Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Село на нашій Україні · “Селян грабували й грабують усі, кому охота”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

КРІПАКИ БЕЗЗАКОННЯ Через півтора століття після скасу2 вання кріпосного права кріпацтво, виявляється, все ще існує в Україні

Слово Просвіти, №23 за 2009 рік

Селище міського типу Лосинівка, колиш! ній райцентр, що нині в Ніжинському районі Чернігівщини, не є якимось забутим і заби! тим. Самісінький центр області, 20 кіломет! рів до Ніжина, автотраса, залізниця. Недале! ко й до столиці, що, втім, відіграло і зловісну роль у цій історії. Але спершу хочеться сказати добре сло! во про старовинне козацьке містечко, що ве! де офіційну історію з 1626 року, на місці яко! го, як і багато де на Сіверщині, існували по! селення ще в княжі часи. Нині в селищі майже 4500 мешканців, більше, ніж у багатьох колишніх та й деяких нинішніх райцентрах України. Працюють по! тужний маслосирзавод, хлібокомбінат. У со! ціальній сфері — райлікарня, середня і по! чаткова школи, навчально!виробничий ком! бінат, де навчають шоферської справи, готу! ють трактористів, комп’ютерників, є й буди! нок культури, бібліотека, будинок дитячої творчості. Основний господарський об’єкт — агро! фірма “Лосинівська”. Саме на неї в 1990!ті перетворився величезний колгосп “Ленін! ський шлях”. Шефство над селянами взяла столична Українська академія аграрних наук. Селян обіцяли ощасливити науково!техніч! ним прогресом у вигляді потужної техніки, нових сортів, технологій. На практиці все ви! явилося не таким ідеальним: лосинівці отри! мали не симбіоз науки і села, а цей союз на! довго закріпачив селян. Наприкінці 1990!х в Україні почалася зе! мельна реформа, відхід від колгоспного за! кріпачення. У Лосинівці, як і скрізь, розпаю! вали землю. Та, порушуючи Указ Президен! та, земельні сертифікати селян з району пе! редали чомусь не Лосинівській селищній ра! ді, хоч саме вона мала видавати їх селянам. (Сертифікат — це виданий державою доку! мент, що засвідчує право селянина на його частку розпайованої землі). У Лосинівці на кожен пай припало майже по 3 гектари землі, пайовиків у селищі виявилося 1832. Але сер! тифікат — це первинний документ. На його основі виготовляють державний акт на зем! лю, який і робить селянина її повноправним власником. І ось уже кілька років жоден пайо! вик Лосинівки не отримав земельного серти! фіката. І, ясна річ, державного акта на землю. Такий “розкид” професійних уподобань нинішніх випускників, враховуючи, що “фах” сутенера ще не найгірший в аморально!кри! мінальному ряду. Дехто, не дуже приховуючи, хотів би стати повією чи рекетиром. І це без жодної профорієнтації. Вочевидь, роль її значною мірою відіграють наші засоби масо! вої інформації, адже там значно частіше поба! чиш розповідь про повію (а то й розлоге ін! терв’ю з нею), ніж про людину звичної профе! сії. Та навіть і без таких “професій” серед упо! добань молодих чимало новомодних, на кшталт “дилер”, “дистриб’ютор” або “мерчен! дайзер”. На цьому тлі зостається лише диву! ватися, що чимало хлопців і дівчат все ще обирають звичайні трудові професії, зокрема й у селах, про які так багато благих розмов. Кадри масових професій для села готу! ють професійно!технічні заклади України, які, хоч як це дивно, ще не добиті різними пе! ретурбаціями, що ними так перенасичена наша освіта. А добити цю систему можна. У цьому переконуєшся, побувавши у типовому навчальному закладі профтехосвіти. Аграрний ліцей у райцентрі Куликівка на Чернігівщині торік відзначив 25!річчя. За чверть століття це донедавна профтехучили! ще підготувало не одну тисячу спеціалістів для села. Тут нині навчається майже 300 уч! нів, випускників 9 і 11 класів. Основна про! фесія — тракторист!водій!слюсар, тобто потрійний фах. Хлопці набувають також спе! ціальностей електрозварник!водій, авто! слюсар!водій, дівчата отримують спеціаль! ності бухгалтера, кухаря, секретаря офісу — оператора комп’ютерного набору. Мій співрозмовник — директор ліцею Найпростіше провину за це покласти на колишнього керівника агрофірми “Лосинів! ська” Івана Мороза. Але не поспішаймо. І не лише тому, що про покійних не прийнято го! ворити погано. Мороз — це унікальна людина. Він очолював Лосинівське госпо! дарство 35 років поспіль. Лише на початку минулого року за станом здоров’я звільнив! ся, а восени помер 67!річним. Істини ради варто сказати, що Іван Федорович одним із перших провів розпаювання землі. Але на цьому “деколективізація від Мороза” завер! шилася. Голова просто зачинив у сейф сер! тифікати і вперто не віддавав їх селянам. Ка! зав, що, мовляв, вболіває за господарство, що після виділення землі в натурі, можливо! го виходу декого з господарства “все розва! литься, все розтягнуть”. Можливо, певний сенс у його міркуваннях був, зважаючи на приклади похапливих “деколективізацій”, коли село грабували всі, кому охота. Але за! кон було розтоптано. Селяни не могли не лише отримати акти на землю, а й укласти угоди на здачу власного паю в оренду. З ча! сом сертифікати чомусь повернули в район. Як таке могло коїтися на очах у всіх? Як величезне господарство, колишній рай! центр, тисячі людей стільки років були без земельних сертифікатів, актів на землю, угод на оренду паїв? Якась “біла пляма” на карті земельної реформи. Чимало цікавого стало відомою після кількарічної боротьби сільських активістів за виконання в Лосинівці земельної реформи. Можна скласти довгий список порушень закону принаймні чотирьох інстанцій: агрофірми, селищної ради, район! ної влади і сільгоспакадемії. До переліку можна додати й органи правопорядку, на! самперед, міліцію і прокуратуру, які не так дбали про право і порядок, як про те, щоб селяни й далі зоставалися кріпаками. Вінцем численних порушень стало “пе! реформатування” агрофірми “Лосинівська” як сільгосппідприємства з колективною формою власності, вирішальним голосом селян!пайовиків, виборністю і звітністю ке! рівних органів, у державне підприємство, аг! рофірму “Лосинівська”, що належить Україн! ській академії аграрних наук, конкретніше — її Інституту агропромислового виробництва з офісом у селищі Прогрес Козелецького ра! Олександр ДУДКО. Він очолює заклад уже не один рік, з тих людей діла, які вміють не ба! лакати про кризи і проблеми, а долати їх. — Олександре Костянтиновичу, Ваш заклад у системі Міністерства освіти і на# уки? — Так. І фінансується з державного бюд! жету, як і вся система. Але цього року уряд планував передати всю систему на утриман! ня місцевих бюджетів. І лише завдяки втру! чанню Президента Віктора Ющенка цей не! вдалий задум було призупинено. Інакше ба! гато закладів просто закрилися б. — Чув, що Ваші учні забезпечені на# віть більшим, ніж “належить” за приписа# ми. — Передусім їх забезпечують безкош! товним триразовим харчуванням, попри те, що контрольні органи заявляють, що ми по! винні утримувати з учнів за таке харчування 50 % стипендії, за одноразове — 20 %. Але Тут, як і багато ще де в Україні, збереглися пам’ятники колгоспно#радянської доби. Куди вказує ця безрука “ланкова” — назад, у кол# госпне кріпацтво? йону Чернігівщини. Лише випадково лоси! нівські селяни дізналися, що вони — не віль! ні землевласники, а знову кріпаки — держав! ні, інститутські. Для такої “трансформації” ініціатори не погребували підтасовками та фальсифікаціями, вершиною яких були так звані загальні збори пайовиків агрофірми 10 січня 2002 року. Ці “збори”, а насправді їхня імітація, змінили все: статус і статут госпо! дарства, форму власності. А незмінний Іван Мороз з голови правління, якого обирають, став директором фірми, що його признача! ють. У столиці, звісно. Кілька років селяни намагалися бороти! ся за свої права мирно, порозумітися з на! чальством — місцевим і районним. Зібрали сотні підписів пайовиків з вимогою видати земельні сертифікати. Адже Мороз заявив, що віддасть їх, якщо за це виступить бодай 51 % селян. І це тоді, коли навіть один відсо! ток, один пайовик має право отримати власний сертифікат, акт на землю, вийти, як! що хоче, з господарства. Нарешті лосинівці змушені були позиватися до суду. Найменше хочеться говорити про полі! тику, але її не оминути. Селяни шукали прав! ду й у політиків. Зокрема, зверталися до со! ціалістів — голови районної держадміністра! ми знаходимо кошти, щоб не оббирати дітей. Повністю безплатне і проживання в нашому гуртожитку, хоч утримання йо! го, самі розумієте, вимагає немалих коштів. — Що фінансує держава в нав# чальному закладі? — Зарплату, стипендії (200 гривень на учня, 500 — на сироту). Харчування ді! тей!сиріт. Комунальні платежі — тепло, вода, електрика. І все! Більше жодної ко! пійки для життя ліцею, навчально!вихов! ного процесу не отримуємо. Їх навіть не зак! ладено до бюджету державного навчального закладу. — Але як Ви виживаєте? — Маємо 400 гектарів землі. Для учнів поле — це продовження класу. Вирощуємо здебільшого зерно. Виконуємо чимало робіт для сільгосппідприємств району. Ще надає! мо послуги населенню (оранка, обмолот, транспорт). Недавно започаткували техоб! слуговування автомашин. Для цього, і вод! ночас для навчання, закупили недешеве французьке обладнання. Так торік заробили 500 тисяч гривень, що суттєво поповнило бюджет ліцею. Готові заробляти мільйон і більше, але… — Що заважає? — Дивне ставлення до профтехосвіти. У статуті ліцею чітко записано, що ми — това! ровиробники. Наш основний товар — зерно.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин