“Людина, її життя визнаються в Україні найвищою · соціальною цінністю”. Наука і «Просвіта» · с. 2сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті ««Правда і любов на нашій стороні»», с. 1
Закінчення. Початок на стор. 1 «Правда і любов на нашій стороні»
Слово Просвіти, №23 за 2021 рік
Якщо продовжуємо визнавати нашу “самоталановитість”, то чому бюджетне фінансування науки в Україні за останні роки сягнуло історичного мінімуму (0,16–0,2% ВВП), що є найнижчим світовим показником? На тлі цього злидарства ще тривожнішим виглядає стан “університетської науки”. У загальному фінансуванні наукові роботи вишів становлять лише 3%, що в 7–10 разів менше передових країн. Витрати на одного студента в Україні на 2–4 порядки менші, ніж, наприклад, у Фінляндії, США, куди “їздять” за досвідом поважні міністерські команди. Але “Якби ви вчились так, як треба…”. На поверхні завжди з’являється усталений аргумент нестачі коштів, оскільки йде війна. Заради правди, то ситуація була не кращою щодо підтримки науки і напередодні російської агресії. Виникає природне запитання: а чому ж тоді народ продо
Тетяна ДІГАЙ, м. Тернопіль
Літературний контекст книги Книга, про яку йдеться, належить до жанру автобіографічних нотаток, заснована на суб’єктивно-ретроспективних спогадах автора, при цьому осмислення певних подій життєвого шляху, вчинків і рішень теж суто авторське і відбувається із залученням великої кількості документальних світлин.
Кілька слів про автора Степан Степанович Костишин з 1987 по 2001 рік займав посаду ректора Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича. Він – наш земляк, родом із села Звиняча Чортківського району Тернопільської області (“я був і завжди залишатимуся представником унікальної родини – “звиняцької конгломерації” …Звиняцький гарт – це те, що додавало мені сили і допомагало долати труднощі у будьяких ситуаціях”). Ось як представляє почесні регалії нашого відомого краянина журналіст і краєзнавець Михайло Ониськів у своїй книзі “Житіє в абетці И-Я”: академік вищої школи та Екологічної академії України, заслужений діяч науки і техніки України, почесний доктор Саскачеванського (Канада) та Сучавського (Румунія) університетів, почесний член Міжнародної організації університетів “Phi Beta Delta” (США), почесний громадянин міст Чернівців і Лок-Хейвена (США), визнаний “Людиною року 2000–2001” Міжнародним біографічним центром міста Кембридж, Велика Британія.
Упродовж тривалого часу Галичина була під владою кількох держав: Австро-Угорської імперії (до 1918 року), до 1939 року тут панувала Річ Посполита, а згодом по черзі її окуповували радянська та німецька влада.
Автор народився 7 лютого 1932 року, за часів Польщі, а восени 1939 року в село прийшла радянська влада. “Замість “Рідної школи” я пішов у перший клас радянської школи, у якій я провчився два навчальні роки. Влітку 41-го року в село зайшли німці, отже, я став учнем третього класу “Прилюдної народної школи з українською мовою навчання”. Після відступу вжує утримувати на шиї цілі клани “кровосісів” – від тупицьких, волкових, медведчуків і до членів наглядових рад (збанкрутілих держпідприємств) з їх багатосоттисячними окладами? Чому народні кошти використовуються не для освіти, а для сотень українофобів “бужанинського” типу? Чому не сплачують мільярдні бюджетні борги “офшорники”? Хіба не сором говорити про те, що згідно з Конституцією України (ст. 3), “Людина, її життя… визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”, коли платність вищої освіти дійшла своєї абсурдної межі, а якісна і доступна освіта в більшості сільських шкіл (близько 9 тис.) стає недоступною. Знання з базових дисциплін сільських школярів утричі слабші міських. Немає швидкісного Інтернету, укомплектованих літературою бібліотек, належної соціокультурної інфраструктури. На дослідження, наукові та науково-технічні розробки МОН (передусім університетів) з бюджету 2018 р. виділено лише 1,047 млрд грн (половина коштів, витрачених на парламентські партії). Таку ж тенденцію збережено і в 2019– 2020 роках. “Убогоздатність”
вишів демонструється мізерністю власного фінансування науки (менше 0,5% від загальних витрат, а 2016–2017 рр. – 0,06– 0,07%).
Зате, починаючи з 2016 р.,
державне (народне) утримування політичних партій – 167,6 млн грн; 2017 – 442,4; 2018 – 513,7; 2019 – 565,7; 2020 – 283,5. Усього – майже 2 млрд грн.
Створюючи новий університет під егідою Президента, варто визначитись, а що буде зі “старими” (понад 600 вишів, 1,5 млн студентів). Бо єдиним “університетом сонця” (за Кампанеллою) не змінити ситуацію. Прогрес відбудеться, поставивши інтелект і освіченість нації в основу загальнодержавної політики. Пам’ятаймо слова Aтатюрка, викарбувані на університетській брамі, що стали філософією життя нації: “Істинним дороговказом є знання й наука”.
Ігнорувати визнані світом цінності можуть лише три категорії правлячої “еліти”: деспоти, зайди, лихварі. За період відновленої української незалежності вдалося “пожити” з усіма. І завдання громадянського суспільства – позбавитися владно-олігархічного тромбозу. Вірю, що Українцям це під силу, “бо правда і любов на їхнім боці”.
Георгій ФІЛІПЧУК
Титанічна робота і збереження сакральної спадщини У другому розділі – “Наукова мрія і реалії життя” Степан Степанович згадує роки студентства: як мріяв про геологію, а доля, замість мрії, скерувала на біолога, з гумором описує курйози студентської практики, резюмує над тим, що займався стадіонами, парками та замість науки “пахав” цілину в казахстанських степах…
“Успішні кроки спільними зусиллями” – третій розділ життєпису й найважливіший, адже тут йдеться про роботу, а згодом і керування університетом у найскладніший період становлення і здобуття державної незалежності. У 1965 році успішно захистив кандидатську дисертацію, а у 1985-му здобув ступінь доктора біологічних наук. П’ятнадцять років був проректором, у вересні 1987-го вперше обраний колективом на альтернативній основі ректором ЧДУ, який з 1989 року носить ім’я видатного письменника Буковини Юрія Федьковича. З 2001-го – почесний професор рідної Альма-матер. Треба віддати належне панові Степану: у нотатках цього розділу читач не знайде плачів і скиглень про те, як було непросто керувати вишом у цей період, скільки пішло здоров’я та нервів на вирішення загальних проблем та діяльність, спрямовану на подальший розвиток і процвітання вишу! Дозволю собі процитувати рядки з давнього інтерв’ю Степана Костишина (часопис “Тернопіль”, № 33/1991): “А ось про те, як залегко мені тут живеться, ви запитали недаремно… Я дуже заздрю моїм попередникам, яким вдавалося так довго працювати на цій посаді”.
Робота була зроблена титанічна! Тут немає змоги назвати усі напрямки ректорової діяльності, але бодай декотрі позначу: збереження сакральної спадщини, в результаті якої архітектурний ансамбль ЧДУ включений до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕС КО; відродження юридичного та економічного, поновлення філософсько-теологічного факультетів; створення першої в класичних університетах кафедри музики. А ще хвилюючі миті листопада 1990 року, коли на головній будівлі ЧДУ було встановлено Національний прапор України!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
