Очевидець і літописець · “Говерла – таке ж священне місце українців, як і Майдан”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Відшелестіла епоха, добра журналістика і… фактор часу
Слово Просвіти, №23 за 2025 рік
Боярці. Його фото розміщене на Алеї героїв Солом’янського району міста Києва. На фасаді Київської спеціалізованої школи №159 встановлено меморіальну дошку на честь її випускника Максима Олійника. Коли загинув Максим, на позиції залишився в живих тяжко поранений Артем Цимбал “Чайник”. Бійцям батальйону “Свобода” вдалося у неймовірно важких умовах вночі відкопати і евакуювати його разом із тілом “Мінора”, якого “Чайник” тримав за руку. Також із місця бою винесли загиблого Андрія Губанова “Привида”. Доля Владислава Крохмаля “Крохи”, Бориса Баклановського “Бритви” та Влади слава Голуба “Соняха” залишається невідомою. У жовтні 2022 року Ангеліна побувала у шпиталі міста Вінниці, де проходив лікування Артем Цимбал. Після цієї зустрічі та щирого спілкування із побратимом свого брата почала опікуватися пораненими військовими. Допомагає як волонтерка медичним закладам Києва, Ужгорода, Чернівців. Вручає подарунки в Київському військовому клінічному госпіталі. Вже двічі бігала за Максима на благодійному марафоні в підтримку ЗСУ. 30 червня 2023 року їхня родина пере
Ангеліна Олійник відкриває вечір пам'яті “Мінора”
несла ще одне суворе випробування. Тяжке поранення отримав старший брат Максима – лейтенант Збройних сил України Ігор Олійник. Бог зберіг йому життя й нині він є учасником національної збірної ветеранів України з пораненнями Ігор Нескорених. Шкільний друг Максима Олександр Румянцев на вечорі пам’яті зазначив, що для нього він завжди буде живий. Адже Максима неможливо забути. Керівниця проєкту “Рутенія” та спів засновниця громадської ініціативи “Інфо ВАРТА” Анжеліка Корнієнко нагадала, що сьогодні відзначається День УПА. І такі воїни, як Максим, продовжують здійснювати подвиг Армії Безсмертних. Завідувачка відділу краєзнавчої літератури Публічної бібліотеки імені Лесі Українки Тетяна Серебреннікова зазначила, що книги, бібліотеки є великою рушійною силою. Адже у нас постійно вирує творче, насичене життя. Кожного дня відбувається щось нове. Відзначення пам’ятних та історичних подій, захоплюючі майстер класи, психологічні тренінги. Тривають і пізнавальні екскурсії вулицями української столиці. Вдячність батькам за виховання мужніх синів України висловила волонтерка громадської ініціативи “Жіноче коло” Лора Савчук. Не поспішали люди розходитися після завершення заходу. Рідні ділилися спогадами про Максима із пораненими молодими військовими, фактично його ровесниками. Співчуття найближчим рідним Максима висловив колишній командир відділення ДФТГ “Свобода” Павло Малишев із позивним “Хорват”. Відділення, у складі якого перебував “Мінор”, заступаючи на бойове чергування, змінювало в бліндажах та блокпостах Оболоні у тривожні часи, коли російські війська підійшли впритул до Києва, саме відділення “Хорвата”. А колишній командир відділення Максим Нечипоренко “Вісімка” згадує “Мінора” як тихого, неконфліктного, неамбіційного, позитивного хлопця зі світлою душею. Водночас рішучого, готового щомиті вступити у бій. Завжди пам’ятаймо, що завдяки таким мужнім захисникам, як Максим Олійник “Мінор” та його побратими, тримається фронт російсько української війни й живе Україна.
Сергій ЛАЩЕНКО
Хочете освіжити в пам’яті дух проукраїнської журналістики в період правління Петра Шелеста? Нагадаю для молодших, що Петро Юхимович був першим секретарем ЦК КПУ з 1963 по 1972 роки. При ньому все таки дещо робилося для формування і зміцнення української ідентичності. Хай навіть і радянської, але виразно української. У 1969 році вийшла у світ книжечка “Природа і людина”, яку батьки подарували моєму брату на день народження. Природничий збірник і водночас яскравий продукт “шелестівської епохи”. Звісно, в умовах УРСР не можна було писати щось позитивне про петлюрівщину або про збройний спротив УПА. Але якщо не можна писати про героїв, то можна… про красу рідного краю. Причому, писати щиро, без будь яких обмежень. І люди писали! Зверніть увагу на назви розділів та малих оповідань у вищеназваній книжечці: “Краса твоя, Україно!”, “Хортиця заповідна”, “Холодний Яр”, “Перлина Полісся”, “Слово про чисте плесо”, “Ліс і полони на”, “Медові діброви для бджіл” і багато іншого. Що б не читав, а серце школяра неминуче наповниться гордістю за рідний край! Особливо привернула нашу увагу стаття молодого журналіста Вітольда Кирилюка “Побачення з Говерлою”. Є там такий уривок: “Чути, як нуртує під льодом Прут – тут, під Говерлою, лише прудкий потічок, високо у верхівках смерек гойдається вітер, а грубезним стовбурам при дорозі те байдуже: стоять собі німотно, мовби перечікують зиму. Десь сяде на гілку птах і струсить долі пригорщу снігу. Зимовий, далекий від людських осель ліс, гори. Оце всього й гомону там цієї пори. Зате виразно бачу привітні юнацькі обличчя метеорологів з “По жижевської” – бородатого Миколи Гуцуляка, Ореста Петріва, Володі Кутельмаха, Івана Стрілецького – хлопців, з якими щиро здружився”. Додам, що “Пожижевська” – це водночас і назва полонини, і метеостанції, яка там знаходиться на висоті 1500 метрів над рівнем моря. Уявіть, як все це впливало на нас із братом, які на той момент були школярами… Може, й добре, що не встигли прочитати щось подібне і яскраве про Братськ, Сургут, Тюмень… Здібний молодий журналіст Вітольд Кирилюк вже повністю завоював нашу довіру. З тих пір ми з Леонідом все природниче мимоволі порівнювали зі статтею “Побачення з Говерлою”. Минали роки, десятиліття, а в цьому питанні у нас все залишалося без змін. Це як перше кохання: що б там не було далі в житті, а перше залишиться еталоном. Так і у нас: перше кохання – Карпати, а вже потім Урал, Кавказ, Саяни, Тянь Шань… Закономірною була і проєкція на культуру, мову, ідентичність. Спочатку українська мова, а потім уже все інше. Статті Вітольда Кирилюка виявилося достатньо для початкової українізації двох підлітків з Київщини.
Метеорологічний аспект Було у вищезгаданій книжечці “Природа і людина” ще й фото красуні Говерли у травні. Вона була неймовірно гарною в обрамленні сніжників! Як це так? Ніби на одній широті з Києвом, навіть трохи південніше, а сніг на вершині лежить і в травні. Отже, і у нас є свій маленький Ельбрус?
Тоді треба конче там побувати! Так мислили підлітки. Але життя вносило свої корективи – минуло кілька років, перш ніж ми з Леонідом побували на Говерлі. Лише в 1975 році вдалося здійснити перше сходження на священну гору українців. На жаль, це сталося у вересні, коли снігів на вершині вже не було. Зате, коли потім, упродовж життя, ми бачили весняні сніги в ярах рідної Київщини, то неодмінно пригадували ту давню публікацію. Чому раніше не побували на метеостанції? Тому що студентські роки не можна порівнювати з пенсіонерським періодом – цінуєш кожну хвилину. Підкорили Говерлу і що швидше вирушили далі, до сусіднього Петроса. Та й сентименту до найвищої в Україні метеорологічної станції у нас на той момент не було. Людина лише з віком стає сентиментальною. Тож і не зчулися ми з Леонідом, як промайнуло 56 років з часу написання статті “Побачення з Говерлою” та рівно пів століття з часу першого підкорення нами Говерли. Гора лише в часи Ющенка стала священною для більшості українців. А для нас вона такою була ще в часи Шелеста. Тож ми лише недавно заходилися шукати хлопців, згаданих Вітольдом Кирилюком у статті. Адже вирішили здійснити ювілейне сходження на вершину. Рівно через 50 років. Заодно і на метеостанцію заскочимо. Тепер уже точно! Таким був план... Проте з’ясувалося, що люди, яких Вітольд Кирилюк згадував у статті і називав “юнаками”, вже давно не топчуть карпатського рясту. З ветеранів метеорологічної справи нам вдалося розшукати лише Михайла Довганюка. Михайла Васильовича автор тоді не згадував у статті, бо він якраз служив в армії. Зате тепер нам цікаво разом: ми ж люди однієї епохи! Хоча… коли Михайло служив на ракетному полігоні в Оренбурзькій області, ми тільки писали твори і розв’язували задачки з алгебри. А він, уродженець Ворохти, досі керує метеостанцією, віддавши цій справі довгих 53 роки життя. Саме тому нам і цікаво! І ще така деталь: всі без винятку горяни, з якими під час поїздки довелося спілкуватися (і в поїзді, і вже у самій Ворохті), з великою повагою сприйняли ту обставину, що двоє немолодих людей саме тепер реалізують мрію дитинства. Українці люблять послідовних! Тому і з боку Михайла Довганюка ми бачили лише симпатію та максимальне сприяння.
*** Отже, нарешті, ми з Леонідом на метеостанції “Пожижевська”. Готуємося до сходження. Медитуємо, милуючись снігами Говерли. Згадуємо фільм “Вертикаль” з Володимиром Висоцьким у головній ролі, який вперше побачили в 1966 році. Що правда, там було про Кавказ, Приельбрус ся, а тут значно нижчі гори. Але правда і втому, що ми тепер набагато старші, ніж був тоді Висоцький та його колеги альпіністи.
Говерла як один із патріотичних “центрів конденсації” Сходження виявилося набагато важ чим, аніж очікувалося. Адже в горах ще багато снігу, зверху він підтанув, а знизу твердіший. Якщо немає спеціального взуття чи лижних палиць з собою, то на схилі мандрівника просто несе донизу! Добре, що знайшли міцну палицю з вільхи, яка потім нас виручала. Намучилися, але таки здійснили сходження на три вершини: Пожижевська (1822), Брескул (1911) і на красуню Говерлу (2061). Кисневого голодування не було – воно починається десь із висоти 3000 м над рівнем моря, але втома відчувалась. Проте ця вершина на те й Головна Вершина, щоб додавати українцям сил. Говерла тепер, попри глибокий сніг та вітер, здається справжнім національним храмом. На ній встановлено багато національних прапорів із великими і дуже якісними фотографіями загиблих воїнів. Звичайно, їх рано чи пізно пошматує вітер, але загалом це хороша ідея! Не вистачає цих мужніх хлопців там, внизу… Сумують за ними великі міста і села. Зате не кожен народ Європи має такий оригінальний музей патріотизму під відкритим небом. Хіба ми з братом могли подумати про таке у 1969 році? Ні, тоді Говерла була для нас лише гірською “родзинкою”, частинкою розмаїтої української природи. Тепер же все по іншому. Бо тільки з віком людина починає розуміти наскільки потужним і впливовим є фактор Часу. Кардинально змінюються реалії та їхнє сприйняття. А під час війни і поготів. Коли вже спускалися вниз, то досхочу наговорилися з людьми, які піднімалися на вершину. І з радістю відчули, що маємо справу здебільшого з людьми, які закохані в Україну! Як з’ясувалося, того дня на сніжники Говерли ступили люди з різних регіонів: Києва, Ірпеня, Бучі, Чернігова, Сум, Хмельниччини, Миколаївщини і навіть з Одеси! І в усіх була гарна українська мова. Враження було таке, що Говерла “відфільтрувала” людей, любов яких до України недостатня. Тут всі молоді, енергійні, рішучі – дехто вітається словами “Слава Україні!”, інші відповідають: “Героям слава!” Оскільки перед тим ми з братом були вражені великою колекцією прапорів з портретами найдостойніших людей, то таке вітання здалося нам абсолютно природнім. Говерлянська аудиторія особлива. Може, влітку вона дещо зміниться, бо стане тепліше, легше… Та й сходження стануть більш масовими. Тоді в гори вирушить пересічний українець. Але поки що вітер і холод непогано “фільтрують” альпіністську спільноту, не пропускаючи на вершину “сірячків”… Не повірите, але один молодий хлопець ішов навіть босоніж! На наше зауваження, що попереду сніжники, і є шанс провалитися в сніг по пояс, юнак відповів, що його гріє тепло найголовнішої української вершини. А як стане холодно, то витягне з рюкзака кросівки. З ним була дівчина, яка з гордістю позирала на свого друга. Ось воно – майбутнє України! У багатьох ми запитували, звідки вони, і таке запитання нікому не здавалося незручним. Високий, стрункий красень у червоній куртці виявився одеситом. “Сніговий барс” з Причорномор’я з гордістю розповів нам, що його дядько був одним із перших рухівців на Одещині. Це тільки підтвердило нашу тезу, що Говерла – таке ж священне місце українців, як і Майдан. Звісно, 56 років – надзвичайно тривалий час для “альпіністської” розкачки… Проте ми з братом констатуємо: і нинішнє сходження, і прожиті перед тим кілька десятиліть були недаремними. Карпати, квітень 2025 року
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
