Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
Напередодні Свята Трійці в містечку Брусилові на Житомирщині упродовж дня, за участі широкого людського здвигу, відбулися дві знакові події: освячували храм і віншували лавреатів. Знакові ці події тому, що за своєю вагомістю в сучасному літописанні українського національного відродження виходять далеко за межі цього краю.
Чому ця подія осібна і вікопомна Без перебільшення, Брусилівський Свято
Воскресенський замковий храм (така його історична назва) – осібний, легендарний, сакральний. І за долею, і за місцем у загальноукраїнській культурі, іза архітектурою, і за історією його постання, неодноразового руйнування до глибини мурів та чергового відродження. З
поміж непізнаних загалом славетних сторінок історії цього стародавнього храму виділю таку: тут хрестився, а згодом вінчався майбутній розбудовник Української держави, міністр двох міністерств уряду УНР, його голова, учений
енциклопедист і релігійний діяч світового рівня Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Щоб витравити це ім’я з національної пам’яті українців, ідеологи московської імперії дали вказівку місцевій владі у 1930
х рр. храм не лише закрити, а й зруйнувати, зрівняти із землею. Ніби від лукавого тут звели приміщення для школи. Та через багато літ духовний оберіг цілого краю у спосіб народної толоки відроджено. І віднині, вже навіки, названий у народі Огієнковим храм став одним із символів незнищенності українського духу, незламності українців у їхньому віковічному прагненні мати у своїй хаті “свою правду, і силу, і волю”.
Продовження на стор. 4 Пошанувальна хода на батьківщині Івана Огієнка
Спільна фотографія після освячення Храму Воскресіння Христового у Брусилові
НЕСТОР МИЗАК
10–11
ЯРИНА ЧОРНОГУЗ
ПЕРЕДПЛАТА—2023 Тижневик “Слово Просвіти” (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях “Укрпошти” за допомогою “Каталогу видань України “Преса поштою” на 2023 рік (IІ півріччя)” з доставкою: 1 міс. – 28,39 грн. 3 міс. – 80,17 грн. 6 міс. – 154,34 грн. Також можна передплати ти нашу газету на сайтах “Укрпошти” https://pered plata.ukrposhta.ua/ та ДП “Преса” http://presa.ua/
Разом — до Перемоги! · “Жодні підписання миру з ордою нічого не варті. Ані зараз, ані потім”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
явилась вже спроможною зробити те, що раніше здавалось немислимим – були уражені ВСІ, абсолютно всі цілі, і жодне – навіть їхнє вундерваффе – не досягло мети. Вони хотіли нас залякати, зламати нашу рішучість напередодні наступальної кампанії ЗСУ та водночас виснажити нашу ППО в протистоянні з цими масованими і концентрованими атаками з хитромудрими тактиками їх здійснення. У результаті не залякали, а лише ще більше переконали українців в тому, що єдиний вихід – це перемогти ворога. Це по-перше. По-друге, виснаження нашої ППО не сталось. “Петріотів” теж не вполював ворог, хоч як несамовито намагався це зробити. Натомість, навпаки, настало ракетно-дронне виснаження саме ворожих сил. Дуже доречно для нашого майбутнього наступу. Вони також дуже помилились і в Бахмуті, де вони кинулись в істериці на “послєдній і решитєльний бой” свої основні сили, аби похизуватись перед своїм “насєлєнієм” бодай якоюсь “пабєдой”, та водночас розраховуючи завдати цим деморалізуючого удару по українському суспільству. Але й тут для ворога “пір” відбувся хіба що в сенсі піррової перемоги. Наші війська організовано відійшли, щоб зосередитись на висотах флангів, що нависають над містом і з півночі, і з півдня, що дає гарну перспективу на майбутнє. Але головне, що Бахмутська битва в цілому виконала свою головну задачу – виснажити і кратно – 1 до 7 – зменшити сили противника. І це ще не все, бо наші не чисельні. але героїчні оборонці Бахмута, зв’язали тут надовго багато десятків тисяч ординців до часу початку нашої літньої наступальної кампанії. Всі завдання тут були успішно виконані! А ось що робити та як чинити зі своєю Білгородською областю – Кремль розгублено і безпорадно не знає. Так, там багато невизначених та мутних чинників, але що можна точно сказати вже зараз, то те, що ці зненацькі події примушують не тільки нервувати Кремль, а й відволікати свою увагу і збройні сили, яких і так бракує їм напередодні наступу ЗСУ. І до речі, замість очікуваного ординцями “вставай страна огромная, вставай на смертний бой” в Московії сталось непередбачуване: хвиля зловтіхи або повної байдужісті на всіх їхніх широкіх просторах необ’ятной страни. Останніми днями фактично по всій протяжності фронтів ЗСУ проводять велику множину локальних контратак, міні-наступів, рейдів ДРГ, ракетних “зачисток” ворожих тилів на всю їхню глибину – аж до державних кордонів з ордою. А тут ще й з несподіваним візитом у Київ завітав міністр закордонних справ Великої Британії – держави, яка саме в останні місяці і тижні є найактивнішим промоутером допомоги Україні. Та й державний секретар США Блінкен виголосив чітко артикульовану промову, в якій головним мотивом стала його повна впевненість у перемозі Збройних Сил Україні у майбутній наступальній кампанії. Все це вищесказане, а також багато інших чинників та сигналів, – явних, менш явних і прихованих, про які я не буду казати, – все це свідчить і промовляє про те, що наступальна операція почнеться незабаром – днями або тижнями. Скажімо так, я це внутрішньо відчуваю. Тому я мушу наголосити саме зараз, що під час широкомасштабного наступу всім важливо зважати на усвідомлену необхідність дотримання правил операційної безпеки (OPSEC), тобто усвідомлених власних обмежень оприлюднення та обмінів важливою або й критичною інформацією, аби не зашкодити успіху наших військ. Зрозуміло і природно, що люди будуть намагатись зрозуміти та пояснити що відбувається, і на цьому ґрунті буде і море чуток, будуть і неперевірена інформація або ж необґрунтовані твердження та викривлені домисли, а також зловмисна дезінформація. Увімкніть свою критичність та обережність! Тримайте стрій та дотримуйтесь свідомої інформаційної гігієни. Хайп, “корисний” ідіотизм та ура-маячню – під суспільну заборону. Зловмисну дезінформація – під арешт! Все це стосується всіх – і пересічних громадян, і читачів, і дописува-
Разом — до Перемоги! · “Жодні підписання миру з ордою нічого не варті. Ані зараз, ані потім”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Віктор СКОРИК, оглядач “СП”
Ще на тиждень ми стали ближче до початку визвольного наступу ЗСУ, а отже, до Перемоги. Про те, що за моїми оцінками, оптимальні умови для початку чергового повноцінного наступу Збройних Сил України визріють не раніше літа, я повідомляв читачам ще наприкінці листопада – на початку грудня 2022 року, коли закінчилася попередня бойова хода українського війська, в результаті якої була звільнена правобережна Херсонщина. Недозрілий наступ був можливий вже наприкінці травня, але недозріла ягода кисла або й гірка, що могло б спричинити шкоду здоров’ю, тож розумно було дочекатися слушного часу для початку збору вже достатньо дозрілого визвольного врожаю: за прислів’ям, кожному овочу та фрукту свій час. А ось коли дозріє врожай та коли починати його збір – вирішують фахівці і тільки вони, а на війні – Генштаб має визначати, коли, що та як. Буде це в червні або ж липні, де буде наступ, у яких і скількох напрямках, якими засобами та силами буде здійснений – все це прерогатива військових фахівців, командування ЗСУ. Така робота, попри гучні звуки війни, потребує інформаційної тиші. Фахову роботу мають виконувати лише фахівці, без втручання і тиску лідерів держави або ж лідерів суспільної думки, або ж потоку рафінованої думки множини експертів та пропагандистів, які набули свою вагомість завдяки їхній штучній ротації у джерелах масової інформації. Тому не варто, скажімо, міністру закордонних справ висловлюватись про готовність ЗСУ, та й президенту не варто, це нефахово ані для військової справи, ані для політики, оскільки це політично не фахове дійство – втручатися у справи, які потребують інших, спеціальних знань і десятків років практичної роботи у військах. Кожний має робити свою справу. Понад те, в українському суспільстві склався позитивний консенсус довіри щодо командування ЗСУ, чим аж ніяк не можуть похизуватися політики чинної влади, де частогусто панує аматорство, бажання політичних дивідендів, політичні спекуляції, нездорове бажання привласнити собі монопольний політичний статус та й банальний хайп аби бути на видноті. Тим часом підготовча робота до проведення літньої визвольної кампанії йде повним ходом. Так, вона не є галасливою, не є помітною для пересічного спостерігача, але вона таки проводиться, щоб Україна змогла успішно скласти свій головний іспит на зрілість та своє право на буття – звільнення всіх своїх земель (станом на 1991 рік) і набуття сили, яка унеможливить в майбутньому будь-які зазіхання імперії зла на наше існування та свободу. Що для українця здорово, то для московита – смерть. Вільна і успішна Україна самим своїм існуванням у цьому гідному статусі з часом невідворотно спричинить руйнацію Орди, неминуче припинить існування тієї псевдонації – “русскіє”, того імперського “збирального” прикметника, який означає аж ніяк не націю як таку, а лише збірну приналежність до Орди – того зловісного, злотворного русского міра, як евфемізму орди. Все штучне не є життєздатним організмом, здатним на саморозвиток. Лише природні нації мають майбутнє і життєдайний потенціал. На фронтах вже кілька тижнів йде напружена контрбатарейна боротьба, в якій (маю сміливість це стверджувати) вагома перевага на нашому боці, завдяки сучасним засобам, наданим нашими західними партнерами, і системам для ведення ефективної боротьби. Йде цілеспрямована і послідовна зачистка передових позицій ворога, руйнація його передових і тилових фортифікацій та логістичних можливостей опору. На різних ділянках фронтів саме в останні дні ЗСУ здійснює численні локальні контратаки, які мають на меті розвідку боєм, промацування позицій ворога, створення хибних (обманних) та перспективних напрямків наступальних ударів, проривів і просувань. Який саме напрямок буде не хибним, цього не має знати противник, більш того, саме пошук і створення перспективних напрямків визначається в ході таких локальних контрударів, які в будь-який час, за нагоди, можуть стати стратегічними, головними – в залежності від можливостей і обставин.
Наш ворог все це, так чи інакше, розуміє. І він теж готується. Наша задача не тільки застосувати воєнну хитрість та кмітливість, а й зробити так, щоб ворог, попри все своє розуміння та готовність, був приречений на поразку, тобто створити такі умови, щоб його поразка була неминучою. Для цього мають злагоджено працювати всі складові створення таких умов: - інформаційна війна, деморалізація противника; - використання інституціональних слабкостей ординських військ – його вертикального підпорядкування без можливостей горизонтальної ініціативи, не гнучкого, кондового характеру дій, малої мобільності не тільки в діях, а й в мисленні, тяжіння до показово-потьомкінських інсинуацій та гризнею фаворитизму, властивих ординському устрою, його консерватизму тактик та стратегій тощо; - оснащення нашого війська (західною) високотехнологічною, сучасною зброєю та боєприпасами, що дедалі більше забезпечує вагому бойову перевагу над ворогом; - значна перевага в розвідувальних можливостях, в тому числі і силами наших партнерів (супутники, БПЛА, Старлінк, літаки спостереження, дальні РЛС, оптика тощо), а також допомога очей і вух наших громадян на тимчасово окупованих територіях; - робота дипломатії, не тільки державної, а й народної дипломатії, тобто наявність великої кількості наших громадян у Європі, їхній вплив і навіть сам факт перебування там; - останнє за переліком, але головне за змістом: єдність на основі волелюбства українського народу, його непохитна рішучість вести боротьбу до повної перемоги, героїзм народної еліти – тієї що не за статусом, а за суттю є елітою, яка і є тим ядром, навкруг якого гуртується честь і гідність нації [це вагомі риси українського народу, що мають значущу перевагу над “єдінством русского народа”, того русского міра, який “єднає” в орду підступність, недовіра і ненависть до всіх навкруг, тваринна потреба в насиллі, химерне поєднання бундючної зверхності з інстинктами приниження, соціальний садизм й садомазохізм (які так яскраво відображені у “гордості” русского народа, в їхньому койнеязикє – тотальній, непролазній як багно матючні як повсякденного засобу їхньої комунікації)]. Наша перемога – це не тільки звільнення всіх наших земель від окупантів, а й створення всіх чинників, що зроблять неможливим в майбутньому загарбницькі рецидиви імперії зла. Окрім того, визволення наших земель ще й надасть нам можливість легітимно вступити в НАТО, що значно покращить наші гарантії на власну свободу і вільну державність та саме існування нашого народу. Але варто розуміти, що поки існуватиме Московія, ця імперія зла, доти ми будемо в потенційній небезпеці. Тому маємо робити все для того, аби повалити той колос на глиняних ногах антицивілізації. Жодні підписання миру з ордою нічого не варті. Ані зараз, ані потім. Є лише один шлях – цілеспрямована робота, яка буде розхитувати цю ізбушку Залісся на кривих курячих ніжках. Вести дієву інформаційну війну, ініціювати розбрід цього збіговиська поневолених народів і сіяти недовіру між собою всього насєлєнія імперії зла. Будити визвольні національні та регіональні апетити на всіх усюдах території орди. Але, безумовно, головний наш козир – самим бути успішною державою, багатою і успішною, вільною і щасливою, об’єднаною цінностями свободи – всупереч ординським “цінностям”. Успішних і сильних люблять всі. Тому вільний світ демократії і свободи, звичайно, допомагає нам щиро і послідовно у війні проти світу насилля, але потенціал цієї допомоги зараз дуже залежний від наших успіхів у цій війні. Щоб цей потенціал зберегти й надалі, ми маємо, по-перше, зберегти той рівень довіри і віри наших партнерів до нас, нашої боротьби. Для цього маємо бути вимогливими до чинної влади, контролювати її і спонукати її на те, що потрібно суспільству, не даючи можновладцям ані схибити, ані злукавити, а також зберігати свою згуртованість і не потурати чиїмсь “втомам від війни” та відволіканням на другорядні або й третьорядні проблеми. По-друге, не проявляти споживацькі настрої за принципом – “дайте нам те, дайте нам се!”. Тому, хто стукає, тому відчинять двері, але це аж ніяк не означає, що відчинять тому, хто грюкає, гепає ногами та кривляється. Режим тролів і споживачів є неприпустимим у стосунках із партнерами і добрими сусідами. А зі злими та несамовитими сусідами ми вже знаємо, як чинити: їх можна і треба тільки вбивати, іншого не дано. Ось саме це ми й робимо зараз у війні з імперією зла, і саме послідовні успіхи в боротьбі є третім чинником збереження потенціалу допомоги нам від наших партнерів. Успіх в прийдешній літній наступальній кампанії найбільше, життєво потрібний нам, але й наших партнерів це надихне і збадьорить, які побачать, що їхня допомога сприяє успіху і не є марною. Тоді й змовкнуть ті фальшиві голоси, що раніше були притихлі, а тепер знову нудять про мир ціною капітуляції України, про свій фальшивий пацифізм та підступно залицяються до русского міра. Отже, необхідність успіху літньої кампанії неможливо переоцінити. Тому нам не можна схибити. І саме тому до неї потрібна ретельна і досконала підготовка. Ми не маємо права на помилку! Усі події останніх днів і останніх тижнів вказують на наближення часу Ч – чистки наших земель від окупаційної навали колективних путінів та всіх інших навальних. Це, очевидно, розуміють, і в Кремлі, про що свідчить, зокрема, їхня істерія терористичних повітряних атак на Україну протягом останніх тижнів, сконцентрованих головним чином на Києві – за ординською лексикою, “центрє принятія рєшеній”. Вони не розуміють, що Україна не має монопольного авторитарного центру прийняття рішень, що українська державність і українське суспільство має множину різних суб’єктів прийняття рішень, які у синтезі визначають дії і рішення українського народу, що наше суспільство не є німим суспільством, а рішення про спротив агресору є власним рішенням народу, а не указом “вождя” або якогось моноцентру на кшталт імперського Кремля. Вони дуже помилились, влаштувавши показові “каральні” нальоти залякувань на Київ. ППО, що охороняє небо Києва, ви-
Суспільство · “Українських патріотів, які боролися за утворення незалежної держави, переслідували і німецькі фашисти, і сталінські “інтернаціоналісти”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
чів, і всезнаючих говорунів-балакунів на екранах та моніторах, і насамперед, як свідчить практика, політиків та посадових осіб будь-якого рангу і чиновників всіх рівнів. Така наша доля та потреба часу – бути не тільки сильними, мужніми та витривалими, а ще й пильними, мудрими та відповідальними. Це війна.
*** Поки я писав цей огляд, на Київ вкотре вночі налетіли повітряні терористи. Знову масована ракетна атака, знову пуски були здійснені зі стратегічних бомбардувальників Ту-95МС. Всі ракети знищені, влучань не було. ППО – майстри своєї справи і герої! (Наслідки падіння уламків незначні, потерпілих нема). Не вгамуються безпорадні терористи. Але зверніть увагу, що цей обстріл знову без тих ракет – “вундерваффе”, були лише Х-101 чи 555. А “вундерами” вони вже безславно настрілялись, запаси вичерпались. Та все намарно, їхній результат – знову зеро. Добро подолало зло. Тож знову палко дякуємо нашій ППО! Попереду у нас визначальні часи. Знаємо, що переможемо! Бо ми того варті, ми – український народ! Слава Україні!
P. S. У ніч на 6 червня російські окупаційні війська здійснили підрив Каховської гідроелектростанції. За інформацією “Укргідроенерго”, внаслідок підриву машинної зали зсередини Каховську ГЕС повністю зруйновано. Станція відновленню не підлягає. 6 червня зранку розпочалась евакуація населення з районів затоплення. Президент України Володимир Зеленський провів екстрене засідання Ради національної безпеки і оборони (РНБО) щодо ситуації на Каховській ГЕС. Як повідомляється на офіційному сайті Президента України, доповідали міністр внутрішніх справ Ігор Клименко, міністр закордонних справ Дмитро Кулеба, генеральний директор “Укргідроенерго” Ігор Сирота, перший заступник міністра захисту довкілля та природних ресурсів Олександр Краснолуцький, президент НАЕК “Енергоатом” Петро Котін. Членам РНБО розповіли, що близько 02:50 ворог здійснив внутрішній підрив конструкцій Каховської ГЕС. Негайно було поінформовано всі надзвичайні служби та військових. У зоні підтоплення опинилося 80 населених пунктів. Члени Ради нацбезпеки і оборони заслухали інформацію голови Херсонської обласної військової адміністрації Олександра Прокудіна, голови Запорізької ОВА Юрія Малашка, а також командувача ОСУВ “Одеса” Едуарда Москальова щодо актуальної ситуації. Жертв серед цивільного населення та військових не зафіксовано. Були дані доручення про евакуацію цивільних із зон ризику та забезпечення питною водою населених пунктів, які залежать від Каховського водосховища. Членів РНБО поінформували, що у Дніпро потрапило щонайменше 150 тонн машинного мастила, є ризик подальшого витоку ще понад 300 тонн. Учасники засідання погодили комплекс міжнародних заходів, серед яких – скликання засідання Ради Безпеки ООН, звернення до міжнародних природоохоронних організацій, до Міжнародного кримінального суду, оскільки такі дії росіян містять явні ознаки порушення Женевської конвенції. Членів Ради національної безпеки і оборони також поінформували про поточну ситуацію на Запорізькій АЕС. Український персонал станції тримає ситуацію під контролем і має інструменти на випадок будь-якого розвитку подій. Фото з відкритих джерел
Суспільство · “Українських патріотів, які боролися за утворення незалежної держави, переслідували і німецькі фашисти, і сталінські “інтернаціоналісти”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Віктор СКРИПНИК, почесний краєзнавець України
Слов’янськ – одне з міст Донеччини, де період українського відродження на початку ХХ століття пов’язаний із “Просвітою” – вона почала діяти з весни 1917 року.
Дослідники В. Мікушев та О. Добровольський, які вивчали архівні документи Донецького облуправління КДБ, стверджують, що організатором “Просвіти” був слов’янець Дмитро Мілютенко – майбутній видатний український актор, народний артист СРСР. Певний час “Просвітою” керував соціал-демократ Іван Зубашев, колишній голова міської управи. Серед активних її членів була Марія Квітка- Білинська, яку заарештували 1937 року. Протокол її допиту проливає світло на діяльність слов’янської “Просвіти” у 1917–1918 рр. Марія Миколаївна розповідала, що діяльність організації носила просвітницький характер: працювали курси української мови для всіх охочих, читалися лекції з української літератури, влаштовувалися постановки українських п’єс. На запитання, хто читав лекції, відповіла: професори з Харкова – Плевако, Синявський і Хоткевич. Уявіть собі: відомий український письменник, режисер, композитор, щойно звільнений із царської тюрми політв’язень Гнат Хоткевич (1877–1938) вирушає в небезпечну (йде революційний 1917 рік!), майже двохсоткілометрову поїздку до Слов’янська, щоб прочитати просвітянам, серед яких багато вчителів, лекцію з української літератури! І цю людину більшовики назвуть ворогом народу, розстріляють. І хіба ж його одного… Тисячі патріотів були звинувачені в “буржуазному націоналізмі”, антирадянській діяльності й репресовані. Однак, незважаючи на труднощі періоду громадянської війни й відновлення зруйнованого господарства, коливання національної політики правлячої ВКП(б), українська мова пробивала собі дорогу в повсякденне життя республіки. Зміцненню її позицій сприяла діяльність Миколи Скрипника на посаді наркома освіти УРСР (1927–1933). Як наслідок у 1940 році всі школи Слов’янська, окрім СШ № 3 імені Горького, стали українськомовними. У жовтні 1941 року Слов’янськ опинився під загрозою німецької окупації. Згадуючи ті дні, професор-україніст Луганського педінституту Григорій Костюк, який “відтрубив” у Воркуті п’ять років (1935–1940) “за націоналізм” і працював експедитором у Слов’янській міській лікарні, писав: “Останніми покинули місто міліція і військові команди підпалювачів-енкаведистів. Тепер у місті настало справжнє безвладдя і безладдя. Блискавично тисячі людей кинулися до підпалених пунктів заготзерна, хлібозаводів тощо. Жінок і підлітків, чоловіків, що затрималися в місті, – всіх підганяв страх перед можливим голодом”. Із 75 тисяч міського населення, яке налічувалося в 1940 році, в окупації опинилося тисяч 20–25. Це були переважно жінки з дітьми, старими батьками, а також чоловіки, яких не взяли на фронт, не евакуювали із заводами, містяни, які намагалися втекти пішки, але німці відрізали їм шлях на схід. Тож треба було якось жити. А нові хазяї організовували місцеву владу, яка мала думати і про роботу для містян, і про їхнє харчування, лікування, навчання. Якщо хтось вважає, що всі, хто працював в управі, – зрадники, то глибоко помиляється. Були там і такі, кого турбувала доля земляків, хто допомагав їм вижити. Відділ освіти доручили сформувати педагогу Петру Шинкарю. Звичайно, треба було розробити навчальні програми, підручники, і влітку 1942 року вже були нові “Буквар”, “Читанки” для 2 та 3 класів! А ще почала діяти “Просвіта”, видавалася “Донецька газета”. Окупанти думали, що і просвітяни, і газетярі прославлятимуть “новий порядок”, а вони пропагували українську мову й культуру, агітували за самостійну Україну. Це, звичайно, не сподобалося фашистам, і вони швидко наклали лапу на все українське, заарештували активістів, у тому числі Шинкаря – керівника відділу освіти, голову “Просвіти”. Тими, кому вдалося пережити німецьку окупацію, одразу після звільнення міста зацікавилися енкаведисти. Майже всіх звинуватили в приналежності до “контрреволюційної” націоналістичної організації “Просвіта”, в антирадянській пропаганді й відправили на “перевиховання” в місця, дуже віддалені від України. Для прикладу наведемо рядки зі звинувачення Дмитра Граховецького, вчителя української мови та літератури шкіл № 2 і № 3 Слов’янська, а в період окупації – викладача ділової української мови в сільськогосподарській школі, автора статті про Михайла Петренка в “Донецькій газеті”: “Подсудимый Граховецкий, проживая на временно оккупированной немецко-фашистскими войсками территории в городе Славянске, в августе месяце 1942 года добровольно вступил в члены украинской националистической организации “Просвита”, которая была организована украинским националистом Шинкарем. Граховецкий... присутствовал на собраниях этой организации, по поручению правлення “Просвиты” организовывал курсы молодежи и занимался вовлечением новых членов в организацию “Просвита”, Граховецкий скрыто выступал в фашистской печати с антисоветской пропагандой, клеветой на советскую власть, развешивал в здании школы, где проходили курси молодежи, националистические плакаты и лозунги, ставя целью “национальную Украину”. За свої “злочини” Дмитро Граховецький, у якого була паралізована права рука, відповідно до Указу ПВР Союзу PCP від 19.04.43 р. отримав 15 років каторжних робіт плюс 5 років позбавлення прав. Це вже за ст. 29 КК УРСР. Робота справді була каторжною, бо мрійник про незалежну Україну Дмитро Граховецький не витримав і трьох років, помер у 1946-му... Українських патріотів, які по-різному, але наполегливо, цілеспрямовано боролися за відновлення рідної мови і культури, утворення незалежної демократичної держави, переслідували і німецькі фашисти, і сталінські “інтернаціоналісти”. Пригадайте, як гітлерівці кинули за колючий дріт Степана Бандеру і його побратимів з ОУН, які 30 червня 1941 р. в окупованому німцями Львові проголосили Акт відновлення Української держави, а вбив українського прапороносця (слово “бандера” означає прапор, що вказує на приналежність судна до держави, торгового чи військово-морського флоту. Див.: “Універсальний словник-енциклопедія”. Київ, 2003) у 1959 р. агент радянського КДБ. Через катівні ВЧК-НКВС-КДБ пройшли сотні тисяч, мільйони відомих і вже безіменних борців за рідне слово, за вільне життя. У незалежній Україні їхню пам’ять почали вшановувати. Меморіальна дошка пам’яті жертв політичних репресій відкрита і в Слов’янську. Навесні 2021 року додалася ще одна – пам’яті просвітян, які в умовах німецької окупації відстоювали рідне слово, боролися за власну державу, а загинули у сталінських таборах для “ворогів народу”. Поруч вшанували пам’ятною дошкою і борця за незалежність України, уродженця Слов’янська, підполковника армії УНР Атаназія Гонту. Це стало можливим завдяки зусиллям Юрія Косенка, голови правління ГО “Українська ініціатива”.
*** А цими днями зусиллями ветеранів журналістики і просвітян Романа Чорнобрового і Віктора Скрипника в прифронтовому Слов’янську відбулася виставка газет воєнного часу. Серед низки видань – “Слово Просвіти”, яке редакція тижневика надіслала на підтримку тих, хто тримав під ворожими обстрілами українське небо.
Подія року “Бій Івана Огієнка за державність триває”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
них спрямовувалися у фонд відбудови Огієнкового храму. У своєму виступі в будинку культури Брусилова в час церемонії нагородження цьогорічних лавреатів я оприлюднив інформацію про таку своєрідну “участь” Івана Огієнка у відбудові храму. Ці дані щокварталу готують для звіту працівники музею Світлана Карась та Галина Козлова. Усього акумульовано на благодійних засадах за Огієнкові книги 50 тисяч 200 гривень. З них на відбудову храму передано 38 тисяч 200 гривень. Інші 12 тисяч грн перераховано, згідно з чеками Ощадбанку, на благодійну допомогу Збройним Силам України. Відтепер, коли відбудову храму завершено, акція ця й далі спрямована буде на допомогу ЗСУ. Днями в Брусилівському музеї з’явився новий заклик до відвідувачів: “Купи книгу Огієнка – підтримай ЗСУ!”. Цього разу благодійний книжковий столик у музеї Огієнка в Брусилові поповнився новинкою – чи не найсуголоснішою для нинішніх українських реалій працею Великого Українця – “Митрополит-мученик Арсеній Мацієвич”. Книга про те, як Богом обдарована талантами Особистість відстоює правду – всупереч сильному опору найвищих владних чинників, наперекір байдужості й боязні ближчого оточення, за умов домінування в суспільному середовищі непатріотизму, продажності, угодовства. У тексті багато автобіографічного з життєпису самого автора. На підході – перевидання ще двох знакових творів – “Твердиня православ’я на Волині – Свята Почаївська лавра” зі вступним словом Першоієрарха ПЦУ митрополита Епіфанія та “Українська культура” з додаванням досі малознаного тексту Петлюриного видання 1917 року тексту доповіді І. Огієнка на відкритті в Києві Українського державного університету. Перефразовуючи назви написаних на чужині двох головних поетично-прозових епопей Івана Огієнка – “Вікові наші рани” та “Наш бій за державність”, можна з певним присмаком і гіркоти, і надії сказати: вікові рани українського народу ще не загоїлися. Понад те, вони знову закровоточили в мільйонах душ через повномасштабну війну російського агресора проти нашої Батьківщини. І наш бій за державність знову продовжується… Отож, і його, свідомого державника і смиренного богомольця за кращу долю українського народу — Івана Огієнка (митрополита Іларіона) бій за державність триває…
Подія року “Бій Івана Огієнка за державність триває”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Початок на стор. 1
Щодо віншування лавреатів премії імені Івана Огієнка, яка за престижністю (втім, не за розміром грошової винагороди) вважається в Україні другою після Шевченківської, то це вже стало традицією: віншувати і нагороджувати їх саме у Брусилові. Тож збіглося так, що для цьогорічного поповнення огієнківців, як і для численних прихильників огієнківського руху, – церемонія неабияка. Особливого емоційного пережиття й, переконаний, вікопомності в майбутньому ці дві події набули ще й тому, що від початку й до кінця відбувалися під омофором чи не всього проводу Православної Церкви України на чолі з митрополитом Київським і всієї України Епіфанієм. Стількох високоповажних митрополитів, архієреїв, священників в урочисто-світлих облаченнях, які з’їхалися з різних країв держави, Брусилів, певне, ніколи й не бачив. І такої натхненної спільної багато-і сильноголосої молитви, посиленої злагодженими збірними хорами і зворушено відкритими душами сотень прихожан і гостей у вщерть переповненому храмі та довкола нього, Брусилів, певне, також не чув. Переконаний, що низка моїх колег – журналістів, письменників, учених, громадських діячів, членів Огієнківського комітету різних років, які, незважаючи на часті в цю тривожну пору сирени ворожих загроз, з’їхалися до Брусилова, викажуть щиро у своїх текстах власні думки і враження. У цій же публікації лише пунктиром окреслю кілька фактів, що привели до цього по вінця переповненого великим змістом дня. Розлого спробую осмислити їх пізніше – у ретельно збираній упродовж останніх десяти років хроніці відродження цього храму, що буде окремим розділом обіцяної брусилівській громаді моєї нової книги “Огієнко і Брусилів”.
Про тих, хто не дав пересохнути живоносній воді для спраглих правди і світла Із потужної, надзвичайно насиченої новими актуальними й глибинними посилами проповіді молодого предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія, яку він виголосив після акту урочистого освячення храму, виділю тезу про храм як живоносну воду. У моєму розумінні – для спраглих правди і світла, для одержимих і зневірених, для сильних духом і заблукалих у нетрях власних пошуків самих себе. За всіх часів і житейських обставин Бог своїм перстом указує на тих, хто непростим сходженням на власну Голготу покликаний зробити все, щоб джерело тієї живоносної води не зміліло, не пересохло, не зникло назавжди. Ціною власних надзусиль, наперекір прямим чи прихованим недоброзичливцям, усупереч шкоді чорних сил, які зазвичай двобоєм супроводжують добре діло і чинять усілякі прикрощі добротворцям. Таким, на чию долю випав перст Божий врятувати живоносну воду в Брусилові, схоже, став Володимир Габенець – нинішній голова Брусилівської громади. Селянський син, із чуттям укорінення в генетику свого прадавнього хліборобського роду, з любов’ю до землі-годувальниці й до тих, хто зрана до ночі у поті чола ратаює на ній. Житейська доля добре загартовувала і випробовувала цю особистість – на різних посадах, у неминучих перипетіях мінливого суспільно-політичного поступу. Коли понад десять років тому Володимир Васильович оприлюднив свій намір взятися за відбудову Огієнкового храму, багато хто з його оточення мало в це вірив. У надто складному районі з чорнобильськими переселенцями? За умов національно кастрованої влади, яка, до того ж, на місцях часто змінювалася? На тлі суцільної розрухи економіки, безробіття, гостроти соціальних проблем? А на таку будову треба було не один мільйон гривень… Та він не міг не взятися. Бо до того не просто прочитав, а пережив емоційно численний, зовсім невідомий, фактаж першого життєпису про видатного земляка “Голгофа Івана Огієнка”, перепустив через своє серце уперше видані в Україні, заборонені радянською владою Огієнкові твори. Так з’явилася спонукальна теза: якщо не я, то хто… На втілення ідеї пішло майже десять років. І ось – вражаючий кожного перехожого докорінно оновлений майдан Огієнка в Брусилові. Домінантою височить над майданом виконана із високоякісної червоної цегли велична споруда Свято-Воскресенського храму. У небесну вись тягнуться увінчані золотистими хрестами три яскраво-зелені бані. Зруйнований попередник був дерев’яним. Первинний козацький стиль збережений. За основу архітектори взяли фото храму, яке віднайшов у архіві і помістив у своєму дослідженні історії цієї обителі тоді ще студент університету Св. Володимира Іван Огієнко. Із західного боку споруди – розчищений від чагарників пагорб колишньої Замкової гори. Це – майбутній оглядовий майданчик. Звідси відкривається чарівний вид на гирло Здвижа, куди впадає маловодна Брусилівка. А спереду, обличчям до головного шляху, – вже підготовлений постамент під майбутній пам’ятник Іванові Огієнку. Це ще одна одержима ідея Володимира Васильовича Габенця. У втіленні її в життя у недалекій перспективі тепер уже ні в кого нема сумніву… Звісно, що добру справу допомагали рухати однодумці. А їх у Володимира Габенця виявилося немало. Не випадково завершальним акордом урочистої літургії з нагоди освячення храму стала церемонія нагородження меценатів та ентузіастів справи відродження храму. Низка їх прямо в храмі отримала з рук Предстоятеля ПЦУ митрополита Київського і всієї України Епіфанія медалі та грамоти “За заслуги перед Помісною Українською Православною Церквою та за жертовність і любов до України”.
Про тих, хто не готовий “любити Україну до глибини своєї кишені” Перша публікація у всеукраїнській пресі про закладання наріжного каменю для відбудови Огієнкового храму в Брусилові з’явилася в газеті “День” дев’ять років тому (число від 19 серпня 2014 року). Репортаж автора цих рядків мав назву “Постане з руїн Огієнкова церква”. Постання те починалося в муках – украй бракувало коштів. На будівельні матеріали, вартість яких зростала тоді в ціні чи не щотижня, на оплату оренди важковагової техніки, кранівника, укладачів цегли тощо. Жменька ентузіастів вирішувала, як полегшити Володимиру
Церемонія вручення премії імені Івана Огієнка
Васильовичу ту, здавалося б, непідйомну для одного ношу. Так народилася ідея залучити до збору коштів українську інтелігенцію. Підставою для цього був чин зведення Народних домів на Галичині та Буковині, де за умов перебування цих земель в інших державних утвореннях, значущі для українців духовно-просвітні проєкти втілювалися у спосіб так званої складчини самої громади. Для цього був створений спеціальний рахунок благодійної організації “Наш дім – Брусилівщина”. І вже 16 жовтня 2014 року одночасно в двох газетах – “Слово Просвіти” та “Літературна Україна” – за підписами В. Габенця та автора цих рядків було надруковане звернення “Відродимо Українську церкву”. Підзаголовок цього тексту: “Справа честі української інтелігенції – долучитися до акції збору коштів на цю святиню”. Втім, ні через місяць, ні через пів року жодної копійки на рахунок не надійшло. Кажу це тепер не з докором комусь, а з усвідомленою реальністю щодо чину й покликання нинішньої української інтелігенції, передусім бюджетної. В основі своїй – зневіреної, розсвареної між собою, заздрісної, мало читаючої і не завжди здатної об’єднатися заради якоїсь, бодай маленької, спільної справи. Якими ж актуальними є зболені слова великого українського мецената і патріота Євгена Чикаленка про те, як важливо любити Україну не лише до глибини душі (часто така любов проявляється лише у виголошенні патріотичних промов чи вдяганні у певні дні вишиванок), а й до глибини своєї кишені.
Про те, як Огієнко допомагав відбудовувати храм і як тепер продовжує бій за державність Вислідом такої ситуації стала ініціатива Фундації імені митрополита Іларіона Огієнка. Суть її полягала в тому, щоб спрямувати продуковані нею книги видавничого проєкту “Запізніле вороття” (недруковані в Україні праці Огієнка з канадських архівів) для збору коштів для церкви. Від початку існування проєкту (а це 2000 рік) у світ вийшло 22 томи Огієнкових творів. Більшість накладу зазвичай поширювалася на благодійних засадах через бібліотечну мережу. Тепер же книги спрямовувалися в Брусилів і на таких же благодійних засадах поширювалися серед відвідувачів музею. Всі кошти-пожертви за
*** Насамкінець, варто тепле слово сказати про очільника Огієнківського комітету Павла Мовчана, його незмінного заступника – директора Житомирського коледжу мистецтв імені Івана Огієнка Миколу Покропивного та секретаря комітету Наталю Хом’як за емоційно наснажену та динамічно проведену процедуру нагородження цьогорічних лавреатів премії на сцені Брусилівського будинку культури. Нагороди лавреатам вручали Митрополит Епіфаній, заступник голови Житомирської ОДА Юрій Денисовець, голова та члени комітету.
Микола ТИМОШИК Фото з відкритих джерел
Актуально · “Щоб вистояти у війні та втримати довіру світу для відбудови України, нам потрібен сучасний лідер української політичної нації”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Пам’ятники Симонові Петлюрі споруджені у Вінниці, Рівному, Польщі. Тепер встановлять і в Полтаві – місті, де народився відомий державотворець. Таке рішення затвердила переважною більшістю голосів Полтавська обласна рада. На останньому сесійному засіданні голова обласної ради Олександр Біленький питання фінансування зведення пам’ятника голові Директорії Української Народної Республіки запропонував внести до обласної програми збереження культурної спадщини на 2021-2022 роки.
Олег ПУСТОВГАР, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області
Кошти на проєктування, виготовлення й встановлення 3- метрової бронзової фігури українському державному, військовому та політичному діячу, Голові Директорії, Головному отаману військ Української Народної Республіки Симону Петлюрі та на благоустрій частини скверу на вул. Соборності, 67, шукатимуть після перерозподілу бюджету. Ідея спорудження пам’ятника виникла 1992 року. Пропозицію сформулювали на Перших наукових Петлюрівських читаннях, започаткованих Полтавським обласним об’єднанням ВУТ “Просвіта” на чолі з Миколою Кульчинським. І зараз він як депутат обласної ради серед ініціаторів цього рішення сесії. На Полтавщині за часи незалежності сформувалося лояльне і навіть позитивне ставлення до постаті Симона Петлюри. Для цього чимало попрацювали протягом трьох десятиліть як громадськість, так і влада. Починаючи з 1992 року, влаштовували вечори пам’яті, покази у вишах документальних фільмів, тематичні зустрічі зі студентством. У 2006 р. на будинку колишньої Полтавської духовної семінарії, де навчався Симон Петлюра, встановлено меморіальну дошку. А в 2018 році зусиллями Українського Героя (вічна йому пам’ять!) Юліана Матвійчука меморіальну дошку відкрили вже на будинку по вулиці Петлюри 7/22. Завдяки громадському активісту Олексію Логвінову створено тематичний громадський сайт. У обласному краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського з ініціативи “Просвіти” та Департаменту культури ОДА діє експозиція, присвячена Українській Революції 1917–1921 рр. та Симону Петлюрі зокрема. На державному рівні ідея вперше прозвучала після Помаранчевих подій, в Указі президента Віктора Ющенка. Тодішній голова Полтавської обласної державної адміністрації (ОДА) Валерій Асадчев запропонував спорудити пам’ятник біля ОДА. Там встановили камінь із написом, що пам’ятник буде. Але опір проросійських сил, зокрема, комуністичної партії, обласного союзу “совєцкіх офіцеров” та Партії регіонів тоді, на жаль, подолати не вдалося. “П’ята колона” Москви організувала масові протести, пікети, істерики… Навіть… вмикали сирену тривоги! Зрештою вночі за вказівкою екс-мера Матковського камінь демонтували міські комунальні служби. Ідея встановити пам’ятник набула реальних обрисів після Революції Гідності. Законом України “Про правовий статус та вшанування борців за незалежність України у XX столітті” органи державної влади зобов’язали дбати про увічнення пам’яті видатних Українців. Прихильники ідеї з’явилися ів ОДА. Автор цих рядків підготував як громадську ініціативу “Просвіти” проєкт розпорядження ОДА про відзначення 140-річчя з дня народження Петлюри,
де, серед іншого, у 2019 році передбачили й пункт про необхідність спорудження пам’ятника. У 2020 році на засіданні тридцять шостої сесії Полтавської міської ради депутати підтримали проєкт рішення “Про погодження місця встановлення пам’ятника Симонові Петлюрі в місті Полтаві”. За нього проголосували більшість народних обранців – виразників інтересів Полтавської міської територіальної громади. Рішенню передувало засідання Комісії з питань найменування та перейменування елементів міського середовища та інфраструктури, увічнення пам’яті осіб та подій при міськвиконкомі. Комісія підтримала рекомендацію Інституту нацпам’яті, Державного архіву Полтавської області й обласного краєзнавчого музею імені Василя Кричевського розташувати пам’ятник поруч із будівлею Обласного центру естетичного виховання й вулицею імені Симона Петлюри, де раніше стояв будинок, у якому народився і провів дитинство майбутній провідник визвольного руху. Згідно з розпорядженням голови ОДА у 2021 році та з ініціативи крайової “Просвіти” й Українського інституту національної пам’яті проведено Конкурс. Перемогли скульптор Анатолій Кущ та архітектори Сергій і Михайло Швець-Машкари. Для більшості глядачів скульптура розкриватиметься з півночі, від вулиці Соборності і матиме вигляд силуету в контражурі. Петлюру представлять у військовій формі – френчі, галіфе, чоботах, портупеї. Правою рукою він спиратиметься на край столу з документами (ці папери можна сприймати не лише як державні, але й як творчий доробок діяча – публіцистичний, журналістський та ін.) і картами, а лівою тримає ефес шаблі – символ відсічі російській агресії, як “білій”, так і “червоній”. Скульптура виконується в бронзі, висотою 3 метри і встановлюється на гранітному постаменті. Як повідомив голова обласної ради Олександр Біленький, пам’ятник будуватимуть коштом обласного бюджету та передадуть на баланс краєзнавчого музею.
творення і безпеки; втілення ефективної мілітарної і мобілізаційної організації суспільства і економіки країни. Щоб вистояти у війні і звитягах з лихварями та втримати довіру світу для відбудови України, нам потрібен сучасний лідер української політичної нації. Лідер, який через цінності втілить нову ментальність переможців… Президент повинен мати публічні чітко аргументовані відповіді на запитання про українські внутрішньо-політичні і зовнішньополітичні принципи та інтереси, військово-технологічні та економічні союзи. Нам вкрай важливо, щоб наші люди, які виїхали за межі України, повернулися. Ми просто приречені жити для України. А успішною Україна стане тоді, коли кожен українець – незалежно від походження – прагнутиме вольностей, можливостей і заможності.
Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Актуально · “Щоб вистояти у війні та втримати довіру світу для відбудови України, нам потрібен сучасний лідер української політичної нації”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ З ініціативи ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка в Києві відбувся круглий стіл на тему “П’ята колона в Україні і боротьба з нею”. У своєму вступному слові голова ВУТ “Просвіта” Павло Мовчан наголосив на актуальності обраної теми, адже активізація п’ятої колони в сфері культури, освіти та в інформаційному просторі України гальмує наш рух до перемоги. В обговоренні взяли участь і виступили народні депутати попередніх скликань Степан Хмара, Іван Заєць, Василь Куйбіда, академік НАПН України Георгій Філіпчук, кандидат філософських наук Сергій Присухін, професор Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова Петро Чернега, письменник Леонід Тома, митець Дмитро Ломачук, очільник Луганської облорганізації ВУТ “Просвіта” Володимир Семистяга, голова Івано-Франківської облорганізації ВУТ “Просвіта” Степан Волковецький, громадські діячі Святослав Васильчук, Євгенія Басалаєва, Євген Лупаков, Ольга Ковпак та інші. За підсумками обговорення готується відповідна ухвала. Повністю зустріч можна переглянути на You- Tube-каналі.
Власн. інф.
Актуально · “Щоб вистояти у війні та втримати довіру світу для відбудови України, нам потрібен сучасний лідер української політичної нації”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ “Українці народжені, щоб стати щасливими!”. У цьому переконаний Павло Жебрівський. Саме з цієї фрази починається його нова книга “Маніфест Українців”: “Вольності, можливості, заможність”, видана у Дрогобичі видавництвом “Коло”, презентація якої відбулася нещодавно в Національній бібліотеці імені Ярослава Мудрого. На заході були присутні воїни ЗСУ, побратими Павла Жебрівського та небайдужі українці, які прагнуть жити у вільній, незалежній та щасливій Країні. Маніфест-доктрина писалася не в тиші кабінету, а під час війни. Це вплинуло, безперечно, на стиль видання. Візія, цінності, бачення автора дуже концентровані – як пучок енергії. У своїй роботі він використовує історичні факти та безцінний власний досвід. А в Павла Жебрівського він великий: тричі народний депутат України, голова Житомирської облдержадміністрації у 2005 році та голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації (2015–2018 рр.), голова антикорупційного управління Генеральної прокуратури України. Нині – президент військово-цивільної спілки “Бойове Братерство України”. Автор книг: “Жити по-людськи”, “Роздуми”, “Погляд на національну ідею” та “Маніфест Українців”. Ці книги – власні думки і бачення того, як нам творити незалежний та вільний український Світ. Без обмежень і вказівок. Під час презентації присутні почули думки Павла Івановича про будівництво української України, погляд на національну ідею, військово-цивільну модель існування української держави, план Перемог і миру. За словами автора, в Україні є три вороги: рашизм, олігархія та лихварство. Лихварями він називає лицемірних і безпринципних людей, які заради наживи продадуть і рідну матір. І в розділі “Деолігархізація – війна з лихварством” автор викладає свій план боротьби з тими, хто готовий гендлювати всім. Вольності, можливості, заможність, гідність і демократія, здобуті одного разу, завжди потребують пильності та захисту.
Війна не завершиться виходом ЗСУ на кордони 1991 року. Щоб московити не змогли просунутися в Україну, необхідно створити на території росії воєнно-санітарну зону мінімум на 100 кілометрів вглиб рф. Тільки тоді можна говорити про перемогу. Але найголовніше – це формування Коаліції Перемоги – ініціювання ціннісних міжнародних союзів для денуклеаризації РФ і стримування її від накопичення зброї. І остаточною перемогою України у цій останній(?) російсько-українській війні Жебрівський вважає повний розвал “московської імперії”. Водночас така бажана перемога над ворогом вже сьогодні ставить питання: на яких засадах будуватиметься післявоєнна Україна? Кроками на шляху до втілення “національної політики щастя” Павло Жебрівський бачить перехід до військово-цивільної моделі національного державо-
Люди серед людей · “Я хотіла би повернутись, але це тільки в казці можна перестрибнути в минуле життя. Тепер там і небо, мабуть, інакше…” · с. 6сторінка оригіналу ↗ Олена БОНДАРЕНКО
Продовження. Початок у ч. 20 за 2023 р.
Оповідь друга. Снітовські Анна – мама, економістка Олександр – інженер-механік, економіст Діти: Софія, 2005 р., Марія, 2013 р.
Марія: – Мій найкращий друг – сестричка Софійка. Вона все-все розуміє. І дуже розумна. Я люблю малювати і дивитися мультики, особливо Діснея. У мене багато друзів, бо товариська. Ми були в нашому будинку, а потім ховались у підвалі. Ще прийшла наша родичка Аліна, їй 18 років, але вона як мала дитина, постійно сміялась і била мене. Я її боялася… Спочатку ми виїхали до тітоньки на дачу, потім забрали матусиних батьків і рушили до родичів на Черкащину. Діставались аж 12 годин. А потім оселились у Києві. Сестричка якраз вступила до університету – набрала аж 200 балів! У мене немає улюблених іграшок, бо всі улюблені. Вони залишилися вдома, у Маріуполі. Я хотіла би повернутись, але це тільки в казці можна перестрибнути в минуле життя. Тепер там і небо, мабуть, інакше… Ким я хочу cтати? Це дуже серйозне запитання, я ще не замислювалася над ним.
Анна Снітовська
Матуся говорить, що головне – бути чесною і відповідальною людиною…
Анна Снітовська: 1. Думки вголос – З чоловіком ми мали власний “малий і середній бізнес”: пекарню-кав’ярню і пекарню-крамницю. Кав’ярня згоріла вщент. Пекарня-крамниця майже вціліла, там було сучасне обладнання – піч, тістомісилка… Техніку всю розграбували – комп’ютери, принтери. Документи, плінтуси пустили на вогнища. Мій конкурент тепер на нашому колишньому місці процвітає. Ні, у нас не виникала думка, що лишилися б – і ми процвітали. Який сенс заробляти гроші, якщо ти – раб, себе ненавидиш? (Плаче). Так, я теж вважала їх (росіян. – О. Б.) братами. Ілюзії розвіялися. Хіба це брати? Хіба це взагалі люди – ті, що спалили моє місто разом із дітьми, загнали нас у підвали, перетворювали на тварин?.. Я ніколи не зможу підкоритися їхній владі, їхнім “законам”, співати їхній “гімн”. Я б ніколи не пішла на угоду із совістю. Який приклад я би подала дітям? Вороги заволоділи моїм майном, але душу я їм не віддам. Гроші для мене ніколи не були метою, лише засобом: бути вільною, чинити, як хочеш. Я і Сашко (чоловік. – О. Б.) любимо подорожувати. Ходити в музеї, відчути країну, її людей, побачити світ і життя в усьому розмаїтті – оце справжня радість. Ось для чого існують гроші. Які ми були щасливі!.. У нас дивовижна сім’я. Щовихідних зустрічались у мами, десятеро найрідніших. На березі моря, в Білосарайці (Білосарайська коса. – О. Б.) всією сім’єю побудували двоповерхову дачу, у кожного була своя кімната, а мансарда – для гостей. Родинні свята, подорожі, в які вирушали до двадцяти людей. Ми з чоловіком купили великий будинок, з трояндами і туями у дворі, машину “Мазда”… 2. Потрясіння Я пекла хліб до 2 березня, поки не вимкнули світло. За хлібом стояли по сто людей. У мене ще залишались якісь продукти, кажу: “Беріть”, а вони так дивно на мене дивляться: “Ну, гаразд, візьму сто грамів сиру…” Люди не могли й на мить припустити, що у ХХІ столітті з них так можуть знущатися: холод, темрява, голод… Потім ми почали роздавати продукти з того, що ще лишалося на складі. Решту завезли рідним, передали родичам. Бензину вже не було, транспорт у місті не ходив. Носили пішки, кілометрів з вісім, харчі мамі, батькам кумів. Дорогою люди кидалися навперейми: “Гдє ви ето взялі?” Якось ідемо з торбами повз супермаркет, а там народ гребе все підряд. Б’ються, очі безтямні. Чоловік тягне ящик коньяку, щасливий безмежно. “Брати” змусили притомних людей перетворитися на звірів, робити те, що зроду не робили б у мирний час. Зі стоматологічних кабінетів несли крісла, свердла, із салонів краси – все, що було, а що не винесли – потрощили. Ми щоразу, як ішли до батьків, боялися, що нас приб’ють, аби забрати їжу… Довкола все вибухає, палає, люди щодня виїжджають, а надвечір повертаються, бо виїхати нема як. Багато хто й не повернувся – на вулицях розстріляні машини, загиблі люди. Страшні бої були, здавалося, що виїхати вже не вдасться, тут і поляжемо всі. Забрали батьків з восьмого поверху – за тиждень до того, як у їхню квартиру поцілив снаряд. І батьків, і 97-річного дідуся, і 92- річну бабусю. Батьки під час обстрілів у підвал не спускалися, не могли стареньких самих залишити. Поки батьки носили лахи, в машину летіли осколки. У свекрухи була квартира на першому поверсі, то вона запросила моїх до себе, мовляв, безпечніше. Ви будете сміятися, але в її квартиру теж снаряд прилетів, щоправда, не розірвався… Одного дня взяла я з нашого магазину солодощі, які ще лишилися, несу дітям – ви ж знаєте, солодким можна трохи вгамувати страх, депресію. Перетинаємо балку й бачимо: горить наша вулиця. За димом нічого не видно. Чи наш будинок цілий, чи то він горить – невідомо. А діти в домі. Й я не знаю, чи живі. Найбільшого жаху в житті я зазнала в ті секунди, коли бігла до свого дому і за димом його не бачила… Виявилося, що було пряме влучання в будинок неподалік. Там жили наші друзі. Мама – моя ровесниця, тато, двоє діток –
хлопчик і дівчинка, їхні бабуся та дідусь. Ми думали, що вони загинули. Всю ніч плакали. А вранці сусід сказав, що всі врятувалися – встигли вибігти, поки вогонь розгорявся. Знову плакали – від радості… 3. Вихід Я вже казала, що мої батьки й дідусь із бабусею опинились у квартирі свекрухи. Я їм носила їсти. Коли не прийдеш – вони плачуть, здавалося, що ридають день і ніч. Мама була заступницею головного лікаря, тато очолював “Азовліфт”, дідусь – ветеран Другої світової. Люди зі стрижнем, вони ніяк не могли отямитися від цього страшного сну… Словом, почали ми збиратися. Спочатку до Ялти вивезли дітей (Ялта – містечко в Мангуському районі Донецької області, на березі Білосарайської затоки, 25 км від Маріуполя. – О. Б.), до родичів, там були світло і зв’язок. В Ялті отримали на телефон знімок палаючої батьківської квартири. Ми з Сашком поїхали назад. Увесь Маріуполь був немов велетенський смолоскип. Дісталися додому, почали збиратися. Куди їдемо, що робиться в Україні – не знали нічогісінько, бо не було жодного зв’язку. Багато хто з Лівого берега їхав до центру, чомусь була думка, що центр не постраждає. Але саме центр увесь і згорів. Драмтеатр, лікарні, магазини… Коли вирушали, в місті ще були наші. Їздили танки. Наші воїни відступали. Повільно, зі страшними боями, ще місяць після нашого виходу. Пройшли все місто і зайшли на “Азовсталь”… (Плаче). Маріуполь відтягнув на себе величезні сили ворога. Кораблі, літаки, танки. Летіла неймовірна кількість ракет, небо сяяло, як удень. Хлопці взяли на себе всю Україну. Це був великий, безмірний подвиг. Поки вони трималися, Україна трохи отямилася. Багато місцевих пішло в Тероборону. Мій кум Сергій пішов у ТрО, зник безвісти, востаннє виходив на зв’язок із батьками 18 березня. Наші волонтери під суцільним вогнем до останнього розвозили людям воду, скільки їх теж полягло… Ще до від’їзду, 2 березня, бачила в місті двох поліцейських, вони затримували мародерів. А більше ні пожежників, ні рятувальників, ні поліції не бачила. Люди горіли живцем, кричали під завалами, і нікому було ні гасити, ні розбирати завали. Тут людина стікає кров’ю, а тут інші біжать по їжу… А на “Азовсталі” був не лише “Азов”. Там був заледве не весь Маріуполь. Морпіхи, Тероборона, медики, місцеві, хто міг
Олександр і Анна на шкільному випускному старшої донечки Софійки
Марійка, найменша в родині Снітовських тримати зброю, мирні… “Азовсталь” – це форпост, який не має прикладу в історії… Тато подруги моєї старшої доньки, у мирні часи – працівник СТО, разом із побратимами з ТрО був оточений у кінотеатрі “Савона”, що на проспекті Будівельників. Росіяни всіх розстріляли. У нього влучило три кулі, одна з них – у хребет. Вороги вирішили, що всі мертві. Коли забралися геть, він поповз додому. Повз чотири доби, ховався у під’їздах, люди давали води, щось їстівне (хоча ні води, ні їжі вже майже не було). Якимось дивом доповз, оклигав і вивіз сім’ю й кішку. Проїхав усі ворожі пости, рятувало те, що шульга – окупанти шукали синці від зброї на правому плечі, а він носив її на лівому. Дісталися Черкас (він родом звідти) з кулею в куприку. Там його прооперували. Я його в Черкасах зустріла, ходив на милицях… Ми їхали через окуповані території. Окупанти постійно зупиняли, роздягали чоловіків і хлопців заледве не догола, шукали татуювання і синці від зброї. 4. Повернутися Коли настане Перемога і Маріуполь стане нашим… Я, мабуть, спочатку поїхала би, щоб послухати себе – чи зможу там жити. Але… Люди, які повертатимуться після звільнення, ненавидітимуть тих, хто лишився: “Зрадники, жили під окупантом!”. Люди, які лишилися, ненавидітимуть тих, хто поїхав: “Зрадники, залишили місто помирати!”. Усі нещастя, які довелося пережити, вони перекладатимуть одне на одного. Шукатимуть винного, і це буде сусід… Насправді треба мати неабиякі сміливість і силу духу, щоб усе кинути і рушити в нікуди. Багатьом духу не вистачило. Вони не думали про майбутнє, не будували сонячних батарей (Про сонячні батареї та людей, які їх будували, – в одній з наступних оповідей. – О. Б.). Прийшли з роботи, випили пивка та й живуть. Вони нічого не знають, навіть того, чому йде війна. Щось зрозуміти їм не дозволяє рівень розвитку. Тепер вони нічого не хочуть, їм байдуже, яка влада, кажуть: “Другого звільнення ми не переживемо”… 5. Життя Моя старша донечка Софійка закінчила школу на “відмінно”; самотужки, без репетиторів підготувалася і в 16 років вступила до Медуніверситету імені О. Богомольця. Сама знайшла квартиру. Говорить лише українською. Вчитись і жити має намір тільки в Україні. Молодша, Марійка, в усьому наслідує старшу сестричку. А я роблю спробу почати все з нуля. Перший крок – @pan_cheese_cake. Це адреса в Інстаграмі, де можна замовити смачненьке – тортики, тістечка. Цей проєкт покликаний, по-перше, втілити мої творчі мрії, по-друге, дати родині фінансову стабільність. А ще допомагаємо ЗСУ – про це є інформація на нашій сторінці. Хочеться, щоб мої замовники бодай на хвилинку поринули у світ неймовірних, різноманітних смаків. Я вже говорила, що солодощі допомагають долати страхи і депресії…
Український шлях · “Щоб молоде покоління не втрачало зв’язку з минулим і гордилося славою своїх пращурів, потрібно спростовувати пропагандистські міфи”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ
Але вже за два тижні, 7 липня, лідери повстанців Максим Залізняк та Іван Гонта були підступно заарештовані представниками російського війська. Наступна, третя козацька рада, що відбулася у Фастові, оголосила москалів ворогами народу. Бойові дії окремих повстанських підрозділів проти них тривали до червня 1770 року. Завдяки Генію Тараса Шевченка, Коліївщина стала всесвітньовідомою як одна з перших національно-соціальних революцій, що мала на меті побудувати Українську національну державу, де б усі громадяни мали рівні права. П’ять років тому Україна широко відзначала 250 років Коліївщини, а нині, в умовах воєнного стану, місцем проведення ювілейних заходів стало місто Умань. 29 травня відбулася творча зустріч “Не шкодувати життя за віру…”, що була організована для студентської молоді громадським об’єднанням “Уманське козацтво” спільно з бібліотекою Уманського національного університету садівництва, та мала на меті ознайомити присутніх з історичною правдою подій, пов’язаних з Коліївщиною, збереження та популяризацію козацького руху в Україні, виховання у молоді за допомогою літературної та музичної творчості активної громадської позиції, почуття патріотизму та відчуття відповідальності за долю Батьківщини. Захід об’єднав козаків, поетів та піснярів, які декламували переважно авторську поезію та виконували авторські пісні. Модератором заходу був генеральний хорунжий Уманського козацтва, отаман Уманського Коша імені Івана Гонти Володимир Сивак. Присутнім запропонували свою авторську поезію скарбничий Уманського козацтва Петро Троценко, доктор географічних наук, професор, козак і просвітянин Юрій Кисельов, учасник бойових дій добровольчого батальйону “Правий сектор”, отаман Рижавської сотні Григорій Свірський, кандидат філософських наук, професор, поет Анатолій Карасевич, хорунжий Христинівського районового товариства УК Василь Кошельник. Пролунали на святі і поетичні рядки, написані хорунжим “Козацтва Маньківщини” Анатолієм Слободяником, у виконанні отамана Монастирищанського районового товариства УК, учасника бойових дій Василя Музики. Деякі прочитані вірші були присвячені історичним подіям, інші емоційно відображали сьогодення України, але всі вони були об’єднані почуттями патріотизму, любові до своєї держави та безкомпромісними вірою і бажанням перемогти ворога, жити щасливо у вільній, незалежній Україні під мирним небом. Підсилили національно-патріотичний характер творчої зустрічі “Не шкодувати життя за віру…” музичні виступи голови ради Старійшин Христинівського козацького полку Степана Ковбасюка, педагога, сотника УК Анатолія Чернія, педагога, керівника ГО “Шлях добра” Тетяни Мануйлової, яка виконала авторський твір свого чоловіка – курінного УК Сергія Кононенка. Він до повномасштабного вторгнення росії працював викладачем університету та був лавреатом Всеукраїнського фестивалю
Під час круглого столу «Гайдамаччина: сучасні виміри»
“Пісні народжені в АТО”, нині захищає Україну в лавах ЗСУ. Цього дня до бібліотеки завітали також чоловічий народний аматорський колектив “Козацька Рада” та народний хор с. Дзендзелівка Маньківської ОТГ. У виконанні чоловічого колективу пролунали музичні твори на слова Анатолія Слободяника, а під час виступу хору глядачі насолодились козацькими та гайдамацькими піснями.
31 травня Уманський Кіш ім. Івана Гонти у співпраці із науково-освітнім центром Українського козацтва Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького та Державним історико-архітектурним заповідником “Стара Умань” провели круглий стіл “Гайдамаччина: сучасні виміри”. Потреба у такому обговоренні виникла тому, що про Коліївщину, яка сколихнула тодішню Україну, попри немалу кількість наукових розвідок, побутує немало неправдивої інформації і домислів. Наприклад, дуже чутливою темою, яка є подразником до нинішнього часу, є знищення єврейського населення під час взяття Умані. Окремі “історики”
доводять цифру вбитих до 200 тисяч осіб (!). Однак за незаперечними документами – тогочасними переписами, що були представлені під час круглого столу, населення Умані за два роки до повстання складало всього 1128 жителів, із яких лише 301 – євреї. Архівні дані вказують, що козаки, навпаки, взяли під охорону велику частину польських і єврейських родин і вивезли їх з міста. Адже у де-
Учасники зустрічі «Не шкодувати життя за віру…»
яких повстанців і справді був “зуб” на них через те, що євреї-орендарі шляхетських маєтків, лихварі, корчмарі, крім податків, які селяни платили окупаційній польській владі та церкві, накладали власні збори. Учасники круглого столу сподіваються, що науковці різних країн об’єднаються, щоб проаналізувати первинні архівні джерела (реєстри, протоколи допитів, актові книги тощо) та створити поіменний мартиролог жертв повстання, щоб припинити нарешті маніпуляції з цифрами, що збурюють інформаційний простір уже понад два століття. Довгий час правда про повстання замовчувалася із російської сторони. Адже саме росіяни, які використали гайдамаків у геополітичній боротьбі за переділ Речі Посполитої, зрадили козаків, які спершу вважали їх своїми союзниками. Після арешту лідерів повстанців та розбиття військового табору під Уманню, москалі почали каральні акції по всій Правобережній Україні. Про боротьбу колійців проти регулярної армії російської імперії, що тривала ще майже два роки – досі відомо дуже мало. Чи не першим окреслив її в часі і поіменно уманець Григорій Храбан у книзі “Спалах гніву народного”, що вийшла друком 1989 року. На цій зустрічі, що була приурочена 255-річчю повстання, директор ДІАЗ “Стара Умань” Владислав Давидюк представив уперше перевидану від того часу книгу Григорія Храбана та унікальну оцифровану кінохроніку 1968 року, зі встановленням пам’ятного знаку на місці, де сьогодні в Умані стоїть пам’ятник Гонті та Залізняку. В обговоренні міфів і реалій національно-визвольного повстання 1768 року також узяли
Біля пам'ятника М. Залізняку та І. Гонті участь: викладач Уманського педагогічного коледжу, отаман ГО “Уманський Кіш ім. Івана Гонти” Володимир Сивак, доктор історичних наук, професор ЧНУ ім. Б. Хмельницького, директор Науково-освітнього центру Українського козацтва Юрій Присяжнюк, історик, професор УНПУ, поет Анатолій Карасевич, кандидат історичних наук, помічник ректора ЧНУ ім. Б. Хмельницького із зовнішніх комунікацій Андрій Касян, кандидат історичних наук, директор Навчально-наукового центру “Інститут міжнародної освіти” Володимир Швець, доцент, кандидат історичних наук Іван Пахольчук та автор цієї статті. Присутніх по скайпу привітали гетьман Українського козацтва, кандидат історичних наук Микола Пантелюк, директор Національного парку “Холодний Яр” Богдан Легоняк та директор Гонтівського ліцею Юрій Колісніченко. Щоб молоде покоління не втрачало зв’язку з минулим і гордилося славою своїх пращурів, потрібно спростовувати пропагандистські міфи, накопичені в часи панування на теренах України окупантів. Особливо рішуче це слід робити в час, коли в Україні триває кровопролитна війна. Як грім пролунали слова професора Анатолія Карасевича про те, що у нинішній війні з росією загинули вже 17 його студентів… А вчитель історії Василь Музика розповів, як через кілька днів після початку широкомасштабної війни, він стояв у строю зі своїми учнями і був дуже гордий цьому. Учасники круглого столу поклали квіти до пам’ятника Максимові Залізняку та Івану Гонті, а також відвідали підземелля Василіанського монастиря, який входить до об’єктів ДІАЗ “Стара Умань”. Уманці продовжують відзначати пам’ятну для міста подію. Відеосюжет про 255-річчя Коліївщини підготував телеграм-канал “Уманщина інформаційна”, а в місцевих бібліотеках можна ознайомитися із тематичними книжковими виставками. Ювілейні заходи на різних локаціях триватимуть до середини червня. Черговий ювілей Коліївщини знову нагадує, що українці є нащадками волелюбних та непереможних козаків, які у всі часи і за різних обставин боролися за побудову демократичного суспільства. Стара дідівська, козацька слава захована у високих курганах і могилах, що рясно покривають українську землю. А боротьба за незалежність, на яку надихають звитяги минулих поколінь, триває і сьогодні. І Україна в ній неодмінно переможе!
29 травня 1768 року відбулася козацька рада в містечку Жаботині (нині – Черкащина), що проголосила початок визвольної війни за відновлення державності Війська Запорозького. Менш ніж за місяць, 22 червня наступна козацька рада, що відбулася в звільненому від влади Речі Посполитої місті Умані, обрала Максима Залізняка Гетьманом Українським. Взяття Умані та відновлення козацького устрою на звільнених територіях стали кульмінаційним моментом повстання надвірних козаків-колійців і важливим етапом національного державотворення.
Про-читання · “Це книжки про героїв і для героїв, для нації героїв, яка платить непомірно високу ціну за право жити в своїй хаті своєю правдою!”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Ольга РУДАНЕЦЬ, заслужена працівниця культури України, просвітянка, м. Коломия
Слово, моя ти єдиная зброє… Леся Українка
“Щоденник невіртуальної війни…” – так визначить формат нової збірки поезій Ольги Слоньовської “У камуфляжі й бронежилеті” голова Івано
Франківської письменницької спілки Євген Баран. “Ольга Слоньовська, людина з високим іменем у мистецькому і науковому світі, в числі перших пішла зі своїми віршами – патронташами боронити українську душу на всіх мислимих і немислимих фронтах людської свідомості… У її патронташах нема порожніх ніш… Кожне слово – куля в чоло оZVірілого ворога…”, – напише в післяслові до видання поет
філософ Богдан Томенчук. Сьогодні у кожного – свій фронт. Безперечно, наші погляди щодня звернуті до фронту реального, мілітарного, на якому найменші перемоги здобуваються силою зброї і, головно, силою духу. І без перемоги на фронті людської свідомості реальних перемог на полі бою сподіватися марно. Ольга Слоньовська – відома поетка, і своїм твердим, як криця, словом дзвонить в усі дзвони людської свідомості, боронячи українську душу від жорстоких атак рашистської пропаганди і брехні, намулу того московитського болота, яке смердючим баговинням налипало на неї впродовж віків, нависало над нею Дамокловим мечем, намагалось вбити її розстрільними списками борців всіх поколінь. Але навіть учас, коли окупаційним режимам вдавалось здобути тимчасову перемогу на полях ратних, їм не вдалось здобути перемогу над свідомістю української душі, бо “на сторожі коло їх” було Слово! “Бо першим було Слово. І слово було – “Бог”. І в Бога було Слово”. Слово Ольги Слоньовської здатне підняти на вершини духу кожного, хто ним запричаститься і, водночас, здатне безжально знищити того, хто стане на боці неправди. Навіть побіжно вникнувши в цей потужний арсенал зброї слова Ольги Слоньовської, зримо відчуваєш, як вона –
Ігор ФАРИНА, член НСПУ, м. Шумськ на Тернопіллі
Літературні критики уявляються читальникам лоцманами у книжковому морі, котрі достеменно знають шлях, допоможуть дійти до цілі. Згоден, що можна говорити про поетизацію такого означення. Але, за великим рахунком, це нічого не змінює в нашому сприйманні словотвор ців, які поставили перед собою непросте завдання орієнтувати людність у сучасному книгопотоці. Щоправда, тут, мабуть, варто зауважити таке. Писання таких авторів досягають бажаного, якщо в них видно неординарність мислення автора. Про це мислиться, коли перед зором з’являються літературно
критичні твори Євгена Барана, Віктора Палинського, Надії Гаврилюк. Свої живинки є також у розмірковуваннях Тетяни Дігай, Валентини Семеняк, Антоніни Царук. Цей перелік, очевидно, варто доповнити і згадкою про Богдана Дячишина зі Львова. Бо так починаєш гадкувати, коли упірнаєш у його творчий метод. Він свої розмисли про той чи інший друк подає через цитування думок мислителів та митців різних епох, щоб краще висловити власну думку. Нерідко кінцівки його тексту сприймаєш як своєрідне трикрап’я, що також спонукає до роздумів. Розумію, звісно, що в будь
яких розмислах існує суб’єктивізм. Але хочемо того чи ні, а варто, мабуть, усвідомити, що він має об’єктивне право на існування. Адже кожна людина, будучи обізнаною у певній галузі знань, діє згідно з цим, але завжди приплюсовує до цього серце і розум. Себто певною мірою віддає дану суб’єктивність. Чомусь саме про це думалося, коли читав “Золоту жилу слова” Богдана Дячишина. І не приховуватиму, що у виданні, в якому зібрано есеї про Андрія Содомору, Петра Шкраб’юка, Богдана Чепурка, Богдана Смоляка, Ольгу Яворську, Олеся Дяка, Любов Бенедишин, Світлану Антони безстрашна лучниця
амазонка – скеровує стрілу в чоло бункерного пацюка; або ж сучасна снайперка, яка точним прицілом влучає в те повзуче гаддя “руского міра”, яке, підвладне двоголовому мутантові, приповзло на наші землі вбивати, грабувати, палити і ґвалтувати. Тому ми “тут маємо крик душі, біль душі, ненависть душі… – поетесі не до витончености і не до естетичного глянцю”, як зауважив Євген Баран. Світе, здригнися! Спини! Зупини! – Печерна расєя запрагла війни! Глуха від гордині, в боргах, як у тлі, Набичились очі, криваві і злі. Була би півлітра – не треба й жони: Печерна расєя хоче війни! Або ж: рашо-рашко, ти не райська пташка- З роду ти стерв’ятників, стервозо! Скільки ти народів-горопашок Силоміць впрягла до свого воза? Скільки крові випила? – Цистерни! Скільки цвіту знищила? – Вагони! Отаке ти ніжне, люте стерво! Отака ти людяна, Горгоно!
Випробувавши всі види словесної зброї, застосувавши писані й неписані закони поетичного творення, авторка сміливо вводить в бій важку артилерію Слова. Контрастними канонадами вибухає діалог Мамая з москалем у вірші “На Донбас прийшов Мамай”; ментальними мутація ми і протиріччями насичені рядки у віршах: “Цей дохлий динозавр – росія”, “Плєшівий і пєгій” і морда щуряча”, “Було пришестя. Є нашестя”, “Наїлися страху до ригачки…”, “Клопи, Блощиці. П’яний гар” та ін. Перечитуючи рядок за рядочком, мимоволі відчуваєш, що вони написані в ста ні інфарктного болю, коли кров з серця капає, коли емоції на межі божевілля, коли єдиним почуттям, яке рятує, залишається всеперемагаюча любов до того, за що стоїмо незворушно; віра в силу духу і нашу перемогу – перемогу Добра над злом, Світла над темрявою, Правди над крив дою. Глобальна нація: по всьому світі є, Та України не віддасть нікому…
……………………………………… Ні сумнівів, ні муки, ні вагань! Не грай, мокво, свого дурного кІна! Мов крайка, ясно світиться Кубань! Пройдисвітко, це також Україна! Книжка умовно поділена на два розділи: “Війна” і “Нація героїв”. Непохитною вірою в перемогу, яка ще тільки гряде; романтикою і ліризмом об’єднаної і одержимої ідеєю визволення від московитського окупанта і московитського духу нації, насичений другий розділ “Нація героїв”. Від таких віршів кожна жива і зранена душа отримує і моральну підтримку, і розраду, і естетичну насолоду, і спонуку до дії, до чину. Поетичні слова на бувають сили летальної зброї, яка безжально опускається на голови окупантів. Муза, разом із когортами захисників, перебуває на передових позиціях і тому змушена бути не причесаною і не припудреною, без привабливого макіяжу – натомість у камуфляжі і бронежилеті, в повній військо вій амуніції, як того вимагають військові будні. Бо тільки в повному обмундируванні: Вступає у бій артилерія духу, Вступає у бій артилерія слова! Ольга Слоньовська благословляє на священну війну і на грядущу перемогу своє виболене, вигострене, спопеляюче і надихаюче Слово, яке аж зашкалює переможним адреналіном. Але як донести його до мільйонів? Книжка вийшла накладом лише 300 примірників, завдяки ініціативі і фінансуванню народної депутатки України Оксани Савчук, за задумом якої всі виручені кошти будуть скеровані на потреби ЗСУ. Відбулось дві презентації: в Івано
Франківську і Коломиї, а книги вже розбіглися, “як гарячі пиріжки”. Було б добре, щоб такі видання стали пріоритетними для всіх рентабельних видавництв, які б могли взяти на себе видання і поширення літературних бойових одиниць і формування потужного літературного фронту. Це книжки про героїв і для героїв, для нації героїв, якою сьогодні захоплюється цілий світ і яка платить непомірно високу ціну за право жити в своїй хаті своєю правдою!
літературного побратима ще одним розмислом. Щоправда, цього разу він володітиме особистісною барвою. Книга містить рефлексії про доробок одинадцяти письменників, так вже вийшло, що на окремі їхні друки свого часу теж відгукувався у різних засобах масової інформації. І мене зацікавило питання про збіг наших оцінок. Із задоволенням відзначив, що в багатьох моментах вони виявилися тотожними. Але, на жаль, з’явилися і моменти, котрі залишилися поза моєю увагою. (Чи не говорить це про те, що в свідомості людей мирно співіснують об’єктивізм та суб’єктивізм, як необхідна складова буття кожної особистості?) Ці та інші аспекти привертають увагу до книги львів’янина з надзбручанським корінням (пан Богдан народився на Тернопіллі), і подумалося, що саме вони привернули до неї увагу. А ще віриться, що все це підштовхне автора до нових творчих пошуків.
Про-читання · “Це книжки про героїв і для героїв, для нації героїв, яка платить непомірно високу ціну за право жити в своїй хаті своєю правдою!”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Богдан Дячишин. Золота жила слова: есеї. – Львів: Растр-7, 2022. – 156 с.
шин, Ірину Калинець, Миколу Петренка, Любомира Сеника, знайшов вартісні для себе моменти. Але перед тим, як повести мову про ці особливості, хотів би порозмірковати про найменування видання. “Золота жила слова” – якщо розібратися, то літературний критик обіграв тут фразеологізм, який час-то вживаємо для означення найкращого і цінного явища. Знахідка? Безумовно! І тут відразу згадується про використання цього лексичного засобу “Не вішай носа у ша фу” Юрія Берези, “Не в своїй тарілці” Лесі Бернакевич, “Послухаймо братів наших менших” Миколи Воз’янова… Отже, маємо справу ще з одним випадком продовження цікавої традиції. Але це те, що лежить на поверхні. Бо зацікавлює ще один нюанс. В іменах книг Богдана Дячишина часто надибуємо таке літеросплетення, як “слово”, “Слово про вічне”, “Думне слово Богдана Смоляка”, “Слово Андрія Содомори у дзеркалах часу”, “В маленькій амфорі слова”, “Вагота поетичного слова”, “Про моменти життя обійняті словами”, “Ословленого світу таїна”… Не заперечуватиму, звісно, що тут повторення трактуються неоднозначно. Адже з одного боку можна, напевне, бала кати про “оригінальність” подібного слововживання, а з другого? Слово іде від Бога. І таки має рацію Андрій Содомора, коли стверджує, що “Не слово при людині, щоб бути словом, а людина при слові, щоб бути людиною”. Богдан Дячишин пише про людей, котрі служать слову. Чи ж не можна цим виправдовувати експлуатацію буквотвору? Тим паче, що в даному випадку він сприяє точності вираження думки. Замислитися над прочитаним змушує ще одна обставина. Досить часто на сторінках книги зір знаходить вислови, що свідчать про вглиблення автора цих творів у доробок письменників, про яких пише. “…в Чепурка особистісний пошук, дороги до слова – він його чує, відчуває, смакує” (есе про Богдана Чепурка). “Він живе в світі природи, радіє від спілкування з нею тож його вірші здатні викликати в читача звукові уявлення” (есе про Олеся Дяка). “Думки Ірини Калинець омиті сльозою боротьби; дарує тепло, освячує світлом дороги життя, та ми з жахом усвідомлюємо, що в земному світі наші дороги – це щоденна важка боротьба” (есе про Ірину Калинець). Це слово – про ужинок письменників Львова та Львівщини. Так можна сказати про цю книгу. Але оця “літературна географія” зовсім не означає, що літературний критик обмежується лише позирком на твори краян. У цьому, зрештою, немає ні чого поганого, бо живемо в такий час, коли найплодовитіший критик через нестачу часу не зможе, очевидно, написати й про найліпші друки видавництв одного регіону. Та це зовсім не означає, що не існує доторків до книг авторів з інших країв. Згадую хоча б рецензію
есе про книги Павла Мовчана з Києва, Мирослава Лазарука з Чернівців, Жанни Юзви з Тернопілля, Євгена Барана з Івано
Франківська… Ще один момент. Про нього подумалося, коли писав рядки про “літературну географію” у книзі цього автора. Не секрет, що вона вмістила дещо з попередніх видань. Особливо в уявне поле зору потрапляє “Вагота поетичного слова”. Більше йде мова про лірику і в цій книзі. Це, зосібна, стосується Андрія Содомори, Богдана Чепурка, Богдана Смоляка, Ольгу Яворську, Світлану Антонишин, Миколу Петренка, Любомира Сеника. А завершу ці нотатки на берегах книги
Такі вони, просвітяни “Жити – Вітчизні служити”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
глибинно сказала дружина Лідія Дерда… Друг, поет Василь Васкан довго тримав у таємниці свою чергову “ластівочку” – книжку
посвяту братові по духу, назва якої суголосна з подією – “Горошовецька Вежа”… А в ній – щирість і любов до творчості Івана. “Бо й справді, пісні його щемкі й барвисті водночас”, – Анна Довгопола. “З голосом Бога зали збира, І спалах очей українців Славнем він воскреша…”, – Світлана Масловська. “Іван Дерда співає, Пернатий маестро змовкає…”, – Віталій Демченко. “Народжений співати…”, – Степан Панчук. “…Бо жоден концерт, захід не відбувається без мудрого, просвітницького посилу – нести добро піснею,
яка допомагає боронити Україну і вірити в неї…”, – Володимир Антофійчук з дружиною Аллою, “Який великий виховний характер несе творчість Дерди!..”, – Тамара Мінченко; “Два кольори”, “Завжди поміж народу, воістину народний артист!”, – Василь Бабич; “Ваше життя, Іване, від глибини українського коріння, якого ви не цураєтесь…”, – Василь і Світлана Фесю ки… А й справді, не цуравсь ніколи! Ріс
виростав, возвеличений душею, любов’ю до малої батьківщини, куди вертає за кожної можливої години… Саме ці глибинні якості, а ще його перемоги, різнобарвність мистецької діяльності, патріотизм, просвітництво, благодійні концерти, родину й Україну пропонували ведучі спостерігати на екрані зі старих і нових фото й відео. На завершальному акорді свята Маестро розчулено сказав: — Дякую ЗСУ за можливість бути з вами! Низький уклін вам за свято, яке створили мені… Щиро й зворушливо звучало кожне ваше слово, яке щоразу після таких зустрічей, збагачує мою душу, стимулює і мотивує… Я щасливий, що виростав у вашому оточенні, на благодатній Горошовецькій землі, які сформували мене таким, яким нині є, – з болем у серці за кожного загиблого земляка на цій війні, за Україну, землю якої топче ненаситний рашист, алей з великою вірою, маючи такий незламний народ, – ми відбулися, ми будемо, ми переможемо з Божою допомогою і нашими славними ЗСУ! Слава Україні! Героям Слава! Наприкінці заходу Маестро заспівав! Український Славень звучав особливо велично!
та інтелектуальної основи розвитку суспільства та особистості. Щиро бажаємо міцного здоров’я, творчої наснаги, доброї долі, щастя родинного, успіхів на просвітянській ниві та многих благословенних літ! Хай творча енергія, працьовитість та оптимізм і надалі залишаються вашими надійними супутниками на життєвій ниві! Божої ласки та опіки у святій праці на розвій української науки!
Такі вони, просвітяни “Жити – Вітчизні служити”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Так сказав народний артист України, заступник голови Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта”, професор кафедри музики Чернівецького національного університету Іван Дерда на відзначенні свого 60-річчя, зворушений організованим для нього зібранням, щирістю творчих побратимів і любов’ю шанувальників.
Світлана МАСЛОВСЬКА, м. Чернівці
Його усмішка притягує, його пісня заворожує, його слово – заклик! Саме напередодні Трійці в рідному селі співака
композитора – Горошівцях – відбулося три єдине зібрання у трихвилевій іпостасі: перша – вітання
віншування – сповіді щирості, як пісня Дерди може змінити стан його слухача; друга – рефлексії про пісню Івана в слові – віршах
посвятах; третя – терапевтичний ефект пісні Маестро – у любові до малої батьківщини, у спонуканні до роздумів, у закликах до українськості, до Перемоги! Так, у час страшної війни, великих випробувань і викликів пісня може віддзеркалювати події. Навіть якщо слова до неї написані 100, 50, 10 чи рік тому… А в Івана Дерди – саме такі! Їх не кожному збагнути, бо спонукають до роздумів. А багатьом, на жаль, ближчі бездумні пісеньки… Тому й несе Іван Дерда Україною й світом мисляче мистецтво. Тож, коли послухаєш його, вбереш, наче губка, тієї щирості автентичної, тієї істини сьогодення – воістину стаєш мудрішим, добрішим. Ці слова ведучих свята Тетяни Дарійчук і Олександра Мельничука перепліталися з історією пісні
життя славного земляка, який співає душею однаково – що на підмурівках рідного села, що на сценах Лондона, Парижа… Бо увібрав з молоком матері Вероні, з уроками життя тата Михайла справжність… Бо ніжна мелодика його українських пісень, оксамитовий баритон зачаровують найвибагливішого слухача з перших нот… Іван Дерда – наша гордість. Про це мовили та дякували на святі в рідній школі співака директор закладу та завуч Ілля й Лариса Фуштеї, голова Юрковецької територіальної громади (ТГ), до якої належать Горошівці, Віталій Шафер, староста села Валентина Фуштей, начальник відділу освіти й культури ТГ Ярослав Котик, юні го рошівчани – словом і обрядовими таночками, бажаючи й надалі трудитися над піснями
символами незламності духу й сили українського народу, при доброму здоров’ї на многая літа… “Сокровенний голос” – така назва чергового буклета своєрідного дітища посвят римованих дарунків Іванові Дерді від його багаторічного друга, голови обласної організації Національної спілки письменників України Василя Джурана. Саме він зорганізував творчих побратимів на серію поезії. А їх, віршованих, 32! Кожна посвята – шедевр! Широкий світ дружби, захоплення, вдячності, любові звучали у виступах близьких артистові людей. “Ти – світло мого життя…”, – так коротко і
Такі вони, просвітяни “Жити – Вітчизні служити”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Володимир ШПІЛЬЧАК, заступник голови Івано
Франківського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Днями в Києві відбулося нагородження лавреатів V Національної премії “Найкраща українка в професії 2023”. Марія Іванівна Гуцол – науковиця, перекладачка, кандидат філологічних наук, доктор філософії, доцент кафедри мовознавства Івано
Франківського національного медичного університету, голова Івано
Франківського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, голова правління обласного фонду “Милосердя та здоров’я”, дійсний член наукової організації “Центр українсько
європейського наукового співробітництва” – стала переможницею цього конкурсу. Зі словами вдячності пані Марія Гуцол звернулась до експертної комісії: – Українка, жінка, мама – це найдорожче і світле, що є на світі. Адже жінка мама дає нам життя і змалку навчає усього. Мами радіють з успіхів своїх дітей, підтримують у важку хвилину та щиро переживають за нас. Материнська любов і слова залишаються в душі людини на все життя! Століттями історію вершили чоловіки, але за кожним сильним воїном стояла і сьогодні стоїть жінка. Нині багато матерів просять у Господа вберегти і захистити їхніх синів і доньок, котрі борються за Україну. На жаль, багато матерів більше не по бачать своїх дітей. Бажаю сил і витримки, аби пережити біль втрат. Низький уклін усім жінкам
матерям за терпіння, дивовижну мудрість і силу, з якими, долаючи нинішні негаразди, ви зберігаєте віру в завтрашній кращий день для своїх рідних і близьких, для нашої України. Так, кривава війна в Україні показує, що мільйони відважних і патріотично налаштованих жінок та чоловіків працюють на нашу Перемогу. Їхній девіз по життю простий: “Жити – Вітчизні служити”. Українські жінки в умовах російсько
української війни навчилися жити під постійною загрозою, розбиратись у зброї, тактичній медицині та електрогенераторах. Вони багато чого навчились. Вважаю, що роль української жінки за раз лідерська... Бути лідеркою – це віддавати більше, ніж отримуєш, і надихати. Українські жінки саме такі. Важливо, щоб після нашої перемоги Батьківщина пам’ятала про це. Якою б не була в кожного з нас доля, як би не складалися обставини життя, яким би не було становище в Україні та світі, яка пора року не була б за вікнами наших осель, нас поважатимуть доти, доки ми поважатимемо самих себе, доки ми пам’ятатимемо про своє коріння! Бажаю благополуччя, душевного спокою, миру й перемоги! Щиро вірю, що наступне нагородження кращих жінок
патріоток відбудеться вже під мирним небом України. Дякую за все Богу та воїнам ЗСУ! А ще – людям, які мене підтримували, за молитви, допомогу і сприяння! Це – висока нагорода, я радію, а найбільше дякую своїй родині – чоловікові Олександру та сину Богдану, своїм мамі й татові! Пишаюсь, що я українка! Перемоги нам усім! Миру, добра, здоров’я, Божої ласки, опіки та всіх гараздів!
*** Івано
Франківське міське об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка щиро сердечно вітає пані Марію Гуцол – славну просвітянку, берегиню українського роду з нагоди нагородження V Національною премією “Найкраща українка в професії 2023”. Своєю багаторічною плідною працею на благородній культурно просвітницькій ниві, особистий професійний вагомий внесок у справу навчання, виховання молодого покоління, діяльною участю у важливих громадсько
політичних заходах, своєю людською щедрістю ви зробили і робите значний особистий внесок у процеси духовного відродження України. Глибока по шана і щира подяка вам за високий професіоналізм, за відданість вашого розуму і серця, спрямовану на формування Української держави, активну життєву позицію і діяльність зі створення надійної духовної
Шевченкіана · “Тарас сформував себе людиною релігійною, справжнім виразником християнської віри у своєму повсякденному житті”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Тематика творчості Тараса Шевченка і біблійних мотивів у поезії та його художній спадщині, як ніколи, актуальна. Боляче спостерігати, як студенти, принаймні гуманітарних факультетів університетів, слабо орієнтуються у духовній спадщині Кобзаря, як недруги на кшталт скандального журналіста Олеся Бузини у своїх працях паплюжили ім’я Генія. Свого часу Російська царська імперія – як тюрма народів – жорстоко придушувала прояви національного духу мислителів, поетів та художників, і такі, як Тарас Шевченко, були приречені в ній на загибель і забуття. Згадаємо лише один факт. 25-26 лютого (за старим стилем) 1914 р., коли українці святкували соті роковини народження поета, російські чорносотенці у Києві скупили усі погруддя Шевченка і з садистською насолодою розбивали їх об бруківку, а портрет поета, причепивши коню до хвоста, з лементом волочили вулицями. А рік тому їхні нащадки-москалі прострелили погруддя Шевченка в Бородянці… Прийшовши до влади, більшовики, маскуючись під великих прихильників і шанувальників творчості поета, спотворювали його чистий образ, почуття та думки. Трактуючи поезію Великого Кобзаря, радянські ідеологи завжди підкреслювали її соціальний бік, справедливо стверджуючи, що Шевченко був лютим ненависником кріпосного ладу і загалом експлуатації у будь-якій її формі. Натомість замовчували, що соціальні мотиви Шевченкової творчості – це лише складова частина ширшої ідеї національного визволення українського народу, заради якої Кобзар закликав до об’єднання всіх верств, незважаючи на їх соціальну приналежність. Ідеал всенародного єднання відлунювався у поета “плачем Єремії” над страшною духовною прірвою і єднанням грядучих поколінь українського народу, про що він писав: “Погибнеш, згинеш, Україно, (...) // Сама розіпнешся. Во злобі // Сини твої тебе уб’ють” (“Осії. Глава ХIV”). Шевченко був революціонером, але не космополітом, яким його змальовувала радянська історіографія. Радянські дослідники писали про Шевченкову любов до України, і поквапливо додавали до його патріотизму термін “інтернаціональний”. На жаль, серед сотень радянських літературознавчих досліджень творчості Шевченка не було жодної солідної праці, присвяченої інтерпретації таких його християнських творів, як “Марія”, “Неофіти”, “Шафарикові (Єретик)”, “Давидові псалми”, „Осії. Глава XIV” та ін. Не знайшла власного літературознавчого аналізу й низка політичних творів Кобзаря. Йдеться передовсім про поеми: “Великий льох”, “Розрита могила”, “Стоїть у селі Суботові”, “Чигрине” та “Іржавець”. Більше того, їх ще й вилучали з “Кобзаря”, закидаючи Шевченкові емоційність, тенденційність, аматорство у висвітленні історичних явищ і постатей. А скільки енергії витратила влада для того, щоб виставити Шевченка атеїстом, посилаючись для цього на його “Заповіт”, “Гімн черничий”, “Світе тихий”, які аніскільки не є антирелігійними. Гарячий темперамент Т. Шевченка, його переживання за долю України не раз проривалися у віршах, на перший погляд, нібито богохульством. Але вони тут же чергуються з глибокими роздумами про сутність Бога, адже Тарас був глибоко віруючою людиною. У своїй творчості поет критикував не цілком релігію, а російсько-візантійське православ’я – цезаропапизм, що зрісся з російською самодержавною ідеологією. Шевченкові християнські ідеї розвивалися насамперед під впливом народного двовір’я: християнського і язичницького, які зароджували у душі поета почуття глибокої віри. Релігійні легенди, народна і церковна лірика – духовні вірші, канти, псалми, молитви, релігійні вірші Г. Сковороди – викликали у нього глибокі переживання. У вірші “А. О. Козачковському” Тарас розповідає, як він, вкравши у дяка п’ятака, купив аркуш паперу, зробив книжечку “хрестами і візерунками з квітами, кругом листочками обвів, та й списував Сковороду або “Три царіє со дари””. Щоб ніхто не почув, виспівував та плакав. Від батька, а особливо від столітнього дідуся юнак довідався і про життя святих та їх героїчну боротьбу зі злом. Особливі відомості Тарас почерпнув з церковно-богослужбової книги “Мінеї”. За книгами Святого Письма малий Тарас не лише пізнавав життя Ісуса Христа, Матерії Божої, а й здобув шкільну грамоту. До цього варто додати ще й те, що він уже з дитячих літ читав Псалтир над покійниками. Все це зміцнювало у душі малого віру в Бога й викликало устремління до добра та правди, любов до знань і мистецтва. З цими великими здобутками душі Тарас ввійшов у пору юності, найнебезпечнішого віку, коли молоді, не маючи опіки, піддаються небезпечним впливам. Але юний Шевченко жив у сфері високих духовних пошуків, про що він згадує у своєму вірші-спогаді “Мені тринадцятий минало”, в якому передає високий політ його душі та молитовний настрій, що можливий лише при наявності джерела глибокої віри. Доля занесла Шевченка у Вільно, звідти – у Петербург. Усі ці роки були насичені релігійними пошуками, але оточення Тараса не розуміло його поривів до високого та глибинної філософії серця, висловленої у “Перебенді”: “То серце по волі з Богом розмовля, // То серце щебече Господнюю славу”. У своєму духовно-релігійному розвитку Шевченко переживав кілька періодів і їх щонайменше було шість: дитячі роки, юнацькі, петербурзький період, роки перебування в Україні, час арешту і заслання, повернення з солдатчини й до кінця життя. Безперечно, Шевченко цікавився філософією і читав усе доступне з культурної спадщини народів, що відбивалося на його творчості, особливо на ґрунті філософії почуттів, які називалися “філософією серця”, віддзеркаленої у творчості Г. Сковороди, М. Костомарова, М. Гулака, П. Юркевича та інших мислителів тієї епохи. Ідеї цих велетнів у царстві людського духа та культури не могли не вплинути на формування творчого генію Т. Шевченка. А тому, він, услід за Г. Сковородою, культивує ідею “філософії серця”. Основою його поезії стають: серце, душа, правда свята, любов, краса і воля. Як і в П. Юркевича, думки Т. Шевченка мають власне джерело – серце, що є основою духовного життя: “За думою дума роєм вилітає; // Одна давить серце, друга розриває” (“Гоголю”). Серце Шевченка шукало правди і справедливості на землі: “Нехай же серце плаче, просить // Святої правди на землі!” (“Чигрине”). Зайвим буде також доводити, що поет усвідомлював: без віри в Бога та Його милосердя, людина – безпорадна, безпомічна, а тому постійно просить Творця, щоб Той зміцнив його душу і серце великою силою, щоб він міг виконати завдання, поставлені перед самим собою: “Подай душі убогій силу, // Щоб вогненно заговорила, // Щоб слово пламенем взялось, // Щоб людям серце розтопило” (“Неофіти”). Шевченкові думи тісно пов’язані з життям і, здається, немає таких проблем, яких би не торкався спостережливий розум поета. Отже, джерелом християнського мислення Шевченка є людина зі всіма правдами і кривдами, добром і злом, любов’ю і ненавистю… Аналізуючи поезії “Кобзаря”, бачимо, що Шевченко українську національну мудрість черпав із глибин духовної ментальності народу ще з раннього дитинства. Перекази, думи та пісні поет переробляв і ніколи сліпо не наслідував. Духовною наснагою творчості Т. Шевченка упродовж усього життя поета залишалася Біблія і найперше – Книга Псалтир, яку Шевченко знав достеменно. У повісті “Художник” він писав, що Брюллов суворо забороняв йому брати теми з чогось іншого, крім Біблії та історії греків і римлян, бо лише в них наявна простота і краса, чого не скажеш про середньовічну історію, сповнену аморальністю та ницістю. Відтоді у помешканні поета поряд з іншими книгами на першому плані стає Біблія. Шевченкові доводилося читати Біблію усюди, куди закидала його доля: і в тюрмі, і казематі, і казармі. Як наслідок, вплив Біблії не менше від впливу народної поезії, позначився на творчості великого Кобзаря. Вихований на моральноетичних настановах Біблії, Тарас сформував себе людиною релігійною, справжнім виразником християнської віри у своєму повсякденному житті. Християнська етика не була для Шевченка формальністю, а найбільшою дійсністю. З життєпису Шевченка можна навести не один факт,
який рельєфно ілюструє те, що Шевченко був християнином-практиком. Шевченко як художник мав свої погляди і на церковне мистецтво, гостро реагував на не мистецькі твори, які називав ідолопоклонством. Про це йдеться утому ж таки “Щоденнику” від 27 вересня 1857 р.: “Проходячи повз церкву святого Юрія та побачивши, що двері церкви відчинені, я ввійшов до притвору і, жахнувшись, спинився. Мене вразила якась бридка потвора, нарисована на трьохаршинній круглій дошці. Спочатку я подумав, що це індійський Ману або Вішну заблукав до християнської божниці поласувати ладаном та оливою. Я хотів увійти до самої церкви, коли двері розчинилися, і вийшла пишно й чепуристо вбрана, вже не цілком свіжа пані і, обернувшись до намальованої потвори тричі побожно й кокетно перехрестилась і вийшла. Лицемірка! Ідолопоклонниця!”... Порівнюючи Шевченкову релігійно-християнську думку з ідеями світових теософів, відзначимо, що його мислення на перший погляд просте, водночас значно глибше і зрозуміліше нам. Воно немов промовляє до нашої душі. При цьому варто було б підкреслити, що поетове ставлення до Бога є безпосереднім, без фанатизму і тіні рабства з великим відчуттям Божої Всемогутності. Що справді може бути безбожного у різких, на перший погляд, словах із “Щоденника”, які він записав на свято Петра й Павла: “Велике свято в християнському світі! А в нас велика пиятика з нагоди храмового свята (празника). О, святі, великі верховні апостоли! Коли б ви знали, як ми заблудилися, як зобезобразили проголошену вами просту, прекрасну, найсвятішу правду. Ви заповіли прихід ложних учителів і ваше віщування здійснилося. Во святе ваше ім’я, так звані вселенські вчителі – посварилися”. Т. Шевченко переживав за роз’єднаність церков. Він обурювався проти різних канонів, догматів, обрядових звичаїв церкви. Часто висловлювався проти них досить гостро, як таких, що залишаються мертвими для християнина з позицій живої віри, утвердженої на Святому Євангелії. Подібно як у ранньосередньовічного мислителя Томи Кемпійського, що все, що існує поза Богом, створив Бог, Т. Шевченко як християнин і філософ повторював: “...Все од Бога, // Од Бога все! А сам нічого, // Дурний не вдіє чоловік!” (“Варнак”). На думку поета, розум людини, надбання чи духовна недосконалість, слава і воля держави чи окремої людини походять від Бога, і це він чудово висловив у вірші “Меж скалами неначе злодій”: “І неталан наш і талан, // Як кажуть люди, все од Бога”. Людина, маючи вільний вибір за посередництвом розуму, серця, зобов’язана влаштовувати собі життя на славу Божу та в ім’я допомоги ближньому. Таким є кредо життя Т. Шевченка. Для цього Бог дає людині таланти, одному більші, іншому менші. Хоча люди намагаються “видурювати” один в одного таланти, або просто грабувати їх, думаючи, що можна одурити й Бога, Шевченко називає Бога “Всевидючим Оком”. Поет переконаний, що перед Ним ніхто не сховається і не сховає перед “Оком” навіть найінтимнішого у глибині свого серця чи душі. Шевченко своєю люблячою душею і серцем постійно просить у Бога любові. Усе життя шукає добрих людей, “щоб добру навчити”, та дякує Богові, що допомагає нести тягар життя: “Ти, Господи, помагаєш // По землі ходити, // Ти радуєш свою душу // І серце врачуєш” (“Давидові псалми”). Без сумніву, Шевченко постійно молився Богу. Про всі його вірші і поеми можна сказати, що вони є молитовними. Молитва для нього є розмовою з Богом. Вона гоїла його душевні рани, підносила настрій у повсякденному житті. Шевченко молився за своє життя, за Україну, навіть за ворогів. Серед його поезій особливо вирізняється молитва, яку він вклав в уста благочинного в поемі “Гайдамаки”: “Не плачте, братія, за нас // І душі праведних, і сила // Архистратига Михаїла, // Не за горами кари час // Молітесь, братія!”. Молитвою Шевченко наказував любити Україну, що яскраво висловив у поезії: “Свою Україну любіть, // Любіть її... Во время люте, // В останню тяжкую мінуту // За неї Господа моліть!” (“Чи ми зійдемося ще знову”). Перебуваючи в тюрмі 1847 р., поет-революціонер відчував одинокість. Побачивши через заґратоване вікно матір М. Костомарова, яка поспішала до арештованого сина “чорніше чорної землі, іде з хреста неначе знята”, він подякував Богові поетичною щирою молитвою за те, що його нікому відвідати, що ніхто не терпить за нього: “Молюся, Господи, молюсь! // Хвалить Тебе не перестану, // Що я ні з ким не поділю // Мою тюрму, мої кайдани...” (“Н. Костомарову”). Своїми глибокозмістовними оригінальними молитвами Т. Шевченко переріс кожного з сучасників, які звикли до традиційних молитов, традиційних християнських практик, що не завжди задовольняло поета. Він вірив, що молитва потрібна кожній людині за її життя чи при смерті. Він звертається до нас, щоб ми пом’янули його “не злим тихим словом” молитви, віддзеркаленої у поемі “Тризна”: “Не заспіваю вам пісні нової // Про славу батьківщини моєї! // Зложіть ви самі псалом суворий // Про зборище народних катів;// І вільним гимном згадайте, // Предтечу, друга своєго. І за гріхи... гріхи його// Сердечно Богу помоліться”. Перебуваючи в солдатчині, Шевченко отримував від відомих і незнаних друзів матеріальну допомогу. Про свого добродія Лева Жемчужнікова він записав у “Щоденнику”: “Жертва таємна – великодушна. Чим я віддячуся вам, великодушні земляки мої, за цю щиру жертву? Вольною молитвою, щирою піснею вдяки й молитви!”. Молитвою Шевченко
Українському народу сьогодні потрібен не зовнішній культ Кобзаря у старій селянській шапці і кожусі, нав’язаний нам власними і чужими владолюбцями, а християнський духовно-революційний спосіб мислення Шевченка, його національна гідність і честь, волелюбність і віра у власні сили й творчий геній української нації.
Шевченкіана · “Він завжди знаходив силу підніматися з гріховного стану й примиритися з Богом”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
віддячується своєму другові Михайлу Щепкіну за те, що відвідав його у Нижньому Новгороді під час Різдва Христового: “Чим я віддячуся тобі за це щастя? За ці радісні, солодкі сльози? Любов’ю! (...) Окрім молитви за тебе, крім найщирішої молитви – я нічого не маю!”. У своїй поезії Т. Шевченко ніколи не поставав проти Бога, а все дякував Йому за кожну допомогу молитвою. Цим же шляхом, як пророк, він наказував іти прийдешнім поколінням: “Молітесь Богові одному, // Молітесь правді на землі, // А більше на землі нікому // Не поклонітесь...” (“Неофіти”). Аналізуючи творчість Шевченка, усвідомлюємо, що він був лицарською людиною. Не побоявшись стати на шлях безкомпромісної боротьби з цілою російською імперією, мав відвагу признаватися і в своїх слабкостях, про які читаємо на сторінках його “Щоденника”. Які всі люди, Шевченко був грішною людиною. До його душі вдирався сумнів, до неї мав доступ сатана, але він завжди знаходив силу підніматися з гріховного стану й примиритися з Богом. Тарас Шевченко стверджував, що все лихо походить від людини і за людські провини Бог карає, аза терпіння винагороджує. Якщо людина свідомо грішить, Бог її не може врятувати, і в цьому Шевченко визнавав абсолютну Божу справедливість. Шевченко вірив у загробне життя та Суд Божий, на якому людство зазнає найвищої Божої справедливості й отримає нагороду або кару, які, згідно з вченням Церкви, будуть вічними. Питання Божої справедливості завжди мучило Шевченка і він довго шукав розв’язки у ньому. Як наслідок, ціле його життя було спокійним приготуванням до смерті та примирення з Богом. Під кінець життя він запитував себе: “Чи буде суд? Чи буде кара? // Царям, царятам на землі?” (“О люди, люди небораки”). Із таким же спокоєм і рішучістю відповідав: “Повинна буть, бо сонце стане // І осквернену землю спалить!”. Варто зазначити, що Шевченко небагато мудрує про душу. Міцна християнська віра заспокоювала його міркування про безсмертність душі. Поет і мислитель визнавав безсмертя душі як найбільший Божий дар, що творить саму людину. Разом з душею він вважав безсмертною волю людини і безсмертне бажання єдності духовної і фізичної волі українців, про що він висловився такими поетичними рядками: “Не вмирає душа наша, // Не вмирає воля!” (“Кавказ”). Невід’ємним атрибутом безсмертя душі для поета є неустанна боротьба за волю. Безсмертними вважаються усі жертви, покладені на вівтар свободи національного духа. Духа ніхто не може вбити і це в Шевченка здефінійовано: “Не скує душі живої І слова живого...”. Через безсмертність душі Шевченко веде нас до безсмертності волі і правди, яку він недвозначно висловлює у поетичній формі: “Ми віримо Твоїй силі // І духу живому. // Встане правда! Встане воля! У тобі одному // Помоляться усі язики...”. Тарас Шевченко заповідав грядущим поколінням святу боротьбу, яка і сьогодні триває за душу й серце українця. Ще однією характерної рисою духовної досконалості Шевченка є те, що він ніскільки не боїться фізичної смерті. Навпаки, на свою кончину поет дивився очима грецького філософа-мудреця. Інакше й бути не могло, адже свій смиренний передсмертний стан він зумів підготувати упродовж життям. Воістину, так помирають лише ті люди, котрі сповна виконали свій обов’язок перед Богом і Батьківщиною. Шевченківський релігійний тип людини виховала багатюща скарбниця українського народного світогляду та глибокі студії Святого Письма, які проглядаються з кожного рядка славетного “Кобзаря”. Відчуваючи наближення кінця земної мандрівки,
поет напередодні закарбував: “Чи не покинуть нам, небого, // Моя сусідонько убога, // Вірші нікчемні віршувать // Та заходиться риштувать – // Вози в далекую дорогу?”. М. Драгоманов, який вперше взявся критично досліджувати творчість Шевченка, назвав поета “біблеїстом”, а за його релігійний світогляд, прирівняв до англійських соціальних реформаторів ХVII ст. – пуританіндепендентів. Значно глибше проблему впливу Біблії на творчість Т. Шевченка дослідили Василь Щурат і Дмитро Чижевський. Останній філософськорелігійний світогляд Шевченка простежив у “Нарисах історії української філософії”. Шевченко розвивав свій світогляд, як уже згадувалося, під впливом ідеалістичної філософії, зокрема Шелінга, романтичної естетики та зіставлення двох світів: світу розуму як смислового пізнання й світу серця як безпосереднього відчуття і віри. Після арешту Тарас Шевченко, як один із найактивніших членів Кирило- Мефодіївського товариства, опинився у надзвичайно важкій ситуації. У листі до княжни Рєпніної він писав: “Я тепер неначе той злодій, що падає у безодню... Ладен за все вхопитись. Жахлива безнадійність! Така жахлива, що тільки одна християнська філософія спроможна боротися з нею”. У цьому ж листі Шевченко просив надіслати йому твір Томи Кемпійського “Наслідування Христа”. Це була книга роздумів філософа про правду над самим собою, про те, як треба не падати духом. Цими думками Т. Шевченко переймався особливо. Під впливом Євангелія і праці Томи Кемпійського, з Новопетровського форту до графині Анастасії Толстої, дружини президента Академії мистецтв, поет написав таке: “...Тепер почуваю себе як не досконалим, то принаймні бездоганним християнином. Як золото з огня, як немовля з купелі, вихожу я тепер із темрявого чистилища, щоб розпочати новий, благородніший шлях життя. І це я називаю істинним, правдивим шляхом (...). З скромністю переродженого християнина – розповім Вам як сон, моє сумне минуле” (9 січня 1857 р.). У світлі Євангелія, творів Томи Кемпійського, Данте Аліг’єрі і багатьох інших великих християн, яких він перечитував, пропустивши крізь серце духовних страждань, з Тараса Шевченка вийшов загартований віруючий християнин. До глибоко духовних, потаємних і моралістичних творів Шевченка належить “Художник”. У ньому поет сміливо виставив себе молодого на суд юрби. Наскрізною ідеєю цього твору є сповідь про Тарасове внутрішнє переродження, про чуття, що викликані особливими перемінами його внутрішнього духовного стану: від християнина войовничого до християнина заглибленого в собі самому, християнина вселюблячого. Зі свого “Щоденника” Тарас постає як людина всепрощаюча ворогам, високоморальна, чиста і глибокорозуміюча. У згаданому листі від 1 січня 1850 р. В. Рєпніній Шевченко наголошує: “Єдина моя втіха тепер – це Євангеліє. Я читаю його щодня, щогодини. Раніше колись думав аналізувати серце матері на основі життя Святої Марії, непорочної Матері Христової, та тепер і це мені за злочин матимуть”. Пізніше, 7 березня цього ж року, Т. Шевченко знову писав до В. Рєпніної: “Новий Заповіт я читаю з благоговійним тремтінням. І внаслідок цього в мене зродилася думка описати серце Матері по житті Пречистої Діви, Матері Спасителя. І друга – намалювати картину розп’ятого Сина Її. Молю Бога, щоб хоч коли-небудь ті мрії мої здійснились”. Ці настирливі думки Тарас Шевченко втілив у життя, повернувшись на волю, частково у поемі “Неофіти” та сповна у поемі “Марія”. Образ Божої Матері вийшов у нього надзвичайно високої моральної і релігійної поваги, а заспів, з якої починається поема, такої мистецької і духовної краси, яка рідко трапляється в релігійній ліриці. Усі персонажі Шевченкових творів виступають борцями за правду і волю, це віруючі християни, адже віра без діл мертва. Тільки віра діяльна, була для Шевченка справжньою вірою, бо служити справі визволення рідного народу означало для Шевченка служити Богові, і він служив йому все своє життя, вмерши на службі Нації і Богові. Використовуючи сюжети зі Святого Письма, Тарас Шевченко попереджував їх епіграфами, які найбільше йому подобались. Так, для “Неофітів” він використав епіграф з пророцтва Ісаї (5 [6], 1): “Сия глаголет Господь: сохраните суд и сотворите правду, приближибося спасение мое прийти, и милость моя открыется”. В поемі “Єретик” – епіграф з Псалма (117, 22): “Камень егоже небрегоша зиждущий, сей бысть в главу угла: от господа бысть сей, и есть дивен во очесех наших”. До поеми “Сон”: “Дух истины, егоже мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его” із Євангелія від Івана (14, 17). “І мертвим, і живим, і ненарожденним (...) посланіє” Шевченко розпочав епіграфом з Соборного Посланія апостола Івана (4, 20): “А ще кто речет, яко люблю Бога, а брата свого ненавидит, ложь есть”. Відгомін біблійних ідей часто звучить у Шевченковій поезії. Ще краще, ніж епіграфи, Тарас Шевченко використовує у своїй творчості Давидові псалми, яких унаслідував десять (1, 12, 43, 52, 53, 81, 93, 132, 136, 149). А з Пророків він найбільше використовує сюжети від Ісаї (гл. ХХХV), Ієзекіля (гл. ХІХ) і Осії (гл. ХІХ). Те, що Т. Шевченко достеменно знав Святе Письмо, засвідчує його переспів першої глави “Книги Еклезіаста” у вступі до поеми “Гайдамаки”. Наприклад, з Еклезіаста “Сонце сходить й заходить та й квапить знов до того місця, де має сходити (...). Що було колись, те буде й знов і що діялось, те й діятиметься, й нема нового нічого під сонцем”. Шевченко ці місця переспівав так: “Все йде, все минає – і краю немає... // Куди ж воно ділось? Відкіля взялось? // І дурень, і мудрий нічого не знає (...). Шевченко бачив перед собою, з одного боку, народну релігійність, що зрослася упродовж століть з усім українським народним побутом та етнокультурою загалом, а з іншого, – офіційну російську церкву, яка сповідує цезаропапизм і переслідує українські християнські традиції.
Як син народу, він зберіг теплі почуття до народної релігійності. Офіційна церква не могла винищити в Україні народної церкви. У 1861 р. Т. Шевченко видав “Букварь Южнорусскій”, де помістив молитви з власним розумінням християнства: “Ісус Христос, Син Божий Святим Духом, воплощенний од Пречистої і Пренепорочної Діви Марії, научав людей беззаконних слову правди і любови, єдиному святому закону. Люди беззаконнії не няли віри Його іскренньому святому слову, і розп’яли Його на Хресті межи розбійниками, яко усобника і богохула”. У поезіях Т. Шевченка багато найтепліших слів про українську народну релігійність – релігійність “Відьми”, “Наймички” з їх “сорокоустами”, прощами до Києва, свічками перед образами. Священики у його поезіях завжди з народом. “Попи з кадилами, з хрестами” святять у “Гайдамаках” ножі для народного повстання. У різних поезіях Шевченко з симпатією змальовує елементи церковно-релігійного життя та побуту українців. Натомість його вражає зовнішня пишнота та обрядовість московської церковної єпископської відправи. 16 лютого 1858 р. з цього приводу він писав у своєму “Щоденнику”: “...в архиєрейській Службі Божій з її обстановою та взагалі в декорації, я побачив щось тібетське або японське. І під час цієї лялькової комедії читають Євангелію. Найпідліша суперечність!”. Варто додати, що художній світ Біблії надихав поета і у його малярській творчості. Серед його академічних малюнків відомі “Ієзекіль на полі, всіяному кістками” (1845) і “Жертвоприношення Авраама”, “Святий Себастіан”, “Благословіння дітей”, “Апостол Петро”, “Розп’яття” та багато інших. Підсумовуючи біблійні мотиви у творчості Тараса Шевченка, відзначимо, що вони тісно пов’язані з шевченківським розумінням людини. З надзвичайним талантом він ставить людину в центр світу, природи, історії, сферу своїх соціальних та історичних поглядів. Шевченко виступає проти зловживання релігією з політичною метою, проти релігійних протистоянь, ставлення церкви до “певних” гріхів, як заборони похорону самогубців, у чому бачить виродження релігійної самобутності. Шевченко ніколи не відкидав релігію, навпаки, постать Христа вважав центральною фігурою в історії людства та житті окремої людини. Поет вважає, що християнську релігію потрібно очистити від невластивих їй елементів, привнесених у релігійну культуру українців московськими впливами. Великий Кобзар антропологізував Ісуса Христа, Матір Божу, апостолів і пророків із земною практикою народу. Його виняткові почуття зародилися через захоплення Біблією, особливо Псалтирем, Книгами пророків, Апокаліпсисом, з яких він черпав наснагу до творчості. Ідейний інтерес Шевченка до Святих Книг продиктований способом мислення поета, духовними переконаннями, близькими до народних вболівань. А любов до рідного народу, отчого краю допомогла йому збагнути зміст живої народної християнської віри, перетопити їх у вогні свого серця і подати Україні як національну віру поневоленого народу у своє краще майбутнє.
Офорт Тараса Шевченка за картиною Мурільйо “Свята родина”. 1858 р.
Національна еліта · “Народжений у Грузії, він упокоївся у Вірменії. А свій талант присвятив Україні, серцем і душею завжди був з нами”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ
Народжений у Грузії, він упокоївся у Вірменії. А свій талант присвятив Україні, серцем і душею завжди був з нами. За рік, у 2024-му, відзначимо річницю славного на весь світ фільму “Тіні забутих предків”... У 1965–1967 роках фільм зібрав небувалий в історії радянського кіно урожай міжнародних нагород, про які сам режисер нерідко довідувався лише за кілька років. І не через власну байдужість до слави: медалі, призи та дипломи осідали у Білокам’яній; звідти до Києва надходили тільки “тривожні сигнали” про націоналістичність “Тіней”. Не дізнався і про офіційне визнання своєї творчості в Україні. Як це сталося з багатьма іншими патріотами, влада суща визнала його лише посмертно. У 1990 р. Параджанову присвоїли почесне звання народного артиста, у 1991-му – Державну премію України ім. Т. Шевченка (разом з оператором Юрієм Іллєнком, актрисою Ларисою Кадочниковою, художником Георгієм Якутовичем – хвала Богу, за їхнього життя). Прем’єра “Тіней” у київському кінотеатрі “Україна” у вересні 1965 року несподівано для багатьох присутніх (але не самого режисера) стала нечуваним у ті роки дійством. З протестом проти переслідування і арештів української інтелігенції виступили Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус; на знак підтримки протестувальників глядачі встали зі своїх місць... Ця історична подія увійшла до творчої біографії Сергія Параджанова, вирішально вплинувши на його світобачення. Життєпис Параджанова – це страдницький шлях, при цьому його життєлюбність не дозволяє зробити історичне порівняння з мучениками. Від згаданих подій на прем’єрі у вересні 1965 року він став іншою людиною, хоча від самого початку праці над “Тінями” почалася реалізація величезного потенціалу особистості Сергія Параджанова. Цьому сприяли дивовижні події, коли відповідні митці зустрілися за відповідних обставин. Крім самого Параджанова, це письменник Іван Чендей, оператор Юрій Іллєнко, художник Георгій Якутович, композитор Мирослав Скорик, актори Іван Миколайчук та Лариса Кадочникова, консультант з фольклору та етнографії, живописець Федір Манайло та інші – стільки однодумців опинилися разом! Та, мабуть, визначальним чинником стала сама Гуцульщина з її людьми, що нікого і нічого не зображували, а просто були самі собою. Фільм довго не виходив на “великий екран” через різні зауваги і закиди з боку кіноначальства, аж до згаданої прем’єри у 1965-му. Був ніби екзотичний птах, що залетів до суворого лісу, якоїсь ідеологічної “тайги”. Ображався на звичайних обивателів, якими були мало не всі радянські митці, не кажучи вже про функціонерів. Скажімо, керівники кіностудії ім. О. Довженка як апологети посередності щиро вважали, що якби Параджанов не “видрючувався”, то робив би прості, якісні, “прохідні” фільми, і кожен з учасників цього банального процесу діставав би свою частку від держави. А він жадав, щоб його терпіли і навіть цінували за вибрики, як свого часу цінували Малевича, Врубеля, Сальвадора Далі.
Тривалий час (за влади П. Ю. Шелеста) так і було. Начальство кіношне його не кривдило, партійне – терпіло, КДБ пильно стежив, як за усіма. Аж тільки коли хтось “настукав”, його викликали, і не до інструктора чи зав. сектора, а до самого Шелеста! Як це було, розповідають по-різному, але завжди згадують проміжний “хеппі-енд” – щасливий фінал, хоч і тимчасовий. Бо наслідок був дещо несподіваний: вказівка від “самого”... “Готувався Сергій Йосипович іти у грізну тоді установу не без душевного трепету, готовий до найгіршого, – писав Леонід Череватенко (“Сергій Параджанов. Злет, трагедія, вічність”. К., 1994). – А вийшов із ЦК задоволений, мало не задушевним приятелем першого секретаря. Це було як чудо. “Що ти утнув там?” – “А нічого, – відповідав він з удаваною байдужістю. – Він мене зустрів набурмосений, запитав: “Ви з чим до мене прийшли?” А я йому: “З ніжністю. Вам же нудно сидіти в цьому великому і порожньому кабінеті, і я хочу вам добре слово сказати”... Ще кажуть, ніби, розповідаючи про це, Параджанов плакав, зворушений, що в тій суворій установі він зустрів не погрози, а співчуття. Своїм артистизмом прихиляв до себе навіть супротивників. “Зняти обмеження. Дати можливість працювати”, – наказав Шелест. Та, за всіх умов, чекали від митців не новаторства, не пошуків і втілення нових форм і сенсів, а пристосування до офіційної концепції “соціалістичного реалізму”. Не уявляючи, що саме окреслює ця формула, але майстра – літератора, художника, актора, режисера – заганяли в рамки, звичні і зрозумілі для партійного керівництва, що не бачило різниці між мистецтвом і політичною пропагандою. Тому й Параджанова, як інших яскравих режисерів, прагнули запхати до “прокрустового ложа” сірого соцреалізму. Парадокс полягав ще й утому, що самим митцям доводилося виправдовуватися, доводячи, ніби вони працюють саме у цих рамках, дозволяючи собі деяку метафоричну барвистість, етнографізм, психологізм. Власне, звідси і виник термін “Українське поетичне кіно”. Параджанов з однодумцями переросли попередників, невимушено вийшовши за рамки дозволеного. А ще Параджанов як син антиквара розумівся на красивих речах і знав їхню справжню ціну. В його особі зустрілися якості, що, здавалося б, не поєднуються. Любив придбавати, але ще більше – дарувати друзям, а часом – ледве знайомим. Тому то розкошував, то голодував. Жив “часом з квасом, а порою – з водою”. Суперечливість його особистості сприяла міфологізації Параджанова за спогадами сучасників... Усебічність, суперечливість, власне синкретичну широчінь Параджанова бачимо у його професійності, яку неможливо відокремити від захоплень. Крім режисури, малюванням, акторством, утопічним фантазуванням, друзями. Це і є синкретизм, або поєднання того, що не поєднується за звичайних умов (чи у пересічних особах). Винахідливі, дотепні, шаржовані, веселі й трагічні малюнки і колажі, підписані характерною ренесансною монограмою “СП”, створені на волі й в ув’язненні, особливо виразно підкреслюють його індивідуальність, як один з актів неповторного “Театру Параджанова”, як частина його правдивого міфу. Власне, міф і створює образ героя, що залишається в Історії. За спогадами приятеля Параджанова, видатного режисера Олександра Муратова (“Розчахнута брама”. К., 2005), “Сергій нічого не вигадував, а просто так мислив. Тим, хто йому не вірив, сумно казав: “Знаєш, за що я тебе не люблю? З тобою нецікаво!” А хто не розумів, тим ще додавав, мовляв, якби всі його розуміли, то який би з нього був геній... У цьому, вважає Муратов, не було зверхності, бо Параджанов завжди величав геніями усіх яскравих творців – на відміну від посередностей, для яких не знаходив доброго слова. У червні 1968 року вийшла сумнозвісна постанова ЦК Компартії України “Про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка”, що було спробою зупинити розвиток українського “поетичного кіно”, який всупереч цьому тривав до кінця 60-х рр., як складова славного руху “шістдесятників”. Тим часом, у 1965–1968 роках, разом із відомими діячами культури і науки (П. Майборода, Л. Костенко, І. Драч, О. Антонов та ін.) Параджанов звертався до вищого партійного і державного керівництва з вимогою припинити утиски свободи творчості й політичні репресії. Уникаючи арешту, виїхав до Вірменії. Після повернення до Києва, у березні 1973 року його заарештували і за рік, у 1974-му, судили. Про цей ганебний “процес” є чимало спогадів, які підтверджують: свідчити проти нього відмовлялися. І довести якусь конкретну провину, навіть за тодішнім нелюдським законодавством, було неможливо, хоча звинувачували одразу в націоналізмі, перекупництві, ще й у гомосексуалізмі (?!). Та Параджанов в емоційному епатажному запалі сам себе обмовив! Не зміг допомогти й молоденький адвокат, якого звали Тарас Григорович, на прізвище Ше-й-ко (свідомий вибір підсудного, якщо згадати, що Параджанов був асистентом свого вчителя, режисера Ігоря Савченка, у фільмі “Тарас Шевченко”). На суді його підзахисний вигукував: “Так, я винен хоча б у тому, що стою тут перед вами!” Відомий прийом спростування — доведення до абсурду. Та абсурдною була вся радянська система, і це виявилося тільки на руку обвинуваченню... Схожої думки і очевидець цих подій Олександр Муратов: “Обвинувачення ґрунтувалося лише на плітках, більшість яких розповідав сам Параджанов. Та це був не більше, ніж епатаж, до якого він був дуже схильний”. Так само щодо трансгендерності: Параджанов прикидався, просто дражнив публіку. Бо насправді цінував жіночу красу, віддано любив дружину Світлану і сина Сурена. Бо був добрим і щирим, але водночас захоплювався, як сьогодні кажемо, “рольовими іграми”. Адже це теж немале мистецтво. Особливо коли митець, не зупиняючись, прямує до вершин виражальності. Слідчий у цій справі згодом розповів: коли Параджанова допитували ще у СІЗО (слідчому ізоляторі), той передав через адвоката кілька аркушиків. Наступного разу допитуваний пояснив, нібито таким чином передав “на волю” сценарій майбутнього фільму, за який у Голівуді обіцяли мільйон доларів. Лише три аркуші. На першому намалював кайданки – це арешт; на другому – грати, тобто тюрма; на третьому – зелений листочок, воля... Знущальна дотепність! Про особливий, парадоксальний і викличний гумор Параджанова досі ходять легенди. Знявши слухавку, відповідав: “Говоріть, вас підслуховують”. А побачивши на порозі гостя у червоному і чорному вбранні, сплескував руками, вигукуючи: “Стендаль!” – натяк на роман “Червоне і чорне”. Відомий мистецтвознавець Дмитро Горбачов згадує: якось, ідучи до кіностудії ім. О. Довженка на перегляд фільму Володимира Денисенка “Совість”, зустрів Параджанова, що мешкав неподалік у етажівці на Майдані Перемоги. Той каже: ““Совість” — найгеніальніший фільм студії. Разом із самим Довженком”. Подумавши, додав: “І зі мною”. ...Вирок був жорстоким: 5 років колонії суворого режиму. Так намагалися зламати і переробити саму людську сутність, яка є творчою за визначенням, інакше людини б не було. Згадаймо “переробку природи” і “великі будови комунізму”... Отже, тиск на митців був складовою всієї партійно-державної політики. Творчо працював навіть в ув’язненні. Малював і вчив інших. Організував навіть художній гурток з в’язнів... Його звільнення вимагали митці зі світовими іменами: Франсуа Трюффо, Жан Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Мікельанджело Антоніоні. Французький письменник, комуніст і лавреат Ленінської премії Луї Арагон звернувся з цього приводу навіть особисто до Л. Брежнєва – привселюдно, з урядової ложі театру. І після звільнення (перед Новим роком, 30 грудня 1977-го) Параджанова боялися: заборонили жити в Україні. І він оселився у Тбілісі. Але аж до самої т. зв. Перебудови його утискали радянські репресивні органи. Вже за часів перебудови, наприкінці 1980-х, Параджанов їздив по світу, про що згадував з притаманним йому незрівнянним, викличним, але гірким гумором... Про це – у Леоніда Череватенка: “Себе він називав, після всього пережитого, продуктом, експонатом, емблемою і навіть провокатором Перебудови...” Можу підтвердити це власними спогадами. 1988 року у Києві відбулася презентація фільму “Ашик-Керіб”. Його автор, Сергій Параджанов, на той час об’їздив кілька країн, здобувши всесвітню мистецьку славу. Але, як личить видатній особистості, після усього пережитого лишився собою. Бездоганний смак, викличні вчинки, той самий парадоксальний гіркий гумор з миттєвою реакцією. На згаданій презентації ті, що колись називали режисера “збоченцем, справедливо засудженим радянським судом”, того вечора йому аплодували. Від самого ж Параджанова ми почули: “Сьогодні я експонат радянської влади. Бо маю дві судимості за активний гомосексуалізм. Тому мене й демонструють за кордоном – бачте, у нас толерантність! А от мого друга, юного курда... Виходь! (на сцену вибіг здоровенний виконавець головної ролі). Його не пускають зі мною за кордон, бо в нього лише одна судимість, і то – за пасивний. Така от перебудова... До речі, щодо неї: я прийду до Михайла Горбачова, візьму його за рученьку і переведу через Червону площу до Великого художнього театру, де він зіграє у мене Гамлета. Геніальний Шекспір передбачив перебудову!” Автори спогадів про Параджанова іноді порівнюють його долю з Шевченковою. Обидва здійснили здвиг, прорив у своїй царині творчості. Були засуджені з політичних мотивів до заслання і до тюрми. Обом страждання вкоротили життя... Та, мабуть, не варто їх порівнювати. Але правда в тому, що геній Тараса Шевченка, особливо поему “Кавказ”, він особливо шанував. Йому був близький метафоричний образ Прометея, як символ відродження. І це визначило київський, український вибір Сергія Параджанова. Як згадував Леонід Череватенко, за скрути та у смутку Параджанов повторював слова нашого національного пророка: “Борітеся – поборете!”
2024 року виповнюється сто років від дня народження видатного режисера, лавреата Шевченківської премії Сергія Параджанова та 60-річчя його славетного фільму “Тіні забутих предків”.
Незабутні · “Своєю невтомною діяльністю зробив вагомий особистий внесок у національне відродження Прикарпаття і України”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
зею є зібрана ним і подарована Шевченкіана. Виступ мали: міський голова Руслан Марцінків, депутат Верховної Ради України Оксана Савчук, директор Інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника Володимир Федорак, історик, доцент ПНУ імені В. Стефаника Андрій Королько, професор Інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника Г. Карась. Багато цікавого про його особисте життя та вірну супутницю – дружину Василину – розповіли: його односельчанин, професор ІФНМУ, член Ради Товариства “Просвіта” Степан Геник, голова Коломийського райміськобєднання Василь Глаголюк, заступник видавництва “А-БА- БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, помічник Івана Малковича Андрій Долгов (м. Київ), Андрій Смольський (м. Львів) та інші. На екрані пройшла презентація фотографій, спочатку родинних, а потім – висвітлення його діяльності. За дорученням племінника Івана Малковича, який не зміг прибути в Івано- Франківськ, голова міської “Просвіти” Марія Гуцол, зачитала, підготовлене ним до присутніх, звернення. Рідна сестра Петра Юлія Малкович, яка була доброю помічницею та ангелом-охоронцем у всіх його діяннях, та її внучка Ірина Бодруг разом зі своєю донечкою приготували частування для всіх присутніх та подякували за ініціативу та організацію головам міської і обласної “Просвіти” Марії Гуцол і Степану Волковецькому та їхнім помічникам за пошанування і пам’ять знаної особистості–поважного колеги, історика, краєзнавця, невтомного екскурсовода. Як почесний громадянин нашого міста, він завжди буде в пам’яті жителів Івано-Франківська. Вічна світла пам’ять патріоту України – Петру Арсеничу!
Франківську. Він мав настільки молодий вигляд, що навіть за рік до смерті йому відмовлялися давати в перукарні знижку для пенсіонерів, доки він не показав посвідчення… Мої сини обожнювали, коли вуйко Петро (так ми його називали) приїжджав до нас до Києва. “Най тобі виграває сопілочка щастя!” – так він зазвичай закінчував свої побажання. Тож нехай ця вічна сопілочка, найдорожчий мій Вуйку, долинає і до ваших теперішніх Небесних Садів. Сердечно дякую всім причетним за увічнення пам’яті Петра Арсенича – визначного прикарпатського Просвітителя.
Незабутні · “Своєю невтомною діяльністю зробив вагомий особистий внесок у національне відродження Прикарпаття і України”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Наталія СИНИЦЯ, відповідальний секретар Івано-Франківського міського об’єднання ВУТ “Просвіта”
У січні цього року минуло шість років, як відійшов в засвіти Петро Арсенич (24.01.1934–20.03.2017) – культурно-просвітянський діяч, знаний історик, краєзнавець, етнограф, педагог, Почесний громадянин міста Івано-Франківська. На наші звернення в Івано-Франківську в переддень дня перепоховання Т. Шевченка в Україні відбулися дві події, присвячені пошануванню його пам’яті, – відкриття анотаційної дошки на будинку, де він проживав, і спомин-реквієм в приміщенні Народного дому “Просвіта”. Організаторами акцій були Івано-Франківське обласне та міське об’єднання ВУТ “Просвіта” та міська влада на чолі з її головою Русланом Марцінківим. Приїхала родина, знайомі зі Львова, Коломиї, Києва. Зібралась численна громада шанувальників пам’яті П. Арсенича у переповненому залі Музею шани Тараса Шевченка щоб поділитись своїми споминами – згадати Петра Арсенича добрим словом і відзначити його вагомий внесок у боротьбу та розбудову незалежності України. Зняття з анотаційної дошки білої тканини було доручено рідній сестрі п.Петра Юлії Малкович, голові міста Руслану Марцінківу та голові обласного об’єднання товариства “Просвіта” Степану Волковецькому. Освятив анотаційну дошку на фасаді будинку отець, заступник голови міської “Просвіти” Орест Путько. Ведучий заходу – керівник секретаріату Івано-Франківської міської ради Станіслав Козлов, розказавши біографію П. Арсенича, запросив до виступу голову міста Руслана Марцінківа. “Символічно, що у День пам’яті жертв політичних репресій згадуємо пана Петра Арсенича, адже він теж був переслідуваний за свою позицію, за те, що любив Україну. Пан Петро був надзвичайно ерудованою та унікальною людиною. Він міг дуже багато цікавого розповісти про місто, наш край чи Україну. Нехай ці дошки будуть доброю пам’яттю про людей, які творили і творять Івано-Франківськ. Вдячний нашому об’єднанню ВУТ “Просвіта” та всім громадським організаціям, які ініціювали цей захід та так гарно зійшлися біля цього будинку, щоб пам’ять була живою”, – сказав Р. Марцінків. Депутат Верховної Ради України Оксана Савчук повідомила про співпрацю з П. Арсеничем для розбудови Української держави. Розказала про рішучий та наполегливий характер П. Арсенича та проте, що багато важливих справ в Івано-Франківську було зроблено саме завдяки йому. Голова обласної “Просвіти” С. Волковецький наголосив, що досліджуючи славні сторінки історії нашого краю і міста Івано-Франківська, Петро Арсенич зробив дуже багато, то ж пам’ять за ним залишиться назавжди. Подякував міському голові Р. Марцінківу за підтримку та встановлення цієї дошки – чим і буде продовження пам’яті його та його справи в жителях Івано-Франківська. На вечорі-спомині, присвяченому пам’яті П. Арсенича в Музеї шани Тараса Шевченка НД “Просвіта” голова міської “Просвіти” М. Гуцол, яка була ведучою заходу, розповіла багато цікавого про славного івано-франківця Петра Арсенича як просвітянина. П. Арсенич, закінчивши історичний факультет Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка, працював в різні роки в Івано-Франківському педінституті, пізніше в обласному краєзнавчому музею, Прикарпатському університеті ім. В. Стефаника та в Івано-Франківському теологічно-катехитичному духовному інституту. Наприкінці 1980-х років П. Арсенич став одним із засновників обласного та міського Товариств української мови імені Т. Шевченка „Просвіта” і Товариства краєзнавців ім. І. Франка. Як депутат обласної та міської рад першого демократичного скликання, він працював у комісіях з питань культури і національного відродження. Брав участь в установчих зборах „Меморіалу” в Києві, Народного руху України. Був одним з організаторів та учасником Міжнародної наукової конференції „Українці в Канаді”, Першого світового конгресу гуцулів і Міжнародної наукової конференції в рамках роботи цього конгресу. Отож, своєю невтомною діяльністю П. Арсенич зробив вагомий особистий внесок у національне відродження Прикарпаття і України. Збирав рідкісні книги, часописи кінця ХІХ – початку ХХ ст., документи, поштові листівки, фотографії та інші матеріали з минувшини Прикарпаття, про відомих, малознаних і призабутих діячів нашого краю. Робив виставки з надзвичайно цікавих підбірок світлин, листівок, різноманітних документів до історії міст і сіл Івано-Франківської області та про відомі особистості Західної України і діаспори, фольклорно-етнографічних матеріалів з Гуцульщини, Бойківщини, Покуття, які відображають національний колорит. П. Арсенич виступав проти нищення пам’яток історії та культури, брав участь у національному відродженні краю і проти русифікації. Керуючи науково-редакційним відділом при обласному управлінні культури, дбав і сприяв виданню книг “Про Гуцулів і Гуцульщину”, “Діяльність “Просвіти” на Прикарпатті”, “Славні галицькі родини”, “Відомі люди м. Івано- Франківська”, “Культурно-громадська діяльність греко-католицьких священиків Прикарпаття за 100 років (1846- 1946)”. Як дослідник П. Арсенич опублікував десятки книг і майже тисячу статей про маловідомі сторінки історії та культури нашого краю, про січове стрілецтво, ЗУНР в енциклопедіях, журналах “Архіви України”, “Дзвін”, “Народна творчість та етнографія”, “Український історичний журнал”, збірниках тощо. Голова обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка С. Волковецький у своєму виступі повідомив, що саме П. Арсенич запропонував йому очолити “Просвіту” у 2003 р., а з 24.12.2005 р. до 05.12.2009 р. Петро Арсенич був обраний і працював головою Івано-Франківського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка. П. Арсенич відомий тим, що саме він вивчав архівні матеріали, досліджував та публікував про зв’язки між репресованими сім’ями та політв’язнями Валентина та Раїси Мороз, Василя Стрільціва, Оксани Попович, Богдана Ребрика, Ореста Дичковського, Люби Лемик, Опанаса та Дарії Заливахи, Петра і Мирослави Антонович, Ольги Дучимінської, Михайла Зорія, різними гілками родини Степана Бандери. Він любив життя, мав різнобічні, захоплення – багатогранні. Це і пізнання історії рідного краю, і просвітницька діяльність, спрямована на збереження нашої національної свідомості, і колекціонування давніх листівок, світлин, зразків самобутнього народного мистецтва. Він зініціював і став одним із організаторів створення Музею народної шани Тарасові Шевченку в обласному Народному домі “Просвіта”. В основі експозиції му-
Незабутні · “Своєю невтомною діяльністю зробив вагомий особистий внесок у національне відродження Прикарпаття і України”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Іван МАЛКОВИЧ, поет, лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка
Багатьом важливим речам у своєму житті я завдячую рідному братові моєї мами – відомому історикові, етнографу і культурному просвітителю Прикарпаття Петрові Арсеничу. Саме завдяки йому моє дитинство було наповнене нетривіальними книжками і прецікавими людьми – переважно науковцями і дисидентами – від Тараса Мельничука, Валентина Мороза, якого СРСР потім “виміняв” у США на якогось свого генерала, до незабутнього київського професора Андрія Олександровича Білецького з родиною – усі вони і багато інших – у різний час приїжджали до нас на літні вакації чи на Різдво, а я потім гостював у декого з них. І дядько, і його друзі (переважно з Франківська) були неймовірно інтелігентним, веселим і життєрадісним товариством (найкращим, яке я коли-небудь бачив), і я, малий, навіть не здогадувався, що долі багатьох з них висять на волосинці… Дядько незрідка приїжджав у Березів, де завжди ходив із зошитом і ручкою, записуючи оповіді від старших людей. Він був неперевершеним старостою на моєму весіллі. Саме у його івано-франківському помешканні я, 16-річний юнак, познайомився з геніальним Тарасом Мельничуком, поетичні розмови з яким мали чи не вирішальне значення в моєму творчому житті. Петро Арсенич перший з нашого роду проклав “освітню дорогу” до Києва, закінчивши історичний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. Те, що я опинився в Києві – теж його заслуга. Його київські друзі ставали моїми добрими опікунами. Свого часу я присвятив йому (разом з присвятою батькам) свою першу поетичну книжку. Петро Арсенич був душею будь-якого товариства. Здавалося, що його яскрава життєва енергія не закінчиться ніколи. Удень свого 80-річчя він з іншими протестувальниками “брав” януковичівську ОДА у
Музи не мовчать · “але я народилася серед народу який сотні років веде оборону від ушестеро більшого ворога…” · с. 14сторінка оригіналу ↗ Ірина ГОЛОВАЙ, викладачка української мови та літератури ВСП ОМФК КНУ імені Тараса Шевченка
Світ зійшовся клином на обороні цієї землі, Навіть якщо буде щось опісля цього, навіть тоді – На іншого вже, мабуть, Ніколи насправді не буде треба… Ярина Чорногуз
Останній день травня. Гарний теплий вечір. Поділ. Поспішаю до будівлі PEN- клубу, бо хочу на власні очі почути й побачити унікальну захисницю ЗСУ, яка пройшла шлях від госпітальєрів до морпіхів, не один рік мужньо захищає Україну зі зброєю в руках, мрію обійняти і подякувати Ярині Чорногуз за її мужність і честь, людяність і принциповість, натхненність і одержимість. Ярина Чорногуз – вродлива дівчина з приємною усмішкою і неймовірно гарячим серцем. Поетка, бойова медикиня та розвідниця (140 Окремий розвідувальний батальйон морської піхоти), сучасна українська амазонка. Ярина отримала дозвіл на відпустку, тож має кілька днів, аби презентувати свою нову книгу верлібрів “[dasein: оборона присутності]”, яка побачила світ завдяки видавництву “Віхола” навесні 2023 року. Це вже друга книга Ярини, перша – “Як вигинається воєнне коло” – присвячена загиблому коханому Миколі Сорочуку з позивним “Красний”. Нова книга також має посвяту: “Моєму дідусю Олегу Чорногузу, Моїм загиблим товаришам, Морським піхотинцям, “Перуну” – Антону Геваку, “Скрипалю” – Романові Барвінку, “Ахіллесу” – Владиславу Мартинюку, “Рексу” – Олегу Коломійцю, “Кусто” – Володимиру Овчиннікову, Усім, хто загинув у боротьбі за Україну Впродовж російської геноцидної війни 2014–2023 рр., що триває досі”. Прекрасна і глибока передмова доктора філософських наук Вахтанга Кабуладзе до збірки Ярини Чорногуз “[dasein: оборона присутності]”, який, посилаючись на світових філософів Мартина Гайдегера, Ганса Гумбрехта, Жана-Поля Сартра, Карла Ясперса, чітко розкриває значущість і філософію розуміння назви й суті збірки: “Ярина Чорногуз боронить нашу присутність не лише на полі бою. Її поезія – це також оборона, оборона людяності, дружби, любові, ніжності, життя від російського світу смерті… Але насправді ми обороняємо не так нашу фізичну присутність у цьому світі, як спосіб нашої людської присутності, головною властивістю якої є свобода… Серен К’еркегор стверджував, що хвороба смерті – то звичайний стан людини. Ми всі хворі на смерть. Та ця хвороба дана нам лише для того, аби ще більше любити життя. Закохуючись у життя, долаєш смерть щомиті, рятуєш себе від смерті, рятуєш буття… Ми зустрілися з Яриною у прифронтовому українському місті, і я почув від неї слова, яких ніколи не забуду: “Ми навчилися жити в мирі з війною…” Власне, життя в мирі з війною, вічні й безсмертні цінності, свобода і сила людського духу, голос сумління й розмови на рівні серця у визначальну добу – ці мотиви є визначальними в новій збірці верлібрів, які досить непросто й між боями, воєнними завданнями народжувала Ярина, аби висловити світу голос в обороні нашої присутності на цій землі. ми маємо вибір без вибору а тому ми ще досі вільні я хочу співати, поки ще можу про свободу для якої серед багаторічних років бойових дій здавалося б – місця не залишилося [Квадратні дужки] “Поезія – це моя медитація. Не всім близька, далеко не всім зрозуміла, місцями надто особиста, місцями надто далека і філософічна, але в ній точно є моя правда про смерть, любов, межу, на якій стається пізнання. Такий собі трикутник війни”, – стверджує Ярина. Ці тексти вона написала за останні півтора року ротації на фронті, значна частина якої припала на повномасштабну війну. “У цій добірці, – пише Ярина, – промовлятиме моя пам’ять про Скадовськ і морське узбережжя Херсонщини, Сєвєродонецьк та Маріуполь, висоти над Новоайдаром, дорогу Бахмут – Лисичанськ і села по той бік Сіверського Дінця, річки, яка стала українським Стіксом. І всі вони відчуваються мені як ще одна мала батьківщина, бо вони переміряні нашими кроками вздовж і впоперек. Деякі вільні й оборонені, більшість із них – ще належить звільнити”. Сіверський Донець на початку мого століття Ти став Стіксом на якому рибалять рибалки знання історика з підібраною у виставці інформацією, показавши присутнім глибину і справжність душі, долі, таланту, творчого надбання Лариси Петрівни Косач. 20 окремих стендів яскравого екскурсу в життєвий та творчий шлях Лесі Українки чудово доповнили талановиті читці – вихованці міських гімназії та Будинку дитячої творчості, котрих Лесиним словом згуртувала педагог Світлана Долинна. І, звичайно ж, книжкова виставка творів Лесі Українки, підготовлена завідувачкою Новодністровської бібліотеки Людмилою Мідріган. Ця виставка в Новодністровському міському історичному музеї стала можливою завдяки співпраці з куратором Українського інституту національної пам’яті На-
І в якому лежать снаряди що не долетіли До одного з твоїх берегів На воді твоїй пливуть качі Понад водою твоєю літають озброєні птахи із металу На твоїх берегах Доне між вовками та вепрами Сплять занімілі гільзи від гранатометів… [Сіверський Донець] Поезії Ярини Чорногуз – це своєрідні листи з фронту, листи з передової, де ти не знайдеш опису бойових дій чи переліку звільнених територій. Це листи про біль від утрати загиблих побратимів та посестр, листи про буття на війні тут і зараз, про усвідомлення та прийняття власного вибору піти воювати, листи про те, як виглядатиме світ після всього цього болю, що розриває зсередини. Листи про те, який вигляд має оборона твоєї присутності в цьому світі. кожна з нас у пітьмі йде сама поки кожна з нас не збагне що опори шукати не було ніколи підстав – всі плечі надто слабкі для серця що б’ється в тобі для голосу що говорить в тобі про любов яку вже забули шукати для любові яка стала знаком любов до свого і любов за своє в неї не вірять хоч на цьому світі вона схожа на сонце більше за будь-що [Надто червона пляма] Розмова з Яриною Чорногуз під час презентації, яку модерувала українська літературознавиця, доктор філософії в галузі літературознавства, викладач НаУКМА Тетяна Огаркова, була відвертою й змістовною, кожне слово виважене й пережите. Ось що закарбувалося від діалогів з Яриною у моїй пам’яті як післясмак: Поезія – це пошук істини. Силою ніколи не пишу. Поезія для мене – пошук правди, медитація; Лише біль говорить Правду в наших умовах і на нього не можна закривати очі… Для мене найгірше – забуття; Війна повертає розуміння цінності життя; Я вирішила стати до лав ЗСУ після втрати коханої Людини – Миколи Сорочука; Мені близька філософія кордоцентризму, у мене в поезії багато образів та метафор, пов’язаних зі словом Серце: “серце може бути наганом”, “кинути серце об підлогу”, “всі плечі занадто слабкі для серця, що б’ється в тобі”; Мені близька міфопоетика, схрещена з боротьбою, інтелектуальна, якою я намагаюся промовляти до світу… Поезії Ярини Чорногуз чекають на переосмислення, вивчення і прочитання. Нова збірка верлібрів така ж унікальна, неповторна й правдива, як і життєва позиція й справи, щоденна робота на полі бою Ярини Чорногуз. Найбільшого емоційного враження у мене особисто викликала поезія “[Монолог]”, у якій щиро лунають слова про призначення і місію Поета в осмисленні Ярини:
талею Слобожаніною та за сприяння адміністрації Дністровської ГАЕС і профспілкового комітету станції. Наталя Кримняк щиро подякувала директору філії Василю Суботі та голові профспілки Людмилі Маниляк за підтримку музейної справи. – Виставка “(Не)знана Леся Українка. Повернення” діятиме до середини червня, – наголосила пані Наталя, – тож запрошую відвідати її всіх, хто має бажання ближче познайомитися з життям і творчістю великої поетеси, всіх, хто хоче вивчати відомих українців та через призму їхнього життя – й історію нашої України. А ще ми всі пишаємося яскравим прикладом світового визнання нашої славетної Лесі, яким стала підтримка України неперевершеною Катрін Денев: вона вже двічі на увесь світ
Я би хотіла писати вірші де в кожному рядку було б заховано щонайменше сонце море й пустелю а потім світанок серед морозного степу… . . . . . . . . . . . я би хотіла перегукуватися у написаному з Овідієм та Борхесом . . . . . . . . . . . . . але я народилася серед народу який сотні років веде оборону від ушестеро більшого ворога… . . . . . . . . . . . . . а тому я плачу у своїх віршах плачу на могилах своїх посестр і побратимів я плачу на руїнах наших зруйнованих росіянами міст… . . . . . . . . . . . . . мій народ плаче на могилах століттями і я плачу і єдине що можу вдіяти крім плачу – узяти в руки автомат я уже давно це зробила-бо поети у цій країні чують війни першими… . . . . . . . . . . . . . навіть коли забуваємо наше справжнє ім’я та мову ми ніколи ніколи ніколи не втрачаємо віру в нашу красу та силу у волю а тому навіть лишившись під покровом попелу – не здаємось схоже це і є дар мого народу. [Монолог] Хочеться подякувати видавництву “Віхола” за те, що підтримали Ярину у її прагненні сказати світу про війну, життя і боротьбу… Окрема шана українському PEN- клубу за гостинність і теплу змістовну ауру спілкування з поеткою. Пишу ці слова з надією, що хтось обов’язково придбає цю книгу і підтримає нашу захисницю. Хочеться побажати Ярині Божого захисту, янгола-охоронця в реалізації найвищого призначення – боронити присутність України і українців на своїй споконвічній землі. Дякую…
декламувала вірш Лесі Українки “Надія” французькою! Досі вражають рядки, які майбутня поетеса у 9-річному віці присвятила тітці Олені Косач, котру за політичні погляди відправили у заслання. Відкриття виставки завершилося присвятою нашій геніальній Лесі за авторством новодністровської поетеси Галини Мельник. Доля і слово Лесі Українки по-особливому відлунювали в обпаленому війною сьогоденні, додаючи віри в наших захисників, у наш український народ, нашу правду та Перемогу.
Інна ГОНЧАР, м. Новодністровськ Чернівецької області
Музи не мовчать · “але я народилася серед народу який сотні років веде оборону від ушестеро більшого ворога…” · с. 14сторінка оригіналу ↗ – Я приходжу до Вас, Нескоренна, І незламності вчуся крізь сльози, І боротися з болем щоденно Поміж заздрощів тіні й погрози! – своєю присвятою славетній дочці України відкрила виставку в Новодністровському міському історичному музеї поетеса Інна Гончар. Напрочуд змістовну й водночас легку до сприйняття та гарно проілюстровану пересувну виставку “(Не)знана Леся Українка. Повернення”, надану Українським інститутом національної пам’яті, цікаво представила директорка музею Наталя Кримняк. Наталя Іванівна уміло поєднала фахові
Палітра · “Художника особливо приваблювали краєвиди з широкими горизонтами, неосяжними далями, що давали відчуття величі України”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ських родичів. Це 10 живописних творів, серед яких пейзажі, натюрморти і останній автопортрет 1966 року. А ще п’ять оформлених аркушів рисунків, що є начерками до майбутніх творів. Востаннє вони виставлялися 20 років тому в Національному художньому музеї України. А до цієї виставки я їх заново оформив. Серед усіх виставок Іллі Нісановича ця найсучасніша щодо поліграфічного висвітлення. Правнучка художника Аліна Межул зробила філософський плакат і цікавий колаж, на якому коротко висвітлила творчу біографію свого прадіда. А ще Аліна 2014 року написала ґрунтовну дипломну роботу “Педагогічна та творча діяльність Іллі Штільмана”. Представлені також статті дослідників творчості художника. Серед них – Ія Огієвська, яка намагалася видати альбом про митця. На жаль, це їй не вдалося. Також публікації Людмили Ковальської, Галини Скляренко, Олени Сом-Сердюкової. На виставці вперше експонується робота Іллі Штільмана “Літо. Сад”, яка була написана 60 років тому в Каневі. Зараз ця картина зберігається у родині брата Іллі Лева. Спочатку робота здавалася темною, але коли ми з дочкою зняли скло, під яким та зберігалася, то побачили, що вона досить яскрава. Бабуся розповідала, що мій дід дружив з Олександром Довженком. Обидва митці по-своєму любили тему саду. Сад проходить через фільми Олександра Петровича та полотна Іллі Нісановича. Наступна виставка Іллі Штільмана запланована на листопад у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури України. До тих робіт, що експонуємо зараз, плануємо додати ще 10 картин з фондів Академії, можливо зможемо ще щось віднайти. НАОМА була для нього рідним домом. Він тут не лише працював, а й кілька років жив разом з родиною.
У статті використано матеріали публікацій Людмили Ковальської почуттів та барвистою палітрою. Зараз, під час підступної війни росії проти України, міжнародна згуртованість та взаємодія в усіх сферах, у тому числі в культурній, особливо важлива, наголосили організатори юнацького конкурсу. Як і торік, надзвичайно актуальною для учасників залишається тема війни. Однак на відміну від попередніх робіт, де були відтворені біль і жах війни, нинішні твори демонструють надію та непохитну віру в нашу Перемогу. Слід зазначити, що цього року учасники фестивалю мають змогу представити свої роботи одразу на трьох виставках: в Україні, Чорногорії та Південній Кореї. Виставка в столиці України триватиме до 12 червня.
Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Палітра · “Художника особливо приваблювали краєвиди з широкими горизонтами, неосяжними далями, що давали відчуття величі України”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Музеї Шолом-Алейхема, що є складовою Музею історії міста Києва, демонструється виставка творів відомого українського художника та педагога Іллі Штільмана (1902–1966), на якій представлено роботи митця, створені в різні роки.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано Едуардом МЕЖУЛОМ
Творчість Іллі Штільмана вже належить історії українського мистецтва минулого століття, і з упевненістю можна твердити, що художником були в неї вписані одні й найліричніших сторінок. Його дипломною роботою була картина “Музиканти на єврейському весіллі”. Однак справжнім покликанням І. Штільмана все життя був пейзажний живопис. Любов до нього він, мабуть, успадкував від своїх вчителів М. Бурачека, Л. Крамаренка, Ф. Кричевського, навчаючись в Українській академії мистецтв (1920–1927 роки). Самостійний творчий шлях художника розпочався на межі 1920–1930-х років, коли ідеологічний тиск на культуру зростав з року в рік. У 1936–1937 роках він створив 11 пейзажів, об’єднаних у серію “Дніпро одягається в граніт”. Мала успіх наступна серія сільських пейзажів “Село над Дніпром”, написаних у Каневі та Ходорові. З 1933 року розпочалася педагогічна діяльність Іллі Штільмана у Київському художньому інституті. З липня 1940-го по серпень 1944 року він був директором інституту. Коли влітку 1941 року над Києвом нависла загроза окупації, саме директор організував евакуацію інституту спочатку з Києва, а згодом – з Харкова до Самарканда. Коли І. Штільман рятував інститут, йому було не до власних картин. Всі вони загинули в кімнаті комунальної квартири по вулиці Прорізній, де до війни художник жив з родиною. Єдиний вцілілий твір “Міський пейзаж” 1936 року дає уявлення про живопис митця у 1930-х роках. У картині досить відчутна імпресіоністична манера, характерна для творчості його вчителів і кола тих митців, які наприкінці 1920-х років створили художнє Об’єднання сучасних митців України, у яке до 1932 року входив і Штільман. У Самарканді митець очолив Українське відділення московського художнього інституту. Він працював над тим, щоб зберегти колектив студентів та викладачів, зберегти український виш, налагодити в роки війни його роботу так, щоб вже наприкінці 1942 року стало можливим провести перший випуск студентів-дипломників. Для творчості І. Штільмана тих літ, характерні скромні, наче притихлі пейзажі, з яких видно, як пильно вдивлявся художник у новий для нього світ, як проникливо відчував природу Центральної Азії. Про свої плани на 1946 рік він писав, що хоче створити серію з 15 картин, присвячених Києву. Митець мав намір показати Київ улітку – веселий, з юрбою на вулицях, Київ узимку, вкритий снігом, Київ у сонячний день, в дощ і туман. Ці плани він здійснив у наступні роки в численних міських пейзажах, які безпомилково упізнаються за силою й тонкістю поетичного сприйняття своєрідної краси рідного міста в його інтимно-ліричних та епічних образах. Художника особливо приваблювали краєвиди з широкими горизонтами, неосяжними далями, що давали відчуття величі України, а серед них – мотиви безкрайнього поля з достиглим хлібом, такі для нас типові й переконливі. В його сільських пейзажах Канева, Ходорова, Седнева, в їхній буденності завжди присутнє одкровення художника, відданого світу своїх образів. У 1947–1964 роках Ілля Штільман працював професором Київського державного художнього інституту, багато років очолював майстерню пейзажного живопису. Як людину його характеризували любов до людей та навколишнього світу, інтелігентність, мудрість, відкритість і прямота, життєва стійкість і велике почуття відповідальності за справу, якій він служив. Величезний моральний авторитет художника був незаперечним серед сучасників, а генерація його колишніх учнів згадує про нього з глибокою пошаною та любов’ю. Вимогливий до себе художник не мав жодної персональної виставки, хоча на персональних виставках виступав з численними роботами. – Мій дід мав сильний дух, але хворе серце. Пішов із життя у 63 роки, – зазначив куратор виставки, художник і педагог Едуард Межул. – Мені було тоді лише шість років, проте у мене залишилися гарні спогади, пов’язані з Каневом, де дід був керівником літньої художньої практики. Потім – Пуща-Водиця, пейзажі, пов’язані з Києвом. Коли він створював замальовки, то брав мене з собою. Запам’яталося, як мистецька платформа. Нове покоління юних митців несе своє бачення у форматі міжнародного спілкування, що знайомить їх з культурою один одного, розвиває взаєморозуміння та дружбу між народами. Твори конкурсантів оцінювало професійне мистецьке журі, що складалося з відомих художників, скульпторів та діячів культури з 12 країн, яке визначило переможців цьогорічного фестивалю творів юних митців. На думку організаторів проєкту, оцінюючи твори обдарованої творчої молоді, визнані митці та культурні діячі світової артспільноти визначають майбутні актуальні тенденції та подальший розвиток культури та мистецтва. Тематика робіт юних митців надзвичайно різноманітна, а самі твори вражають своєю щирістю дід робив ескізи, готував велику серію київських пейзажів. Деякі з цих ескізів я оформив до нової виставки. Загалом це вже шоста виставка робіт Іллі Штільмана. Перша відбулася 1970 року. Це була виставка двох ректорів Академії, які не так давно пішли з життя – мого діда та відомого графіка Олександра Пащенка. Наступну виставку 1982 року присвятили 80-річчю Іллі Штільмана. Вона відбулася у Національному художньому музеї. На відкритті виступали Тетяна Яблонська, Микола Глущенко, Сергій Єржиковський та інші видатні митці. Про відкриття виставки 1992 року, яка відбулася вже у незалежній Україні, зберігся відеозапис. Велику виставку присвятили століттю художника. Для її проведення виділили три виставкові зали Національного художнього музею. Серед представлених робіт – “Золота нива”, що вже 30 років зберігається в Офісі Президента України. Ця картина була написана в Горенцях 1950 року. У 2012 році була виставка Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури України, в якій він пропрацював більше тридцяти років. А чотири важких роки керував Академією. Шоста виставка невелика за обсягом, але камерна, душевна. Вона відбувається в Музеї Шолом-Алейхема, і це не випадково. Батько Іллі – Нісан, прекрасний різьбяр по дереву, 1900 року з родиною переїхав до Києва. До цього він жив у Переяславі, де мешкав Шолом- Алейхем. Наскільки мені відомо, вони були далекими родичами. Провести виставку саме в цьому музеї мені запропонувала його директорка Ірина Климова. Від задуму до втілення вжиття минуло чимало часу. Тоді ще був живий мій дядько Онисим, молодший син художника, який опікувався його творчістю. Він пішов з життя у минулому році. Відтоді творчістю діда опікуюся я як старший онук. Я й раніше бував у Музеї Шолом-Алейхема, бачив, яка душевна обстановка там панує. Крім постійної експозиції, там організовують виставки, проводять концерти, літературні читання. Музей живе активним творчим життям. У зв’язку з воєнним станом у нас, на жаль, немає доступу до основного фонду зберігання робіт Іллі Штільмана в Національному художньому музеї України, де 45 його картин. Тому цього разу представили роботи з приватних колекцій наших київ-
Палітра · “Художника особливо приваблювали краєвиди з широкими горизонтами, неосяжними далями, що давали відчуття величі України”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Нещодавно в Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе на Андріївському узвозі відбулося урочисте відкриття виставки переможців VI Міжнародного художнього фестивалю МАЛЮЙ.UA. В експозиції представлені роботи 70 юних обдарованих художників та скульпторів віком 5-25 років із семи країн світу: України, Канади, Чорногорії, Азербайджану, Німеччини, Швеції та США. Фестиваль організований Асоціацією з розвитку міжнародних відносин ADRUM, компанією STUDIORAR під патронатом Міністерства культури та інформаційної політики України та київської міської влади. За словами організаторки та кураторки проєкту Тетяни Колісниченко, міжнародний фестиваль МАЛЮЙ.UA був започаткований кілька років тому як міжнародна
16 Театр · “Це прекрасна виразна музика, в цій мелодії живе любов”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
сягти, з одного боку, мінімалізму, а з іншого – додати таємничості. Намагалися показати, що кохання не вмирає. На жаль, не змогли пошити нових костюмів, добирали з на явного в Оперній студії. Пошили костюм лише для Вакханки. У неї особливий одяг, ніби з мармуру. В опері йдеться про чарівні сни. Оживають герої на портретах. А для підсилення враження, що дія відбувається уві сні, я вирішила додати балет. Вважаю нову постановку справжнім проривом, адже з 2017 року в Оперній студії не ставили практично нічого нового. Вже показали оперу двічі. Сподіваємося, що з осені вона увійде до постійного репертуару. Маю плани, що в один вечір будемо показувати дві опери. Думаю, це також буде українська класика. Ведемо перемовини з двома містами України, куди хочемо повезти цю оперу, щоб про творчість Миколи Лисенка знало більше українців. – Постановка опери “Ноктюрн” має велике культурологічне значення, –зазначив заслужений діяч мистецтв України Петро Ільченко. – Її раніше часто ставили студенти. Чудово, що повернулися до цієї опери. Як на мене, це прекрасна виразна музика, в цій мелодії живе любов. В опері є дуети, танцювально
пластичні номери. Глядач сприймає її позитивно, відчуває атмосферність постановки. Хороша світлова наповненість. Хоча, можливо, дещо бракує переходу в сон, адже це історія, яка наснилася. “Ноктюрн” – модернова опера, австрійський модерн (сецесія). З нею Лисенко виходив на новий естетичний рівень. Ця опера добре характеризує композитора з різних боків: раніше були побутові та героїчні опери, а тут – модерн. Думаю, варто поставити оперу львівського композитора Богдана Вахнянина “Купало”. Цікаво глянути на цей твір через 100 років після написання. До речі, тут підіймається кримськотатарська тема. А ще хотілося б поставити “Золотий обруч” Бориса Лятошинського. Також треба придивитися до камерних опер наших композиторів. Заслуговує на увагу починання Одеської національної опери, яка замовила композитору Олександру Родіну написати оперу “Катерина”. Актуально прозвучала б і опера Юлія Мейтуса “Украдене щастя”, яка незмінно присутня в репертуарі Львівської національної опери. А ще “Сотник” Михайла Вериківського. Хоча ці твори, на мою думку, потребують редакції. Не можу не згадати і про Віталія Кирейка, зокрема, про його оперу “У неділю рано…”. Можна сказати, що Україна – оперна держава.
16 Театр · “Це прекрасна виразна музика, в цій мелодії живе любов”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Оперна студія Національної музичної академії України (НМАУ) нещодавно звернулася до класики: народна артистка України Ірина Даць поставила оперу Миколи Лисенка “Ноктюрн”.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Миколи ГАМКАЛА
Це остання опера Миколи Віталійовича, створена у 1912 році і вперше виконана вже після смерті композитора Київським муніципальним театром. Лібрето на писала племінниця композитора Людмила Михайлівна Старицька
Черняхівська, дочка давнього друга Лисенка – Михайла Старицького. Микола Лисенко від ступив у цій опері від патріотичної тематики й фольклору і обрав сучасний сюжет, у якому народна пісня та пісня епохи романтизму контрастують як репрезентанти минулого і сучасного. Опера увійшла до репертуару українських театрів. Так, у 1927 році її поставили в Одесі, а в 1930
х роках транслювали по радіо у Львові. Однак нині цей твір маловідомий українським слухачам. – Це не перше моє звернення до української музичної спадщини, – розповіла Ірина Даць. – Разом зі своїм чоловіком Миколою Гамкалом ставила в Національній філармонії України оперу Левка Колодуба “Поет” до 190
річчя від дня народження Тараса Шевченка. “Ноктюрн” обрала до постановки з кількох причин. Це опера, доступна для виконання співакам, які лише починають свій творчий шлях. А Оперна студія НМАУ – це своєрідна майстерня, де молоді виконавці удосконалюють свої творчі навики і стають оперними співаками. Тому до репертуару беремо опери, які можуть виконувати більшість студентів. Саме тому в 2017 році я поставила в Оперній студії оперу Верді “Ріголетто”. Цього ж разу я хотіла поставити саме українську оперу. Але ми не могли взяти, приміром, “Тараса Бульбу”, адже це занадто велика постановка, ми її просто не витягнули б. До того ж, там складна партитура, яку не всі студенти могли б освоїти.
Сьогодні багато хто говорить про Миколу Лисенка, але, на жаль, ніхто не ставить. Це прикро. А я підготувала великий концерт до ювілею композитора, постійно працюю з творчістю Миколи Лисенка, товаришую з праправнуком композитора – диригентом. Ще обрала цю постановку, аби люди побачили на сцені щось позитивне, для підняття духу. Репетиції почалися у вересні, хотіли зробити прем’єру до кінця року. Адже у 2022 році був ювілей Миколи Лисенка. Але не встигли. Проводити репетиції було не легко. Важко було зібрати студентів: хтось виїхав із Києва, а хтось – з України. До того ж, спочатку не мали навіть мінімально го фінансування. Згодом керівництво Академії, зокрема наш ректор Максим Тимошенко, зрозуміло важливість проєкту і виділили фінанси на постановку. В опері грають студенти. Лише Служниця – солістка оперної студії Марина Морозова. Для неї це новий досвід – цього разу Марина грала драматичну роль, а не співала. Катерина Ясенчук виконувала партію Панни. Паралельно з навчанням вона працює в Національній опереті України. На мій погляд, молода артистка гарно представила цей образ. Артем Курінний, який співав партію Офіцера, раніше навчався в Харківській консерваторії, а з початком повномасштабного вторгнення перевівся до Києва. Для хлопця була неабиякою подією вийти на прем’єру на столичній сцені. Аби підтримати сина, на виставу приїхала його мама з Харкова, яка зізналася, що була щасливою бачити сина в цій ролі. Цвіркунів співали студентки Каріна Курбанова та Марія Бусленко, а роль Вакханки виконувала Каріна Погосян. Особливо приємно, що до проєкту долучився наш хормейстер Дмитро Кравченко, який брав участь у бойових діях. Наприкінці вистави він виходить на сцену у військовій формі. Це ніби зв’язок між минулим і сьогоденням. З художницею
постановницею Оленою Куцою
Чапенко почали працювати над постановкою у вересні. У декораціях прагнули до
16 Театр · “Це прекрасна виразна музика, в цій мелодії живе любов”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство
“Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнувся: Манько Анатолій Олексійович — 500 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
279-39-55
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Театр · “Це прекрасна виразна музика, в цій мелодії живе любов”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Відповідальний за випуск
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ