Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №23 за 2009 рік

16 с. · 43 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 23 (504), 11—17 червня 2009 НАШ ГІСТЬ — АКАДЕМІК В. ДОНЧИК

Олена Бурковська (Україна). “Чорні на Білому або Білі на Чорному”. “Світло і Тінь—2009”. Львів. Матеріал про фотосалон читайте на стор. 15 — Павле Михайловичу, як Ви прокоментуєте спробу утворення так званої широкої коаліції й ситуацію, що склалася після зриву цієї затії? — Минулої п’ятниці прем’єр зібрала в Будинку уряду невелику нараду людей, яких я називаю національним сегментом в її політичній силі. Це було напередодні за! сідання фракції БЮТ і голосування на ній з приводу утворення тієї коаліції. Те голосу! вання відбулося й одразу зазначу: я в ньо! му участі не брав. Бо ще на цій нараді, про яку кажу, зробив застереження про непри! пустимість такого політичного міксу, що міг спричинитися до ревізії Конституції. Її, без сумніву, треба змінювати. Або повер! татися до варіанта, що був до 2004 року, тобто Конституції 1996!го, — це була не найгірша Конституція. Вона не давала можливості конфронтації між президент! ською й урядовою гілками влади. Треба розподіл повноважень зробити чітким і недвозначним, на тривалий час. А на цій, п’ятничній нараді обговорювали такі пер! спективи змін Конституції, про які біль! шість із нас, і я також, зовсім не знали. До того ж, планували зміни структурні. Пропо! нували модель якоїсь тоталітарної держа! ви, де канцлер наділяється особливими повноваженнями. Модель, коли КРУ або КРІПАКИ БЕЗЗАКОННЯ ПРОДОВЖУЄМО “ГАРЯЧУ ТЕМУ” СМЕРТЬ ОБЕРНУЛАСЯ ЖИТТЯМ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ТОТАЛІТАРНЕ РОЗПАЮВАННЯ ЗА ЧУЖИМИ СЦЕНАРІЯМИ На запитання нашої газети відповідає голова Всеукраїн# ського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, народний депутат України Павло МОВЧАН.

Рахункова палата могли відкривати судові справи. Або так званий імперативний ман! дат, коли ті, хто не поділяє певних поглядів, вилучаються з політичного поля. Тобто все уніфікується, все під контролем. І Україна перетворюється в перспективі на дуже не! безпечну державу за наявності в її керів! ництві такої політичної сили, як Партія ре! ґіонів, що сповідує принципи приєднання до Союзу Росія—Білорусь—Україна. У та! кій державі під виглядом боротьби з коруп! цією можна знову робити переділ майна — другий чи третій. Під виглядом боротьби за справедливість ревізувати все, що на! працьовано, зокрема у сфері засобів ін! формації, свободи слова. Я застерігав на нараді, що ця коаліція не відбудеться, що вона антиприродна, са! мовбивча. Немислимо, щоб я, людина, яка все життя сповідувала одні принципи, зараз приєднувалася до тих, хто не хоче бачити Україну незалежною державою, хто не виз! нає національних пріоритетів. Коли кажемо, що зараз низька довіра до Президента, то подивімося, яке загалом “мінусове” ставлення до парламенту. Адже ВР показала, що наскрізь переснована олі! гархічними нитками, що майже всі блоки і фракції неідеологічні. Або ж із закамуфльо! ваною ідеологією, як Партія реґіонів, де є такі українофоби як В. Колесніченко, Д. Та! бачник. Яке могло бути майбуття у такої коалі! ції? Позбутися таких депутатів, як я, згодом зовсім забути про гуманітарний блок? За! бути про духовну складову? Ми виступали проти цих процесів ще торік у вересні, коли вони почалися. І не лише я, а й Курпіль, Гри! нів, інші депутати. Так!от, усі вони виступи! ли проти коаліції у новому форматі. — Що Ви як депутати фракції пропо# нували натомість? — Зміцнити існуючу коаліцію. А нам на! томість твердили, що в нинішній ситуації війна гілок влади і поділ України не припи! няться. Мені здається, це хибна думка. Пот! рібна співпраця двох політичних сил, які, на жаль, розвели з перших днів. Закінчення на стор. 2 ПОДІЇ КАТЕГОРІЇ “А”
Події, факти, коментарі · “Тільки через законність, публічність змін до Конституції ми можемо стабілізувати завтрашній день”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

ТОТАЛІТАРНЕ РОЗПАЮВАННЯ ЗА ЧУЖИМИ СЦЕНАРІЯМИ

Закінчення. Початок на стор. 1 — Маєте на увазі блоки БЮТ і НУ#НС у теперішньому парламенті? — Так. Внаслідок цього не вдавалося прийняти навіть зви! чайного закону про мови, який давно на часі й відіграв би саме консолідуючу роль. Не вдалося зробити багато задекларованого в “Українському прориві”. Кажу про ті ідеї, які я однозначно під! тримав. Те, що стосувалося куль! тури, української книги, кінема! тографа. Якщо це все виносить! ся “за дужки”, то не бачу там сво! го місця, про що й чітко сказав. — Чи не головною мотива# цією “широкої коаліції” було посилання на “боротьбу з еко# номічною кризою”. — Навряд чи під приводом виходу з кризи можемо за допо! могою якихось швидких законів створити серйозну перспективу. Без реформування аграрної сфери, без її інвестування нічого не буде. Інакше продовольча криза стане найгострішою. А просто давати гроші банкам на так зване рефінансування — це, вважаю, помилка. І криза не за! вершується, матимемо новий виток проблем. То навіщо щось затівати, коли треба консоліду! вати існуючу більшість? — Ініціатори широкої коалі# ції, схоже, менш за все врахо# вували думки й настрої лю# дей… — Усі опитування і наші від! чуття говорили: цей номер не пройде. Я сказав на нараді: “Юліє Володимирівно, нас усіх обмастять дьогтем ще й присип! лють пір’ям, якщо підете на цю коаліцію”. І коли мені кажуть, щоб я “наступав собі на горло”, то вибачте, — в ім’я чого? Того, щоб Україна перестала бути Ук! раїною? В ім’я сценаріїв, роз! роблених за межами України? Розроблених агентурою, для якої потрібно одне — зруйнування іміджу лідера БЮТ, самих струк! СКАНДАЛ Петро ПЕТРЕНКО, м. Сімферополь Україна вже почала забувати відверті провокації окремих одіоз! них російських політиків на кшталт Ю. Лужкова, К. Затуліна, В. Жири! новського, яким СБУ систематично забороняє в’їзд в Україну. Не дуже помічають їх і в самій Росії, згадуючи лише у випадках чергових “клоунських” шоу на арені українсько!російських відносин. Але чого не зробиш заради піару!? Нещодавно ми знову стали свід! ками “клоунади” “борця за історичну правду” пана Затуліна, яка, на його думку, полягає в тому, що Україна — це частина Російської імперії. Знаючи, що його оголошено персоною нон ґрата в Україні, про що йому неодноразово нагадува! ли, Затулін знову прибув у нашу державу на запрошення Партії реґі! онів, яка організовує в Криму фес! тиваль “Велике руське слово”. Наші джерела у правоохорон! них органах зазначають: перед за! планованим прибуттям у Сімферо! поль Затуліна повідомили, що за! борони на в’їзд йому ніхто не ска! совував і скасовувати не збираєть! ся, — він залишається небажаною особою в Україні. Напрошується висновок, що За! тулін свідомо робив усе, щоб “засві! титися”, нехтуючи позицією суве! ренної держави стосовно його осо! тур БЮТ — за технологіями Мос! кви. — Вічне запитання: що ро# бити? Як бути? — Зміцнювати коаліцію полі! тичних сил Майдану. Її руйнува! ли. Коли дехто каже, що й за участю Секретаріату Президента і конкретно називає Балогу, то я менш за все хотів би говорити про цю людину. Але розвал, що стався за його великою участю, не випадковий: це була сплано! вана акція загального сценарію, який завершився недільною зая! вою Януковича, що треба йти на президентські вибори. Треба. Але для цього давно треба було робити відповідні зміцнення на! ціонального ядра, гуртуючи його на тих пріоритетах, які є непере! бутніми. Такі можливості були, починаючи з того ж закону про мову, концепції мовної політики, всього гуманітарного блоку. Народ на Майдані 2004 року виборов цю владу, виявив довіру двом лідерам, нація дала можли! вість владі зробити все, щоб на! ша держава зміцніла. І ось Ющенко підписує якісь універса! ли, повертає до влади Янукови! ча… Зрештою, зусиллями — не забуваймо — саме Юлії Тимо! шенко ми знову повернулися на позиції здобутого 2004 року. І те! пер що — знову все віддавати Януковичу? — В які сценарії вписується цілеспрямоване послаблення уряду, в якому скоро не буде половини міністрів? — Здали Міністерство за! кордонних справ, Міністерство оборони… Всі операції усунен! ня Огризка, Єханурова були не чим іншим, як підготовкою всього наступного. До речі, я не голосував за відставки цих мі! ністрів і надалі не голосуватиму за подібне. Що далі? Треба йти на вибо! ри — прямі, всенародні прези! дентські вибори. Сьогодні (у вів! торок — П. А.) я говорив про це на нараді фракції БЮТ. І, повторю, слід зміцнювати існуючу парламентську коаліцію. Тим більш, разом з БЮТ і НУ!НС зараз і Блок Литвина, який близький нам ідеологічно. — Які уроки всіх цих пери# петій? — Подумати, чому вчергове не вдалося зробити того, що в ін! тересах держави, народу. З’ясу! вати, які були спонуки до спроби “розпаювати” Україну на двох. Що це була за спроба створити не просто тоталітарну, а автори! тарну державу? — За чиїми сценаріями нас “розпайовують”? — Москва була завжди заці! кавлена в послабленні України, для чого використовує амбіції деяких лідерів. Зацікавлена, щоб не ствердилася існуюча коаліція, і вона таки поки що не стверди! лася, як належить. — Як протидіяти “розпаю# ванню” за чужими сценарія# ми? — Передовсім треба бути правдивими, про що, до речі, сьогодні на фракції сказав Во! лодимир Філенко. Правдивими перед виборцями, громадяна! ми. А ще на засіданні фракції говорили я, Юрій Гнаткевич, Віктор Терен, що національну складову треба увиразнити і на президентські вибори йти не тільки із соціальними гаслами. Бо більшість українців підтри! мує саме українську перспек! тиву. Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
Події, факти, коментарі · “Тільки через законність, публічність змін до Конституції ми можемо стабілізувати завтрашній день”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

КОНСТИТУЦІЙНІ ПЕРЕВОРОТИ ПОЧИНАТИ НЕ ВАРТО

Петро АНТОНЕНКО Такою була провідна думка політологів, експертів на “круглому столі” “Руки геть від Конституції!”, що відбувся в УНІАН. Голова правління “Центру політи! ко!правових реформ” Ігор Коліушко оприлюднив деякі з найбільш одіоз! них тез пропонованої під час утво! рення так званої широкої коаліції БЮТ і Партії реґіонів реформи Кон! ституції. Серед них — не лише вибо! ри Президента в парламенті чи про! довження терміну мандата парла! ментарів, а й ще одне більш ніж див! не положення. Ідеться про те, що партія чи блок, які наберуть на вибо! рах більше від інших голосів, нехай навіть 10 відсотків, отримують біль! шість мандатів парламенту, тобто 226. Про яку демократію тут можна говорити? Голова правління лабораторії за! конодавчих ініціатив Ігор Когут особливу увагу звернув на непрозо! рість, кулуарність переговорів про зміни Конституції. Навіть більшість депутатів фракцій до пуття не знали, про що йдеться. Що вже казати про широкий загал виборців! Тому, під! креслив він, особливо важливо, що про свою позицію заявили численні громадські організації, чесна журна! лістика, які забили на сполох щодо закулісних політичних ігор. Однозначно засудивши спроби конституційних переворотів, учас! ники зібрання обговорили не менш важливу тему — як усе!таки вдоско! налити наш Основний Закон, який, поза сумнівом, далеко не ідеаль! ний, особливо після змін 2004 року. Політолог Володимир Горбач наго! лосив, що всі гілки влади опинилися в глухому куті. Народ уже просто не довіряє парламенту щодо його спроможності змінити Конституцію на краще, а не підправляти її під кланові інтереси. “На точці замер! зання” і розгляд у парламенті давно поданого Президентом варіанта Конституції. Щодо прийняття її на референдумі, то парламент днями ухвалив такий закон про проведен! ня референдумів, що знов!таки все пропоноване на нього треба “про! пускати” через сам парламент, уз! годжувати питання, які виносяться на референдум. Як здійснити основне положен! ня демократії, зафіксоване і в стат! ті 5 чинної Конституції України: “Но! сієм суверенітету і єдиним джере! лом влади в країні є народ”? Є ще й роз’яснення Конституційного суду про те, що “установча влада народу є виключним правом народу”. І на! решті те, що “право визначати і змі! нювати конституційний лад в Украї! ні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особа! ми” (ст. 5 Конституції України). Проблема в тому, що саме ро! зуміти під “зміною конституційного ладу” — на це в суспільстві ще нема чіткої відповіді. Цим і користуються охочі “коригувати” Конституцію, ті, хто вважає, начебто термін діяль! ності парламенту або спосіб обран! ня Президента держави — всена! родно чи в тих або інших стінах — все це “дрібниці” й не є зміною кон! ституційного ладу. Пропозиція експертів і політо! логів зводиться до того, що зміни до Конституції або нову Конститу! цію мають ухвалювати Конституцій! на асамблея чи, інакше кажучи, Ус! тановчі збори. Це був би значно ширший, більш представницький орган, ніж парламент.
Події, факти, коментарі · “Тільки через законність, публічність змін до Конституції ми можемо стабілізувати завтрашній день”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Президент України Віктор ЮЩЕНКО: «ЦЕ ЗЛОЧИН, ЯКИЙ НЕ МАЄ НІЧОГО СПІЛЬНОГО З РОБОТОЮ НАД КОНСТИТУЦІЄЮ»

Президент України Віктор Ющенко дав прес!конференцію, основною темою якої був процес внесення змін до Консти! туції України чи ухвалення нового Основ! ного Закону. Глава держави прокоменту! вав спробу створення так званої широкої коаліції в парламенті й наміри її учасників внести зміни до Конституції. Президент наголосив: “Зміни і доповнення в Консти! туцію треба робити. Тільки є різні мотиви. Ми стали свідками того, як ішли активні переговорні процеси, які забрали продук! тивний час для роботи в уряді, час, який треба було використати для реформації, для боротьби з кризою. Замість цього час було витрачено на підготовку так званої нової редакції Конституції. Мета її — не принести стабільність, не принести ба! ланс. Метою було, як через інститут Кон! ституції гарантувати без всенародних ви! борів місце одному зі своїх опонентів, для того, щоб відбувся режим розподілу пов! новажень між прем’єром і президентом цієї країни на найближчі 10—15 років. То! му я багато разів говорив, що це злочин, що це не має нічого спільного з роботою над Конституцією. Але цей варіант, їхня редакція не зня! тий з порядку денного. Переконаний, що вони і надалі працюватимуть над редак! цією Конституції, яка увічнила б одну особу прем’єр!міністром України. Якщо для цього треба зруйнувати демократич! ні завоювання чи демократичні свободи, це з легкістю буде зроблено. І тому най! чеснішим політичним вчинком сьогодні було б сформувати такі політичні обста! вини, коли прийняття змін і доповнень до української Конституції стало б одним із завдань порядку денного. Тільки через законність, публічність змін до Конститу! ції ми можемо стабілізувати завтрашній день. І тому як Президент наполягаю, щоб мій варіант змін і доповнень до укра! їнської Конституції, за кожну літеру якого я готовий десятки разів відповідати пе! ред країною, перед кожним виборцем, було розглянуто у парламенті й направ! лено до Конституційного суду України, щоб пройти відповідну оцінку на предмет законності й відповідності чинній Кон! ституції”.
Події, факти, коментарі · “Тільки через законність, публічність змін до Конституції ми можемо стабілізувати завтрашній день”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ВИСТАВА ОДНОГО АКТОРА, або ПРИГОДИ ЗАТУЛІНА В КРИМУ

би та провокуючи до загострення і так непрості відносини між нашими державами. Він до останнього, як гарний ак! тор, розігрував здивування, чому українські прикордонники не пуска! ють його на “рідну кримську зем! лю”. Таке дійство не могло відбува! тися без глядачів, тому він не зали! шився у салоні літака і близько двох годин витанцьовував на трапі, ма! хаючи ручкою журналістам. І не треба дивуватися, що після цих танців і, мабуть, “прийнятого на груди” під час перельоту в пана За! туліна збільшився тиск. Слід зазначити, що настрій він зіпсував не лише українцям, а й громадянам Росії, які були вимуше! ними глядачами виступу Затуліна “під крилом літака”, який затриму! вався заради нього вже на годину. Увійшовши у кураж, непроханий гість навіть намагався прорватися че! рез український кордон і, зрозуміло, звинувачував потім прикордонників у “піднятті руки на його святість”. Але найбільшу тривогу Затуліна викликало те, що завчасно підготов! лені його холуями в Україні — керів! никами українських філій очолювано! го ним “Інституту країн СНД” Корніло! вим і Соловйовим групи журналістів для розкручування цієї “неординар! ної події” не могли отримати від нього “правдиву” інформацію про “переслі! дування українською владою чесних російських політиків, які турбуються про майбутнє нашої держави”. Але п’єса мала тривати. До “тяжкохворого”, і мабуть, не тільки на гіпертонію, прибула швидка до! помога. Хоч вона, на думку Затулі! на, їхала дуже повільно, переборю! ючи “міцні кордони спецслужб” і могла не встигнути до його відльоту в Росію на вимогу прикордонників цим самим літаком. Медична бригада “з боєм про! рвалася”, і лікарі констатували “пе! редінфарктний стан російського депутата”. А що, власне, вона мог! ла констатувати, якщо швидка при! була на вимогу кримських властей, які й були організаторами згадано! го фестивалю? До речі, Затулін повинен дяку! вати СБУ, завдяки принциповій по! зиції якої стосовно заборони його в’їзду в Україну за дії, що супере! чать інтересам держави, вдалося виявити вади здоров’я російського політика. І нарешті акт третій — тяжко! хворий Затулін у лікарні. Уже майже всі призабули, що та! кий “дуже необхідний” фестиваль давно розпочався, і “на поклон” до Затуліна потяглися “реґіонали”: го! лова кримського парламенту А. Гри! ценко, його заступник С. Цеков, го! лова уряду АРК В. Плакіда, народні депутати України А. Пригодський, В. Колесніченко, О. Царьов та інші. До свого “гуру” намагалися пройти і місцеві сепаратисти з “Народного фронту “Севастополь!Крим!Росія”, проте “всюдисущі есбеушники” їх не пропустили, що викликало чергову хвилю обурення у Затуліна і він на! віть пригрозив головному лікарю, що у такому “режимі” не вживатиме “такі потрібні йому ліки”. Більш того, на офіційну заяву представників Прикордонної служби України про те, що, за висновками лікарів, він здоровий і може залишити нашу країну найближчим авіарейсом, За! тулін з піною на губах (мабуть через “підвищений тиск”) зажадав не вка! зувати йому, що робити, і викорис! товуючи глибокі знання “вєліково і могучєво” обізвав прикордонників “хамами і мерзотниками”. Минув день, і про Затуліна поча! ли забувати. У такому випадку одра! зу ж зміцніло його дорогоцінне здо! ров’я, він зі “своїх останніх запасів” знайшов кошти на авіаквиток до Москви, так і не прогулявшись ял! тинською набережною і не випивши кримського вина. А так хотілося…
Погляд · “Лише служіння Україні нас об’єднає у народ ”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Наша газета продовжує дискусію про єдність національно#демократич# них сил. Приводом для неї служить ювілейна дата — 20#річчя створення На# родного руху України. Аналізуючи історію, розмірковуємо над сьогоденням.

— Віталію Григоровичу, по# вернімося до початків незалеж# ності — до 1992 року. Щойно на референдумі народ України про# голосував за незалежну держа# ву. Але водночас на президент# ських виборах віддав перевагу представникові партійно#радян# ської номенклатури Кравчукові. А лідер Руху В’ячеслав Чорновіл вибори програв. Наскільки ре# альною могла бути в той період співпраця Руху з новою прези# дентською адміністрацією в ім’я розбудови держави? Чи справді президент Кравчук і його коман# да прагнули до такої співпраці, а Рух відкинув її? — Не відчувалося такої напо! легливості й рішучості. Президент міг неодноразово — відкрито, від! верто — звертатися до демокра! тичних сил (не окремих осіб з їх числа), наголошуючи на першо! рядних державницьких інтересах. Після тріумфального референдуму Президентові, який обстоював не! залежність України, повірили б. Тай безпосередніх прихильників се! ред лідерів Народного руху за пе! ребудову в нього було чимало. Нелогічності у тому, що на рефе! рендумі народ проголосував за не! залежну державу і водночас віддав перевагу представникові партійно! радянської номенклатури, на мій погляд, немає. Такі були суспільні настрої, така реальна ситуація. Не забудьмо, що обрали не просто колишнього секретаря ЦК КПУ з питань ідеології, а голову Верховної Ради, яка ухвалила Дек! ларацію про державний суверені! тет України, а рік потому — Акт про! голошення незалежності України. Роль у цьому Народного руху Укра! їни, рухівської Народної Ради була величезна, але й голови парламен! ту — не набагато менша. А час який був?! На очах розвалювався Союз, скасували 6 статтю Конституції СРСР, події в Грузії, Литві — і все це загалом об’єктивно висвітлювали ЗМІ. У цьому плані в Україні попере! ду були газети “Літературна Украї! на” (наклад зріс до понад 100 тис.), “Вечірній Київ” (так само 100 тис.), Українське радіо. Та й наш науко! вий журнал “СіЧ” (“Слово і Час)”, відкинувши академічну погорду, ак! тивно втручався в життя і мав нак! лад до 10 тисяч примірників. Кравчук фігурував часто у пре! сі, радіо! й телевізійних зустрічах, наголошував на прагненнях наро! ду, волі мас, на тому, що він не мо! же не брати до уваги активних гро! мадських протестів та ініціатив. Перечитую сьогодні інтерв’ю Л. Кравчука нашому журналові “Ми всі — один народ” (СіЧ. — 1990. — ч. 6) та “Ім’я їй — Україна” (СіЧ. — 1992.— ч. 1). Перше, коли він був головою Верховної Ради, друге — тільки!но став Президентом. Ви здивуєтеся: в цих розлогих ін! терв’ю з усіх найгостріших питань (зокрема, національно!духовних, мовних, питань про патріотизм, на! ціоналізм, про “оновлений” Союз і незалежність), немає нічого (чи майже нічого) від того Л. Кравчука, який, лавіруючи між В. Щербиць! ким і перебудовчими “гаслами”, незадовго перед тим учив Рух, яким йому треба бути. Натомість бачимо чітку позицію національно! го демократа, можна навіть сказа! ти “рухівця”. До речі, коли щойно обраного Президента запитали (те його інтерв’ю в журналі “СіЧ” вия! вилося першим у тодішній пресі) про часто згадувану “особливу “хитрість” Кравчука, він щиро від! повів: “Я хотів би бачити, як діяв би дехто з моїх опонентів, опинив!
Погляд · “Лише служіння Україні нас об’єднає у народ ”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

ТВОЯ ДЕРЖАВА

І Ніщо не може порівнятись з тобою, милий краю мій, ти, як чарівний Божий напис на цій планеті голубій. Від Закарпаття аж до Дону, від Придесення по Дунай ти — образ батьківського дому, ти — материнський рідний край. Усе знайоме, все священне, від діда!прадіда своє. Тут праця копітка щоденна мені приємною стає. Хлібами сповнені долини, плодами сповнені сади. До тебе завше думка лине, бо тут малі мої сліди, тут запах отчої домівки, де мама в тишині нічній, коли торкалась до голівки, казала: “Спи, синочку мій!” Почуєш мову злотолунку, побудеш в хатньому теплі. Тут, як на Божому малюнку, простори милої землі. II Колись за тебе гинули в боях, на Півночі страждали, по сибірах, та до останку їх тримала віра, що треба з гордістю пройти той шлях, не зганьбитися перед ворогами, щоб не подумали, що ми слабі, не годні вистояти в боротьбі, що можна збиткуватися над нами. Та, дякуючи їм, тепер ти є, Державо Українського Народу. Своє життя віддавши за свободу, вони прославили ім’я твоє. Подвижники ідеї, сівачі Не зникли і так просто не пропали, вони фундаментом для тебе стали, були ж їх тисячі і тисячі... Вони з ім’ям твоїм ішли до бою і, наче мур озброєних фортець, ніхто не міг здолати їх сердець. Вони завжди, як зорі, над тобою. III Твоя держава — це не просто земля для роздумів і мрій, тож почувайся тут не гостем, а будь господарем у ній. Держава в кожному із нас, у серці, у кровині кожній, і не любить її не можна, вона із нами повсякчас. Віддай талант, своє уміння, забудь про сяєво клейнод, — лише служіння Україні нас об’єднає у народ. Лише палка любов до неї народить вище почуття. Задля великої ідеї віддати можна і життя. Люби її любов’ю сина, будуй, твори, оберігай, щоб райдуга золотосиня щодня вінчала рідний край. Олесь ЛУПІЙ
Погляд · “Лише служіння Україні нас об’єднає у народ ”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

РУХ: ЩО В ПІДСУМКУ?

Академік НАН України Віталій ДОНЧИК — один із засновників Ру# ху. В Оргкомітеті з підготовки Установчих зборів НРУ був головою ре# дакційної комісії, очолював її на першому, другому та третьому з’їз# дах Руху. Його обирали членом Великої ради, потім членом Прези# дії, Центрального Проводу Руху. Із 1991#го й досі — член ЦП партії (зараз УНП). У 1990—1996 рр. був одним із засновників (разом з Д. Павличком, Ю. Бадзьом, Ю. Цековим та ін.) Демпартії України, заступником голови партії, членом Національної ради ДемПУ, голо# вою Київської організації. 1996 р. В. Дончик, Ю. Бадзьо, А. Погріб# ний та ін. вийшли з партії у зв’язку з тим, що керівництво (В. Яворів# ський) вдалося до зміни принципових ідейних орієнтирів, розмиван# ня національно#демократичної сутності програмових засад партії. У час відзначення 20#річчя Руху ми звернулися до Віталія Дончи# ка з проханням відповісти на кілька питань, пов’язаних з україн# ською політичною історією й сучасністю. шись під тиском і ударами звіду! сіль — і з центру, і збоку, і зсереди! ни, і згори, і знизу”. На мою думку, незалежницька ідея пробуджувалася (спочатку підсвідомо) у волинянина за на! родженням Леоніда Кравчука й де! далі більше віддаляла його від ком! партійної ідеології (вийшов із КПРС у серпні 1991 р.) передовсім внас! лідок впливу на нього Руху. — У книжці “Спільний зна# менник — тринадцять” Ви, зда# ється, значно суворіше постави# лися до діяльності Президента Л. Кравчука. — Ні, там я теж вів про це мову, тільки наголошував на іншому. Це по!перше. А по!друге, про “спів! працю” з Рухом. Зараз я окреслив “вихідні позиції” Президента, а те! пер — Руху. Другі збори Народного руху Ук! раїни відбулися 1990 року в Палаці “Україна” — саме велелюддя, ат! мосфера переможно пройденої політичної відстані від перших ініці! ативних груп, громадських струк! тур кінця 1988 р., установчих кон! ференцій Товариства української мови ім. Т. Шевченка, київської ор! ганізації Руху, успішного “Ланцюга Злуки” у січні 1990 року, студент! ського голодування 1990!го (се! ред вимог були зміна голови уряду й розпуск Верховної Ради), понад 100!тисячний мітинг на Централь! ному стадіоні й демонстрація Хре! щатиком з гаслами “Геть Масола, Кравчука!”, масові виходи людей із КПРС. Усе це та чимало іншого за! свідчувало поступове поширення серед мас, поглиблення й радика! лізацію ідей Руху, подальше зрос! тання його ролі в суспільстві. На II з’їзді усі учасники вже усвідомлю! вали, що НРУ — це Рух не за пере! будову, а за незалежність України. Ішлося про згубність комуністичної ідеології, її повну несумісність з ідеологією новоутверджуваною, рухівською. І хоч влада всіма засо! бами паплюжила Рух, дискредиту! вала національні демократичні си! ли (“Спасибі Руху за розруху”) , це радше сприяло його авторитетові. А головне — на очах піднімала! ся широка, масова організація, що мала осередки в усіх областях і ра! йонах, різні ручаї вливалися в один потік. Той, хто гортав тисячі колек! тивних та індивідуальних листів з усіх кінців України, добре знає мас! штаб цього всенародного рушен! ня. Сьогоднішня спроба декого з колишніх лідерів Руху реанімувати його свідчить, що вони переоціню! ють значення тодішніх закликів і за! яв, справді сміливих, справді яск! равих промов на мітингах. Вирі! шальною була народна воля, що пробуджувалася, набувала сили й розмаху і дуже швидко доростала до грізної та державотворчої. — Що ж завадило співпраці Руху з Президентом? Його ва# гання щодо такої співпраці? — “Завади” ці (різні, звичайно) були з обох боків. Рух був із самого початку дуже різнорідним. Про ре! дакційну комісію Оргкомітету з під! готовки Установчих зборів, яка го! тувала всі з’їздівські документи (я її очолював), говорили: “Тут усі є — від КПРС до УГС”. По комуністові М. Поповичу ми розпізнавали, що “пройде”, а що “зарубають”, від надто крайніх пропозицій Г. Мусі! єнка намагалися віддалитися, про! те, обговорюючи, наприклад, “на! робки” І. Зайця (національні питан! ня), В. Черняка (економічні), С. Го! ловатого (правові), П. Кислого (со! ціальні), доходили згоди. Різнорідним був і сам Рух: він об’єднував колишніх політв’язнів і колишніх комуністів, поміркованих та екстремістів, ще членів КПРС і непримиренних антикомуністів, які висунули гасло: “Рух без комуніс! тів”. Були, певне ж, і провокатори, і “стукачі”. Дивом сьогодні видаєть! ся, що вирішальні документи на з’їз! дах — у гострих суперечках і сварках — все!таки ухвалювали одностайно. За суттю це був таки народний, не в кабінетах утворений рух. Співпраця Л. Кравчука, точніше, контакти з лідерами Руху були. Ще під час підготовки Установчого з’їз! ду НРУ було домовлено, що Л. Крав! чук регулярно зустрічатиметься з рухівцями для дискусій. Ми хотіли, щоб це було у Спілці письменників. Він раз прийшов, розмовляв ульти! мативно, дехто під час його повчань навіть демонстративно вийшов. А після того його консультації відбува! лися тільки персонально з лідерами (І. Драч, Д. Павличко, М. Попович, В. Брюховецький) в його цеківсько! му кабінеті. Саме після однієї з таких роз! мов лідери домоглися від Л. Крав! чука дозволу на опублікування Програми Народного руху за пере! будову в “Літературній Україні” (19.02.1989). 18 лютого в друкарні “Радянська Україна” зібралися І. Драч, Д. Павличко, голова СПУ Ю. Мушкетик, секретар парткому СПУ Б. Олійник і запрошені голова редкомісії В. Дончик і голова орг! комісії В. Брюховецький, щоб про! читати газетну верстку. Звичайно, вносили правки в документ (такою була умова секретаря ЦК з ідеоло! гії), звичайно, правки не на краще, але їх Д. Павличко робив віртуозно, не руйнуючи головного. Врешті по! ява Програми НРУ в “Літературній Україні” стала свого роду “бом! бою”. Щоправда, Л. Кравчук висту! пив з її критикою ще раніше, і слі! дом за цим уся тодішня інформа! ційна машина влаштувала цілу “розносну” кампанію з приводу ще ніким не читаного документа. І все! таки той дозвіл Л. Кравчука та пуб! лікація Програми НРУ в тогочасній Україні — факт з усіх боків історич! но важливий. Співпраця в особистому, персо! налізованому вигляді, взаємний вплив лідерів Руху і Л. Кравчука по! чиналася ще в період заснування організації й тривала, зокрема, у Верховній Раді, де рухівці були не лише депутатами, а й очолювали ко! місії, утворили Народну Раду, першу демократичну опозицію в парла! менті. І все!таки політичні стосунки голови ВР і рухівської фракції від! значали переважно протистояння, хоч були і взаємні компроміси. Най! більше ж шкодили співпраці, як і за! галом роботі парламенту, справі не! залежності, постійно збуджуючи не! гативну енергію, деструктивні анти! державницькі й антинаціональні дії й атаки на Народну Раду і перманен! тно на голову ВР групи 239 — ком! партійної більшості. — Отже, руйнівна дія компар# тійної більшості у Верховній Раді й різне ставлення до голови Вер# ховної Ради — в цьому вбачаєте причину розпорошення держа# вотворчих зусиль у той час? — Зверніть увагу: відтоді й досі комуністи брутально й підступно ведуть подвійну гру п’ятої колони: зберігаючи реальні владні важелі, кричать про “защіту трудящіхся” і опозицію “рухівському курсу”, а насправді діють так, щоб зупинити і повернути назад рух українського народу шляхом незалежності. І від! тоді демократичні сили змушені повсякчас керуватися “негатив! ною” логікою, тобто займатися не так креативною політичною робо! тою, як пильнувати, щоб не допус! тити реставрації тоталітаризму, затрачати час і зусилля на бороть! бу з цією антиукраїнською, керова! ною з Москви п’ятою колоною. Часто думаю: як неухильно, ло! гічно й об’єктивно відбувався б процес творення Української дер! жави, якби у Верховній Раді 1990!х комуністи й соціалісти становили не більшість, а меншість! Крім того, Рухові бракувало, на мій погляд, чіткої, прозорої, наполегливої (від імені широких мас), а головне не імпровізаційної — системної й за! фіксованої в документах стратегії й тактики щодо всіх суб’єктів влади й політичних сил. Ситуацію, згадай! мо, ускладнювало те, що в Україні вже виникали на базі Руху демокра! тичні партії. Вони мали відмінності у ставленні до різних питань. Між Ру! хом, цими партіями і Народною Ра! дою у ВР не було належного зв’язку та єдиної, чітко виробленої лінії. В Україні тоді й досі (це почало! ся з Л. Кравчука) не надавали і не надають важливого значення бага! топартійності, до партій ставилися як до того, без чого можна обійти! ся. Тож нині справжніх ідеологічних партій — кілька, а приватизовані кланами, вигодувані на корупційних дріжджах “партконцерни” перебу! вають на верхніх щаблях рейтинго! вої виборчої таблиці. Далі буде. Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
По!сусідськи · “Шанувати історичний досвід і робити з нього висновки”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

З УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ ПОЛЬЩІ

2004—2009 років — близько 14 мільярдів євро чистого прибутку на користь нашої найближчої західної сусідки. Найбільше виграли від членства в ЄС польські селя! ни, які не лише отримують з європейських фондів по 500 євро щорічної допомоги на гектар, а й кошти на роз! виток інфраструктури і роз! виток ґмін (територій сіль! рад — будівництво стадіонів, басейнів, закладів культури, освіти, рекреаційних і турис! тичних зон тощо). Ще на початку ХХ століття польська інтелектуальна і по! літична еліта сформулювала правило, яке увійшло до під! ручників як гасло Пілсудсько! го—Петлюри: “За нашу і вашу свободу. Без незалежної Ук! раїни не може бути незалеж! ної Польщі!” Нині, реалізуючи це правило на засадах солі! дарності й братерства, Поль! ща послідовно і неухильно підтримує позицію України у всіх міжнародних організаці! ях, висуваючи ініціативи, спрямовані на зміцнення ук! раїнської незалежності та її авторитету в міжнародному співтоваристві, залучаючи до підтримки інші країни. Харак! терний приклад такої під! тримки — програма “Євро! пейська політика сусідства”. Кожна програма по лінії ЄС — це не просто текст із краси! вими словами, а реальні гро! ші, призначені для розвитку України, її демократичних інституцій, українського сус! пільства. Нещодавно оголошено про новітню польсько!швед! ську ініціативу — Програму “Східне партнерство”, яка передбачає надання Україні безвідплатної допомоги в розмірі 600 мільйонів євро на реалізацію конкретних проектів у галузях науки, культури, молодіжної політи! ки, охорони здоров’я тощо. Як стверджують автори програми, під час її виконан! ня буде забезпечено такий контроль, що жодна копійка не піде поза призначенням. За оцінками соціологів, вступ до ЄС нині підтриму! ють 76 % польських грома! дян і майже всі — членство в НАТО. Наші друзі за Бугом хочуть бачити в Україні такі самі очевидні зрушення, які впродовж десяти років змі! нили на краще не лише об! личчя Польщі, а й добробут поляків та їхню впевненість у завтрашньому дні. Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, м. Ірпінь Київської обл. У Львові вийшов друком “Український путівник по Польщі” Святослава Семе! нюка. У передмові автор заз! начає: “У книжці згадано ли! ше ті населені пункти, що ма! ли стосунок до української історії, політики, видатних ді! ячів культури, освіти, науки та мистецтва. Матеріал ви! кладено переважно у формі історичних есе, що дає змогу не лише надати конкретні ві! домості про ці міста і села, ай відтворити атмосферу руського минулого цих зе! мель, розповісти про сус! пільні процеси, які відбува! лися в той час”. С. Семенюк називає ба! гато міст і сіл нинішньої Польщі, де працювали “Про! світи”. Він звертає увагу на таку обставину: “Пілсуд! ський мав рацію, заявивши, що “Україні конче бракує власної інтелігенції для праці державотворення”. І все!та! ки кров тих 35 тисяч україн! ців, які пішли за Петлюрою, не була пролита марно. Ве! личезна територія України залишилася поза сферою впливу Москви. Хоч поль! ський уряд негайно розпо! чав відверту полонізацію ук! раїнських земель (із 500 шкіл на Волині з українською мо! вою навчання 1930 р. зали! шилося шість), але це навіть близько не нагадувало того геноциду, який відбувався в підрадянській Україні. Хай там як, але українство вижи! ло, зорганізувалося, перет! ворилася на потужну силу саме в умовах ІІ Речі Поспо! литої, і з усіх європейських країн саме Польща найбіль! ше підтримувала боротьбу народів СРСР проти націо! нального гноблення. Попри безліч суперечливих момен! тів у стосунках українців з поляками, багато українців уже тоді зрозуміли, що воро! гом № 1 для них є не Поль! ща, а інша держава, яка жи! рує за рахунок українсько! польського протистояння”. Далі Святослав Семенюк пише: “Вже після подій 1920 року Росія зрозуміла, що протистояння між українця! ми та поляками треба ре! тельно підживлювати, інак! ше імперії загрожуватиме реальна небезпека. При першій нагоді вона так його “підживила”, що ми ще дов! го його не забудемо. Тепер уже навіть на документаль! ному рівні відомо, що в роки війни на Волині діяли спеці! альні загони НКВС, голов! ним завданням яких була не боротьба з німцями, а бо! ротьба з українським патріо! тичним рухом та розпалю! вання українсько!польсько! го протистояння. Щодо операції “Вісла”, то після масових “переселень” в СРСР татар, німців, чечен! ців та інших народів не треба навіть документальних під! тверджень, щоб зрозуміти, хто був справжнім автором плану виселення українців із Холмщини, Надсяння, Лем! ківщини та Підляшшя”. “Український путівник по Польщі” Святослава Семе! нюка адресований широко! му читацькому загалові.
По!сусідськи · “Шанувати історичний досвід і робити з нього висновки”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ПОЛЬСЬКІ ЮВІЛЕЇ — ВИРАЗНИЙ ПРИКЛАД ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Євген ҐОЛИБАРД Цього року братній польський народ від# значає п’ять ювілейних дат: п’ятиріччя членства в Європейському Союзі, десятиліття членства в НАТО, 20#ту річницю за# кінчення комуністичного панування, 60#річчя від заснування Північноат# лантичного Альянсу, 70#ту річницю початку Другої світової війни. Ці події стосуються не лише польської історії, бо всі вони пов’язані з новіт! ньою історією України і в найближчій перспективі впливатимуть на розвиток подій не лише в Централь! ній і Східній Європі, а й у всьому світі. Відомо ж: ко! рені всіх майбутніх подій — з минулого. І хоч минулого не змінити, проте можна за! побігти помилок у майбут! ньому. Польський народ вміє нагромаджувати й ша! нувати історичний досвід і робити з нього висновки. Друга світової війна роз! почалася саме на території Польщі спільним нападом на неї двох агресорів — сталін! ського СРСР і гітлерівської Німеччини, узгодженим під! писаним 23 серпня в Москві пактом Молотова—Ріббен! тропа. Гітлер вважав поляків людьми другого сорту (зрештою, як і українців), не вартими власної держави. Сталінові не давала спокою нищівна поразка Червоної армії у битві під Варшавою 1920 року, тож він прагнув не лише довести свою перева! гу, а й за допомогою Гітлера розширити територію кому! ністичної імперії. 1 вересня 1939 року вер! махт напав на суверенну Польщу, а вранці 17 вересня Червона армія дванадцятьма потужними угрупованнями на фронті від Полоцька на півно! чі до Кам’янця!Подільського на півдні розпочала окупацію східних областей суверенної Польщі. Того самого дня лон! донська “Тimes” назвала на! пад совєцьких військ “ударом ножа у спину Польщі”. Польський гарнізон Брестської фортеці впро! довж двох тижнів мужньо оборонявся під ударами ні! Алла ДИБА Нещодавно київська книгарня “Є” та Посольство Литовської Рес! публіки в Україні зібрали в затишній залі шанувальників дитячої книжки. Біля столу на невеликому подіумі — українська письменниця Оляна Рута, аташе з культури Посольства Литви Габрієле Жайдіте і литовський ху! дожник!казкар Кястутіс Каспараві! чюс. Свого часу Кястутіс Каспараві! чюс одинадцять років навчався в школі мистецтв на відділенні диригу! вання. Згодом зрозумів, що ніким і нічим не диригуватиме. У середній школі Кястутіс не був найкращим уч! нем. І вчителька літератури навіть узяла з нього слово, що він ніколи не писатиме. Нині Кястутіс Каспаравічюс — художник!ілюстратор (у його до! робку 50 найменувань книжок), письменник — автор шести книжок, з яких дві перші побачили світ… на мецької авіації й артилерії, але коли до неї зі сходу при! єдналася артилерія совєць! ка, гарнізон знищили. Спільну німецько!совєць! ку перемогу відсвяткували па! радом у Бресті, а також підпи! санням 27 вересня 1939 року в Москві додаткової угоди про спільний німецько!совєцький кордон і тісну співпрацю НКВС і ґестапо. Понад сорок тисяч поль! ських військовослужбовців, які мирно склали зброю на те! риторії восьми польських об! ластей, окупованих Черво! ною армією, близько тридця! ти тисяч працівників поль! ської поліції, пошти, інших державних установ, праців! ників науки, культури й освіти заарештували. Усі вони по! трапили до концентраційних таборів НКВС у Катині, Ос! ташкові, Мєдному, де їх зни! щили. Лише в Катині під Смо! ленськом у березні!квітні 1940 року “доблесні чекісти” розстріляли понад 12 000 польських офіцерів. Тисячі польських громадян розстрі! ляно в Биківні під Києвом. Уп! родовж 50 років Москва спи! сувала ці звірства на гітлерів! ців. Понад двісті тисяч поль! ських громадян було вислано до Сибіру й Казахстану, тися! чі знищено у в’язницях Льво! ва, Самбора, Станіслава, Дрогобича, інших. Серед них чимало українців. Щоб замести сліди со! вєцької агресії 1939 року і закріпити окупацію східних областей Польщі, Сталін не лише блискуче обдурив ке! рівників країн антигітлерів! ської коаліції на Ялтинській конференції в лютому 1945 року, а й санкціонував акцію “Вісла”, під час якої 1946 року війська НКВС спільно з “польськими това! ришами” виселили десятки тисяч українців і поляків. Із польського боку ново! го кордону українців пересе! лили до північних і західних воєводств Польщі, де в їхнє розпорядження передали майно німців!відселенців, а із совєцького боку “пересе! ляли” до ГУЛАГу, Сибіру і Ка! захстану. Тож 70!річчя від початку Другої світової — це не лише привід для відзначення пев! ного історичного моменту, ай привід для аналізу важли! вих подій упродовж семи де! сятиліть, в яких повною мі! рою виявилася комуністична злочинність, побудована на імперському шовінізмі. Особливої актуальності набуває нині 20!та річниця закінчення комуністичного панування у Польщі. Уже став історичним вислів польської актриси Йоанни Шчепков! скої, яка оголосила в телеві! зійних новинах наступного дня після перших вільних ви! борів: “4 червня 1989 року в Польщі закінчився комунізм!” Цю подію нині урочисто від! значають у незалежних дер! жавах, що виникли на тере! нах колишнього “соціалістич! ного табору”, до 1989 року підпорядкованого Москві. Їй був присвячений саміт ліде! рів держав 4 червня 2009 ро! ку в Кракові. Перемога польського народу, згуртованого в орга! нізації “Солідарність”, пок! лала початок руйнуванню комуністичної диктатури в СРСР і багатьох країнах Єв! ропи. Після польського червня події прискорилися. У листо! паді 1989 року впав Берлін! ський мур, а 21 вересня 1989!го пішов у відставку ко! муністичний керівник Украї! ни В. Щербицький. 16 липня 1990 року Вер! ховна Рада України ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, у жовтні рішучими націонал!патріо! тичними акціями заявив про себе Народний рух України, а на референдумі 1 грудня 1991 року 90,3 % громадян України висловилися за не! залежність від Москви. Глибокий сенс і життєву потребу незалежності поля! ки усвідомили значно рані! ше, ніж українці. Тому в квітні 1999 року вони полегшено зітхнули після вступу до НАТО. Радіють і нині, святку! ючи десятиліття членства в Альянсі, завдяки чому мають новітні: мобільні, озброєні найсучаснішою технікою професійні збройні сили, підкріплені потугою майже всіх країн Європи і США. Військова безпека була зміцнена безпекою еконо! мічною. 2004 року Польщу урочисто прийняли до Євро! пейського Союзу. Перед її громадянами відкрили не лише кордони держав Євро! пи, а й можливості праце! влаштування, розширення товарообігу, інвестицій, кон! тактів, участі в міжнародних організаціях. Фінансовий внесок Польщі як члена ЄС стано! вить щороку 1 % її ВВП. Тим часом, як повідомив 30 трав! ня цього року на зустрічі з журналістами Посол Польщі в Україні Яцек Ключковскі, баланс розрахунків між Польщею і ЄС впродовж
По!сусідськи · “Шанувати історичний досвід і робити з нього висновки”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

КАЗКИ «НЕСЕРЙОЗНОГО ЧОЛОВІКА»

Тайвані. Китайський видавець, зна! ючи його як художника, запропону! вав публікацію казки (Каспаравічюс на той час уже написав першу істо! рію про сім’ю зелених чоловічків, які придбали пташку, але та не спі! вала в неволі). Видавцеві історія сподобалася. Підбадьорений, пись! менник написав нові казкові історії, які припали до смаку юним чита! чам. Кястутіс Каспаравічюс вирі! шив показати свій письменницький доробок литовським видавцям. Йо! му відмовили. Але недарма письменник ствер! джував, що він — людина несерйоз! на. Знайшло!таки його рідне литов! ське видавництво “Нічого серйозно! го”. Його “Короткі історії”, “Дурні іс! торії”, “День полуниць”, “Заєць Мор! кус Великий”, “Садівник Флоренці! юс”, які талановито й дотепно про! ілюстрував сам автор, тепер надзви! чайно популярні на батьківщині. “Книжка про полуниці — найсмачні! ша, про садівника — найулюблені! ша, бо коли писав, — каже Кястутіс Каспаравічюс, — то наче й сам був садівником. А коли закінчив писати, то здалося, що прокинувся після ча! рівного сну і від того став іншим”. У книжці про зайця Моркуса Ве! ликого є цікавий персонаж — Жира! фа, яка навіть не помістилася на од! ній сторінці в книжці, тому довелося використати цілий розворот — у неї ж черевички на високих підборах і дуже довга шия. Виявляється, для того, щоб умістити якнайбільше усі! ляких прикрас. Її прообразом стала африканська жирафа заввишки п’ять метрів вісімдесят сантиметрів. А казкова на високих підборах — ще більша! Тому литовські діти на святі книги малювали шестиметрову ге! роїню казки. Наші ж малюки у кни! гарні “Є” разом із письменником на! малювали набагато меншу, але з не меншим завзяттям. Торік, перебуваючи в Литві на се! мінарі перекладачів, письменник Дмитро Чередниченко придбав книжку Кястутіса Каспаравічюса “Зникла картина”. А на Вільнюській книжковій виставці український ви! давець Богдан Будний познайомив! ся з її автором і запропонував спів! працю. Перекладацька родина Че! редниченків у свою чергу вже вимрі! ювала український варіант “Зниклої картини”. Цього разу за справу взя! лася донька Оляна Рута, авторка кількох поетичних збірок, книжки для дітей “Брати Котигорошки”, лауреат премії Союзу Українок за кращий твір на чорнобильську тему. Гості розійшлися в щасливому очікуванні українських видань казок Кястутіса Каспаравічюса.
«Просвіта» · “Слід глибоко замислитися над шляхом, який ми обрали, над нашою відповідальністю”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тян в осередках, надати їм кон! кретну допомогу, адже робимо справу державного значення. Просвітянський актив мав би жвавіше впливати на місцеву вла! ду, змушувати її виконувати чинне законодавство, а також сприяти розвиткові державницької ідеоло! гії, національної самосвідомості. Найголовніша проблема для нас — робота з молоддю. Є в нас “Молода Просвіта”, яку очолює Олена Тунік. Від часу нашого від! родження минуло 20 літ, виросло нове покоління. Які вони? Чого прагнуть? Які цінності обрали як визначальні? У селах місцем роз! ваг для молоді стали бари й кафе, де юні хлопчики і дівчатка п’ють спиртне, слухають чужі пісні. У школах катастрофічно зменшуєть! ся кількість учителів!чо! ловіків. Падає престиж учительської праці, а от! же, й престиж учителя як морального авторитета не лише для учнів, а й для їхніх батьків. Деякі молоді вчителі, покинув! ши працю в школі, пішли у земельний бізнес, зай! маючись перепродажем земельних ділянок, за! робляючи швидкі гроші. Діти ходять на дискоте! ки, слухають і танцюють під сучасну російську попсу. Ось як писав цьо! горічний лауреат Всеук! раїнської премії імені Івана Огієнка, поет із Житомирщини Борис Остапенко: “Перейнять чужі пісні — це в жили перелить не тої групи кров”. Стоїмо перед нови! ми викликами, ризикую! чи втратити молоде по! коління, яке росте саме по собі, не маючи патрі! отичного духу, патріо! тичної свідомості. Потрібно усіма силами впливу, залучаючи сучас! них креативних митців, таких, як Олег Скрипка, Святослав Вакар! чук, Руслана Лижичко, Марічка Бурмака переконувати нашу мо! лодь, що бути українцем — прес! тижно, модно, що наша кров — прекрасна, її не можна змінювати, бо всяка зміна крові може приз! вести до смерті, в даному разі — смерті душі, а цього не хочеться ні! кому. Нам слід активніше пропагува! ти українську книжку в райцентрах та селах області. Не всі наші акти! вісти мають до цього хист. А ще слід підтримати видання книжок наших активістів!просвітян. Усі ми перейняті нині однією проблемою, однією тривогою — Україна в небезпеці. Не вдаватиме! мося до пошуків винних. Розуміймо глибокий зміст нашого покликання, нашої просвітянської місії. Слід глибоко замислитися над шляхом, який ми обрали, над на! шою відповідальністю, а також над тим, що місія наша супровод! жується опором зовнішніх і внут! рішніх ворогів, які в протидії з на! ми вдаються до крайніх, злочин! них засобів. Достатньо згадати приклад студента Максима Чайки в Одесі. А як розцінювати той факт, що славного Юру Кононен! ка, який був справжнім книгоно! шею, нещодавно не пустили на кордоні з України в Росію? Нове покоління російських політиків чітко визначилося у зовнішніх пріоритетах. Стосовно України не бачимо нічого втішного для себе. Отже, мусимо робити все, що від нас залежить, аби в суспільстві утверджувалась національна ідея, виростало національно!патріо! тичне молоде покоління, здатне стати на захист рідної землі, мо! ви, культури.
«Просвіта» · “Слід глибоко замислитися над шляхом, який ми обрали, над нашою відповідальністю”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ВАСИЛЬ КЛІЧАК: НАМ СВОЄ РОБИТЬ!

Кожен із нас, хто двадцять ро! ків тому став на захист рідної мо! ви, духовності й культури, сьогодні аналізує пройдений шлях, із болем у серці реагує на політичні й еконо! мічні реалії. Ми зібралися, щоб поспілкуватися, поділитися набо! лілим, відчути товариську підтрим! ку, одержати дружнє схвалення зробленого. Ми тут як одна родина. Об’єд! навшись у “Просвіті”, різні у пар! тійних симпатіях чи належностях, ми єдині в одному — хочемо справжньої української України. Ми щасливі тим, що Київщина — край по!справжньому україн! ський, має славну історію, мудрих, працьовитих людей. Та цей край, на жаль, став об’єктом грубих ген! длярських махінацій, привласнень земельних угідь, водойм і пасовиськ. Київщина — батьків! щина багатьох поетів, прозаїків, перекладачів, композиторів, співаків, художників, мовознав! ців, а також державних й політичних діячів. Дякую всім просвітя! нам за працю, за те, що ви у себе на місцях даєте у газети матеріали з істо! рії України, життя “Прос! віти”, мовних і культурних проблем, а також намага! єтеся впливати на місце! ву владу, виховувати її, бо хто, як не ми, маємо це робити? На початках відрод! ження “Просвіти” нас бу! ло набагато більше. Зга! даймо, як із нами рахува! лися, адже ми мали пра! во висувати кандидатів у депутати. Згодом усе змінилося. Активні моло! ді просвітяни пішли у різ! ні партії, бажаючи здій! снити політичну кар’єру. У “Просвіті” залишились ті, хто по! справжньому переймається її зав! даннями. Наше обласне об’єднання ут! ворене у червні 2004!го — року президентських виборів, славноз! вісного Майдану, великих споді! вань і великих ілюзій. Не вдавати! мемося до оцінок тієї справді істо! ричної події. Віддамо це науков! цям. На превеликий жаль, можемо констатувати, що за останнє п’я! тиріччя, як ніколи за всі роки не! залежності, надто виразно ущіль! нився спектр діяльності націо! нально!патріотичних сил, їхньої впливовості на політичне життя країни. За всі роки незалежності Вер! ховна Рада не спромоглася ухва! лити нормального закону про за! хист, розвиток української мови і покарання за його невиконання. Хто ж ухвалюватиме цей закон, як! що не набирається потрібної пат! ріотичної більшості? На жаль, герої Майдану, на яких покладали великі надії, наши! ми пекучими проблемами не пе! реймаються. А нам — своє робить! Хочу відзначити добрим сло! вом роботу просвітян в осередках. Голова Білоцерківської міської “Просвіти” поет Володимир Іван! ців — людина авторитетна, ініціа! тивна. З великою любов’ю, на ви! сокому професійному рівні прово! дить він щороку на честь Дня Со! борності України поетичний фес! тиваль “Соборний дзвін”. Участь у ньому беруть поети з Києва, Білої Церкви, творчі колективи за спри! яння місцевої влади. Голова Вишгородської “Прос! віти” поет Олександр Дробаха, розширюючи сфери впливу “Прос! віти”, залучаючи до неї нових чле! нів, виховав багатьох патріотів, які Фото Ксенії Гладишевої працюють у районній та обласній владі, відстоюючи національні прі! оритети. Голова Васильківської “Просві! ти” Анатолій Марущак прочитав у багатьох трудових колективах не один десяток лекцій про історичні пам’ятки, з політології, мовної проблематики. Голова первинного осередку села Софіївська Борщагівка Тетя! на Петровська протягом п’яти ро! ків як поетеса, педагог проводить районний літературний конкурс школярів “Зерна доброти”. Пере! можці отримують грамоти від ра! йонного відділу освіти, а також біб! ліотечки просвітянських книжок. Допомагають пані Тетяні голова Києво!Святошинського районного об’єднання Валентина Донець, а також відома поетеса Надія Ки! р’ян. Переяслав!Хмельницький — інтелектуальна база для нашої “Просвіти”. Тут славний універси! тет, філологічні й історичні кафед! ри якого проводять наукові конфе! ренції, характерні високоякісними доповідями. Щороку в Переяславі під егідою “Просвіти” проходить конкурс читців “Переяславська осінь Кобзаря”. Школярі!пере! можці отримують від “Просвіти” дипломи і бібліотечки. Не можу не висловити глибо! ких слів вдячності Тамарі Устинів! ській, голові Володарської “Прос! віти”. Тамара Яківна як учителька не втомлюється перевиховувати чиновників!двієчників, бюрокра! тів!нездар, які, засівши у кабіне! тах, чинять опір національному відродженню, не знають історії власного народу, його традицій. Пані Устинівська — активний допи! сувач до місцевої преси, де публі! кує статті на просвітянську тема! тику, відкриваючи людям очі на правду. Волею долі галичанин Едуард Мандзелевський очолив Фастів! ську “Просвіту”. Не відцурався громадського життя, бере в ньому активну участь. Фастівщина багата історичними подіями. Місцеві просвітяни відкривають пам’ятні знаки на честь вояків Армії Україн! ської Народної Республіки, прово! дять вечори пам’яті українських патріотів. Голова Макарівського рай! об’єднання — Євген Букет, крає! знавець!дослідник, журналіст. Уже кілька книжок з історії Макарів! ського району, його сіл побачило світ за авторством пана Євгена. Чимало було публікацій у газеті “Слово Просвіти”. Отже, просвітянське життя у районних об’єднаннях розвива! ється. Окремо зупинюся на співпраці облоб’єднання з обласною вла! дою. Хочу зазначити, що протягом останнього року наші відносини налагодилися. Цьому певною мі! рою посприяло святкування 140! річчя “Просвіти”. Обласна держад! міністрація пішла нам назустріч. У грудні 2008!го в облдержадмініс! трації відбулася зустріч активістів обласної “Просвіти” з керівниц! твом області, зокрема із заступни! ком голови Ростиславом Єремою, заступником голови обласної ради Мирославою Піатрович. Багатьом із нас ця зустріч запам’яталася змістовністю, а також бажанням обох сторін знаходити точки доти! ку в розв’язанні злободенних проблем. Та склалося так, що після тієї зустрічі конкретних справ так і не було намічено. Всьому пояснення — економічна криза. А шкода. Ми хотіли б зі своїм планом конкрет! них справ потрапити врешті!решт до обласного бюджету, щоб можна було активізувати роботу просві! 2 червня відбулася звітно#виборна конференція Київсько# го обласного об’єднання “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Участь у ній взяли 40 делегатів і майже два десятки гостей з 14 районів Київщини. З вітальним словом до учасників зіб# рання звернулися начальник управління з питань внутрішньої політики Київської обласної державної адміністрації Петро Захарченко і відповідальний секретар Всеукраїнського това# риства “Просвіта” Микола Нестерчук. Делегати високо оці# нили роботу Київського обласного об’єднання “Просвіти” і тому одностайно переобрали на наступний термін його голо# ву, директора ВЦ “Просвіта” Василя Клічака. “Слово Просві# ти” пропонує читачам фраґменти його доповіді про діяль# ність просвітян столичної області. З вітальним словом виступає начальник управління з питань внутрішньої політики Київської облдержадміністрації Петро Захарченко
«Просвіта» · “Слід глибоко замислитися над шляхом, який ми обрали, над нашою відповідальністю”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ФОРМУВАТИ НАЦІОНАЛЬНУ СВІДОМІСТЬ

Віталій МІХАЛЕВСЬКИЙ, заступник голови Хмельницького облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Урочистою була зала облас! ного Літературного музею, що розташований у центрі Хмель! ницького. На звітно!виборну кон! ференцію обласного об’єднання “Просвіти” прибули делегації з усіх районів Хмельниччини: пред! ставники бібліотек і закладів куль! тури, колеги з інших громадських організацій, прихильники просві! тянського руху. Про діяльність обласного об’єднання “Просвіти” з червня 2005 до травня 2009 року звітува! ла його голова, поетеса, член На! ціональної спілки письменників України Ніна Шмурікова. З допов! неннями виступили почесний го! лова облоб’єднання Віталій Мацько, член правління, дирек! тор Хмельницького обласного лі! тературного музею Василь Гор! батюк, голови районних осеред! ків: Дунаєвецького — Валентина Байталюк, Старокостянтинів! ського — Лідія Проказюк, Шепе! тівського — Галина Островська, заступник голови Старосиняв! ського Любов Сердунич та інші. За звітний період подоляни зробили багато. Наймасовіші за! ходи — відзначення 100!річчя “Просвіти” на Поділлі та 140!річчя Всеукраїнського товариства “Просвіта”. Проведено перере! єстрацію просвітян, активізовано діяльність із залучення нових чле! нів, оновлено керівництво у чоти! рьох районних осередках, нала! годжено співпрацю з колектива! ми художньої самодіяльності. Ба! гато просвітян очолюють або бе! руть найактивнішу участь у робо! ті літературних клубів і краєзнав! чих гуртків, організовують мис! тецькі й громадські заходи. Від центрального керівництва “Просвіти” в роботі конференції взяла участь завідувач організа! ційного відділу Тетяна Федієнко. Тетяна Іванівна визначила основ! ні напрями і методи діяльності ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шев! ченка в теперішніх умовах, зав! дання, які стоять перед об’єднан! нями. Вона високо оцінила робо! ту Хмельницького обласного об’єднання і вручила грамоти й подяки “Просвіти” найкращим просвітянам області. Після щирої розмови про ус! піхи й недоліки в роботі поділь! ські просвітяни визнали роботу облоб’єднання задовільною ізнову довірили очолювати його Ніні Шмуріковій. Серед завдань просвітян — робота з молоддю і координація дій з іншими громадськими орга! нізаціями, які мають чіткі україн! ські позиції. Прикро, що не розв’язано питання про надання приміщення обласному об’єднанню у Хмель! ницькому. За часів незалежності кілька разів змінювалося керів! ництво області, обіцяли допомог! ти й забували про обіцянки, ми! нали ювілеї, але, на жаль, і досі “Просвіта” здебільшого “гостює” в Літературному музеї. Беручи за приклад 140!річ! ний досвід просвітянської робо! ти, маючи молодечу енергію й досвід, обласне об’єднання руха! ється вперед. Адже мета това! риства відома й благородна: ут! верджувати державну українську мову, розвивати національну культуру, зберігати історичну пам’ять, формувати національну свідомість, підносити духовність українського народу.
Село на нашій Україні · “Селян грабували й грабують усі, кому охота”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ції, земляка, екс!міністра Рудьковського, до “самого” Мороза (Олександра Олександро! вича). Безрезультатно. Великі захисники се! лян соціалісти, які на виборах “пасуться” на селянських голосах, так і не допомогли лоси! нівцям. Нічого не змінилося і з приходом по! маранчевої влади. Єдине позитивне зру! шення — селянам допомагає народний де! путат України від БЮТ, голова обласної орга! нізації партії “Батьківщина” Іван Куровський. Саме залучені ним юристи захищають селян, які вже стали проситися, щоб Іван Іванович “забрав їх” разом із землею у котресь зі сво! їх господарств. Ніжинський міськрайонний суд 6 січня цього року завершив розгляд справи за по! зовом мешканців Лосинівки щодо видачі їм земельних сертифікатів. Такий позов подали водночас 669 пайовиків. Зібрано майже 1400 підписів пайовиків Лосинівки з вимо! гою віддати їм сертифікати. Ніжинський суд виніс рішення на користь селян: сертифікати на землю слід видати людям. Суд визнав не! законним рішення зборів у січні 2002 року, тобто анулював “переформатування” агро! фірми “Лосинівська”, підпорядкування її ака! демії. Він також визнав недійсним держав! ний акт на лосинівську землю, який тоді ра! йонна влада поспішила видати академії. 7 травня справу розглянув Апеляційний суд Чернігівської області. Лосинівці прибули до Чернігова кількома автобусами. Допекло! Ледве втовпилися в залу суду. Дехто всівся навіть у металеву клітку для підсудних: сим! волічна сцена — село “на лаві”. Обласний суд відхилив апеляцію інститу! ту, тобто залишив у силі рішення Ніжинсько! го суду. Справу начебто завершено. Однак столичні кріпосники чи ті, хто стоїть за ними, та й районна влада можуть “накликати” на селян ще чимало бюрократичної тяганини. Наївним селянам хотілося б не лише на! решті отримати свою землю, а й ще аби хтось — вищий — приїхав до Лосинівки, щоб з’ясу! вати, де правда в цій багаторічній тяганині, й покарав винних для прикладу всій Україні. Що ж, вірити не заборониш. Однак в Україні ще багато таких лосинівок. Особливо там, де родючі землі, куди за годину!півтори доліта! ють на “крутих” іномарках зі столиці, щоб ку! пити і землю, і чиновників, які при землі. * * * Коли матеріал був готовий до друку, з Ні# жинщини надійшло повідомлення: селяни Ло# синівки таки “вибили” у районної влади свої сертифікати. Але в якому стані? Близько 700 пайовиків за ці роки так і померли “кріпаками”, і їхні сертифікати доведеться переоформляти на когось зі спадкоємців. Ще у ста документах виявлено помилки, які треба виправляти. А приблизно 140 сертифікатів зникли. Але так чи інакше, цих селян кріпаками вже не назвеш. В Україні виробникам зерна платять дотацію. Нам різні бюрократичні контори заявляють, що не маємо права на дотацію. Торік мусили подати в суд, виграли його і таки отримали дотацію, а це немала сума. Але хіба це діло — ходити по судах?! Землю ми, звичайно, орендуємо і плати! мо за оренду значні гроші. Водночас у райо! ні є значні площі нічиїх, незатребуваних паїв. А нам тієї землі не дають. Чому? Ще недавно наші заклади звільняли від податку на транспорт, зараз його ввели. Є й інші численні податки, які треба платити. Але як обкладати дедалі новими подат! ками державний заклад, який і так на утри! манні бюджету? Ліпше дайте нам змогу спо! кійно заробляти самим. Тим більш, коли ут! римувати не здатні. — А на олівець, що у Вас на столі, теж не виділяють жодної копійки, і маєте за# робити на нього самі? — Ні на олівець, ні на книжку, течку, пла! кат, не кажучи вже про всі ремонти, меблі, навчальне приладдя. Ось щойно обладнали сучасний кабінет для навчання секретарів! комп’ютерниць. Усе самі. Не завдяки, а всу! переч… * * * Ну, що тут додати? Цікаво, чи з навчан! ням на повій, сутенерів і рекетирів такі самі проблеми? Чи, може, там усе профінансова! но з бюджету? Сторінку підготував Петро АНТОНЕНКО Фото автора
Село на нашій Україні · “Селян грабували й грабують усі, кому охота”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

КРІПАКИ БЕЗЗАКОННЯ Через півтора століття після скасу2 вання кріпосного права кріпацтво, виявляється, все ще існує в Україні

Селище міського типу Лосинівка, колиш! ній райцентр, що нині в Ніжинському районі Чернігівщини, не є якимось забутим і заби! тим. Самісінький центр області, 20 кіломет! рів до Ніжина, автотраса, залізниця. Недале! ко й до столиці, що, втім, відіграло і зловісну роль у цій історії. Але спершу хочеться сказати добре сло! во про старовинне козацьке містечко, що ве! де офіційну історію з 1626 року, на місці яко! го, як і багато де на Сіверщині, існували по! селення ще в княжі часи. Нині в селищі майже 4500 мешканців, більше, ніж у багатьох колишніх та й деяких нинішніх райцентрах України. Працюють по! тужний маслосирзавод, хлібокомбінат. У со! ціальній сфері — райлікарня, середня і по! чаткова школи, навчально!виробничий ком! бінат, де навчають шоферської справи, готу! ють трактористів, комп’ютерників, є й буди! нок культури, бібліотека, будинок дитячої творчості. Основний господарський об’єкт — агро! фірма “Лосинівська”. Саме на неї в 1990!ті перетворився величезний колгосп “Ленін! ський шлях”. Шефство над селянами взяла столична Українська академія аграрних наук. Селян обіцяли ощасливити науково!техніч! ним прогресом у вигляді потужної техніки, нових сортів, технологій. На практиці все ви! явилося не таким ідеальним: лосинівці отри! мали не симбіоз науки і села, а цей союз на! довго закріпачив селян. Наприкінці 1990!х в Україні почалася зе! мельна реформа, відхід від колгоспного за! кріпачення. У Лосинівці, як і скрізь, розпаю! вали землю. Та, порушуючи Указ Президен! та, земельні сертифікати селян з району пе! редали чомусь не Лосинівській селищній ра! ді, хоч саме вона мала видавати їх селянам. (Сертифікат — це виданий державою доку! мент, що засвідчує право селянина на його частку розпайованої землі). У Лосинівці на кожен пай припало майже по 3 гектари землі, пайовиків у селищі виявилося 1832. Але сер! тифікат — це первинний документ. На його основі виготовляють державний акт на зем! лю, який і робить селянина її повноправним власником. І ось уже кілька років жоден пайо! вик Лосинівки не отримав земельного серти! фіката. І, ясна річ, державного акта на землю. Такий “розкид” професійних уподобань нинішніх випускників, враховуючи, що “фах” сутенера ще не найгірший в аморально!кри! мінальному ряду. Дехто, не дуже приховуючи, хотів би стати повією чи рекетиром. І це без жодної профорієнтації. Вочевидь, роль її значною мірою відіграють наші засоби масо! вої інформації, адже там значно частіше поба! чиш розповідь про повію (а то й розлоге ін! терв’ю з нею), ніж про людину звичної профе! сії. Та навіть і без таких “професій” серед упо! добань молодих чимало новомодних, на кшталт “дилер”, “дистриб’ютор” або “мерчен! дайзер”. На цьому тлі зостається лише диву! ватися, що чимало хлопців і дівчат все ще обирають звичайні трудові професії, зокрема й у селах, про які так багато благих розмов. Кадри масових професій для села готу! ють професійно!технічні заклади України, які, хоч як це дивно, ще не добиті різними пе! ретурбаціями, що ними так перенасичена наша освіта. А добити цю систему можна. У цьому переконуєшся, побувавши у типовому навчальному закладі профтехосвіти. Аграрний ліцей у райцентрі Куликівка на Чернігівщині торік відзначив 25!річчя. За чверть століття це донедавна профтехучили! ще підготувало не одну тисячу спеціалістів для села. Тут нині навчається майже 300 уч! нів, випускників 9 і 11 класів. Основна про! фесія — тракторист!водій!слюсар, тобто потрійний фах. Хлопці набувають також спе! ціальностей електрозварник!водій, авто! слюсар!водій, дівчата отримують спеціаль! ності бухгалтера, кухаря, секретаря офісу — оператора комп’ютерного набору. Мій співрозмовник — директор ліцею Найпростіше провину за це покласти на колишнього керівника агрофірми “Лосинів! ська” Івана Мороза. Але не поспішаймо. І не лише тому, що про покійних не прийнято го! ворити погано. Мороз — це унікальна людина. Він очолював Лосинівське госпо! дарство 35 років поспіль. Лише на початку минулого року за станом здоров’я звільнив! ся, а восени помер 67!річним. Істини ради варто сказати, що Іван Федорович одним із перших провів розпаювання землі. Але на цьому “деколективізація від Мороза” завер! шилася. Голова просто зачинив у сейф сер! тифікати і вперто не віддавав їх селянам. Ка! зав, що, мовляв, вболіває за господарство, що після виділення землі в натурі, можливо! го виходу декого з господарства “все розва! литься, все розтягнуть”. Можливо, певний сенс у його міркуваннях був, зважаючи на приклади похапливих “деколективізацій”, коли село грабували всі, кому охота. Але за! кон було розтоптано. Селяни не могли не лише отримати акти на землю, а й укласти угоди на здачу власного паю в оренду. З ча! сом сертифікати чомусь повернули в район. Як таке могло коїтися на очах у всіх? Як величезне господарство, колишній рай! центр, тисячі людей стільки років були без земельних сертифікатів, актів на землю, угод на оренду паїв? Якась “біла пляма” на карті земельної реформи. Чимало цікавого стало відомою після кількарічної боротьби сільських активістів за виконання в Лосинівці земельної реформи. Можна скласти довгий список порушень закону принаймні чотирьох інстанцій: агрофірми, селищної ради, район! ної влади і сільгоспакадемії. До переліку можна додати й органи правопорядку, на! самперед, міліцію і прокуратуру, які не так дбали про право і порядок, як про те, щоб селяни й далі зоставалися кріпаками. Вінцем численних порушень стало “пе! реформатування” агрофірми “Лосинівська” як сільгосппідприємства з колективною формою власності, вирішальним голосом селян!пайовиків, виборністю і звітністю ке! рівних органів, у державне підприємство, аг! рофірму “Лосинівська”, що належить Україн! ській академії аграрних наук, конкретніше — її Інституту агропромислового виробництва з офісом у селищі Прогрес Козелецького ра! Олександр ДУДКО. Він очолює заклад уже не один рік, з тих людей діла, які вміють не ба! лакати про кризи і проблеми, а долати їх. — Олександре Костянтиновичу, Ваш заклад у системі Міністерства освіти і на# уки? — Так. І фінансується з державного бюд! жету, як і вся система. Але цього року уряд планував передати всю систему на утриман! ня місцевих бюджетів. І лише завдяки втру! чанню Президента Віктора Ющенка цей не! вдалий задум було призупинено. Інакше ба! гато закладів просто закрилися б. — Чув, що Ваші учні забезпечені на# віть більшим, ніж “належить” за приписа# ми. — Передусім їх забезпечують безкош! товним триразовим харчуванням, попри те, що контрольні органи заявляють, що ми по! винні утримувати з учнів за таке харчування 50 % стипендії, за одноразове — 20 %. Але Тут, як і багато ще де в Україні, збереглися пам’ятники колгоспно#радянської доби. Куди вказує ця безрука “ланкова” — назад, у кол# госпне кріпацтво? йону Чернігівщини. Лише випадково лоси! нівські селяни дізналися, що вони — не віль! ні землевласники, а знову кріпаки — держав! ні, інститутські. Для такої “трансформації” ініціатори не погребували підтасовками та фальсифікаціями, вершиною яких були так звані загальні збори пайовиків агрофірми 10 січня 2002 року. Ці “збори”, а насправді їхня імітація, змінили все: статус і статут госпо! дарства, форму власності. А незмінний Іван Мороз з голови правління, якого обирають, став директором фірми, що його признача! ють. У столиці, звісно. Кілька років селяни намагалися бороти! ся за свої права мирно, порозумітися з на! чальством — місцевим і районним. Зібрали сотні підписів пайовиків з вимогою видати земельні сертифікати. Адже Мороз заявив, що віддасть їх, якщо за це виступить бодай 51 % селян. І це тоді, коли навіть один відсо! ток, один пайовик має право отримати власний сертифікат, акт на землю, вийти, як! що хоче, з господарства. Нарешті лосинівці змушені були позиватися до суду. Найменше хочеться говорити про полі! тику, але її не оминути. Селяни шукали прав! ду й у політиків. Зокрема, зверталися до со! ціалістів — голови районної держадміністра! ми знаходимо кошти, щоб не оббирати дітей. Повністю безплатне і проживання в нашому гуртожитку, хоч утримання йо! го, самі розумієте, вимагає немалих коштів. — Що фінансує держава в нав# чальному закладі? — Зарплату, стипендії (200 гривень на учня, 500 — на сироту). Харчування ді! тей!сиріт. Комунальні платежі — тепло, вода, електрика. І все! Більше жодної ко! пійки для життя ліцею, навчально!вихов! ного процесу не отримуємо. Їх навіть не зак! ладено до бюджету державного навчального закладу. — Але як Ви виживаєте? — Маємо 400 гектарів землі. Для учнів поле — це продовження класу. Вирощуємо здебільшого зерно. Виконуємо чимало робіт для сільгосппідприємств району. Ще надає! мо послуги населенню (оранка, обмолот, транспорт). Недавно започаткували техоб! слуговування автомашин. Для цього, і вод! ночас для навчання, закупили недешеве французьке обладнання. Так торік заробили 500 тисяч гривень, що суттєво поповнило бюджет ліцею. Готові заробляти мільйон і більше, але… — Що заважає? — Дивне ставлення до профтехосвіти. У статуті ліцею чітко записано, що ми — това! ровиробники. Наш основний товар — зерно.
Читацьке віче · “Людська порядність, сумлінність, любові вірність — то вічні цінності”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

планують спорудити у класично! му українському стилі. Навколо храму передбачено мати сквер, недільну школу для дітей та до! рослих, побутові споруди. Реквізити благодійного фон! ду “Всіх Святих Землі Україн! ської” для надання пожертв на будівництво храму!пам’ятника: Благодійний фонд “Всіх Святих Землі Української” р/р 26009311449901 у АБ “Південний” м. Одеси код 35404252 МФО 328209 Ігумен Микита (СИРОВЕГІН), настоятель і голова парафі! яльної ради релігійної громади церкви “Всіх Святих Землі Української” УПЦ КП Одеси, член правління благодійного фонду “Всіх Святих Землі Української” Наталія ЧАЙЧУК, голова правління благо! дійного фонду “Всіх Святих Землі Української”, голова Координаційно! консультативної ради релігійно! світської згоди при Одеському міському голові, депутат Одесь! кої міської ради III, V скликання, секретар депутатської комісії з питань духовності та культури книжок письменників, причет! них до нашого краю. Виявляєть! ся, з багатьма з них червоноран! ківці спілкуються безпосеред! ньо або листовно. Вони багато читають, багато знають, як справжні гуманітарії. Тому й від! гукнулися на їхні запити земляки з Києва й зарубіжжя і надіслали багато цікавих книжок. Неповторною була презен! тація книжки Віри Смереки “Проміння”. Так могли презенту! вати лише залюблені в поезію і в пісню діти. У книжці, де вміщено 138 поезій, десять поклав на му! зику композитор Василь Сто! ронський. Пісні української поетеси, що на чужині живе любов’ю до України, з піднесенням виконав дитячий ансамбль “Джерельце”. Дітей підготувала Надія Данченко. Вона вже 30 років вчить їх співати. “Дзвіночки”, “Перлинка”, “Джерельце” — та! кі назви мають дитячі ансамблі цієї школи. Вихованці Надії Данченко виступають не лише перед односельцями. Вони по! бували з концертами в багатьох містах і селах, а також були учасниками культурно!мис! тецької акції “Мистецтво одно! го села” в Києві. Надія Олександрівна — не тільки вчитель музики, а й пое! теса, композитор, виконавець, акомпаніатор. Хоч у студент! ські роки зазнала травми і втратила зір, Надія Олексан! дрівна написала багато дитя! чих пісень. 2003 року, за під! тримки місцевих меценатів, вийшла її перша книжечка “Со! нечко в долонях”, а згодом — “Дитинства вітри” і “Кольорові дощики”. Чекає на видавця но! ворічна дитяча п’єса. Побувавши на вечорі й по! дарувавши книжки червоноран! ківським учителям, ми вислови! ли їм щиру вдячність і захоплен! ня. Адже ми отримали від них більший подарунок — відчули гармонію стосунків, прекрасний відгомін високого людського духу. Такий високий дух, який сповідують червоноранківські вчителі, тепер уже просвітяни, — це орієнтир для українства, торжество вічних людських цін! ностей.
Читацьке віче · “Людська порядність, сумлінність, любові вірність — то вічні цінності”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ХРАМ/ПАМ’ЯТНИК НА ЧЕСТЬ ВСІХ СВЯТИХ ЗЕМЛІ УКРАЇНСЬКОЇ

В Одесі на вул. Люстдорф! ська дорога, 27 колись, ще з ча! сів революції 1917 року, розта! шовувалися порохові склади. Під час фашистської окупації на цьому місці було розстріляно та спалено майже 26 тис. мирних жителів Одеси різних національ! ностей та полонених солдатів і матросів — останніх захисників міста. Зараз тут невеличке містечко — 55 приватних домівок з насе! ленням близько 2 тис. осіб. Збе! рігаючи пам’ять про загиблих, з допомогою Одеської облдержад! міністрації, Київської райдержад! міністрації міста на одній із галя! вин, де розстрілювали людей, бу! ло встановлено Меморіали з єв! рейською та православною сим! волікою. У дні пам’яті жертв фа! шизму до Меморіалу приходять люди різних віросповідань, до! рослі й діти, представники влади й мешканці міста. На запрошення місцевих жи! телів священнослужителі Одесь! ко!Балтської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату відправили панахи! ду за вічний спокій тих, хто заги! нув мученицькою смертю. Із тих страшних часів минуло майже 66 років. Мешканці містечка звернулися до мера Одеси Еду! арда Гурвіца з проханням про надання земельної ділянки для будівництва храму!пам’ятника на честь Всіх Святих Землі Укра! їнської. Розглянувши клопотання ради “Меморіальне містечко”, координаційно!консультативної ради релігійно!світської згоди при Одеському міському голові, Одеська міська рада надала доз! віл на виготовлення ескізного проекту. За весь час існування Одесько!Балтської єпархії Київ! ського Патріархату релігійна громада вперше отримала доз! віл на виготовлення проектно! технічної документації з пер! спективою будівництва храму в Одесі. Тепер релігійна громада, яка має статус юридичної особи, створила благодійний фонд. Управлінням архітектури та містобудування створено і зат! верджено ескізне проектування. Проведено геологічні дослід! ження земельної ділянки. 21 серпня 2008 року виконавчий комітет Одеської міської ради ухвалив рішення надати релігій! ній громаді дозвіл на будівниц! тво храму. Завдяки діяльності благодійного фонду “Всіх Святих Землі Української”, настоятеля та голови парафіяльної ради ре! лігійної громади УПЦ КП Одеси ігумена Микити (Сировегіна) збирають кошти на будівництво храму. За участю представників ре! лігійних конфесій, політичних партій, громадських організацій, творчої інтелігенції, козацтва, мешканців Одеси, численних ЗМІ щомісяця відбуваються представлення проекту. Їх уже проведено в світлиці Одеського обласного об’єднання Всеукра! їнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, Одеському па! лаці студентів, в обласній органі! зації Національної спілки пись! менників України, у Християн! ському гуманітарно!економічно! му відкритому університеті, на звітній конференції політичної партії “Реформи та Порядок”, в Одеському національному уні! верситеті ім. І. Мечникова, інших організаціях та навчальних зак! ладах міста. Матеріальну допо! могу надали депутати Верховної Ради України, козацькі форму! вання, професорсько!викла! дацький склад і студенти одесь! ких ВНЗ, підприємці. Однобанна невелика церква водночас вміщуватиме близько 80 парафіян. Храм!пам’ятник
Читацьке віче · “Людська порядність, сумлінність, любові вірність — то вічні цінності”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

СМІЄМОСЯ ІЗ СЕБЕ?

Володимир CІРЕНКО, член Національної спілки письменників України, м. Дніпродзержинськ На телеканалі “Інтер”, який небезпідстав! но називаю “Імпер”, дивився якось передачу зросійщених скоморохів “95!й квартал”. Хлопці та дівчата, у яких на губах лише вчора обсохло молоко, на чолі з охриплим, але га! ласливим Зеленським публічно принижували нашого за всі часи національно!патріотично! го Президента Віктора Ющенка. У залі рего! тали сотні дурносміхів. Але не це мене здиву! вало й обурило. Серед них сидів і теж сміявся (і вже не вперше) міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. Кому!кому, а йому треба було вже давно застерегти естрадних лицедіїв, що в Конституції України є стаття, в якій написа! но, що за намагання (зверніть увагу — лише за намагання) принизити честь і гідність Пре! зидента країни особа несе відповідальність згідно з Кримінальним кодексом. Це слід за! пам’ятати і багатьом народним, а точніше, партійно!списочним депутатам, особливо таким, як Шуфрич, який, до речі, сидів поруч із Луценком. Отримав, мабуть, насолоду від передачі й Володимир Яворівський, який, на подив свідомих українців, пропонував Ющен! кові піти у відставку. У всіх цивілізованих країнах люди, навіть незадоволені президентом держави, не при! нижують його, поважаючи волю більшості на! роду, яка його обрала. Це свідчить про висо! ку громадянську і політичну культуру насе! лення. А з нас що візьмеш? У СЕБЕ ВДОМА ЕМІГРАНТ В краю, що споконвік козачий, де ми нащадки січові, іду по місту — і неначе йду по Рязані чи Москві. Де ви поділись, українці? Де ваше слово запашне? Повсюди вештають чужинці, які принижують мене. Душа болить, увесь кричу я вже стільки років і щодень, але мене ніхто не чує. Усі мовчать — анітелень. Мовчать політики відомі і Конституції гарант. Я, українець, в себе вдома, на батьківщині, — емігрант. Болить… І я питаю брата, з яким у нас одна судьба: — Що, автомат у руки брати і знову створювать УПА?
Читацьке віче · “Людська порядність, сумлінність, любові вірність — то вічні цінності”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ВІЧНІ ЦІННОСТІ

Ніна ВІТУШКО, член правління Кролевецького районного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Сумської обл. Усе життя поклав на вівтар духовності видатний україн! ський філософ і письменник, шістдесятник, нині редактор га! зети “Наша віра” Євген Свер! стюк. Ніколи не забути його як найкращого викладача в Полтавському педінституті в 1950!х рр. Так хочеться, щоб усі українці чули його переконання: “Світ змінюється, але людська порядність, сумлінність, любов і вірність — то вічні цінності. І їх треба плекати у власних дітях. Інакше — розбите корито”. “Не було у світі нічого і немає вищого і сильнішого за дух”, — так сказав видатний український співак, наш земляк, просвітянин Анатолій Мокренко. Саме одухотворювати лю! дей повинні всі наші відомі лю! ди, засоби масової інформації. В Червоноранківській школі після презентації Не слід розпалювати спожи! вацькі пристрасті. Без одухотво! рення не виросте повноцінне молоде покоління. Як повітря, духовність потрібна дітям, бать! кам, учителям. Ніколи не забути села мого дитинства на правобережжі Десни. Усі земляки тоді були бідні, але для нас, дітей, зали! шилися зразком людяності, по! рядності, працьовитості. Їх не могли не любити діти. Їхні об! личчя випромінювали любов, добро, чесність. А якою чудодій! ною виховною силою були пісні, що лунали в селах, особливо ве! чорами! Їх легко переймали нові покоління. Їхній зміст і мова (рід! на українська), ритм і мелодія були оберегами українців. Згадалося дитинство 1950!х років, коли пощастило побувати недавно на прекрасному вечорів школі с. Червоний Ранок Кро! левецького району. Радіючи, що вчителі вже створили осередок “Просвіти”, ми, просвітяни Кро! левця, вирішили побувати в них у гостях, щоб подарувати укра! їнські книжки. Одну з них, збірку поезій Віри Смереки “Промін! ня”, ми передали в село зазда! легідь. Авторка, найвідоміша в світі кролевчанка, вже 60 років мешкає в Англії. Коли ми прибули в школу на заплановану презентацію, нас приємно вразила старанна під! готовка цього дійства. До нього залучили школярів усіх класів, а також багато вчителів. Це бу! ло неповторне свято трьох по! колінь! На святі промінилася любов: до книжки, до села, його славної історії (стародавня назва — Бо! жок). Щиро і натхненно викону! вала свою роль ведуча, вчитель! ка української мови і літератури Ганна Дуброва. Найактивнішу участь у заході, щиру зацікавле! ність в успішних виступах дітей виявляла директор школи Оле! на Борщ. Гості вечора вдячні за працю бібліотекарю школи Тетяні Пе! рерві, яка організувала виставку
Читацьке віче · “Людська порядність, сумлінність, любові вірність — то вічні цінності”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ТО З КИМ ТАКІ «ПАТРІОТИ»?

Гнат БІЖИК, просвітянин, м. Нова Каховка, Херсонська обл. Я духовно зміцнів, прочитавши у ч. 14 га! зети “Слово Просвіти” інтерв’ю з Павлом Мовчаном. Став упевненіший у переконанні: патріоти в Україні є. Разом з однодумцями важко переживав усі розколи Народного руху і пізніші розпорошен! ня в національно!патріотичних силах. Чудово розумію, що центри антиукраїнських сил, які виконують волю покровителів за кордоном, не шкодують подачок для слабких духом. За ким іти, кого підтримувати? На це за! питання ми, просвітяни, відповідаємо людям: за тими, хто відстоює позицію утвердження української мови як державної, хто відвойо! вує наш інформаційний простір, хто схиляє голови перед такими історичними постатями як Іван Мазепа, Симон Петлюра, Євген Коно! валець, Степан Бандера, Роман Шухевич. Але у декого патріотизм давно дав тріщи! ни, в які почала вповзати бацила кар’єризму. На перших президентських виборах че! рез брак єдності серед членів Руху Україна українського Президента не отримала. Не став ним і Кучма. Перший справді україн! ський Президент — Віктор Ющенко. В умовах суцільної пропагандистської брехні, лице! мірства й навіть зради він виявляв мужність і патріотизм. А де ж поділися інші патріоти? Складається враження: пішли туди, де їм по! казали глибше корито. Щиро радію, що Павло Михайлович від! крито відмежовується від таких горе!патріо! тів і від імені просвітян Нової Каховки зверта! юся до нього з проханням допомогти прозрі! ти й тим, хто забуває, що своїм “підспівуван! ням” україноненависникам штовхають разом із ними Україну до прірви.
Гаряча тема · “Вивчення власної історії — одне із завоювань незалежності”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

лення української історії з російської. І в цій ситуації ми ліквідовуємо вивчення власної історії! Наказу про заміну курсів нема, тому все ще можна виправити. Але деякі гарячі голови вже почали змінювати навчальні плани. Тре! ба переглянути програми, підготувати нові підручники для того, щоб удосконалити вив! чення історії у вищій школі й щоб курс ВНЗ не дублював шкільного. Але вилучати дисциплі! ну — фатальна помилка, адже студенти по! новому осмислюють події й роблять виснов! ки, ніж школярі”. До розмови долучилася Лариса Масен! ко: “Кожна національна держава ґрунтується на трьох чинниках як елементах державотво! рення: мова, національна культура, історич! на пам’ять. Наші підручники з історії писали в Москві, дискредитуючи й принижуючи на! ціональних героїв. Досі Москва вносить роз! кол, щоб нація не була цілісною. Вилучати курс історії з ВНЗ — хибний, вкрай непроду! маний крок. Так вважають і самі студенти. Стурбовані заміною й викладачі ВНЗ у Схід! ній Україні, вони припускають, що втратять можливість впливати на свідомість студент! ства в ситуації, коли наш інформаційно!куль! турний простір заповнено ворожим українс! тву продуктом. Міністр Вакарчук багато зробив для ут! вердження української мови на сході й півдні України, тож незрозуміло, чому він дотриму! ється саме такої точки зору з приводу викла! дання історії України у ВНЗ”. Юрій Мицик доповнив колег: “Рада Єв! ропи визнала історію основоположною дис! ципліною, яка передає молоді досвід попе! редніх поколінь. Історія України — провідна дисципліна, яка робить молоду людину гро! мадянином. Уже знищено українознавство, й історія України як оаза українства здається комусь небезпечною. Хтось хоче прискорити кінець України як національної держави, ад! же курс історії культури передбачають ко! ротшим. Як у його планах трактуватимуть певні історичні події й процеси? До того ж, виникає й економічна пробле! ма. Треба переписувати підручники і пере! кваліфіковувати фахівців. Половина викла! дачів, вочевидь, шукатиме роботу. Наше суспільство не знає власної історії. Навіть перші особи держави мають викрив! лене уявлення про події, які відбувалися. Іс! торія держави — інструмент формування громадянина, і не можна позбавляти вищу школу можливості впливати на свідомість освічених людей”. Під відкритим листом Президентові Ук! раїни, Прем’єр!міністрові та голові Верхов! ної Ради підписалися не лише столичні нау! ковці. До них долучилися історики й архівіс! ти різних навчальних закладів і дослідниць! ких центрів із Черкас, Запоріжжя, Дніпропет! ровська, Вінниці, Кам’янця!Подільського, Харкова. Тож ця проблема болюча для бага! тьох. Чому ж у нашій державі, незалежність, соборність якої оплачена такою високою ці! ною стількох поколінь, і досі ніхто нікого не чує? Чому не беремо до уваги чужого досві! ду, вигадуємо якийсь власний шлях і не при! пускаємо, що він може бути хибним? Вивчення власної історії — одне із заво! ювань незалежності. Ми лише почали дізна! ватися те, що від нас віками старанно прихо! вували, аби ми не знали, хто ми і звідки, аби зробити з нас слухняних виконавців чужої волі. Безпам’ятні не становлять небезпеки. Забуття для нас може стати початком кінця.
Гаряча тема · “Вивчення власної історії — одне із завоювань незалежності”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ЛЕНІНУ НЕ МІСЦЕ НА УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ! Відкритий лист

Президенту України Віктору Ющенку; Прем’єр!міністру України Юлії Тимошенко; Голові Верховної Ради України Володимиру Литвину Шановні керівники держави! Самостійна Україна і пам’ятник Леніну — речі несумісні. Уславлення борців за сво! боду і щире вшанування пам’яті мільйонів жертв комунізму несумісні зі звеличенням тих, хто цю свободу розтоптав, із терпиміс! тю до тих, на чиєму сумлінні ті жертви. Та! кого переконання дотримується Організа! ція Українських Націоналістів. Саме тому Київська міська організація ОУН звернулася до Вас та до Київського міського голови Л. Черновецького із закли! ком припинити приниження чину борців за незалежність Вітчизни та глум над пам’ят! тю жертв більшовизму. Ми вимагали й ви! магаємо прибрати з нашої столиці втілено! го в граніті руйнівника української держав! ності Леніна. Спершу Ви вдали, що до Вас не зверта! лися. Ніхто нам так і не відповів. Київська міська організація ОУН була змушена вдру! ге порушити питання про знесення спору! ди на честь Леніна. Ми вимагали розгляду заяви по суті, ухвалення відповідного рі! шення та сповіщення нас про це, як перед! бачено Законом України “Про звернення громадян”. Проте Ви, грубо порушуючи зазначений Закон, вдруге вирішили від! мовчатися, “не помітити”, чим укотре під! твердили разюче розходження між своїми словами й справами. Тоді націоналісти звернулися до народ! них представників у Верховній Раді та до обранців киян у міськраді. Із двадцяти “не! доторканних”, які не стомлювалися твер! дити, що є прихильниками становлення Ук! раїни як національної держави, лише двоє зголосилися сприяти, інші навіть не відгук! нулися. Із десяти посланців до Київради відповів (та й то відмовою в допомозі) лише один. Справа так і не зрушила з мертвої точки, мовчання керівників держави три! ває. Водночас Ви не стомлюєтеся роз’їжд! жати світом і розповідати про започаткова! ні Вами незворотні демократичні перетво! рення в Україні, про докорінний злам усьо! го старого, віджилого, про кінець свавілля й нехтування людських прав, про розбудо! ву національної держави… Президент України Віктор Ющенко у Биківні в День пам’яті жертв політичних репресій заявив: “Україна має нарешті ос! таточно очиститись від символів режиму, який знищив мільйони безневинних людей. Виправдання бути не може. Це — не части! на нашої історії, як дехто цинічно хоче ска! зати. Це — частина комуністичної системи. Це — символи вбивства, збереження яких є блюзнірством перед полеглими”. Підтри! муємо ці слова і вважаємо, що вони пере! дусім стосуються ката українського народу Леніна. Вважаємо, що для знесення ідола біль! шовизму Президентові, Прем’єр!міністро! ві, Голові Верховної Ради насамперед бра! кує політичної волі, непохитності й напо! легливості. Настане листопад — на пам’ять про жертви голодоморів Ви знову рушите скор! ботною ходою повз Леніна, який саме і при! рік мільйони українців на голодну смерть у 1921—1923 рр. Доки триватиме це нечуване безглуздя, це небувале помутніння розуму, це подиву гідне несприйняття очевидних речей? Доки пануватиме це вражаюче притуплення чут! ливості?! Закликаємо Вас, шановні керівники держави, ухвалити й виконати рішення про видалення з Києва пам’ятника Леніну. Це лиховісна постать. І їй таки не буде місця на українській землі! Слава Україні! Провід Київської міської організації ОУН, провідник КМО ОУН Богдан ЧЕРВАК
Гаряча тема · “Вивчення власної історії — одне із завоювань незалежності”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ЧИ ВЧИМОСЯ ТАК, ЯК ТРЕБА?

У числі 20 “Слова Просвіти” було опубліковано відкритий лист Ми# коли Лазаровича до міністра освіти і науки України Івана Вакарчука “Вигнання історії України з ВНЗ країни”. Щоб підтримати його в інших засобах масової інформації, зокрема, на телебаченні, в УНІАН відбу# лася прес#конференція істориків і науковців#гуманітаристів “Проти вилучення з системи вищої освіти курсу історії України”. Таке вилу# чення планує Міністерство освіти і науки України на чолі з І. Вакарчу# ком уже з вересня 2009 року. Олена ШУЛЬГА Фото Ксенії ГЛАДИШЕВОЇ У прес!конференції взяли участь Юрій Терещенко, доктор історичних наук, профе! сор, завідувач кафедри історії України та за! рубіжних країн Київського національного лін! гвістичного університету; Ярослав Калакура, професор кафедри архівознавства та спеці! альних галузей історичної науки Київського національного університету ім. Тараса Шев! ченка; Лариса Масенко, доктор філологічних наук, завідувач кафедри української мови Національного університету “Києво!Моги! лянська академія”; Юрій Мицик, доктор істо! ричних наук, професор кафедри історії Наці! онального університету “Києво!Могилян! ська академія”. Науковці стурбовані тим, що Міністерс! тво освіти і науки України має намір із нас! тупного навчального року курс історії Украї! ни у вищих навчальних закладах замінити курсом історії української культури. Профе! сор Юрій Терещенко, відкриваючи прес!кон! ференцію, навів слова Олександра Довжен! ка: “Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна”. Те, що у радянських школах не читали курсу історії України, призвело до спотворення націо! нальної свідомості й історичної пам’яті. За словами Юрія Терещенка, “радянська влада дбала про ідеологічне забезпечення власно! го існування, у ВНЗ викладали курс історії КПРС. Це давало їй змогу утверджувати се! бе, формуючи молоде покоління. Ця заанґа! жованість залишається досі. Коли почався громадянських рух за суверенітет, було за! початковано короткий курс історії України. Після проголошення незалежності у вищих навчальних закладах утворилися кафедри, складено програми для вищої школи. Курс здобув належне місце серед інших гумані! тарних дисциплін. Українська держава не пішла шляхом ра! дянської влади за усвідомленням ролі освіти у формуванні молодих поколінь. У нас досі викривлене уявлення про історичні процеси. Курс історії України на самому початку зус! трів вороже ставлення консервативних кіл. Розгорнутий спочатку, курс скорочувався до! ти, доки деякі навчальні заклади почали зов! сім усувати його з навчальних програм. У гу! манітарних ВНЗ курс становить 34 аудиторні години. За такий короткий час неможливо досягти ні доброго знання історії, ні зрушень у громадянській свідомості студентів. МОН, міністр зайняли позицію антидер! жавників, які намагаються ліквідувати курс історії України. Свідчення того — інформація про розширене підсумкове засідання колегії Міністерства “Мета реформ у вищій школі — якість і доступність освіти” від 2 квітня 2009 року. Вона містить положення, в якому вка! зано на доцільність заміни “вузько спрямо! ваного” обов’язкового курсу “Історія Украї! ни”, який нібито безпосередньо дублює шкільний, на курс “Історія української культу! ри”, де під словом “культура” запропоновано “розуміти не лише мистецьку чи літературну творчість, а весь спосіб життя української спільноти, включно з культурою політичною, релігійною, військовою, науковою”. Міністр не радився з фахівцями, хоч ви! словлював таку думку. Ця ситуація викликала стурбованість на! уковців, створилася ініціативна група, яка написала відкритий лист до Президента Ук! раїни, Прем’єр!міністра України, голови Верховної Ради з тим, щоб копію надіслати міністрові освіти і науки України. Ми вважає! мо, що намір викреслити історію України з курсу ВНЗ може призвести до драматичних наслідків. У нашому інформаційному просто! рі триває тотальний наступ на українську на! ціональну духовність. Викладання історії дає змогу студентству мати адекватний погляд на історичні факти, знайти правду в загаль! ному потоці дезінформації. На наше здиву! вання, у незалежній державі нехтують духов! ністю, а це головний чинник виховання патрі! отизму в молодого покоління”. Професор Ярослав Калакура підтримав колегу: “Наш лист має на меті запобігти по! милці, якої припускається МОН, пропонуючи замінити курс історії України курсом історії культури. Спроби вилучити історію з нав! чальних програм почалися з дня її запровад! ження. Аргументів було два: по!перше, істо! рію України вивчають у школах, по!друге, її викладають колишні викладачі історії КПРС. Час минає, виросло нове покоління виклада! чів, тож другий аргумент зник. Нині головний — середня школа. Із власного досвіду знаю, що у студентів спочатку складається вра! ження, ніби матеріал їм знайомий. На третій лекції вони розуміють, що вища школа не ли! ше констатує факти історії, а вчить їх оціню! вати й аналізувати Історія, казав Геродот, учителька життя. Вона вчить думати, осмислювати події, уни! кати помилок. Важливо, щоб інтелектуальна еліта країни знала історію. На наше переконання, міністра ввели в оману. Коли запроваджували курс історії Ук! раїни у ВНЗ, Вакарчук як ректор Львівського університету імені Івана Франка активно під! тримав цю ідею. За документом про засідан! ня колегії МОН стоїть широка програма ос! лаблення України, наступу на національне. Її розробили за межами країни, але певні кола активно підтримують усередині держави. Російські історики прагнуть написати спільну історію й критикують українських за антинау! ковість, мовляв, необґрунтоване виокрем!
Земля козацька · “Землю можуть врятувати лише свої люди — за духом, ментальністю”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ: ПОВЕРНЕННЯ НА БАТЬКІВЩИНУ

Улітку 1775#го за наказом Катерини ІІ було зруйновано Запорозьку Січ, а гетьма# на Петра Калнишевського заслано на Соловки. Відтоді минуло понад 300 років… Але чи повністю Україна відкрила і прочитала ту сумну сторінку нашої історії? Чи ус# відомила її? Ці запитання можна вважати риторичними для широкого загалу. І все#таки ім’я славного Кошового Запорозької Січі дедалі яскравіше проступає з густого туману ча# су. Особливо в ці червневі дні логічна розмова пись# менника Миколи Гриценка з головою Всеукраїнсько# го благодійного Фонду імені Петра Калнишевського, головою правління Державної акціонерної компанії “Хліб України” Іваном Рішняком. — Іване Миколайовичу, чи можемо стверджувати, що Пет# ро Калнишевський через три століття повернувся в Україну? — Буде правильніше сказати повертається. Символічно, що Калнишев! ський повернувся в Україну пере! дусім духовно, коли 2006 року в йо! го рідному селі Пустовійтівці Ро! менського району за сприяння Президента України В. Ющенка відбудували Свято!Троїцький храм, який Калнишевський збуду! вав власним коштом 1773!го. Мало хто знає, що Петро Калнишевський за власні кошти спорудив з деся! ток церков по всій Україні. У селі Пустовійтівці відкрито та! кож музей Петра Калнишевського, нині розгортають експозицію ста! рожитностей. Тож земля, де зако! пана пуповина Калнишевського, його шанує і пишається ним. — Важко повірити, що це ста# лося зовсім недавно. Століття# ми ім’я Калнишевського було викреслене, або ще гірше — пе# рекручене. — Мета створення і діяльності Всеукраїнського благодійного Фонду імені Петра Калнишевсько! го, який я очолюю, — долучити гро! маду до відкриття Україні образу Калнишевського. Так, у Пустовій! тівці 1991 року встановили перший в Україні пам’ятник П. Калнишев! ському, автори якого — академік В. Бородай та скульптор Р. Синько. Завдяки таланту і копіткій праці письменника і дослідника Данила Кулиняка вийшли у світ багато пуб! лікацій, художніх творів, пісень, Ікона “Святий праведний Петро Калнишевський” Євген ЦИМБАЛЮК, Олександр ШУСТЕРУК, Рівненська, Хмельницька обл. СВЯЩЕНИКИ СТАЛИ КОЗАКАМИ Ситуацію пояснив міський го! лова Славути Хмельницької облас! ті, а водночас очільник Славутської паланки Міжнародного громад! ського об’єднання “Козацтво За! Василь Сидор: знову в путь фільмів, радіопередач про життя і діяльність Петра Калнишевського. Чого варта книжка Д. Кулиняка “Од Калниша вісті”, що побачила світ 2001 року! Це — художня сповідь митця, біль у поєднанні не з пла! чем, а з волею, гордістю за славет! ного сина України, яким для нас є Калнишевський… — Чув прекрасні патріотичні пісні про українське козацтво, нашу історію, про Калниша у ви# конанні Теодора Кукурудзи. — І пісні, й документальний фільм “Повернення Петра Кални! шевського”. Але все одно цього ду! же мало, щоб сказати: Калнишев! ський нарешті повернувся в Украї! ну. Це — могутня постать. Наш фонд виступив з ідеєю створити ху! дожній фільм про останнього кошо! вого (режисер О. Савельєв). Сце! нарій уже є, добирають акторів. На! віть перші проби зроблено. — Тож хто він, Петро Кални# шевський, передусім — талано# витий організатор, воїн, будів# ничий? — Висловлю власну думку, яка склалася після прочитання бага! тьох архівних документів, історич! них розвідок, спогадів його сорат! ників. Калнишевський передусім — господар. Не стільки воїн (хоч у цьому також сумніву нема), а саме господар у найширшому, держав! ницькому розумінні. Щоб протидія! ти роздаванню українських земель порізьке” Василь Сидор, який і ке! рує похідним рейдом: — Колись Січ мала традицію — ходити не тільки військовим похо! дом, а й походом святими місцями задля їх пізнання й возвеличення. Такими місцями були собори, мо! настирі. Ось і наша Славутська па! ланка вирішила здійснити тижневу подорож. А першими на цьому шляху стали овіяні славою Острог, російській аристократичній знаті “з широкого царського плеча”, Кал! нишевський активно запрошував безземельне чи малоземельне ук! раїнське козацтво на постійне по! селення за пониззя Дніпра, на те! риторії січових паланок. Він усві! домлював, що землю можуть вря! тувати лише свої люди — за духом, ментальністю. Чи могло це подоба! тися найвищим правителям Петер! бурга?! Звісно, це їх дратувало. Будь!яке єднання української сили — військової чи трудової — Росій! ську імперію завжди непокоїло. У цьому вбачали основну загро! зу — ймовірність відок! ремлення українських земель і створення власної держави. — Петро Кални# шевський навчив ко# заків не лише бути воїнами, а й успішни# ми хліборобами, що налагоджували влас# ний осілий спосіб життя і праці. — Саме так. Ство! рювалися цілі козацькі поселення з україн! ськими школами, які мали напівдуховний, напівсвітський характер і прищеп! лювали любов до рідного. При Кал! нишевському активно розвивалася торгівля, яка йшла через Запоріж! жя. Левову частку в експорті зай! мало українське зерно. У маніфесті Катерини ІІ за 3 серпня 1775 року, який юридично оформив руйнування Запорозької Січі, було вказано, що “заводя собственное хлебопашество, рас! торгали они (козаки) тем самое основание зависимости их от Престола Нашего…” Це й було причиною заслання на Соловки і самого Калнишевського. Межирицький і Дерманський мо! настирі. У планах — похід до Поча! ївської лаври. Загалом козаки від! відають більш як десять давніх свя! тинь, щоб у молитві віддати шану пам’яті героїв, які полягли за виз! волення України. — Цьому підпорядковане й ін! ше завдання — встановити де! рев’яні поминальні хрести на міс! цях загибелі та поховання україн! ських патріотів. Таких місць на на! шому шляху буде чимало, — до! повнює розмову начальник управ! ління інформаційно!аналітичної ді! яльності Славутського міськвикон! кому, військовий старшина!суддя Славутської паланки Роман Бачин! ський. Там, де захоронення ще не освячено, як під Козином, цю хрис! тиянську місію виконають свяще! ники. Вони також у нашому козаць! кому загоні. Це владика Шепетів! ський і Славутський Володимир та Хрест Петра Калнишевського — Знакова “прови# на”... І все#таки хочу, щоб Ви, Іване Микола# йовичу, продовжили розповідь про конкретні справи Фонду імені Петра Калнишев# ського. — Фонд сприяв тому, що Петра Калнишевського як мученика, що постраждав за інтереси україн! ського народу, нещодавно каноні! зувала Православна Церква Київ! ського Патріархату. Художник Дмитро Григоров створив кілька ікон Петра Калнишев! ського. Одну з них ми урочисто передали парафіянам Свято! Троїцької церкви се! ла Пустовійтівки. Ми розробили і виготовили Почесний Знак Фонду — “Хрест Петра Калнишевсько! го”, яким нагороджу! ємо людей, що роб! лять конкретний вне! сок у розбудову укра! їнської державності й у популяризацію істо! ричної постаті Петра Калнишевського. Нещодавно член правління Фонду Олександр Мельник знайшов наго! роди Петра Калнишевського. Уні! кальні реліквії зберігаються в одно! му з музеїв США. Тепер мріємо їх представити в Україні. У 2004, 2006 роках делегації від нашої держави побували на Солов! ках. Біля камери, в якій упродовж кількох десятиліть утримували Пет! ра Калнишевського, урочисто встановили бронзове погруддя ос! таннього кошового отамана Запо! розької Січі, а в Соловецький му! зей!заповідник передали вузлик з рідною землею Калниша із Пусто! війтівки. Без коня козак — не козак, вважає Роман Бачинський отець Богдан. Священики самі по! просилися у дорогу, хоч добре зна! ли про повсякденні труднощі. Свято#Троїцька церква у с. Пустовійтівці Нині наш Фонд спільно з ре! дакційною колегією в складі докто! рів історичних наук А. Бойка, В. Брехуненка, Ю. Мицика, Т. Чухліба, братів Коцурів, В. Грибовського, завідувача відділу музеїв і виста! вок Українського інституту націо! нальної памяті О. Кучеруком, пись! менником Д. Кулиняком готує до видання зібрання “Петро Кални! шевський: життя і діяльність”. Уперше читачам буде представле! но найповніше видання докумен! тів, пов’язаних із життям Петра Калнишевського. Постановою уряду пам’ятки ар! хітектури Роменського і Недригай! лівського районів Сумської області об’єднані в державний історико! культурний заповідник “Посулля”. Керівництво держави започаткува! ло проведення у Пустовійтівці на Трійцю щорічного свята “Калнише! ва рада”, яке вже набуло статусу всеукраїнського. Тож сподвижники у справі увіч! нення пам’яті легендарного Кални! ша є, і це вселяє оптимізм. Одеси! ти (життя Калнишевського тісно пов’язане з цим краєм) утворили реґіональний фонд імені Петра Калнишевського, який очолив В. Балух. Нещодавно одному з чор! номорських траулерів риболовець! кої компанії “Капітан” (генеральний директор В. Кобилянський) при! своєно ім’я П. Калнишевського. А місцеві меценати, патріоти вино! шують ідею спорудження на Оде! щині пам’ятника кошовому отама! ну. В реалізації цього проекту до! помагає народний депутат України П. Ющенко. Спілкувався Микола ГРИЦЕНКО СИЛУ ДАЄ КУЛІШ НА ДЖЕРЕЛЬНІЙ ВОДІ Клопотів додалося вже з пер! ших днів походу, коли небо вкрило! ся хмарами і встановилася дощова погода. Втім, за словами козаків, сльота — ніщо порівняно з відчут! тям духу козаччини. Своїм походом загін Славут! ської паланки, у складі якого пред! ставники різних професій (учителі, будівельники, підприємці, чинов! ники, правоохоронці, зокрема представники кінної міліції) у кож! ному населеному пункті, виклика! ють симпатії в населення. Ще б пак — справжній загін із повною амуні! цією. — Амуніцію ми збирали з усіх! усюд, — сказав Василь Сидор. — Маємо вози, брички, шаблі, пістолі. Ось тільки гармат вирішили не бра! ти. Що стосується одягу — націо! нального, то майже в кожного козака він власний. Ми прагнули, щоб одяг відповідав духові козацького часу. Уночі стаємо табором, як на колиш! ніх стоянках. Удень прокладаємо маршрут від села до села дорогами та стежками. Вранці прокидаємося під сурму. Одне слово, кожен день — видовищний і пам’ятний. Ми поста! вили за мету оживити одну з найсла! ветніших сторінок української історії — козацьку. Судячи з того, як рейд сприймають українські люди, скажу без перебільшення: наш задум, наш похід вартий затрачених зусиль. Давній Острог пам’ятає, як у грудні 1648 року до міста ве# личною ходою зайшла козацька чота гетьмана Богдана Хмельницького, як батько Хмель видав універсал, в якому вимагав припинити утиски українського народу, як предки# острожці захоплено вітали українське військо… Схоже, що через віки історія повторюється. Принаймні Ост# рог знов зустрічав козацьку чоту, дивлячись на яку, дехто не міг зрозуміти, чи це театралізоване дійство, чи відродження Січі.
Постаті · “Ідейно#духовий зв’язок поколінь міцніший за кам’яні фортеці”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

СТЕПАН БАНДЕРА — ПРАКТИК, ТЕОРЕТИК, МІСТИК НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО РУХУ

Ірина ФАРІОН, м. Львів Закінчення. Початок у ч. 21, 22 за 2009 р. КОНЦЕПТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ Ідея — це визначальне поняття, переконання, принцип, що лежить в основі теоретичної системи, ло! гічної побудови чи світогляду. С. Бандера — яскравий представ! ник філософії ідеалізму, що на про! тивагу матеріялізмові визнає пер! винність ідеї, духу, відчуття, свідо! мости; С. Бандера — це надпотуж! ний практик революційного ідеаліз! му, що на початку ХХ століття зі! йшовся у смертельному двобої з революційним большевицьким ма! теріялізмом. Останній тимчасово переміг, думаю, не тільки через ма! совий терор і, як наслідок, мутацію ментальности, а через деструктив! не апелювання до суто споживаць! ких поверхових цінностей людини — соціяльної маси. Маса відгукну! лася. Масі простіше ковзати навіть по гаданому райському добробуті, ніж працювати над актуалізацією своїх духових і духовних можливос! тей. Чи не звідси Лесине: “Умій сво! їм життям до себе дорівнятись”? Як типовий ідеаліст С. Бандера ототожнює ідею із сакральним кон! цептом — душею: “Ідея — це душа, породжуюча і рушійна сила цілого визвольного руху, це його найіс! тотніша, незмінна суть. Життє! вість, тривкість і перемога револю! ції залежить передусім від сили, якости ідеї, яка є рушієм, наскільки вона відповідає духовості, природі, життєвим прагненням і потребам народу, наскільки вона висловлює його найкращі пориви і мобілізує шляхетні, динамічні, героїчні еле! менти нації і такі ж засновки в духо! вості людини”. Блискуче теорети! зування, однак проблема: як запа! лити більшість цією ідеєю, як діста! тися забетонованих споживацтвом душ? Він подолав цю проблему, створивши провідну політичну си! лу Західної України у передвоєн! ний період, з якої виросла найідеа! лістичніша мілітарна сила — УПА. Перед цим фактом політичного ідеалізму пасували навіть вороги. Польська католицька газета “Поло! нія”, пишучи про Варшавський процес, визнала, що доцільно не писати “моральних поучень” про гріх “убивання ближнього”, як це в той час робила частина української католицької преси, а варто зверну! ти увагу на конечність справжньої об’єктивности й справедливости в підході суддів; “мають судити лю! дину, яка хоч і вчинила найважчий злочин, проте заслуговує на поша! ну, бо вона потоптала закони в боротьбі за ідею”. “Наші ідеї, — казав С. Бандера, — це наша най! більша сила, найуспішніша зброя, якою переможемо більшовизм”. Тепер на зміну матеріялістично! му большевизмові прийшов праг! матичний лібералізм — набагато вишуканіший, у демотолерантних шатах супротивник перпендикуляр! ного, безкомпромісового ідеаліс! тичного націоналізму, що весь час потребує духових зусиль людини над собою, а то і жертв, на відміну від лібералізму — де можна все, бо мораль відносна, або ж, за Ф. Фуку! ямою, прийшла “моральна мініятю! ризація”, за Вульфом, “безтурбот! ний моральний релятивізм”, за С. Бандерою, “практична мораль”. Які стосунки поміж ідеєю та лю! диною? Мабуть, такі, як між душею та тілом: “Найкращі ідеї й програ! ми не спроможні формувати життя й розвитку, доки не знайдуться їх апостоли і борці, люди сильних характерів, віри, запалу, посвя! ти і чину”, себто “ядро, що ніколи не зійде на манівці”. Дванадцять юнаків і юнок на Варшавському процесі, 23 — на Львівському — це цвіт зі цвіту української націоналіс! тичної ідеї. Середній вік підсудних не перевищував 25 років, наймо! лодшій не виповнилося і 16. Захис! ник Роман Криштальський вигук! нув: “Та це ж цвіт української моло! ді!”. Перед війною ОУН налічувала понад 20 тисяч членів, УПА — понад 300 тисяч (з них 156 тисяч загину! ло), у тюрмах Західної України большевики закатували близько 10—12 тисяч українців, із Західної України у 1939—1941 роках за су! дом і без суду вивезено до москов! ських тюрем понад мільйон осіб. Онаціоналістичнення України від! булося! Убивали не тих, хто мав гроші, а тих, хто був національною ідеєю — “головним рушієм наймо! гутніших історичних здвигнень”. Історію тривання націоналіс! тичної ідеї як фундаменту творення держави перервано. Натомість конституційно запроваджено “іде! ологічну багатоманітність” (стаття 15). Зауважимо, що С. Бандера ні! коли не абсолютизував націоналіс! тичної ідеології, чим кардинально відрізнявся від комуністичного то! талітаризму, а навпаки, поривав до ідеологічного змагання творення держави на національній основі: “За політично#світоглядовим розу! мінням ОУН, монопартійна систе! ма в державному житті та в дер! жавній формації, не відповідає потребам повного і здорового на! ціонального розвитку. В державній організації народу мусить бути міс! це для політичної диференціяції, кристалізації і вільного розвитку політичних угруповань та для здо! рового, творчого змагання поміж ними. Самі ж державні органи у ви! конуванні своїх функцій мусять стояти на позиціях понадпартій! них: насамперед дбати про добро цілости, а далі справедливо захи! щати інтереси всіх позитивних складових частин” і обов’язково, вступаючи у міжнародні зв’язки з різними державами, дивитись не тільки на те, “яку матеріяльну й фі! зичну силу має якась держава або група держав, але одночасно, чи радше навіть насамперед, треба дивитися на їх ідейну настанову і напрям політики, бо якщо ці диспо! нуючі фактори не є в порядку, тоді сила йде нінащо”. Водночас визнання багатопар! тійности та ідейного розмаїття аж ніяк не має призвести до розми! вання меж між політичними партія! ми, ідеї яких і є головними політич! ними рубіконами: “Основні ідеї му! сять бути чинником сталим, не# змінним. Якщо почати їх міняти, достосовувати за тактичними мір! куваннями до настанови різнорід! них елементів, тоді ці ідеї відразу втрачають свою пориваючу силу, а революційний рух розгублюється і зникає”. Теперішня реальність під! тверджує наскрізне політичне пристосуванство. Відтак суспільс! тво, що схильне до постійного пе! ретасовування норм і правил, ста! ватиме щоразу більше дезоргані! зованим, атомізованим, ізольова! ним і не здатним реалізувати спіль! ні цілі та завдання. С. Бандера про! понує красиву метафору для полі! тичних пристосуванців: “Ідейно# світоглядові переконання, політич! не кредо, послідовність у життєво! му прямуванні, особиста честь, гід! ність і добре ім’я — це не чоботи, які можна почистити, а то й викинути, замінявши новими”. Ідея — не річ, нею не обміняєшся; ідея — душа — нею житимеш, звідси трактування “ідейно#політичної настанови на! роду як основного питання визво! лення та цілого майбутнього нації”. У пристосуванському і розхита! ному суспільстві цілком неминуче втратити орієнтири, і аж так, що чис! ленні політики й науковці досі ніяк не вимудрують, що таке національна ідея. Відомо, що геніяльне завжди просте і глибоке: “…національна ідея — ідея самостійности, державної не! залежности кожної нації. І ці пози! тивні, корінні ідеї є властивим дина! мітом протибольшевицької револю! ції”. На теперішній час національна ідея є “динамітом” для лібералізму. Органічними складниками на! ціональної ідеї є самобутність і самодостатність — два береги бурхливої ріки життя нації. Провід! ник розгортає їхню сутність у про! тиставному дискурсі — у спротиві московській загрозі. Афористич! ним можна вважати його визначен! ня національної та соціяльної рево! люції: “Соціяльні революції сим! волізують барикади, національ! ні — дивізії”. Якщо барикади — це символ протесту і безладу, то диві! зії — це тактичні з’єднання нації не задля протесту, а для боротьби й утвердження. Сила нації як само! бутнього витвору не лише в умінні не відступитися від “національного інстинкту” і не зійти зі “світоглядо! вих підвалин”, а й у “пошануванні різнородности змісту і форм життя та багатства культур різних наро! дів, ідея толерації супроти чужих і відмінних культурних та соціяльних вартостей і систем…”. Ці дві заса! ди цілком протиставні “москов! сько#большевицькій нетерпимості та ненависті до всього, що відмін! не, небольшевицьке, та зродженої з почуття своєї нижчости жадоби нищити чужі культури і цілі народи, нівелювати життя усіх людей, усіх народів під одну мірку й смак боль! шевицького режиму”. Із плином часу, хоч і з певними застереженнями, можна долучати! ся до оптимістичного висновку С. Бандери про збережену українську самобутність і, хоч і не доконечний, але крах комуністичної системи, принаймні як розпаду СРСР: “Те! пер уже можна ствердити, що большевицький плян змінити духо! вість, характер і наставлення уяр! млених народів систематичним знищуванням непокірних і провід! них національних елементів та ви! хованням нових генерацій в кому! ністичному дусі, в повній ізоляції від національних традицій і в протис! тавленні до них — скрахував і вия! вився нездійсненним. Незважаючи на, безперечно, дуже важкі втрати, яких від цих його практик зазнала національна субстанція поневоле! них большевизмом народів, корені національної самобутности живуть далі, і з них постійно відростають нові здорові парості”. Не менш важливим для сили й утвердження нації є усвідомлення власної самодостатности. Саме геополітичне становище України покликане укріпити в ній розраху! нок на власні сили, і навіть більше: “при цьому вона виконуватиме важливу місію ширшого значення і для інших народів, здійснюючи та захищаючи універсальне гасло: “воля народам — воля людині!” Ка! тегорично відкидаючи будь!яке чи-то внутрішнє, чи зовнішнє присто! суванство, навіть як позірні “тактич! ні вимоги”, С. Бандера ставить за приклад Романа Шухевича: “Ставка на власні сили, на власні змагання, що є основою визвольної концепції ОУН, була в Романа Шухевича справою глибокого переконання і керівною засадою дії”. Зрештою, його позиція у стосунках з гітлерів! ською Німеччиною свідчить найпе! реконливіше: Провідник категорич! но відмовився скасувати Акт прого! лошення Української Держави 30 червня 1941 року у Львові й почав активне розгортання місцевих ад! міністрацій, зауваживши на це по! мічникові державного секретаря Кундтові: “Я хотів би ще раз сфор! мулювати й наголосити, що… від! даючи свої накази, я не спирався на жодні німецькі органи влади, й ні на жодні угоди з німецькою вла! дою, а тільки на мандат, який я мав від українців. Будівництво й органі! зація життя на Україні неможливе без українців, жителів своєї етніч! ної території”. У німецькому доку! менті №137 від 14 серпня 1942 ро! ку (С. Бандера у цей час уже був ув’язнений у німецькому концтабо! рі) зазначено, що “ОУН, нелегаль# ний рух Бандери, діє надзвичайно радикально і намагається затор# кнути активні верстви молоді, щоб звільнити їх від німецького впливу. Використовуються всі засоби, щоб шляхом пропаганди викликати се# ред українців відразу до німців”. На еміграції Провідник теоре! тично осмислив і підсумував роль німецького і будь!якого іншого зов! нішнього чинника в українській істо! рії: “Було ясно, що у відношенні гіт! лерівської Німеччини не можна бу! ло сподіватися на успішність пере! говорів, ставлення вимог, переко! нувань тощо. Такі заходи були заз! далегідь засуджені на неуспішність і могли мати значення тільки тактич! них заходів, щоб мати й такі козирі і щоб приховати підготову до дії по іншій лінії. Справжня ж самостій! ницька політика мусіла йти шляхом доконаних фактів, власної ініціяти! ви, не оглядаючись на політику Ні! меччини, а коли треба, то виразно проти неї”. Понад усе ставлено не! залежність “української політики, яка керується тільки українською рацією, а не кокетуванням (безус! пішним!) із сторонніми силами”. З усвідомлення національної ідеї та її двох визначальних засад — са! мобутности і самодостатности — формується образ самостійної Со! борної Української Держави, яку можна здобути “тільки послідовною боротьбою цілого народу, а немож! ливо її здобути хоч би найсильніши! ми правними претензіями й аргу! ментами”. Як згадував С. Бандера, “особливий вплив на кристалізацію моєї національно#політичної свідо! мости мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з УНР в одну державу в січні 1919 ро! ку”. Провідник наголошує на потребі модерного характеру державниць! кої традиції, яку аж ніяк не варто зво! дити “до життя музеїв”, а навпаки — “щоразу пов’язувати з актуальними державницькими змаганнями, сприяти тому, щоб була дотримана історична перманентність поміж те! перішніми державницькими зма! ганнями і традицією з минулого, і то головно щодо позитивного змісту”. Усі визначальні чотири концеп! ти БОГА, ДУШІ, ДУХОВОСТИ, ІДЕЇ тим чи тим способом потрапляють в антагонізм до найнебезпечнішо! го ворога — російського імпер! ського большевизму. Бандерину візію російського большевизму можна звести до п’ятьох концеп! ційних засад. Перше. Вкорінення больше# визму на московських теренах вип# ливає з хворобливої імперської ментальности росіян захоплювати, принижувати, визискувати. З огля# ду на це, “Росія є тільки одна — ім# періялістична, і так буде доти, доки російський імперіялізм не буде до# щенту розтрощений, а російський народ не вилікується з нього через пізнання, що його імперіялізм при# носить йому самому найбільше ли# ха — жертв, терпінь і падіння. До цього ще далеко…” Друге. Зміна влади у Росії — це не зміна імперської ідеології у став# ленні до України: “Якщо завтра на зміну большевизмові прийде ін# ша форма російського імперія# лізму, то він так само насампе# ред звернеться всіма своїми си# лами проти самостійности Укра# їни, на її поневолення. Росій# ський народ, як і досі, буде нести той імперіялізм, робитиме все, щоб тримати Україну в поневоленні. На це виразно вказує стан політичної думки і настанова російської маси, всіх російських політичних середо# вищ, як комуністичних, так і анти# большевицьких. У всіх них живе крайня ворожість супроти ідеї державної окремішности, суве# ренности України”. Третє. Нацистсько!расист# ський гітлеризм і комуно!москов# ський большевизм походять з того самого джерела — імперської мен# тальности. На це неможливо впли# нути через якісь моральні чи право# ві засади — це можна лише знищи# ти. Якщо гітлеризм було знищено, то російському імперіялізмові сві# това спільнота створила якнайкра# щі умови для поглиблених модифі# кацій. С. Бандера розкриває сут# ність двох убивчих режимів: “Гітле# ризм виразно проголошував свій імперіалізм у формі расист# ської теорії. Большевизм прихо# вує свій московський імперіялізм під формою інтернаціоналізму, кля# сової солідарности пролетаріяту, світової комуністичної революції. Все протиставлення поміж ними, від ідеологічного починаючи, аж до воєнної розправи, за своєю суттю було конкуренційною боротьбою двох подібних імперіялізмів за па# нування на тому самому просторі, а не боротьбою двох протилежних світоглядів, ідеологій, суспіль# но#політичних систем”. Четверте. Московський імперія# лізм за головну мішень має не лише самобутність націй, а й гідність і сво# боду окремої індивідуальности: “Ідея гідности і пошанування люди# ни, її вільного розвитку, власної іні# ціятиви, творчого та достойного са# мовключення в гармонійний уклад збірного національного і суспільно# го життя є діяметрально протилежна до большевицької тиранії, уярмлен# ня і визискування людини, топтання її гідности, нівечення свободи”. П’яте. Утвердження москов# ського режиму можливе лише за умови знищення основних україн# ських концептів — БОГА, ДУШІ, ДУ# ХОВОСТИ та НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ. Саме на них і спрямовано головний московський удар: “Вона (Москва) зміряє до систематичного оточен# ня української національної суб# станції, до виполокання з душі й життя українського народу всього національного змісту”. Очевидець судового процесу над замовним убивцею С. Бандери Карл Андерс, на перший погляд, констатував парадокс: це вбивство — одна з найтяжчих поразок Со! вєтського Союзу в холодній війні. Смерть обернулася Життям. Зло! чин — Каяттям (убивця Бандери розкаявся і самовільно зізнався в замовному атентаті). Неволя — Не! залежністю. А до Свободи — ще не раз умирати і воскресати… 25 травня 1958 року, за півтора року до власної наглої смерти, С. Бандера виголосив промову над могилою вбитого Є. Коновальця, слова з якої змушують серце завмер! ти: “Розділені кордоном смерти, але з’єднані зв’язком віри, ідеї і любови — живі та померлі можуть собі взаєм! но помагати перед Богом і через Бо! га”. Знаково, що одне зі значень сло! ва бандера — зв’язок: ідейно!духо! вий зв’язок поколінь міцніший за кам’яні фортеці. Майбутнє завжди виростає з фундаменту минулого.
Читацьке віче · “У Сухій має бути центр Гончарознавства”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Тетяна БОНДАРЕВСЬКА, директор літературно!меморіаль! ного музею!садиби Олеся Гончара Дитинство — найзатишніший, найпривабливіший куточок нашого життя. Упродовж усього земного шляху він вабить до себе, зігріває, захищає нас. Таким прихистком для душі Олеся Гончара було село Суха, що на Полтавщині. Свідчення тому — “Щоденники” великого українця, на сторінках яких раз по раз вири! нають спомини про Суху. Та ще світлина хати, в якій промайнули дитячі роки Олеся. На її звороті на! пис рукою О. Гончара: “Хата мого дитинства. Золота Суха!” То ось яка вона, замучена про! ектом “неперспективних” сіл, але “золота”. Не впізнав би своєї Сухої нині Ніна ГНАТЮК Фото автора Марека Вавжкевича, голову правління Спілки польських пись! менників, в Україні знають пере! довсім як перекладача творів І. Франка, Лесі Українки, Л. Костен! ко, Д. Павличка, І. Драча, а також українських футуристів М. Семенка та Г. Шкурупія. А ще він відомий не лише як поет і критик, а й упоряд! ник багатьох антологій польської поезії, зокрема “Від Кохановського до Шимборської… Антологія патрі! отичної поезії” (1997), “Ніч кохан! ня. Антологія польської еротичної поезії” (1998). Українською мовою добірки віршів нашого польського побра! тима перекладали Д. Павличко й А. Глущак. А цьогорічного Шевчен! ківського свята Марек Вавжкевич мав нагоду презентувати у Чернів! цях збірку вибраних поезій “Світел! ко” (упорядкування, передмова та переклад Р. Лубківського). Журналіст за фахом, людина, що об’їздила пів! світу, М. Вавжкевич ніколи не намагався публіцистич! ну риторику, соціальні гас! ла увібгати у поетичну форму. Перед українським читачем польський поет постає ніжним і пристрас! ним ліриком, що цінує кожну земну галузку, тремтіння зорі й подих ко! ханої. Се ніч. Озеро, мов гніздо, повне юних зірок. Ластівки вже замовкли в піщаних берегах, Сірим вітрилом роса на лозу напливає. Се ніч. ломіце, ні англієць Пітер, ствер! джуючи, що тут має бути створено заповідник. Бо ж у райському ку! точку примістилося село. І не лише іноземці дотримують! ся такої думки. Інакше як пояснити, що кількість гостей в день народ! ження письменника на щорічне “Зелене свято Гончаревого ди! тинства”, яке проходить у Сухій на Трійцю, і в будні зростає. Дедалі численніші делегації з Києва, Дніп! ропетровська. Зі слів письменниці Лесі Степовички, їдуть напитися сухівського цілющого, сповненого творчої наснаги повітря. Січеславці кажуть: “У Сухій має бути центр Гончарознавства”. Заповідник — то далеке май! бутнє. От якби літературну частину з хати перенести у напівзруйнова! не приміщення школи!дитсадка, споруджене ще наприкінці 70!х за сприяння Олеся Гончара, Петра Тронька та Федора Моргуна… Хата дитинства
Читацьке віче · “У Сухій має бути центр Гончарознавства”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

ГЛИБИННІ ДЖЕРЕЛА ДУШІ

Олесь Терентійович. Щербаті пуст! ками й печищами вулиці над силу привітно усміхаються відвідувачам державного літературно!мемо! ріального музею!садиби Олеся Гон! чара, облаштованого в тій хатині, що прихистила його дворічним си! ротою. Атмосфера привітності зігрі! ває шанувальників творчості пись! менника, огортає щемною спорід! неністю. На подвір’ї музею — три кущі калини, як і біля гончарівського бу! диночка в Кончі!Озерній, оточили півколом криницю. Глибше в двір — яблуня, що її посадив по війні дядь! ко Олеся, й груша!дичка, якій по! над сто років. Ближче до хати — яб! луневий сад, закладений 28 серпня У залі музею. Фото Ніни Гнатюк Як глибокий твій віддих, як мовчання пташок, Як світанок, що врешті на тихій воді устане, І розбудить галузку, заснулу на струмені вітру. У передмові до збірки Роман Лубківський, характеризуючи творчість колеги, докладно харак! теризує сучасну польську поезію та її творців. “Їм освітлювали дорогу великі світла, але без “світелка” Марека Вавжкевича освітленість зламу епох — між XX і XXI століттям — була б далеко не повною… Че! рез те його поезія, сповнена внут! рішнього осіяння, конче потрібна людям”. Про що пише поет? Які події, які люди сповнюють храм його душі, землю і небо його поезії? Звертаю! чись до сучасника, він говорить: “Людино, думай листком”. У цьому звертанні — і щемлива минущість життя, і безкінечність буття, що воскрешає, обнадіює, дає сили. М. Рябий і М. Вавжкевич 2000!го, у день урочистого відкрит! тя. Біля найпишнішої деревинки — табличка: “Яблуня, посаджена дру! жиною письменника Валентиною Гончар”. У літню пору двір купаєть! ся в мальвах, чорнобривцях, жор! жинах. А від балки, яка відділяє се! ло від лісу, пахне мелісою, чебре! цем, м’ятою. Все тут дихає Украї! ною. Очі втомлених життєвими не! гараздами людей оживають, почи! нають випромінювати гордість. Переступивши поріг, відвідувачі оглядають експозицію меморіаль! ної кімнати. Самовар, який напував чаєм принаймні чотири покоління Гончарів, скриня Сашкової бабусі Прісі, її та дядька Якова (маминого старшого брата) одяг на жердці біля печі; стіл і стілець, змайстровані дідусем Гаврилом із сухівського дуба 1982 року, пате! фон… Цих речей, без сумніву, торкалися ру! ченята малого Сашка. У світлиці — літе! ратурна частина му! зею. Світлини, книжки, рукописні сторінки творів О. Гончара, його особисті речі. Затісно їм тут. Та вогник заці! кавленості в зіницях слухачів не згасає уп! родовж усієї екскурсії. Умиротвореними, принишклими від’їжд! жають від музею гості. Радію: не лише мені тут, як у Бога в доло! нях. І не лукавили ні група екскурсантів! поляків з міста Непо! У вірші “Описати” є такі рядки: Впасти лицем додолу й землі запах пізнати В лісі або на лузі. Піднести обличчя до неба, До дощу і вітру. Жити на тій орбіті, З якої видно завше і тільки Схід сонця. Тоді до смерті далеко. Звертаючись до янгола!охо! ронця, поет радить дати йому спо! кій, зате просить опікуватися коха! ною. Така вона тендітна, з раменами, як у пташок, І ключицями з жовтневого променя. Янголе#охоронцю, огорни її шовком крил, Біліших, ніж лебедині, відкрий почуттів стрімчизну, На хистких кладочках щодення всіляко оберігай. А якщо б зостався попри те, хоч малюсінький час, Згадай у робочім порядку невиліковне кохання моє. Нехай поезія, немов янгол!охо! ронець, не покидає нас. Лариса БУДІВСЬКА, кандидат філологічних наук, доцент Луганського державного інституту культури і мистецтв Українська фольклористика пройшла тривалий шлях станов! лення і розвитку. Формуванню фольклористики як окремої науки передував багатовіковий досвід збирання, запису усних народних текстів, їх обробка відомими дія! чами мистецтва, письменниками, науковцями. У наш час для Украї! ни проблеми дослідження народ! ної творчості стають актуальними не тільки тому, що фольклористи! ка тісно пов’язана і взаємодіє з багатьма іншими науками, а пере! дусім тим, що у фольклорі — по! яснення багатьох явищ духовної культури, глибинні джерела на! родної душі. Нині історія української фоль! клористики поповнилась новим цікавим дослідженням — моно! графією доктора філологічних на! ук, завідувача відділу фолькло! ристики ІМФЕ ім. М. Рильського Миколи Дмитренка “Українська фольклористика: акценти сього! дення”. Наукове дослідження склада! ється з кількох цікавих фольклор! но!літературних замальовок. Особливо слід виокремити У цьому задумі мене підтриму! ють дружина Олеся Гончара Вален! тина Данилівна, викладачі Націо! нального гірничого та Полтавсько! го педагогічного університетів. Са! ме ця ідея і стала першопричиною заснування Благодійного Фонду імені Олеся Гончара. Його рахунок: АБ “Полтава#банк”, р/р 2600 6620282, МФО 331489, код ЄДРПОУ 36156327 Благодійний Фонд імені Олеся Гончара. Думаю, знайдуться меценати, добродії, щирі люди. І внески, які зробили жертводавці — шануваль! ник творчості Олеся Гончара з села Гарбузівки пенсіонер Григорій Жук, двоюрідна сестра Олеся Теренті! йовича, вчителька!пенсіонерка Ні! на Гордя та голова Кобеляцького районного об’єднання товариства “Просвіта” Яким Дубина, — лише перші ластівки. розділ про Василя Стуса. Тут є свідчення про Голодомор на бать! ківщині поета, зокрема як кмітли! вість батька врятувала Василеві життя. Наголошено на обізнаності українського поета з народною творчістю України, впливові її на формування манери письма, сві! тогляд автора. У розділі “Українські народні думи” подано походження та ево! люцію цього національного жанру, співвідношення з іншими жанра! ми (голосіннями, билинами, істо! ричними піснями, баладами, літо! писами), розкрито історію дослід! ження жанру, поетику, текстоло! гію дум, порівняльне епосознавс! тво, висвітлено вплив дум на ху! дожню літературу, інші види мис! тецтва. Велике значення мають аналі! тичні розділи “Із фольклористич! ного словника”, “Символи україн! ського фольклору”. Завдяки їм шанувальники фольклору змо! жуть дізнатися про історію ста! новлення фольклористики в Укра! їні в ХХ столітті та основні україн! ські символи, значення яких наш народ передає з покоління в поко! ління. Нове у монографії — погляд на творчість Тараса Шевченка, ді! яльність фольклористки з Поділля Явдохи Зуїхи. Чимало цікавого у розповідях про фольклористів О. Дея, І. Денисюка, Н. Шумаду, В. Качкана, О. Потебню. Хочеться побажати, щоб у майбутньому з’явилися фоль! клорні розвідки про Л. Дунаєв! ську, В. Бойка, В. Давидюка, інших знавців української народної творчості. Доречно було б видати антологію сучасних фольклорис! тів України.
Арт!калейдоскоп · “З великої любові й великої праці народжуються великі твори”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ПІСНЯ БУДЕ ПОМІЖ НАС

М. Оцун, В. Лопата, В. Нечепа Ніна ГНАТЮК Фото Олени ШУЛЬГИ На презентацію компакт!диска “Ой, червона калиночко” у столич! ну книгарню “Є” народна артистка України Марія Миколайчук при! йшла зазделегідь. Хотілося пого! моніти з друзями: презентацію Ма! річка сприймала як хвилюючу зус! тріч з юністю, повернення в щасли! вий час, коли поруч були Іван Ми! колайчук і Володимир Івасюк, мо! лоді, красиві, натхненні, не опеча! лені ще ні цензурою, ні пересліду! ваннями… То був час великого ко! хання і щирої дружби, що вихлюп! нувся у пісні, які знають і люблять далеко за межами України. Керівник художніх фондів Укра! їнського радіо Микола Аммосов, представляючи творчу групу, що працювала над дисками “Золотої колекції”, зазначив, що у фондах Українського радіо зберігається неоціненне багатство — понад 200 тисяч годин унікальних записів. Москва втратила свої музичні фон! ди — фонотеку виокремили з під! порядкування Всесоюзному радіо, приватизували і вивезли за кор! дон. Подібні пропозиції на зорі не! залежності були і керівникам Укр! телерадіо, але вони, на щастя, від! мовилися від спокуси великих гро! шей: зберегли музичні фонди для нащадків. У цих фондах — понад 70 пісень Володимира Івасюка, понад 200 пісень, за! писаних Марією Миколайчук. Її виконавська манера незви! чайна, вона співає душею, всі ці пісні прожиті нею, відчуті на генному рівні. Саме вірність і відданість справі, мистецтву, пам’яті — головні риси харак! теру цієї співачки. Крім вищих державних нагород і мис! тецьких звань, зазначив Ми! кола Аммосов у передмові до компакт!диску, Марію Євге! нівну варто удостоїти ще ви! щого звання — “Оранта укра! їнської пісні”. Представник фірми “Астра Рекордс” Володимир Кацан повідомив, що у “Золотій колекції” побачило світ уже понад 50 ком! пакт!дисків найвидатніших компо! зиторів і виконавців. І серед них — компакт!диски Володимира Івасю! ка, Марії Миколайчук. Їхні пісні — понад модою, вони не підлягають жодним форматам. Поет Василь Марсюк, чия “Ба! лада про дві скрипки” дала народ! ження відомій пісні Володимира Івасюка, розповів про зустрічі з композитором, творчу співпрацю з ним. Це була людина великої пра! цездатності й геніаль! ного обдарування, невичерпної любові до життя. Жаль, що своє 60!річчя він зус! трів лише у вдячній пам’яті земляків. Скільки прекрасної музики, чарівних пі! сень створив би цей митець, якби його життя так рано не обірвалося! Марія Миколай! чук, приймаючи квіти і вітання численних шанувальників талан! ту, розповіла про те, як одного вечора В. Івасюк завітав до їхньої з Іваном оселі з Співають Валентина Ковальська і Марія Миколайчук чималим згортком. То були записи народних буковинських пісень з го! лосу його батька Михайла Григо! ровича, відомого письменника, фольклориста. Співачка попроси! ла залишити ці записи бодай на одну ніч. Разом з Івановою сес! трою в чотири руки вони впродовж ночі переписали слова і ноти 64 пі! сень. Презентований компакт! диск якраз містить пісні з тих запи! сів і присвячений мистецьким ро! динам Миколайчуків та Івасюків. Затамувавши подих, слухали ми пісні у виконанні двох пісенних посестер — Марії Миколайчук і Ва! лентини Ковальської, а подумки переносилися у той край, де наро! дилися незабутні лицарі україн! ського мистецтва — Іван Миколай! чук і Володимир Івасюк. І пригада! лися слова Сергія Параджанова про Івана Миколайчука: “Він пере! лив у наші зурбанізовані, міські ду! ші свою карпатську силу, свою лю! бов до матері, сестер, братів. Його маленька хата серед буковинсько! го села у витканих мамою чорних з червоними трояндами килимах на! завжди увійшла в наші душі”. Так, Іван Миколайчук, Володимир Іва! сюк, а з ними й Марія Миколайчук любов, натхнення, красу свого бу! ковинського краю перелили і в на! ші душі. І глибока їм шана за це.
Арт!калейдоскоп · “З великої любові й великої праці народжуються великі твори”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ГРАФІЧНА ГОГОЛІАНА ВАСИЛЯ ЛОПАТИ

Ніна ГНАТЮК Фото Ксенії ГЛАДИШЕВОЇ Дві просторі зали Національно! го музею Тараса Шевченка не змогли вмістити всіх охочих побу! вати на відкритті виставки “Мій Го! голь” народного художника Украї! ни, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Ва! силя Лопати. Відомі майстри пензля, пись! менники, музиканти, актори, нау! ковці не лише зі столиці, а й з інших міст України приїхали у Шевченків дім, щоб засвідчити свою повагу до таланту Василя Лопати. Відкриваючи виставку, гене! ральний директор музею Наталя Клименко зізналася: вернісажі Ва! силя Лопати збирають таке рясне гроно митців з усієї України, шану! вальників різного віку і професій не випадково: це першорядний ху! дожник, митець високої громадян! ської відданості Україні. І його що! річні творчі звіти в Шевченковому музеї стають справжнім святом. Народний художник України, президент Національної академії образотворчого мистецтва і архі! тектури Андрій Чебикін — однокурс! ник Василя Лопати. Далекого 1964 року вони вступили до Київського художнього інституту. Василь був одним з найкращих учнів Василя Касіяна. Вдивіться в графічні робо! ти В. Лопати циклу “Мій Гоголь”: яке багатство тем, настроїв, харак! терів! Художникові вдалося відтво! рити буремний дух козацької доби, відданість обов’язку, лицарське побратимство. Василь Іванович іде за тема! тичною лінією Миколи Гоголя, але відтворює його героїв не сліпо, не канонічно, а творить власне бачен! ня, емоційне прочитання геніаль! ного майстра прози. У С. Якутови! ча свій Гоголь, у В. Лопати — свій. Вони не схожі між собою, але доро! гі й близькі нам. Поет, Герой України Іван Драч почав виступ поетично і патетично: “Дорогий Василечку! Щасливий ху! дожнику!” І почав захоплено опові! дати про те, що Василь Лопата — не лише знаний майстер пензля і різця, а й талановитий письменник. Йому вдалося у прозі створити образ ук! раїнської печі не лише як годуваль! ниці селянської родини, а й своєрід! ної фортеці, що у своєму лоні вино! шувала хліб і відігрівала душу. Тепла селянської печі зазнали і Т. Шевчен! ко, і М. Гоголь, і сам В. Лопата. Це справді фортеця українського духу. І хоч знаний художник півроку мешкає в Сан!Франциско, інших пів! року він поспішає до України, бо без її материнського сонця, хліба і тепла не зможе створити своїх полотен. Народний артист України, поет, художник Григорій Булах, захоплюю! чись експонованими естампами, сказав, що ще нікому не вдалося під! няти до небес козацьких коней. І про! читав вірш, присвячений В. Лопаті. Народний художник України Микола Стратілат з гордістю під! креслив, що Василь Лопата — з Чернігівщини, а це край козацької звитяги. І він зумів зрозуміти, ду! шею осягти феномен козацького роду, духу. Не лише з селянської печі, а й з висоти козацьких курга! нів дивився малий Василечко на навколишній світ, пізнавав його ра! дість і печаль, добро і зло. Народний артист України, Шевченківський лауреат Василь Нечепа привітав земляка низкою козацьких пісень. А народний ар! тист України, лаурета Шевченків! ської премії Анатолій Паламаренко майстерно прочитав уривок з “Та! раса Бульби”. Усі ми мали змогу ще раз пересвідчитися у геніаль! ності Миколи Гоголя: яке глибинне проникнення у психологію героїв, яка складна і яскрава палітра ха! рактерів, який блискучий портрет епохи, створений лише на кількох сторінках! Народний артист України Сте! пан Фіцич — не просто шануваль! ник творчості М. Гоголя. В опері М. Лисенка “Тарас Бульба” він спі! вав арію Андрія. І на одному з ес! тампів побачив самого себе в об! разі цього персонажа. Степан Фі! цич не лише обдарував присутніх чистим злотом народної пісні, а й разом з онучкою Ярин! кою проспівав творцеві вернісажу “Многая літа!” Василь Лопата — один із найяскравіших художників України. Він створив понад 700 ро! біт, більшість з яких збе! рігаються в Національ! ному художньому музеїв Києві, художніх музеях Чернігова, Полтави, Дніпропетровська, Сум, а також у Бібліотеці Конґресу США у Ва! шингтоні, в Українсько! му музеї у Нью!Йорку, Музеї при Українському Католицькому Уні! верситеті в Римі, багатьох музеях Росії, приватних колекціях в Італії, Великобританії, Канаді, Швейцарії, США, інших країн. Учасник багатьох вітчизняних і міжнародних виставок, почесний громадянин міст Вінніпега і Бран! дона (Канада), Василь Лопата по! дякував музеєві Т. Шевченка, Націо! нальній спілці художників і ВУТ “Просвіта” за організацію виставки і на закінчення щиро вклонився: “Я всіх вас люблю”. Саме з великої любові й вели! кої праці народжуються великі тво! ри. І до них, на переконання пер! ших відвідувачів виставки, нале! жать і графічні роботи Василя Ло! пати “Мій Гоголь”.
Арт!калейдоскоп · “З великої любові й великої праці народжуються великі твори”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ПРАДІДИ В СТРУНАХ БАНДУРИ ЖИВУТЬ

Степан ЛІСЕЦЬКИЙ, професор Тріо бандуристок Україн# ського радіо у складі народних артисток України Алли Шудько, Світлани Петрової й Антоніни Мамченко добре відоме яскра# вим українським репертуаром та високим професійним рівнем виконання. Їхня концертна ді# яльність загальновизнана, вона тематично широка й багата об# разним змістом. Часто музику у виконанні цього вимогливого до себе колективу чуємо у різних концертах та у програмах Укра# їнського радіо. За більш ніж чвертьстолітній творчий шлях тріо гастролювало не тільки в реґіонах колишнього Радян# ського Союзу, а й за кордоном: у Німеччині, Польщі, Австрії, Фран# ції, на Кубі. Нещодавно вийшов компакт!диск, що вміщує 24 твори українських ком! позиторів ХІХ і ХХ століть, народні пісні у майстерних обробках М. Лисенка, Л. Ревуцького, С. Людке! вича, А. Кос!Анатольсько! го, а також митців молод! ших поколінь. Серед них — “Садок вишневий коло хати”, “Дощик”, “Летить галка через балку”, “Чом, чом не прийшов” та інші. Представлено широку панораму тем, образів, є пісні різних жанрів — лі! ричні, жартівливі, історичні, танцю! вальні тощо. Наступники й послідовники М. Лисенка — видатні композито! ри ХХ століття, класики української музики — Л. Ревуцький, С. Людке! вич і Б. Лятошинський. Усі вони працювали в багатьох жанрах, во! кальному ансамблю також приді! ляли увагу. Українську народну піс! ню “Прилетіла ластівонька” Ре! вуцький вмістив у збірці для дітей “Сонечко”, але вона настільки кра! сива завдяки гармонізації компо! зитора, що її перекладено для жі! ночого тріо у супроводі бандур. Народна пісня з Лемківщини “В калиновім лісі” в обробці С. Людке! вича виокремлюється оригіналь! ністю мелодії та ритміки. Компози! тор тонко опрацював народний зразок, надавши йому особливої чарівності. Пісня виконується без супроводу. Б. Лятошинський пред! ставлений жартівливо!танцюваль! ною піснею “Ой піду я до млина”: мелодія проста, жвава. Музику Г. Майбороди — одного з великих вокальних композиторів — представлено двома творами: жартівливою “Як була я іще мала”, що походить з Лемківщини, та лі! ричною “Мала мати доню”, яку ви! тримано в лірико!драматичному ключі. Дві пісні М. Леонтовича — “Ка! лино!малино” і “Нарвала квіточок” — менш відомі широкому загалу, ніж інші твори. Їх чудово виконало тріо бандуристок. Колоритно зву! чить твір “Навчу я молодую жінку” Л. Матвійчук, нагадуючи пісню “Іди, іди дощику”. Справжнім ше! девром можемо назвати об! робку добре відомої пісні!ро! мансу “Така її доля” на слова Т. Шевченка, яку зробив В. Шумейко. Початок цього твору співачки виконують без супроводу, мелодія переда! ється від одного голосу до ін! шого, це — один образ. Потім вступає інструментальна те! ма, яка стає фоном, що пере! дає авторське співчуття дів! чині!сироті. Виконавський колектив прагнув подати цікаву пано! раму українського фольклору для вокального тріо із супро! водом бандур. Це яскрава і своєрідна сторінка україн! ської музики від М. Лисенка до В. Шумейка.
Про!читання · “Духовність — це саме той імператив, без якого наше життя так і залишиться одновимірним, пласким, заштрихованим у сіре”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ПОЕТ ОЖИВАЄ У СЛОВІ

Ніна ГНАТЮК Митець вулканної сили, він залишився у пам’яті тонким і ніжним ліриком, глибоко! думним прозаїком, неперевершеним опові! дачем, прекрасним кіноактором. А його пер! ша збірка поезій “Атомні прелюди” була справді знаковою подією в літературному житті шістдесятих років, справила величез! ний вплив на розвиток української поезії наступних десятиліть, вона стала дорогоцін! ним раритетом. У кожного з нас свій Микола Вінгранов! ський. Кожен, хто знав його, відзначає якусь особливу рису характеру чи творчості нашо! го видатного сучасника. Своє прочитання образу поета, одного з найкращих учнів Олександра Довженка, за! пропонував Мирослав Лазарук у книжці “Ми! кола Вінграновський. Степовий Сварог”. Це есе про незабутні мандри Україною з Мико! лою Вінграновським. Книжка поета і громад! ського діяча з Чернівців побачила світ у видав! ництві “Фоліо” в серії “Знамениті українці”. Мирослав Лазарук не просто пише про спільні мандри з видатним поетом — він прагне бодай трохи привідкрити для нас таї! ну його душі, всесвіт почувань і захоплень. Виступаючи на презентації книжки у На! ціональному музеї Тараса Шевченка, Василь Герасим’юк, Павло Вольвач серед досто! їнств книжки зазначили, що автор зумів по! казати Миколу Вінграновського як геніаль! Василь ЗАЄЦЬ Щасливий літератор, наді! лений даром допомагати поне! воленому народові шукати шлях до омріяної самостійності. До таких обранців належить поет і прозаїк Михайло Сидоржев! ський, чия збірка статей і есе вийшла під промовистою наз! вою “Туга за свободою”. У пе! редмові український письмен! ник Сергій Плачинда, порівнюю! чи професію публіциста зі служ! бою упередзоріючого в мор! ському флоті, зазначає: “Се та! кож людина особливого хисту. Він мусить першим помічати не! дуги суспільства чи небезпеку, що насувається. Має швидко реагувати — не лише аналізува! ти, а й — і се головна риса публі! циста — синтезувати, узагаль! нювати, передбачати, моделю! вати, пропонувати державницькі рішення. Має бити на сполох”. Хоч місія публіциста у будь! якій країні нелегка, проте тягар, що лягає на плечі українського упередзоріючого журналіста, незрівнянно тяжчий, ніж та но! ша, яка дістається людині його професії, наприклад, у Західній Європі чи в Сполучених Штатах Америки. Тамтешні народи, дав! но пройшовши крізь горнило на! ціонально!визвольних револю! цій, впевнено йдуть дорогами самостійного державного жит! тя. Їхнє повсякдення не затьма! рює підривна діяльність чужи! нецьких п’ятих колон. На їхніх овидах перестали наростати зловісні хмариська агресій та анексій. Надійно захищаючи грома! дян від вбивчого страху за зав! трашній день, цивілізована дер! жава стає чинником суспільного життя, який організує і надихає, що дарує людині дедалі вагомі! ші дари культури, толерантності й добробуту. Не те в Україні, про що йдеться в есе Михайла Си! доржевського “Маскарад гань! би” (грудень 2000): “Іноді зда! ється, що ця країна повільно сповзає в якийсь сірий хаос, мо! рок; щоденні страйки, голодні бунти, голодування, оголошен! ня нових і нових “поважних лю! дей” злодіями в законі, і возсі! дання інших не менш поважних злодіїв у законі у високих кабіне! ний витвір української природи і саму приро! ду, неперевершеного знавця української мо! ви. Поет і сам був як самотворче мовне дже! рело. Лазарук зумів делікатно витримати від! стань між оповідачем і слухачем, нотувальни! ком їхніх довірливих бесід при багатті на бе! резі річки чи в тиші готельного номера, не до! пустити дружнього поплескування Вінгранов! ського по плечу, поетичного панібратства, що дуже характерно для багатьох спогадів про великих. Кожна сторінка книжки дихає вели! кою повагою і зачудуванням цією яскравою особистістю і неповторним талантом. Генеральний директор і співвласник ви! давництва “Фоліо” Олександр Красовицький зазначив, що це восьма книжка серії “Знаме! ниті українці”. Тут уже побачили світ життє! писи Івана Мазепи, Степана Бандери, інших великих синів нації. Видавництво і надалі че! кає від майстрів пера книжок про тих, хто є гордістю нашого народу. Дуже важко говорити про Миколу Вінгра! новського у минулому часі. Досі молодим вогнем дихають його очі, вчувається рокітли! вий голос: Може бути, що мене не буде, Перебутній час я перебув. Але будуть світанкові губи Цілувати землю молоду. І моєю літньою судьбою На Поділля, Галич і на Степ
Про!читання · “Духовність — це саме той імператив, без якого наше життя так і залишиться одновимірним, пласким, заштрихованим у сіре”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

НЕПЕРЕВЕРШЕНИЙ БОРТНЯК

Карим оком, чорною бровою Ти мене у серці понесеш. Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш І на вік, і на єдину мить. Біля себе, вічна і всевишня, Знов научиш жити і любить! Невмируще слово Миколи Вінгранов! ського вчить нас жити і любити. Отже, поет з нами. Станіслав ЗАХАРЧУК, голова Тульчинського районного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, ветеран педагогічної праці На цілій шпальті “Слова Просвіти” рясні! ють іронічні катрени нашого земляка, поета Анатолія Бортняка. Що не катрен, то влучний, наче з гармати, постріл по тих, хто робить на! ше життя сірим, а іноді навіть темним, спот! ворює нашу історію, культуру. Проти всіх не! дугів суспільства Анатолій Агафонович сло! вом бореться мужньо, сміливо, переконливо. Нищівній критиці автор піддає тих “патрі! отів”, що живуть в Україні, але все українське паплюжать. Нерідко трапляються випадки, коли батьки не лише не ведуть боротьби з виявами мораль! ного спустошення власних дітей, а навпаки, сприяють цьому. Зокрема, у нас в Тульчині батьки дозволяють учням 7—8 класів відвіду! вати розважальні заклади на рівні з доросли! ми, де вони перебувають до 2—3 години ночі. На зауваження педагогів батьки відповідають: “А что в етом плохово?” Доводиться міській владі втручатися в цю справу. Анатолій Бортняк творчу біографію почи! нав кореспондентом тульчинської районної газети. Крок за кроком долав журналістську, а згодом і письменницьку науку. Наполеглива праця увінчалась успіхом. І ось він уже відпо! відальний секретар Вінницької письменниць! кої організації, член правління Спілки пись! менників України. Обіймав посаду голови об! ласного Товариства української мови імені Тараса Шевченка (нині “Просвіта”). Активний учасник багатьох міжнародних, всеукраїн! ських мистецьких і громадсько!політичних заходів. І писав. Перша збірка віршів “Мело! дія” вийшла друком ще 1965 року. А зараз йо! го творчий ужинок — понад 30 книжок. Це збірки лірики, поем, сатири і гумору, пародій, епіграм, шаржів, а також публіцистики. Твори поета перекладено багатьма мовами, вихо! дили окремими книжками в Москві та Наль! чику, добірками — в США, Канаді, Австралії, Білорусі, Молдові, Казахстані, Чувашії, Баш! кирії. Поет удостоєний багатьох літературних премій. Провідна тема творчості нашого земляка — культура мови. Його дослідження “Ну що б, здавалося, слова” стало настільною книжкою багатьох учителів!словесників. Хочеться побажати Анатолієві Бортняку невигасаючого натхнення, чистих джерел доброго здоров’я.
Про!читання · “Духовність — це саме той імператив, без якого наше життя так і залишиться одновимірним, пласким, заштрихованим у сіре”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

КОЛИ ЗДІЙСНИТЬСЯ ТАРАСОВА МРІЯ

тах, провокації, розправи над супротивниками, кволе зави! сання над стежкою, що прямує зі сходу на захід, постійне задку! вання, смикання ліворуч!право! руч, Європа!Азія; о, ця “мудра” метушня, ця багатовекторність як вияв сірості, ці євнухи!нашіп! тувачі…” Нестерпно гнітюча суспільна атмосфера сучасної України не може не змушувати упередзорі! ючого нашої журналістики бити на сполох: уже не раз народ наш, здобувши у боротьбі за на! ціональну незалежність вагому перемогу, незабаром знову втрачав усі здобутки і потрапляв у ще страшніше колоніальне яр! мо. Сценарій, за яким Україн! ська Народна Республіка 1917 року сповзла до колапсу, до бо! лю нагадує процес сучасного посіріння “багатовекторного” суспільства, бо дедалі відчутні! шою стає загроза заміни всіх отих “багатьох” векторів одним — північно!східним. Задля поря! тунку наше суспільство має яко! мога швидше вийти з мороку, в якому вершать свої чорні справи всі оті “поважні” злодії у законі, яким у нас ще й дозволяють си! діти у високих кабінетах. Щоб припинилося смертельно не! безпечне для країни “кволе за! висання” над стежкою нашої до! лі, мають відбутися докорінні зрушення в духовності народу. Пропонуючи державницьке рі! шення цієї проблеми, Михайло Сидоржевський в есе “Дорога до храму” (2001), присвяченому епохальному приїздові в Україну Папи Івана Павла II, наголошує: “Найголовніший ворог для нас — ми самі, наші гріхи і слабкості. І духовність — це саме той імпе! ратив, без якого наше життя такі залишиться одновимірним, пласким, заштрихованим у сіре. Навіщо прийшов до людей Христос?” Поставивши таке запитання, автор доходить логічної відпові! ді: “Щоб ми навчилися розрізня! ти добро і зло, правду і кривду, чорне і біле. І щоб ці поняття з розряду принагідних чи вигідних стали основоположними для людей. Оце і є дорога до Бога, місце якого — в глибинах серця кожного з нас”. На великий подив мільйонів чесних громадян, перемога по! маранчевого Майдану не вбе! регла Україну від реваншу куч! мізму. Чому ж не здійснилися райдужні помаранчеві сподіван! ня? У лютому 2004 року Михайло Сидоржевський (есе “За хмара! ми буде сонце”) стверджував: “Режим стоятиме до кінця у сво! єму прагненні самозберегтися при владі. Для цього використо! вують усе, що є під рукою. А “під рукою” є багато чого, і це ми ба! чимо: і провокації, й адміністра! тивні можливості, й фіскальні структури, і залякування, і брех! ливі масмедії, й фальсифікації, й фактичний контроль над кримі! нальними структурами, і награ! бовані мільярди. Але в них нема Віктора Ющенка! Він — наш. Не рухів! ський, не уенпівський, не пеер! півський чи ще чийсь, а — за! гальноукраїнський, національ! ний лідер. І не треба думати, що лише на Заході його підтри! мують. Звичайно, на Сході інші настрої, й тому є зрозумілі при! чини, але величезну перевагу має той політик, який не ділить Україну навпіл, не ріже по!жи! вому, не спекулює на цьому, не роздмухує попелу міжетнічних взаємин, а навпаки, закликає до порозуміння, до злагоди, толерантності, наголошуючи, що добрі й мудрі господарі!ук! раїнці повинні порядкувати так, щоб і інші мешканці нашого спільного дому не почувалися тут чужими”. Звичайно, Віктору Ющенку добре відома мрія Тараса Шев! ченка про українського Вашинг! тона. На жаль, він, як і багато ін! ших українців, не задумувався, чому саме Джордж Вашингтон став Тарасовою мрією. А річ, во! чевидь, у тому, що перший аме! риканський президент був не лише талановитим політиком, ай видатним полководцем, який після перемоги над ворогом не давав йому часу на відпочинок, а добивався нових і нових пере! мог, після яких на підписання во! рогові подавали не універсал про співробітництво, а тільки акт про капітуляцію. Мудрого лідера нації нерідко вшановують іме! нем її “батька”, а це означає: з однаковою любов’ю ставлячись до всіх своїх дітей!громадян ке! рованої ним держави, він не ли! ше може, а й зобов’язаний за! охочувати кожного за його добрі справи, карати — за недобрі вчинки, а тим більш за злочини. У тому і полягає трагічна помил! ка Ющенка, що він поставив на одну дошку і відданих синів та дочок України, які рішуче підтри! мали його на Майдані, й тих зайд, що завжди обзивали укра! їнців недобрими словами, вино! шуючи плани якщо не цілковито! го знищення України, то хоч би розриву її на шматки, якими, звісно, мала б володіти їхня “ма! тушка”!Расєя.
Про!читання · “Духовність — це саме той імператив, без якого наше життя так і залишиться одновимірним, пласким, заштрихованим у сіре”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ТВОРИ, ЩО ЗАПАМ’ЯТОВУЮТЬСЯ

Добірка віршів Василя Василашка у “Сло! ві Просвіти” привернула мою увагу щирим уболіванням за долю державної української мови, оригінальною образністю, афористич! ністю вислову, емоційною наснаженістю. Чи! таю ці вірші студентам Київського міжнарод! ного університету, де викладаю філософію, імені до душі, що сучасну молодь така поезія зацікавлює, спонукає до роздумів, навіть пе! реходу російськомовних українців на рідну мову: принаймні чимало замислюються над цим. Особливо сподобався вірш “На іспиті з української”, присвячений моєму колезі, про! фесорові нашого університету Іванові Ющуку. Запали в душу вірші “Серце Стуса”, “Ще раз про борг Україні…” Щира дяка Вам за те, що часопис публі! кує такі добірки у час розперезаної, нахабної русифікації ЗМІ, особливо телебачення, за умов перенасичення книжкового ринку росій! ськомовним читвом розтлінного, нерідко й антиукраїнського змісту. Коли читав добірку студентам і колегам, у нас виникла думка запропонувати видавни! чому центру “Просвіта” надрукувати збірку поезій Василя Василашка про мову. Як прос! вітянин з 1988 року (голова об’єднання “Про! світи” Львівського політехнічного інституту), письменник і давній шанувальник творчості цього автора, читач і шанувальник Вашого прекрасного національного часопису охоче долучився б до популяризації у пресі й на ра! діо такої книжки. Олег ГРИНІВ, доктор філософських наук, лауреат Огієнківської премії
Культурні події · “Камю у нас не переміг би”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ПОРОЖНІЙ ПАФОС КОРОНАЦІЇ

Болеслав ЖЛОМ Мені, дякувати Богу, ніколи не здобути перемоги на “Коронації слова”. “Дурний” інтелектуалізм нікому в цій країні не потрібний. Тиждень тому пан Юрій Логуш, презентуючи в Укрінформі черго! вий фінал конкурсу, обмовився: “Камю у нас не переміг би”. Ін! тернет!видання розтиражували цю фразу, а Інтернет!користувачі вволю потішилися, коментуючи її. А мені було сумно. За пошука! ми авторів масового читва ми за! буваємо про літературу — ту, яка отримує Ґонкурівську і Букерів! ську премії, ту, про яку протягом наступних століть леґіони нау! ковців пишуть статті й дослід! ження, ту, яка, зрештою, складає літературний процес. На жаль, цієї літератури наші конкурси і премії (всі, купно з Шевченків! ською) не помічають… 4 червня у театрі ім. І. Франка (бідний Каменяр!) відбулась уро! чиста церемонія вручення премій. Відкриваючи дійство, Юрій Логуш зазначив, що протягом дев’яти років існування “Коронації” було відкрито сотні письменників. Я сказав би, швидше, “письмаків”. Людей, які пишуть гримучою сур! жиковою сумішшю, яких іноді “по! читують” домогосподарки (примі! ром, дружини власників фабрик із виготовлення шоколаду) і дрібні офісні працівники. Ось вам пере! лік: Ірен Роздобудько, Лариса Де! нисенко, Люко Дашвар, Галина Вдовиченко… Дехто з них, до речі, був у залі. Ірен Роздобудько, ім’я якої неодноразово звучало, цього разу обмежилася скромною тися! чею гривень за п’єсу. Лариса Де! нисенко — письменниця, телеве! дуча і член журі в номінації “Рома! ни” — вручала премії. Андрій Ко! котюха до початку церемонії обій! мався з Роздобудько і Галиною Вдовиченко; Галина ж Вдовичен! ко, роман якої “Пів’яблука” вважа! ють одним із хітів торішнього книжкового сезону, виборола пер! шу, головну премію. Зі сцени лунав суржик, зал аж пахтів стилістикою а!ля Лобода… “Антикризову ґьол” я згадав не! дарма. Коли завіса посунулась, усі побачили на сцені… барабани! “Це Апокаліпсис”, — майнула дум! ка. Або Єрихон — ось загудуть ці барабани, й остання цеглина від! валиться від жалюгідних решток української літератури… Серед тих, хто “роздавав сло! нів”, були дуже відомі особистості: голова Шевченківської РДА Віктор Пилипишин, голова Шевченків! ського комітету Микола Жулин! ський, композитор Олександр Злотник, продюсер Едуард Клим, письменник (“почесний москаль української літератури”) Андрій Курков, кінорежисер Олесь Санін, видавець Іван Малкович тощо. Пи! липишин, вручивши премію від власного благодійного фонду “Ді! ти передусім”, пообіцяв наступно! го разу аж три премії; Злотник розказував, як іноді пише музику на вірші невідомих авторів; Санін жартував. Жартівливий пафос огортав ще паруючий труп літера! тури сумним серпанком. Отже, хто отримав перші пре! мії? У номінації “П’єси” було від! значено Г. Ботикіна із Сімферо! поля, який поганенькою україн! ською заявив, що написав кілька! десят п’єс, але оце вперше на них звернули увагу. Що ж, якщо пан Г. Ботикін пише так само, як говорить, то неувага до його тво! рів не дивує. Далі все пішло, мов “по нака! таній”. Цього року в “Коронації” з’явилась нова номінація — “Пі! сенна лірика”. Як розповів пан Ло! гуш, дружина вже кілька років вмовляла його взятися й за пісні. І ось — нарешті. Взялися… “Пісен! ним” журі керував композитор Анатолій Матвійчук. Відзнаку “Ви! бір композиторів” отримала лу! ганка Ольга Самарцева. Першу премію несподівано виборов про! заїк Тарас Антипович. “Я приши! зів”, зізнався він зі сцени. Вшано! вана відзнакою композиція Анти! повича називається “Осінній кі! берпанк”. Невже лірика? У номінації “Кіносценарії” се! ред відзначених були автори де! тективів і жахіть Наталка й Олек! сандр Шевченки та Олександр Жовна. Подружжя Шевченків створило сценарій фільму жахів “СтрахоРама” (певно, алюзія на відомий мультсеріал “ФутуРама”). “Сподіваємось, буде справді страшне кіно”, — пожартував ве! дучий. Другу премію виборов прекрасний режисер, драматург, незлецький письменник Олек! сандр Денисенко. Першу дали Віктору Абузярову за сценарій з дивною назвою “Фросина любов” (дивною, бо в українській мові іме! ні “Фрося” нема, є “Пріська”; от! же, за логікою і правописом, має бути “Прісьчина любов”). Головною інтригою, звичайно, була номінація “Романи”. Спочат! ку свій вибір оголосили видавці. “Клуб сімейного дозвілля” взявся друкувати роман Ірини Чернової (у ній можна було упізнати одну з торішніх переможниць Люко Даш! вар; Чернова з Херсона і на пре! зентації в книгарні “Є” зізналася, що погано розмовляє україн! ською); представник церкви ска! зав багато теплих слів про твір Марії Влад, присвячений Св. Йо! сипові, чоловіку Діви Марії. Мова пані Влад зігріла душу — вона й Олександр Денисенко були чи не єдиними на тій сцені, хто розмов! ляв чистою українською, а не сур! жиком. Нарешті, трійка переможців. Ними стали Юрій Сорока з істо! ричним романом “Іван Богун”, Максим Кідрук “Мексиканські хро! ніки” (також отримав відзнаку як “Кращий твір про подорожі” від журналу “Мандри”) і Лариса Вдо! виченко. Крім того, що роман “За! мок Гербурта” отримав першу премію, від фонду Арсенія Яценю! ка Open Ukraine пані Вдовиченко вручили сертифікат на переклад її роману будь!якою іноземною мо! вою. Як відомо, це один з напря! мів діяльності згаданого фонду (керує програмою пан Курков; пе! рекладають здебільшого твори самого Куркова, а ще Андруховича й Дереша). Вручала сертифікат дружина А. Яценюка. Пані Логуш додала трохи перцю й політики, зауваживши: “Сподіваємось, це перша відзнака з рук майбутньої першої леді України”. Зал був при! голомшений. Але таку саму фразу повторив і Юрій Логуш… Хочеться запитати: кому пот! рібна ця премія? Визнання? Чес! ний (і справжній) письменник му! сить цуратися такого визнання — коли ґламуровані буржуа “щед! ро” відривають від серця і банків! ського рахунка невеличку суму і, зверхньо позираючи на “ощас! ливленого” письмака, речуть про “відкриття сотні нових імен у лі! тературі”, або щось на кшталт “ми піднімаємо українську літе! ратуру!” Пафос, панове, порож! ній пафос…
Культурні події · “Камю у нас не переміг би”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

БОГДАН СТУПКА ЗАПРОШУЄ

Сергій КЛИМКО До складу журі увійшли поль! ський режисер Кшиштоф Зануссі, російський режисер Олександр Прошкін, грузинський актор Леван Учанейшвілі, “улюбленець жінок” Івар Калниньш, Іван Форгач, кіно! критик з Угорщини, білоруська ак! торка Тетяна Бовкалова та українка Руслана Писанка. Фестиваль одра! зу заявив про амбітну мету: підтри! мати ігрове кіно, формувати його високий соціально!культурний ста! тус, сприяти творчій молоді у сфері кінематографії, зміцнити культурні зв’язки між країнами!учасницями, популяризувати досягнення націо! нального кінематографа. Серед заходів, окрім перегля! дів, були майстер!класи учасників, “круглі столи” з питань кіновироб! ництва та гала!концерт кінозірок “Богдан Ступка запрошує…”, в яко! му взяли участь Леонід Ярмольник, Микита Джигурда, Лариса Кадоч! никова та інші зірки екрана. У конкурсній програмі — 14 картин з 10 країн світу, серед них дві українські. Поза конкурсом до Києва привезли стрічки Антона Корбайна, Стівена Содерберга, Та! кеші Кітано, Євгена Мітти тощо. Головною подією став приїзд Пітера Грінуея — британського ре! жисера, художника, письменника, володаря призів Каннського та Ве! неційського кінофестивалів, авто! ра фільмів “Книги Просперо”, “Ніч! на варта”. На відкритті пан Грінуей представив стрічку “Рембрандт. Я звинувачую!”, присвячену “Нічній варті”, картині голландця. За теорі! єю Грінуея, у картині багато прихо! ваних змістів. Крім того, пан Гріну! ей виступив із лекцією “Нові мож! ливості”, яку спільно з фестивалем організувувала Наталія Жеваго, дружина українського мільярдера Костянтина Жеваго. Пітер Грінуей розповів про своє захоплення цифровими медіа. Мультиекранну художню проекцію під музику композиторів!мінімаліс! тів Брайана Іно, Філіпа Гласа, Деві! да Ленга, можливо, кияни побачать восени. Головна теза режисера — “Кіно померло, хай живе екран”. Грінуей закликав не обмежувати творчість “прямокутною рамкою”, а винаходити нові способи есте! тичного діалогу. Найнесподіванішою зустріччю став майстер!клас Олега Кулика в ПінчукАртЦентрі: художник!ку! ратор, перфомансист, відомий як “людина!пес”. Голий митець, імі! туючи поведінку чотирилапого друга, об’їздив Америку і Європу. В Україну він привіз фільм!істо! рію “Олег Кулик: Виклик і прово! кація”. В галереї Кулик прочитав лекцію “Досвід просторової лі! тургії”, в якій поділився баченням відносин простору й мистецтва та продемонстрував кадри з но! вої роботи — театральної поста! новки “Вечірня Діви Марії” за од! нойменною месою Монтеверді, прем’єра якої відбулася в па! ризькому театрі “Шатлє” під час святкування ювілею “Дягелев! ських сезонів”. Учасниця фестивалю, арген! тинська режисерка Вів’єн Імар, що представила роботу “Три бажан! ня”, під час прес!конференції роз! повіла про своє українське поход! ження. “Мої дідусь і бабуся родом з Одеси, справжнє їхнє прізвище — Хмара”. Режисерка поділилася враженнями від прогулянок Киє! вом: “Я побачила нарешті в Україні те, що знала за фотографіями”. З чотирнадцяти конкурсних картин журі вирішило відзначити десять. Головний приз отримав фільм Горана Марковича “Турне”. За словами членів журі, це було од! ностайне рішення. Приз за найкращу режисерську роботу отримала Паула Хернандес з Аргентини, що представила на Пітер Грінуей фестивалі стрічку “Злива”. Це її шоста робота. Британець Лол Кролі отримав нагороду за найкращу оператор! ську роботу у фільмі Дуейна Гопкін! са “Кращі Речі”. За відгуками дея! ких глядачів, це був найсумніший фільм. Відзнаку за найкращу музику до фільму здобули німці Кристоф Блейзер та Штефен Калес (“Фін! ське танго”). Найкращим виконав! цем чоловічої ролі визнали Антоніо Бірабенту за участь у картині “Три бажання” (Аргентина). Приз за найкращу жіночу роль поділили Світлана Крючкова та Світлана Свирко (фільм “Місяць у зеніті”, Росія). Актора Любомираса Лаусіа! вічуса (“Вогельфрай”) визнано найкращим виконавцем чоловічої ролі другого плану, а Дануту Стен! ку з Польщі — жіночої (“Ще раз”). Із двох представлених вітчизняних стрічок визнання отримала одна — “Контракт” Віри Яковенко нагород! жено дипломом “За гарний актор! ський ансамбль”. Нагороди отримали й організа! тори фестивалю: Богдан Ступка став почесним громадянином Киє! ва, а голова журі Кшиштоф Зануссі одержав орден Ярослава Мудрого V ступеня. На жаль, не обійшлося і без не! доречностей. Окремою історією став прийом режисера — під час церемонії ведучі назвали його па! ном Грінвелем. Час анонсованої лекції суттєво розтягся, бо техніки не могли підключити комп’ютер ре! жисера до кінопроектора, а потім і до гучномовців, через що Пітер Грінуей публічно зауважив: якщо хтось збирається робити кінофес! тиваль, то має подбати про належ! ну технічну підготовку. Британець також був змушений нагадувати прес!службі фестивалю про пра! вила поведінки із представниками ЗМІ. Чомусь організатори не забули “о вєлічії руского оружія”: на цере! монії відкриття лунала російська пісня “Ваша свєтлость”, а на зак! ритті — пісня із фільму “Кадєти”, який прославляє героїку імперії кінця ХІХ століття. Хотілося б також зазначити провінційний рівень проведення церемоній із виконав! цями на кшталт караоке та висту! пом Жоріка Делієва з Борисом Барським. Фестиваль відбувся у театрі імені І. Франка, кінотеатрі “Жов! тень”, Будинку кіно, ПінчукАртЦен! трі та галереї “Лавра” в межах фес! тивалю “I Love Kiev”, присвяченого Дню міста, що об’єднав кіно, фо! тографію, музику та живопис. Ціка! во, що під час церемоній лунала музика з кінофільму “Ідеальне міс! це”, що не брав участі у фестивалі, написана американським авангар! дистом Майком Патоном. На завершальній прес!конфе! ренції генеральний продюсер Фе! дір Крат заявив, що Київський міжнародний кінофестиваль обо! в’язково відбудеться і наступного року, вже формується склад його учасників і картин. Члени журі висловили побажання взяти на себе відповідальну роль суддів ще не один раз. За словами орга! нізаторів, на наступний Київський міжнародний кінофестиваль гро! ші будуть, — цього року захід обійшовся в чотири мільйони гри! вень, що їх вдалося зібрати попри фінансову кризу. Київський міжнародний кінофестиваль відкрив його пре# зидент, народний артист України, художній керівник Націо# нального академічного драматичного театру імені І. Фран# ка Богдан Ступка. Дехто може згадати попередника Київ# ського фестивалю кінофестиваль “Золотий Бриг”, який ви# ріс із бердянської “Бригантини”, де Богдан Сільвестрович так само президент. Організатором першого Київського міжнародного кінофестивалю став продюсерський центр “Арт#про”, який також підтримував “Бриг”. На церемонії відкриття Ступка парадоксально охрестив фестиваль “Зрі# лістю” на противагу “Молодості”, що має вже солідну істо# рію, і висловив сподівання, що він невдовзі стане фестива# лем категорії “А”.
Світло і тіні · “І визнання, і честь, і відповідальність”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ЩАСТЯ ЗУПИНЕНОЇ МИТІ 250 фотошедеврів із 39 країн

Василь МАРУСИК Фотомитці багатьох країн ще раз хотіли ствердити мрію Фауста: “Мить зупинено!” 6 червня фотогалерея Василя Пилип’юка спіль! но з Львівською обласною громадською організа! цією “Центр ініціатив Львівщини” за підтримки Мі! ністерства культури і туризму України провела Катерина Ломоносов (Ізраїль). “Жовтень уже тут” Судіп Роухоудхурі (Індія). “Ранішня молитва” Василь Пилип’юк Перший міжнародний салон художньої фотографії “Світло і Тінь — 2009”. Захід відбувся під патрона! том Міжнародної федерації фотомистецтва при ЮНЕСКО (FIAP) — найбільшої й найавторитетнішої організації в галузі фотомистецтва. Фотосалон присвячено тематиці відображення у фотографії неординарних митей екстремального спорту й екстремальних ситуацій у спорті, надзвичайних си! туацій, а також гумору. До участі запрошено професійних фотографів, фотоаматорів, фотоклуби та фотографічні об’єднання з України та світу. Підготовчий етап та прийом конкурсних робіт тривав до кінця берез! ня, а вже у квітні конкурсна комісія обрала найгідніших переможців за стандартами FIAP. До журі фотосалону запрошено фотохудожників зі світовими іменами. Зокре! ма, голова журі — Сергій Бусленко (Україна), серед членів — Микола Тинкалюк (Україна), Віллі А. С’юс (Люк! сембург), Герберт Гмайнер (Австрія), Йорг Мюллер (Ні! меччина). Авторів найкра! щих робіт нагородили меда! лями FIAP та медалями фо! тосалону “Світло і Тінь”, а та! кож дипломами Національ! ної спілки фотохудожників України. Планують видати каталог, до якого увійдуть найкращі фотороботи. У рамках фотосалону — проведення благодійної акції “Очима майбутнього” з від! новлення дитячих фотогур! тків у Львівській області, спря! мованої на залучення дітей і молоді до культурно!мис! тецького життя країни та ви! ховання нового покоління фо! томитців. Як зазначив лауреат На! ціональної премії України ім. Т. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, голо! ва фотосалону Василь Пили! п’юк, цей фотосалон став першим заходом такого рів! ня на Львівщині, а його тема! тика сприяла залученню як! найширшої аудиторії. Отри! мати право на проведення салону FIAP — водночас і визнання, і честь, і відпові! дальність. Щороку в світі організовують близько 130 фото! салонів, у яких беруть участь провідні фотомайстри з багатьох країн світу. Завдяки цьому проекту органі! затори прагнули ознайомити мешканців Украї! ни зі світом художньої фотографії, привернути увагу громадськості до цього особливого виду мистецтв, а також допомогти молодим талан! там заявити про себе. Тому захід, безперечно, став помітною подією у мистецькому та соціаль! но!культурному житті не лише Львова, а й усієї України, сприятиме підвищенню іміджу нашої країни серед світової культурної спільноти. Як повідомив ініціатор й організатор фо# томистецької акції, професор, автор 65 фо# тоальбомів Василь ПИЛИП’ЮК, на конкурс завдяки ЮНЕСКО було представлено понад три тисячі фотографій із 39 країн світу. Журі відзначило найкращих: золоті медалісти Та# рас Голова, Сергій Неупокоєв (Україна), Яцек Швіц (Польща), Діна Бова (Ізраїль), Тран Фонч (В’єтнам), Боб Норріс (Англія), Акім Копф (Німеччина), Луїс Альберто Франке (Аргентина), Ромаїн Неро (Люксембург), Ма# чей Дубинські (Польща). Мрію Ґете про щастя зупиненої миті втілили не тільки художники, а й фотомитці. Протягом місяця львів’яни і гості міста мають можливість відчути мить у фотопоглядах майстрів. Володимир Пилип’юк (Україна). “Вісники радості”. Диплом Національної спілки фотохудожників України Тран Фонг (В’єтнам). “Погляд” Золота медаль фотосалону “Світло і Тінь” Андрій Золочевський (Україна). “Ностальгія” Гран#прі фотосалону “Світло і Тінь”
Здоровий спосіб життя · “Активна громадянська позиція — сімейна традиція Куків”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Олександр ЛИТВИНЕНКО Фото автора Прогулюючись дніпровською набережною в Гідропарку, натра! пив на незвичайний майданчик, де просто неба — понад сотня спор! тивних тренажерів. Такий “трена! жерний зал” важко знайти у Києві навіть за великі гроші. А тут — без! платно, тренуйся досхочу. Тож не дивно, що на майданчику завжди велелюдно. А створив це диво не меценат! багатій, а скромний науковець Інс! титуту кібернетики ім. В. Глушкова Юрій Кук. З його ініціативи умільці! ентузіасти спроектували і зварили з промислового металобрухту різ! номанітні пристрої для тренування м’язів спини, ніг, рук тощо. А для підтримання порядку на майданчи! ку й виготовлення нових спортив! них споруд організували громад! ську благодійну організацію “Спорт для всіх”, що існує на пожертви постійних відвідувачів. Головою об! рано Юрія Васильовича, який щод! ня показує приклад молоді, трену! ючись на майданчику. Така активна громадянська по! зиція — сімейна традиція Куків, хоч сім’ю Юрко знайшов чотирнадця! тирічним. Його дитинство минуло в дитячому будинку Донецька. Сиро! тинець — це завжди казенний дім, хоч як його прикрашай. Жили там у повоєнні роки бідно. Проте у дит! будинку Юркові прищепили почут! тя колективізму. Діти інтуїтивно трималися гурту, ділилися остан! нім. Самозакоханих егоїстів серед них не було. Часом Юрій, як й інші однокашники, замислювався: хто його батьки? Звідки він? Хлопцеві минав чотирнадцятий, коли його викликали до директора дитячого будинку. Той проcтягнув йому доб! ротний костюм: “Бери, вдома тобі такого не справлять”. Хлопець не встиг оговтатись, як до нього сту! пила незнайома жінка: “Я твоя ма! ти…” Разом з нею та чоловіком, як згодом виявилося, працівником КДБ, він приїхав до Києва. Як сьо! годні, Юрій Васильович пам’ятає той день, коли зайшли до залитої сонцем кімнати, де сидів невисо! кий згорблений чоловік у потерто! му синьому костюмі. То був його батько Василь Степанович Кук. Він заговорив до сина українською мо! вою, якої Юрко досі не чув. Хлопець довго не міг збагнути, чому його батьки часто втрачали навіть дріб’язкову технічну роботу. Чому “особіст” в Інституті кіберне! тики, де Юрій почав працювати піс! ля закінчення Київського держав! ного університету, ставився до нього вороже. Лише за горбачов! ської перебудови Юрій нарешті дізнався, хто насправді були його батьки. Василь Степанович Кук — один з головних командирів Укра! їнської Повстанської Армії, очолю! вав її діяльність у Кам’янець!По! дільській, Вінницькій, Київській та Житомирській областях. Після смерті Романа Шухевича перейняв командування УПА на себе. Після розгрому підпілля українських на! ціоналістів Василь Степанович провів сім років за ґратами у київ! ській в’язниці. Там перебувала і йо! го дружина, мати Юрія Уляна Ники! форівна Крюченко. Лише через ба! гато років вони дізналися, що бра! та й батьків Василя Степановича, які не побоялися прихистити мало! го Юрка, заарештували і запрото! рили до Сибіру як “ворогів наро! ду”. Дід Степан так і не повернувся зі сталінських концтаборів… Нині Юрій Васильович працює в Інституті кібернетики над ство! ренням штучного інтелекту. А на дозвіллі не може обійтися без за! нять спортом на свіжому повітрі, долучаючи до здорового способу життя молодь. Ось тільки побою! ється, що найближчим часом май! данчик можуть зни! щити ласі до сто! личної землі забу! довники. Тож уже зараз разом з інши! ми ентузіастами ду! має, як захистити його. Василь Степа! нович Кук, який пок! лав життя на бо! ротьбу за незалеж! ність України, по! мер торік у похило! му віці. Його син Юрій теж по!своєму служить батьківщи! ні й рідному місту.
Здоровий спосіб життя · “Активна громадянська позиція — сімейна традиція Куків”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТРИВАЄ ПЕРЕДПЛАТНА КАМПАНІЯ НА ІІ ПІВРІЧЧЯ 2009 РОКУ Ми не збільшуємо ціну нашого видання на наступні 6 місяців, сподіваючись, що Ви станете передплатником найкращого культурологічного тижневика “Слово Просвіти”. Індекс 30617. Передплатна ціна: на місяць — 4,27 грн;

При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,27 грн. на 3 місяці — 12,36 грн. на 6 місяців — 23,42 грн. 0 9 0 2 3
Здоровий спосіб життя · “Активна громадянська позиція — сімейна традиція Куків”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ш е ф ! р е д а к т о р Павло МОВЧАН Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Перший заступник головного редактора Ніна ГНАТЮК 279!49!47 Заступник головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279!49!47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278!01!30 (тел/факс)
Здоровий спосіб життя · “Активна громадянська позиція — сімейна традиція Куків”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

на 3 місяці — 12,36 грн; на 6 місяців — 23,42 грн. Економічна криза ще не є кризою українського духу!

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Сергій КЛИМКО 279!49!47 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270!55!57 Відділ коректури Олена ШУЛЬГА 278!63!69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278!63!69 Інтернет!редактор Євген БУКЕТ 279!39!55 Черговий редактор Надія КИР’ЯН Бухгалтерія 279!41!46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org.ua Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301223 Наклад у червні — 24 000 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. 4 820095 780016
Емблема «Просвіта»Просвітянин