Національна еліта · “Пані Оля є одним із брендів нашої спілки. Її очі палають, завжди хочуть творити. Вона не заспокоюється, витрачає себе в кожному кадрі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Між минулим і майбутнім
Слово Просвіти, №22–23 за 2024 рік
Галина ДАЦЮК, журналістка
Зранку на літургії у Михайлівському Золотоверхому митрополит Епіфаній сказав: “Собор воскрес, будучи вбитим. Щоб засвідчити, що ми є! Темрява руського міра згине, і згине російський тиран, як згинув тиран Сталін. Допоможи, Боже, нашим воїнам захиститися. Нехай руський мір загине на землі Українській. Нехай відновиться наша Україна, як відродився храм цей”. Коли руйнували Михайлівський собор, Ольжин дідусь Антон сказав своїй доньці, Олиній мамі: “Ти ще згадаєш мене, настане час – і все відновлять“. Через 50 років його онука стала працювати над першим (ще в тій країні) фільмом про руйнацію більшовиками Києва – “Пам’яті загиблих споруд”. “Пам’яті загиблих споруд” (1988 р.) – студія “Київнаукфільм”, Професійний приз СК СРСР “НІКА”, Почесний дип§ лом; номінація “Кращий науково-попу§ лярний фільм СРСР 1989 року”; учaсник
Зала захоплено слухає
Тижня України в Угорщині (Будапешт, 1989), диплом фестивалю “Moлoдість” (Kиїв, 1989), приз “Бронзова Oрaнтa” фес§ тивалю православних фільмів “Золота Оранта” (1995, Київ), приз МКФ “Кінолі§ топис” (2003); під час кампанії зі збору коштів на відбудову Михайлівського Золо§ товерхого собору фільм було розтиражова§ но в ООН для фондів та меценатів діаспо§ ри. На цей фільм посилався у своїх дослідженнях американський історик Тит Гев§ рик. У День Києва і 24-ї річниці відродження Михайлівського Золотоверхого знакова постать, оборонниця його пам’яті та історії Ольга Самолевська постала в Синій залі Будинку кіно зі своєю історією. Кінорежисерка, сценаристка, поетка, громадська діячка. Лавреатка і дипломантка міжнародних кінофестивалів, призерка всеукраїнського конкурсу “Коронація слова”, лавреатка Мистецької премії “Київ” ім. І. Миколайчука, премії ім. Фелікса Соболєва (НСКУ), Міжнародного літературного фестивалю “Рідкісний птах”, володарка Міжнародної літературної премії “Сіль землі нашої”, лавреатка Міжнародної премії LOGOS-SINEMA імені Віктора Василенка, лавреатка Міжнародної премії імені Арсенія та Андрія Тарковських, членкиня Української Кіноакадемії, Національної спілки кінематографістів України та Національної спілки письменників України. Людина, яка не лише відроджує духовний простір України, а й формує його силою своєї творчості – слова і кадру. І власного небайдужого серця, налаштованого на честь і чесність. У вечорі взяли участь голова Національної Спілки кінематографістів України Сергій Борденюк, народний артист України Олег Комаров; письменниця, Шевченківська лавреатка Любов Голота; актор Костянтин Черняховський; письменник Сергій Черепанов; голова творчого об’єднання поетів Київської організації НСПУ Станіслав Шевченко, літописець новітньої історії у світлинах Сергій Марченко. Ось фрагменти виступів:
Сергій Борденюк: – Пані Галина влучно і піднесено сказала про здобутки Ольги Самолевської. Я абсолютно щиро можу відзначити від себе і керівної команди НСКУ, що пані Оля є одним із брендів нашої спілки. Її очі палають, завжди хочуть творити. Вона не заспокоюється, витрачає себе в кожному кадрі так, як дехто з наших колег не витрачають себе в цілих картинах. Наш бренд О. Самолевська доклала свій талант ще й до теми Чорнобиля, причому багатошаровому дослідженню цієї теми. Для неї ця тема стала рідною, доземний уклін їй за це. Після її фільму я по-новому побачив Чорнобиль, навіть у порівнянні зі своїм операторським баченням через об’єктив мого опроміненого “Конваса”, який так і залишися там, в зоні, коли ми зависали над зруйнованим реактором у перші дні травня 1986 року.
Олег Комаров: – З Ольгою Самолевською ми знайомі дуже давно, і мені соромно, що я не уявляв масштабу її постаті. Ну, Оля, Оля, але того, що вона зробила, я повністю ще й не знаю. Я залюблений в її поезію – це так пронизливо, щиро і особисто. Відчуття чужого болю не всім дано. А їй дано з перебором. Надзвичайна, рідкісна людина.
Любов Голота: – Дивовижні речі для мене. Я понесу з собою цю метафору – коли ці останні жителі Чорнобильської зони, яких, мабуть, вже й нема на Землі, вони у рамці з колосків. І думається про той великий людський посів, який приходить на землю, і всі рівні. І чим більший врожай, тим рівніші мають бути колоски. Люди ідуть у світ, щоб мати рівні права, а якісь косарі це все викошують, стинають. Дуже шкода, що саме Україні судилося жити у тому всьому, що її стебла, її пшеничку стинає та чи інша влада. Ольга Самолевська робить фільми не стільки як картинку, а як посил до думання, до якоїсь параболи, щоби ми кидали мости від того, що відчуваємо, до того, що бачимо. Дуже поважаю пані Ольгу, бо справжнє кінознайомство моє почалося з фільму “Катерина Білокур. Послання”. Тоді про Кате-
Ольга з подругами від часів юності рину Білокур багато писали, але там був пафос. А осмислення приходить після бою. “Катерина Білокур. Послання” – найкращий твір з того, що я побачила, почула, що я співвідносила з побаченим у музеї. Потім випало щастя друкувати її матеріали і про Миколу Макаренка, і про Святого Лікаря Теофіла Яновського, це було дуже цікаво. У матеріалах пані Ольги так само, як і в її фільмах, з’являється відчуття містики. А містичне, коли відчуваєш якусь незвичайність, – крок до сакрального. Якщо у творі є відчуття маленького чуда, несподіванки, чогось такого, від чого мороз по шкірі, – це дуже точна ознака того, що у ваше серце поцілили. Спасибі, пані Олю, ви вмієте поцілити людям в серце.
Станіслав Шевченко: – Щиро вітаю це свято поезії. Колись на студії “Київнаукфільм” Оля вразила своїми фільмами, вони всі були знакові. Навіть перший її фільм “Олександр Довженко” вразив своїм особливим кінематографічним баченням. У її поезії дуже цікава образна система, до того ж вірші її пластичні й органічні, в них цікава парадоксальність, яка примушує мислити. Вона майстриня метафоричних образів. Ось були прочитані її вірші про сніжинки – супротив усім законам термодинаміки ці вірші гріють душу. В цьому чарівність і сила поезії. В уяві авторки звичайний сніг переростає у поетично-космічне дійство – танок зірок. Неповторна вона і в описі дивосвіту природи. Дивовижна образність. Справжній поет мислить образами. І чимось – не копіїстично, а віддалено, по духу – її поезія перегукується з поезією Миколи Вінграновського. Він теж широко і дуже цікаво мислив. Хочу згадати про презентацію книжки О. Самолевської у Будинку
Актор Олег Комаров
Слово має режисерка Ольга Самолевська.
вчених. Був присутній Лесь Танюк, дивовижна особистість. Це він допоміг у тому, щоби Ольжина книжка побачила світ. Гадаю, що О. Самолевська відкриє нам в поезії ще багато незнаних образів і тем.
Сергій Марченко: – “Пам’яті загиблих споруд” – це акт мистецтва і акт історії. Режисерці вдалося і пощастило зробити фільм, який і досі не втратив своєї важливості. 1988 рік. Ми прийшли сюди, була повна зала, і після перегляду запала така тиша, як зараз. На той час (це була вже пізня Перебудова) вже можна було знімати те, що до цього з’явитися не могло, а потім було дозволено – будь ласка, знімайте. Але це покажуть по ТБ у кращому випадку о другій ночі. Те, що ми називаємо гібридною війною, почалося тоді.
Ольга вміє приручати час, концентрувати його в кольорових і чорно-білих кадрах документального кіно, улюблених вулицях Міста, його храмах і людях. Особливо шанує лицарів без страху. Та й сама утверджує правду і пам’ять про людей, що були “одними у полі воїнами”. Тим то рефреном творчого вечора звучала історія відчайдуха, героїчної людини – Миколи Омеляновича Макаренка. На одній з передач Радіо Культура, на які я запрошувала Ольгу, вона сказала: “Він один у полі воїн, як Бог один у небі, став проти цілої імперії зла, що руйнувала собори і знищувала цвіт нації. Він один відмовився підписати варварський акт про знесення Михайлівського Золотоверхого, і за це в січні 1938 року його розстріляли. Чиє ще в когось сумніви у сатанизмі ленінізму-сталінізму?”. На початку 30-х у Києві було зруйновано більше 70-ти дзвіниць, соборів, церков! Цей вандалізм зробив свою чорну справу, – спотворив обличчя древнього Києва. Проте Микола Омелянович, навіть передбачаючи чорну справу більшовиків, не пішов проти власного сумління. Він з болем говорив, а сексоти записували, залишивши його свідчення у “Справі...”: “Я почуваю себе не між людьми, а між тваринами. Мабуть, те, що колись звали людьми, зникло з поверхні земної. Суспільство загнане, забите, боягузливе, не має жодного почуття гідності. Ті цінності, що формувалися і зберігалися в Україні з 17 століття, за козацтва, зникли безслідно і на його місці настало жалюгідне боягузтво…”. Це Микола Макаренко, будучи директором Музею мистецтв ВУАН, зробив неймовірне для збереження і дослідження унікальної спадщини подружжя Ханенків. Це він повернув з Москви близько 90 скринь з іконами, творами живопису та ужиткового мистецтва. Оля відчуває його як рідного. Це з її ініціативи Київрада надала ім’я Миколи Макаренка скверу між Софією і Михайлівським Золотоверхим, на лінії спротиву М. Макаренка, і тепер Ольга виношує
У День Києва я була ведучою поетично кінематографічного вечора режисерки Ольги Самолевської “Між минулим і майбутнім”, що відбувся в Синій залі Будинку кіно. Дякую за честь, дорога пані Олю. Усе в цей день ніби підпорядковувалося і події, і її назві.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
