Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

“Не молися мовою чужою…”

Слово Просвіти, №22–23 за 2024 рік

На тлі фронтових подій, швейцарського форуму, дискусій навколо передачі Україні далекобійної зброї, які свідчать не лише про нагальність, а й про глобальну кризу світопорядку, коли безкарними стають злочини проти людяності, на тлі щоденних трагедій, спричинених безперервними бомбардуваннями та ракетними атаками рашистів, відбувається “дещо” нудне, безпросвітне й малопомітне. Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Таке собі нещодавнє зібрання московської “опозиції” чомусь у Львові. Приплюснута місія так званих політиків, які нібито намагаються реально протистояти путінському режиму. Звичайно, що це зовсім не того рівня ідеологія, не та мета, щоб уособлювати інтереси поневолених московією народів, обстоюючи принципи національно-визвольної боротьби (війни) в контексті відомого заклику ОУН§УПА “Свобода народам! Свобода людині!”. На пам’ять спливає подія понад 80-річної давнини (листопад 1943 р.), коли на Рівненщині відбулася Перша конференція поневолених народів Східної Європи і Азії та був створений Антибільшовицький блок народів (АБН), мета якого – боротьба проти російського імперіалізму та визволення з-під москви. Тоді ці принципи та цілі були зрозумілими й закономірними. Чого ж нині воліє ця новоявлена “ліберастична” тусня? Не важко догадатися. Зберегти, “модернізувати”, “демократизувати” скніюче недоімперське утворення рашистської ерефії, консервуючи вже в нових формах статус старої “тюрми народів”, але вже нібито без путіна. Шлях в нікуди та до старої біди. Колоніалізм орди, трохи припудрений європейською косметикою з відтінками “великодержавності”. Доконаний факт, що подібний захід не передбачав консолідації народів росії в боротьбі за свою політичну, національну, духовну свободу, а тому озвучувалися “викопні” ідеї струве, керенського, навіть горбачова, спрямовані на “демократизацію” єдіной і нєдєлімой, прямо й опосередковано солідаризуючись з уваровською формулою – “православ’я, самодержав’я, народність”. На поверхню знову видряпалася стара болячка російських лібералів початку ХХ століття, які розуміли “освобождєніє” росії лише як “освобождєніє” москови- Продовження на стор. 2–3 До 20 червня на друге півріччя! Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість є такою: 1 міс. — 60 грн. 3 міс. — 180 грн. 6 міс. — 360 грн. Будьмо, друзі, разом!

с. 2 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Поч. на стор. 1 тів. Бо достатньо лише торкнутися характеристики одного з “лідерів” цієї зграйки борців, такого собі Ходорковського, – і закрадається в душу будь-якого притомного українця великий сумнів у гуманності цього проєкту. Адже довга епопея згаданого діяча на олігархічному кремлівському олімпі викликає певні дилеми, ачи змінилася його імперська позиція (нехай і ліберальна), яка особливо проявилася в періоди двох чеченських війн своїм геноцидним ставленням до народу, який боровся за свободу. Адже й нині ми так і не почули від цього “харошєго рузького”, який безперервно блукає “по європах”, роздаючи численні інтерв’ю, правди про загарбницьку війну московитів проти України. Ним та його найближчим колом адекватно не озвучуються такі понятійні образи, як агресор, геноцид, україновбивство, загарбник, ґвалтівник, злочин проти людяності… Натомість повсюдно оприлюднюються заяви про терміни, коли впадуть Харків, Одеса, Київ… Україна, і що Львів можна вберегти лише в тому випадку, якщо туди ввійдуть польські (натівські) війська. Оця та інші всілякі нісенітниці безперервно виливаються москворотими “демократами” лише на шкоду Україні, часто нічим не відрізняючись від офіційних помийок путінстану. Майже зовсім не дається (мабуть, свідомо) правдива оцінка цій геноцидній війні та не висвітлюється причинність цього імперського вандалізму московії проти українського народу, що бореться за свою незалежність, ідентичність, державність. Зате з цього ж середовища лунають безперестану навіть не заклики, а “вимоги” про необхідність і “корисність” масового надання українських паспортів рассєянам, які нині вигулюють світами, часто з “благословіння” кремля. Очевидно, чиниться така кампанія для того, щоби, як стверджує їхня інша опозиціонерка латиніна, створити на основі “рузькоязічія” в Києві нову столицю Русі, практично вмонтувавши в українське середовище ідеологію й менталітет ліберального “рузькомірства”. Хоча відмінність у трактуванні ідеології і практики імперськості вже давно стерто – від москвина-монархіста до анархіста. Оскільки нинішня чорносотенна імперськість є тотожною і царизму, і більшовизму, і сталінізму, і путінізму, а також їхньому “лібералізму”. Дивно (а може й ні), що телеканал “24” (і не тільки), яким володіє родина відомого градоначальника, а також чимало популярних ютуб-каналів з “українськими” спікерами, занадто вже переповнюються москвогаварящімі запрошеними “демократами” та блогер-сутенерами з оркостану. Часто українські ведучі пропонують “самі для себе”, зневажаючи українського глядача-слухача, постколоніальну усталену модель сучасної вітчизняної журналістики: “давайте на рузьком, чтоби било понятнєй”, по вінця заповнюючи телеетери московською блекотою. І це твориться тоді, коли триває війна, коли боротьба проти української мови та української культури досягла “вершинного” варварства з боку московії, коли носіїв української по-звірячому вбивають москалі. На окупованих територіях жорстоко насаджуються для молоді “патріотичні” антиукраїнські освітні програми, спалюються і знищується українські книги та підручники. Чому ж тоді допускається (і ким?), що в Україні українська мова – стрижневий нерв нашої ідентичності й ментальності, – кидається часто на поталу недолугим політиканам, журналістам, фетишу грошей, україноненависникам? На чий млин ллється вода?! Невже й досі не зрозуміти цим “полікультурникам”, що чужинська (російська) мова веде людину (українця) до чужомовної (російської) літератури, такої ж культури, чужинської історії, врешті-решт до руйнації національної пам’яті? Згадується відомий вислів ірландського письменника Т. Девіса, який часто цитувала Леся Українка: “Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію. Втратити рідну мову і перейняти чужу – се найгірший знак підданства”. Ця істина ще більше актуалізувалася в часи, коли українці захищають свою Ідентичність у боротьбі з ненависними рашистами. Перехід на “язік” окупанта і нашого вічного й непримиренного ворога, загравання з їхньою імперсько-ординською культурою, реактивне ковтання рузької блекоти одразу ж, щойно з того боку (ворожого до нас) пробелькочуть з бодуна на “магучєм” – об’єктивна ознака найогидніших проявів видуманого московитами “малоросійства”, яке віками вони намагаються прищепити українцям. Іноді, на жаль, вдається. Тому в цей період тектонічного розлому в нашому світоглядному, політичному, культурно-ментальному просторі маємо відповідально розібратися не лише з тими, хто практикує, озвучує та нав’язує ганебні поведінкові норми у ставленні до “рузькомірства”, але й дібратися, нарешті, до їх замовників, які скніють не лише на болотах, але є і “нашими” доморощенцями. Безумовно, грішитимемо, якщо не усвідомимо, що наша Доля і Воля вирішуються нині на полі бою, що там на передовій вершиться найдостойнішими синами і дочками майбутнє України. Але війна проти московії повинна вестись скрізь. Це не метафора, адже знищення української душі, національної свідомості, національної пам’яті, історичного спадку завжди було і є визначальним чинником рашистської державної ідеології та практики. Відібравши чи заборонивши рідну мову, імперці практично вирішили б згідно зі своїми інтересами “національне” питання, оскільки “безмовний” народ у такому стані існувати не може. Він позбавляється серця, душі, розуму і думки одночасно, втрачається головне опертя, яке ідентифікує його, зберігає і розвиває. Іван Дзюба, аналізуючи концепції мови багатьох визначних науковців світу (Потебня, Гердер, Гегель, Гайдеггер, Гадамер, Барт та ін.), опирався саме на той ціннісний постулат, що “основою людського буття є мова”. У статті “Доля мови – доля народу” (1999 р. “Сучасність”) він стверджував про загальнолюдську етичну норму у ставленні до будь-якої мови, оскільки “кожна національна мова є унікальною цінністю як неповторний спосіб пізнання світу і має свою гносеологічну, культурологічну функції та є засобом консолідації суспільства”. Однак Дзюба не просто полемізує з минулим, цю спадщину він використовував для днів сучасних, переносячи її на тривожну реальність сьогодення. Згадується його відома публічна дискусія з академіком Толочком – ревним прихильником двомовності (чит. монополії російськості), який своєю “науковістю” вийшов на спростування та заперечення відомої (аксіоматичної!) тези – “без мови немає народу”, упереджено оперуючи прикладами історії народів Латинської Америки, США та Канади. Тому й справедливим було тодішнє обурення Дзюби, що не там шукає “сокиру під лавкою” депутат-академік Толочко, вважаючи загрозою українській мові не позицію і практику таких собі “мойсеєнкових, чародєєвих, алєксєєвих, лузанів”, а “мовно занепокоєних” О. Пономаріва, С. Плачинди, П. Мовчана, В. Чорновола та інших. Сюжет цієї 25-літньої дискусії згадується саме в тому контексті, що такі уроки в нашій державотворчості не мають права бути забутими. Нехтування чеснотами, які складають підмурівок для націєтворення і є головною підвалиною державності та ідентичності, є хворобливою виразкою для суспільного здоров’я. Ця загальна справа надзвичайно відповідальна і зобов’язана розглядатися лише крізь призму інтересів національної безпеки. Адже ніхто не може навіть сьогодні в умовах екзистенційної війни з ворогом стверджувати, що політики, які в мовному питанні працюють на росію, вже “перевелися” і надалі не зможуть з’являтися у Верховній Раді законопроєкти, які “для підвищення комфортності обслуговування населення” пропонуватимуть відмовитися від державної мови; що знову на українських радіотелеетерах і “ютубах” не зможуть бовваніти русофіли, уквітчані жовто-синьою стрічкою; і де є гарантія, що окремі москвощелепні керівники вишів (з якими чомусь підписуються контракти) не продовжуватимуть і надалі переслідувати свідомих студентів за їхню українськість; де гарантія, що націю все-таки колись перестануть нарешті “виховувати” заслані (чи внутрішньо запрошені) агентибазіки на кшталт арестовичів. Мову не можна сприймати лише як зовнішню ознаку приналежності до своєї нації, ідентичності, держави, оскільки її варто розглядати як духовий принцип народу, як одну з найбільш пошанованих національних цінностей, як світоглядний (більш за генетичний) код нації. Формальне знання української мови, “успішне” складання іспитів чиновниками з української для того, щоби отримати ту чи іншу посаду та владний статус, мати можливість навчатися в українських вишах далеко не вичерпує зобов’язань перед цією вартістю й оберегом нації та держави. Необхідне особливе вшанування й поціновування, а не зазвичай, прості знання, які часто тут же ними нехтуються (частина учнів, студентів, вчителів, викладачів, а також владців), як тільки з’являється найменша нагода перейти “на общєпонятний”. Тому такими важливими мають бути нині аспекти виховання україномовної культури, закладені в діючих нормативних документах і навчальних методиках. Складно зрозуміти тих батьків, які, особливо у великих містах, починаючи з Києва, спілкуються чужинсько-московською (недержавною) мовою як зі своїми маленькими дітками, так і з домашніми тваринами. На які ще такі “пришестя” розраховують ці родини, як по-їхньому має виглядати в найближчій перспективі мовно-культурний, інформаційний, освітньо-науковий, владний, політичний простір, коли змалечку ревниво налаштовують свої чада на “російськість”? Не вірте, що на цьому затхлому від імперськості “язікє” молодь старанно пізнаватиме українську культуру, літературу, історію, оберігатиме національну традицію, захоплюватиметься українською музикою та піснею. Зате очевидним ставатиме те, що в Україну за таких умов знову колись насунеться кровожерна саранча нових “путіноїдів” під гаслами “асвабаждєніє соотєчєствєнніков”. Це – найтрагічніший урок, який Українська нація зобов’язана сповна засвоїти заради власної безпеки і виживання. При цьому українськість мусить бути присутньою не тільки у формах, але й у змісті та суті. Справді, не в самій лише формі слова проростає зерно правди. Адже Т. Шевченко, який поставив на сторожі своєї нації рідне слово, промовляв до неї (та до інших народів) мовою свободи, борні, визволення від супостата. А вже його великий соратник, українофіл П. Куліш, зробивши з “рідного слова” також божище, пишучи (під впливом Шевченка) поему “Україна”, зазначаючи, що “не було на світі люду одважнішого і славнішого над греків і козаків”, невдовзі таки “спіткнувся”, то шукаючи “ідеалу” в царюванні миколи І, то заявляючи “рідно-мовно”, що врятувалася Україна лише “під твердою владою москви і очуняли ми під її протекцією”. Тому чинімо супротив! Протестував у свій час проти такої світоглядної хиби і Д. Донцов, зокрема у статті “Два антагоністи П. Куліш і Т. Шевченко”, стверджуючи про згубну для українства Кулішеву тезу, що “ми були (без спасенної протекції) народом без пуття, без чести, без закону…”. Це якраз і є тим прикладом, коли, на жаль, можна й рідним словом сіяти зерно неправди в світі та Україні. Тому сучасні мовна, літературна, історична, педагогічні концепції мають орієнтуватися відповідно до своїх цілей саме на ідеали та цінності тих національних будителів, які рідну українську мову розглядали не просто як “слово благодатне”, а як Слово Свободи, що зацвіте, як казав Шевченко, мов той “барвінок” лише серед козацьких мечів. Адже рідну мову та національну культуру ніколи не можна вберегти під орудою московського меча, тримаючись за проросійські ідеї та “ідеали”. Тож такий вектор навчання й виховання нації, опираючись на життєтворчість і діяння знакових українців, зважаючи на сучасну освітню парадигму “критичності” й “креативності”, мусить домінувати не через надумані потреби “посипання попелом” відомих історичних постатей. Він затребуваний особливо зараз саме для зросту національної сили та поборення ворожого московита. Питання, чи зв’язати український змаг українським словом Куліша, Драгоманова, Винниченка…, чи національна справа потребує (вимагає) передусім огненного Шевченкового Слова про “правду”, про “волю”, про “москалів”, що є для нас “чужі люде”. Як потребуємо ми й Слова Франкового, Лесі Українки, Ольжича чи Теліги, багатьох діячів Розстріляного відродження та шіст* десятників. Істина, що Шевченкового “апостольського слова” ніколи не буває “забагато”, – завжди на часі. Хоча чимало знаних і модерних діячів ставали охочими до знищення його світоглядної традиції. Навіть визначний національний і європейський інтелектуал Драгоманов писав, що “українолюбці повинні навчитися, що “Кобзар” є вже річ пережита, є зерном, яке пролежало в коморі та не послужило як слід у свій час, коли було свіже, а тепер вже мало навіщо й годиться”. Тому будьмо пильними у ставленні до слова, щоби десь та не впоїтися подібними “мудрощами” та не приспати Шевченкової правди – наймогутнішої духової зброї України. Мабуть, і заради цього майже десятиліття ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка реалізує патріотично-просвітницький проєкт “Бібліотека Воїна”, надрукувавши серію визначних творів славетних українців. Він розрахований не лише для відважного Воїнства, але й для підростаючого покоління учнів, студентів, для всіх спраглих Україною. Очевидно, що саме цю надважливу місію вже багато років виконує і визнаний народом животворний всеукраїнський часопис “Слово Просвіти”. Бо високим українським Словом оберігається національна пам’ять, зрощується національна культура і свідомість,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин