Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Подія року “Бій Івана Огієнка за державність триває”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Духовна святиня в Брусилові відроджена й освячена Післяслово до урочистого дійства загальнодержавної ваги

Слово Просвіти, №23 за 2023 рік

Закінчення. Початок на стор. 1 Щодо віншування лавреатів премії імені Івана Огієнка, яка за престижністю (втім, не за розміром грошової винагороди) вважається в Україні другою після Шевченківської, то це вже стало традицією: віншувати і нагороджувати їх саме у Брусилові. Тож збіглося так, що для цьогорічного поповнення огієнківців, як і для численних прихильників огієнківського руху, – церемонія неабияка. Особливого емоційного пережиття й, переконаний, вікопомності в майбутньому ці дві події набули ще й тому, що від початку й до кінця відбувалися під омофором чи не всього проводу Православної Церкви України на чолі з митрополитом Київським і всієї України Епіфанієм. Стількох високоповажних митрополитів, архієреїв, священників в урочисто-світлих облаченнях, які з’їхалися з різних країв держави, Брусилів, певне, ніколи й не бачив. І такої натхненної спільної багато-і сильноголосої молитви, посиленої злагодженими збірними хорами і зворушено відкритими душами сотень прихожан і гостей у вщерть переповненому храмі та довкола нього, Брусилів, певне, також не чув. Переконаний, що низка моїх колег – журналістів, письменників, учених, громадських діячів, членів Огієнківського комітету різних років, які, незважаючи на часті в цю тривожну пору сирени ворожих загроз, з’їхалися до Брусилова, викажуть щиро у своїх текстах власні думки і враження. У цій же публікації лише пунктиром окреслю кілька фактів, що привели до цього по вінця переповненого великим змістом дня. Розлого спробую осмислити їх пізніше – у ретельно збираній упродовж останніх десяти років хроніці відродження цього храму, що буде окремим розділом обіцяної брусилівській громаді моєї нової книги “Огієнко і Брусилів”. Про тих, хто не дав пересохнути живоносній воді для спраглих правди і світла Із потужної, надзвичайно насиченої новими актуальними й глибинними посилами проповіді молодого предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія, яку він виголосив після акту урочистого освячення храму, виділю тезу про храм як живоносну воду. У моєму розумінні – для спраглих правди і світла, для одержимих і зневірених, для сильних духом і заблукалих у нетрях власних пошуків самих себе. За всіх часів і житейських обставин Бог своїм перстом указує на тих, хто непростим сходженням на власну Голготу покликаний зробити все, щоб джерело тієї живоносної води не зміліло, не пересохло, не зникло назавжди. Ціною власних надзусиль, наперекір прямим чи прихованим недоброзичливцям, усупереч шкоді чорних сил, які зазвичай двобоєм супроводжують добре діло і чинять усілякі прикрощі добротворцям. Таким, на чию долю випав перст Божий врятувати живоносну воду в Брусилові, схоже, став Володимир Габенець – нинішній голова Брусилівської громади. Селянський син, із чуттям укорінення в генетику свого прадавнього хліборобського роду, з любов’ю до землі-годувальниці й до тих, хто зрана до ночі у поті чола ратаює на ній. Житейська доля добре загартовувала і випробовувала цю особистість – на різних посадах, у неминучих перипетіях мінливого суспільно-політичного поступу. Коли понад десять років тому Володимир Васильович оприлюднив свій намір взятися за відбудову Огієнкового храму, багато хто з його оточення мало в це вірив. У надто складному районі з чорнобильськими переселенцями? За умов національно кастрованої влади, яка, до того ж, на місцях часто змінювалася? На тлі суцільної розрухи економіки, безробіття, гостроти соціальних проблем? А на таку будову треба було не один мільйон гривень… Та він не міг не взятися. Бо до того не просто прочитав, а пережив емоційно численний, зовсім невідомий, фактаж першого життєпису про видатного земляка “Голгофа Івана Огієнка”, перепустив через своє серце уперше видані в Україні, заборонені радянською владою Огієнкові твори. Так з’явилася спонукальна теза: якщо не я, то хто… На втілення ідеї пішло майже десять років. І ось – вражаючий кожного перехожого докорінно оновлений майдан Огієнка в Брусилові. Домінантою височить над майданом виконана із високоякісної червоної цегли велична споруда Свято-Воскресенського храму. У небесну вись тягнуться увінчані золотистими хрестами три яскраво-зелені бані. Зруйнований попередник був дерев’яним. Первинний козацький стиль збережений. За основу архітектори взяли фото храму, яке віднайшов у архіві і помістив у своєму дослідженні історії цієї обителі тоді ще студент університету Св. Володимира Іван Огієнко. Із західного боку споруди – розчищений від чагарників пагорб колишньої Замкової гори. Це – майбутній оглядовий майданчик. Звідси відкривається чарівний вид на гирло Здвижа, куди впадає маловодна Брусилівка. А спереду, обличчям до головного шляху, – вже підготовлений постамент під майбутній пам’ятник Іванові Огієнку. Це ще одна одержима ідея Володимира Васильовича Габенця. У втіленні її в життя у недалекій перспективі тепер уже ні в кого нема сумніву… Звісно, що добру справу допомагали рухати однодумці. А їх у Володимира Габенця виявилося немало. Не випадково завершальним акордом урочистої літургії з нагоди освячення храму стала церемонія нагородження меценатів та ентузіастів справи відродження храму. Низка їх прямо в храмі отримала з рук Предстоятеля ПЦУ митрополита Київського і всієї України Епіфанія медалі та грамоти “За заслуги перед Помісною Українською Православною Церквою та за жертовність і любов до України”. Про тих, хто не готовий “любити Україну до глибини своєї кишені” Перша публікація у всеукраїнській пресі про закладання наріжного каменю для відбудови Огієнкового храму в Брусилові з’явилася в газеті “День” дев’ять років тому (число від 19 серпня 2014 року). Репортаж автора цих рядків мав назву “Постане з руїн Огієнкова церква”. Постання те починалося в муках – украй бракувало коштів. На будівельні матеріали, вартість яких зростала тоді в ціні чи не щотижня, на оплату оренди важковагової техніки, кранівника, укладачів цегли тощо. Жменька ентузіастів вирішувала, як полегшити Володимиру Церемонія вручення премії імені Івана Огієнка Васильовичу ту, здавалося б, непідйомну для одного ношу. Так народилася ідея залучити до збору коштів українську інтелігенцію. Підставою для цього був чин зведення Народних домів на Галичині та Буковині, де за умов перебування цих земель в інших державних утвореннях, значущі для українців духовно-просвітні проєкти втілювалися у спосіб так званої складчини самої громади. Для цього був створений спеціальний рахунок благодійної організації “Наш дім – Брусилівщина”. І вже 16 жовтня 2014 року одночасно в двох газетах – “Слово Просвіти” та “Літературна Україна” – за підписами В. Габенця та автора цих рядків було надруковане звернення “Відродимо Українську церкву”. Підзаголовок цього тексту: “Справа честі української інтелігенції – долучитися до акції збору коштів на цю святиню”. Втім, ні через місяць, ні через пів року жодної копійки на рахунок не надійшло. Кажу це тепер не з докором комусь, а з усвідомленою реальністю щодо чину й покликання нинішньої української інтелігенції, передусім бюджетної. В основі своїй – зневіреної, розсвареної між собою, заздрісної, мало читаючої і не завжди здатної об’єднатися заради якоїсь, бодай маленької, спільної справи. Якими ж актуальними є зболені слова великого українського мецената і патріота Євгена Чикаленка про те, як важливо любити Україну не лише до глибини душі (часто така любов проявляється лише у виголошенні патріотичних промов чи вдяганні у певні дні вишиванок), а й до глибини своєї кишені. Про те, як Огієнко допомагав відбудовувати храм і як тепер продовжує бій за державність Вислідом такої ситуації стала ініціатива Фундації імені митрополита Іларіона Огієнка. Суть її полягала в тому, щоб спрямувати продуковані нею книги видавничого проєкту “Запізніле вороття” (недруковані в Україні праці Огієнка з канадських архівів) для збору коштів для церкви. Від початку існування проєкту (а це 2000 рік) у світ вийшло 22 томи Огієнкових творів. Більшість накладу зазвичай поширювалася на благодійних засадах через бібліотечну мережу. Тепер же книги спрямовувалися в Брусилів і на таких же благодійних засадах поширювалися серед відвідувачів музею. Всі кошти-пожертви за *** Насамкінець, варто тепле слово сказати про очільника Огієнківського комітету Павла Мовчана, його незмінного заступника – директора Житомирського коледжу мистецтв імені Івана Огієнка Миколу Покропивного та секретаря комітету Наталю Хом’як за емоційно наснажену та динамічно проведену процедуру нагородження цьогорічних лавреатів премії на сцені Брусилівського будинку культури. Нагороди лавреатам вручали Митрополит Епіфаній, заступник голови Житомирської ОДА Юрій Денисовець, голова та члени комітету. Микола ТИМОШИК Фото з відкритих джерел

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин