Про-читання · “Це книжки про героїв і для героїв, для нації героїв, яка платить непомірно високу ціну за право жити в своїй хаті своєю правдою!”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
У дум таїни серце упірнає
Слово Просвіти, №23 за 2023 рік
Богдан Дячишин. Золота жила слова: есеї. – Львів: Растр-7, 2022. – 156 с.
шин, Ірину Калинець, Миколу Петренка, Любомира Сеника, знайшов вартісні для себе моменти. Але перед тим, як повести мову про ці особливості, хотів би порозмірковати про найменування видання. “Золота жила слова” – якщо розібратися, то літературний критик обіграв тут фразеологізм, який час-то вживаємо для означення найкращого і цінного явища. Знахідка? Безумовно! І тут відразу згадується про використання цього лексичного засобу “Не вішай носа у ша фу” Юрія Берези, “Не в своїй тарілці” Лесі Бернакевич, “Послухаймо братів наших менших” Миколи Воз’янова… Отже, маємо справу ще з одним випадком продовження цікавої традиції. Але це те, що лежить на поверхні. Бо зацікавлює ще один нюанс. В іменах книг Богдана Дячишина часто надибуємо таке літеросплетення, як “слово”, “Слово про вічне”, “Думне слово Богдана Смоляка”, “Слово Андрія Содомори у дзеркалах часу”, “В маленькій амфорі слова”, “Вагота поетичного слова”, “Про моменти життя обійняті словами”, “Ословленого світу таїна”… Не заперечуватиму, звісно, що тут повторення трактуються неоднозначно. Адже з одного боку можна, напевне, бала кати про “оригінальність” подібного слововживання, а з другого? Слово іде від Бога. І таки має рацію Андрій Содомора, коли стверджує, що “Не слово при людині, щоб бути словом, а людина при слові, щоб бути людиною”. Богдан Дячишин пише про людей, котрі служать слову. Чи ж не можна цим виправдовувати експлуатацію буквотвору? Тим паче, що в даному випадку він сприяє точності вираження думки. Замислитися над прочитаним змушує ще одна обставина. Досить часто на сторінках книги зір знаходить вислови, що свідчать про вглиблення автора цих творів у доробок письменників, про яких пише. “…в Чепурка особистісний пошук, дороги до слова – він його чує, відчуває, смакує” (есе про Богдана Чепурка). “Він живе в світі природи, радіє від спілкування з нею тож його вірші здатні викликати в читача звукові уявлення” (есе про Олеся Дяка). “Думки Ірини Калинець омиті сльозою боротьби; дарує тепло, освячує світлом дороги життя, та ми з жахом усвідомлюємо, що в земному світі наші дороги – це щоденна важка боротьба” (есе про Ірину Калинець). Це слово – про ужинок письменників Львова та Львівщини. Так можна сказати про цю книгу. Але оця “літературна географія” зовсім не означає, що літературний критик обмежується лише позирком на твори краян. У цьому, зрештою, немає ні чого поганого, бо живемо в такий час, коли найплодовитіший критик через нестачу часу не зможе, очевидно, написати й про найліпші друки видавництв одного регіону. Та це зовсім не означає, що не існує доторків до книг авторів з інших країв. Згадую хоча б рецензію
есе про книги Павла Мовчана з Києва, Мирослава Лазарука з Чернівців, Жанни Юзви з Тернопілля, Євгена Барана з Івано
Франківська… Ще один момент. Про нього подумалося, коли писав рядки про “літературну географію” у книзі цього автора. Не секрет, що вона вмістила дещо з попередніх видань. Особливо в уявне поле зору потрапляє “Вагота поетичного слова”. Більше йде мова про лірику і в цій книзі. Це, зосібна, стосується Андрія Содомори, Богдана Чепурка, Богдана Смоляка, Ольгу Яворську, Світлану Антонишин, Миколу Петренка, Любомира Сеника. А завершу ці нотатки на берегах книги
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
