Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Тільки в “СП” · “Нехай і через десять років заслання, аби тільки вижити, аби тільки повернутись у рідну хату”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

“За три дні до страти…”

Слово Просвіти, №22–23 за 2024 рік

Олег ГОЛУБ, онук Леонтія Никифоровича Голуба Закінчення. Початок в ч. 21 за 2024 р. …У Левка перед очима пропливли всі допити та очні зустрічі зі свідками з його ж села ще в першій кримінальній справі – за антирадянську агітацію. – Свідок Завгородній Зосим Трохимович, 1885 року народження, ви впізнаєте Голуба Леонтія Никифоровича, 1894 року народження? – запитував слідчий. – Так, впізнаю. – Ви підтверджуєте, що Леонтій говорив привселюдно, що прийде ще час, коли всіх комуністів і активістів попалять, а ваше майно повернеться назад? Ну? Не чую. Ви ж працюєте в селі листоношою, навіть є кандидатом у члени партії більшовиків, скрізь буваєте і все про всіх знаєте! То ви підтверджуєте слова підсудного? – Так, товаришу слідчий, підтверджую. А ще під час жнив він казав, що далеко совітам зі своїми колгоспами до Німеччини та Польщі. Там один селянин має в сто раз більше, ніж наш колгосп. А ще займався навмисним шкідництвом – то биків колгоспних спеціально голодом заморив, що вони не росли і худі були, мов старі дошки. То скирту з напарниками поклав так, що вона затекла і згнила, а то й серед бурячного поля спеціально насіння бур’яну насіяв! – не міг вгамуватись Завгородній і плів все, що в голову збрело. Леонтій упіймав погляд земляка, очі якого скажено бігали, а руки тремтіли чи то від хвилювання, чи від чергового запою. Пригадалось, як старший майже на десяток літ Зосим завжди заздрив малому Леонтію, коли зустрічались у дідусевій крамничці. Інколи навіть наймався на роботу до Никифора Голуба, бо дітей треба було годувати, а свого господарства не мав та й до роботи був не хвацький. Все більше погуляти в шинку та пожалітись на свою долю бідняцьку, а при появі більшовиків у селі, бач, в люди вибився та прислужувався їм за нагоди. “Та Господь йому нехай суддею стане!” – подумалось Левкові. – Свідок Заболотній Максим Йосифович, 1902 року народження, ви підтверджуєте, що арештований Голуб Леонтій привселюдно говорив: “Коли я був у Німеччині в полоні, мені краще жилося полоненому, ніж тут вільному в Україні більшовицькій”? – Так, товаришу слідчий, щось про це говорив Леонтій. Але він і справді був чотири роки в полоні. – Я вас не запитую, де і скільки він був! Я запитую, що і де говорив арештований проти заходів радянської влади! – гримнув опер. – Та я й не чув більше нічого, я з Голубом мало знайомий. Так, працювали разом трохи в колгоспі, знаю, що він виходець із сім’ї куркуля і сам був куркулем. Господарство його було міцне, навіть до революції мали свою бакалійну крамницю. Після розкуркулення він із сім’єю втік від висилки, але років через три повернувся і став працювати в колгоспі на різних роботах. Більше я про арештованого нічого не знаю. Леонтій дивився на земляка і сам не міг пригадати чогось такого, щоби їх двох поєднувало – різниця в роках солідна, росли не на одному кутку і навіть в колгоспі спільних справ не мали. Хіба що батьки їхні колись за землю сварились, так хіба то привід, щоби оце зараз зводити рахунки? – Свідок Гайдай Микола Дмитрович, 1898 року народження, виходець із сім’ї бідняків, активіст і комсомолець, що ви можете розповісти про підсудного Леонтія Голуба? – Товаришу слідчий, я завжди наголошував і доповідав голові сільської ради та оперуповноваженому Вільшанського відділу НКВД Якименку, що громадянин Голуб Леонтій Никифорович є запеклим ворогом радянської влади. Він скрізь привселюдно за нагоди закликав селян до супротиву та повалення влади рад. Говорив: “Радянська влада вихваляється своєю міццю?! А тільки капіталісти нагадали про війну, то радянська влада обдирає з нас останнє та відправляє тим же капіталістам на відкуп від війни”. – Що ще ви чули чи були свідком протиправних дій підсудного? – неквапливо продовжував допит слідчий. – Так, звісно, товаришу слідчий. Під час організації колгоспів все сімейство Голубів, а також тесть Леонтія – Цьопа Пилип Кіндратович – активно виступали супроти лінії партії більшовиків та вели активну контрреволюційну діяльність. Восени 1937 року Леонтій агітував селян: “Кидаймо колгоспи та їдьмо на Донбас! Нехай комуністи самі господарюють на землі та нас годують і шлють нам хліб!”. А ще біля сільради привселюдно закликав: “Я два роки працював усією сім’єю, але весь час був у скруті! Не потрібна нам така влада, яка у нас забирає все! При царі нам і то набагато легше жилося!”. Леонтій презирливо дивився на цього іуду, якого ненавиділа добра половина рідної Зеленої Діброви і навколишніх сіл. Чув, що той навіть свою рідню із сусідньої Товстої здав чекістам і допомагав розкуркулювати. А потім довго хизувався цим та пиячив на копійки, які йому заплатили новоспечені червоні пани за бездоганну службу. Відраза до нього у Леонтія була змолоду. Микола був хитрий, слизький і заздрісний, завше йому було все мало, тай в колгосп побіг одним із перших. А що йому було втрачати: землі й худоби не мав, працювати навіть у колгоспі не брався. Так, був “шісткою” в голови сільради. Тож чекати чогось доброго від цього односельця Леонтію не доводилось… – Свідок Хивренко Мусій Федорович, 1894 року народження, ви підтверджуєте, що знаєте арештованого? – Так, товаришу слідчий, я добре знаю Леонтія Голуба, бо жив по сусідству і ми змалку товаришували. Леонтій зустрівся поглядом із Мусієм та встиг прошепотіти: – Як ти міг? За що? Хивренко здригнувся та ледь вимовив: – Пробач, Левку, я не зміг. Мене змусили. У мене ж діти ще малі… – У тебе діти? А про моїх шістьох ти подумав? Не чекав від тебе такої підлості… – Припинити розмови, бо зараз обоє до карцеру підете! Відповідати на поставлені запитання! – прогорлав розгніваний опер. А Леонтій поринув у спогади, коли ще малими з тим же Мусієм, що жив поряд через дві хати, бігали купатися до Кушнірівського ставка, а взимку разом весело колядували та їли смачну козячу ряжанку у його бабусі з однієї великої череп’яної миски. Та навіть юнаками задивлялись на одних дівчат, вели таємні парубоцькі розмови. На весіллі Леонтія та Ївги Мусій найбільше витанцьовував із сільськими дівчатами, а коли Леонтій був у полоні, той допомагав, як міг, його сім’ї. А зараз ось як виходить… …Двері каземату знову гучно відчинились, і до закіптюженої камери заштовхали змореного Прудиуса. Надворі вже починало вечоріти. – Що там, Федоре? Що ті бузувіри знову від тебе хотіли? – Ой, Левку, не знаю, як тобі сказати. У цих “господарів життя” сьогодні гамірно надвечір. Чув одним вухом, що приїздить з перевіркою сам комендант НКВД Київської області Воробйов. Наші кати бігають перелякані й заклопотані. На роботи завтра нікого брати не будуть. Хоча, напевно, є і добра новина. Сьогодні начальник уманського НКВД Соломон Лєндерман, якому я в кабінеті підлогу латав, ніби ненароком обмовився: “Нє бойся, кулак, может, вас і нє расстрєляют! Пайдьотє по етапу, будєтє работай іскуплять свою віну перед савєтскай родінай. Даже па чєрвонцу в дарогу дадім!” А потім голосно розреготався. Бреше Вирок трійки пройдисвіт, а може, справді не все втрачено. Маленька іскра надії зажевріла і в Левка. А може, ще й поживемо, побачу своїх діток. Нехай і через десять років заслання, аби тільки вижити, аби тільки повернутись у рідну хату. З такими думками, які хоч трохи зігрівали душу, під щебет травневого соловейка, який затягнув за вікном свою улюблену пісню, Леонтій заснув… І вчергове побачив сон, який протягом трьох останніх місяців не давав спокою. Він, ще зовсім юний 19-річний наречений, зі своєю коханою, на рік старшою красунею Ївгою, ідуть вінчатися до сільської церкви в 1913 році. Позаду них – поважні свідки: від жениха – Михайло Петрович Терещенко та брат Петро Никифорович Голуб, а по нареченій – Олексій Ігнатович Дрипка і Афанасій Наумович Красицький. По-святковому вбрані дівчата-дружки співають весільних пісень, а гамірна дітвора забігає аж наперед молодят та уважно роздивляється, з цікавістю тицяючи на них брудними від пилюки пальцями. Біля кожного двору стоять дідусі з бабусями, яким молодята поважно вклоняються, а ті, в свою чергу, хрестяться і бажають Леонтію та Ївзі довгих років спільного щасливого життя. Ось уже й підійшли до сільського Свято-Миколаївського храму, де на них мали чекати батьки та священник. Але чомусь двері церкви зачинені, навколо нікого немає, тільки два чорних ворони голосно каркають десь на вершечку дзвіниці. Леонтій намагається щось запитати в Ївги, оглядається, а навколо – ні душі. Він хоче покликати наречену, а в горлі, немов клубок диких бджіл, що не дає вдихнути і жалить вбивчою отрутою. Раптово відчиняється церква, і Леонтій знову помічає прямо в дверях велику домовину, вбрану весільними рушниками. На цьому місці він завше прокидався. Але цього разу цікавість взяла верх навіть уві сні: Левко наважився підійти ближче й побачив, що в тій домовині лежить він сам, вбраний у брудну спідню білизну, а в руці замість хреста затиснутий великий залізний червінець, з-під якого витікає руда кров… Леонтій прокинувся в холодному поту і довго тихцем молився, ніяк не міг збагнути, що б той сон означав… “Ото, напевно, Федір зі своїми вечірніми новинами про заслання та червінець на додачу так вплинув на мозок, що аж дурне наснилося”, – міркував собі Леонтій. 19 травня 1938 року Так до ранку вже й не міг заснути. Знову пригадав весілля, як гуляли великою родиною та скільки було планів на щасливе подружнє життя у молодят. Як потім раділи народженню первісточки Тетянки… Але клята війна зруйнувала всі мрії. А потім полон і скажена круговерть війни на батьківщині, хвороби, розруха й голод. Як взагалі вдалось вижити – досі дивується. І чому зараз він, мирний хлібороб, сидить в оцій буцегарні і в чому його провина? Вранці і до так тісної камери перевели ще одного земляка-зеленодібрівця. І не абикого, а колишнього голову колгоспу Артема Семенчука-Нечитайла! Леонтій не втерпів і одразу підсів до нього. – Що сталось, Артеме? Чим ти не вгодив своїм панам-більшовикам, яким так старанно та добросовісно служив? Невже теж шкідництвом займався? – лукаво та з неприхованою посмішкою звернувся до колишнього голови. – А я ж казав, що ми хоч і з ніг попадаємо всі в тому колгоспі, а планів вашої партії не виконаємо. А ти нас ганяв і погрожував віддати під суд за невиконання та шкідництво. А воно он як обернулось! – А що мені було робити? Не я, то хтось інший був би на моєму місці, – тихо відповів Семенчук. – Чужої крові та гріха немає на моїх руках. Сам із сім’єю ледве пережили голодний 1933 рік. Нікому зла не робив. – Так чого ж ти тоді тут із нами в цьому смердючому казематі? – долучився до розмови Федір Прудиус. – Чи, може, гостинців нам вирішив передати з дому? – Ні, проходжу в тій же справі, що й ви. Хтось доніс на мене. В додачу ще й невиконання планів заготівлі долучили. Отака вам картина олією, дорогі земляки. Не тримайте на мене зла, в цій камері нам уже немає що ділити. – То так, звісно! Але яка ж лукава наша доля: я сиджу за те, що ненавидів вашу владу, а ти сидиш за те, що їй прислужував! – голосно розсміявся Федір. – Ну ось тепер, Семене, можеш нам голосно заспівати на всю камеру свою улюблену сільську застільну пісню, яку ти полюбляв затягнути в компанії таких же активістів-комсомольців: “Ой дука-дука, куркуль гадюка, насміхається, Ой нащо-нащо бідна голота напивається…” – не стримав іронічного сміху Леонтій і всі співкамерники, яких на зорі більшовицької колективізації було розкуркулено і позбавлено всього особистого майна. …День минав у сумних розмовах. Близько двадцяти душ, яких зігнали в цю тісну комірчину, думали-гадали, яка доля їх чекає найближчим часом. І переважно всі небоги з цієї та сусідніх камер були з рідних країв, тільки з милої Зеленої Діброви їх було кілька душ: Ілля та Никон Майбороди, Олександр Степура, Захар Нечитайло, Василь Красицький та далекий родич дружини Ївги – Зосим Цьопа. А ще з сусідньої Топильної були тут земляки Федора Прудиуса та його побратими по гризлівському загону Єфим Прудиус та Опанас Колісник. Крім них, Левко зустрічав і Оксеня Юрченка, Григорія Назаренка, Петра Мацепу та Каленика Молочка.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин