Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Тарас сформував себе людиною релігійною, справжнім виразником християнської віри у своєму повсякденному житті”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

“Молюся! Господи, молюсь!”: біблійні мотиви Тараса Шевченка

Слово Просвіти, №23 за 2023 рік

Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Тематика творчості Тараса Шевченка і біблійних мотивів у поезії та його художній спадщині, як ніколи, актуальна. Боляче спостерігати, як студенти, принаймні гуманітарних факультетів університетів, слабо орієнтуються у духовній спадщині Кобзаря, як недруги на кшталт скандального журналіста Олеся Бузини у своїх працях паплюжили ім’я Генія. Свого часу Російська царська імперія – як тюрма народів – жорстоко придушувала прояви національного духу мислителів, поетів та художників, і такі, як Тарас Шевченко, були приречені в ній на загибель і забуття. Згадаємо лише один факт. 25-26 лютого (за старим стилем) 1914 р., коли українці святкували соті роковини народження поета, російські чорносотенці у Києві скупили усі погруддя Шевченка і з садистською насолодою розбивали їх об бруківку, а портрет поета, причепивши коню до хвоста, з лементом волочили вулицями. А рік тому їхні нащадки-москалі прострелили погруддя Шевченка в Бородянці… Прийшовши до влади, більшовики, маскуючись під великих прихильників і шанувальників творчості поета, спотворювали його чистий образ, почуття та думки. Трактуючи поезію Великого Кобзаря, радянські ідеологи завжди підкреслювали її соціальний бік, справедливо стверджуючи, що Шевченко був лютим ненависником кріпосного ладу і загалом експлуатації у будь-якій її формі. Натомість замовчували, що соціальні мотиви Шевченкової творчості – це лише складова частина ширшої ідеї національного визволення українського народу, заради якої Кобзар закликав до об’єднання всіх верств, незважаючи на їх соціальну приналежність. Ідеал всенародного єднання відлунювався у поета “плачем Єремії” над страшною духовною прірвою і єднанням грядучих поколінь українського народу, про що він писав: “Погибнеш, згинеш, Україно, (...) // Сама розіпнешся. Во злобі // Сини твої тебе уб’ють” (“Осії. Глава ХIV”). Шевченко був революціонером, але не космополітом, яким його змальовувала радянська історіографія. Радянські дослідники писали про Шевченкову любов до України, і поквапливо додавали до його патріотизму термін “інтернаціональний”. На жаль, серед сотень радянських літературознавчих досліджень творчості Шевченка не було жодної солідної праці, присвяченої інтерпретації таких його християнських творів, як “Марія”, “Неофіти”, “Шафарикові (Єретик)”, “Давидові псалми”, „Осії. Глава XIV” та ін. Не знайшла власного літературознавчого аналізу й низка політичних творів Кобзаря. Йдеться передовсім про поеми: “Великий льох”, “Розрита могила”, “Стоїть у селі Суботові”, “Чигрине” та “Іржавець”. Більше того, їх ще й вилучали з “Кобзаря”, закидаючи Шевченкові емоційність, тенденційність, аматорство у висвітленні історичних явищ і постатей. А скільки енергії витратила влада для того, щоб виставити Шевченка атеїстом, посилаючись для цього на його “Заповіт”, “Гімн черничий”, “Світе тихий”, які аніскільки не є антирелігійними. Гарячий темперамент Т. Шевченка, його переживання за долю України не раз проривалися у віршах, на перший погляд, нібито богохульством. Але вони тут же чергуються з глибокими роздумами про сутність Бога, адже Тарас був глибоко віруючою людиною. У своїй творчості поет критикував не цілком релігію, а російсько-візантійське православ’я – цезаропапизм, що зрісся з російською самодержавною ідеологією. Шевченкові християнські ідеї розвивалися насамперед під впливом народного двовір’я: християнського і язичницького, які зароджували у душі поета почуття глибокої віри. Релігійні легенди, народна і церковна лірика – духовні вірші, канти, псалми, молитви, релігійні вірші Г. Сковороди – викликали у нього глибокі переживання. У вірші “А. О. Козачковському” Тарас розповідає, як він, вкравши у дяка п’ятака, купив аркуш паперу, зробив книжечку “хрестами і візерунками з квітами, кругом листочками обвів, та й списував Сковороду або “Три царіє со дари””. Щоб ніхто не почув, виспівував та плакав. Від батька, а особливо від столітнього дідуся юнак довідався і про життя святих та їх героїчну боротьбу зі злом. Особливі відомості Тарас почерпнув з церковно-богослужбової книги “Мінеї”. За книгами Святого Письма малий Тарас не лише пізнавав життя Ісуса Христа, Матерії Божої, а й здобув шкільну грамоту. До цього варто додати ще й те, що він уже з дитячих літ читав Псалтир над покійниками. Все це зміцнювало у душі малого віру в Бога й викликало устремління до добра та правди, любов до знань і мистецтва. З цими великими здобутками душі Тарас ввійшов у пору юності, найнебезпечнішого віку, коли молоді, не маючи опіки, піддаються небезпечним впливам. Але юний Шевченко жив у сфері високих духовних пошуків, про що він згадує у своєму вірші-спогаді “Мені тринадцятий минало”, в якому передає високий політ його душі та молитовний настрій, що можливий лише при наявності джерела глибокої віри. Доля занесла Шевченка у Вільно, звідти – у Петербург. Усі ці роки були насичені релігійними пошуками, але оточення Тараса не розуміло його поривів до високого та глибинної філософії серця, висловленої у “Перебенді”: “То серце по волі з Богом розмовля, // То серце щебече Господнюю славу”. У своєму духовно-релігійному розвитку Шевченко переживав кілька періодів і їх щонайменше було шість: дитячі роки, юнацькі, петербурзький період, роки перебування в Україні, час арешту і заслання, повернення з солдатчини й до кінця життя. Безперечно, Шевченко цікавився філософією і читав усе доступне з культурної спадщини народів, що відбивалося на його творчості, особливо на ґрунті філософії почуттів, які називалися “філософією серця”, віддзеркаленої у творчості Г. Сковороди, М. Костомарова, М. Гулака, П. Юркевича та інших мислителів тієї епохи. Ідеї цих велетнів у царстві людського духа та культури не могли не вплинути на формування творчого генію Т. Шевченка. А тому, він, услід за Г. Сковородою, культивує ідею “філософії серця”. Основою його поезії стають: серце, душа, правда свята, любов, краса і воля. Як і в П. Юркевича, думки Т. Шевченка мають власне джерело – серце, що є основою духовного життя: “За думою дума роєм вилітає; // Одна давить серце, друга розриває” (“Гоголю”). Серце Шевченка шукало правди і справедливості на землі: “Нехай же серце плаче, просить // Святої правди на землі!” (“Чигрине”). Зайвим буде також доводити, що поет усвідомлював: без віри в Бога та Його милосердя, людина – безпорадна, безпомічна, а тому постійно просить Творця, щоб Той зміцнив його душу і серце великою силою, щоб він міг виконати завдання, поставлені перед самим собою: “Подай душі убогій силу, // Щоб вогненно заговорила, // Щоб слово пламенем взялось, // Щоб людям серце розтопило” (“Неофіти”). Шевченкові думи тісно пов’язані з життям і, здається, немає таких проблем, яких би не торкався спостережливий розум поета. Отже, джерелом християнського мислення Шевченка є людина зі всіма правдами і кривдами, добром і злом, любов’ю і ненавистю… Аналізуючи поезії “Кобзаря”, бачимо, що Шевченко українську національну мудрість черпав із глибин духовної ментальності народу ще з раннього дитинства. Перекази, думи та пісні поет переробляв і ніколи сліпо не наслідував. Духовною наснагою творчості Т. Шевченка упродовж усього життя поета залишалася Біблія і найперше – Книга Псалтир, яку Шевченко знав достеменно. У повісті “Художник” він писав, що Брюллов суворо забороняв йому брати теми з чогось іншого, крім Біблії та історії греків і римлян, бо лише в них наявна простота і краса, чого не скажеш про середньовічну історію, сповнену аморальністю та ницістю. Відтоді у помешканні поета поряд з іншими книгами на першому плані стає Біблія. Шевченкові доводилося читати Біблію усюди, куди закидала його доля: і в тюрмі, і казематі, і казармі. Як наслідок, вплив Біблії не менше від впливу народної поезії, позначився на творчості великого Кобзаря. Вихований на моральноетичних настановах Біблії, Тарас сформував себе людиною релігійною, справжнім виразником християнської віри у своєму повсякденному житті. Християнська етика не була для Шевченка формальністю, а найбільшою дійсністю. З життєпису Шевченка можна навести не один факт, який рельєфно ілюструє те, що Шевченко був християнином-практиком. Шевченко як художник мав свої погляди і на церковне мистецтво, гостро реагував на не мистецькі твори, які називав ідолопоклонством. Про це йдеться утому ж таки “Щоденнику” від 27 вересня 1857 р.: “Проходячи повз церкву святого Юрія та побачивши, що двері церкви відчинені, я ввійшов до притвору і, жахнувшись, спинився. Мене вразила якась бридка потвора, нарисована на трьохаршинній круглій дошці. Спочатку я подумав, що це індійський Ману або Вішну заблукав до християнської божниці поласувати ладаном та оливою. Я хотів увійти до самої церкви, коли двері розчинилися, і вийшла пишно й чепуристо вбрана, вже не цілком свіжа пані і, обернувшись до намальованої потвори тричі побожно й кокетно перехрестилась і вийшла. Лицемірка! Ідолопоклонниця!”... Порівнюючи Шевченкову релігійно-християнську думку з ідеями світових теософів, відзначимо, що його мислення на перший погляд просте, водночас значно глибше і зрозуміліше нам. Воно немов промовляє до нашої душі. При цьому варто було б підкреслити, що поетове ставлення до Бога є безпосереднім, без фанатизму і тіні рабства з великим відчуттям Божої Всемогутності. Що справді може бути безбожного у різких, на перший погляд, словах із “Щоденника”, які він записав на свято Петра й Павла: “Велике свято в християнському світі! А в нас велика пиятика з нагоди храмового свята (празника). О, святі, великі верховні апостоли! Коли б ви знали, як ми заблудилися, як зобезобразили проголошену вами просту, прекрасну, найсвятішу правду. Ви заповіли прихід ложних учителів і ваше віщування здійснилося. Во святе ваше ім’я, так звані вселенські вчителі – посварилися”. Т. Шевченко переживав за роз’єднаність церков. Він обурювався проти різних канонів, догматів, обрядових звичаїв церкви. Часто висловлювався проти них досить гостро, як таких, що залишаються мертвими для християнина з позицій живої віри, утвердженої на Святому Євангелії. Подібно як у ранньосередньовічного мислителя Томи Кемпійського, що все, що існує поза Богом, створив Бог, Т. Шевченко як християнин і філософ повторював: “...Все од Бога, // Од Бога все! А сам нічого, // Дурний не вдіє чоловік!” (“Варнак”). На думку поета, розум людини, надбання чи духовна недосконалість, слава і воля держави чи окремої людини походять від Бога, і це він чудово висловив у вірші “Меж скалами неначе злодій”: “І неталан наш і талан, // Як кажуть люди, все од Бога”. Людина, маючи вільний вибір за посередництвом розуму, серця, зобов’язана влаштовувати собі життя на славу Божу та в ім’я допомоги ближньому. Таким є кредо життя Т. Шевченка. Для цього Бог дає людині таланти, одному більші, іншому менші. Хоча люди намагаються “видурювати” один в одного таланти, або просто грабувати їх, думаючи, що можна одурити й Бога, Шевченко називає Бога “Всевидючим Оком”. Поет переконаний, що перед Ним ніхто не сховається і не сховає перед “Оком” навіть найінтимнішого у глибині свого серця чи душі. Шевченко своєю люблячою душею і серцем постійно просить у Бога любові. Усе життя шукає добрих людей, “щоб добру навчити”, та дякує Богові, що допомагає нести тягар життя: “Ти, Господи, помагаєш // По землі ходити, // Ти радуєш свою душу // І серце врачуєш” (“Давидові псалми”). Без сумніву, Шевченко постійно молився Богу. Про всі його вірші і поеми можна сказати, що вони є молитовними. Молитва для нього є розмовою з Богом. Вона гоїла його душевні рани, підносила настрій у повсякденному житті. Шевченко молився за своє життя, за Україну, навіть за ворогів. Серед його поезій особливо вирізняється молитва, яку він вклав в уста благочинного в поемі “Гайдамаки”: “Не плачте, братія, за нас // І душі праведних, і сила // Архистратига Михаїла, // Не за горами кари час // Молітесь, братія!”. Молитвою Шевченко наказував любити Україну, що яскраво висловив у поезії: “Свою Україну любіть, // Любіть її... Во время люте, // В останню тяжкую мінуту // За неї Господа моліть!” (“Чи ми зійдемося ще знову”). Перебуваючи в тюрмі 1847 р., поет-революціонер відчував одинокість. Побачивши через заґратоване вікно матір М. Костомарова, яка поспішала до арештованого сина “чорніше чорної землі, іде з хреста неначе знята”, він подякував Богові поетичною щирою молитвою за те, що його нікому відвідати, що ніхто не терпить за нього: “Молюся, Господи, молюсь! // Хвалить Тебе не перестану, // Що я ні з ким не поділю // Мою тюрму, мої кайдани...” (“Н. Костомарову”). Своїми глибокозмістовними оригінальними молитвами Т. Шевченко переріс кожного з сучасників, які звикли до традиційних молитов, традиційних християнських практик, що не завжди задовольняло поета. Він вірив, що молитва потрібна кожній людині за її життя чи при смерті. Він звертається до нас, щоб ми пом’янули його “не злим тихим словом” молитви, віддзеркаленої у поемі “Тризна”: “Не заспіваю вам пісні нової // Про славу батьківщини моєї! // Зложіть ви самі псалом суворий // Про зборище народних катів;// І вільним гимном згадайте, // Предтечу, друга своєго. І за гріхи... гріхи його// Сердечно Богу помоліться”. Перебуваючи в солдатчині, Шевченко отримував від відомих і незнаних друзів матеріальну допомогу. Про свого добродія Лева Жемчужнікова він записав у “Щоденнику”: “Жертва таємна – великодушна. Чим я віддячуся вам, великодушні земляки мої, за цю щиру жертву? Вольною молитвою, щирою піснею вдяки й молитви!”. Молитвою Шевченко Українському народу сьогодні потрібен не зовнішній культ Кобзаря у старій селянській шапці і кожусі, нав’язаний нам власними і чужими владолюбцями, а християнський духовно-революційний спосіб мислення Шевченка, його національна гідність і честь, волелюбність і віра у власні сили й творчий геній української нації.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин