Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Сторінка · с. 13сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №23 за 1996 рік

Слово Просвіти, №23 за 1996 рік

УКРАЇНСЬКИЙ РОДОВІД - Кново ПРОСВІТИ РР - А АР зання ЛАН СН со они с-г и ЧОРНОБИЛЬ ПРИЙШОВ НА НАШУ ЗЕМЛЮ НАБАГАТО РАНІШЕ... Якшвидко й непомітно проминули десять літ, що відділяють нас відтого гіркопам'ятного фатального дня -- 26 квітня 1986 року. Над Україною злетіла смертельна чорнобильська радіаційна хмара. На мою родину чорна смертоносна тінь чорного воронячого крила горя и зпуки впала 26 квітня 1938 року. Так, фатальне число 26 квітня. Того дня був арештований енкаведистами мій дід -- Натикач Агей Євменович. Стояла чудова пора ранньої! весни, такої ж ранньої, як була вона і 1986 рок Тихий вечір спускався над селом Приморена ціЛОДенноОюЮ працею б/ля землі, сім'я вечеряла -- ДІД, бабуся Ярина Кузьмівна, дочка Меланія, моя тітка, тоді ще школярка Як чорна мара, приїхав у сутінках вечірньої вулиці «чорний ворон» - та страшна машина, яка поглинала людей і вони, опинившись за її гратованими вікнами, втрачали назавжди надію побачити ще колись рідні місця, рідні обличчя, рідн хату, білий СВІТ Поїхали вже по чиюсь душу» -- зауважила баба Ярина, наливаючи дідові шклянку молока Але того вечора "чорний ворон» приїхав саме по дідОову душу. Нараз почувся в Сінях тупіт, двері: розчинилися | в хвту ввалилися озброєні енкаведисти. | до діда: «Ви арєстовани» Дідусю мій, дідусю! Що відчувала тоді твоя добра стражденна душа, коли тебе відірвали від узебто милого серцю и рідного, повели у морок, у пітьму на муки, наругу, на смерть Я знаю, твоя душа, визволившись з тих воронячих пазурів, піднялася до Бога | ЗвіІДТИ мОЛИТЬСЯ За Україну, за свою родину, за дітей, відводячи від них все зле и недобре... у | Дідові не дали попрощатися з рідними Жінку й дочку, які кинулися, щоб, може, востаннє обняти його, просто відіпхнули: «не положено!» Вже другого дня бабуся, захопивши у вузлик з червоної! хустини хлібину й чисту дідову білизну, подалася в Миронівку, в район Там дізналася, що дідуся повезли чомусь у Білу Церкву. Подалась туди. Через день повернулася, чорна від горяи утоми. У червоній хустині привезла скривавлену дідОвВу Оілизну. Не побачила вона свого чоловіка, нічого їй не сказали , окрім: «Дєсять лєт бєз права перєпіскі!» | . Нас довго дурили вже згодом, коли пройшли роки, коли закінчувалась війна. Ходили чутки, ніби хтось бачив діда на лісоповалах Сибіру. Бабуся ходила на довідки, та все дарма. Влітку 1944 року, коли наша Київщина вже була вільна, які вся Україна, від Фашистів, сім'я Отримала повідомлення про смерть дідуся: «28 травня 1944 року Натикач А. Є. помер від гіпертонічної хвороби». А де, як? Де могила? Ні жодного слова. Та це знову була брехня. Дідусь не помер. Його розстріляли 28 травня 1938 року, через місяць після арешту. Судила його «трійка» в Києві. Місяць піддавали тортурам, добиваючись зізнання вини, якої не було. Дідові інкримінували участь у котрреволюційній повстанській організації, яка мала на меті повалення радянського ладу. Про все це ми дізналися з повідомлення, надісланого матері органами внутрішніх справ України вже в 1991 році. Там же сповіщалося, що дідуся поховано в братській могилі у Биківнянському лісі під Києвом. Реабілітували діда раніше, ще 26 вересня 1959р. «по нєобоснованностью осужденія». Дідусю мій, дідусю! Тебе вбили ще таким молодим, в тебе навіть не було онуків, бо ніхто з твоїх чотирьох дітей ще не був одружений. Ти стільки ще міг зробити доброго й гарного на землі, а в тебе відібрали життя ті, хто хвалився, що побудували найкращу в світі державу, «гдє так вольно дишіт человек.» Дід мій, Агей Євменович, хорошого козацького роду. Його батько, Євмен, був справжній козарлюга, міцний, як дуб. Такими ж міцними, здоровими, роботящими були його четверо Синів і дочка. З Село наше Зеленьки Миронівського району на Київщині, ніколи не знало кріпацтва. Там жили реєстрові козаки. | Ще в роки мого дитинства були край села два високі кургани -- могили. Може козацькі? Може, часів гайдамаччини, а може, й скіфські? Ніхто вже про це не дізнається, бо розорали ті могили, зрівняли з землею, коли боролися зарозширення орних колгоспних земель | Дід мій з молодих літ знався на травах, умів лікувати.Тому під час першо! СВІТОВОЇ війни служив при медичній частині братом милосердя, виносив вояків з поля бою, допомагав лікувати. Сам був поранений в ногу. Єдине фото з дідуся, де він ще з молодою тод) бабусею -- такий бравий вояк! - Повернувся з Фронту додому і став господарювати. Здається не було такого діла, якого б дідне вмів робити. І зоратии посіяти, вмів столярувати І слюсарювати Поставивхатуівкрив'ї залізом. Тоді це була дивина в селі. як жевін потерпавчерез той дах, боявся, щоб через нього не розкуркулили. Ну, те лихо обійшло, так інше накрило. Дід умів шити. Обшивав усю родину Любив гарних, щирих людей, любив товариство і пісню, і хмільну чарчину. А ще дід дуже любив садити сади І вмів копати криниці. криниця, дуже глибока, на дванадцять сажнів, | ДОСІ поїть Односельчан смачнющою холодною водою, стоїть біля шляху, біля нашого колишнього двору. А сад у нас був найкращий у селі, і чого там тільки не росло! Я так любила наш садів пору буйного цвітіння, ії в дні пишного рясного врожаю. А ще пам'ятаю, як приходили гладкі, товстопикі дядьки, обкладали сад податком. І перелічували кожне дерево, кущ, враховували навіть віДрОСТки СЛИВ ЧИ вишень, які завше господарі вирубують, аби не глушили дерева. Стояли, поглядаючи, мов господарі, на дідів сад і вважали обов'язково за потрібне настрахати нас з сестрою, маленьких, худеньких дівчаток: «Ото як баба й мати не заплатять податок, то сядуть у тюрму, бо ви ж, знаєте хто...» | значуще усміхались, мовляв, дід Ваш «ВОРОГ народу», то чого з вами панькатись. Оте тавро Сім'ї «ворога народу» довго висіло, он сокира, над нашою родиною, пригнічувало, не давало можливості Сміливо витись, не боячись, на білий світ. | | | | Воно знівечило долі моїх рідних. Батькам мом, офіцерові-політрукові Радянської Армії та молодій вчительці, загрожував арешт. Вони змушені були розійтися, аби врятуватися. . Вті важкі роки багато хто відвернувся Від нас, знайомі, сусіди, родичі. Один Тільки дядько Оксень, побратим і вірний товариш діда, Оксень Федорович Кудлай, завжди, як міг, допомагав | словом, | ділом. Земля йому пухом, добра, чудова людина. А ще пам'ятаю, як підліткам, мені й сестрі, деякі ревнителі радянських порядків зловтішно обіцяли: «Ви єщьо ОтВєтітє за своєво дєда!..» Дідуню мій, дідуню! Я горда з того, шо ти був справжньою людиною, справжнім українцем, працьовитим, щирим, З великою г доброю душею са Чуєш, дідусю мій? Чуєте, вс! українці, замучені, замордовані в концтаборах |! тюрмах, заморені голодоморами? Чуєте, Славні запорожці, козацькі отамани М гетьмани, всі, хто поклав свою голову на Олтар свободи України? Ви заповідали нам любити Україну і виборювати її честь "Свободу. Вірю, що згуртуються українці, згадають, чиї вони сини й дочки, пробудяться ті, хто ще спить, а час вже пробудитися, бо Україна кличе--не спати, че дрімати, не піддаватися омані, а всім, кому дорога вона, гуртуватися і виборю: вати, відстоювати нашу незалежність! о и й з Ро дон нн СНО с нь - паній - - зл У отит п ЕЕ щи - - в ЕРИ ни до пн со с-- - ж же рани ВОНИ ЗНАЛИ, для ЧОГО ЖИЛИ Є родини, які дуже багато зробили для української нації в царині відродження мови, культури, традицій, державності. Цих славетних людей не шанували ні в царській імперії, ніврадянській, боні тим, ні другим було не до шмиги відродження великої нації, котрапонадтри століття зазнаваланаруги, поневолення, приниження, знецінення. Такою була родина Шульгиних. Батькові родини, Якову Миколайовичу Шульгину, видатному вченому, історикові, блискучому педагогу, самовідданому громадському діячеві, чия діяльність припадає на кінець другої половини минулого століття, нещодавно виповнилося 145 років від дня народження. Михайло Грушевський писав про Шульгина, що він «був потомком щирого українського роду, в якім живо заховалися етнографічні й українофільські традиції». Він рано залишився сиротою, і його виховав | дав освіту його дядько, Віталій Шульгин -- професор всесвітньої історії Київського університету Св. Володимира, людина, далека від національної свідомості, навпаки, надто шовіністично настроєна. Але Яків Миколайович, розійшовшись із дядьком в ідейних поглядах, на все життя зберіг до нього повагу і вдячність за його піклування Ще будучи студентом історико-філологічного факультету, Яків Шульгин став активним членом «Старої громади», яка сприяла піднесенню українського національного руху. Вихованець М. Драгоманова і В. Антоновича, чиі лекції він слухав в університеті, Я. Шульгин вирішив присвятити своє життя українським ідеям. Навіть зі свого не дуже великого спадку від матері -- 15 тисяч карбованців, -- 12 тисяч він пожертвував на «Громаду» Драгоманова, за що той називав його «Євангельським юношею», Яків Миколайович діяльно співробітничав у часописах «Киевская старина» і «Киевский телеграф». Він дуже любив викладацьку роботу, але його вважали «неблагонадежньм», і тому доводилось досить таки часто покидати свій улюблений Київ. Працюючи в Одесі, Я. Шульгин планує разом із І. Житецьким та В. Мальованим видавати нелегальну українську газету. Але справа закінчується тим, що його заарештовують г висилають до Сибіру. Повернувшись із заслання з підірваним здоров'ям до рідного Києва, Я. Шульгин працює над цікавими історичними розвідками, котрі й досі не втратили свого значення. Зокрема, це такі роботи як «Очерк Коліївщини по невиданих і виданих документах 1768 р. інайближчих років», «Україна після 1654 року», «Павло Полуботок, полковник Чернігівський (1703--1724)». Якову Миколайовичу дуже пощастило в подружньому житті. Його дружиною стала чудова українська дівчина, Любов Миколаївна Устимович, представниця уславлених козацьких старшинських родів, де переплелися імена гетьманів Павла Полуботка та Данила Апостола. З майбутнім чоловіком Любов Миколаївна познайомилась в редакції часопису «Киевская старина», куди вона завітала зі своїм батьком, Миколою Адріановичем Устимовичем, людиною шляхетною, з демократичними переконаннями. ЯК і ії чоловік, Любов Шульгина була палкою патріоткою. Це пронеї згодом скаже її син Олександр: «Вона жила Україною і для України» Вонанавчалася наісторико-філологічному факультеті Вищих жіночих курсів у Києві. Природний педагог, Л. Шульгина організувала у своєму рідному селі Совкино, біля Лубен, народну школу, із запалом навчала селянських дітей. Селяни дуже любили її, називали Любочкою. Згодом, коли родинні турботи, народження дітей, не дадуть змоги вчителювати, Любов Миколаївна відбирала найобдарованіших із сільської молоді І готувала їх на вчителів. Організовувала разом із Л. Старицькою- Черняхівською дитячі притулки для біженців під час імперіалістичної війни, влаштовувала там неофіційну українську школу. Але неоціненною заслугою подружжя Шульгиних було те, що обоє вони -- і Яків Миколайович, і Любов Миколаївна - дуже любили своїх дітей. Вони виховали прекрасних людей, свідомих українців-патріотів. В родині панувала тільки українська мова. І хоч діти навчалися в російських гімназіях, де чудово набували знання, дома вони жодного разу не спілкувалися з батькамитіншою мовою, крім рідної, української Вельми приємне враження справило це на Карпенка-Карого, котрий був із родиною Шульгиних у великій приязні Якийсь час Шульгини жили в Єлисаветграді. Яків Миколайович, як «неблагонадійний», не міг займатися педагогічною діяльністю і виїхав до цього міста на посаду контролера банку. Гльки під кінець життя Я. М, Шульгин зміг влаштуватися в Києві на викладацьку роботу Дім Шульгиних в Єлисаветграді, як г скрізь, де б вони не жили, став осередком української культури. Любов Миколаївна виходила на прогулянки чи у справах до міста в українському строї, говорила лише по-українськи, чим викликала подив у зросійщених обивателів. А одного разу вирішила привітати видатних українських артистів Карпенка- Карого, Саксаганського, Ліницьку, влаштувавши під час бенефісу «Безталанної» справжнє свято національного мистецтва, піднесла разом зі своєю сестрою Марією подарунки славетним майстрам сцени. Вона довела зденаціоналізованому загалу Єлисаветграда, що українському мистецтву є чим пишатися Ось у такій атмосфері любові до України, її мови, культури, до народу зростали діти Шульгиних. Старша дочка, Надія, стала педагогом-математиком. Згодом їй довелося емігрувати. На жаль, рано, в 35 років, помер син Микола, котрий був правником і активно займався громадською роботою. Олександр Якович Шульгин увійшов в історію України як один ІЗ співавторів і захисників п державності. Ще будучи учнем І-і Київської пмнадзії, Олександр Шульгин проповідував у зрусифікованому середовищі українські ідеї Здобувши освіту на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету, О. Шульгин з молодих років став діяльним виразником інтересів України, які він обстоював усе своє життя. Вчений-історик, перший міністр закордонних справ УНР, відомий дипломат (він був піонером новітньої української дипломати), політичний і громадський діяч, -- Він невтомно працював заради України, заради її визнання у світі. Працював і нарідній землі, і в еміграції, в екзилі. | звичайно, найглибших | найщиріших слів заслуговує пошанування Володимир Якович, Володя |Шульгин-- полум'яний ватажок студенства. Він навчався на природничому ВІДДІЛІ фізико-математичного факультету Київського університету Св. Володимира. Був надзвичайно здібним студентом, подавав неабиякі надії. З нього вийшов би великий український учений. Але залишиться він в нашій пам'яті героєм Крутів, патріотом, який пішов на вірну смерть, аби захистити Київ, Україну від озвірілих більшовицьких орд Згадують, що напередодні він готував бинти, йод, | мати, Любов Миколаївна, будучи сама великою патріоткою, знаючи, що син може накласти головою, благословила його на подвиг. Один з Володиних друзів, Сергій Крашенінніков, згадує! «.. ніхто протягом мого життя не мав такого глибокого впливу на мій світогляд, як багатогранна натура Володі, який являв собою тип українця раг ехсеіїепсе. Пригадуючи мої зустрічі з людьми, не знаходжу жодної постаті, що її можна було б порівняти з неповторною індивідуальністю Володі...» Отака вона була, славна родина Шульгиних, гордість і честь України, чиє світле ім'я повернулось до нас назавжди. Живе за кордоном онука Якова Миколайовича і Любові Миколаївни, дочка Надії, Наталія Пазуняк. Живуть у Києві сестри Олена Леонтович та Марія Мулова, племінниці молодших Шульгиних Пані Олена Леонтович -- педагог. громадська діячка, членкиня відомої жіночої громади мені Олени Теліги Вона веде енергійну роботу аби громадськість анала про славетні Зодові корені, до яких вона теж кровно причетна -- Шульгини, Устимовичі Леонтовичі Полуботки, Апостоли. Симиренки | | Так, нашій неньці Україні є ким пишатися. Могутнє її родославне коріння ( торінку написала Людинла КОЧЕВ СЬКА чн со СИ нь - 0 рт» нененннниьнинь б лиць --е

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин