Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Сторінка · с. 14сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №23 за 1996 рік

Слово Просвіти, №23 за 1996 рік

и 883 УСТАХ ит во ПРОСВІТИ озкривши навмання що книжку,навіть назва якої звучить скандально і з викликом -- «Польові дослідження з українського сексу», й одразу ж наштовхнувшись на нецензурну садах фразу, рішуче відсунула п геть. е щось, однак, встигло зачепити, безсловесне, як погляд, і гостре, як погляд. У тій злибленій фразі вгадався над-раз, зойк людини, що висить над прірвою алое алагурить і запевняє, що все 0 кей. Щоб пересвідчитися, що я не помилилася, ще раз узяла книжку до рук і прочитала п. Претензійна натуралістична писанина, як повінь після сніжної зими, поволі піднімаючись, захоплює наші літературні журнали. Це, треба думати, -- плід схрещення Вавилона з хутором: культура -- ще «совкова», почерк -- «їхній». Чого там тільки немає: потік свідомості без пунктуації, динічна анатомія з ізіологією, і матюки... як клозет прорвало. Більш-менш сформована особистість обходить усе те, щоб не вступити і невимаститись. Хто -- покуштує і виблює. Хто -- отруїться і потім хворітиме... Я ж хочу спробувати пояснити тим, до чиїх рук потрапив роман Оксани Забужко, чому він НЕ ТАКИЙ, чому не образив у мені людину, і зокрема жінку, своїм натуралізмом, у чому різниця між ним і згаданою вище писаниною. І скільки в ньому «істинного», окрім неминучого «тепер». Почнемо з того, що роман справді правдивий. Сучасне життя у його повноті мистецтвом ше не освоєне, воно, «як цнотлива галицька панна», ще сахається його реалій. Найзухваліші, буває, щось ухоплять, але Те «щось», як правило, не містить у собі суті, бо щоб добутись до неї, треба, на жаль, усе пережити, треба збагатитись власним ічужим досвідом. А не кожному до снаги. У цьому й різниця між холодною брудною писаниною (яка є чистою «тепер») заслинених від хтивості хлопчиків чи закомплексованих мужів, що підглядають у шпарку) -- і сповіддю очищеної і вивищеної катарсисом душі. Оскільки героїня роману не в тім'я бита і пілком вправно та точно фіксує власні емоційні і психічні відчуття в конкретних життєвих ситуаціях, це викликає надзвичайно шкавий і азартний стан у мене як читача: впізнавання. Причому впізнавання не нижчого ряду: у тебе носик, і в мене носик, а -- вищого: на гарячій, манливій, напруженій межі логічного й інтуїтивного, фізичного й трансцедентного, у напруженому проживанні власного «сюжету», у драматичних зіткненнях і тупиках, У атальній незмозі розуму подолати природу, езстороннім оком, попри сльози, істерику, розпач, навіть з якоюсь ненормальною жорстокою цікавістю фіксуєш старі як світ корені своєї драми, незмінні, як фізичні закони, її І вкотре виходиш на природу і загадку двох -- Чоловіка та Жінки. - «Овопльженщин всех времен: «Мой мильй, что тебе я сделала?» Але ж у саме яблучко впілила Марина Цвєтаєва. Аристократка й кріпачка, робфаківка й колгоспниця, вчителька й перекупка, кожна у своєму житті, щиро й нерозуміюче дивлячись на свого єдиного, хоч раз та запитала: «Що я тобі зроби- А хіба він знає, що? Можливо, це продовження сімейного скандалу, який спалахнув одразу по вигнанні обох з Раю. Він навіть хвилини найглибшої близькости не може ї простити, що позбувся комфорту. Вонаніколи ло кінця не змиє із глибин своєї крові відчуття провини, що спокусила. Набираючи щоразу р ного забарвлення, різних соціальних, по- утових нашарувань, пей конфлікт, як серцебиття, несе аортою часу історію людства. Навіть не вдаючись до Фрейда чи «Фромма з Юнгом», неважко помітити, що головні дійові особи людської шивілізації -- лише лвоє: Чоловік і Жінка. Усі найграндіозніші події, здобутки і втрати, усі досягнення 1 відкриття, усі набутки літератури, скульптури, зодчества, музики створені цим союзом, во ім'я цього союзу і під впливом цього союзу. 1 якщо уявити життя як тривання в часі якоїсь енергії, то чоловік і жінка можуть претендувати на два протилежні полюси, які лише й здатні творити цю енергію. Але в тому, напевне, й корінь більших та менших люлських трагедій, що - ДВА ПОЛЮСИ; лише нас двоє РІЗНИХ можуть творити сюжет, історію, можуть давати життя третьому, ще інакшому. Двоє однаковісіньких (чого ми інколи необачно прагнемо) цього не могли б зробити, бо ніщо не спонукатиме їх стрепену - тися, ошкіритися, накинутися одне на одного, зацікавитися одне одним... Себто -- жити, Але ж і які непорозуміння, які трагедії породжує інколи ця різниця між нами двома! Якщо Чоловік і Жінка й не були колись єдиною істотою (а на це недвозначно вказує Біблія, згадаймо деталь з ребром, хоч, ло речі, О. Мень вважає, що оригінал перекладено неточно, шо треба не «ребро», а - «суть») тобто якщо навіть не розділено Бо гом єдину істоту надвоє, на Чоловіка та Жінку, то що створені вони одне для одного --, ПОЗа всяким сумнівом. Так і було в Раю. Після гу згорання й вигнання Господь їх не переро- в. Тож, в ілсалі, так мало б бути й тепер? Чому ж буває не так? х У своєму конкретному випадку героїня гарячково пробує відшукати причини 1, зпається, знаходить їх: «Тільки в дитийСтеІ « правля, тільки ним і варт міряти своє життя». Підлітком пережила лепресію. Ї цей стан підлітковости з його пришавістю, комплекся - ми й страхами, її назлоганятиме усе життм. У В кН цинічиі «з явно приблатньонними, ніби з «зони» вивезеними манерами» -- «скОГОЛИТЬ, СКОГОлить бідна, пелюоблена, покинута на вокзалі дівчинка, ладна йти на руці до кожного, хто скаже: «Я твій тато». Ї ця друга -- істинна («тільки в дитинстві є правда»). У хвилини душевного й фізичного виснаження «од першого-ліпшого щирого слова... ладна розревтися з місця, мов зацьковане вовченя-підліток, ладна істи з кожної руки». Бо й ставши «нормальною жінкою, чиє тіло тішилося, даруючи радість іншому», героїня залишається вразливою дитиною, Якій хочеться, щоб хтось погладив по голові, пожалів. Вона шукає цього, підсвідомо шукає «тата», який би нею щільно опікувався, як у ДИТИНСТВІ. Не втолене, таке природне для жінки жадання захисту, затишку, дому вимотує на цих віражах до неврастенії, до розпачу, до істерики. Майже фізично присутній у романі мотив якоїсь уселенської загнаности, безнадійної втоми, викликаних тотальним відчуженням і життєвою гонкою -- цими набутками цивілізації: «...втОомМИЛась, ЛЮбий, 0 ЯК Я ВТОмилась, єдине, чого мені тоді хотілось, -- щоб ти був поруч і намилював мене (як тато? -- Г.П.), алети замкнув мете в тій хаті на ключ, а сам погнав машину кудись у ніч по харчі...» І ця героїня, ця таткова доня цілком усвідомлює свою жіночу природу, жіночу суть, подобається це комусь чи не подобається: «жінка -- ..ВИТКа рослина, котра без прямостійної підпори, хай би навіть і намисленої, без конкретного обличчя живої любови заклала в чоловіка цей комплекс егоїстичної дитини? Запропонувавши йому оте яблучко з дерева пізнання добра і зла, жінка фатально визнала за собою роль опікунки, берегині, мами. Лебеліти: «...милий мій, рідлий, хлопчику маленький, іди до мене, в мене, я обтулю, закрию тебе собою, я народжу тебе запово...? -- і чекати, що він захистить, витре сльози, прожене страхи? Чи не безглуздо? І чи варто дивуватися, що «Зет женився з тою здоровенною дівкою, бо шукав мами» або Кріс -- «Мама восьмилітній дівчинці й мужеві -- ВІЧНОМУ студенту...» Глибоко захована в наших доблесних мужчинах родова роль хлопчика, який уникає відповідальности, який, одружуючись із жінкою, потаємно шукає в ній маму, -- ні-ні, та й виривається на поверхню, і, як правило, в найкритичніший момент, тоді, коли, власне, як повітря, потрібні його сила, благородство, стриманість, уміння зрозуміти. Воно й не дивно: коли жінці важко, то й чоловік перепуджується, але не за неї, а за себе: хто ж ним опікуватиметься! - Гадаю, що Господь з певних, лише Йому відомих причин свідомо змоделював саме таку ситуацію, заклав у людську історію саме таке протиріччя. Інішатором далалою події У Раю (проти волі Творця) була Жінка (вона і зірвала, і запропонувала), тому паном нал нею у вигнанні Господь призначив Чоловіка. Відтак маємо те, що маємо: жінка може, але ій не дано волі, а чоловікові - і карти в руки, та він не може. Тож чи й не гибіємо ми на цій ї - о мими - М. й. "й кін м ' а " м ий п; б ; 5 г. ж - ж Р ню я ж но РО они "як б они жене до об ї б ї: - і жи то я б г зм З Чай їю - Чі їі Ї оре р іч, РЧАро » й чі об й «Чу. М че - М - тосначи Я й з нн , - - вати, б пл. 1 | зралко - , з Й ай ее У Па ї " "чия А з Ж "у Речі , "б чно бю чі ч чної "А бю ки Р, м, |, 3 " « . в , - М, , ? удкснвннняиоо 010 тин зннййнеаьоннсзнннннньсхининечянннноянній "Жі г чи -- опадала долі й зачахала». Тож їй жити «з несамостійністю цією, з потребою перетоплю - ватись на вогку, хляпаву глину, втовчену В поверхню землі (знизу, завжди любила -- знизу, розпластаною на спині: Тільки так |! позбувалась себе остаточно, зливаючись ритмами власних клітин з промінною пульсашею світових просторів...» Самобичування? Та ні ж бо, дійсний стан резей осродьданяя шку чоловікові, щоб вона ула йому допомогою і втіхою, а ПІСЛЯ гріхопадіння їй прирік: «...В болях будеш народжувати дітей. І тягти буде тебе до твого чоловіка, а він буде панувати над тобою», йому -- «в тяжкім труді живитимешся з нет (землі-- Г.П.) по всі дні життя твого... В поті липя їстимеш хліб твій...» Себто розподіл ролей існує об'єктивно, він закладений надто глибоко, аби людина якось результативно могла впливати на нього. Жінка, якщо вона чесна й розумна, визнає в собі шо залежпість від чоловіка («тягти буде тебе...»), шо потребу народжувати без чого жінки «на цій землі неповноправні, «Пепрописані», - натомість як незаперечне, як даність від Господа, залишаючи за чоловіком турботу про матеріальне, про «хліб твій», Про облаштування життя на землі -- «В ТЯЖКІМ заєР РИ Кіика визнала свою провину і, як може, спокутує п. А чоловік? лається мені, що ше в ТОМУ першому своєму сюжеті (який присутній і тиражується 3 покоління в покоління, як лист На дереві - повторюється щовесни, хочіне те, але таке...) чоловік і жінка виявили чи започаткували основні, родові риси свого характеру - У" поведінці героя дуже виразна головна установка: уникнути підповідальности, мораль чого чи фізичного обов'язку («з хамською незворушністю -- МУЖЧИТа Ж бо! кремінь! - хаявив... шо нічого мені не винен». у Виутрішній світ його грубший, важчий, ворожо-лукавий. Якщо жіниі «не перемагати треба, а 7" любити». то натомість «їм УСІМ (чоловікам - Г.П.) треба перемагати, ОТ у чім справа; широ и нелукаво брати и лавати, як вуглекислота 7 хлорофіл -- кисень, воми ме вміють», ІЛЮДИТИ наш герой -- «любив, як умі во М собі, а те з себе...» Але постриванймо. ПР аннанлннн анна: пня зни знананиниененнн ення Пій ПЕ и " З ч й - б г "б З ни - - . й | : , о М' » - юИ Пи зх б -к ої оон і же Зав ж: 1 - о л Р б 4 ж чо Рм о - ЗАБУЖКО ВИБРАЛА - ПЕРШЕ Чи но сама жінка і знана ен "РИ - Р ( 'бННЬОЬ землі саме для того, аби жінка навчилася стриманости й розсудливости, а чоловік - самостійности й мужности? | Дві полярності, два полюси, Між якими небезпечними ривками протікає життя. «..ну як мислимо, щоб двоє недурних людей, які начебто ж кохають одне одного: які здолали стільки перепон... негоди! були еле-мен-тар-но порозумітися...» 7 дивується героїня. 0 вопль женшин всех времен'» Цей вони дивуються, Бо що тоненьким шар культу - ри, що такий недосконалим інструмент спілкування, як мова, порівняно з тим, що невідворотно й темно чатлося в людині від її первопочатків і мало силу проломитися у скептичний надвечірній день її пригасання: Це саме воно присутнє в людських лрамах 1 трагедіях, неможливості порозумітися, домовитися, бодай адекватно по ачити й ошнити якусь річ або явише. Ось скажімо: він гадав (1 аа; що вона його принижує. Але ж яке базглуздя, яка шокуюча поверховість! Вона свідомо принизила себе. Уся ця сповідь -- розпачливий клич навадогін, КОЛИ він уже «повільно відходить від НеіІ, обернений спиною, така ще рідна стрижена потилиця, опушена голова... паплн папаном'» Це останній з можливих, імпульсивн ий, конвульсійний поклик до смерти втомленої дівчинки, ро зпачливе белькотання, глибинне виверження, хапання за поли: дивись, яка Я відважна, сучасна, розумна... якою ще для тебе стати: А йому ж потрібна не відважна, Йому потрібна всетерпляча мама. аже потрібна, чи поможе : Так важко буває інколи збаго;ти, ще важче -- змиритися з тим, що чоловік і жінка ливляться на світ з протилежних ПОЛЮСІВ, з різних позишій, і тому, природно, бачать мого неоднаковим. сема Специфічно забарелює колізію І розмимрює можливості письменниці фахова приналежність героїв, на чому, власне, будується нехитра сюжетия схема. Героїня -- постеса, герой -- ХУДОЖНИК. Глибоко, образ-по, знову ж таки, а межі інтуїи, знантя та власного досвілу, тракту сться в романі суть мистектва і творчості. Леторка не накиллє тло, ак заведено в прозі, а -- ТВОРМТЬ, рідьбить дого, з такою ж мірою художнтости, зе ние їй ненні ПЕР - щщ ин йййжютттенни ан йенннееесястним й - - ие он о нано відлові но й енергійпо, які головних героїв. Ось як реагує герой на виставлені в крамниці фарби: «Понюхай, от понюхай, як пахне...» -- нахилявся, хтиво сапаючи нкздрями...", а де героїня -- На МОВУ: "-- -рідна буда найпоживліша, найпілюшіша для змиєлів: чорнобривпевий оксамит, ні, радше вишневий (сік в устах?), русявий (запах волосся?)... голодувала вона без неї тяжко, Просто фізично...» А ось міркування героїні про творчість: «Хотіти бути автором -- творити -- зазіхнути на виключну прерогативу Бога....то просто відслонивсь був нам на шпаринку окрайчик первісного генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено св -- з НІЧОГО, ШЛЬНИМ й прекрасним, і відякого людство... відступилося, й пам'ять (таку нетривку ! таку бентежино зникому! а проте -- ЯК ЖИТИ, КОЛИ Не стане й тієї?) про ту початкову сліпучу ШЛІСТЬ зберігають, опріч релігії, ТЕЛЬКИ мистецтво й любов». Убивчо гіркі, саркастичні 1 болючі міркування про історично зумовлену герметичність українського мистештва і митшв: «український вибір -- Ше вибір між небуттям і буттям, яке вбиває, і ціла література наша - лиш зойк приваленого балкою в обрушеному землетрусом домі: я тут'я ще живий:..» Окрім головних героїв, золискують характерними живими рисами персонажі, які з'являються на мить, на півсторінки, на речення. Але полишають по собі враження живих і цілком повнокровних. ; І все ж найповніше розкрилася героїня" у часовому, фізичному і внутрішньому вимірах. Роман Оксани Забужко на якихось 140 малоформатних сторінок -- таки роман, принаймні енергії у ньому, життєвого нало внення -- на роман. Але життя прискорюється, і час дорожчає. Тож в арсеналі творення авторки -- не лише «словникові ХОЛОЛИНИ». Сюжет вона-- не розгортає на папері, а -- ТВОРИТЬ у просторі, творить голограму -- Де яскравою 1 глибокою метафорою, де -- точним І ВЛУЧНИМ штрихом. Сучасну епоху і місце людини з ній відтворює біжучий, нервовий, рваний ритм оповіді. У ній пульсує хвороблива, але жива і гаряча кров не просто жінки, але -- сучасної"! українки: Оксана Забужко, тікаючи з рідного душного хутора, як від пожежі, інтуїтивно? перелбачливо? -- взяла з нього все, 0ез чого люлинінавіть у суперцивілізованому Вавилоні невижити: своєкоріння. Власне, роман шкавий саме тим, шо героїня не лише зі знанням справи фіксує інтимні стосунки (пе, з незначними варіантами, однаково описують укі, Елічка Лімонов теж), але и що вона бачить і переживає їх, і шлком природно, аж захланно, у контексті СВОГО покоління і часу, своєї наші і народу (писанина, про яку йшлося напочатку, щоб рішучіше вписатися в Еаропу, з чисто хохляцькою готовністю всього цього зрікається), тим самим руйнуючи нагромадження стереотипів у сприйнятті етнічного українця світом, та й ним самим. Вчитуючись у роман, якось мимоволі перестаєш помічати те, що спершу страшенно дратувало, оті всі «Олін, а во:, ні фіга, мать ру його за лапу тошо). (Якщо по правлі, то важко розібратися, чи оця кинута нам в очі «нагота» -- «зуУМИСНАа й Образлива, та ...КОТрою демонструється зневагу», -- ЧИ та, Яка вихлюпується від болю, як оголюється жінка в пологах...) Авторка жбурляє на сторінки всю правду, не просіюючи її крізь сито... А власне, крізь яке сито: пристойности, умовности, правлоподібности? Чи, може, - липемірства? А може, так і треба писати? Адже ж лицеміримо, братчики, закочуючи 0чі, лицеміримо: геть чисто все, про що тут написано., нам відоме, більше того -- нами пережите. Боцеі є -- життя, І натуралістичні описи хворобливих інтимних стосунків героїв не протест викликають (що він дасть!), а, швилше, жаль, співчуття і спонукають міркувати про загрозливі вселенські причини такого кохання, такої болісної агонії того, що -- 8 ІНШИМ часі. в інших обставинах -- давало щастя й насолоду. Хворий світ -- хвора любов. Як пронмаливо пише про неї авторка: «Ї якщо не живе в нас повсякчас любов, то, замість розширятись, дедалі вужчає тунель, котрим захоплено женемось, і все тяжче стає протискатися, і вже не летимо, як вилавалося попервах, а повземо надсално, викашлюючи ошмаття власних легень і того, що колись називалося ларом, Та. Боже ж мій, і було ж даром! -- і сочимося на полотна, як розчавлені комашки, барвними плямами власної отрути, і давимося лохлими словами, що пахнуть гнилизною й лікарняною карболкою, і починають з нами коттися | прикрі речі, мелькають клініки й тюрми... ніхто вже не доживає ло свого Фауста, що ж ви гадаєте, це випалковість, галаєте -- Ім просто менше дано? Зменшуютьгся їхні шанси -- зменшуються шанси кожного з вас». У цьому монолозі -- вілповіль тим, ХТО; можливо, не розчує в романі зойку поранено! істоти, не відчує розпачу, не вглелить харамтерних конвульсій рибини, живиєм кминеної на ро юкарену сковорідку. Час вихолити з герметилму власної шнотливости, якою нерідко маскується імпотентність, і говорити х Вавилоном 097 валилонськи, але українською мовою. Як блискуче | з зухвалим викликом пробила Оксана Забужко своїм романом. Галина ПАЛАМАРЧ. оо

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин