Музи не мовчать · “Якщо почнеться велика війна, я піду воювати, ми всі підемо, і я піду, і кожен з тих, що тут стоїть, на війну піде”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Пісні “Широкого Лану” – це заклик до бою
Слово Просвіти, №22–23 за 2024 рік
До 24 лютого 2022 року Святослав Бойко з Калуша – лідер рок-гурту “Широкий Лан”, творець власного акустичного проєкту. Це громадський активіст, учасник двох українських революцій. Це волонтер, який від 2014 року постійно їздив до бійців на східний фронт. У перший день широкомасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Святослав Бойко вступив до лав Сил Оборони України. Сьогодні він молодший сержант у “Птахах Мадяра” – 414-му окремому батальйоні ударних безпілотних авіаційних систем корпусу морської піхоти ЗСУ.
Крайній концерт гурту “Широкий Лан” був 20 лютого 2022 року в Обухові – Почнемо зі становлення вас як музиканта. На які б етапи ви розділили свій творчий шлях? – Довоєнний, післявоєнний і післявеликовоєнний. Довоєнний – це музика про українських героїв, про Україну. Це той час, коли нас розуміла маленька жменька людей. – Власне тоді й народився “Широкий Лан”? – Так, народився “Широкий Лан” у 2008 році. Ми намагалися робити те, що нам подобається, те, що ми любимо. Ми всі були уродженцями Івано-Франківщини. Це земля, що говорить “курва, люби Україну, люби свою неньку або згинь!”. Ми виховані на розповідях про УПА, про українських повстанців та їх героїзм. Ми своїми ногами обійшли всі місця боїв, тож наша творчість закономірно була дотична до теми героїзму, до теми української боротьби. Але тоді ми робили все самі, нами ніхто не займався, не мали ми особливого розуміння і відповідно такий був результат. Потім, у 2010 році, через певні обставини я призупинив свою участь у “Широкому Лані”, а повернувся до музики знову в 2014 році, вже після початку війни. 2018 року склад гурту оновився, працювати стало набагато легше – і організаційно, і логістично. І наша робота вже почала давати певні результати. Перед пандемією COVID-19 у нас із гітаристом “Широкого Лану” було велике турне по Європі: в лютому 2020 року ми дали 22 концерти, повернулися до України – і буквально через тиждень закрили кордони, аеропорти, почався COVID. Тоді було складно – концертів офлайн немає, робити онлайн-концерти – не моє, мені це не подобалось, не подобається і, мабуть, ніколи не сподобається. Я сконцентрувався на акустичній роботі. На нечисленні акції, в яких я брав участь, коли їх дозволили, я їхав сам як лідер гурту “Широкий Лан” Святослав Бойко. Крайній концерт у мене був 20 лютого 2022 року в Обухові.
Під час наступу на урядовий квартал у Маріїнському парку дістав осколкові поранення, сильну контузію – Ви були учасником Революції Гідності, навіть були поранені, наскільки я знаю. Розкажіть про той період. – Початок Євромайдану застав мене, коли я жив і працював у Луцьку. До того я був учасником Помаранчевої революції, але це була лайтова революція, демоверсія Євромайдану, Революції Гідності. Помаранчева революція обійшлась без крові, вона була на позитиві, там не було страху, внутрішні війська були на стороні народу, поліція була з народом. У 2013–2014 роках на Майдані в Києві я був два рази: перший раз з 25 грудня по 5 січня, другий раз – з 12 по 19 лютого. І в перший, і в другий раз я намагався спрямувати свої зусилля в конструктивне русло. Мені не цікаво було перебувати постійно біля намету, мені не цікаво було кожну годину співати гімн України. Я пішов у комендатуру Майдану, там у мене вже були друзі, знайомі, і попросив: “Дайте мені, будь-ласка, якесь заняття, щоб я міг бути корисним Майдану”. Мені виділили сектор наметового містечка – від лаштунків за сценою до Архангела Михаїла. Я раз на кілька днів обходив ті намети, запитував, як люди почуваються, чи, може, щось потрібно, чи чимось допомогти? Прохання були абсолютно різні – від спальників, ковдр і матраців для новоприбулих до юридичної допомоги. Хтось мав польову кухню, але не мав комунікації з центральним складом продуктів, який був у Будинку профспілок... Оці всі запити я збирав і за нагоди намагався закрити. Там, де були проблеми з комунікаціями, намагалися познайомити людей між собою, запевнивши, що це наші люди, люди, яким можна довіряти тощо. У нас було багато адвокатів, юристів, які надавали послуги на безоплатній основі. А 18 лютого, коли був мирний наступ на урядовий квартал, коли почалися бої, в Маріїнському парку я отримав осколкові поранення, сильну контузію, струс мозку, отруєння газом і, як тоді написали, отруєння невідомою хімічною речовиною. До Майдану я ще дійшов сам з допомогою побратимів, але на Майдані мені вже стало зовсім зле, я почав втрачати свідомість і прийшов до тями вже в Свято- Троїцькому Соборі. Це католицький костел, тут мені надавала першу домедичну допомогу, як нині пам’ятаю, дитячий терапевт Лариса, яка дотепер живе в Києві. Потім мене евакуювали на лівий берег Києва, в один із монастирів. Там я перебував до 19-го числа, а потім мій товариш поляк Анджей вивіз мене до Луцька. В Луцьку я був у Другій міській лікарні до 25 лютого, але мені краще не ставало, тож звідти мене забрали до Польщі. Власне, польські лікарі в Перемишлі мене поставили на ноги. Потім, по певному часі, я повернувся до України, проходив реабілітацію. І десь в червні 2014 року в мене був перший виїзд у зону бойових дій на схід України як волонтера.
Частину прибутку — на лікування поранених – Розкажіть про свій волонтерський досвід з 2014 року, якою ви побачили війну тоді. – Тоді війна інакша була, не було такого інтенсиву. Певний інтенсив, звісно, мав місце в 14- му, 15-му році, а в 16-му стало вже зовсім тихо. Якщо порівнювати, то зараз війна не має, скажімо, двох днів, які були б один на одного подібні. Хоча під час одного з перших моїх волонтерських виїздів у зону бойових дій пам’ятаю бої неподалік від бази, в якій ми розташувалися на черговий нічліг. Диверсійна група противника зайшла на позиції наших хлопців, зав’язався бій. Троє з п’яти нападників були знищені, двоє поранені. І, власне, тих двох взяли в полон хлопці, до яких ми приїжджали. У 2016 році ті засоби, якими ми допомагали, вже стали не потрібні, бо держава включилася, скажімо, десь на 80% потужностей. Коли почалося державне забезпечення, наша волонтерська участь стала не актуальною. 16 серпня 2016 року в мене був крайній виїзд у зону бойових дій як волонтера з допомогою. Тоді ж народився мій син Марко. І десь, напевно, в жовтні я вперше виїхав в зону бойових дій як музикант. Тобто я вже їхав з просвітницькою та розважальною метою. На той момент я навіть не розумів, наскільки великий може бути стрес на передовій і що таке емоційне вигорання. Це тепер,
уже як учасник бойових дій, який на фронті не один місяць, я чудово розумію, що це і як це, коли зі світу, з “великої землі” приїжджають люди, з якими ти спілкуєшся. Це дозволяє жити далі, це розвантажує. А тоді я просто робив це інтуїтивно. Я організовував благодійні тури. Моя робота мала приблизно такий вигляд: я їхав до Європи в тур на “надцять” концертів. Під час туру був якийсь прибуток, частину з якого я обов’язково направляв на лікування когось із поранених побратимів, частина йшла власне на організацію поїздки на фронт – на заправку авто, оренду обладнання тощо. І раз на місяць-два я на тиждень їхав на схід. І за той тиждень давав 14-15 концертів, а то й більше. Найбільше було 4 з половиною концерти за один день. Чому з половиною? Тому що 4 концерти були повноцінні, а 5-й закінчився передчасно через загрозу обстрілу. Так було до кінця січня 2022 року. Власне, новий 22-й рік зустрічав на фронті. Крайній мій виїзд був 23 січня – три концерти. Окрім музичної діяльності, у мене була ще громадська діяльність. Крайня акція була 22 чи 23 лютого під російським посольством у Києві, де ми закопали три гробові хрести, які дотепер там стоять. Один хрест закопував Саша Погребецький, другий – Андрій Підлісний. Ці два козаки воюють зараз. Хто ніс третього хреста, я не пам’ятаю. На тій акції я голосом в мікрофон, щоб всі чули, сказав: “Якщо почнеться велика війна, я піду воювати, ми всі підемо, і я піду, і кожен з тих, що тут стоїть, на війну піде”. Власне, так відбулося. Тоді було багато хлопців з організації “Брати по зброї”. І власне, їх всіх через два дні я побачив у місці збору, на Лаврській, де формувався 206-й батальйон територіальної оборони.
“У куми беруть людей, у яких впевнені, на кого можна покластися. Таким був Руф…” – У квітні 2022 року на Луганщині під час ворожого мінометного обстрілу поліг Юрій Дадак, більш знаний як Юрій Руф – поет, видавець, сценарист, автор концептуального літературного проєкту “Дух нації”. Знаю, що він був вашим кумом… – У жовтні 2016 року, на Покрову, я хрестив свого сина Марка у Львові в гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла УГКЦ. Хрестив Марка отець Степан Сус.
У куми беруть тих людей, у яких впевнені, на кого можна покластися. – І ви запросили Юрія? – Так. До того ми дружили, спілкувалися. У нас було багато спільних інтересів. Ми часто перетиналися на різноманітних акціях, на фестивалях тощо. Мені здається, що я знав його все життя. Хоча ми познайомилися, помоєму, в 2014 році. Коли точно – не пам’ятаю. – А яким він був хрещеним батьком? – Він був оригінальним, уважним, ініціативним, він пам’ятав про все. Ніколи не треба було нагадувати про себе, про дитину. Я порівнюю його з собою – я буваю неуважний. “Куме, дай Боже!” – “Хай і вам поможе! Кажи, куме!” Приблизно такий початок мала кожна наша телефонна розмова з Руфом. Нечастими вони були. Постійно було мало часу. Тепер вже є розуміння, що варто інколи відкласти всі справи і приділити час на просту душевну розмову з другом. Наша остання розмова була в березні 2022-го. Мені він тоді сказав: “Куме, я в 24-ці зараз, рубаємось під Попасною. І ти знаєш, куме, я ще ніколи не відчував себе настільки наповненим і щасливим. Я повністю на своєму місці, принаймні я так відчуваю”. “Пильнуйся, куме”, – сказав йому я. Він фактично до кожної справи, до якої брався, ставився з максимальною відповідальністю, дуже уважно. Це і виготовлення концептуального одягу “Ґвер”, де кожна футболка чи штани детально оглядались після виробництва і при виявленні якогось навіть маленького косяка вся партія знімалась з продажу і йшла на переробку. Боже, скільки я переносив тих футболок у тестовому режимі! І кожна була результатом його колосальної роботи, наповнена змістом і сенсом. Це і проєкт “Дух Нації” в рамках якого він просто шалено літав країною з просвітницькими лекціями і постійно йому було мало простору. Він завжди хотів бачити як в підростаючому поколінні, так і в своїх однолітках людей, які гордо звуться українцями. Він навчав, як любити Україну. Кожна справа, за яку брався, горіла в його руках. Руф був нетиповою особистістю, йшов завжди попереду і коли вів, а коли і тягнув за собою. Він йшов попереду свого часу, через що інколи оточення його
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
