Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Українських патріотів, які боролися за утворення незалежної держави, переслідували і німецькі фашисти, і сталінські “інтернаціоналісти”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

З історії Слов’янської “Просвіти”

Слово Просвіти, №23 за 2023 рік

Віктор СКРИПНИК, почесний краєзнавець України Слов’янськ – одне з міст Донеччини, де період українського відродження на початку ХХ століття пов’язаний із “Просвітою” – вона почала діяти з весни 1917 року. Дослідники В. Мікушев та О. Добровольський, які вивчали архівні документи Донецького облуправління КДБ, стверджують, що організатором “Просвіти” був слов’янець Дмитро Мілютенко – майбутній видатний український актор, народний артист СРСР. Певний час “Просвітою” керував соціал-демократ Іван Зубашев, колишній голова міської управи. Серед активних її членів була Марія Квітка- Білинська, яку заарештували 1937 року. Протокол її допиту проливає світло на діяльність слов’янської “Просвіти” у 1917–1918 рр. Марія Миколаївна розповідала, що діяльність організації носила просвітницький характер: працювали курси української мови для всіх охочих, читалися лекції з української літератури, влаштовувалися постановки українських п’єс. На запитання, хто читав лекції, відповіла: професори з Харкова – Плевако, Синявський і Хоткевич. Уявіть собі: відомий український письменник, режисер, композитор, щойно звільнений із царської тюрми політв’язень Гнат Хоткевич (1877–1938) вирушає в небезпечну (йде революційний 1917 рік!), майже двохсоткілометрову поїздку до Слов’янська, щоб прочитати просвітянам, серед яких багато вчителів, лекцію з української літератури! І цю людину більшовики назвуть ворогом народу, розстріляють. І хіба ж його одного… Тисячі патріотів були звинувачені в “буржуазному націоналізмі”, антирадянській діяльності й репресовані. Однак, незважаючи на труднощі періоду громадянської війни й відновлення зруйнованого господарства, коливання національної політики правлячої ВКП(б), українська мова пробивала собі дорогу в повсякденне життя республіки. Зміцненню її позицій сприяла діяльність Миколи Скрипника на посаді наркома освіти УРСР (1927–1933). Як наслідок у 1940 році всі школи Слов’янська, окрім СШ № 3 імені Горького, стали українськомовними. У жовтні 1941 року Слов’янськ опинився під загрозою німецької окупації. Згадуючи ті дні, професор-україніст Луганського педінституту Григорій Костюк, який “відтрубив” у Воркуті п’ять років (1935–1940) “за націоналізм” і працював експедитором у Слов’янській міській лікарні, писав: “Останніми покинули місто міліція і військові команди підпалювачів-енкаведистів. Тепер у місті настало справжнє безвладдя і безладдя. Блискавично тисячі людей кинулися до підпалених пунктів заготзерна, хлібозаводів тощо. Жінок і підлітків, чоловіків, що затрималися в місті, – всіх підганяв страх перед можливим голодом”. Із 75 тисяч міського населення, яке налічувалося в 1940 році, в окупації опинилося тисяч 20–25. Це були переважно жінки з дітьми, старими батьками, а також чоловіки, яких не взяли на фронт, не евакуювали із заводами, містяни, які намагалися втекти пішки, але німці відрізали їм шлях на схід. Тож треба було якось жити. А нові хазяї організовували місцеву владу, яка мала думати і про роботу для містян, і про їхнє харчування, лікування, навчання. Якщо хтось вважає, що всі, хто працював в управі, – зрадники, то глибоко помиляється. Були там і такі, кого турбувала доля земляків, хто допомагав їм вижити. Відділ освіти доручили сформувати педагогу Петру Шинкарю. Звичайно, треба було розробити навчальні програми, підручники, і влітку 1942 року вже були нові “Буквар”, “Читанки” для 2 та 3 класів! А ще почала діяти “Просвіта”, видавалася “Донецька газета”. Окупанти думали, що і просвітяни, і газетярі прославлятимуть “новий порядок”, а вони пропагували українську мову й культуру, агітували за самостійну Україну. Це, звичайно, не сподобалося фашистам, і вони швидко наклали лапу на все українське, заарештували активістів, у тому числі Шинкаря – керівника відділу освіти, голову “Просвіти”. Тими, кому вдалося пережити німецьку окупацію, одразу після звільнення міста зацікавилися енкаведисти. Майже всіх звинуватили в приналежності до “контрреволюційної” націоналістичної організації “Просвіта”, в антирадянській пропаганді й відправили на “перевиховання” в місця, дуже віддалені від України. Для прикладу наведемо рядки зі звинувачення Дмитра Граховецького, вчителя української мови та літератури шкіл № 2 і № 3 Слов’янська, а в період окупації – викладача ділової української мови в сільськогосподарській школі, автора статті про Михайла Петренка в “Донецькій газеті”: “Подсудимый Граховецкий, проживая на временно оккупированной немецко-фашистскими войсками территории в городе Славянске, в августе месяце 1942 года добровольно вступил в члены украинской националистической организации “Просвита”, которая была организована украинским националистом Шинкарем. Граховецкий... присутствовал на собраниях этой организации, по поручению правлення “Просвиты” организовывал курсы молодежи и занимался вовлечением новых членов в организацию “Просвита”, Граховецкий скрыто выступал в фашистской печати с антисоветской пропагандой, клеветой на советскую власть, развешивал в здании школы, где проходили курси молодежи, националистические плакаты и лозунги, ставя целью “национальную Украину”. За свої “злочини” Дмитро Граховецький, у якого була паралізована права рука, відповідно до Указу ПВР Союзу PCP від 19.04.43 р. отримав 15 років каторжних робіт плюс 5 років позбавлення прав. Це вже за ст. 29 КК УРСР. Робота справді була каторжною, бо мрійник про незалежну Україну Дмитро Граховецький не витримав і трьох років, помер у 1946-му... Українських патріотів, які по-різному, але наполегливо, цілеспрямовано боролися за відновлення рідної мови і культури, утворення незалежної демократичної держави, переслідували і німецькі фашисти, і сталінські “інтернаціоналісти”. Пригадайте, як гітлерівці кинули за колючий дріт Степана Бандеру і його побратимів з ОУН, які 30 червня 1941 р. в окупованому німцями Львові проголосили Акт відновлення Української держави, а вбив українського прапороносця (слово “бандера” означає прапор, що вказує на приналежність судна до держави, торгового чи військово-морського флоту. Див.: “Універсальний словник-енциклопедія”. Київ, 2003) у 1959 р. агент радянського КДБ. Через катівні ВЧК-НКВС-КДБ пройшли сотні тисяч, мільйони відомих і вже безіменних борців за рідне слово, за вільне життя. У незалежній Україні їхню пам’ять почали вшановувати. Меморіальна дошка пам’яті жертв політичних репресій відкрита і в Слов’янську. Навесні 2021 року додалася ще одна – пам’яті просвітян, які в умовах німецької окупації відстоювали рідне слово, боролися за власну державу, а загинули у сталінських таборах для “ворогів народу”. Поруч вшанували пам’ятною дошкою і борця за незалежність України, уродженця Слов’янська, підполковника армії УНР Атаназія Гонту. Це стало можливим завдяки зусиллям Юрія Косенка, голови правління ГО “Українська ініціатива”. *** А цими днями зусиллями ветеранів журналістики і просвітян Романа Чорнобрового і Віктора Скрипника в прифронтовому Слов’янську відбулася виставка газет воєнного часу. Серед низки видань – “Слово Просвіти”, яке редакція тижневика надіслала на підтримку тих, хто тримав під ворожими обстрілами українське небо.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин