Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Сторінка · с. 11сторінка оригіналу ↗

Оригінал українською · переклад оновлюється

Книзі вражень на Тарасовій горі — 120 років

Слово Просвіти, №23 за 2017 рік

Автор видавничого проекту, редактор, дизайнер та автор післямови до трилогії Анатолій Дупляк повідомив, що роман-трилогія вийшов накладом 300 примірників. А хотілося б, щоб він мав наклад 30 тисяч. Шукаємо кошти і можливості. За його словами, авторка здійснила велику архівну роботу, ознайомилася зі спогадами сучасників Тараса Шевченка, листуванням поета, його щоденником, працями перших біографів і дослідженнями сучасних шевченкознавців. “До висвітлення таких найпотаємніших порухів людської душі, як кохання, замало лише літературного вміння, тут потрібно бути неабияким тонким ліриком і знавцем жіночої логіки, — наголосив Анатолій Дупляк. — Антонія Цвід, реалізуючи творчий задум, вповні відтворила всеосяжну палітру життя нашого Пророка. Незважаючи на ризикованість теми, вона зуміла стисло і яскраво явити нам живого, сповненого емоцій поета і бранок його серця”. На презентації роману-трилогії Антонії Цвід чудово відтворили образ Т. Шевченка у фрагментах з роману Герой України, Шевченківський лауреат Анатолій Паламаренко, заслужена артистка України Лариса Недін, заслужені діячі мистецтв Василь Неволов та Василь Довжик, керівник театру “Перетворення” Кирило Булкін. Присутніх полонив своїм співом і грою Шевченківський лауреат, кобзар Василь Нечепа. Все це зафільмував телеканал КДТРК, записали радіоканали “Культура” та “Голос Києва”. На завершення презентації Любов Голота підсумувала: “Я прогнозую цьому романові цікаву долю. Існує думка, що кожна творча людина має три хвилі: перша — підносить митця, друга — яку він опановує після першого успіху, і лише одиниці сідають на третю хвилю. Якраз ця трилогія, три романи Антонії Цвід буде найуспішнішою хвилею. Я теж вважаю, що книга має вийти масовим накладом. Вона матиме і опонентів, і гарячих прихильників, але сьогодні — це окремішнє слово в художній літературі (не в літературознавстві) про наших видатних осіб. А тут ідеться про Генія, який у кожного свій, але ми любимо не пам’ятник, ми любимо справжнього Т. Шевченка і якраз цієї істини Антонії Цвід вдалося дотриматися. Роман викликає багато думок — від захоплення до критичних розмислів, але він дуже своєчасний. Твір Антонії Цвід матиме довге життя, на цю книжку будуть посилатися. Це трикнижжя покличе до життя інші твори, а так і повинно бути, коли відбувається неординарна літературна з’ява. І, насамкінець, хочу сказати про роботу автора видавничого проекту Анатолія Дупляка. Він її здійснив дуже добросовісно, дуже сумлінно. Це насамперед оформлення трикнижжя, ілюстративний матеріал якого став тими рамцями, які тримають портрети і героїв роману, і авторки. Отож крім можливих літературних відзнак ця книжка заслуговує також на особливу відзнаку автора видавничого проекту. Я щиро вітаю “команду двох сердець”, яка здійснила цей проект і бажаю щасливої дороги книжному втіленню “Возлюбленику муз і грації”. Раїса ТАНАНА, завідувач відділу Шевченківського національного заповідника, заслужений працівник культури України 5 червня виповнилося 120 років з того часу, як у першому народному музеї Кобзаря в Каневі — “Тарасовій світлиці” — з’явилася книга для запису вражень відвідувачів, які приходили вклонитися його священній могилі. Її появі ми завдячуємо вірному охоронцю поетової могили, талановитому педагогу, журналісту, письменнику Василю Степановичу Гнилосирову (1836—1900 рр.). Спершу він сам робив записи про людей, які приходили на Тарасову гору. Та були серед них і такі, які хотіли висловити свої враження від перебування на цьому святому місці. Тому вони робили записи на сторінках “Кобзаря”, що лежав на столі в “Тарасовій світлиці”, залишали автографи на ґратках огорожі навколо могили, на хресті. Отож Василь Степанович 1893 року замовляє спеціальну книгу, у якій Кобзареві шанувальники могли б залишати свої записи. Того ж року її виготовили, і називалася вона “Для розписок туристів на могилі Т. Г. Шевченка. Від В.Гавриша, 15.05.1893 р.” (Гавриш — це псевдонім, під яким він, хоч і рідко, але друкувався. — Т. Р.) Та з’явилася ця книга у Тарасовій світлиці лише через чотири роки: раніше покласти її не дозволяла місцева влада. Палкий шанувальник Кобзаря сам і розпочав цю книгу словами Т. Шевченка (Уривок із послання “І мертвим, і живим…”): …І всі мови Слав’янського люду — Всі знаєте. А своєї Дастьбі… Колись будем І по/своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже, — Отоді ми заходимось!.. …………………………….. Чи так, батьку отамане, Чи правду співаю? Т. Г. Шевченко Виливаю свою душу Твоїми словами О. Гавриш Останні два рядки Василь Степанович узяв зі своєї поезії “Тарасові Шевченку на той світ”. Цілком зрозуміло, чому саме такими словами він розпочав цю першу книгу вражень. Адже бачив, що більшість із тих записів, які робили люди на огорожі навколо могили, на сторінках “Кобзаря” — російською мовою. Тому, починаючи першу книгу вражень, він ніби націлював Кобзаревих шанувальників робити записи українською мовою. Першим, хто розписався у цій книзі 5 червня 1897 року, був відомий український композитор, основоположник української музики Микола Віталійович Лисенко зі своєю родиною. І з того часу люди почали в книгах залишати не тільки свої прізвища, а й думки, почуття, побажання. За 120 років зібралося близько 70 томів цього своєрідного літопису любові народної до Кобзаря. Перші чотири книги 1897— 1916 рр. зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Книги від 1917 року і донині — у фондах Шевченківського національного заповідника. Сторінки цих книг списані різними людьми, в різний час, зроблені вони тушшю, чорнилом, олівцями: чорним, фіолетовим, червоним, коричневим. Перечитуючи ці незвичайні записи на пожовтілих від часу сторінках, розумієш, ким був Тарас Шевченко для народу і якою великою була любов до нього. Тож перегорнемо сторінки перших чотирьох книг вражень 1897—1916 рр. Уже з перших записів довідуємось, що до Тараса люди несли не тільки свою любов і шану, вони йшли до нього, як до живого: розмовляли з ним, радились, ділилися своїми думками, скаржились на тяжке життя. Люди називають Шевченка “батьком”, “рідним батьком”: Прощай, рідний, милий батьку,// Батьку України // Батьку милий, добрий Батьку// Я — твоя дитина.// Був у тебе на могилі // І плакав дрібними // То за твою добру душу // То за Україну. Так записав до книги вражень у 1897 році наш земляк, український поет, громадський діяч Яким Павлович Єрмолаєв (друкувався під псевдонімами “Яким Самотній”, “Яким Супига”, “Українець”). Цим найдорожчим словом назве він поета і в наступних своїх віршах, залишених на сторінках книг вражень: “Бо немає у нас Батька, що за нас молився” (вірш “На могилі”. 1897 р. С.61). Із наступних записів цього палкого шанувальника Шевченка стає зрозуміло: йому було не байдуже, що по селах “виростають калічені діти”, тобто діти, позбавлені можливості вчитися своєю рідною мовою: “Сини України з своїм словом ховаються, мов злодії люті”. Щоб цьому всьому покласти край, автор закликає: “Так скоріше скинь облуду, ворогом надіту”. Як до батька, приходили до Тараса його шанувальники і за благословенням. Влітку 1898 року з цим наміром прийшов сюди український громадський діяч, етнограф, педагог, активний член Братства Тарасівців, незамінний протягом двадцяти років керівник єдиної української книгарні при редакції “Київської Старовини” в Києві, наш земляк Василь Пилипович Степаненко зі своєю дружиною Марією (уроджена Стешенко, сестра відомого політичного діяча Івана Стешенка). До книги вражень вони записали: “Року Божого 1898 липня 20 дня завітав з дружиною своєю на могилу Батька Тараса, щоб здобу" ти благословення Батька Тараса. Василь Степаненко”. А нижче його дружина дописала: “Батьку наш, дай мені дух щирої справжньої українки. Маруся Степаненко”. Тут, біля дорогої могили поета, люди висловлювали віру в прекрасне майбутнє вільної незалежної України. “Кріпко вірю в національне відродження! Не словами, а ділами живе Україна. На" стане нова вільна сім’я, тоді згадаємо тебе, незабутній співаче, щирий Батько матері України! Твій “Кобзар” — довічна слава України”, — записав Кость Данилен- Запис Ольги, Петра та Анни Франків у книзі вражень Шевченкової могили у Каневі. 6 серпня 1909 р. ко із Слобідської України. А відомий український композитор, який неодноразово відвідував Кобзареву могилу, Микола Віталійович Лисенко 30 травня 1906 року до книги вражень записав: “Одвідали Батькову могилу. Подай нам, Боже, діждати кращих жаданих днів волі й світла України" неньки”. Перегортаючи пожовклі від часу сторінки цього своєрідного літопису любові народної до Кобзаря, можна помітити, що його могилу в різні роки відвідували видатні діячі української культури і мистецтва. Так, у першій книзі вражень (1897—1901 рр.) свої записи, автографи залишили: відомий український історик, публіцист, педагог О. О. Андрієвський, український політичний і громадський діяч, публіцист Ф. П. Матушевський, знавець української літератури, фольклорист, шевченкознавець В. М. Доманицький, історик української літератури, критик, публіцист, шевченкознавець, культурно-громадський діяч, академік С. О. Єфремов, український літературознавець, письменник, педагог Д. Лукіянович, українська письменниця О. Кобилянська, український лінгвіст, політичний, культурний і громадський діяч, професор С. Смаль"Стоцький, видатний педагог, історик, громадський і політичний діяч О. Барвінський, М. Комаров, український бібліограф, критик, літературознавець, фольклорист, лексикограф, голова одеської “Просвіти” М. Біляшівський, український археолог, етнограф, мистецтвознавець, академік АН УРСР (з 1919), Олена Пчілка (псевдонім, справжнє прізвище, ім’я та по батькові — Драгоманова Ольга Петрівна, в одруженні — Косач) — українська письменниця, фольклорист, етнограф, громадський діяч, мати Лесі Українки), М. Вороний — український поет, критик, історик, діяч театру, журналіст, перекладач, В. Розвадовський, український художник, педагог, Б. Грінченко — український письменник, педагог, мовознавець, громадський діяч, голова київської “Просвіти” та багато інших Кобзаревих шанувальників. І на кожного зних перебування на Шевченковій могилі, в “Тарасовій світлиці” справляло незабутнє враження. Ось як згадувала про своє перебування біля усипальниці Кобзаря 1910 року дочка Івана Франка Анна Франко-Ключко: “Групами стали ми виходити на могилу… Скрізь ми чули українську мову, й наші серця раділи та горіли великим щастям, що нам пощастило прийти на могилу нашого Батька — пророка… Нема слів, щоб висловити нашу радість: ми в серці України, на могилі Тараса. Ми припали ниць, цілували святу землю, ронили сльози, складали свої гарячі серця на груди нашої неньки…” (Анна Франко — Ключко. “Іван Франко і його родина”. // Дзвін. 1994. №2"3. С.136) А на українського письменника М. Вороного неабияке враження справило перебування в першому народному музеї Кобзаря 1914 року: “Коли ми входимо вперше в незнаний ще храм або наближаємось до святого місця, то ступаємо обережно і з затаєною цікавістю розглядаємось кругом. В ту хвилину всю нашу сутність переймає побожний настрій і почуття пошани до того місця. Те саме почуваємо ми, переступивши поріг Тарасової світлиці. Відчувається, що в цій просторій кімнаті, чепурно прибраній рушниками й плахтами, прикрашеній великими портретами поета, витає дух нашого національного Генія. Боязко сполохати урочисту тишу — обмінюємось кількома короткими фразами впівголоса або пошепки…” (“Рада” ,1914, 10.06, №129.) Тут хотілося б зазначити, що Микола Кіндратович побував на Шевченковій могилі, в “Тарасовій світлиці”, в день Святої Трійці 25 травня 1914 року, про що і засвід" чує його автограф, залишений на одній зі сторінок книги вражень. Неможливо розповісти про всіх поетових шанувальників, які приходили до його могили, про їхні записи, залишені на сторінках книг вражень, та можна сказати одне: в усі часи, хоч би які вони були, поетова могила ніколи не бувала самотньою, до неї завжди ішли люди.

«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин