУНХ ім. Григорія Верьовки та інших. На церемонію вручення нагород та гала-концерт до Івано- Франківська завітали, зокрема, учасники з Калуша, Коломиї, Львова і міста Монастириська Тернопільської області. Захід відбувався у Великій конференцзалі ЗВО “Університет Короля Данила”. Переможців та учасників привітали: заступник мера Івано-Франківська Святослав Никорович, перший проректор ЗВО “Університет Короля Данила” Михайло Космій та доцент кафедри естрадно-вокального мистецтва, член журі – Ігор Дем’янець, ректор-професор ІФН- МУ Роман Яцишин, професорка Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, член журі Ганна Карась, в.о. заступниця ректора з виховної роботи ІФНМУ, голова Івано-Франківського міського об’єднання “ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка”, член журі Марія Гуцол; заступник голови “Просвіти”, член журі Іван Гаврилович, секретар Наталія Синиця, директорка Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка Людмила Бабій. З вітальним словом виступила ініціаторка, засновниця, організаторка, голова журі Леся Королик- Бойко, яка щиро привітала всіх переможців, учасників, членів журі фестивалю-конкурсу і гостей заходу, подякувала за відданість ідеалам добра, бажанню творити сьогодні, у такий складний для України час, уславлювати незламну державу в піснях, у слові та через інші види мистецтва. Кожному учаснику фестивалю-конкурсу, його викладачеві і керівнику вона вручила дипломи і подяки. Марія Гуцол, вітаючи переможців у літературному та театральному жанрах від Івано- Франківської “Просвіти”, вручила подяки та в подарунок книжки, а грамотою від “Просвіти” нагородила Лесю Королик-Бойко за збереження, уславлення та примноження скарбів української культури для духовного єднання нації. Родзинкою гала-концерту в Івано-Франківську стали виступи камерного хору “Джерело” (художній керівник Ігор Дем’янець) та народної аматорської чоловічої капели “Сурма” (керівник Володимир Савчук) під керівництвом Лесі Королик-Бойко.
“Просвіта” сьогодні · “ФестивальCконкурс був багатожанровим, двотуровим і проводився у змішаному форматі (офлайн/онлайн)”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Ольга ХОДАЦЬКА, заступниця голови Київської “Просвіти”; Леся КОРОЛИК-БОЙКО, голова Культурно-просвітницької асоціації “Mist-Il Ponte” (Італія)
“Мистецькі промені України” – І Міжнародний фестиваль-конкурс, що за підтримки Департаменту культури КМДА завершився гала-концертами в Києві 29 травня, а в Івано-Франківську – 4 червня. Засновниками та організаторами фестивалю-конкурсу стали: Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького (директорка – Ольга Гураль); Культурно-просвітницька асоціація “Mist-Il Ponte” (Італія, голова, вона ж і голова журі – Леся Королик-Бойко) та Міжнародний фонд Івана Франка (Ігор Курус). Фестиваль-конкурс був багатожанровим, двотуровим і проводився у змішаному форматі (офлайн/онлайн). Ініціаторкою проведення І Міжнародного фестивалю-конкурсу “Мистецькі промені України”, засновницею, співголовою оргкомітету та головою журі стала Леся Королик-Бойко (Італія – Україна), яка й запропонувала назву конкурсу. Він проходив за підтримки Департаменту культури КМДА, громадських організацій, ЗМІ, культурних і громадських діячів України, Литви, Естонії, Фінляндії, Польщі, Німеччини, Люксембургу, Швейцарії, Італії, Іспанії, Греції, Канади, США. Міжнародне журі складалося з представників 10-ти країн світу і формувалося зі складу заслужених артистів та діячів культури і мистецтв, викладачів ЗВО України, Італії, Польщі, Швейцарії, Люксембургу, Німеччини, Греції, Фінляндії, Канади, США. На фестиваль-конкурс надійшло 294 заявки від 808 учасників з Києва і Київської області, Івано-Франківська і Івано-Франківської області, Дніпра і Дніпропетровської області, із Сум, Харкова, Запоріжжя і Запорізької області, Миколаївської області, Чернігова, Одеси, Хмельницька, Кривого Рогу, Рівного, Тернополя і Тернопільської області, Львова та інших міст і сіл України, а також з Італії, Іспанії, Естонії, Німеччини, США, Канади, Греції, Ірландії, Швейцарії. У кожній з дев’яти номінацій, у кожній віковій групі журі визначило лавреатів Гран-прі, I, II, III місця та дипломантів. Громадською організацією “Федерація жінок за мир у всьому світі” (голова – Тетяна Коцеба) було виділено 4 кришталеві нагороди. Одна – “Спеціальна відзнака голові журі I Міжнародного фестивалюконкурсу “Мистецькі промені України” була вручена голові журі – Лесі Королик-Бойко, заслуженій діячці естрадного мистецтва України, диригентці, співачці, культурній і громадській діячці, на церемонії нагородження, під час гала-концерту в Києві. Інші три Гран-прі вручили найкращим. Першу нагороду – на гала-концерті в Івано-Франківську – народній аматорській чоловічій капелі “Сурма” імені Богдана Волосянка Івано-Франківського національного медичного університету (керівник Володимир Савчук), яка брала участь у номінації “Вокальний жанр (хорове мистецтво)”. Другу передали в місто
Мадрид (Іспанія) Ользі Ледо, членкині Творчого об’єднання “Наше Слово”, учасниці літературного жанру (поетичний переклад творів українських класиків з української на іспанську). Третю надіслали Вікторові Остап’юку, учневі-випускнику Українського Музичного Інституту Америки, відділ у Детройті, клас фортепіано (викладач Галина Яловенко) у США, в місто Фармінгтон-Гіллс, штат Мічиган. Він був відзначений найкращим у номінації “Інструментальний жанр”. 12 кубків для кращих з найкращих номінантів фестивалюконкурсу представила Спілка жінок міста Києва. Очільниця спілки Лідія Москаленко під час церемонії нагородження і гала-концерту в Києві, що відбувався 29 травня, особисто вручила переможцям: народному вокально-хореографічному ансамблю “Зернятко” Будинку дітей та юнацтва “Вітряні гори” міста Київ (керівник Раїса Заклецька), народному художньому колективу “Театр пісні “Ладоньки” Центру позашкільної роботи Святошинського району міста Київ (художній керівник Світлана Садовенко), Карині Курбановій – здобувачці бакалаврату 4 курсу Національної музичної академії України ім. П. Чайковського, кафедра оперного співу (викладач Ірина Семененко); Максимові Савицькому – методистові, керівнику гуртка гри на гітарі Центру позашкільної освіти “Оберіг” Боярської міської ради Київської області; Анжеліці Серветник, Катерині Тютюнник, Анастасії Цовмі – студенткам ІІ курсу КНУТКІТ ім. І. К. Карпенка-Карого, перша кафедра акторського мистецтва та режисури драми, майстерня н. а. України О. С. Замятіна та кафедри ОТС імені І. Д. Безгіна (викладач сценічної мови Лариса Недін, художній керівник майстерні Олег Замятін). Два кубки відправлено Світлані Бідній, членкині Національної спілки майстрів народного мистецтва України Сумського обласного осередку, виховательці ЗДО №13 “Купава” міста Суми, та Галині Пономаренко у США (місто Кіркленд, штат Вашингтон), найстаршій учасниці фестивалю-конкурсу, якій виповнилося 72 роки. 4 червня під час церемонії нагородження і гала-концерту в Івано-Франківську кубками від Спілки жінок міста Києва було нагороджено: Софію Петровську, ученицю 4 класу Івано-Франківської ДМШ №2 ім. Василя Барвінського, клас фортепіано (викладачка Ірина Гонська; тріо акордеоністів (Іван Шушваль, Володимир Олійник, Іван Турчиняк) – студентів Івано-Франківського фахового музичного коледжу імені Дениса Січинського (керівник Віктор Поліщук); Назарія Тимківа, здобувача бакалаврату ІІ курсу Навчально-наукового інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, кафедра сценічного мистецтва і хореографії (викладачка Надія Кукуруза); вокальний гурт “Джерельце” Освітньо-мистецького центру Івано- Франківської міської ради (керівниця Тетяна Шиптур); Зразковий аматорський танцювальний колектив “Калинонька” Будинку культури села Радча Івано-Франківської області (мішана група, керівниця Тетяна Вацеба). І Міжнародний фестиваль-конкурс “Мистецькі промені України” проходив за підтримки громадських організацій з України: “Федерація жінок за мир у всьому світі”, “Всеукраїнське громадське об’єднання “Поступ жінок-мироносиць”, “Спілка жінок міста Києва”, Товариства “Знання”, Київського та Івано- Франківського міського об’єднання “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка”, Публічної бібліотеки імені Лесі Українки, Центральної районної бібліотеки імені Григорія Сковороди Централізованої бібліотечної системи Солом’янського району міста Києва, Івано- Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка, ЗВО “Університет Короля Данила” (м. Івано-Франківськ). А також з-за кордону: Українського Музичного Інституту Америки, відділ у Детройті (штат Мічиган, США), Союзу українок в Естонії, (м. Таллінн), Українського культурного-освітнього центру “Берегиня” та Товариства підтримки та розвитку культурної спадщини “Трембіта” (м. Афіни, Греція), Асоціації з розвитку української культури “Переспів”, (м. Дітікон, Швейцарія), Центральної Спілки Українців у Німеччині (м. Берлін, Німеччина), Україна Плюс-Мілан Асоціація Сприяння Соціалізації (м. Мілан, Італія), Благодійної асоціації “Об’єднаємо серця”, Української культурної асоціації “Нове Відродження”, Асоціації “Наше слово” (м. Мадрид, Іспанія), Фінляндія — Україна “Калина Остроботнія” (м. Вьоро, Фінляндія). На церемонію нагородження та гала-концерт у Києві, що проходив у Музеї видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького, зійшлися учасники з Києва та Київської області. З вітальним словом виступили: Ольга Гураль, директорка музею, і Леся Королик-Бойко, го-
ІваноCФранківськ
Київ, театральний жанр
Гостя “СП” · “Культура дає людям внутрішнє життя. Вона потрібна завжди. Культура має лікувальний характер”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Національному академічному театрі опери та балету України імені Тараса Шевченка давали оперу Дж. Верді “Травіата” до ювілею провідної солістки театру, народної артистки України Лілії Гревцової (сопрано). Ця вистава, в якій Лілія виконує партію Віолетти, стала для співачки бенефісом. Сьогодні пані Лілія – гостя СП.
– Як відбулося ваше знайом* ство з цією оперою? – Вперше я зустрілася з образом Віолетти ще студенткою Київської консерваторії на лекціях із майстерності актора (викладачка Є. О. Гулякіна), на іспиті я співала 4-й акт опери під фортепіано. Це було для мене дуже зворушливо. Потім, коли стала солісткою Національної опери, почала вивчати та прагнула відтворити цю роль на сцені. Кожна співачка мріє про це. Опера “Травіата” – це безсмертна опера, яка звучить у кожному театрі світу, а партія Віолетти є лакмусом для оперної виконавиці, сопрано. У романі А. Дюма “Дама з камеліями”, який є основою опери, порушуються вічні теми: кохання, вірність, самопожертва заради кохання. І, звичайно, найважливіше – музика геніального Дж. Верді. Зараз я виконую цю партію у постановці художнього керівника театру, режисера, народного артиста України Анатолія Солов’яненка, яка йде на сцені театру останні два роки. До цього вистава існувала у постановці співака та режисера, народного артиста України Дмитра Гнатюка. – А чи потрібно було, на вашу думку, робити нову постановку? – Думаю, що так. Зараз оперу відвідує сучасний глядач, і щоб залучити його до творів класики, в усьому світі створюються більш сучасні постановки. Саме цю постановку дуже добре сприймає відвідувач наших вистав. – Режисер*постановник ви* стави Анатолій Солов’яненко. Що можете про нього розповісти? – Він прагне, аби ми не ставилися до матеріалу поверхнево, приділяє увагу кожній деталі. Це стосується і пластики, і рухів, і самого тексту. З ним дуже зручно працювати. Він багато допомагає. Особисто я у новій постановці стала сучаснішою, більш розкутою, глибше розумію образ життя і трагедію Віолетти. Також хотілося б згадати своїх колег по сцені. Ми допомагаємо одне одному. Це немов члени однієї великої сім’ї. Нова вистава розкриває кожного з них по-новому. Дякую, що вони разом зі мною. У ювілейній виставі “Травіата” партію Альфреда виконував Дмитро Іванченко, а ще її виконує Дмитро Кузьмін. Жермон у нас Геннадій Ващенко, Петро Приймак або Олександр Мельничук. Кожен з них прекрасно справляється зі своєю роллю. – Ваші батьки теж були опер* ними співаками. –Тато Іван Гревцов – тенор, мама Мері Віхрова – сопрано. Вони академічні співаки. Мама закінчила Київську консерваторію у народної артистки України
Зої Христич. А батько сам з Гомеля, навчався на факультеті хорового диригування. Вони зустрілися в Ялті, куди приїхали працювати, і створили сім’ю. Все життя пропрацювали у Кримській державній філармонії. У них було цікаве насичене творче життя, а я завжди була в середині цього. Постійно відвідувала репетиції, концерти, іноді їздила з ними на гастролі. Мама, дай Боже їй здоров’я, переспівала дуже багато камерного та оперного репертуару. Батько був прекрасним тенором, якого дуже любила публіка. Батьки мають звання “Заслужений артист України”. – Ви починали як джазова ви* конавиця. – Я пробувала все. Співала сучасні, джазові, академічні твори. Можливо джазом займалася трохи довше. Моє виконання подобалося певному колу людей і я була від цього щаслива. Я й сьогодні люблю джаз і мені подобається його співати. Коли ж я полинула у світ оперної музики, то зрозуміла, що на двох стільцях не втриматися. У театрі було дуже багато різноманітної цікавої роботи. Так склалося, що опера обрала мене, і я відклала джаз. У цьому допоміг мій педагог, народний артист України Олександр Востряков. Він вселив мені віру в себе. – А як доля звела з Національ* ною оперою України? – Спершу я навіть не мріяла про цей театр. Не була впевнена, що можу претендувати на такий високий рівень. Але Олександр Востряков побачив мене саме творчою одиницею, яка може працювати в нашому оперному театрі. Він постійно мені про це говорив. А я відповідала, що не готова. Якось він мені сказав: “Буде прослуховування. Якщо ти зараз не підеш, то більше я тобі не пропонуватиму”. Наважилася. І вже після першої спроби мене взяли до трупи. Першою була партія Джульєтти в опері Ш. Гуно “Ромео і Джульєтта”. Це відбулося в перший рік моєї роботи в театрі. Це прекрасний хвилюючий момент мого життя, в якому я здобула перемогу. Оточували мене прекрасні солісти, професіонали, а за пультом стояв славнозвісний диригент Володимир Кожухар. Кожна хвилина співу під його керуванням було великою школою! З роками хвилювання нікуди не поділося, лише з’явилася більша відповідальність. Ти зростаєш, контролюєш кожну ноту і, разом з тим, намагаєшся не втрачати безпосередність. – Ви брали участь у конкурсах. Яке вони мали значення для вас? – Насправді їх було не так багато. Конкурс – це перевірка на стійкість, віру в себе. Перевіряєш, як ти можеш вийти на сцену і що ти можеш на сьогоднішній день. Адже буває, що ти можеш показати себе в класі, а на конкурсі губишся. – Маєте улюблені партії? – У моєму репертуарі більш 30 партій, я їх усі люблю, тому що вони створені геніальними композиторами на цікаві життєві лібрето, де оспівується весь спектр емоцій: кохання, життя, радість та трагедія. Обожнюю Пуччіні, тому що це музика почуттів, моя душа відгукується на його мелодії. Щастя заспівати партії Мімі з “Богеми” та Чіо-Чіо-сан з “Мадам Баттерфляй”, Ліу в опері “Турандот”. Можливо я в цьому й не оригінальна. Ці партії подобаються своєю багатогранністю, дають можливість розкритися якимось особливими барвами мого голосу. Також, звісно, люблю співати життєрадісну та технічну музику Россіні. Крім цього музику Дж. Верді, Ш. Гуно, Г. Доніцетті, В. Белліні та багато-багато інших зразків музичного оперного мистецтва. – Чи не шкодуєте за російськи* ми операми? – Намагаюся не жалкувати ні про що, що вже минуло. Я не витрачаю енергію і час, аби жалкувати. Коли почула перші вибухи, то не думала про композиторів. Але відразу зрозуміла, що вже більше ніколи не буде в Росії моєї ноги. Нехай ці опери співають в інших країнах, це їхнє право. А нам потрібно від них відмовитися. – У багатьох країнах уже не перший рік тривають дискусії, як виконувати опери – мовою оригі* налу чи в перекладах. Що можете сказати з цього приводу? – Вважаю, що треба виконувати лише мовами оригіналу. Бо коли ти співаєш іншою мовою, то втрачається стилістика композитора. Днями наголошувала студентам, що від вимови італійською мовою залежить, як звучатиме їхній голос, як звучатиме арія.
– Як представлена у вашій творчості українська культура? – Дуже люблю твори Лесі Дичко. Коли їх виконую, то в мене відкривається якась внутрішня гармонія. А ще Валентин Бібік, Олександр Костін. Досить часто долучаюся до виконання творів українських композиторів. Інколи ця музика буває складною, але вона дуже цікава. Це наше, рідне. Виступала разом з Національним оркестром народних інструментів України, Національним ансамблем “Київська камерата”. Крім вистав у Національній опері України, у мене бувають і камерні концерти. Якщо концертна програма складається з різноманітних творів, то це складно. Під час таких концертів тобі не допоможуть ні пластика, ні костюм. Маєш завойовувати публіку виключно барвами свого голосу. Виступала в Національному будинку органної та камерної музики України, Національній філармонії, Українському домі, в Будинку звукозапису Українського радіо, Національному палаці мистецтв “Україна”. – Що можете розповісти про свою гастрольну діяльність? – Гастролювала переважно разом із театром. Але були й сольні концерти. Зокрема, в Іспанії, Нідерландах, Китаї. Публіка дуже різниться. Наприклад, в Японії, поки співаєш, то не розумієш реакцію слухачів, сприймають спокійно. Проте після вистави довго тебе не відпускають. А в Іспанії реагують дуже емоційно. Буває, що в одній і тій же країні в різних театрах різна реакція. Українська публіка теж різна. Інколи бачимо, що глядач реагує тепло, емоційно. А іншого разу спокійніше. Причину часом важко пояснити. Якщо порівняти київську публіку з глядачами з інших міст України, то, як мені здається, вона більш витончена і прискіплива. У Харкові, Одесі, Дніпрі дуже тепло приймають. Там люди більш відкриті, наче діти. Але під час війни в Україні глядач сприймає мистецтво з особливою подякою. – Наскільки важливо оперному співакові мати талант драма* тичного актора? – Звичайно, це важливо, і в цьому допомагає музика. Але якщо у тебе не виходить його проявити, то це ще не означає, що цього таланту немає. Треба навчитися свої людські якості відкривати та проявляти на сцені. Гарна режисура і музика мають сприяти розкриттю драматичних здібностей. Драматичний талант – це реакція на ситуації. Це може бути радість, горе, щастя, біда, страждання та ін. – Що можете сказати про ко* лег? – Усіх колег, з якими працюю, я дуже ціную і люблю, у кожного чогось вчусь та щиро бажаю їм здоров’я. Мені пощастило працювати з диригентом Володимиром Кожухарем, про якого вже згадувала на початку розмови. Він дуже допоміг мені у період мого становлення. Навчив тримати контроль на сцені, аби мій голос був у гармонії з оркестром. Також у театрі працюють професійні диригенти, з якими мені комфортно працювати. Це Микола Дядюра, Алла Кульбаба, Віктор Олійник та інші. Професійні режисери, які постійно поруч з трупою театру: Анатолій Солов’яненко, Микола Третяк, Валентина Река. Також серед режисерів хотіла б згадати співпрацю з Італо Нунціато, який здійснив у нашому театрі постановки опер “Любовний напій”, “Попелюшка” та “Богема”, і Маріо
Корраді – постановника опер “Фауст” та “Турандот”. З ними було напрочуд цікаво працювати. – Яким бачите своє основне завдання як педагога? – Вже п’ять років я викладаю в Національній музичній академії України, у якій свого часу навчалася. Моя мета, аби студенти змогли максимально виявити свої можливості. Дати їм такий базис, щоб вони могли співати все. Крім цього важливо, аби студенти повірили в себе. Дехто з моїх вихованців уже бере участь у різноманітних конкурсах, співає в театрах. Я бажаю своїм студентам натхнення і творчості, завжди готова їх підтримати. – Чи не збирається донька пі* ти маминим шляхом? – Поки нічого не можу сказати. Все дуже швидко змінюється. Зараз вона вчиться, співає сучасні твори. А раніше я не думала, що вона взагалі співатиме. Побачимо. – Перші місяці широкомас* штабної війни прожили за кордо* ном. – Коли почалася війна, я була у Києві. Три місяці жила у Копенгагені (Данія). Трохи виступала. Разом з оркестром оперного театру Копенгагена співала на підтримку Червоного Хреста. Виконувала українські пісні в таборах для наших біженців. Відколи потрапила за кордон, ніколи не було думки там залишитися. Хоча іноді брала участь у концертах, але насправді, було не до співу. Дуже сумувала за рідною домівкою. І коли мені повідомили, що ми відновлюємо роботу в театрі, яна крилах прилетіла додому. Першою виставою, яку заспівала після повернення до Києва, була опера Дж. Россіні “Севільський цирульник” у постановці Анатолія Солов’яненка. Коли я почула, як приймає вистави наша публіка, то зрозуміла: “Так, це треба робити!” Я вдячна нашій дирекції, що вони в такий небезпечний момент відновили робочий процес театру. Бути в Україні, на рідній землі – це не просто красиві слова. Коли йдеш своєю вулицею, дихаєш цим повітрям, то й відчуваєш свою причетність до близької перемоги, тут буде панувати мир, музика і щастя! – Яке, на вашу думку, сьогодні значення культури? – Культура дає людям внутрішнє життя. Вона потрібна завжди. Культура має лікувальний характер, психологічне значення. Недаремно люди кажуть, що під час вистави у них мурашки бігають по тілу. Вони і плачуть, і сміються, насолоджуються. Коли йде опера, то слухачі на якийсь час перестають стежити за новинами. Культура оновлює людей і дає їм віру. Завдяки нашим воїнам-захисникам ми маємо можливість продовжувати творчу діяльність в країні. – Маєте захоплення? – У мене творча робота. Це і є моє головне захоплення. А ще дуже люблю природу. Вона допомагає енергетично оновитися. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Усім бажаю бути здоровими. А ще бажаю любові до життя, до себе, до рідних. Мені здається, що з цього все починається.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
16 Подія року · “Концерти такого рівня заслуговують на те, щоб бути представленими на головній музичній сцені країни”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ У Національній опереті України відбувся спільний проєкт театру та знаного поета, Героя України Юрія Рибчинського “У долі своя весна”. До створення музично пісенного дійства долучилися режисер постановник, заслужений артист України Вадим Прокопенко, диригент постановник, заслужений діяч мистецтв України Сергій Дідок та хормейстер постановник Тіберій Яцкулинець.
Юрій Рибчинський
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Анатолія ФЕДОРЦІВА
З-під пера Юрія Рибчинського вийшло чимало знакових композицій, які зараз мають статус народних. Талант поета збагатив репертуар багатьох відомих виконавців на українській сцені. Серед найвідоміших пісень – “Чарівна скрипка”, “Очі на піску”, “Дикі гуси”, “Варто чи ні”, “Я кажу “Ні!”, “Свобода” з рок-опери “Біла ворона” та багато інших музичних композицій. Напередодні концерту ми мали можливість поспілкуватися з очільником Національної оперети України, народним артистом України Богданом Струтинським. – З Юрієм Рибчинським маємо давні дружні стосунки, – розповів Богдан Дмитрович. – Спеціально для театру він пише новий проєкт – мюзикл. Хоче, аби він був реалізований саме в Національній опереті. Думаю, що ми зможемо це зробити. Юрій Євгенович – це легенда поетичної музичної культури. Думаю, що така дотичність, синергія йде на користь українській культурі і нашому театру зокрема. До участі у концерті запросили багатьох відомих виконавців його пісень. Свого часу у нас був проєкт “Welcome to Ukraine”, де ми використали музику саме українських композиторів – Левка Колодуба, Мирослава Скорика та інших. Є мрія зробити творчі вечори, присвячені творчості Олександра Білаша та Ігоря Поклада. Вважаю їх одними з найкращих мелодистів української естрадної музики. Зараз працюємо над постановкою опери Миколи Леонтовича “На русалчин Великдень”. Це дуже цікавий проєкт. Ми повністю відновлюємо те, що написав Леонтович. На жаль, його опера не завершена, бо життя композитора обірвалося через російських катів. У нас буде гарне сучасне прочитання. Розгорнута музична палітра, яку робить Віталій Фізер. Він аранжує, навіть додає деякі твори. Опера Леонтовича написана для хорового виконання. Там немає суто симфонічної музики. У нас буде розгорнута форма і симфонічні вкраплення, щоб дати режисерові можливість для його фантазії, для пауз, переходів. – Національна оперета України – мій улюблений театр, – зізнався Юрій Рибчинський, – де відбулося щонайменше п’ять прем’єрних заходів. Саме тут йшли такі мої вистави як “Пізня серенада”, “Моя дружина – брехуха”, “Місто на зорі”, “Товариш Любов”, рок-опера “Біла ворона”. Саме тому з Національною оперетою ми запланували черговий музичний захід – “У долі своя весна”, де багато моїх творів виконуються солісти театру. В іншій частині концерту запрошені зірки, з якими я працюю вже багато років. “У долі своя весна” – це знакова для мене пісня, одна з небагатьох написана з легендарним композитором Володимиром Івасюком спеціально для співачки Софії Ротару. Весна завжди пов’язана з моїм днем народження, а також із перемогою – перемога тепла над зимою, світла над темрявою, добра над злом. Хоча і є вислів “Коли говорять гармати, музи мовчать”, але я вважаю, що якраз у цей складний період потрібно створювати щось нове і розвивати своє, українське! Звернемося до історії. Наприклад, якби не було громадянської війни у США, світ би не побачив легендарний твір “Віднесені вітром” Маргарет Мітчелл. І таких прикладів багато. Війна – це лихо, і варто про це говорити, але водночас людям слід давати надію та ноти оптимізму. Цей концерт може вважатися вечором народної творчості, адже лунали пісні, які знають і співають представники кількох поколінь українців. Прозвучали улюблені композиції мільйонів у виконанні талановитих солістів, хору, оркестру, театру та зірок вітчизняної естради. Про творчість композитора розповіла ведуча концерту Катерина Алексєєва. Розпочали концерт піснею “У долі своя весна” у виконанні Вікторії Бусел разом з хором театру. Також у першому відділі прозвучали широковідомі твори “Дикі гуси”, “Чарівна скрипка”, “Очі на піску”, “Гай, зелений гай”, “Скрипка грає”, “Минає день, минає ніч” та інші, які подарували заслужені артисти України Галина Грегорчак-Одринська, Володимир Одринський, Любов Доброноженко, солісти-вокалісти театру Олена Галушка, Таміла Годенюк, Наталія Голуб, Алевтина Нагля, Катерина Ясенчук, Віталій Іванов, Катерина Вовк, Валентин Котенко. Чимало теплих слів про Юрія Рибчинського у другому відділені прозвучало з вуст народних артистів України Павла Зіброва, Наталії Могилевської, Володимира Засухіна, Алли Кудлай, його сина Євгена Рибчинського, а також від Анастасії Піскарьової, Вікторії Васалатій, Олексія Сагаловського. І, звісно ж, лунало багато чудових пісень – “Хрещатик”, “Тече вода”, “Береги”, “Лід”, “Стара актриса”, “Сон”. Юрій Євгенович читав свої давні і нові творі, а також сам виконав кілька пісень на власні вірші. А завершальним акордом концерту став виступ народної артистки України Наталії Бучинської з піснями “Налийте шампанського”, “Моя Україна” та “Перемога”. Концерти такого рівня заслуговують на те, щоб бути представленими на головній музичній сцені країни – у Національному палаці мистецтв “Україна”. Напевно, так і буде після нашої Перемоги. У публікації використані матеріали видання “Operetta News”
16 Подія року · “Концерти такого рівня заслуговують на те, щоб бути представленими на головній музичній сцені країни”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Родина Василя Глаголюка, м. Коломия — 4000 грн. 2. Орищенко Анатолій Михайлович — 500 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Подія року · “Концерти такого рівня заслуговують на те, щоб бути представленими на головній музичній сцені країни”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ