Погляд · “Лише служіння Україні нас об’єднає у народ ”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Наша газета продовжує дискусію про єдність національно#демократич# них сил. Приводом для неї служить ювілейна дата — 20#річчя створення На# родного руху України. Аналізуючи історію, розмірковуємо над сьогоденням.
Слово Просвіти, №23 за 2009 рік
— Віталію Григоровичу, по# вернімося до початків незалеж# ності — до 1992 року. Щойно на референдумі народ України про# голосував за незалежну держа# ву. Але водночас на президент# ських виборах віддав перевагу представникові партійно#радян# ської номенклатури Кравчукові. А лідер Руху В’ячеслав Чорновіл вибори програв. Наскільки ре# альною могла бути в той період співпраця Руху з новою прези# дентською адміністрацією в ім’я розбудови держави? Чи справді президент Кравчук і його коман# да прагнули до такої співпраці, а Рух відкинув її? — Не відчувалося такої напо! легливості й рішучості. Президент міг неодноразово — відкрито, від! верто — звертатися до демокра! тичних сил (не окремих осіб з їх числа), наголошуючи на першо! рядних державницьких інтересах. Після тріумфального референдуму Президентові, який обстоював не! залежність України, повірили б. Тай безпосередніх прихильників се! ред лідерів Народного руху за пе! ребудову в нього було чимало. Нелогічності у тому, що на рефе! рендумі народ проголосував за не! залежну державу і водночас віддав перевагу представникові партійно! радянської номенклатури, на мій погляд, немає. Такі були суспільні настрої, така реальна ситуація. Не забудьмо, що обрали не просто колишнього секретаря ЦК КПУ з питань ідеології, а голову Верховної Ради, яка ухвалила Дек! ларацію про державний суверені! тет України, а рік потому — Акт про! голошення незалежності України. Роль у цьому Народного руху Укра! їни, рухівської Народної Ради була величезна, але й голови парламен! ту — не набагато менша. А час який був?! На очах розвалювався Союз, скасували 6 статтю Конституції СРСР, події в Грузії, Литві — і все це загалом об’єктивно висвітлювали ЗМІ. У цьому плані в Україні попере! ду були газети “Літературна Украї! на” (наклад зріс до понад 100 тис.), “Вечірній Київ” (так само 100 тис.), Українське радіо. Та й наш науко! вий журнал “СіЧ” (“Слово і Час)”, відкинувши академічну погорду, ак! тивно втручався в життя і мав нак! лад до 10 тисяч примірників. Кравчук фігурував часто у пре! сі, радіо! й телевізійних зустрічах, наголошував на прагненнях наро! ду, волі мас, на тому, що він не мо! же не брати до уваги активних гро! мадських протестів та ініціатив. Перечитую сьогодні інтерв’ю Л. Кравчука нашому журналові “Ми всі — один народ” (СіЧ. — 1990. — ч. 6) та “Ім’я їй — Україна” (СіЧ. — 1992.— ч. 1). Перше, коли він був головою Верховної Ради, друге — тільки!но став Президентом. Ви здивуєтеся: в цих розлогих ін! терв’ю з усіх найгостріших питань (зокрема, національно!духовних, мовних, питань про патріотизм, на! ціоналізм, про “оновлений” Союз і незалежність), немає нічого (чи майже нічого) від того Л. Кравчука, який, лавіруючи між В. Щербиць! ким і перебудовчими “гаслами”, незадовго перед тим учив Рух, яким йому треба бути. Натомість бачимо чітку позицію національно! го демократа, можна навіть сказа! ти “рухівця”. До речі, коли щойно обраного Президента запитали (те його інтерв’ю в журналі “СіЧ” вия! вилося першим у тодішній пресі) про часто згадувану “особливу “хитрість” Кравчука, він щиро від! повів: “Я хотів би бачити, як діяв би дехто з моїх опонентів, опинив!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
