Шевченкіана · “Мені здається, що я точнісінько той самий, який був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилася”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Розмова з Тарасом Шевченком Про жахливу історію з мерзотниками
Слово Просвіти, №22–23 за 2024 рік
Продовження розмови, звісна річ, уявної, з Тарасом Шевченком1 обумовлене тим самим основним принципом: Кобзареві тексти справжні, не зачеплені чужим “ніже яким словом”. Ідеться про історію, яку видатний шевченкознавець Сергій Єфремов схарактеризував майже сто років тому: “Це жахлива історія за найкращу може служити ілюстрацію до становища поета на засланні…”
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
– Дорогий Тарасе Григоровичу, розмова ще не почалася, а вже бачу, що радості вона вам не принесе, чоло ваше похмаріло. Простіть мене, що нагадую тяжкую душі печаль… – Правду сказати, в моєму минулому житті не багато було радості, та все-таки було щось схоже на свободу, а одна тінь свободи людину підносить. Колись бувало, хоч подивишся на радості людей, а тепер і чужого щастя не бачиш. Кругом горе, пустиня, а в пустині казарми, а в казармах солдати, а солдатам яка радість до лиця? – Починаючи з весни 1857 року, ви жили напруженим очікуванням офіційного документа про звільнення з заслання, котрий мав прибути з поштою, що доставлялася пароплавом із містечка Гур’єва. Так було і того вечора в середині червня 1857-го… – Надвечір пошта прийшла, але ні мені, ні про мене нічого не привезла. Знову я опустив ніс на квінту2. Знову туга і безкінечне ждання. Невже досі не могли зробити в корпусному штабі щодо мене розпорядження? Холодні, байдужі тирани! Ввечері повернувся в укріплення і отримав наказ від фельдфебеля готуватися до огляду. Такий результат давнього дожидання і з таким трепетом очікуваної Свободи. Важко, невимовно важко! Я одурію, нарешті, від цього нескінченного ждання. – А що з військовим оглядом? – Для цієї важливої грядущої події мені приганяли амуніцію. Яка мерзенна грядуща важлива подія! Яка нескінченна та огидна підгонка амуніції. Невже й це ще не востаннє мене виведуть на площу, як безсловесну тварину, напоказ? Ганьба і приниження! Трудно, важко, неможливо заглушити в собі людську гідність, стати навитяжку, слухати команди і рухатися, мов бездушна машина… – Та довелося вам усе-таки знов узяти участь в огляді батальйонним командиром 4-ї роти 1-го лінійного батальйону Окремого оренбурзького корпусу. – До цього іспитування я готувався доволі байдуже, як людина наполовину вільна. Але коли постав перед невблаганним екзаменатором, куди що й поділося. Ані найменшої тіні, нічого схожого на людину, наполовину вільну, в мені не зосталося, таж сама болісна холодна дрож пробігла по моїй істоті. Те ж саме, що і в колишні роки, почуття – ні, не почуття, а мертва нечулість – охопила мене при погляді на цю дерев’яну пофарбовану фігуру. Одним словом, я перетворився в ніщо… – Який ви нещадний до себе, мужній Тарасе Григоровичу! Що запитав у вас особисто екзаменатор? – Екзамен повторився слово в слово, як і десять років тому, чверті букви не додано й не збавлено. Зате і я ні на йоту не посунувся на поприщі військової освіти. Упертість обопільна і незворушна… – Отака-то ваша сила і відвага! Та ще, кажучи вашими пекучими словами, “незворушна хохляцька впертість”… По суті, ви стали на прю з імперською Росією і перемогли! – А ти за що? – запитав він, звертаючись до мене. – За писання обурливих віршів, ваше високоблагородіє. – Сподіваюся, надалі не будеш… – Між іншим, великий Поете, ви буквально повторили слова найголовнішого звинувачення російського царизму проти вас… А високоблагородіє таки даремно сподівався… – У незабутній день оголошення мені конфірмації я сказав собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили. – Через тиждень після злощасного екзамену трапилася вкрай неприємна подія, про яку й хотів вас докладно розпитати. Хоча в той час ви відчували себе значно вільніше, все-таки повністю залежали від офіцерні, поготів новоприбулої, яка прагнула познайомитися з відомим рядовим-засланцем… – Сьогодні надвечір, проходячи повз офіцерський флігель, я почув нову для мене пісню, що починалася так: Коврики на коврики И шатрики на шатрики. Далі я нічого не міг розчути, тому що співак дуже густо забасив і тому, що п’яний Кампіньоні3, інженерний офіцер і відчайдушний п’яниця, вибіг на площу і, побачивши мене, надумав зробити мені невеличку послугу, покровительство, познайомивши мене з новоприбулими офіцерами, з бравими хлопцями, за його висловом. Для цього схопив він мене за рукав і потягнув у коридор. Новоприбулі браві хлопці сиділи і лежали в одних червоних сорочках на розстеленій кошмі, а перед ними красувався піввідровий бутель сивухи… – Оце вже так! Чимало! Цур же їм? – Я, щоб не доповнити собою групу розбійників, вирвався з обіймів покровителя і вибіг на площу. Покровитель вибіг за мною, гукнув чергового унтер-офіцера по роті й велів узяти мене на гауптвахту за особисто нанесену образу офіцерові4. Наказ офіцерський було виконано в точності. Після пробиття зорі черговий по караулу доповів комендантові про новоприбугарні будує плани. Так і я, дожидаючи вісника благодатної свободи, розгорнув килим-самоліт, і ще одна, одна тільки хвилина, і я опинився би на сьомому Магометовому небі… – Що ж такеє сталося? – Не доходячи до укріплення, зустрів я посланого за мною вістового від коменданта. “Чи не прибув ще пароплав?”, – запитую у нього. “Нікак нєт”, – відповідає він. “Яка ж виникла потреба в мені комендантові?” – запитав я сам себе і додав ходи. Приходжу. І комендант замість всякого привітання мовчки подає мені якийсь папір. Я здригнувся, прийнявши цей таємничий папір як очевидного вісника волі. – І хлинула радість? І серце засміялося? – Читаю й очам не вірю. Це рапорт на ім’я коменданта від поручика Кампіньоні про те, що я у нетверезому стані накинувся на нього з матірними словами, про що свідчать і новоприбулі офіцери. А на завершення рапорту він просить і вимагає вчинити зі мною по всій суворості закону, тобто негайно провести слідство. Я остовпів, прочитавши цю несподівану мерзоту: “Порадьте, що мені робити з цією гадиною?” – запитав я коменданта, прийшовши до тями. “Один спосіб, – відповів він, – просіть прощення або у дисциплінарному смислі, ви арештант. Ви маєте свідків, що ви були тверезі, а він має свідків, що ви його лаяли”. “Я присягнуся, що це неправда”, – сказав я. “А він присягнеться, що правда. Він офіцер, а ви все ще солдат”. Ух, як страшно відгукнулося в
Т. Шевченко. Новопетровське укріплення. Внутрішній вигляд. 1857 р.
мені це, майже забуте, слово… – Згадалися мені ваші гіркі слова, що солдати – найбідніший, найжалюгідніший стан у православній Росії. У них віднято все, чим тільки життя красне: сімейство, батьківщину, свободу, – одним словом, все… Йому простимо хіба що занурити свою сіру, самотню душу в півштоф сивухи… Офіцерам віддано все, всі людські права і привілеї… Це – привілейована каста… – Робити нічого, заховав гордощі у кишеню, натягнув мундир і вирушив просити прощення. Простояв я в прихожій у мерзотника битих дві години. Нарешті він допустив мене до своєї похмеленої особи. І після багатьох вибачень, прохань, принижень даровано мені було прощення з умовою зараз же послати за четвертиною горілки. Я послав по горілку, а він пішов до коменданта за рапортом. Принесли горілку. А він приніс рапорт і привів своїх благородних свідків. “Що, батечку, – сказав один із них, подаючи мені пухку, тремтячу з похмілля руку, – вам не вгодно було познайомитися з нами добровільно, як у благородних людей водиться, так ми вас примусили”. На цю коротку й повчальну промову вже п’яна компанія зареготала, а я ледь утримався, щоб не обізвати їх: мерзотники! Та ще й патентовані мерзотники! – Серце замирає, мліє, плаче, слухаючи вас, єдиний Кобзарю… Хотів їх вилаяти за лого арештанта, і комендант сказав: “Нехай проспиться”… – І що було далі? – Сьогодні новий черговий по караулам роз’яснив темну пригоду комендантові, і я був милостиво звільнений від нещадних інквізиторів… – Що ви, Тарасе Григоровичу, відчували після такої відвертої несправедливості? – Я в глибині душі прощаю моїх гонителів і тільки молю Всемогутнього Бога порятувати швидше від цих напівлюдей… – Адже ви вже сподівалися на офіційну, письмову звістку про звільнення? – Пароплав із поштою з Гур’єва ніхто не жде з таким трепетним нетерпінням, як я. Що, як він не привезе мені такої довгожданої свободи? Що я тоді буду робити? Щоб уникнути гауптвахти з блохами і клопами, доведеться знайомитися з новоприбулими офіцерами та в очікуванні майбутніх благ пиячити з ними. Похмура, гидка перспектива… – Кажучи, пане Тарасе, вашими словами, немає гірше, як в неволі про волю згадувать. – Сталося зовсім не те, чого я ждав. А сталася мерзота, яку не можна було припустити навіть від мерзотника Кампіньоні. Пішов я вчора в укріплення, щоб, дожидаючи пароплава, пакувати свою мізерію. І, як це звичайно буває, коли людина чекає чогось хорошого, то на цьому хорошому і
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
