Очевидець і літописець · “Писав удень, писав при свічці вночі. Забувши пристойні слова, коли йшлося про загарбників. Так все й вирішив залишити, як тоді написалося”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Гостомель. Шістнадцять днів останньої війни
Слово Просвіти, №22–23 за 2024 рік
Сергій Народився я 30 грудня 1958 року в Луганську. Людмила, моя дружина, родом із Донецька. Я в Києві з 1997 року, Люда – з 1998-го. Працювали в різних медіа. У 2001 році купили старенький будиночок у найближчому передмісті столиці, в селищі Гостомель. Жили з піччю на дровах, брали воду з колодязя. І це було набагато краще, ніж тулитися в Києві по найманих квартирах. Ми тепер мали нехай і простенький, але свій дім! І до Донецька, й до Луганська у 2014 році прийшов на танках “рускій мір”, окупувавши частину Донбасу. А ще – Крим. Це був удар, який просто підкосив. Але ще до цього, у 2002 році, до нас, продавши свою квартиру в Луганську, переїхали мої батьки – Євген Іванович і Зінаїда Михайлівна. Почали разом господарювати. Всі гроші йшли на ремонт і облаштування хати – і вторговані за батьківську квартиру, і всі, що ми заробляли. Було важко, але ми раділи: обживаємося потроху! Мама померла у 2005 році, тато – у 2011-му. Лежать на гостомельському цвинтарі. Але й там немає їм спокою через нинішню московитську війну. Дім ми добудували. Невеликий, не маєток, але зручний і затишний. У мальовничому місці під лісом, неподалік від озера. І ось на світанку 24 лютого 2022 року до нашого Гостомеля прийшла війна. Вона прийшла в перші ж її хвилини. Вибухи були зовсім близько… Ці записи я вів щоденно. Писав 16 днів, аж до дня нашої з Людою евакуації з Гостомеля 11 березня 2022 року. Писав, де міг: на підлозі, ховаючись від обстрілів, у сусідів, затримавшись там на кілька годин, бо не мав змоги повернутися до хати через стрілянину. Писав удень, писав при свічці вночі. Забувши пристойні слова, коли йшлося про загарбників. Так все й вирішив залишити, як тоді написалося…
*** 24 лютого 2022 року. Світанок. Чую голос Люди: “Прокинься, Серьожо. Війна!” Чуємо перші вибухи. Не знаємо, що саме – артилерія, танки, бомбардування? З двору видно гостомельське летовище. Напряму – це зовсім поруч. Видно гігантський ангар, у якому “мешкає” супер-літак “Мрія”. Ще через якийсь час чуємо в небі звуки моторів. З’являються вертольоти. Один, два, десять, ще більше! Ще… Вони вже кружляють над летовищем, наче чорні бджоли, що вилетіли з вуликів. По них стріляють. Один впав. 24 лютого 2022 р. Стріляють! Потужний вибух! Над летовищем підіймається густий чорний дим. Величезні хмари. Затягло все небо. Дим – над нами. Чути сморід горілого. 25 лютого 2022 р. Ранок. Всю ніч гатить артилерія. Вибухи – поруч. Здригається земля, трусить, наче в пропасниці, нашу хату. Дрижить скло у вікнах. 26 лютого 2022 р. Починає зникати телефонний зв’язок, “рветься” Інтернет. Встигаємо дізнатися з новинних повідомлень, що саме майже добу горіло на летовищі 24 лютого. Ці потво-
Сергій Штанько і Людмила Чичканьова ри спалили “Мрію”. Наш унікальний літак. Спалили! Бачимо обгорілий кістяк гігантського ангара. Здохніть, падлюки. Усі – здохніть. 27 лютого 2022 р. Ми в кухні кинули на підлогу товстий поролон. Облаштували спальне місце. Тут менше вікон, отже, менше шансів загинути від осколків снарядів чи бомб. Але якщо вдарить просто в хату, то нічого вже не допоможе. Дізнаємося, що 24 лютого то були вертольоти тих тварюк. 34 штуки. З десантом. Три вертольоти збили. Решта – втекли. Майже весь десант “асвабадітєлєй” наші перестріляли. Деякі потвори побігли по лісах. Чуємо автоматні й кулеметні черги. Те гі... дострілюють. Ще є Інтернет. Люда натрапила в мережі на перехват розмови одного із тих “героїв”. Плаксивий голос: “Это я. Из Гостомемля. Нас тут почти всех угондошили. И продолжают. Вы за нами пришлите кого-то и заберите отсюда”. Дебіл! У нього навіть не вистачає тями зрозуміти, що на нього расєя-матушка чхати хотіла. 27 лютого 2022 р. О десятій ранку просто у нас над головами струсонуло повітря, похитнувся холодильник. Тієї ж секунди згасло світло. Дивуємося, як воно взагалі ще було до цього аж три дні! Все. Немає інтернету, немає напруги на наш опалювальний газовий котел, який вмикається від електрики. Тобто, немає опалення. Немає води, яка до хати подається власним електродвигуном. Ловлю між обстрілами момент, щоб набрати води в колодязі. Ще є зарядка в телефонах, але немає зв’язку. Немає, немає, немає… N. B. Далі з міркувань безпеки не називаю деякі точні адреси, прізвища й імена. Не хочу, щоб хтось постраждав, якщо записи потраплять до тих потвор. Ніч з 27 на 28 лютого 2022 р. Вночі у дворі “спіймав” мобільний сигнал. Телефоную дочці. Вона не в Гостомелі. Чути через слово, але встигаю повідомити, що ми з Людою живі й дізнаюся, як справи у дочки, її чоловіка, нашого старшого онука. 28 лютого 2022 р. За дві доби до війни забрали додому нашу середню онуку, яка жила у нас. Зараз вже не вивезли би. 25 лютого молодший син відвіз до рідних дружину, тещу і свою дочку, нашу молодшу онуку. Вони всі жили неподалік від нас, у найманій квартирі в новому житловому комплексі. Додзвонюємося, нарешті, синові. Той повідомляє: говорив телефоном із сусідами, вони сказали, що потвори виламали замок і вдерлися до його квартири. Забирають у людей автомобілі, нишпорять по домівках. Ну, хоч наші встигли виїхати. Ми з Людою на місці, у хаті в Гостомелі. 28 лютого 2022 р. Проню, нашу собачку, вирішили годувати раз на день, вранці. Може не вистачити харчів. В селищі вже в перший день війни відчинили магазини, щоб роздати людям продукти. Гроші тепер не ходять. У нас ще є їжа. Вийшов годувати Проню і долити їй водички. Вона дуже страждає. Вже давно тяжко підіймається на ноги. П’ятнадцять років же. Плаче й стогне, поки зіпнеться. Перелякана вибухами безперервними. До сліз шкода її. 28 лютого 2022 р. Сусідів не бачили до сьогоднішнього ранку. Собак їхніх не видно було й не чути. Ми думали, що виїхали всі, й на нашому кутку ми самі залишилися. Аж ось чую сусідських собак, гукаю через паркан у двір. Виявляється, родина П. вдома! Там так: чоловік і жінка – старші. З ними їхні два сини дорослі, їхня онука і двоє родичок – жінка та її дочка-підліток. У дворі – три собаки хазяйські. І одна маленька декоративна – на руках у родичок. Сусіди – чудові доброзичливі люди. З першого дня перебування нашого в Гостомелі допомагали, чим могли. Бо ми ж з Людою приїхали з двома сумочками, коли оселялися до абсолютно порожньої нежилої хати. 28 лютого 2022 р. Стало набагато легше. Спілкуємося із сусідами. У них є дизель-генератор. Підзарядили телефони. Але зовсім мало пального для дизеля. Мобільний зв’язок нестабільний, зрідка відправляємо рідним СМС-ки. Нечасто вдається перекинутися двома словами. Родина П. ділиться продуктами. В хаті ще є газ. Готуємо на ньому, гріємося від духовки. 1 березня 2022 р. У дочки і її чоловіка – день народження. Вдалося відправити СМС-ку: “Вітаємо!” От і весь “подарунок”… 3–4 березня 2022 р. З шостої ранку третього березня до шістнадцятої години четвертого березня – шалена канонада! Безперервна. Без передиху. 34 години поспіль. Враження, що хата розпадається на шматки. У двір і до сусідів ходимо під снарядами. Бо тиші все одно ж не дочекаєшся. Проню годуємо й напуваємо. Вона зовсім сумна й розгублена. 4 березня 2022 р. З шістнадцятої години – тихіше. Ніч майже без пострілів артилерії. Так, дватри рази на годину. Чуємо автомати й кулемети. Це погано. Значить, потвори зовсім вже поруч, на вулицях. 3–4 березня 2022 року. Автоматні черги вже біля наших парканів. У ніч з третього на четверте березня по нашій вулиці – танки й БМП-БТР цього руского г…на. Не бачимо, яка саме техніка. Темрява. Розрізняємо по звуках, де танк ляскає гусеницями, а де їдуть колісні машини. Фар не вмикають. Лише габарити. Бояться. 4 березня 2022 р. Телефони з дизеля П. не заряджали через інтенсивні обстріли. Тому й пройти
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
