Гостя “СП” · “Культура дає людям внутрішнє життя. Вона потрібна завжди. Культура має лікувальний характер”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Лілія ГРЕВЦОВА: “Опера сама обрала мене”
Слово Просвіти, №22–23 за 2024 рік
У Національному академічному театрі опери та балету України імені Тараса Шевченка давали оперу Дж. Верді “Травіата” до ювілею провідної солістки театру, народної артистки України Лілії Гревцової (сопрано). Ця вистава, в якій Лілія виконує партію Віолетти, стала для співачки бенефісом. Сьогодні пані Лілія – гостя СП.
– Як відбулося ваше знайом* ство з цією оперою? – Вперше я зустрілася з образом Віолетти ще студенткою Київської консерваторії на лекціях із майстерності актора (викладачка Є. О. Гулякіна), на іспиті я співала 4-й акт опери під фортепіано. Це було для мене дуже зворушливо. Потім, коли стала солісткою Національної опери, почала вивчати та прагнула відтворити цю роль на сцені. Кожна співачка мріє про це. Опера “Травіата” – це безсмертна опера, яка звучить у кожному театрі світу, а партія Віолетти є лакмусом для оперної виконавиці, сопрано. У романі А. Дюма “Дама з камеліями”, який є основою опери, порушуються вічні теми: кохання, вірність, самопожертва заради кохання. І, звичайно, найважливіше – музика геніального Дж. Верді. Зараз я виконую цю партію у постановці художнього керівника театру, режисера, народного артиста України Анатолія Солов’яненка, яка йде на сцені театру останні два роки. До цього вистава існувала у постановці співака та режисера, народного артиста України Дмитра Гнатюка. – А чи потрібно було, на вашу думку, робити нову постановку? – Думаю, що так. Зараз оперу відвідує сучасний глядач, і щоб залучити його до творів класики, в усьому світі створюються більш сучасні постановки. Саме цю постановку дуже добре сприймає відвідувач наших вистав. – Режисер*постановник ви* стави Анатолій Солов’яненко. Що можете про нього розповісти? – Він прагне, аби ми не ставилися до матеріалу поверхнево, приділяє увагу кожній деталі. Це стосується і пластики, і рухів, і самого тексту. З ним дуже зручно працювати. Він багато допомагає. Особисто я у новій постановці стала сучаснішою, більш розкутою, глибше розумію образ життя і трагедію Віолетти. Також хотілося б згадати своїх колег по сцені. Ми допомагаємо одне одному. Це немов члени однієї великої сім’ї. Нова вистава розкриває кожного з них по-новому. Дякую, що вони разом зі мною. У ювілейній виставі “Травіата” партію Альфреда виконував Дмитро Іванченко, а ще її виконує Дмитро Кузьмін. Жермон у нас Геннадій Ващенко, Петро Приймак або Олександр Мельничук. Кожен з них прекрасно справляється зі своєю роллю. – Ваші батьки теж були опер* ними співаками. –Тато Іван Гревцов – тенор, мама Мері Віхрова – сопрано. Вони академічні співаки. Мама закінчила Київську консерваторію у народної артистки України
Зої Христич. А батько сам з Гомеля, навчався на факультеті хорового диригування. Вони зустрілися в Ялті, куди приїхали працювати, і створили сім’ю. Все життя пропрацювали у Кримській державній філармонії. У них було цікаве насичене творче життя, а я завжди була в середині цього. Постійно відвідувала репетиції, концерти, іноді їздила з ними на гастролі. Мама, дай Боже їй здоров’я, переспівала дуже багато камерного та оперного репертуару. Батько був прекрасним тенором, якого дуже любила публіка. Батьки мають звання “Заслужений артист України”. – Ви починали як джазова ви* конавиця. – Я пробувала все. Співала сучасні, джазові, академічні твори. Можливо джазом займалася трохи довше. Моє виконання подобалося певному колу людей і я була від цього щаслива. Я й сьогодні люблю джаз і мені подобається його співати. Коли ж я полинула у світ оперної музики, то зрозуміла, що на двох стільцях не втриматися. У театрі було дуже багато різноманітної цікавої роботи. Так склалося, що опера обрала мене, і я відклала джаз. У цьому допоміг мій педагог, народний артист України Олександр Востряков. Він вселив мені віру в себе. – А як доля звела з Національ* ною оперою України? – Спершу я навіть не мріяла про цей театр. Не була впевнена, що можу претендувати на такий високий рівень. Але Олександр Востряков побачив мене саме творчою одиницею, яка може працювати в нашому оперному театрі. Він постійно мені про це говорив. А я відповідала, що не готова. Якось він мені сказав: “Буде прослуховування. Якщо ти зараз не підеш, то більше я тобі не пропонуватиму”. Наважилася. І вже після першої спроби мене взяли до трупи. Першою була партія Джульєтти в опері Ш. Гуно “Ромео і Джульєтта”. Це відбулося в перший рік моєї роботи в театрі. Це прекрасний хвилюючий момент мого життя, в якому я здобула перемогу. Оточували мене прекрасні солісти, професіонали, а за пультом стояв славнозвісний диригент Володимир Кожухар. Кожна хвилина співу під його керуванням було великою школою! З роками хвилювання нікуди не поділося, лише з’явилася більша відповідальність. Ти зростаєш, контролюєш кожну ноту і, разом з тим, намагаєшся не втрачати безпосередність. – Ви брали участь у конкурсах. Яке вони мали значення для вас? – Насправді їх було не так багато. Конкурс – це перевірка на стійкість, віру в себе. Перевіряєш, як ти можеш вийти на сцену і що ти можеш на сьогоднішній день. Адже буває, що ти можеш показати себе в класі, а на конкурсі губишся. – Маєте улюблені партії? – У моєму репертуарі більш 30 партій, я їх усі люблю, тому що вони створені геніальними композиторами на цікаві життєві лібрето, де оспівується весь спектр емоцій: кохання, життя, радість та трагедія. Обожнюю Пуччіні, тому що це музика почуттів, моя душа відгукується на його мелодії. Щастя заспівати партії Мімі з “Богеми” та Чіо-Чіо-сан з “Мадам Баттерфляй”, Ліу в опері “Турандот”. Можливо я в цьому й не оригінальна. Ці партії подобаються своєю багатогранністю, дають можливість розкритися якимось особливими барвами мого голосу. Також, звісно, люблю співати життєрадісну та технічну музику Россіні. Крім цього музику Дж. Верді, Ш. Гуно, Г. Доніцетті, В. Белліні та багато-багато інших зразків музичного оперного мистецтва. – Чи не шкодуєте за російськи* ми операми? – Намагаюся не жалкувати ні про що, що вже минуло. Я не витрачаю енергію і час, аби жалкувати. Коли почула перші вибухи, то не думала про композиторів. Але відразу зрозуміла, що вже більше ніколи не буде в Росії моєї ноги. Нехай ці опери співають в інших країнах, це їхнє право. А нам потрібно від них відмовитися. – У багатьох країнах уже не перший рік тривають дискусії, як виконувати опери – мовою оригі* налу чи в перекладах. Що можете сказати з цього приводу? – Вважаю, що треба виконувати лише мовами оригіналу. Бо коли ти співаєш іншою мовою, то втрачається стилістика композитора. Днями наголошувала студентам, що від вимови італійською мовою залежить, як звучатиме їхній голос, як звучатиме арія.
– Як представлена у вашій творчості українська культура? – Дуже люблю твори Лесі Дичко. Коли їх виконую, то в мене відкривається якась внутрішня гармонія. А ще Валентин Бібік, Олександр Костін. Досить часто долучаюся до виконання творів українських композиторів. Інколи ця музика буває складною, але вона дуже цікава. Це наше, рідне. Виступала разом з Національним оркестром народних інструментів України, Національним ансамблем “Київська камерата”. Крім вистав у Національній опері України, у мене бувають і камерні концерти. Якщо концертна програма складається з різноманітних творів, то це складно. Під час таких концертів тобі не допоможуть ні пластика, ні костюм. Маєш завойовувати публіку виключно барвами свого голосу. Виступала в Національному будинку органної та камерної музики України, Національній філармонії, Українському домі, в Будинку звукозапису Українського радіо, Національному палаці мистецтв “Україна”. – Що можете розповісти про свою гастрольну діяльність? – Гастролювала переважно разом із театром. Але були й сольні концерти. Зокрема, в Іспанії, Нідерландах, Китаї. Публіка дуже різниться. Наприклад, в Японії, поки співаєш, то не розумієш реакцію слухачів, сприймають спокійно. Проте після вистави довго тебе не відпускають. А в Іспанії реагують дуже емоційно. Буває, що в одній і тій же країні в різних театрах різна реакція. Українська публіка теж різна. Інколи бачимо, що глядач реагує тепло, емоційно. А іншого разу спокійніше. Причину часом важко пояснити. Якщо порівняти київську публіку з глядачами з інших міст України, то, як мені здається, вона більш витончена і прискіплива. У Харкові, Одесі, Дніпрі дуже тепло приймають. Там люди більш відкриті, наче діти. Але під час війни в Україні глядач сприймає мистецтво з особливою подякою. – Наскільки важливо оперному співакові мати талант драма* тичного актора? – Звичайно, це важливо, і в цьому допомагає музика. Але якщо у тебе не виходить його проявити, то це ще не означає, що цього таланту немає. Треба навчитися свої людські якості відкривати та проявляти на сцені. Гарна режисура і музика мають сприяти розкриттю драматичних здібностей. Драматичний талант – це реакція на ситуації. Це може бути радість, горе, щастя, біда, страждання та ін. – Що можете сказати про ко* лег? – Усіх колег, з якими працюю, я дуже ціную і люблю, у кожного чогось вчусь та щиро бажаю їм здоров’я. Мені пощастило працювати з диригентом Володимиром Кожухарем, про якого вже згадувала на початку розмови. Він дуже допоміг мені у період мого становлення. Навчив тримати контроль на сцені, аби мій голос був у гармонії з оркестром. Також у театрі працюють професійні диригенти, з якими мені комфортно працювати. Це Микола Дядюра, Алла Кульбаба, Віктор Олійник та інші. Професійні режисери, які постійно поруч з трупою театру: Анатолій Солов’яненко, Микола Третяк, Валентина Река. Також серед режисерів хотіла б згадати співпрацю з Італо Нунціато, який здійснив у нашому театрі постановки опер “Любовний напій”, “Попелюшка” та “Богема”, і Маріо
Корраді – постановника опер “Фауст” та “Турандот”. З ними було напрочуд цікаво працювати. – Яким бачите своє основне завдання як педагога? – Вже п’ять років я викладаю в Національній музичній академії України, у якій свого часу навчалася. Моя мета, аби студенти змогли максимально виявити свої можливості. Дати їм такий базис, щоб вони могли співати все. Крім цього важливо, аби студенти повірили в себе. Дехто з моїх вихованців уже бере участь у різноманітних конкурсах, співає в театрах. Я бажаю своїм студентам натхнення і творчості, завжди готова їх підтримати. – Чи не збирається донька пі* ти маминим шляхом? – Поки нічого не можу сказати. Все дуже швидко змінюється. Зараз вона вчиться, співає сучасні твори. А раніше я не думала, що вона взагалі співатиме. Побачимо. – Перші місяці широкомас* штабної війни прожили за кордо* ном. – Коли почалася війна, я була у Києві. Три місяці жила у Копенгагені (Данія). Трохи виступала. Разом з оркестром оперного театру Копенгагена співала на підтримку Червоного Хреста. Виконувала українські пісні в таборах для наших біженців. Відколи потрапила за кордон, ніколи не було думки там залишитися. Хоча іноді брала участь у концертах, але насправді, було не до співу. Дуже сумувала за рідною домівкою. І коли мені повідомили, що ми відновлюємо роботу в театрі, яна крилах прилетіла додому. Першою виставою, яку заспівала після повернення до Києва, була опера Дж. Россіні “Севільський цирульник” у постановці Анатолія Солов’яненка. Коли я почула, як приймає вистави наша публіка, то зрозуміла: “Так, це треба робити!” Я вдячна нашій дирекції, що вони в такий небезпечний момент відновили робочий процес театру. Бути в Україні, на рідній землі – це не просто красиві слова. Коли йдеш своєю вулицею, дихаєш цим повітрям, то й відчуваєш свою причетність до близької перемоги, тут буде панувати мир, музика і щастя! – Яке, на вашу думку, сьогодні значення культури? – Культура дає людям внутрішнє життя. Вона потрібна завжди. Культура має лікувальний характер, психологічне значення. Недаремно люди кажуть, що під час вистави у них мурашки бігають по тілу. Вони і плачуть, і сміються, насолоджуються. Коли йде опера, то слухачі на якийсь час перестають стежити за новинами. Культура оновлює людей і дає їм віру. Завдяки нашим воїнам-захисникам ми маємо можливість продовжувати творчу діяльність в країні. – Маєте захоплення? – У мене творча робота. Це і є моє головне захоплення. А ще дуже люблю природу. Вона допомагає енергетично оновитися. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Усім бажаю бути здоровими. А ще бажаю любові до життя, до себе, до рідних. Мені здається, що з цього все починається.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
