Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Люди серед людей · “Я хотіла би повернутись, але це тільки в казці можна перестрибнути в минуле життя. Тепер там і небо, мабуть, інакше…” · с. 6сторінка оригіналу ↗

Люди з Міста Марії

Слово Просвіти, №23 за 2023 рік

Олена БОНДАРЕНКО Продовження. Початок у ч. 20 за 2023 р. Оповідь друга. Снітовські Анна – мама, економістка Олександр – інженер-механік, економіст Діти: Софія, 2005 р., Марія, 2013 р. Марія: – Мій найкращий друг – сестричка Софійка. Вона все-все розуміє. І дуже розумна. Я люблю малювати і дивитися мультики, особливо Діснея. У мене багато друзів, бо товариська. Ми були в нашому будинку, а потім ховались у підвалі. Ще прийшла наша родичка Аліна, їй 18 років, але вона як мала дитина, постійно сміялась і била мене. Я її боялася… Спочатку ми виїхали до тітоньки на дачу, потім забрали матусиних батьків і рушили до родичів на Черкащину. Діставались аж 12 годин. А потім оселились у Києві. Сестричка якраз вступила до університету – набрала аж 200 балів! У мене немає улюблених іграшок, бо всі улюблені. Вони залишилися вдома, у Маріуполі. Я хотіла би повернутись, але це тільки в казці можна перестрибнути в минуле життя. Тепер там і небо, мабуть, інакше… Ким я хочу cтати? Це дуже серйозне запитання, я ще не замислювалася над ним. Анна Снітовська Матуся говорить, що головне – бути чесною і відповідальною людиною… Анна Снітовська: 1. Думки вголос – З чоловіком ми мали власний “малий і середній бізнес”: пекарню-кав’ярню і пекарню-крамницю. Кав’ярня згоріла вщент. Пекарня-крамниця майже вціліла, там було сучасне обладнання – піч, тістомісилка… Техніку всю розграбували – комп’ютери, принтери. Документи, плінтуси пустили на вогнища. Мій конкурент тепер на нашому колишньому місці процвітає. Ні, у нас не виникала думка, що лишилися б – і ми процвітали. Який сенс заробляти гроші, якщо ти – раб, себе ненавидиш? (Плаче). Так, я теж вважала їх (росіян. – О. Б.) братами. Ілюзії розвіялися. Хіба це брати? Хіба це взагалі люди – ті, що спалили моє місто разом із дітьми, загнали нас у підвали, перетворювали на тварин?.. Я ніколи не зможу підкоритися їхній владі, їхнім “законам”, співати їхній “гімн”. Я б ніколи не пішла на угоду із совістю. Який приклад я би подала дітям? Вороги заволоділи моїм майном, але душу я їм не віддам. Гроші для мене ніколи не були метою, лише засобом: бути вільною, чинити, як хочеш. Я і Сашко (чоловік. – О. Б.) любимо подорожувати. Ходити в музеї, відчути країну, її людей, побачити світ і життя в усьому розмаїтті – оце справжня радість. Ось для чого існують гроші. Які ми були щасливі!.. У нас дивовижна сім’я. Щовихідних зустрічались у мами, десятеро найрідніших. На березі моря, в Білосарайці (Білосарайська коса. – О. Б.) всією сім’єю побудували двоповерхову дачу, у кожного була своя кімната, а мансарда – для гостей. Родинні свята, подорожі, в які вирушали до двадцяти людей. Ми з чоловіком купили великий будинок, з трояндами і туями у дворі, машину “Мазда”… 2. Потрясіння Я пекла хліб до 2 березня, поки не вимкнули світло. За хлібом стояли по сто людей. У мене ще залишались якісь продукти, кажу: “Беріть”, а вони так дивно на мене дивляться: “Ну, гаразд, візьму сто грамів сиру…” Люди не могли й на мить припустити, що у ХХІ столітті з них так можуть знущатися: холод, темрява, голод… Потім ми почали роздавати продукти з того, що ще лишалося на складі. Решту завезли рідним, передали родичам. Бензину вже не було, транспорт у місті не ходив. Носили пішки, кілометрів з вісім, харчі мамі, батькам кумів. Дорогою люди кидалися навперейми: “Гдє ви ето взялі?” Якось ідемо з торбами повз супермаркет, а там народ гребе все підряд. Б’ються, очі безтямні. Чоловік тягне ящик коньяку, щасливий безмежно. “Брати” змусили притомних людей перетворитися на звірів, робити те, що зроду не робили б у мирний час. Зі стоматологічних кабінетів несли крісла, свердла, із салонів краси – все, що було, а що не винесли – потрощили. Ми щоразу, як ішли до батьків, боялися, що нас приб’ють, аби забрати їжу… Довкола все вибухає, палає, люди щодня виїжджають, а надвечір повертаються, бо виїхати нема як. Багато хто й не повернувся – на вулицях розстріляні машини, загиблі люди. Страшні бої були, здавалося, що виїхати вже не вдасться, тут і поляжемо всі. Забрали батьків з восьмого поверху – за тиждень до того, як у їхню квартиру поцілив снаряд. І батьків, і 97-річного дідуся, і 92- річну бабусю. Батьки під час обстрілів у підвал не спускалися, не могли стареньких самих залишити. Поки батьки носили лахи, в машину летіли осколки. У свекрухи була квартира на першому поверсі, то вона запросила моїх до себе, мовляв, безпечніше. Ви будете сміятися, але в її квартиру теж снаряд прилетів, щоправда, не розірвався… Одного дня взяла я з нашого магазину солодощі, які ще лишилися, несу дітям – ви ж знаєте, солодким можна трохи вгамувати страх, депресію. Перетинаємо балку й бачимо: горить наша вулиця. За димом нічого не видно. Чи наш будинок цілий, чи то він горить – невідомо. А діти в домі. Й я не знаю, чи живі. Найбільшого жаху в житті я зазнала в ті секунди, коли бігла до свого дому і за димом його не бачила… Виявилося, що було пряме влучання в будинок неподалік. Там жили наші друзі. Мама – моя ровесниця, тато, двоє діток – хлопчик і дівчинка, їхні бабуся та дідусь. Ми думали, що вони загинули. Всю ніч плакали. А вранці сусід сказав, що всі врятувалися – встигли вибігти, поки вогонь розгорявся. Знову плакали – від радості… 3. Вихід Я вже казала, що мої батьки й дідусь із бабусею опинились у квартирі свекрухи. Я їм носила їсти. Коли не прийдеш – вони плачуть, здавалося, що ридають день і ніч. Мама була заступницею головного лікаря, тато очолював “Азовліфт”, дідусь – ветеран Другої світової. Люди зі стрижнем, вони ніяк не могли отямитися від цього страшного сну… Словом, почали ми збиратися. Спочатку до Ялти вивезли дітей (Ялта – містечко в Мангуському районі Донецької області, на березі Білосарайської затоки, 25 км від Маріуполя. – О. Б.), до родичів, там були світло і зв’язок. В Ялті отримали на телефон знімок палаючої батьківської квартири. Ми з Сашком поїхали назад. Увесь Маріуполь був немов велетенський смолоскип. Дісталися додому, почали збиратися. Куди їдемо, що робиться в Україні – не знали нічогісінько, бо не було жодного зв’язку. Багато хто з Лівого берега їхав до центру, чомусь була думка, що центр не постраждає. Але саме центр увесь і згорів. Драмтеатр, лікарні, магазини… Коли вирушали, в місті ще були наші. Їздили танки. Наші воїни відступали. Повільно, зі страшними боями, ще місяць після нашого виходу. Пройшли все місто і зайшли на “Азовсталь”… (Плаче). Маріуполь відтягнув на себе величезні сили ворога. Кораблі, літаки, танки. Летіла неймовірна кількість ракет, небо сяяло, як удень. Хлопці взяли на себе всю Україну. Це був великий, безмірний подвиг. Поки вони трималися, Україна трохи отямилася. Багато місцевих пішло в Тероборону. Мій кум Сергій пішов у ТрО, зник безвісти, востаннє виходив на зв’язок із батьками 18 березня. Наші волонтери під суцільним вогнем до останнього розвозили людям воду, скільки їх теж полягло… Ще до від’їзду, 2 березня, бачила в місті двох поліцейських, вони затримували мародерів. А більше ні пожежників, ні рятувальників, ні поліції не бачила. Люди горіли живцем, кричали під завалами, і нікому було ні гасити, ні розбирати завали. Тут людина стікає кров’ю, а тут інші біжать по їжу… А на “Азовсталі” був не лише “Азов”. Там був заледве не весь Маріуполь. Морпіхи, Тероборона, медики, місцеві, хто міг Олександр і Анна на шкільному випускному старшої донечки Софійки Марійка, найменша в родині Снітовських тримати зброю, мирні… “Азовсталь” – це форпост, який не має прикладу в історії… Тато подруги моєї старшої доньки, у мирні часи – працівник СТО, разом із побратимами з ТрО був оточений у кінотеатрі “Савона”, що на проспекті Будівельників. Росіяни всіх розстріляли. У нього влучило три кулі, одна з них – у хребет. Вороги вирішили, що всі мертві. Коли забралися геть, він поповз додому. Повз чотири доби, ховався у під’їздах, люди давали води, щось їстівне (хоча ні води, ні їжі вже майже не було). Якимось дивом доповз, оклигав і вивіз сім’ю й кішку. Проїхав усі ворожі пости, рятувало те, що шульга – окупанти шукали синці від зброї на правому плечі, а він носив її на лівому. Дісталися Черкас (він родом звідти) з кулею в куприку. Там його прооперували. Я його в Черкасах зустріла, ходив на милицях… Ми їхали через окуповані території. Окупанти постійно зупиняли, роздягали чоловіків і хлопців заледве не догола, шукали татуювання і синці від зброї. 4. Повернутися Коли настане Перемога і Маріуполь стане нашим… Я, мабуть, спочатку поїхала би, щоб послухати себе – чи зможу там жити. Але… Люди, які повертатимуться після звільнення, ненавидітимуть тих, хто лишився: “Зрадники, жили під окупантом!”. Люди, які лишилися, ненавидітимуть тих, хто поїхав: “Зрадники, залишили місто помирати!”. Усі нещастя, які довелося пережити, вони перекладатимуть одне на одного. Шукатимуть винного, і це буде сусід… Насправді треба мати неабиякі сміливість і силу духу, щоб усе кинути і рушити в нікуди. Багатьом духу не вистачило. Вони не думали про майбутнє, не будували сонячних батарей (Про сонячні батареї та людей, які їх будували, – в одній з наступних оповідей. – О. Б.). Прийшли з роботи, випили пивка та й живуть. Вони нічого не знають, навіть того, чому йде війна. Щось зрозуміти їм не дозволяє рівень розвитку. Тепер вони нічого не хочуть, їм байдуже, яка влада, кажуть: “Другого звільнення ми не переживемо”… 5. Життя Моя старша донечка Софійка закінчила школу на “відмінно”; самотужки, без репетиторів підготувалася і в 16 років вступила до Медуніверситету імені О. Богомольця. Сама знайшла квартиру. Говорить лише українською. Вчитись і жити має намір тільки в Україні. Молодша, Марійка, в усьому наслідує старшу сестричку. А я роблю спробу почати все з нуля. Перший крок – @pan_cheese_cake. Це адреса в Інстаграмі, де можна замовити смачненьке – тортики, тістечка. Цей проєкт покликаний, по-перше, втілити мої творчі мрії, по-друге, дати родині фінансову стабільність. А ще допомагаємо ЗСУ – про це є інформація на нашій сторінці. Хочеться, щоб мої замовники бодай на хвилинку поринули у світ неймовірних, різноманітних смаків. Я вже говорила, що солодощі допомагають долати страхи і депресії…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин