Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Тільки в “СП” · “Привидівся ще зовсім юним, наче щойно познайомились, як висвистував соловейком попід тином”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Пошанування Петлюри триває

Слово Просвіти, №22–23 за 2024 рік

Та й сусіди-боровичани теж проходили в одній кримінальній справі – Данило Клименко, Опанас Снітко, брати Сергій та Іван Боровики. У кожному селі до ста душ, ато й більше, НКВДисти арештували та відправили по буцегарнях. Більшовицька затія швидко збудувати комуністичний рай на селі ніяк не знаходила підтримки серед селянства. Шукали “винуватців” і запроторювали до казематів, змушуючи підписувати зізнання у гріхах, яких селяни не здійснювали. …Тихий весняний вечір та щебет соловейка заглушив гамір у коридорі каземату. Двері камери відчинилися, і увійшли два міліціонери, серед яких Леонтій впізнав незмінного вартового рудопикого кацапчука і одного з оперів місцевого відділу НКВД Данілова. Він тримав у руках папери і проволав: – Заключьонниє Красіцкій, Цьопа, Прудіус, Голуб – берьом сваї вєщі і бистра на вихад! – Ото вам, знову ніч надходить, а цим бузувірам не йметься, – пробурчав невдоволено Леонтій. Та і які речі брати, за три місяці перебування по цих буцегарнях весь одяг перетворився на брудне ганчір’я, від якого тхнуло потом і цвіллю. Левко кинув погляд на Федора та Зосима, хотів щось запитати, але передумав, бо побачив, що й земляки неохоче збирають свої нехитрі речі. Вийшовши разом у коридор колишньої взуттєвої фабрики, помітили ще добрих десятків зо три таких же неборак, як вони самі. Під голосні крики конвоїрів вийшли у двір фабрики. Вже майже стемніло, але Левко примітив вдалині біля центрального приміщення три стареньких бортових авто, біля яких товклись зо п’ять ще зовсім юних міліціонерів. Всупереч Левковим очікуванням, що їх вантажитимуть на ці автівки, бранців під наглядом самого начальника тюрми Абрамовіча повели до приміщення місцевого відділку НКВД. Душ 40 зібрали у великій кім- Ірина Удовіченко Презентація і експонування стали можливими завдяки організаційному сприянню й всебічній підтримці ректорки ПНПУ Марини Гриньової, кафедри історії України, яку очолює професорка, знана дослідниця історії України ХХ століття Людмила Бабенко, та депутатки обласної ради Яніни Барибіної. Учасників церемонії відкриття виставки привітали директорка Департаменту культури і туризму Полтавської ОВА Ірина Удовіченко та представник Українського інституту нанаті, де знайомий вже кат Гришка Пєтров наказав усім роздягатись до спідньої білизни та здавати всі цінні речі, якщо в когось є такі. – Знущаються ці падлюки чи що? – прошипів Зосим. – Які ще у нас можуть бути цінні речі, хіба що єдиний золотий зуб у моєму роті? – підтримав розмову Федір. – Так, браття, щось ці більшовички геть з глузду з’їхали. У мене добротні чоботи і ті ще в звенигородському тюрподі відібрали, – підтримав розмову Леонтій. – А сєйчас вас па аднаму атвєдут в баню, перєадєнут і атправят па етапу. Нєсматря на то, что ви злосниє врагі савєтскава народа, ми дайом вам шанс ісправіться. К таму же в дарогу палучітє па це-лих 10 рублєй на прапітаніє і табак, – горлав комендант райвідділу Карпов. Леонтій запримітив, як опер Данілов разом із міліціонером-водієм Зудіним по одному виводили бранців до іншої кімнати, хвилин через десять поверталися і забирали чергового небогу. На душі було тривожно. Гріла думка, що ще поживемо, може, не розстріляють кати… – Ой, Федоре, щось неспокійно на душі, – прошепотів Левко до Прудиуса. – Та не бійся, я ж казав тобі вчора, що той Абрамовіч натякав мені. Все буде добре. Я піду перший та чекатиму тебе. А ти не барись. Ще й помолитися встигнеш! – підморгнув Левкові Федір та підійшов ближче до дверей, за якими лякала тривожна невідомість. Дочекавшись своєї черги та перечитавши подумки всі молитви про спасіння душі й тіла, Леонтій пішов поперед конвоїрів. За дверима іншої кімнати стояв великий стіл, завалений стосами паперів, за яким сидів худорлявий, середніх літ чоловіку міліцейському мундирі і уважно роздивлявся документи. Поряд тупцяв начальник місцевого НКВД Соломон Борісов-Лєндерман. – Таваріщ Варабйов, ета пріціональної пам’яті Олег Пустовгар. Виставковий проєкт присвячено історії міжнародного тріумфу “Щедрика” Миколи Леонтовича, світових гастролей Української Республіканської Капели під орудою Олександра Кошиця. Проєкт створено і популяризується на грант Відділу преси, освіти та культури По- Тіна Пересунько гаварьонний к расстрєлу кулак Лєонтій Нікіфаравіч Голубь, по статьям 54-10 і 54-11 уголовного кодекса усср. Злосний пратівнік калєктівізації, кулак і антісавєтчік. – Ну чєм же тєбє, сволочь кулацкая, наша савєтская власть не угаділа? – піднявши від паперів свій важкий погляд, єхидно промовив той київський начальник за столом. – Нічєво, помні нашу дабрату, на вот, бері целий чєрвонєц – можєт прігадітся в дальнєй дарогє, – якось лукаво промовив він. Але куди було подітися, Леонтій затиснув залізного червінця в правій руці, що аж хруснули кісточки, і, не дякуючи, рушив босий, лише в брудній спідній білизні з конвоїрами, які, всупереч Левковим сподіванням, що поведуть на вулицю, в приготовані вантажівки, підштовхнули його в інші двері, за якими сходи вели до підвалу. “Ага, звісно ж, ще ж лазню обіцяли і новий одяг, бо куди ж їхати в далеку дорогу в одному спідньому”, – подумалось Леонтію. Довгі сходи скінчились у якійсь великій напівтемній кімнаті. Недобре передчуття не давало спокою Леонтію. Серце калатало в грудях, готове щомиті вирватись назовні. Він відчув, що конвоїри трохи відстали від нього, бо навіть сивушного перегару не стало відчутно. Хотів обернутись, але різкий окрик Данілова обірвав це бажання: – Іді бистрєй і нє абарачівайся, морда кулацкая! Леонтій побачив перед собою руду цегляну стіну в шматках якогось кривавого місива та дрібних кісток. “Господи, невже це кінець…” – ледь встиг подумати, і від страшної здогадки похололо в грудях. Пострілу навіть не почув… Кати спрацювали за своїм злагодженим кривавим сценарієм. – Ну вот, єщьо на аднаво врага пралєтаріата стала мєньше! Забєрі у нєво червонєц, он єму уже не прігадітся, – з єхидною посольства США в Україні. У червні минулого року авторка цього проєкту Тіна Пересунько відвідувала Полтаву. У затишному дворику Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського вона блискуче прочитала лекцію “Симон Петлюра і Культура”. Важливість лекції не лише втому, що це дослідження – потужна “точка зборки” з теми пізнання Петлюри не лише як військового, громадського і державного діяча, але й як подвижника на ниві національної культури. “Родзинка” лекції ще й у тому, що супроводжується унікальними архівними аудіозаписами, була ілюстрована фото-й кінохронікою. І от новий візит Тіни Пересунько до Полтави. Полтава вшановує свого земляка Симона Петлюру з нагоди 145-річчя від дня народження. Заходи з пошанування видатного державного і культурного діяча продовжилися в Полтавському національному педагогічному університеті (ПНПУ), де презентовано унікальну виставку “Прийшли, заспівали, перемогли”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин