Сторінка · с. 5сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №23 за 1996 рік
Слово Просвіти, №23 за 1996 рік
іно РИСА Р РЧР РСР реч раз
ПР СИРА ДРОВ НО Р ОР РА ОР В
МОВА -- ЄДИНА
Олодим півникам, у яких ТІЛЬКИ-НО прорізався голо- СОк | які перебувають у Захваті від своїх вокальних здібностей, попервах, мабуть, ввижається, що саме за їх бадьорим «кукуріку!» сходить Сонце. Та набувши певного життєвого досвіду, приходять, врешті-решт, до розуміння, що справа їх -- півняча: прокукурікати, як того бажає їхній господар, ачи зійде затим Сонце, чи ні - То вже справа Господа. Тож і піють спросоння посеред ночі, виконуючи, так би мовити, «соціальне замовлення» свого господаря, ані найменше не переймаючись тим, чи розвидниться ВІД їх кукурікання, ачи, навпаки, ще дужче стужавіє темрява ночі...
Так г окремі автори, не особливо Опікуючись, аби їх творіння, дійсно, світлом знання і правди розвиднювали морок невігластва, знай, собі піють... От і такий собі добродій О. Каревін враз, як той півень посеред ночі, зарепетував, чи точніше, якщо скористатися термінологією колишнього багаторазового чемпіона світу з важкої атлетики у важкій вазі В.Алексєєва, «прокукарекал» зі сторінок часопису «Новости» (Лаврь Кагановича не дают покоя кое-кому в независимой Украине. 05-12.02.1996) про страшну загрозу, яку несе Україні «насильственная украийнизация».
Не надто обтяжуючи себс аргументацією |«Как известно, до 191/ года великорось, украйнць |малороссьу й белоруссь: считались принадлежащими к одной русской нации». НУ, по-перше, якщо й «считалось», то це ще зовсім не означає, що так воно 1 було насправді, хоча пересічний обиватель, дійсно, міг собі дозволити просто «сСсчитать». | навіть посилання на те, що депутат тогочасної «Госдумь/м» є«вОоЛльЬНнНсСКИЙ Ккрестьянин Андрейчук» сказав: «Мь/ русские - и никто не вправе назьгвать нас иначе», зовсім не свідчїить на користь наведеного постулату, оскільки те, що цей волинянин назвав себе «руським», ще жодним чином не означало, що він вважає себе росіянином -- добре відомо, що саме українці називали себе руськими і русинами|, автор витягає на світ добряче побитий міллю великодержавний міф про «единую
Зв кольоОель трех братских народов». І на
тлі невгамовної ностальгії за часами беззастережного панування російськомовності на українській землі «с особьм ерничеством и плохо скрьгваєгмьм злорадством», як сказала Т.Кутковець про декотрих майстрів російської естради, які «родились, вьросли, получили образование и начинали свою карьеру в Украйне» («Украйнский ОБОЗРЕВАТЕЛЬ», 10, 1993, Москва), О. Каревін «живописуєт» про потуги недолугих українців завести власний лад на рідній землі. Відчувається, що цього добродія аж корчі хапають від усього того, що діється в Україні у царині так званої «українізації» (признатися, то й мені гірко від ТОГО, що Україну доводиться навертати до її природніх - українських -витоків). | не лише нинішньої, В кращих радянських традиціях виводить він корені цього подразливого для його свідОМОСТІ процесу від «вождя мирового пролетериата», який «обожал... всякие зкспериментьм и в качестве одного из них решил ликвидировать в Украйне употреблениє русского язька». Не берусь проникати углиб справжніх наміо'в «вождя», однак, відомо, що наміри по-справжньому українізувати Україну виникали у багатьох визначних українців (згадаймо бодай кирило-мефодіївців) і задовго «до 1917 года». Однак добродієві Каревіну не до смаку не сама лишень е«ленінська» ідея, а й методи, якими вона проводилася. «Админи"стративньми методами украйнизировались издательская деятелЛьеюость, пресса, радио, кино, театрь.,..» -- А чи не пригадає пан Каревін, якими саме методами -- чи
ньо ван тоже сю ож
бува не «административньми» -- тривалий час піддавалася деукраїнізації і ця «деятельность», |і багато інших сфер життя українського народу? Таких указів, добірно просякнутих спесиво-зверхнім «запретить!» все українське, було безліч.
Підлягало імперському регламентуванню навіть те, що можна любити більше, а що - неодмінно менше: так, зокрема, в 1847 році після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства, коли «заслали Шевченка, Куліша, Костомарова й инших» (Їван Огієнко. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народа. Репринтне відтворення видання 1918 року. -К.: «Абрис», 1991, стор. 207), тоді ж «цензорам було крепко наказано», аби вони пильно стежили за українською літературою, «не давая перевеса любви к родине (Україні - М.Л.) надь любовью кь Ппмперському) отечеству»...
| це лишень дрібка із великої кількості виданих тільки найвищими інстанціями імперії заборон, а якщо сюди долучити ще й напродуковані місцевими органами, то таких -- годі й полічити... Правонаступниця російської імперії, радянська Росія, теж не залишала українські «питання» поза увагою, починаючи з постанови ЦК ВКЛ(О) та Раднаркому від 14 грудня 1932 року про припинення українізації й закінчуючи брежнєвським (1978) та андроповським (1983) циркулярами про посилення вивчення російської мови і, нарешті, горбачовським (1989) -- про єдину офіційну мову в СРСР, російську (П. Вольвач. Куди і чому
ПОЛЕМІЧНИЙ КОМЕНТАР
ДО ПИТАННЯ ПРО ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ПІВНЯЧОЇ ПСИХОЛОГІЇ
майже поголовне винищення української інтелігенції Гтільки у 30-х роках «втрати українських культурно-творчих кадрів становили близько 80 відсотків», -- Зазначив у своєму виступі на Міжнародній науковій конференції «Голодомор 1932-33 р.р. в Україні: причини та наслідки» («Українська газета», 16, 7-20 жовтня 1993) голова Оргкомітету з підготовки та проведення заходів у звязку з 60-ми роковинами голодомору в Україні, віцепрем'єрміністр України М.Жулинський|, яку автор, звичайно ж, сприймає тільки «окавиченою», А й справді, якщо «Украйнская и русская культура имеют одни, общие корни» (напевне, одна тільки скромність не дозволила О.Каревіну продовжити: «переходящиєе в один общий корень"»), і до того ж «миллионь украинцев считают русскую культуру своєй», то чи потрібна взагалі ще й якась там окрема українська культура чи мова, а отже й якась «своя» інтелігенція, та, зрештою, -окрема українська нація? Як видно із цілком прозорої позиції автора, всі ці «непорозуміння» заслуговують лише на одне: зникнути з лиця землі.
Та що О.Каревіну жертви, які поніс український народ у процесі імперського «научения» покорі -- від щонайменших результатів клятої українізації його аж вивертає. «На украинский переводилась вся система образования. Мова стала главньм предметом везде -- от начальной школь до технического вуза. Только на ней можно бьло вести педагогическую и научно-исследовательскую работу. В то же время изучениєе
зникають українці на неосяжних просторах імперії? -- «Самостійна Україна», ч. 19, 17.06.1993), Та й хіба тільКИ адміністративними методами виховували в українців щиру любов до імперського «отечества» -- пригадайте, яким небаченим -із часів безжального вир зання киян північною ордою «святого» А.Боголюбського («и не бьсть помилования ником уже... », відЗзНачить Никонівський літопис) -- кровопролиттям ознаменували захоплення Києва, на той час столиці Української Народної Респуб- Ліки, головорізи Муравйова. Наведемо лише кілька «сухих» свідчень ОФіційного видання (Герої Крут. -- Український історичний календар '95 / За ред. академіка П.Толочка. - К., 1995): «Самовідданий подвиг, який здійснила українська молодь під Крутами, затримав швидке просування військ Муравйова. Тільки 9 лютого 1918 р. більшовики захопили Київ, де жорстоко розправилися з населенням, За неповними даними, тоді було вбито понад п'ять тисяч (згодом рахунок піде на мільйони! -- М.Л.) осіб, На вулицях розстрілювали всіх, хто говорив поукраїнськи, носив вишиванки або хоч якось симпатизував національному рухові. У Маріїнському парку за наказом Муравйова (цього ідейного послідовника іншого ката України, А Боголюбського -- М.Л.) розстріляли 200 учнів гімназій і училищ лише за те, що вони значились у списках української юнацької військово-спортивнсі організації». А ви щось там просторікуєте про «административньюе методью украйнизации»,..
| це був лише початок більшовицького «приручення» естроптивих» українців -- попереду були ще моторошні голодомори, масові депортації,
що
русского язька становилось необязательньм». Подумати тільки -і це в Україні! Ну, ще можна було б якось зрозуміти, якби десь у Франції раптом «переводилась вся система образования», скажімо, на французьку мову. Або, скажімо, у Росії та й задумали б «вести педагогическую и научноисследовательскую работу» «только»... російською. Але щоб в Україні - та й все українською! Та так, «чтобь все уборщиць, извозчики и курьерь перешли на «ридну мову» (відчуваєте «тонкий» сарказм автора? Нічого, поступово звикнете, бо лишень голим сарказмом иого творіння й переповнене). Ну, знаєте - це вже ні в які ворота не лізе! Через це, ллє сльози добродій Каревін, «дети представителей «некоренной национальности» для получения образования на родном язьке вьшнуждень бьли отправляться в РСФСР». Як на мене, то розумніше було б їм научатися українській мові, якщо мали намір і надалі жити в Україні -- Саме так «вьшнуждень» були діяти мільйони українців яких кого «пряником»,
Радіо ОБС (Одна Баба Сказала...)
а кого й батогом затягали в Росію чи іншу чужодаль. Але ж і то добре, що ті діти бодай мали куди «отправляться» «для получения образования на родном язьке». А куди б пан Каревін порадили «Отправляться» дітям корінної в Україні національності, аби отримати освіту на рідній мові, коли, як визнав керівник колишнього Союзу М. Горбачов (Нет иного вьхода, как поменять власть. - «Российская газета», 19.08.1993), над національними мовами в СРСР нависла «реальная угроза», позаяк в республіках «обучение поголовно идет на русском язьке. Скоро литературу, вьіпускаемую на белорусском (украимиском, молдавском, литовском тощо - М.Л.) язьке, некому будет читать...»? Куди подітися ц и м дітям, якщо на рідній землі отримати освіту рідною мовою неможливо, оскільки «поголовно идет на русском», а іншого прихистку, окрім зросійщеної України, у них нема ніде? Та що цьому «радетелю» справедливості до мільйонів українських українців (на відміну від «русскоязьчньх украйнцев», порушенням «прав» котрих автор щиро переймається) -- все українське його просто бісить. А що до української мови, то це, зрозуміло, всього лиш «искусственно ополяченьшй галицкий диалект», та й українська наукова термінологія просто не може бути іншою, окрім «извращенной» чи «наспех придуманной непонятной». Ті ж, хто наважується,
всупереч уподобаням автора, цю «ридну мову» впроваджувати чи то пак «насаждать» |сюди він, зокрема,
відносить Зиновія Кулика, івана Драча,
Павла Мовчана, сюди ж, попри «других «ЗзЗащитников нашей культурьг» («окавичено» О.К. - М.Л.), потрапляє ще й Олесь Гончар, «один из инициаторов новой украинизации»), то вони, ясна річ, ніхто інші, як «духовнье дети»
Кагановича, «змиссара ЦК ВКП(б)», котрий у квітні
Украимнь» |і
Ось, мовляв, хто вони, націоналісти! Може якісь простачки й повірять...
Насамкінець, скориставшись порадою того ж О.Каревіна, залишимо на совісті автора його невгамовне малороське блазнювання щодо всього українського - ці «добродії», що живуть на українській землі, серед української людності, споживають український хліб, ненавидячи все українське, варті співчуття, бо вони цим уже покарані Богом. Однак, зазначимо, що звинувачуючи «современнькх украинизаторов» у запозиченнях «из арсеналов сталинского подручного», пан Каревін і сам діє у дусі цілковитого наслідування безсмертним заповітам пріснопам'ятного полтавського губернатора фон Богговута, який в «докладе Министру внутренних дел о мерах против украйнского народа», зокрема, рекомендував (Л.Залізняк, там же, стор. 118-119); «Необходимо субсдировать некоторье газеть в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославеит.д.сцелью борьбь против украйнцев., В газетах доказьвать тождество великороссов с украйнцами и обьяснить, что малорусский язьїк образовался путем полонизации (автор використовує більш сучасний термін: «ополячение»-- М.Л.) в прежниеге времена русского язька... Доказьвать необходимость великорусского язька как общегосударственного и литературного, и что малорусский, как простонародньй, не имеєт ни литературь, ни будущности».
Вражаючий збіг чи не так? Про газету, що надала свої шпальти для публікування цього україноненависницького пасквілю, не скажу - то на її совісті. Однак щодо решти -- повна відповідність... «Верной дорогой идете, товарищи» каревіни!
Михайло ЛУКІНІОК, старший викладач НТУ України «КПІ», голова
" . об'єднання осередків «Просвіти»
1925 року став «генеральньюм секретарем Коммунистической партиий (большевиков) керував програмою «украйнизации». Спритно сказано!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
