Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Нещодавно в актовій залі Будинку вчених у Львові відбулась урочиста церемонія нагородження лавреатів дитячо-юнацького мистецького конкурсу “Тарасовими стежками”, організованого Львівським обласним об’єднанням ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. На конкурс представлено понад 400 робіт, у яких відображено сторінки життя Тараса Шевченка, його твори, мрії про майбутнє – сучасну Україну. Журі конкурсу визначило 94-х лавреатів трьох ступенів у різних вікових категоріях та номінаціях. Учасники церемонії вшанували хвилиною мовчання Героїв та виконали Гімн України. Переможців привітав голова оргкомітету, голова Львівського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка Ярослав Пітко та голова журі конкурсу, професор кафедри Львівської національної академії мистецтв Роман Яців, також прозвучало пісенне вітання від лавреата Міжнародних пісенних конкурсів квінтету “Калинове намисто”. Переможцям вручили дипломи лавреатів 1-3 ступенів та призи (книги), надані як меценатська підтримка Фонду Козицького (керівник Андрій Матолич). У врученні нагород брали участь начальниця управління освіти м. Львова Олеся Мандзюк та члени журі: Ростислава Грималюк – старший науковий співробітник відділу мистецтвознавства інституту народознавства НАН України, Софія Король – завідувачка відділом мистецтвознавства інституту народознавства НАН
України та членкиня правління Львівського обласного товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка Олександра Вовчовська. Неперевершені емоції переможців, їхніх батьків і викладачів підтримувала ведуча заходу – солістка Львівської національної філармонії Оксана Мота. Власн. інф.
ГАЛИНА ДАЦЮК
ОКСАНА ГОРДІЄЦЬ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
У цивілізаційній ієрархії, зіпсутій безперервними війнами, неправдами і злом, саме Книга серед найвищих цінностей і людських надбань посідає (попри все) найдостойніше місце. Вона – містилище і мотор думки, почуття, духовної свободи, підтримуючи обнадійливий вогонь віри в кращу будучину, прогрес, у торжество вселюдського права на життя. Такою була первинна емоція на презентацію в Переяславському університеті імені Григорія Сковороди двох томів майбутнього п’ятикнижжя “Ілюстрована історико-богословська енциклопедія” за участю вчених-теологів Київської православної богословської академії, авторського колективу науковців із Чернівецького та Переяславського університетів, громадськості. Будемо жити, коли в часи жорстокої агресії здичавілого московита народ продовжує творити, вірити, боротися, а наука намагається совісно “говорити” правдою зі своїм народом. Ідея сотворення такого видання заслуговує на увагу, адже вважається суспільно затребуваною вартісною часткою в еволюції наукового становлення та розвитку української енциклопедистики. Оскільки нині потенціал енциклопедичних знань слугує протидією антиукраїнським впливам у науково-освітньому, культурно-історичному, церковно-теологічному, політичному, світоглядному просторах, що впродовж століть учинялися московією незалежно від змін епох, суспільних укладів, політичних режимів. Особливо відчутною є ця необхідність у сучасних геополітичних реаліях, які характеризуються екзистенційним протистоянням двох непримиренних субстанцій – України і рашистської росії, коли на карту поставлено онтологічне буття української Нації, її державності, ідентичності, духовної суверенності. Великий масив знань, інформації, фактів, явищ і тенденцій національних та загальноцивілізаційних процесів, відображених у книзі крізь оптику світоглядного сприйняття та чину багатьох відомих і малознаних персоналій, догм і наукових теорій, приведений у відповідну систему з її принципами історизму, культуровідповідності, загальнолюдськості, доступності, реалізуючи при цьому україноцентричний погляд на всесвіт, людину, її духовне єство. І хоча історико-богословський вектор пізнання сутності й першопочатку всього існуючого, принципів буття світу, людини, суспільств сфокусовані переважно на “західній” духовно-інтелектуальній традиції, однак можна стверджувати, що закладені концептуальні теоретичні умовиводи, інформаційні, культурні й теофілософські характеристики містять важливі знаннєві виміри загальнолюдського обширу, сягаючи глибинних витоків і цивілізаційних першоджерел. Цінність видання полягає у синтезованому баченні українською людиною світу, що означає як сприйняття національного буття крізь призму “вічних” істин, усталених універсальних норм і духовних принципів, так і сформованого погляду на природу космосу життя очима власного “Я”. Такий підхід окреслює найбільш сутнісну якість запропонованого авторським колективом енциклопедичного дорібку, оскільки радикально відкидає усталеність згубного і фальшивого “світобачення”, яке століттями насаджувалося москвою та її “імперським православ’ям”, перегукуючись із застережливою і правдивою позицією М. Драгомано-
Продовження на стор. 2
14–15
ПЕРЕДПЛАТА—2025
Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22).
Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Пізнаваймо правду, бо лише вона робитиме Українця вільним і духовно сильним”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
відділеність Церкви від світського життя, політики, освіти, культури… Нинішні надзвичайно жорстокі часи екзистенційних випробувань для Українського народу і держави вимагають якісно іншої світоглядної, суспільно політичної парадигми. Її сутність – Українська Церква, теологія, бого' слів’я, християнська педагогіка мусять бути вплетені в активні процеси націє'державотворення, стаючи тим наріжним каменем, що унеможливить “будувати на піску” український дім. Бо насправді все людське є політичним, стверджував Аристотель. Гадаю, що в основі запропонованого для широкого і професійного середовища історико богословському виданні закладені ті вартості й чесноти, які сформовані не тільки теологічною, історичною науками. Філософський, літературний, педагогічний, культурологічний, політичний та інші напрями значно збагатили й розширили ареал змісту і суспільної значущості енциклопедії, зробивши її елементом і знаряддям спротиву агресії московії. Прямо й опосередковано вона виокремила, окрім зазначеного, надзвичайної ваги стратегічне завдання – творення незалежної Української Церкви для духовно суверенної Нації, для Перемоги над злом. Книга є своєрідним дороговказом для нашої національної Пам’яті і Будучини, нагадуючи сущим “куди йдемо” і звідки береться наш першопочаток, у чому сила й незборимість нашого Духу і де шукати незамулені джерела національної Віри. Вона дзвоном кличе українство навертатись до рідних витоків, не забуваючи про заповіти великих, коли С. Петлюра в листі до І. Огієнка від 19 грудня 1921 р. зазначив: “Надаючи справі організації української церкви велике значіння з погляду державного, треба надати такі форми в самостійництві нашої церкви, які б одповідали державним інтересам Української нації… Українська Автокефальна Церква повинна мати власного Патріарха. В майбутніх конфліктах нашої держави з москвою внутрішньо'міцна ієрархічно'дисциплінована Церква Українська може відіграти велике позитивне значіння у вислідах цієї боротьби, допомогти зміцненню та впливові нашої державности”. Отож, пізнаваймо правду, бо лише вона робитиме Українця вільним і духовно сильним. Саме так можна схарактеризувати місію, роль і завдання цього оригінально творчого світоглядного дарунку, доброчинного для людини, суспільства й Української держави.
Георгій ФІЛІПЧУК пісню на слова Миколи Томенка. Після офіційної частини Та& рас Томенко відвідав Ярославку, де поклав квіти на могилу своєї бабусі – матері поета. Те, як дбають у згаданій громаді про культуру й пам’ять, – приклад для всіх. Бо наша культура – це наша сутність, наш український код. Прикро, що часом не всі керівники громад це розуміють, відсуваючи “духовні” речі на задвірки. Але ж, як зазначила письменниця Валентина Коваленко, саме пам’ять формує нашу історію та нашу душу. Тож частіше зазираймо в це “вікно пам’яті”, щоб краще розуміти, звідки ми прийшли, куди йдемо і ким будемо в майбутньому.
Тетяна ЧЕРЕП&ПЕРОГАНИЧ
Суспільство · “Пізнаваймо правду, бо лише вона робитиме Українця вільним і духовно сильним”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Незамулені джерела Віри», с. 1
Закінчення. Поч. на стор. 1
ва, висловлену в “Чудацьких думках про українську національну справу” (1891 р.), що українці мусять, нарешті, “діставати всесвітні образовані думки не через петербург, москву і російське письменство…”, а опиратися на знання європейської і світової культур, мов і традицій, власної історії. Інакше сковородинська “гнана правда” про себе і свій народ, віддана на поталу чужинству, віч-но ятритиме національну душу. Тоді повторяться гіркі слова (“я став сивим пишучи свій словник, але видати його я не можу без допомоги російського уряду”) відомо го енциклопедиста М. Маркевича – українського історика й дослідника Козацької Доби, етнографа, фольклориста ХІХ століття, який написав близько 100 тисяч статей (11 томів!) для першого українського енциклопедичного словника. Цими безпросвітними терновими дорогами була встелена доля знакових постатей національної науки, освіти, культури, церкви, що в неймовірних муках і випробовуваннях, в умовах без державності і знекорінення виконували священну місію – зрощували українську душу, стаючи оберегами національної пам’яті, віри і традиції. Методологія і філософія пізнання світу в даній історико богословській енциклопедії вибудувана на тій ціннісній парадигмі, яка окреслює найбільш продуктивний у своїй гуманності шлях до істини – писати історію свого народу, часопростір його буття власною душею, котру не можна втрачати ні за яких обставин і по за якою не пізнати ні правди, ні волі. Без душі стається вгашення Духа. Це те “невидиме”, як сув’язь розмаїтих знань, що вочевидь у даній праці є найбільш посутнім та жаданим для часів нинішніх, оскільки війна московитів проти української державности та ідентичности вимагає передусім навернення народу до виконання заповітів і норм Святого Письма. “Духа не вгашайте! Усе досліджуючи, тримайтеся доброго!” – звернення, окреслене в знаково му перекладі Біблії Івана Огієнка, є своєрідним лейтмотивом цього творчого дорібку. Прикладним завданням сьогодення – довести ці всеохопні знання не лише до професійного середовища, учнівських класів, студентських авдиторій і професорських лабораторій, а й до широкого суспільного загалу, стаючи помічними для формування в українців духовної ментальної стійкості, національної свідомості й гідності.
Енциклопедія в різних формах і образах акцентує увагу на значущості духовного начала, того визначального чинника, навколо чого вибудовуються сенси, смисли та стрижнева мета видання, в якому усвідомлено збережено синтез європейського і національного контекстів у релігійних, історично культурних, філософських відповідниках. Відчутно проявляється, передовсім у персоналіях та змісті інституціональних установ, природовідповідна тяглість теологічних, історіософічних ідей україністики з духовно&інтелектуальними ідеалами християнської Європи, будучи особливо помітною в творіннях Острозької та Києво&Могилянської академій, Києво&Печерської лаври, братських шкіл. Варто згадати про цю суголосність, закладену в першому виданні “Словника Французької академії” (1694 р.), в якому засвідчено, що саме “душа” є головним принципом життя для живих об’єктів, а головною метою релігії – спасіння людської душі. Трохи раніше, починаючи з П. Беринди, “Синопсиса”, знаходимо подібні основоположні духовні наративи в нашій суспільно теологічній думці, які містять чимало тотожностей щодо цього осердя почуттів, емоцій, совісті, переплетених блаженністю і гріховністю, силою і слабкістю, шляхетністю і ницістю людської натури. Саме такий перегук міститься і в “Книзі буття Українського народу” (“Закон Божий”) М. Костомарова, написаний у формі біблійного сюжету, ставши світоглядною програмою Кирило Мефоді євського братства, в якій осмислюється українська Нація як складова християнської історії. Наукова, просвітницька, теологічна, суспільна цінність цієї праці полягає ще і в тому, що зміст, світоглядну матрицю добротно зібраного і систематизованого енциклопедичного матеріалу сформовано на міждисциплінарній основі історії, літератури, теології, філософії, педагогіки, психології, політології, права, етнографії, культурології тощо. Чільне місце в енциклопедії відведено українознавчому контенту, представленого ґрунтовними відомостями про життєтворчість видатних державних, релігійних, культурних, громадських і політичних діячів, ілюструючи при цьому тісний природний взаємозв’язок релігієзнавства, богослів’я, церкви з усіма важливими нішами державного і суспільного життя. Відмінною рисою книги є при сутність таких знакових для України постатей як: П. Калнишевський, Косів (Сильвестр), М. Кропивницький, З. Копистенський (теоретик концепції “Київ – другий Єрусалим”), П. Конашевич&Сагайдачний, М. Левицький, В. Липківський, М. Любачівський, І. Мазепа, П. Могила, Д. Наливайко, Нестор Літописець, Ю. Немирич (автор книги “Міркування про війну з московитами” (1632 р.) та розробник актуальної для сучасного періоду концепції “Здолати московію можна лишень на її території”), П. Орлик, князі Острозькі та ін. Тим самим підтверджується і реалізується несповнена мрія згадуваного енциклопедиста Маркевича, який, зібравши понад 12 тисяч рідкісних стародруків та рукописів українською та багатьма іншими мовами, не втрачав надію, що колись таки кожен українець і українка зможуть знайти необхідні й правдиві речі про рідну віру, традицію, церкву, історичні, культурно мистецькі, духовні надбання про Україну, про чин видатних мислителів і будителів Українського народу. Тому поява сучасного п’ятитомного енциклопедичного видання засвідчує про безперервність руху національного Просвітництва, намагаючись в умовах глобального посилення нового варварства допомогти суспільству і людині не втратити моральні орієнтири буття, психоментальну, духовну і соціальну здатність бути “відповідальним за все живе”. У книзі через лаконічні інформаційні посили, оцінки і суб’єктивні судження вивершуються етичні принципи цивілізаційного, національного, особистісного поступу для здійснення найпосутнішої місії – “олюднення Людини”. Автори, долаючи імперативність і штампи трактувань тенденцій, явищ, фактів, суспільних діянь, слугуючи методу пізнання, коли жодна річ не є абсолютно доконечною, не нав’язливо, однак наскрізно й послідовно презентують наскрізно стрижневу гуманістичну ідею – “благоговіння перед життям”. Мабуть, під оптикою такого бачення уможливлюється втілення божественних і природних ла дів та абстракцій у реальність, освітлюючи для людини цивілізаційний простір, наділяючи її правом і критичною самоздатністю розпізнавати Божественне, добро, правду, справедливість, красу та їх протилежності, сотворені са танинством, злом, фальшю, аморальністю. Безперечно, видання може бути віднесено до важливої складової в системі “християнської педагогіки”, хоча пізнавальний обшир історико богословської енциклопедії, охоплюючи матри ської літературно мистецької премії імені Миколи Томенка. Цього річ лавреатами стали письменниці Ніна Шаварська, Тетяна Череп Пероганич (Київ), Галина Гузовська Корицька (Тернопіль), а також місцевий композитор та рок виконавець Сергій Сторожев. Премії вручали голова конкурсної комісії Володимир Поліщук і син поета, відомий український кінорежисер і кіносценарист Тарас Томенко. На заході прозвучала поезія Миколи Томенка у виконанні дітей, а також пісні, написані на його вірші. Особливо сильно, до сліз, присутніх зворушив відео фільм Тараса Томенка про свого батька – щирого українця, чия душа все життя була нерозривно цю інших світових релігій і культур, виходить далеко за відомчі межі, торкаючись верховин людськості. Методологічно книга “налаштована” на свободу в різновекторності уподобань, оцінок, світоглядності, водночас пропонуючи сучасну модель освіти, базовану на “критичності”, “креативності”, комунікаційності”, ціннісному переході “від людини освіченої до людини культурної”. Окрім наукової, освітньої, просвітницької важливості, видання також містить сенситивні речі, пов’язані з дидактичними, суспільно виховними ролями. Енциклопедія спонукає до активної інтеграції зусиль сім’ї, школи (освітніх закладів), церкви задля культивування духовності, утвердження в свідомості й поведінкових нормах ціннісних орієнтирів людини і громадянина України, цілеспрямованого творення якісних ознак української ідентичності, національної свідомості, патріотичності. Вона повністю вписується в контент європейської педагогічної традиції та кращих зразків національної педагогіки, пропагуючи високу ідею (за Я. Коменським), що “найкращим дарунком для своєї держави є освічена молодь”. Цей творчий доробок несе в собі вагомий інтелектуально духовний потенціал, здатний виховувати людину і націю, зрощувати Серце, Думку і Душу. Переконаний, що з’ява цього унікального енциклопедичного п’ятикнижжя в науково освітньому і культурному просторі стане помічним у вирішенні нагальних проблем щодо формування духовності українства на основі національних і загальнолюдських цінностей, сприятиме суспільному усвідомленню того, що не можна ототожнювати християнську освіту лише з простою сумою богословських знань, як і згубно утверджувати “примітивний” секуляризм, спрямований на аксіоматичну пов’язана з рідною Ярославкою, сусіднім із Лип’янкою селом. Представники Черкаської обласної організації Національної спілки письменників України (НСПУ) на чолі з Володимиром Поліщуком – серед них Василь Пахаренко, Катерина Вербівська, Валерій Власюк, Лілія Кобзар, Олександр Діхтяренко, Сергій Ткаченко та Валентина Коваленко, Наталія Прищепа – змістовно представили свій осередок. Виступили також лавреати премії: Тетяна Череп Пероганич, яка приїхала на захід зі своїм дванадцятирічним сином Богданом, ілюстратором її відзначеної премією книжки віршів для дітей “Щасливі віршенята”, та Сергій Сторожев, який представив нову
Суспільство · “Пізнаваймо правду, бо лише вона робитиме Українця вільним і духовно сильним”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ У Лип’янці, що на Черкащині, відбувся глибокий мистецький захід, присвячений пам’яті видатного українського поета шістдесятника Ми коли Томенка. Томенко – автор однієї з найзворушливіших поетичних історій про поневолену радянською владою українську жінку – поеми “Із трудової книжки матері”. Захід, проведений на високому рівні завдяки старанням керівництва громади та місцевого управління культури, зібрав поціновувачів українського слова. Кульмінацією стало нагородження переможців щорічної Всеукраїн
Події, факти, коментарі · “Духовні скарби ми маємо вивчити, примножити і передати нашим нащадкам”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Українські військові за допомогою зенітного ракетного комплексу IRIS T, отриманого від Німеччини, за 30 секунд знищили вісім російських ракет і не до пустили влучання в об’єкт критичної інфраструктури. Про це повідомляє телеканал “Еспресо” з посиланням на Повітряні сили ЗСУ. Командир стартової батареї зенітної ракетної бригади повітряного командування “Захід” розповів, що військові мають традицію – наносити позначки знищених ворожих цілей на борт пускової установки. Одна з таких позначок на установці IRIS T має аж вісім засічок. За словами командира, під час однієї з ворожих атак за 30 секунд захисники знищили вісім російських крилатих ракет.
У разі припинення Сполученими Штатами військової допомоги Україні держави Євросоюзу за належної “політичної волі” зможуть знайти спосіб замістити ці поставки. Таку думку висловив генерал майор Бундесверу Крістіан Фройдінґ (Christian Freu ding) в інтерв’ю агентству Reu ters, опублікованому 6 червня. Фройдінґ очолює в Міністерстві оборони Німеччини ситуаційний центр по Україні, створений незабаром після початку повномасштабного вторгнення Росії в сусідню країну. Цей під розділ координує надання військової допомоги Україні Німеччиною, і за обсягом поставок поступається лише США.
Крістіан Фройдінґ “твердо переконаний” у тому, що Берлін та інші союзники України здатні компенсувати поставки американської військової допомоги Києву. “Війна проти України ведеться на нашому континенті, вона також ведеться проти європейської безпеки, – заявив німець кий генерал. – Якщо буде політична воля, то знайдуться і кошти, щоб значною мірою замістити американську підтримку”.
“Майже 200 кілометрів фронту, захищених від ворожих дронів та КАБів, – це ділянка як від Гуляйполя до Краматорська”, – сказав Петро Порошенко, пере даючи захисникам України 11 нових комплексів “Ай Петрі СВ”. За його словами, це рекордна кількість засобів протидії технічним розвідкам супротивника, переданих за один день, – повідомляє телеканал “Прямий”. “Кожен комплекс додатково має купольний РЕБ “Шатро” 5Д, щоб захистити ще й екіпаж. Новенькі пікапи, зарядні станції, “Старлінки” – все, що потрібно для такої складної роботи”, – пояснив п’ятий Президент.
“Ми приречені мати потужну мову, і ми її маємо. То її треба тільки уласкавити своєю увагою, берегти і пізнавати. Пізнавати її глибини, відтінки значень, можливі конструкції, можливі різні ситуативні способи через мову, через слово передавати самих себе, наші почуття, почуття до людей, почуття до визначених і не визначених наших співомовців”, – цитують “Сільські вісті” (№21, 29.05.25.) Павла Гриценка, директора Інституту української мови НАН України.
Газета “Україна молода” (№22, 04.06.25.) розповідає, що на Конотопщині відбулася ви значна культурно історична подія – презентація науково історичних видань “Сповідні розписи сіл Конотопської сотні середини XVIII ст.” та “Сповідні розписи церков міста Конотоп другої половини XVIII ст. Перша та друга книги є логічним продовженням відомої серії “Спадок Гетьманщини. Конотопщина козацька” та покликані сприяти вивченню та оприлюдненню архівних джерел з історії Конотопщини – самобутнього мікрорегіону Гетьманської України. Особлива цінність опублікованих матеріалів полягає в тому, що вперше широкому загалу стали доступні сповідні розписи церков міста Конотоп Ніжинського полку другої половини XVIII століття, а також розписи містечка Попівка, сіл Озаричі, Шаповалівка, Підлипне, Сім’янівка, Гути та Старе Конотопської сотні Ніжинського полку середини XVIII століття. Газета зауважує, що у сповідних розписах склад сім’ї розписаний повністю, із зазначенням віку сповідуваних та родинних взаємозв’язків.
Підготував Ігор ЗОЦ
Події, факти, коментарі · “Духовні скарби ми маємо вивчити, примножити і передати нашим нащадкам”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ У Національному музеї літератури України відбувся вечір пам’яті Івана Стешенка (1873–1918) – уродженця Полтави, видатного петлюрівця, першого міністра освіти України в уряді Української Народної Республіки (УНР), українізатора освіти, громадсько-політичного діяча, вченого-філолога, поета і перекладача. За ініціативи дослідника життя і творчості Івана Стешенка, знаного полтавського краєзнавця Григорія Титаренка це просвітницьке зібрання організували Національна спілка письменників України (НСПУ), Національний музей літератури України та Полтавський національний педагогічний університет (ПНПУ). У рамках урочистого вечора також відбулася презентація книги “Іван Стешенко Твори. Переклади. Вибране листування”.
Модерував подію перший заступник голови НСПУ Микола Гриценко. Говорив про важливість повернення в історію колись викреслених російсько комуністичним режимом славетних імен, світочів духовності, до яких належить й Іван Стешенко. На заході також промовляв упорядник книги “Іван Стешенко Твори. Переклади. Вибране листування” український журналіст і краєзнавець з Полтави Григорій Титаренко. Зауважив, що його робота з архівами та різноманітними історичними джерелами щодо постаті Івана Стешенка була довгою і копіткою, оскільки до наших днів дійшло обмаль матеріалів щодо цієї теми. Пан Григорій додав, що перше видання цієї книги вийшло друком у Полтаві 2013 року, проте набуло розголосу лише через десять років, і розповів про життєвий і творчий шлях видатного митця, про його тверду проукраїнську позицію і про те, що тодішня влада знищувала таких свідомих українців, як Іван Стешенко, тому що боялася пробудження національної свідомості українців. Окрасою вечора став виступ лавреата Шевченківської премії Тараса Компаніченка. Слово взяв український вчений, державний, політичний та громадський діяч Василь Кремінь, який наголосив, що велику справу роблять колеги, хто організував цю зустріч, бо такий вечір віддає належне цій непересічній особистості, повертає постать Івана Стешенка в інформаційний простір України. Пан Василь зауважив, що діяльність Івана Стешенка мало досліджена, він належав до національної еліти за своїми здібностями, мав активну творчу діяльність і потужний літературний талант, робив переклади західної класики, тісно спілкувався з видатними родинами – Лисенків, Старицьких, Косачів, залишив марксизм і прийшов до розбудови й утвердження національної справи, викладав словесність у жіночій гімназії та Музично драматичній школі Миколи Лисенка, був співвидавцем гумористичних журналів “Шершень” і “Ґедзь”, дослідником української мови і мав переконання, що мова – це національна святість. Василь Кремінь наголосив, що ідеї Івана Стешенка важливі й для сьогодення. Голова НСПУ Михайло Сидоржевський додав, що за останні 10 ть років почали часто згадувати Івана Стешенка, саме під час війни, бо ми переосмислюємо сьогодення, ми більш виразно й рельєфно усвідомлюємо наших світочів національного відродження і розуміємо їхню місію в нашій історії. Пан Михайло також зауважив, що І. Стешенко далеко не вивчений, його спадок, потужна постать, перекладацька діяльність залишаються недослідженими, а він був ініціатором перекладацького проєкту “Всесвітня бібліотека”, по суті, предтечею журналу “Всесвіт”, бо розумів важливість представлення нашої літератури у світі, видавав книжки світових класиків, дав поштовх для українізації української школи і розвитку словникарства. На вечорі виступила авторка передмови до книги, докторка філологічних наук Галина Александрова, яка зазначила, що за життя Іван Стешенко видав дві свої невеличкі поетичні збірки – критики йому дорікали за неологізми, його ім’я як поета невідоме, також залишається невивченою його літературознавча діяльність, а ще він був шевченкознавцем, творчість якого надихала на нові звершення. А геодезист, доктор фізико математичних наук Ярослав Яцків наголошував на значущості подальших досліджень багатогранної творчості Івана Стешенка. Український актор театру і кіно, член НСПУ Дмитро Лінартович виконав словоспів “Народжений” і пісню “Волонтерка”. Лейтмотив більшості промов: російсько українська народна війна за незалежність – це не лише збройний героїчний опір російським варварам, але й пробудження національної свідомості, стимул до відновлення тих духовних надбань наших світочів, які заховано в архіви, але про які мають усі знати, бо саме вони колись зберегли нам нашу ідентичність, нашу мову, нашу матрицю, і їхні духовні скарби ми маємо вивчити, примножити і передати нашим нащадкам.
Пресслужба НСПУ Представництво УІНП в Полтаві
Події, факти, коментарі · “Духовні скарби ми маємо вивчити, примножити і передати нашим нащадкам”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Професор права, заслужений юрист України Микола Голомша у своєму дописі у Фейсбуці розмірковує про те, як путін маніпулює Трампом і чим це загрожує Україні. За словами правника, сьогодні Україна бачить, як поблажлива поведінка Трампа з путіним перетворюється на справжню зброю в руках диктатора. “Ще недавно, при Байдену, путін змушений був виправдовуватись і принаймні імітувати стриманість. А зараз він підняв голову – бо поруч знову є той, хто готовий “домовлятись”, – зауважує автор. Цитуємо пана Голомшу: “У цій атмосфері “умиротворення” Україна лишається без критично важливих компонентів для ППО, які мали допомогти нам захищати наші міста. Постачання, яке мало рятувати життя, було одноосібно і протиправно зупинене. І поки політики фліртують, путін вбиває. У Харкові 10 річна Настя загинула просто у дворі. У Херсоні обстріляли евакуаційний автобус – загинула ціла сім’я. У Запоріжжі – завалений будинок, під яким знайшли молоду матір з двома дітьми. Це не цифри. Це сльози. Це розірвані іграшки. Це життя, яких більше немає. Найстрашніше, що така атмосфера підштовхує путіна до ще більшої агресії. Він уже погрожує світу ядерною зброєю. І кожне загравання Трампа – це сигнал:
“Ти можеш і далі руйнувати Україну безкарно”. Україна ж діє відповідно до міжнародного права: ми маємо право знищувати всю мілітарну складову агресора, якою він завдає нам терористичних ударів. І жоден компроміс не може цього права відібрати. росія ж не має такого права, бо вона – агресор, а не жертва. У цій війні є тільки одна сторона злочинець, а Україна – жертва, яка бореться за виживання. І будь який тиск на жертву є протиправним. Ми віримо: Сенат і Конгрес США мають відреагувати – ухвалити руйнівні санкції, покарати тих, хто підігрує диктаторові, і вимагати негайного відновлення постачання всіх компонентів для нашого ППО. Бо мовчання – це теж зброя. Кожне “обіймання” Трампа з путіним – це ще одна дитина, яку ховають українські батьки. І ми не маємо права з цим миритись. Нехай кожен, хто читає ці рядки, знає: мовчання – це згода. А правда – це життя”.
тільки через війну – багато до знищення преси доклався ген директор “Укрпошти” Ігор Смілянський, знищивши більше 6 тисяч сільських відділень пошти в Україні. Водночас час 40 відсотків передплатної ціни на газети пошта забирає собі, а редакційної передплати нема. “Всі україномовні газети на Одещині знищені”, – сказав Сергій Савченко з Одеси. “Місцева преса вмерла”, – Ярослав Баран із Дрогобиччини. Домовились продовжити обговорення теми локальної преси іншим разом, за участі ширшого кола журналістів та експертів.
Василь ЧЕПУРНИЙ, журналіст, просвітянин, м. Чернігів
Події, факти, коментарі · “Духовні скарби ми маємо вивчити, примножити і передати нашим нащадкам”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Ми, українці, неймовірні: гримить і бахає, а ми говоримо про культуру, церкву і локальну пресу – такими були теми обговорення на онлайн сесії експертної ради з питань культури, духовності та інформаційної політики Народного Руху України. У роботі сесії взяли участь експерти з Хмельниччини, Вінниччини, Львівщини, Січеславщини, Одеси, Тернополя, Волині, Чернігівщини. Заслухали інформацію про ситуацію зі звільненням директорів заповідників – Софії Київської та Києво Печерської лаври, обговорили затримку реалізації закону про московську церкву
(назва умовна). Вирішили підготувати заяву експертної ради що до церковно політичної ситуації. У День журналіста обговорили стан локальної преси, доповідачем був редактор газети “Срібнянщина” Сергій Бебик (Прилуцький район). У маленькій громаді (Срібнянський район до війни мав 10 тисяч жителів) газета тримає наклад 1100 примірників – фантастичний результат. Особливо на тлі закриття газет у Чернігівському районі, в Борзні, Сосниці, Ко ропі, Козельці, Носівці – це як що тільки в нашій області, загалом же близько 40 відсотків районних газет закрилися. І не
Спогади добровольця · “У словнику українського націоналіста немає слова “капітулювати”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
прикінці березня 2024 року Сергій Зубко “Дєд” помер внаслідок онкологічного захворювання). Українське командування, оцінивши ефективність загартованих у боях українських націоналістів, продовжило довіряти захист стратегічних напрямків фронту батальйону “Свобода”. Із листопада 2022 року більше трьох місяців 3 й батальйон “Свобода” бригади “Рубіж” НГУ захищав лінію оборони Курдюмівка Андріївка, де тривали найзапекліші бої. В цей період було сформовано 4 й батальйон “Сила Свободи”. Частина нового підрозділу приходить на допомогу бійцям 3 го батальйону в Курдюмівці. Після невеликого перепочинку в травні 2023 року 3 й батальйон “Свобода” знову в найгарячішій точці – на Сіверському напрямку. Через три місяці його змінює
“Мінор” перед виїздом на фронт
4 й батальйон “Сила Свободи”. Суттєву допомогу нашим бійцям надає зведена мінометна батарея 3 го та 4 го батальйонів. Свідченням неймовірного героїзму та жертовності в ім’я України, яке здійснюють бійці батальйону “Свобода”, є семеро його військовослужбовців, які за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу отримали звання Герой України. П’ятеро із них – посмертно. Це старший солдат Сергій Жержевський “Жорж” (загинув 6 червня 2022 року при обороні міста Сіверськодонецька Луганської області). Ще четверо легендарних особистостей – Героїв України загинули на Сіверському напрямку біля села Спірне Бахмутського району Донецької області. Це штаб сержант Микола Бомко “Мон гол” (загинув 1 червня 2023 року), молодший сержант Олексій Дзюбка “Серпень” (загинув 18 грудня 2023 року), молодший сержант Роман Голуб “Крафтер” (загинув 30 грудня 2023 року), старший солдат Олександр Хомяк “Хом’як” (загинув 16 вересня 2024 року). Герої України старший лейтенант Владислав Стоцький “Вогонь” та старший солдат Роман Омеляненко “Рим” продовжують захищати Україну. Батальйони “Свобода” та “Сила Свободи” 4 ї бригади оперативного призначення “Рубіж” Національної гвардії України демонструють приклад, як потрібно воювати, давати відсіч споконвічному ворогу, адже українські націоналісти перебувають в авангарді боротьби за Україну. А напрочуд змістовно висвітлює фронтові будні безпосередньо із бойових позицій, розповідає про сучасних лицарів українського духу фаховий історик, боєць батальйону “Свобода” Олександр Хоменко з позивним “Історик”. Але це вже інша історія…
Пам’яті воїна на псевдо “Мінор” 14 жовтня 2024 року в Києві у Краєзнавчому відділі Публічної бібліотеки імені Лесі Українки відбувся вечір пам’яті “Воїн на псевдо “Мінор”: війна, прощання, пам’ять” та презентація однойменної книги. Небайдужі люди в цей день прийшли вшанувати бійця батальйону “Свобода” 4 ї бригади оперативного призначення імені Героя України, сержанта Сергія Михальчука Національної гвардії України Максима Олійника “Мінора”. Доброволець Максим Олійник у березні 2022 року приєднався до ДФТГ “Свобода” 112 ї бригади ТрО, де потрапив у 2 ге відділення 2 го взводу 1 ї роти з доволі боєздатним складом. Командиром відділення був Максим Нечипоренко з позивним “Вісімка”. Особовий склад цього підрозділу із часом змінювався. А його бійцями були Геннадій Нечипоренко “Лесьович”, Ігор Хрущ “Хрущ”, Віталій Кушнір “Луганськ”, Владислав Крохмаль “Кроха”, Тарас Браїло “Люфтваффе”, Андрій Мак сіанович “Бакс”, Олександр Колот “Буддист”, Ігор Кукушка “Кука”, “Світлий”, Ігор Лєсник “Лєс”, Гаррі Долинко “Нару-то”, Артем Цимбал “Чайник”, Владислав Голуб “Сонях”… Частина відділення, в тому числі й “Мінор”, після стабілізації становища на Київщині воювала на сході України у складі батальйону “Свобода” НГУ. Максим Олійник загинув 10 серпня 2022 року біля селища Зайцеве Бахмутського району Донецької області, захищаючи Україну. Його відзначено орденом “За мужність” 3 го ступеня (посмертно). Ведуча пам’ятного вечора, двоюрідна сестра Максима Ангеліна Олійник розповіла про їхні дитячі роки, коли вони майже не розлучалися й були настільки схожими, що їх вважали близнюками. А коли став дорослим, він знав, що буде страшна війна, і навіть був готовий померти за Україну. Батько Максима В’ячеслав Олійник висловився про свого сина як про добру людину, морально готову до війни. Батько намагається увіковічити пам’ять про Максима. Уклав про нього книгу присвяту спогадів “Воїн на псевдо Мінор: війна, прощання, пам’ять…” Створена експозиція про життя та бойовий шлях Максима в селі Тарасівка, де вони проводили час влітку. Є згадка про нього на території військового ліцею у
Спогади добровольця · “У словнику українського націоналіста немає слова “капітулювати”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Олександр ВАКУЛЕНКО Фото автора
Закінчення. Початок в ч. 20—22 за 2025 р.
З Україною в серці На захист України після масованого нападу російських військ 24 лютого 2022 року стало безліч обдарованих людей. Не залишився осторонь у цей відповідальний час і 32 річний харків’янин Микита Никитенко “Нік”. Інженера технолога за фахом Микиту Никитенка завжди приваблювали захоплюючі мандрівки, далекі екзотичні краї. І коли у нього випала нагода потрапити у сферу туризму, він не замислюючись залишив роботу на Харківському заводі “Турбоатом” і присвятив себе улюбленій справі. Згодом перебуваючи у якості керівника екскурсійного туру за кордоном відчув, що не уявляє свого життя без України, яка є для нього найкращою країною в світі. Масу позитивних емоцій викликала у нього Революція Гідності й пробудила думки у поетичній формі. Так народилися вірші про Майдан, кохання, українського
Боєць “Нік” з весняним настроєм
Пророка Тараса Шевченка, рідне місто – Харків, які він почав підписувати творчим псевдонімом Назар Вітропольський. Початок повномасштабної російсько української війни застав Микиту під час екскурсійного туру в Буковелі. Одразу довелося повертати людей додому та вивозити із Харкова своїх рідних. Вирішивши ці справи, він долучився до добровольчого батальйону “Свобода”. Саме тут, під час імпровізованого концерту відбувся його перший поетичний виступ. Дружніми оплесками побратими зустріли його вірші: “Коли прийшла весна”, “Наша рота”, “Волонтер”, “З Україною в серці” та інші. “Я вірю в нашу перемогу. Це вселяє дух бійців, з якими мене звела доля. Адже українці мають найсильнішу зброю в світі – нашу Волю. Вона є в кожному серці, в нашій душі і тече по наших жилах. І якщо взяти всю цю Волю в кулак, то немає нічого в світі, що не зміг би зробити українець”, – зазначає український захисник Микита Никитенко, він же поет Назар Вітропольський.
Виконали своє завдання Влітку 2022 року бійці ДФТГ “Свобода”, які готувалися перейти в батальйон у складі НГУ, продовжували вдосконалювати свої бойові навички на Оболоні. Добровольці Олександр Мартиненко, Едуард Леонів, Володимир Кавуліч із побратима ми ще навесні вирушили на Херсонщину, де взяли участь у створенні ДФТГ “Феміда” Чорнобаївської територіальної громади №1 (командир – Едуард Леонів). Добровольці, які повернулися на місце своєї роботи, натомість стали резервістами. Батальйон “Свобода” НГУ на той час вже пройшов бої, захищаючи Рубіжне. У складну ситуацію потрапили його бійці, обороняючи Сіверськодонецьк. Адже мости через річку Сіверський Донець виявилися зруйнованими, тож довелося переправлятися через неї вплав. Потім обороняли Лисичанськ, виконували бойові завдання в навколишніх селах. При цьому всюди трималися мужньо і відходили тільки після отримання наказу про відступ, дотримуючись заповіту військового теоретика ОУН Михайла Колодзінського, якому належить знакове висловлювання – “В словнику українського націоналіста немає слова “капітулювати”. Відновивши свої сили в тилу, 21 червня 2022 року батальйон знову вирушив на фронт. Тримаючи позиції біля села Зайцеве неподалік Горлівки, “Привид” надіслав фото, де в їхніх окопах на сонечку гріються симпатичні кошенята. Повідомив, що в них все в порядку. Всі живі здорові. Остання фраза особливо закарбувалася в пам’яті. Адже невдовзі хлопці загинули. Забрати зі спостережного пункту (СП), на якому вони перебували, вдалося тільки ті ла “Привида” та “Мінора”. Бійці “Кроха”, “Бритва” та “Сонях” вважаються зникли ми безвісти. Більш милосердною виявилася доля “Богуна”, якого евакуювали одразу після поранення, та “Чайника”, який зазнав тяжкого поранення і втратив ногу. На похоронах “Мінора” була присутня мати “Привида” Віра Губанова, яка не змогла одразу забрати тіло свого сина з моргу в м. Дніпрі. Незважаючи на те, що впізнала його по хрестику та зубах, хотіли, щоб вона здала аналізи на ДНК. Лише через місяць, в дощову погоду ми зібрались на кладовищі попрощатися з “Привидом”. На ділянці, де в травні поховали “Ево”, навколо тоді був простір. А через чотири місяці на цьому місці вже було не перерахувати свіжих могил українських захисників. Наприкінці літа ДФТГ передислокувалося в штаб. Мене зарахували в роту варти, де зустрів своїх побратимів по службі на Оболоні… Але все має свій початок та завершення. Більшість добровольчих формувань територіальної громади міста Києва почали закривати. Ми добро вільно виявили бажання захищати свою територіальну громаду від протиправних посягань та зовнішньої агресії. Присягнули українському народові обороняти Україну, захищати її суверенітет та територіальну цілісність, дбати про безпеку її жителів, сумлінно і чесно виконувати обов’язки добровольця територіальної оборони, неухильно додержуватися Конституції України та законів України, ніколи не зрадити український народ. ДФТГ “Свобода” виконало своє завдання по захисту столиці. Після закриття нашого добровольчого підрозділу, черговий караулу роти варти “Лисий” зазначив: “Побратими, від імені “Легіону Свободи” та від себе особисто хочу подякувати кожному з вас, хто присвятив увесь цей час справі служіння Батьківщині, кожен відповідно до своїх можливостей, але само віддано, викладаючись на всю котушку і навіть більше… Майже рік служби в ДФТГ “Свобода” стали для нас цілою епохою. Хлопці не могли так просто все залишити й осторонь спостерігати за російсько українською війною. Адже прагнули бути корисними Силам оборони України. “Лисий”, “Сват” зі своїми побратимами одразу вступили в батальйон “Сила Свободи” НГУ й відправились воювати. “Хорват”, “Ікар”, “Ме ля” та “Лесьович” були зараховані в новостворене 31 ше ДФТГ. “Дєд” та “Боцман” приєдналися до ДФТГ “Воля”. (На
“Привид” — таким ми тебе запам'ятали
Повертайтеся, хлопці, з перемогою
Очевидець і літописець · “Говерла – таке ж священне місце українців, як і Майдан”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Боярці. Його фото розміщене на Алеї героїв Солом’янського району міста Києва. На фасаді Київської спеціалізованої школи №159 встановлено меморіальну дошку на честь її випускника Максима Олійника. Коли загинув Максим, на позиції залишився в живих тяжко поранений Артем Цимбал “Чайник”. Бійцям батальйону “Свобода” вдалося у неймовірно важких умовах вночі відкопати і евакуювати його разом із тілом “Мінора”, якого “Чайник” тримав за руку. Також із місця бою винесли загиблого Андрія Губанова “Привида”. Доля Владислава Крохмаля “Крохи”, Бориса Баклановського “Бритви” та Влади слава Голуба “Соняха” залишається невідомою. У жовтні 2022 року Ангеліна побувала у шпиталі міста Вінниці, де проходив лікування Артем Цимбал. Після цієї зустрічі та щирого спілкування із побратимом свого брата почала опікуватися пораненими військовими. Допомагає як волонтерка медичним закладам Києва, Ужгорода, Чернівців. Вручає подарунки в Київському військовому клінічному госпіталі. Вже двічі бігала за Максима на благодійному марафоні в підтримку ЗСУ. 30 червня 2023 року їхня родина пере
Ангеліна Олійник відкриває вечір пам'яті “Мінора”
несла ще одне суворе випробування. Тяжке поранення отримав старший брат Максима – лейтенант Збройних сил України Ігор Олійник. Бог зберіг йому життя й нині він є учасником національної збірної ветеранів України з пораненнями Ігор Нескорених. Шкільний друг Максима Олександр Румянцев на вечорі пам’яті зазначив, що для нього він завжди буде живий. Адже Максима неможливо забути. Керівниця проєкту “Рутенія” та спів засновниця громадської ініціативи “Інфо ВАРТА” Анжеліка Корнієнко нагадала, що сьогодні відзначається День УПА. І такі воїни, як Максим, продовжують здійснювати подвиг Армії Безсмертних. Завідувачка відділу краєзнавчої літератури Публічної бібліотеки імені Лесі Українки Тетяна Серебреннікова зазначила, що книги, бібліотеки є великою рушійною силою. Адже у нас постійно вирує творче, насичене життя. Кожного дня відбувається щось нове. Відзначення пам’ятних та історичних подій, захоплюючі майстер класи, психологічні тренінги. Тривають і пізнавальні екскурсії вулицями української столиці. Вдячність батькам за виховання мужніх синів України висловила волонтерка громадської ініціативи “Жіноче коло” Лора Савчук. Не поспішали люди розходитися після завершення заходу. Рідні ділилися спогадами про Максима із пораненими молодими військовими, фактично його ровесниками. Співчуття найближчим рідним Максима висловив колишній командир відділення ДФТГ “Свобода” Павло Малишев із позивним “Хорват”. Відділення, у складі якого перебував “Мінор”, заступаючи на бойове чергування, змінювало в бліндажах та блокпостах Оболоні у тривожні часи, коли російські війська підійшли впритул до Києва, саме відділення “Хорвата”. А колишній командир відділення Максим Нечипоренко “Вісімка” згадує “Мінора” як тихого, неконфліктного, неамбіційного, позитивного хлопця зі світлою душею. Водночас рішучого, готового щомиті вступити у бій. Завжди пам’ятаймо, що завдяки таким мужнім захисникам, як Максим Олійник “Мінор” та його побратими, тримається фронт російсько української війни й живе Україна.
Сергій ЛАЩЕНКО
Хочете освіжити в пам’яті дух проукраїнської журналістики в період правління Петра Шелеста? Нагадаю для молодших, що Петро Юхимович був першим секретарем ЦК КПУ з 1963 по 1972 роки. При ньому все таки дещо робилося для формування і зміцнення української ідентичності. Хай навіть і радянської, але виразно української. У 1969 році вийшла у світ книжечка “Природа і людина”, яку батьки подарували моєму брату на день народження. Природничий збірник і водночас яскравий продукт “шелестівської епохи”. Звісно, в умовах УРСР не можна було писати щось позитивне про петлюрівщину або про збройний спротив УПА. Але якщо не можна писати про героїв, то можна… про красу рідного краю. Причому, писати щиро, без будь яких обмежень. І люди писали! Зверніть увагу на назви розділів та малих оповідань у вищеназваній книжечці: “Краса твоя, Україно!”, “Хортиця заповідна”, “Холодний Яр”, “Перлина Полісся”, “Слово про чисте плесо”, “Ліс і полони на”, “Медові діброви для бджіл” і багато іншого. Що б не читав, а серце школяра неминуче наповниться гордістю за рідний край! Особливо привернула нашу увагу стаття молодого журналіста Вітольда Кирилюка “Побачення з Говерлою”. Є там такий уривок: “Чути, як нуртує під льодом Прут – тут, під Говерлою, лише прудкий потічок, високо у верхівках смерек гойдається вітер, а грубезним стовбурам при дорозі те байдуже: стоять собі німотно, мовби перечікують зиму. Десь сяде на гілку птах і струсить долі пригорщу снігу. Зимовий, далекий від людських осель ліс, гори. Оце всього й гомону там цієї пори. Зате виразно бачу привітні юнацькі обличчя метеорологів з “По жижевської” – бородатого Миколи Гуцуляка, Ореста Петріва, Володі Кутельмаха, Івана Стрілецького – хлопців, з якими щиро здружився”. Додам, що “Пожижевська” – це водночас і назва полонини, і метеостанції, яка там знаходиться на висоті 1500 метрів над рівнем моря. Уявіть, як все це впливало на нас із братом, які на той момент були школярами… Може, й добре, що не встигли прочитати щось подібне і яскраве про Братськ, Сургут, Тюмень… Здібний молодий журналіст Вітольд Кирилюк вже повністю завоював нашу довіру. З тих пір ми з Леонідом все природниче мимоволі порівнювали зі статтею “Побачення з Говерлою”. Минали роки, десятиліття, а в цьому питанні у нас все залишалося без змін. Це як перше кохання: що б там не було далі в житті, а перше залишиться еталоном. Так і у нас: перше кохання – Карпати, а вже потім Урал, Кавказ, Саяни, Тянь Шань… Закономірною була і проєкція на культуру, мову, ідентичність. Спочатку українська мова, а потім уже все інше. Статті Вітольда Кирилюка виявилося достатньо для початкової українізації двох підлітків з Київщини.
Метеорологічний аспект Було у вищезгаданій книжечці “Природа і людина” ще й фото красуні Говерли у травні. Вона була неймовірно гарною в обрамленні сніжників! Як це так? Ніби на одній широті з Києвом, навіть трохи південніше, а сніг на вершині лежить і в травні. Отже, і у нас є свій маленький Ельбрус?
Тоді треба конче там побувати! Так мислили підлітки. Але життя вносило свої корективи – минуло кілька років, перш ніж ми з Леонідом побували на Говерлі. Лише в 1975 році вдалося здійснити перше сходження на священну гору українців. На жаль, це сталося у вересні, коли снігів на вершині вже не було. Зате, коли потім, упродовж життя, ми бачили весняні сніги в ярах рідної Київщини, то неодмінно пригадували ту давню публікацію. Чому раніше не побували на метеостанції? Тому що студентські роки не можна порівнювати з пенсіонерським періодом – цінуєш кожну хвилину. Підкорили Говерлу і що швидше вирушили далі, до сусіднього Петроса. Та й сентименту до найвищої в Україні метеорологічної станції у нас на той момент не було. Людина лише з віком стає сентиментальною. Тож і не зчулися ми з Леонідом, як промайнуло 56 років з часу написання статті “Побачення з Говерлою” та рівно пів століття з часу першого підкорення нами Говерли. Гора лише в часи Ющенка стала священною для більшості українців. А для нас вона такою була ще в часи Шелеста. Тож ми лише недавно заходилися шукати хлопців, згаданих Вітольдом Кирилюком у статті. Адже вирішили здійснити ювілейне сходження на вершину. Рівно через 50 років. Заодно і на метеостанцію заскочимо. Тепер уже точно! Таким був план... Проте з’ясувалося, що люди, яких Вітольд Кирилюк згадував у статті і називав “юнаками”, вже давно не топчуть карпатського рясту. З ветеранів метеорологічної справи нам вдалося розшукати лише Михайла Довганюка. Михайла Васильовича автор тоді не згадував у статті, бо він якраз служив в армії. Зате тепер нам цікаво разом: ми ж люди однієї епохи! Хоча… коли Михайло служив на ракетному полігоні в Оренбурзькій області, ми тільки писали твори і розв’язували задачки з алгебри. А він, уродженець Ворохти, досі керує метеостанцією, віддавши цій справі довгих 53 роки життя. Саме тому нам і цікаво! І ще така деталь: всі без винятку горяни, з якими під час поїздки довелося спілкуватися (і в поїзді, і вже у самій Ворохті), з великою повагою сприйняли ту обставину, що двоє немолодих людей саме тепер реалізують мрію дитинства. Українці люблять послідовних! Тому і з боку Михайла Довганюка ми бачили лише симпатію та максимальне сприяння.
*** Отже, нарешті, ми з Леонідом на метеостанції “Пожижевська”. Готуємося до сходження. Медитуємо, милуючись снігами Говерли. Згадуємо фільм “Вертикаль” з Володимиром Висоцьким у головній ролі, який вперше побачили в 1966 році. Що правда, там було про Кавказ, Приельбрус ся, а тут значно нижчі гори. Але правда і втому, що ми тепер набагато старші, ніж був тоді Висоцький та його колеги альпіністи.
Говерла як один із патріотичних “центрів конденсації” Сходження виявилося набагато важ чим, аніж очікувалося. Адже в горах ще багато снігу, зверху він підтанув, а знизу твердіший. Якщо немає спеціального взуття чи лижних палиць з собою, то на схилі мандрівника просто несе донизу! Добре, що знайшли міцну палицю з вільхи, яка потім нас виручала. Намучилися, але таки здійснили сходження на три вершини: Пожижевська (1822), Брескул (1911) і на красуню Говерлу (2061). Кисневого голодування не було – воно починається десь із висоти 3000 м над рівнем моря, але втома відчувалась. Проте ця вершина на те й Головна Вершина, щоб додавати українцям сил. Говерла тепер, попри глибокий сніг та вітер, здається справжнім національним храмом. На ній встановлено багато національних прапорів із великими і дуже якісними фотографіями загиблих воїнів. Звичайно, їх рано чи пізно пошматує вітер, але загалом це хороша ідея! Не вистачає цих мужніх хлопців там, внизу… Сумують за ними великі міста і села. Зате не кожен народ Європи має такий оригінальний музей патріотизму під відкритим небом. Хіба ми з братом могли подумати про таке у 1969 році? Ні, тоді Говерла була для нас лише гірською “родзинкою”, частинкою розмаїтої української природи. Тепер же все по іншому. Бо тільки з віком людина починає розуміти наскільки потужним і впливовим є фактор Часу. Кардинально змінюються реалії та їхнє сприйняття. А під час війни і поготів. Коли вже спускалися вниз, то досхочу наговорилися з людьми, які піднімалися на вершину. І з радістю відчули, що маємо справу здебільшого з людьми, які закохані в Україну! Як з’ясувалося, того дня на сніжники Говерли ступили люди з різних регіонів: Києва, Ірпеня, Бучі, Чернігова, Сум, Хмельниччини, Миколаївщини і навіть з Одеси! І в усіх була гарна українська мова. Враження було таке, що Говерла “відфільтрувала” людей, любов яких до України недостатня. Тут всі молоді, енергійні, рішучі – дехто вітається словами “Слава Україні!”, інші відповідають: “Героям слава!” Оскільки перед тим ми з братом були вражені великою колекцією прапорів з портретами найдостойніших людей, то таке вітання здалося нам абсолютно природнім. Говерлянська аудиторія особлива. Може, влітку вона дещо зміниться, бо стане тепліше, легше… Та й сходження стануть більш масовими. Тоді в гори вирушить пересічний українець. Але поки що вітер і холод непогано “фільтрують” альпіністську спільноту, не пропускаючи на вершину “сірячків”… Не повірите, але один молодий хлопець ішов навіть босоніж! На наше зауваження, що попереду сніжники, і є шанс провалитися в сніг по пояс, юнак відповів, що його гріє тепло найголовнішої української вершини. А як стане холодно, то витягне з рюкзака кросівки. З ним була дівчина, яка з гордістю позирала на свого друга. Ось воно – майбутнє України! У багатьох ми запитували, звідки вони, і таке запитання нікому не здавалося незручним. Високий, стрункий красень у червоній куртці виявився одеситом. “Сніговий барс” з Причорномор’я з гордістю розповів нам, що його дядько був одним із перших рухівців на Одещині. Це тільки підтвердило нашу тезу, що Говерла – таке ж священне місце українців, як і Майдан. Звісно, 56 років – надзвичайно тривалий час для “альпіністської” розкачки… Проте ми з братом констатуємо: і нинішнє сходження, і прожиті перед тим кілька десятиліть були недаремними. Карпати, квітень 2025 року
Національна еліта · “Не забувати нікого і ніщо. Ні великих, ні малих. Усе і всі є історією”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
підписаний сталінським стипендіатом І. Дзюбою, його дружина знайшла в архіві вже по смерті чоловіка. А далі вона зауважує, що коли познайомилася з ним навесні 1962 го, він був уже далеко не тим комсомольцем, який писав листи в ЦК. “Це був Іван Дзюба, про якого заговорив і яким захоплювався чи не весь Львів”, – зазначає авторка (с. 421). Про це є в попередніх главах, які загалом показують, як еволюціонували, розвивалися герої спогадів, а це, звісно, не тільки Іван і Марта... Знайшлося в книзі про дуже серйозного вченого і письменника і місце для гумору. Авторка просто описала святкування 70 ліття Івана Дзюби, що відбулося в Кончі Заспі в колі невеликого товариства – Миколи і Галини Жулинських, Григорія Сиво коня, Богдана Ступки та ін. Після гри в теніс в їдальні пансіонату відбулися урочистості, які розпочала сама пані Марта, зачитавши листа з Вашингтона ніби від першої дружини Івана, яка вітає “Міжнародний турнір з тенісу на честь Івана Дзюби” і принагідно виписала чек на 50000 американських гривень... “А після цього Іван замість звичних тостів зачитував “відгуки” з газет на “Між народний турнір” по тенісу, який нібито відбувся на його честь... Ці відгуки – це пародія і гірка іронія на святкування безкінечних гучних ювілеїв, українську пресу і не тільки...”, – пише Марта Дзюба і наводить ці відгуки. Один з них нібито з газети “Вечірня жуйка”: “Вміє український народ ушановувати своїх славних синів. Щойно при величезному скупченні людності завершився Міжнародний турнір на честь Івана Федоровича Дзюби. Криками “Слава! Слава! Слава!” козацький народ вітав переможців: академіка Сивоконя і членкора Жулинського. Славний ювіляр особисто вручив славним переможцям цінні призи”. Є в книзі і глава “Наша звіроферма” про домашніх улюбленців родини, публікуються їх фото і навіть “Гімн лабрадоре нят”, написаний Іваном Михайловичем. Листи з різних періодів життя Івана та Марти є в кількох розділах. Є і окрема добірка “Листи (1950–1956)” – це листи рідні авторки: діда, бабці і самої Марти, які її мама привезла з Сибіру з висилання. Про останні роки життя свого чоловіка авторка написала коротко: головно йшлося про черговий важкий етап боротьби за його здоров’я, адже серце докучало йому все частіше. Але попри хвороби і поважний вік він кожну вільну хвилину використовував для роботи. Для прикладу Марта Володимирівна надає перелік праць чоловіка за 2017–2019 роки. Серед них, зокрема “Донецька рана України” (Вид. “Кліо”, 2018. – 136 с.) та “Бризки часу. Інтерв’ю різних років” (Вид. “Українські пропілеї”, 2019. – 712 с.). Обидві ці книжки дорогі і мені: перша подарована автором з теплим побажанням, а в другій є текст мого інтерв’ю з Іваном Дзюбою під заголовком – цитатою “Хай кожен іде своїм шляхом, але бажано, щоб цей шлях вів до України, а не від неї...” (Газета “Донеччина”, 24 липня 2012 р.). Серед передмов, написаних вченим за цей період: “Перевід криття Донеччини: Передмова до кн.: “Порода. Антологія українських письменників Донбасу”. – Вид во “Легенда”, 2017.; Переднє слово до зб. Петра Свенциць кого “Блакитні марення” (Чернівці, вид во “Друк Арт”, 2017) та інші. Одним реченням авторка згадує відзначення в тісному колі Іванового 90 ліття (26.07.2021.) і кількома – повернення з дачі до Києва і нове випробування долі через операцію внаслідок перелому шийки бедра та із заміни кардіостимулятора. “Операцію пере ніс погано: або застудився, або заразився ковідом. Додому я його забрала з сильним кашлем”, – пише М. Дзюба і принагідно дякує Роману Балаяну і Борису Єгі азаряну, які попри її протести оплатили цю операцію. Наступний абзац такий, цитую: “Незабаром сталося те, що сталося. 22 лютого 2022 року приблизно о шостій ранку перестало битися серце Івана Дзюби. Прощання і похорон мали відбутися 24 лютого. Прощання відмінили і до дванадцятої ми не знали, чи відбудеться похорон. Не було кому викопати могилу. І тільки о другій годині, в колі кількох друзів, під звуки російської канонади, ми передали тіло землі” (с. 417).
Чимало імен і подій зафіксовано в книзі. Можливо, комусь ці спогади видадуться не надто систематизованими, розхристаними, але саме цим вони цікаві: за долями непересічних особистостей – ціла епоха. Спроба розповісти про тих, хто в ній не загубився, безумовно, вдалася. І це попри те, що сама долучатися до творчості чи мемуаристики бажанням не горіла, в чому і зізнається: “Я писати не люблю і не вмію, тому весь час відтягувала, і зараз про це шкодую... Але написала те, що написала. Єдине, що можу сказати, – старалася нічого не прикрашати і не “виправляти”. Не хотіла показати себе кращою чи гіршою...” (с. 425). Тож подякуймо пані Марті за її направду високий життєвий чин.
Національна еліта · “Не забувати нікого і ніщо. Ні великих, ні малих. Усе і всі є історією”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Ігор ЗОЦ
Через три роки по відходу в засвіти Івана Михайловича Дзюби його дружина Марта Володимирівна презентувала свою книгу спогадів “Прожите і пережите”. Це головно історія життя героїні, де розділ “Спогади дитинства” займає чільне місце. Авторка зворушливо пише про свою родину з містечка Комарно. Як зазначається в анонсі, саме там маленька Марта Ленець виховувалася бабцею і дідом, бо її маму з сестрою засудили на вислання в Сибір, а тато через зв’язки з оунівцями змушений був емігрувати. Вступивши на фізичний факультет Львівського університету і переїхавши до Львова, вона познайомилася з Іриною Вільде, а через неї – і з “київською трійцею”: Вінграновським, Драчем, Дзюбою. Майбутній чоловік з’являється з другої половини книги у главі “Знайомство з Іваном” і далі вже всі випробування долі подружжя Дзюбів переживали разом – про це й пише пані Марта в своїй другій книзі. А перша, нагадаю, була в співавторстві з Іваном Михайловичем: “Сергій Параджанов. Більший за легенду” (Київ. “Дух і літера”, 2021) і слова з передмови до цієї книги Сергія Тримбача видалися мені пророчими і символічними: “Книга Івана і Марти є прикладом і закликом для кожного: давайте не забувати, нікого і ніщо. Ні великих, ні малих. Усе і всі є історією”. І ось за останні чотири роки, що вмістили в собі величезні українські втрати і відхід самого Івана Дзюби за лічені години до вторгнення російської орди, з’являється книга Марти Дзюби, а презентацію модерує той самий Сергій Тримбач. Гадаю, доречно буде навести його блог у Фейсбуці по гарячих слідах непересічної події: “Учорашня презентація книжки Марти Дзюби “Прожите і пережите” (“Дух і літера”, 2025) в Будинку кіно перевершила мої сподівання, На зустріч з авторкою прийшло біля двохсот людей, у залі ясніли відомі, усьому гуманітарному світові, люди, гурт Schmalgauzen, який виконав кілька пісень на вірші Миколи Вінграновського, викликав захват зібрання (це був ще й жест поваги сучасної молоді до покоління Шістдесятників!), як і виступи керівника видавництва “Дух і літера” Леоніда Фінберга, академіків Миколи Жулинського і Сергія Комісаренка, кінокритика, головної редакторки журналу “Кіно. Театр” Лариси Брюховецької, дочки Марти та Івана Дзюбів Олени. А далі подивились фільм “Іван і Марта” Сергія Буковського, з коментарями автора… Головний герой книги пані Марти — її чоловік, легендарний Іван Дзюба (1931 2022). Коли вони познайомились, а було це у Львові 1962р. – Іванові минав 31 рік, а їй – 19. “Підстаркуватий”, за тодішніми мірками, парубок,
того ж дня з’явився до Мартиної матінки і попросив у неї руку і серце її дочки. Відповідь була простою і лаконічною: повторите цю пропозицію через рік, тоді по бачимо… У підсумку ця справді дивовижна подружня пара про жила шість десятків літ, Іван Михайлович сягнув 90 літньої точки. Я не міг не поставити пані Марті запитання: “Ви виходили заміж за людину із серйозним захворюванням на туберкульоз, чи могли ви уявити собі, що він проживе стільки літ? І чи не боялись тієї хвороби?” Відповідь була такою: “Про туберкульоз не думала, я любила Івана, ото і все…”. Одначе моє запитання покликало Марту Володимирівну до мікрофона ще раз – аби назва ти деяких лікарів, починаючи з Миколи Амосова, які рятували Івана Михайловича. А він – яких тільки хвороб не зазнав, з онкологією включно… І все’дно – 90 років! Лікарі лікарями, честь їм і хвала, одначе ж головний чинник довголіття у даному випадку для мене є очевидним – дружина, Марта Дзюба. Це її невсипущими клопотами, це її ворожбитством (ні, вона не ворожка, просто в самому її єстві є берегинська енергетика) і пояснюється довголіття Івана Дзюби. Марта Володимирівна сказала, опріч того: “Колись Олена Фінберг, лікарка, сказала мені: Іван запрограмований надовго”. Так і сталось. По закінченні вечора я підійшов до Олени Фінберг і запитав, як то їй вдалося узріти ту многолітність? Відповідь: “Та я просто побачила Марту і зрозуміла: з такою дружиною він житиме довго!”. Спасибі, дорога Марто Володимирівно, за книгу (де є розділ, котрий зветься “Іван і “залізне” здоров’я”), за високий труд усього життя.” Під час презентації, а потім прочитання самої книги ловив себе на думці: яку ж все таки титанічну справу зробила Марта Володимирівна, випустивши в широкий світ ці спогади. Запам’ятовуються особисті враження та емоції авторки, яка, приміром, не перейшла на російську в кабінеті всесильного тоді глави кдб урср у той час, як Іван Дзюба був під арештом, тісно переплітаються з документами репресивних органів радянської влади.
Ще більш важливі зібрані в книзі спогади людей, безпосередньо дотичних до драматичних по дій. Наприклад, у розділ, де йдеться про суд над вченим літературознавцем у березні 1973 року, Марта Дзюба долучила коментар відомого тоді київського письменника фронтовика Віктора Некрасова, зазначивши, що краще за нього і не скажеш. У книзі ці рядки Віктора Некрасова російською, але в моєму перекладі вони так само переконливі: “На превеликий жаль, мені не вдалося потрапити на судовий процес Дзюби... Але що там відбувалося, я знаю. Навіть вороги Дзюби – а для них місце знайшлося – змушені були визнати, що поводив він себе з такою гідністю, говорив так переконливо, що здавалося суд ось ось звільнить його з під вар ти і проведе оплесками. Цього не сталося... Цікаво, що жоден із свідків, – а вони прокуратурою відібрані були більш ніж суворо, – не зважився сказати про підсудного жодного поганого слова... Ні один з них не назвав його ні націоналістом, ні наклепником, ні тим більше антирадянщиком чи ворогом”. Радянський суд, як відомо, присудив письменнику 5 років ув’язнення, але вже восени того ж 1973 року його помилували. “6 листопада Іван повернувся додому. Для всієї нашої родини і справжніх Іванових друзів це був радісний день”, – написала пані Марта. Не оминула вона і такого делікатного питання, як стосунки з тими, кого вважала близькими Івановими друзями. За її слова ми, після арешту всіх тих людей ніби вітром знесло. “Найбільш “переляканими” були письменники. Деякі з них найбільше осуджували Івана. “Злякалися” і близькі друзі – Драч, Коротич, Вінграновський. Правда, тут слова “злякані”, “перелякані”, мабуть, недоречні. Вони — талановиті і такі різні, на певно, кожний по своєму вибрав свій шлях у житті. Знали, що є в полі зору КГБ, і не хотіли ближчого знайомства з ним”, – пише М. Дзюба (с. 326). На мою думку, не лише людям, які сформувалися і працювали в радянські часи, а й нинішньому молодому поколінню важливо прочитати книгу, що передає дух тієї страшної для вільнолюбної людини епохи. Так Марта Дзюба нагадує, що після помилування її чоловік вісім років працює на Київському авіазаводі в багатотиражці “Прапор змагання” і залишає робити висновок читачеві: як має почуватися непересічна особистість, позбавлена можливості займатися улюбленою справою. Авторка коротко ділиться враженням од прочитання кримінальної справи свого чоловіка – 18 томів (!) і сподівається, що колись її буде надруковано. Водночас, авторка не приховує деяких епізодів з життя свого чоловіка, які, можливо, когось і здивують. Так, у розділі “Ми ви йшли з неоднакових світів” Марта Володимирівна пригадує, що в період свого студентства Іван тягнувся до активної громадської діяльності і наводить лист другокурсника Донецького педінституту Івана Дзюби до ЦК комсомолу з проханням направити його як комсомольця для участі в “великій будові комунізму – в роботах зі спорудження Каховської ГЕС і Південноукраїнського каналу...” Лист російською,
Іван Дзюба з Мушкою в Рудиках, 2020 рік
Марта Дзюба
Національна еліта · “Незалежність – це право на самовизначення нашого народу, і це право ми повинні захищати всіма можливими засобами”, — Микола Плав’юк. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Час – невблаганний, а пам’ять – вічна. До кого маємо звертатися в часи історичних випробувань? Що загартовує і об’єднує націю? Що робить нас сильними? Це пам’ять про Гід них і Достойних Українців! 5 червня 2025 року у тісному колі Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги ми згадували Великого Українця, провідника ОУН, президента УНР в екзилі, громадського дія' ча, засновника фундації імені Олега Ольжича, доброго настав' ника і засновника Всеукраїн' ського жіночого товариства імені Олени Теліги Миколу Плав’юка. Цьому шляхетному Україн цю, президенту Світового Конгресу Українців 5 червня виповнилося 100 років. Ця Людина пройшла гідний і складний шлях, один із небагатьох достойних Українців, який у 48 років повернувся з Канади на рідну землю, щоб будувати справжню Українську Державу! Для України постать Миколи Васильовича залишається знаковою, процес осмислення того, що зробив він для України, за великим рахунком ще й не починався. І дуже б хотілося, щоби його ім’я частіше згадувалося сучасника ми. Народився М. В. Плав’юк 5 червня 1925 року в уславленому Василем Стефаником селі Русові, Снятинського повіту на Станіславщині. Навчався в Русівській публічній загальній та Снятинській середній школах, де 16 річ ним юнаком розпочав громадсько політичну діяльність, увійшовши до юнацтва, а згодом до членства ОУН. Уже з того часу яскраво виявляється його лідерський хист, прагнення виборювати для людей кращу долю. У по воєнні роки, опинившись в еміграції у Німеччині, він стає одним з організаторів студентського руху – як член Центрального Союзу Українських Студентів (ЦЕСУС), активіст “Пласту”, референт від студентства Проводу ОУН. Став відомим, захищаючи права української молоді, яку нацисти ви везли до Німеччини в табори смерті та на примусові роботи. І, звичайно, сам наполегливо вчився. 1946 року здобув середню освіту в таборі для переміщених осіб, а 1949 року закінчив Мюнхенський університет, отримавши кваліфікацію економіста. Нова сторінка життя Миколи Плав’юка розпочалася в Канаді, куди він емігрував 1950 року. Уже 1954 року він закінчує Університет Конкордія в Монреалі, поглибивши свої знання економіста, успішно розпочавши професійну кар’єру в “Ессекс Пекерс”, поступово просуваючись до посади президента цієї компанії і водночас беручи активну участь в організованому українському житті. Тому вже 1956 р. на з’їзді Українського Національного Об’єднання Канади М. Плав’юка обрали заступником Голови Президії, а 1959 р. – Головою УНО Канади, найавторитетнішої української організації в цій країні. Проблема єднання національних українських сил у світі актуальна завжди. Актуальною вона була і в 60 ті роки минулого століття, коли після “хрущовської відлиги” Радянський Союз посилив боротьбу проти “українських буржуазних націоналістів” у світовому масштабі. Якщо в Україні ця боротьба вилилася в нову хвилю арештів і переслідувань національно мислячої інтелігенції, то радянська пропаганда в інших країнах обрала шлях підтримки і популяризації комуністичних поглядів серед українських емігрантів. У цей час М. Плав’юк висунув ідею створення громадського об’єднання під назвою Ідеологічно Споріднені Націоналістичні Організації (ІСНО). Це була вдала і дуже вчасна спроба об’єднати націоналістичні сили, яка дала змогу штучно роз’єднаним українським націоналістам співпрацювати в межах однієї організаційної структури, що значно посилило її вплив на українське суспільство в Канаді. 1964 р. на установчому з’їзді ІСНО його обрали першим Головою Координаційної Ради цього об’єднання. Одночасно М. Плав’юк займає керівні позиції в Організації Українських Націоналістів, де з 1964 р. став членом Проводу, а з 1979 р. і до останніх днів свого життя Микола Плав’юк – Голова ОУН. Велику увагу приділяв М. Плав’юк єднанню світового українства. І якщо ми тепер говоримо, що найпотужніший голос у світі за межами України має Світовий Конгрес Українців, то повинні пам’ятати, що саме М. Плав’юк, втілюючи ідею А. Мельника, висловлену на одній із зустрічей, був безпосереднім організатором Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ). На Першому Конгресі СКВУ (1967) його обрали Генеральним секретарем. Тоді відзначили його дипломатичний хист і вміння проводити плідні переговори з різними партійними середовищами. Його активну діяльність на цій посаді гідно поцінувала громадськість, і на наступних форумах його обирали віце президентом (1973–1978), і Президентом СКВУ (1978–1980). Микола Плав’юк своїм основним завданням вважав здобуття Української державності, Української держави. У Канаді, США, в інших країнах можна було створити канадську Україну, американську чи бразилійську Україну, але не Державу Україну. Єдиним легітимним і безперервним носієм Української державності від 1917 року за межами України був Державний Центр УНР у вигнанні (в екзилі). 1989 р. на сесії УНРади М. Плав’юка обрали віце президентом УНР в екзилі, а після смерті Миколи Лівицького – президентом УНР. Саме він доклав чимало зусиль, аби переконати сучасників у тому, що із постанням Незалежної України Державний Центр УНР повинен не просто припинити свою діяльність, а передати свої повноваження першому все народно обраному Президентові України Л. Кравчуку, забезпечивши тим самим тяглість Української державності від княжих часів через Козацьку державу і добу УНР до наших днів. Під час урочистого засідання Верховної Ради України в Києві Президент УНР Микола Плав’юк передав грамоту Державного Центру УНР Президентові України Леонідові Кравчуку зі взаємоузгодженим твердженням, що Українська Незалежна Держава, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею Української Народної Республіки. Тоді, в серпні 1992 р., у Києві відбулася урочиста передача повноважень та історичних атрибутів влади (клейнодів) Президентові, Голові Верховної Ради та Прем’єр міністрові України. Тоді ж Микола Плав’юк роз починає ще одну блискучу сторінку своєї діяльності – власне українську. 1993 року Указом Президента України йому надали українське громадянство, він створює і очолює Фундацію ім. Олега Ольжича, Видавництво ім. Олени Теліги. Того ж року в Ірпені М. Плав’юк скликав ХІІ Великий Збір Українських Націоналістів, який легалізує діяльність ОУН в Україні. Розпочинається велика робота з очищення громадської свідомості від нанесених радянським режимом стереотипів, які повністю намагалися знищити в українцях почуття національної гідності, витравлювали найменші ознаки національного буття з усіх сфер життєдіяльності. Він – автор багатьох стат тей і матеріалів із політології, актуальних питань сучасної політики та закордонного українства в українській та англомовній пресі, ініціатор видання книг про видатних українських діячів: О. Телігу, Д. Квітковського, О. Штуля Ждановича та ін. Завдяки його піклуванню на державне збереження в Україні передано архівні матеріали Державного Центру України, виходять друком матеріали з архіву ОУН. Він став спів засновником Міжнародної літературно мистецької премії імені Олени Теліги, якою відзначено творчість таких видатних діячів української культури, як Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Ніна Марченко, Лариса Крушельницька, Оксана Пахльовська, Анна Галя Горбач, Галина Севрук. Його дружина Ярослава Плав’юк знайшла і передала на державне зберігання творчу спадщину композитора Б. Весоловського, здійснила низку гуманітарних акцій, передаю чи ліки пенсіонерам і чорнобильцям, підтримувала талановитих дітей, які виступали у щорічних конкурсах на краще виконання творів Олени Теліги “Щоб далі йти дорогою одною” тощо. Микола Плав’юк, голова ОУН – людина легенда, радник кількох президентів незалежної України, Людина справи... Дуже прикро, що ми не спромоглися на Державному рівні згадати про Достойну Людину – творця і будівничого Української Держави. На зібранні Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги в Бібліотеці імені Олени Теліги ми згадували про віхи життєпису, діяльність і справи в ім’я Української держави Миколи Плав’юка. Своїми спогадами про Голову ОУН поділилися почесна Голова ВЖТ імені Олени Теліги Ольга Кобець, багаторічна очільниця ВЖТ імені Олени Теліги Лариса Ляхоцька, доктор історичних наук Володимир Ляхоць кий, кінорежисер, кандидат мистецтвознавства Сергій Марченко. У кожному спогаді поставала перед нами Велика Людина – Людина Честі і Чину, інтелігент, інтелектуал, державник Микола Плав’юк. Особливо актуально лунали слова М. Плав’юка, висловлені 2007 року на Конференції молодіжних середовищ Організації Українських Націоналістів і Все українського Жіночого Товариства імені Олени Теліги, які зачитала Лариса Ляхоцька: “Дорогі Подруги і Друзі! Вітаючи Вас і бажаючи успіхів радію Вашою ініціативою провести цю зустріч для виміни досвіду і визначення нових шляхів у роботі Ваших осередків. Відбуваєте її в часі критичних по дій нашого державного і націоналістичного життя. Найбільшою небезпекою сучасної ситуації є глибока прірва довіри між українським суспільством і різними ланками владних структур на всіх її рівнях. А у владі сьогодні є представники всіх головних політичних сил, якщо не у Верховній Раді чи Кабінеті Міністрів, то напевно на місцевих, районних, обласних рівнях. Тому ця криза проявляється в різних виявах, але всюди з великою напругою. Це останнє виявляється в тому, що за останні роки, зокрема після подій осені4зими 2004 року, страх перед владою подолано, вияви свободи думки і дій зміцнились і суспільство не готове з ними розлучатись. На різних рівнях існує розуміння, що стан незадовільний, але немає єдиного бачення, як вийти з даного тупика. В історії нашого і багатьох ін4 ших народів неодноразово доводи4 лося виходити з кризових ситуацій. Звичайно, починалось з діагнозу кризи і усвідомлення небезпек, а вже після того приходила протидія існуючому стану. Пішовши тим шляхом, спробуємо поставити ді4 агноз існуючої кризи в Україні. На мою думку, це криза Української Держави, яка ще не стала країною національної і соціальної справедли4 вості, держави, в якій бракує кон4 солідації української нації, де не створено нової політичної еліти, об’єднаної спільним баченням шля4 ху, по якому потрібно вести сус4 пільство, у ці складні дні, які пере4 живає людство. А якщо погодити4
ся з таким діагнозом, то лікування нашого державного і національного організму може бути успішним ли4 ше новими кадрами національної і державної еліти, які вийдуть і сьо4 годнішнього, а не вчорашнього сус4 пільства. А це очевидно натяк, що настав час необхідних змін, що приходить час нових поколінь. Майже 80 років тому молоде поко4 ління того часу, окрилене ідеями українського націоналізму, прой4 шовши школу УВО4ОУН, перебрало смолоскип боротьби за відновлення державної незалежності України і ця мета завершилась перемогою в 1991 році. На Ваше покоління прий4 шла черга перебрати завдання пе4 ремогти в боротьбі за Українську Правду вже в незалежній державі. Бо нашій державі і українській на4 ції є щонайменше 3 головні небезпе4 ки: російський імперіалізм, їхня п’ята колона в Україні, космополі4 тизм і деякі прояви глобалізації, спрямовані на нівелювання націо4 нальних ідентичностей. На внут4 рішньому відтинку – це комплекс меншовартості і посилення штуч4 ного поділу української нації на мовному, конфесійному, територі4 альному принципах. Вам не можна не включатись в боротьбу проти тих небезпек, бо саме вашому по4 колінню доля судила сповнити ту роль. Тому організуйтесь і органі4 зуйте ваших ровесників. Не бійте4 ся йти на боротьбу проти тих не4 безпек. Ваші попередники, окрилені вірою в силу, велич Української на4 ції – перемогли, Ви окрилені їхніми ідеями – також переможете! Провід ОУН і ВУЖТ ім. Олени Телі4 ги радо Вам допоможуть! Тож ес4 тафету передаємо у Ваші руки – донесіть її до перемоги! Голова ОУН, Голова Фундації імені Олега Ольжича Микола Плав’юк”. Ідеї та спадщина М. Плав’юка в наші дні російсько української війни актуальна, як ніколи. Чекає ще попереду вивчення спадщини і дослідження його діяльності. Варто було б відзначити 100 річчя М. Плав’юка на державному рівні і почесними зібраннями, і створенням меморіального музею, видання книги спогадів, відкриттям меморіальної дошки на його честь в приміщенні Фундації імені Олега Ольжича… Не хочеться все списувати на воєнний час, бо від кожного з нас, нашої пам’яті й консолідації, єдності й самосвідомості залежить доля України. Військові своїм життям сьогодні боронять Україну на фронті, а ми маємо бути гідними тих ідей і справ, які залишили Достойні Українці. Продовжуймо справу Достойних Українців... Пам’ятаймо Героїв України!
Підготували Ольга КОБЕЦЬ, почесна голова ВЖТ імені Олени Теліги Ірина ГОЛОВАЙ, голова ВЖТ імені Олени Теліги
Духовний простір · “Настоятель і братія монастиря підтримують українців у справедливій боротьбі, вірять у те, що ми зможемо жити на власний розсуд”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Микола ВАСЬКІВ
Ще до потрапляння на Афон ми, прочани, вже знали, що не в усіх монастирях та не всі ченці прихильно ставляться до українців – вірян ПЦУ. Проте наш гід Василь казав, що таке ставлення не виявляється надто відверто та надто гостро, переважно є латентним. Усього на Афоні 20 монастирів і 15 скитів. Щодо скитів, то інформації нам Василь не надав, а от про монастирі повідомив таке: дванадцять із них, більшою чи меншою мірою, прихильно ставляться до українців та до ПЦУ, решта вісім, теж різною мірою, вороже налаштовані до вірян помісної української церкви. Сподіваюся, що наша група була винятком із загального правила і що відверта українофобія стосовно нас не позначалася на інших групах до нас і після. Це вже пізніше зрозумів, чому перший день перебування, перша ночівля та перші вечірня й утреня в нас були в монастирі Ксенофонт. Бо його братія дуже підтримує не лише українську церкву, ай боротьбу українців проти росії за збереження власної держави, ідентичності, культури, релігії. Про це нам відверто повідомив настоятель монастиря архімандрит, геронт (старець) Олексій – поважного віку чоловік, років за сімдесят п’ять, при світлому розумі. Зранку, після трапези, коли ми вже збиралися покидати Ксенофонт, ми дізналися, що настоятель хоче зустрітися з нами, українцями, у своїй обителі. Під час зустрічі нас традиційно пригощали лукумом, кавою та… чарчиною ціпори. Геронт не називав прямо російську агресію проти України, не згадував слово “війна”, але казав, що він і братія монастиря підтримують українців у їхній справедливій боротьбі, вірять у нашу звитягу, у те, що ми зможемо жити на власний розсуд і відповідно до Божих заповідей. Такі слова не можуть не надихати. Але попереднього дня, перед вечірнею, ми пройшлися до Пантелеймонівського монастиря, лише за 1,5–2 кілометри від Ксенофонта. Не могли цього не зробити, бо монастир Святого Пантелеймона був заснований київськими русичами ще в ХІ ст. Через століття до русичів та їх спадкоємців українців усе більше додавалося рускіх (тобто чиїх підлеглих? – русичів), ще на початку ХІХ ст. українці й рускі мирно ділили келії, та з другої половини того століття пройшла тотальна русифікація монастиря. Автентичних давніх мурів Пантелеймонівської обителі вже немає, російська держава й олігархи вклали колосальні кошти в його перебудову, звично для рпц (і не дуже звично для Афону) все “по-богатому” сяє розкішшю, сусальним золотом тощо. Пройшли на територію монастиря, звично пройшли до храму, помолилися. Василь попросив кілька хвилин почекати, бо після молитов через невеликий час відкривають двері з доступом до мощей святих та чудотворних ікон. Натомість чомусь усі двері почали зачиняти. Без розмов, без пояснень. Нам дали зрозуміти, що українців – вірян ПЦУ – тут не хочуть бачити, тим паче – допускати до святинь. Нас ніхто ні про що не питав, до якої ж ми конфесії належимо: мабуть, здогадалися за символікою на спині військового капелана. Так ми відчули на своїй шкурі, що таке латентна неприхильність до українців в окремих монастирях Афону.
“Онуфрій? Ні? Епіфаній? Ти і Епіфаній – розкольники!” А вже наступного дня, після прийому в геронта Олексія, ми несподівано отримали відверту, агресивну ворожість, яка аж ніяк не узгоджується з християнським людинолюбством. На другий день нашого перебування на Афоні ми повинні були пішки пройти від монастиря Святого Діонісія через монастир Святого Павла до скиту Святої Анни. Загальна відстань становила понад 11 кілометрів, із них було до двох кілометрів битого ґрунтового шляху, решта ж – доволі круті та складні гірські стежки, де легко можна скрутити собі ноги поміж нагромаджень каміння. Мабуть, єдиною винагородою були дивовижні краєвиди, які відкривалися зверху на обривисті схили та блакитне-блакитне море, яке вдалині зливалося з небом. Перша третина дороги видалася найскладнішою: підйоми-спуски – доволі круті (хто ходив гірськими стежками, той знає, що круті спуски часто даються не легше, ніж підйоми), часто доводилося робити довгі кроки, аби примістити ногу на більш-менш рівну поверхню, ще й гід задавав попереду високий темп. Можливо, він хизувався своєю чудовою спортивною формою (хвалився періодично довгими переходами в горах і 10-кілометровими забігами). Хоча під кінець переходу, коли вже були поруч зі скитом Святої Анни, навіть закралася думка, що він поставив собі за завдання якомога більше ухайдокати нас (саме не знесилити, а таки ухайдокати). Потім він переконував: перехід справді важкий, виснажливий, зате ви змогли відчути, що таке справжня проща. Після отієї першої третини шляху був короткий перепочинок, під час якого з’ясувалося, що один із нас, переживши два місяці тому інсульт, зараз досить зле почувається. А до монастиря Святого Павла ще треба пройти пологим підйомом більше кілометра, хай і битою дорогою, але частково під палючим сонячним промінням. Як бути? Насправді над цією проблемою ніхто не задумувався. Підвівся гід, а за ним і всі решта та сміливо попрямували вперед. Не озираючись на хворого, не зупиняючись, аби дочекатися його після певних проміжків дороги. Досить швидко вони зникли за крутими поворотами дороги. Залишився з хворим я й Василь Семенюк, який після поранення в голову на війні сам важко йшов, тягнучи ногу та майже не володіючи однією рукою. З гіркотою подумав: своїх не кидаємо! Особливо якщо врахувати, що там попереду завзято чимчикували один із колишніх воїнів та священник. Та найбільше мене вразив гід. Так, можна мати прекрасну фізичну форму, хизуватися нею, вражати нею погано тренованих прочан, твердити, а що було би з вами, якби ви захотіли піднятися на Афон, що часто роблять інші прочани. Однак завжди думав, що основне завдання гіда – це зберегти життя і здоров’я прочан, туристів, відпочивальників та ін., навіть якщо для цього довелось би докорінно поламати заплановану програму. Склалося враження, що наш гід, доктор богослов’я, по-філософськи самоусунувся від порятунку хворого. Може, керувався переконанням, що буде так, як Бог дасть? Зрештою, ми таки дійшли до монастирської брами, переконуючи Василя, що хворого треба залишити в монастирі, а він знехотя пробував уладнати ситуацію: то, мовляв, зараз ченці відпочивають, то десь нема старшого поміж них. Нарешті хтось до нас таки вийшов. Принесли лукум, воду. Кави й ціпори не було. Подумали: можливо, тут заведене таке скупе вгощення прочан. Та головне, що нашому хворому надали прихисток. Який згодом виявився для нього не дуже солодким. Наступного дня він нам розказував, що негаразди почалися вже в мізерній кімнатці, попри яку постійно заходили-виходили з галасом до загальної вітальні чи-то гості-прочани, чи то ченці. Ще гірше – під час трапези. Якийсь чернець дуже активно жестикулював до хворого через столи, мовляв, іди, іди звідси. Коли прочанин підійшов після трапези до цього “активного” ченця розпитати, що означали ці його жести, той чистим “рускім язиком” відповів: “Ладно, потом поговорим!” Уже пізніше ще один російськомовний чернець розпитував: “Онуфрий?” “Ні. Епіфаній”. “Епифаний – раскольник. И ты – раскольник!”. “Найвеселіше” було зранку. Після утрені наш прочанин, як і решта, традиційно ставу чергу до причастя. Та тут його перепиняє отой чернець-жестикулятор і повідомляє: “Игумен монастыря не дает тебе благословения для причастия. И вообще раскольникам не место в нашем монастыре”. От тобі й позірна толерантність у монастирях на Афоні! Після цього хворий уже не залишався в монастирі, не дочекався автобуса, який звозить ченців та відвідувачів до причалу, і почвалав туди пішки. Добре, що вниз іти пологою дорогою було зовсім не важко. Під тиском запитань гід визнав, що така поведінка ченців (очевидно, росіян або й греків, бо російськомовні українці значно краще орієнтуються в ситуації в Україні) є аномальною, кричущою. Настоятель монастиря Святого Павла вже дуже похилого віку, тому він, можливо, й не знає, що не дає дозволу українському прочанинові причаститися в його обителі, або ж йому подали цю історію у вельми викривленому світлі. Так, бажано би про це повідомити вищі інстанції в афонській ієрархії. Але чи щось це дасть? Склалося враження, що гід, який протягом довгих років навчався коштом Київського патріархату, а згодом – ПЦУ, не мав наміру якимось чином псувати собі стосунки з будь-ким із постійних мешканців Афону. “Треба всюди, добрі люди, приятеля мати!” Чи дійшла інформація про такий відвертий підступ проти ПЦУ під час паломництва до організаторів поїздки, до духовного керівництва афонських монастирів – невідомо.
“Пилом і потом вкритий, ітиме зі мною Бог” Микола Бажану “Чотирьох оповіданнях про надію”, варіаціях на “Історії про Бога” Р.-М. Рільке, змушений був замінити “Бога” на радянсько-атеїстичну “надію”. Та кожне “оповідання” завершується зверненням до сакрального. Перед героями варіацій постають персонажі, з’яви, які набувають високу символічну наснаженість, сприймаються втіленнями бога. Наприклад, кобзар, який співає голодним селянам “Пісню про Правду”, підтримуючи їх духовно. Господар скаже про нього: “Оце й приходив Бог”. Богом уявляється німцеві концтабірний в’язень, який не мститься йому, а п’є з його рук воду на знак примирення (“Це приходив Бог”). Асоціюється з Христом для бідної жінки простий робітник із каменоломні, який зовні так подібний на Ісуса. Це про нього в останньому рядку твору написаний рядок, винесений в заголовок. Під час різних прощ мені
Крутосхили афонських стежок до скиту Святої Анни майже завжди траплялися ті, кого я не наважуся назвати втіленням Бога, але його посланцями, ангелами-охоронцями – таки точно. Блаженна дівчина, яка абсолютно не переймалася матеріальним і наївно питала, “чому такі дорогі паломництва до Люрду й Фатіми, чому взагалі паломники повинні платити гроші”, яку зустрів на автовокзалі в Жовкві та з якою постійно перетинався протягом двох днів у Крехівському монастирі. Американка, яка допомогла ліками та підтримкою в дорозі до Сантьяґо-де-Компотели, коли здавалося, що підошви натер до кривавих мозолів так, що завтра й кроку не зроблю. Таким Божим посланником на Афоні сприймався Василь Семенюк із Косівщини. “Потом і пилом вкритий, ішов зі мною Бог…” Уже йшлося про поранення Василя, про те, що важка контузія не дає йому вільно оперувати ногою та рукою. Працьовитий і кмітливий, до широкомасштабного російського вторгнення він заробляв тим, що керував зведенням дахів, та й сам докладався добряче до будівництва, а не лиш керував. Мабуть, був дуже вправний, бо в якийсь момент потрапив і на Афон зводити дахи монастирських будівель. Тепер із нами він знову приїхав сюди (Паломницький центр ПЦУ профінансував його поїздку), у цей рай на землі, як він його називає. Войовничий у всьому, що стосувалося захисту України, всього українського від російських зазіхань, він, невеликий, аби не сказати – мізерний, був надзвичайно добрим, поблажливим до наших дрібних прогрішень. Він прагнув допомогти, чим міг, нашому хворому, а допомогти, крім
Зустріч із настоятелем монастиря Ксенофонт геронтом Олексієм
Пошта “СП” · “Заради прозрінь Божих див, зустрічей із його посланцями на землі полягає сенс паломництв, звертання до релігійних святинь”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
співучасті, нічим не міг, від чого дуже страждав. Однак намагався зрозуміти, а отже, пробачити тих, хто побіг уперед, залишивши на Божу допомогу хворого. Він висловив різко негативне ставлення, своєй інших солдатів, до тих, хто потай приберіг харчі й тихенько наминає їх на самоті. Коли ж розказав про пенсіонера, що активно долучався до спільних трапез у дорозі, які утворювали всі прочани й водій із продуктів, що дали рідні в дорогу, а потім, уже на Афоні, потай поїдав приховані страви, то Василь промовив: “Не сердьтеся. Хай Бог його простить!” І мені стало соромно за таку дріб’язкову нетерпимість на Святій Горі. Після важкої пішої ділянки ми пропонували Василеві теж залишитися в монастирі Святого Павла, а вже зранку приєднатися до решти групи на поромі. Та він навідріз відмовився, хоча у скиті зізнався, що ледве до нього дійшов. Але якби в нього був вибір, залишитися із хворим чи йти до скиту Святої Анни, він знову вибрав би важку дорогу. По-перше, хотів ще раз пройти стежками, які колись сходив ледь не вздовж і впоперек. По-друге, й це головне, він мусив особисто донести до скиту список тих, за здравіє чи упокій яких мали помолитися ченці та він сам. А головне — він повинен був сам помолитися, а потім і ченці за його близьку родичку, яка мала от-от народити первістка, а свята Анна якраз найбільш помічна у цій справі. Й Василь щораз важче тягнув ногу, наплічник пригинав щораз більше до землі, та він уперто йшов до мети, а обличчя його світилося усмішкою та блаженством. Попри складнощі на Афоні, все в нас склалося добре. Навіть в останній день, коли постала загроза застрягнути на Святій Горі. На морі розігрався шторм, хай і невеликий, чотирибальний, але морський транспорт на Афон уже не випускали з “материка”. Останнє сподівання – на пором, який повертався з півострова. Він приїхав уже зі значною кількістю пасажирів, а на причалі Дафні набилося нас, тих, хто хотів повернутися на “велику землю”, в рази більше. Почали запускати на пором невеликими партіями, ами ще були далеченько в черзі. Не у хвості, але далеченько. Зрештою посадили таки всіх, набилося нас, як оселедців у бочці. Разом із військовим капеланом пливли стоячи, тримаючись за товсту палицю, яку міцно тримав, упираючи до землі, прочанин-румун. Ще один із них, явний лідер, колишній мешканець Молдови, висловлював нам загальну підтримку всіх присутніх румунів у відсічі оркам (“Слава Україні!” періодично лунало над палубою) і частував ціпорою, якою дивним чином запаслися у великих обсягах на розлив. Це потім ми дізналися, що в разі форсмажору можна було дістатися до Урануполі автомобілями через гірський хребет, хай і за-но меншими успіхами. Духовна потреба власної святині на Афоні, визнання канонічності ПЦУ закономірно ставлять питання про власний храм на цих святих для православ’я теренах Чернечої держави. Й це диво відбувається в нас на очах, мабуть, саме тоді, коли в цьому є нагальна необхідність. Собор старців монастиря Пантократор наприкінці 2021 року прийняв рішення передати українцям закинуту давню келію Святих Архангелів (погрецьки – Фалакру). Залишилися келійні мури ще Х століття, відбудовані у знаковому для нас 1648 році, а надалі знову занедбані. Знаковим видається теж, що настоятелем келії став отець Паїсій, ставши продовжувачем справи великого Величковського. Зараз келійний храм ще в риштованні, йде активна відбудова його склепіння, стін, але видається, що він не буде так довго стояти, як “собор, у риштованні”. Із удячністю Богові, Божій Матері відбули службу в цьому храмі, який перебуває в повній гармонії з довкіллям. Навкруги буяє різнотрав’я, яке майже нічим не відрізняється від українських лук, трохи оддалік – яри в обрамленні лісу, серед усього цього – органічно зростають сті-
Образ Преподобного старця Паїсія Величковського у скиті Святого Іллі ни храму. Ще далеко до його повної відбудови, тим паче – до розростання до рівня хоч би скиту, до утвердження української церкви на афонській землі. Але ногу вже міцно поставлено. Значні кошти на відбудову передають небайдужі миряни разом із прочанами. Так було й цього разу. Треба коштів, проте, значно більше, бо одна доставка будматеріалів на Святу Гору є дуже витратною. Долучитися до цієї богоугодної справи може кожен. Вірю, що Божа ласка зійде на кожного такого жертводавця. Паломницький центр ПЦУ має цілу низку способів, як пожертву закарбувати в матеріальних відзнаках. А під час прощі, а особливо – після неї – маю певні знаки того, що Афон, його реліквії, щира молитва на Святій Горі до Господа, до Богородиці мають чудодійну силу.
Пошта “СП” · “Заради прозрінь Божих див, зустрічей із його посланцями на землі полягає сенс паломництв, звертання до релігійних святинь”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Імена лавреатів Відзнаки Симона Петлюри “Журналістика і Державність” оприлюднив на своїй сторінці у Фейсбуці директор Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Юрій Бондар: Вшановуючи внесок українського журналіста, державного, військового та політичного діяча, організатора українських збройних сил, головного отамана військ Української Народної Республіки, голови Директорії УНР Симона Петлюри у державотворення і журналістику, Конфедерація журналістських організацій України, Меморіальний фонд Симона Петлюри з Чикаго (США) та Міжнародний культурний центр “Сяйво” заснували Відзнаку Симона Петлюри “Журналістика і Державність”. Нею нагороджують журналістів, видавців, доброчинців за вагомий внесок у державотворення і захист України, високу професійну майстерність, сприяння розбудові української журналістики і держави. Лавреатами цієї відзнаки 2025 року стали: Славко Бурда – публіцист, редактор, громадський діяч, президент Українського культурнопросвітного товариства “Кобзар”, організатор українського життя у Хорватії (Загреб, Хорватія). Микола Кочерга – президент Фундації Симона Петлюри (Чикаго, США). Олександр Панченко – журналіст, дослідник, науковець. Автор і упорядник книг споминів і збірок статей про визначних діячів українського національно-визвольного руху, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен, ФРН) (Полтава). Сергій Череватий – журналіст, генеральний директор Українського національного інформаційного агентства “Укрінформ”, полковник ЗСУ. Ярослав Юрчишин – громадський та політичний діяч, голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова, спікер Форуму Вільних Держав Постросії (Київ). Почесну нагороду засновано в 2021 році, нею були відзначені доктор історичних наук Володимир Сергійчук, журналісти Микола Семена, Ігор Зоц, Олександр Клименко, Роман Сущенко, Василь Чепурний та інші відомі журналісти і громадські діячі.
явленська, міста Жовтневого, Корабельного району. Ці назви мала наша місцевість протягом років з початку заснування Вітовки (1399 року) та до сьогодення. Велика повага та подяка всім, хто працював та зберіг надбання музею під час війни росії з Україною, особливо у 2022 році, коли Корабельний район знаходився за 15 кілометрів до лінії фронту і обстрілювався ворогом, та бібліотека теж зазнала пошкоджень у травні 22-го від касетного снаряду, після чого деякі експонати музею були евакуйовані. Як голова Вітовського українського товариства хочу подякувати тим, хто в ці нелегкі часи для України допомагає та примножує цінними експонатами наш музей історії Вітовсько-Богоявленського краю. Це громадські організації та просвітяни міста: “Вітовське українське товариство”, громадська організація “Просвіта” Миколаївщини”, громадська організація “Українська правозахисна організація “Меморіал” імені Василя Стуса”, а також краєзнавцям міста, просвітянам, жителям району Ользі Іванівні Ясько, Олегу Георгійовичу Матіюку, Валерію Павловичу Білоножку, Юрію Вацлавовичу Ковальському, Василю Павловичу Морозовову, Ліані Георгіївні Зосімовій, Ользі Анатоліївні Поповій, Юрію Олександровичу Зайцеву, В’ячеславу Вікторовичу Цибулько, Олені Григорівні Вабищевич, Ользі Вікторівні Радул, Ганні Степанівні Шаховал та іншим.
Лілія ПОЛКОВНИЧЕНКО, завідувачка бібліотеки-філії №18 ЦМБ ім. М. Л. Кропивницького м. Миколаєва, голова ГО “Вітовське українське товариство”
Пошта “СП” · “Заради прозрінь Божих див, зустрічей із його посланцями на землі полягає сенс паломництв, звертання до релігійних святинь”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Служба в храмі келії Фалакру (Святих Архангелів)
значну доплату. Що капітан порому планував забрати всіх і нікого не залишити напризволяще на березі. Мені ж видається, що ми щасливо і вчасно дісталися до Урануполі, як зрештою й додому, через те, що з нами був янгол-охоронець, Божий посланник, добрий, щирий і певною мірою наївний Василь, Малий Василь, як його подумки називав на відміну від іншого Василя-пенсіонера, значно більшого за фізичним обсягом. Мабуть, значною мірою заради таких прозрінь Божих див, зустрічей із його посланцями на землі полягає сенс паломництв, звертання до релігійних святинь. Маю сміливість сподіватися, що таким посланцем я став для хворого, який залишився ночувати в монастирі Святого Павла. Потім він зізнавався, що таки я, мабуть, урятував його здоров’я, а може, й життя.
Український слід на Святій Горі Як уже знаєте, Пантелеймонівський монастир від нас “брати рускі” успішно, за їхньою фразеологією, “віджали”. Та був ще один славний слід українців на Афоні – скит Святого Іллі, заснований преподобним Паїсієм Величковським у 1757 році та знаний протягом довгого часу як козацький скит. Коли зайшли всередину храму, помолилися, приклалися до реліквій, почали роззиратися в ньому. Побачивши єдине крісло-трон, яких так багато в інших монастирях, то запропонував Василеві сісти в нього, щоби я його зазнимкував. На що мені отець Володимир слушно зауважив, аби я глипнув д’горі. А там під дивним образом напис про нащадків царя Миколи ІІ, які не менш дивним чином нібито опікуються скитом. Отже, й козацький скит у нас теж “віджали”. Системне привласнення собі культурних надбань інших етносів уважається культурним геноцидом. Тому впевнено можемо стверджувати, що на Святій Горі росіяни продовжили політику культурно-релігійного геноциду українців, яку вони так успішно провадили протягом століть на нашій землі, розпросторюючи її на весь світ. Та й зараз провадять, хоча вже зі знач-
Нещодавно в бібліотеці-філії №18 ЦМБ імені Марка Кропивницького міста Миколаєва відкрилась Музейна гостина “Сімейні традиції в експонатах Музею історії рідного краю”. На гостину до музею завітали учні 8-А класу Миколаївського ліцею №58. Мала за честь розповісти учням про старовинні експонати: предмети старожитностей, знаряддя праці, про експонати, які належать до кімнати богоявленської господині. Про життя та побут богоявленських родин свідчать фотографії, старі документи, малюнок 1978 року із зображенням старої кухні з грубою та житлової кімнати зі всіма меблями. Учні зацікавились колекціями значків та марок, побачили старі документи, облігації та інше. Музей зберігає символи Вітовського району (тепер Миколаївський): прапор та герб, символіку, які були передані музею громадою району, громадською організацією “Вітовське українське товариство” та активістами громадської організації “Просвіта” Миколаївщини”. В музеї зберігаються фото та документи нематеріальної культурної спадщини Вітовського краю, що свідчать про існування та були зафіксовані, занесені до реєстру вітовських страв (“Борщ з бичками”, “Товченики по-Вітовськи”, “Тюлька насторчак”, “Вітовська юшка”). Музей історії рідного краю, створений у нашій бібліотеці, – це скарбниця нашого краю. Музей розповідає відвідувачам про історію, культуру, традиції та побут жителів Вітовщини та Бого-
Незабутні · “Важливо не загубити імена наших сучасників, які зробили вирішальний внесок у той чи інший напрямок, зокрема сучасної фізики”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
історію. Була і художня частина – спів українських пісень, які так любив співати Іван Васильович. Багато сил віддавав вчений науково організаційній діяльності: він був членом наукових рад НАН України з проблем: “Ла зерна фiзика, лазернi технологiї”; “Фiзика напiвпровiдникiв”, “Фi зика твердого тiла”; членом робочої групи програми НАН України “Наносистеми, наноматерiали, нанотехнологiї”, входив до складу редколегiй “Українського фi зичного журналу”, “Semiconduc tor Physics. Quantum Electronics. Optoelectronics”. Заслуги Івана Васильовича Блонського в науці оцінено відповідними нагородами держав них і наукових установ. Ось лише неповний перелік деяких відзнак вченого: 2011 року він отримав звання “Заслужений діяч науки і техніки”, а ще раніше 1993 та 2004 року професор Блонський став лауреатом державних премій в галузі науки і техніки; 2001 року отримав Подяку прем’єр міністра України, а 2010 року – Почесну грамоту Президії НАН України за наукові досягнення. 2020 року Іван Васильович отримав премію імені Антоніни Прихотько за роботу “Розробка нових лазерних методик і функціональних матеріалів для фемтосекундної оптики”. Колись засновник наукової школи фізичної оптики Сергій Вавилов висловив таку думку: “Історія науки не може обмежуватися вивченням розвитку ідей – в однаковій мірі вона повинна торкатися живих людей з їхніми особливостями, талантами, залежністю від соціальних умов, країни та епохи”. Отож в цьому контексті кілька штрихів про Івана Васильовича Блонського. Найперше, не можна пройти повз його привабливі людські чесноти, як от людяність, доброзичливість, активність, почуття гумору. Іван Васильович був віруючою людиною, і його з родиною можна було бачити на Аскольдовій горі на свята (Великдень, Різдво Христове, Вознесіння). Богдан (саме так звали його близькі) був моїм другом, земля ком (адже я на Городенківщині з 1966 року, був, за словами Миколи Плавюка, городенківським зятем). Познайомилися ми з Богданом ще коли після закінчення університету 1972 року він посту пив в аспірантуру у відділ нелінійної оптики. Науковим керівником його аспірантури був доктор фізико математичних наук Михайло Семенович Бродин (з 1982 року – академік). Вся подальша наукова і трудова діяльність Івана Васильовича Блонського була пов’язана з Інститутом фізики НАН України, де він пройшов шлях від аспіранта до члена кореспондента НАН України, видатного вченого, чиє ім’я широко відоме науковцям у нашій країні і за її межами. Про нашу більш ніж півстолітню дружбу і працю в одному науковому закладі маю дуже багато споминів. Можливо, колись варто буде все згадати і написати. Наше знайомство почалося одразу після з’яви в інституті Богдана, оскільки до того я вже був знайомий з його старшим братом Романом — лікарем хірургом, головним лікарем центральної районної лікарні, і знав, що його брат навчається на фізичному факультеті в Чернівцях. На той час в інституті було цікаве наукове життя, було багато молоді, Богдан любив футбол, а я – волейбол. Кожний день ми зустрі
Незабутні · “Важливо не загубити імена наших сучасників, які зробили вирішальний внесок у той чи інший напрямок, зокрема сучасної фізики”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Василь ШЕНДЕРОВСЬКИЙ, професор
Наука не має Батьківщини, але не буває без Батьківщини вче4 ного, і те значення, що його праці можуть мати у світі, він повинен віддавати своїй Батьківщині. Луї Пастер
В історію науки золотими літерами вписано імена вчених, інженерів, які дали людству нові джерела енергії, засоби комунікації, нові матеріали, транспортні можливості. Кожна людина більшою чи меншою мірою завдячує науковим здобуткам, отриманим завдяки технологіям і засадам науковості. Наука відігравала і продовжує відігравати визначальну роль у нашому бутті. Згадаймо слова видатного німецького фізика Макса Борна: “Ми хочемо, щоб наша прекрасна наука знову служила винятково для добра людей і її не використовували для зла заради цілей політики, що вже своє віджила”. Правдиві слова. Україна споконвіку була місцем, де з’являлися і втілювали вжиття геніальні ідеї та технології. Але через те, що віками вона була позбавлена власної державності, імена багатьох її видатних вчених свідомо замовчували або не асоціювали з українською нацією. Останніми роками (а насправді – за часів незалежності) написано немало книг, статей, створено радіо телепередач про наших вчених, чиїми руками й розумом було зроблено відкриття в науці і техніці, багатьма з них Україна вже гордиться, але ще, на жаль, є багато малознаних або зовсім не відомих. Важливо не загубити у часі й імена наших сучасників, які зробили вагомий, а часом і вирішальний внесок у той чи інший напрямок, зокрема, сучасної фізики. Добре знаними є фундаментальні дослідження науковців одного з найстаріших наукових інститутів Національної академії наук України – Інституту фізики – в багатьох галузях ядерної фізики, фізики напівпровідників, фізики твердого тіла й рідинних кристалів, фізичної і квантової електроніки та фізики плазми. У різні часи в Інституті фізики працювали видатні вчені світового виміру, які принесли славу цьому академічному закладу України. Упродовж останнього пів століття в інституті тривали фундаментальні дослідження у нових напрямках, як от фізика конденсованого стану, включно з фізикою м’якої речовини; нанофізика і наноелектроніка; фізика лазерів, нелінійна і сингулярна оптика; фізика поверхні, емісійна і плаз мова електроніка; виросла нова плеяда талановитих вчених, які нині (в умовах війни) тримають авторитет цього наукового центру з багатьма традиціями, високою науковою культурою як в Україні, так і поза її межами. Серед вчених цієї когорти й ім’я видатного фізика експериментатора, доктора фізико математичних наук (з 1990), професора (з 1993), лавреата Державної премії в галузі науки і техніки (1994, 2003), члена кореспондента Національної академії наук України (з 1997) Івана Васильовича Блонського, якому 23 червня 2025 року виповнилося би 75 років (на жаль, Івана Блонського не стало 10 грудня 2024 року). Народився 23 червня 1950 року в селі Серафинці на Покутті (Городенківщина, Івано Франківська область) у батька Василя і матері Марії Блонських. Батько довгий час був дяком у сільській церкві, пізніше – вчителем співів. Упродовж майже 40 років організовував у селах Городенківщини народні хори, чим заслужив добру пам’ять в односельчан і жителів сусідніх сіл. Мати працювала в школі. Щодо походження села Серафинці існують різні перекази і здогади, з яких один подає, що поселення існувало з давніх давен, адже розташування було дуже зручне. Перекази говорять, що на терені між Городенкою і Серафинцями приблизно у першій половині XVI віку відбулася кривава битва (місце ймовірної битви до цього часу носить назву “Червона”). На окрему згадку заслуговує кількість інтелігенції, яку видало село впродовж 1900—1945. “Освіта, до якої так палко і гаряче горнулася серафинецька молодь, цей потяг до науки, до осягнення чогось кращого в житті, до поліпшення своєї долі відчиняла серафинецькій молоді світ. Батьки висилали своїх дітей до шкіл, бачачи в них майбутніх провідників народу у змаганнях за національно політичне визволення. Серафинці гордилися кількістю своїх студентів і раділи кожною одиницею, що покінчила школи. Багато батьків студентів не доїдали, не досипляли, нераз голодували, аби тільки щось заощадити, аби можна було щось післати дітям до школи Це була велика посвята і любов батьків до дітей”. (Горо денщина. Історично мемуарний збірник. Зредагував Михайло Марунчак, Нью Йорк – Торонто – Вінніпег, 1978). Батьки Блонські виховали чотирьох дітей: трьох синів і доньку. Всі діти отримали вищу освіту (в традиціях села). Старший син Роман майже 30 років був головним лікарем Городенківської лікарні, кандидат медичних наук, заслужений лікар УРСР. Василь – інженер будівельник, працював на Закарпатті. Сестра Михайлина – вчителька української мови і літератури в Городенківській середній школі. Іван Блонський 1967 року закінчив із золотою медаллю Серафинецьку середню школу. Саме середня освіта в житті кожної людини стає тим підґрунтям, в якому можна знайти відповідь на кожну подальшу дію людини в житті. Далі юнак вступив навчатися до Чернівецького державного університету (тепер Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича) на фізичний факультет. Після закінчення університету в 1972 році Іван Блонський продовжив навчання в аспірантурі Інституту фізики АН УРСР (тепер Інститут фізики НАН України). Успішно захистив кандидатську (1978) і докторську (1990) дисертації. 1993 року йому присуджено звання професора, згодом – Соросівського професора. 1993 року – завідувач лабораторії фотоакустики й оптики, з 2005 – завідувач відділу фотонних процесів і керівник центру колективного користування приладами “Лазерний фемтосекундний комплекс” НАН України. Вся професійна і наукова діяльність Івана Васильовича Блонського пов’язана з Інститутом фізики, де з 1975 року він обіймав посади молодшого, старшого, провідного наукового спів робітника, завідувача лабораторії фотоакустики і оптики, у 1994–2004 – заступника директора Інституту фізики НАН України. Іван Васильович Блонський – різносторонній фізик експериментатор. Він працював у різних наукових напрямах: фізики твердого тіла, фізики екситонів, нелінійної оптики та спектроскопії квантово розмірних структур, фотоакустики, фізики наноструктур, прецизійної лазерної обробки функціональних матеріалів, взаємодії коротких надпотужних лазерних імпульсів з матеріалами різної природи. Основні наукові досягнення професора Блонського можна сформулювати так (не притримуючись часового формату): вперше дослідив особливості реалізації фотоакустичного ефекту в пористому кремнії; розвинув нові діагностичні методи, що ґрунтуються на поєднанні люмінесцентної, адсорбційної та фотоакустичної спектроскопії і мікроскопії; встановив основнi механiзми, якi визначають закономiрностi екситонного поглинання свiтла у напiвпровiдниках з шаруватою структурою; виявив ефект фото генерацiї звуку гiгантської iнтен сивностi під час iмпульсного фотозбудження наночастинок CdS, iнкорпорованих у власних пустотах цеолiтних матриць; розвинув модель, що пояснює природу спостережуваного ефекту з пози цiй генерацiї “дихальних” акустичних мод в ансамблі перегрiтих термоiзольованих напiвпровiд никових наночастинок (Держав на премiя України, 1994). Шляхом поєднання методів фото , термо i тунельної люмi несценцiї, вивчив комбiнований вплив квантово розмiрного фактора i фактора структурного розу порядкування на генерацiйнi, транспортнi та рекомбiнацiйнi процеси у наноструктурах неор ганiчного й органiчного походження. У наночастинках кремнiю виявив і дослiдив розмiрну за лежнiсть ефективностi електронного оже розсiювання та новi ме ханiзми локалiзацiї електронних збуджень, властивi квантовим точкам i дротам. Для квантових точок запропонував i експериментально пiдтвердив iснування ефекту “двотактового зарядового поршня”, рушiйною силою якого є електронний оже процес (здвоєний електронний перехiд), який є причиною “самовиштовхуван ня” носiїв заряду iз фотозбуджених кремнiєвих наночастинок з подальшою їхньою локалiзацiєю на периферiйних оксидних оболонках. Увів у дiю унiкальний для України широкодiапазонний лазер ний фемтосекундний комплекс. З його використанням на прикладi наночастинок благородних металiв дослiдив вплив фактора просторового обмеження на динамiчнi електроннi процеси. Дослiдив особливостi поширення фемтосекундних лазерних iм пульсiв у iзотропних середовищах: вiд моменту розвитку оптичної керрiвської нелiнiйностi через стадiю самофокусування, утворення плазми, фiламентацiю променя (розбиття суцiльного променя на дискретнi треки) до руйнування матерiалу з появою i поширенням ударних хвиль, що супроводжують руйнування. Розвинув основи фiзики лазерного пробою прозорих середовищ, якi використано для задач прецизiйної мiкрообробки прозорих матерiалiв (Державна премiя України, 2003). Для Івана Васильовича Блонського як експерментатора характерною була тісна співпраця з теоретиками (як своїми інститутськими, так і з сусідніх фізичних інститутів нашої академії наук). Але чи не найчастіше обговорював він свої результати з теоретиками нашого (теоретичного) відділу – видатним фізиком теоретиком інституту членом кореспондентом НАН України Петром Михайловичем Томчуком, професором Богданом Михайловичем Ніцовичем, співробітниками теоретичної кафедри Чернівецького університету, яку очолював професор Микола Васильович Ткач. З великою любов’ю і захопленням Іван Васильович згадував своїх вчителів зі школи, викладачів з університету. Настав час – і він сам став вченим і педагогом. За сумісництвом працював професором кафедри загальної фізики фізичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. За його участi пiдготовлено 3 докторські та 11 кандидатських дисертацiй. Він – керiвник і учасник робiт за грантами Українського науково технологічного центру, Фонду цивільних досліджень і розвитку (англ. Civil Rese arch and Development Fund, CRDF), співавтор двох монографій та не однієї сотні наукових статей. Неабиякий організаторський талант проявляв професор Блонський в організації і проведенні наукових конференцій з фізики напівпровідників, з фізики функціональних матеріалів упродовж не одного десятка років. За його участи конференції мали високий науковий рівень, на них збиралися фахівці високого класу, завжди була насичена освітянська і культурна складова. Не обходились такі конференції без товариської вечері, на якій імпровізований тамада (Іван Васильович) багато розповідав учасникам про рідну землю, про людей, про
Про-читання · “Самотність завжди пробирає зсередини. І єдиним твоїм атрибутом є пам’ять. Не мислення. Не ранкові ритуали. І навіть не кава. Пам’ять”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
чалися, адже працювали на одному поверсі. Часто дискутували, але не пам’ятаю, щоб коли не будь серйозно сперечалися. Богдан зростав науково і робив успішну кар’єру, і я щиро радів його успіхам. Сподівався, що він обійме посаду директора інституту у 2004 році і був переконаний, що Інститут фізики буде ще успішнішим в когорті академічних інститутів фізичного профілю. Але так не відбулося. На мою думку, написавши не один нарис про вчених, тодішньому керівництву інституту не була притаманна далекоглядність (досить часто бракує далекоглядності багатьом українським очільникам). Науковим успіхам Іван Васильович великою мірою завдячував своєму таланту, високій професійності, працездатності. Наукова робота становила основний зміст його життя. Попри все це, він був добре обізнаний з історичною минувшиною нашого краю, історією України, культурою, політикою, добре знав українську художню літературу. З ним було цікаво спілкуватися, я вдячний йому за підтримку і оцінку моєї праці задля створення в Інституті фізики Міжнародного енциклопедичного бюро з фізики, головним завданням якого було видання “Енциклопедії фізики” українською мовою та повернення незаслужено замовчуваних вчених. Він завжди був бажаним і авторитетним гостем у наших творчих зібраннях на вшанування колег, відзначення творчих успіхів, днів уродин друзів з наших споріднених фізичних інститутів, які відбувалися у нас на третьому поверсі інституту. Наші сім’ї також були знайомі. Іван Васильович разом з коханою дружиною Тамарою, яка завжди була його міцним тилом, маючи який, він завжди рухався вперед, понад 30 років працює вчителем історії в школі, і була з ним поруч в усі його скрутні й щасливі часи, разом з якою вони виховали двох чудових синів – Романа і Олега. Старший син Роман – доктор медичних наук, заслужений лікар України, головний науковий співробітник клініки спортивної та балетної травми ДУ “Інститут травматології та ортопедії НАМН України”, лікар спортивної медицини, ортопед травматолог вищої категорії. Разом з дружиною Юлією (до якої Іван Васильович мав надзвичайно теплі почуття), виховують сина Олександра – довгоочікуваного внука, якого так любив і не міг натішитися ним Іван Васильович. Молодший син Олег – був постійним батьковим помічником в останні роки життя Івана Васильовича й допомагав йому у всіх його наукових і творчих починаннях. Іван Васильович був патріотом своєї Батьківщини, завжди займав чітку громадянську позицію, був видатним вченим, великим сином покутського краю. У червні 2024 році став членом Наукового товариства ім. Шевченка. Найболючіші втрати – це втрати близьких тобі людей, з якими долав труднощі, товаришував, дискутував, мав спільні справи, досягав якихось успіхів. Одним із таких був Іван Васильович Блонський. Пам’ять назавжди збереже його любов до рідної мови, українського слова, його культуру спілкування з людьми. Коли за ходив до його кабінету, щоразу чув лагідне: “Заходьте, Василю” (і завжди на ви)…
які вона не читає, проте все одно нагадує: “завше пам’ятайте про свою любов”. І що відбувається натомість? насправді я дуже вдячний тобі що маю змогу кожного ранку згадувати про тебе Хто ця жінка? Чи та, хто з’являється у сонетах Петрарки, Шекспіра, віршах Гейне? Чи все-таки інша? Насправді ми не повинні знати цього. І поет не повинен нам цього говорити. Хіба йому недостатньо написати про неї, нагадати собі про неї вкотре і дозволити нам дізнатися, що вона існує? Власне, достатньо. Власне, імена з часом все од-но стираються і стають неважливими. Але вірші стертися не зможуть: послідовники не дадуть. Станіслав Новицький нагадує нам про потребу уникати юрби, галасу, дикого натовпу і опам’ятатися: надто багато розмов про ніщо Пам’ятаєте шекспірівське “Much ado about nothing” (“Багато галасу ні про що”), написане близько 500 років тому? Минуло приблизно тисячоліття, а крик поетів не згасає. Він з категорії вічно актуальних. Поетів неодмінно треба дослухатися. Вони завжди про щось говорять. Іноді про щось мовчать, переважно, щоб зайвий раз не турбувати. Зважайте на них: завше зважайте на думку перехожих завше уповільнюйте крок перед стратою завше пам’ятайте про свою любов Добрі поети блукають у власних лабіринтах пам’яті, освічених поетичним світлом, вишукуючи скарби, вивчаючи їх із майстерністю ювеліра, не пропускаючи жодного виблиску, жодного вигину, жодної улоговини. Вони приречені блукати лабіринтами світла, вічно спраглі краси і любові, вічно невтомні. Серед таких – Станіслав Новицький. Не знаю, що буде колись. Але знаю, що ми маємо зараз. І вірю, що через те, що маємо зараз, маємо минуле, яке по крихтах видобувають поети, – будемо мати майбутнє.
Віталій Москаленко – Над звичайний і Повноважний Посол України, публіцист; Гульсум Халілова – журналістка, головна редакторка телеканалу ATR; Володимир Огризко – Над звичайний і Повноважний Посол України; Віталій Дрібниця – історик і блогер; Василь Куйбіда – літератор; Олесь Санін – кінорежисер; Євген Ніщук – генеральний директор Національного драматичного театру імені Івана Франка. Щиро вітаємо перших лавреатів! Дякуємо кожному за відданість Україні, за слово, за правду, за силу духу!
Про-читання · “Самотність завжди пробирає зсередини. І єдиним твоїм атрибутом є пам’ять. Не мислення. Не ранкові ритуали. І навіть не кава. Пам’ять”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Євген ЖУРАКОВСЬКИЙ
Хто би що не говорив, але література існує для того, аби в один момент, коли прокидаєшся зранку і не розумієш, за що взятися, бо повен розчарування, яке прийшло у снах, і перебуваєш у передчутті близького усвідомлення чогось важливого або ж близької і передчасної втрати, або ж страху, або ж – раптово! – життя починає здаватися суцільним абсурдом і замкненим колом блукань, – то ось література існує саме для такого: щоби вдарити по тобі з усією силою своєї суті і ні би старі церковні дзвони, своїм відлунням довести тебе до отетеріння і змусити відчути причетність до цього світу. Особливим у цьому роді є поезія. В такі моменти ти відчуваєш себе цілком самотнім. Незважаючи на стоси листів, на які треба відповісти, повідомлень у соцмережах, дихання коханої жінки поруч, юрбу голосів у ранкових новинах чи крики дітей, які попри небажання ідуть до школи. Самотність завжди пробирає зсередини. І єдиним твоїм атрибутом є пам’ять. Не мислення. Не ранкові ритуали. І навіть не кава. Пам’ять. Пощо тоді поезія? Вона є формою пам’яті. У філософії існує поняття “ейдосу” – об’єктивного вираження абстрактного. Ейдосом пам’яті є поезія. Про це намагається говорити Станіслав Новицький. Поет, з віршами якого я познайомився близько двох років тому і знаю точно одне: саме він лишає відбитки того стану у своїх віршах. Минає будь яку неспромогу про кидатися у сірій буденності, а робить із неї плин пам’яті. Він довго блукає у половецьких степах, ридаючи над покинутими історіями і забутою історією, які ми звикли не помічати через отруєння різноманітним інформаційним шумом, погонею за чимось і кудись, відчуттям постійного невстигання. Новицький має вдачу поета, а отже і вдачу зупинитися, коли потрібно: так зарано і запізно зупинятись рушати Станіслав боїться втратити
Ігор ШМИГІН, засновник премії Павла Штепи, голова фонду “Ми допомагаємо Україні”
Цьогоріч у партнерстві з низкою громадських організацій, серед яких благодійний фонд “Ми допомагаємо Україні”, Національна спілка письменників України, Київська організація Національної спілки журналістів України, Спілка офіцерів України, Київська Трьохсвятительська духовна семінарія Української Греко Католицької Церкви, Конфедерація журналістських організацій України та ГО “Журналістський батальйон”, засновано Міжнародну премію імені Павла Штепи – на честь видатного українського публіциста, історика й ідеолога української самостійності. Його твори залишаються надзвичайно актуальними – вони формують національну ідентичність та укріплюють дух незалежної України. Перші відзнаки премії були вручені в Канаді – рідним Павла момент. Момент, коли все навколо волею поезії заманює подивитися довкіл, здається йому вже втраченим і водночас таким, який ще не настав. У цьому суть поета: бачити протиріччя, відчувати протиріччя. Вміння прочитати те, що волею неволею існує, передати весь страх і біль, розписати на атоми відчуття власного щастя, розпороти на нитки власне кохання, аби сплести його знову, відчути запах повітря, яким дихаєш і запам’ятати посекундно падіння останнього листка пізньої осені. “Подорож до самопізнання продовжується”, – пише Станіслав Новицький в одному з віршів збірки “Лабіринти світла”. Самопізнання, однак, є невтомним шуканням самого себе, зазираючи у власну душу під мікроскопом і встигаючи при цьому помічати зовнішнє – те, яке не від тебе, але з тобою. Мені особливо важливою видається думка поета Новицького про те, що таке пекло: коли поети не вірять в Бога коли Бог не вірить в поетів світ перетворюється на пекло світ не може бути пеклом але без Бога і без поета світ обов’язково стане пеклом
Рецензія на збірку поезій Станіслава
Новицького
“Лабіринти світла”
Світ обов’язково стане пеклом без Бога і поетів. Колись мені говорили, що останні є ангелами, які підтримують світ на ногах. Це претендує на пафосність, проте як обійтися без пафосу, коли мова саме про поезію, передовсім поезію вищої проби? я не один тут багато таких як я та інших невпинних і втомлених дивних і дивовижних Станіслав Новицький сприймає крізь призму самотності цілого себе і людей навколо – цих “невпинних, втомлених, дивних, дивовижних” людей, яких так багато. Але при цьому поет не від кидає самотність, намагається “приручити” її як подругу і по радницю, як теплу софу, куди можна вкластися холодного дощового вечора і думати про вічне, гортаючи свіжу газету. Самота для Новицького стає “повітрям, небом, сонцем”. Самотність у віршах Стані слава Новицького неодмінно конкурує із пам’яттю, однак така конкуренція є взаємодоповнюю чою: пам’ять не дає впасти у зажерливе лоно самотності, самотність натомість дає змогу не зникнути пам’яті, втрапити в за буття. Ліричний герой цих віршів тримає дистанцію із забуттям і – хоч прямо не говорить про це – боїться забути щось важливе, не втримати щось суттєве, без чого не зможе далі існувати. Він маневрує у такому довгому і майже непрохідному лабіринті своїх спогадів, нагадує світові і собі про потребу пам’ятати. Він тричі закохується в одну й ту ж жінку, бачить її у снах, пише їй листи,
Про-читання · “Самотність завжди пробирає зсередини. І єдиним твоїм атрибутом є пам’ять. Не мислення. Не ранкові ритуали. І навіть не кава. Пам’ять”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Штепи та Семена Стечишина, видавця його творів. Нагороди передав ініціатор премії, голова фонду “Ми допомагаємо Україні” Ігор Шмигін. Вшанування лавреатів 2025 року в Україні відбулося на святі “Журналістська весна” в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Першими лавреатами Міжнародної премії імені Павла Штепи стали: Сергій Мартинюк – письменник, учасник оборони Києва;
Святині · “Історична дата загибелі Олега могла бути однією з трьох розглянутих або й якоюсь четвертою, але близькою до цих трьох”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук
За словами відомого історика Миколи Котляра (“Історія суспільного життя Русі”, Київ, 2016, с. 12), “Історики вже давно встановили, що хронологія Повісті [врем’яних літ] й інших літописів аж до часів князювання Ярослава дуже й дуже приблизна”. Але цього мало – слід установити джерела такої хронології, якими могли бути не тільки історичні події на Русі та у Візантії (до останніх руські літописці, на думку деяких істориків, прив’язували дати), а й астрономічні явища, використовувані як засоби сакралізації та датування земних подій. Викладені нижче спостереження дозволяють навіть припускати існування в Русі Україні сакральної язичницької астрономії та базованої на ній хронології.
Загибель Олега Віщого від черепа коня Літописання (“Повість врем’яних літ”) знає мотив загибелі Олега Віщого від черепа коня (жертвопринесення? Порівняймо самогубство Клеопатри за допомогою змії) і три альтернативні дати цієї події – 912, 913 та 922 роки. Метод астрономічної інтерпретації обряду, міфу та мистецтва (а відтак і “міфозалежної” літератури) дозволяє і запропонувати наукову (природну, історичну) інтерпретацію цього мотиву, і по точнити дату події. Вранці 7 червня 913 року можна було спостерігати часткове сонячне затемнення в сузір’ї Близнюків, що нагадує череп коня. Дохристиянські жерці могли навіть перед бачити це затемнення. Дата відповідає версії загибелі Олега в поході на Каспій. За іншою версією, загибелі Олега передувала “велика зірка, схожа на спис”, – комета Галлея з найкращою видимістю в липні 912 року. (За тогочасними китайськими записами, комета з’явилася 13 травня в області сузір’я Гідри – “водної змії”, коли Сонце було в Тельці). Вірогідним є поєднання в міфологізованому об разі князя (на переконання істориків – більше фольклорному, ніж історичному) різних астрономічних образів. Межа неоптичної (неозброєним оком)
видимості небесних об’єктів – 8,5 зоряної величини, тоді як Нептун в опозиції може мати зоряну величину 7,7. Тому планету могли спостерігати набагато раніше за ХІХ століття, коли її було офіційно відкрито західноєвропейською астрономією. Планета Нептун (давні спостереження якої засвідчують легендарна хронологія царів Афін 2 ї пол. ІІ тис. до Р. Х., царів Риму 753–509 рр. до Р. Х. та старозавітна історія початку ІІ – початку І тисячоліть до Р. Х.) залишила сузір’я Близнюків у 922 р. – це третя з літописних дат загибелі Олега (Новгородський перший літопис). У листуванні міністра Кордовського халіфату з хозарським каганом сказано про спробу візантійського імператора (920–944 рр.) Романа І Лакапіна підбурити царя Русі Хельгу (Хелгъ?) проти хозарів – це означає, що Олег був живий після 920 р. Арабський географ ал Масуді згадує слов’янських царів ал4Дир і ал4Олванг, що не дозволяє погодитися з думкою про Олега (відсутнього у візантійських джерелах) як легендарну особу. Таким чином, історична дата загибелі Олега могла бути однією з трьох розглянутих або й якоюсь четвертою, але близькою до цих трьох. Далі в усних та писемних оповідях образ князя доповнили, сакралізували та датували за допомогою символіки небесних явищ – комети 912 р., сонячного затемнення 913 р. та залишення планетою Нептун сузір’я Близнюків у 922 р.
Страта Ігоря Старого прив’язанням до зігнутих дерев Загибель (жертвопринесення?) Ігоря Старого літопис датує 945 р. Часткове со& нячне затемнення в сузір’ї Діви, що нагадує дерево, уранці 9 вересня 945 року могло відобразитись у легенді про страту Ігоря прив’язанням його до зігнутих дерев восени того ж року, як це описує візантійський історик Лев Диякон.
Не виключене або принесення обох князів у жертву способами, указаними астрономічними образами (порівняймо самогубство Клеопатри за допомогою змії та самоповішення Одіна на дереві в жертву самому собі), або просто міфологізація їхніх біографій астрономічними образами, або, нарешті, лише такий спосіб датування усної історії небесними образами без відповідників у біографіях. Планета Нептун перейшла із сузір’я Лева до сузір’я Діви в 950 р. Візантійській імператор Костянтин Багрянородний згадує архонта (князя), а не архонтису (княгиню) Русі навесні 946 р. і навіть у 949 р., звідки роблять висновок, що Ігор був живий у ці роки. Польський історик XVIII ст. Ян Стжедовський пише про смерть Ігоря в 949 р.
Помсти Ольги Історія помст Ольги за вбивство Ігоря співвідносна з небесними явищами після зазначеного затемнення 9 вересня 945 р. Сузір’я Корабель Арго (човен послів) сідає за горизонт (кинутий до ями й закопаний), сузір’я Волопаса у формі меча (посічення деревлян) сходить і згодом сходять сузір’я Ліри (“орел, що падає” в арабській астрономії), Орла та Лебедя (птахи, якими спалили Коростень). Літописна дата смерті Ольги – 969 р. Планета Нептун залишила сузір’я Діви у 966 р. До речі, за скандинавським повідомленням, Ольга – не бабуся, а мати Володимира. Образ войовничого Святослава, що правив одночасно з Ольгою, можна спів віднести з образом сузір’я Волопаса у формі палиці або молота або меча, розташованого поряд із сузір’ям Діви (сходять вони одночасно). Образи цих сузір’їв, а особливо їхніх головних зірок Спіки та Арктура, поєднані в пару і на стародавньому Криті (Іакх і Деметра), і в епічній Греції (Гера і Зевс), і в Біблії (Єва й Адам). Паралельно звернімо увагу й на воєвод – полководців головнокомандувачів, що посідали в Київській Русі друге місце після великого князя київського. Це точно Свенельд за Ігоря, Ольги, Святослава та Ярополка, Добриня (билинний богатир Добриня) за Володимира та, можливо, Олег за Ігоря (воєводою при Ігорі називає Олега Новгородський перший літопис) та один із пари Аскольд Дир (араби знають тільки Дира). Планета Нептун проходила поряд із дуже довгим сузір’ям Гідри в 932–977 рр., що можна співвіднести з аномально тривалим воєводством Свенельда, яке припало саме на цей час. Гіпотетичне співвіднесення літопис них образів Олега та Ольги (імена яких означають давньоскандинавських язичницьких жерців) із рухом планети Нептун через сузір’я спонукає перевірити можливість подібного зв’язку як щодо попередників Олега, так і щодо наступників Ольги.
Святині · “Історична дата загибелі Олега могла бути однією з трьох розглянутих або й якоюсь четвертою, але близькою до цих трьох”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Тарас ГОЛОТА, аспірант КНУ ім. Т. Шевченка, лавреат Міжнародної німецько української премії ім. Олеся Гончара
Одна з жертв облудної московської пропаганди – давньоукраїнські билини, зокрема про князя Володимира та його витязів. Билини Київської Русі записані здебільшого в ХІХ столітті в основному на північних околицях колишньої Давньокиївської держави – в Архангельській губернії та Олонецькій губернії (Карелії). Збереженість текстів саме на півночі пояснюється просто – там не було багатьох наступних активних політичних подій. А в Україні, навпаки, історія після Київської Русі була дуже бурхливою – монголо татарський, литовсько польський, козацько гетьманський періоди… Останній період породив козацькі думи, які функціонально заступили місце давніших билин. Іншими словами, на зміну старому героїчному епосові (княжої Руси України) прийшов новий героїчний епос (Козаччини Гетьманщини). Києворуські билини відомі в Україні в пізніших прозових переказах (зокрема, про витязя Іллю), але пісенний образ домонгольської Русі зберігся в Україні у ще одному жанрі епосу – героїчних колядках, про які йтиметься нижче. Тематика билин (образи, події, географія) невіддільні від України. Центром билинного світу є княжий Київ, де править князь Володимир (фольклорне поєднання образів Володимира Великого і Володимира Мономаха, історична відстань між якими – одне століття). Хоробрі витязі захищають Русь від різноманітних кочових нападників. Билинний образ Русі цілковито відповідає літописному. І нас не повинна бентежити вживана билинами назва бога тирі, запозичена пізніше внаслідок монгольської навали: заміни слів відомі і в усному фольклорі. І в писемних текстах. Ре конструкція билинних текстів (зокрема, найбільш архаїчної билини про Волха, тобто Олега Віщого) показує, що на місці слова богатир там було слово витязь (відповідає давньоскандинавському вікінг – запозичене разом зі словом князь). А власним словом на позначення билинного воїна героя було хоробр або в церковно слов’янській формі храбр (іменник!). Німець Гільфердинг, коментуючи записані ним на далекій півночі билини, прямо й чесно писав, що оспівана в них українська природа далека й чужа московитам, наче “яка небудь банана”. Але вже незабаром києворуські билини, що славили київських князів та воєвод, були привласнені московськими “літєратуравєдами” і включені до “вєлікай рускай літєратури”. З метою культурного впокорення українства було нав’язано схему, згідно з якою “в расіі” розвивалися (давніші!) билини, а в Україні – (пізніші!) думи. Це – зумисна загарбницька пропаганда: билини віддзеркалюють Києворуську державу починаючи з Х століття, а думи – Козаччину починаючи не раніше XV століття. Це відповідало нав’язуваній так само колоніальній мовознавчій схемі: “русскій язик” починали з найдавніших києворуських пам’яток, а українську мову – з часу вже після ординської навали. Те саме стосувалося “рускава іскуства” й інших – насправді давньоукраїнських – культурних феноменів. Фальшива інтерпретація билин як московитських змушувала взагалі виключити з уваги героїчні колядки (у жанрі колядок відомі не тільки календарно обрядові, а й героїко епічні тексти). Серед них найвідоміша – про похід руського князя на “Царів город” – столицю Візантійської імперії Константинополь. Князь цієї колядки – об’єднаний фольклорний образ Олега Віщого, Ігоря Старого та Святослава Хороброго – ім’я князя в колядці не назване. Ця колядка сформувалась. ясно, не пізніше за билини – у часи Київської Русі. Яскравий приклад – головний билин ний витязь Ілля, якого московити обізвали “Муромцем”. Однак він стоїть у церкві на заутреній у “Муромі”, а до обідні встигає до Києва! Ясно, що йдеться не про “Муром”, а про Морівськ (Моровійськ) на Чернігівщині. За билиною, на початку подорожі до Києва Ілля звільняє саме Чернігів від ворожої навали. А в давніших текстах його називають не “Муромцем”, а Моровлянином. Та й реконструкція билинних текстів ясно показує, що створені вони не московською, а давньоукраїнською мовою. Образ билинного Іллі має своїм історичним прототипом великого князя київського Олега Віщого, що правив у Києві, за літописним датуванням, упродовж 882 912 років. Очевидно, наприкінці своєї діяльності він охрестивсь, але цей факт був прибраний із літопису редакторами, які адаптували історію Русі під біографії блаженної Ольги та її онука святого Володимира. Дуже давня київська церква святого Іллі (Іллінська) присвячена небесному покровителеві Олега Іллі. Інший витязь билин – Добриня, добре відомий літописній історії як дядько, наставник та воєвода Володимира Великого. В одній із билин він побиває змія в річці Пучай (київській Почайні) шапкою землі грецької – символічний опис охрещення Русі за князювання Володимира. Добриня був одним із найактивніших організаторів державної християнізації, і киян хрестили саме в Почайні. То що ж тут “рускава”? Билинний правитель Русі – київський князь Володимир. Це – об’єднаний фольклорний образ Володимира Великого (князював у 980–1015 роках) і Володимира Мономаха (князював у 1113–1125 роках). Події билин розгортаються на Київщині та Чернігівщині (ядро княжої Руси України), а окремих – на Новгородчині. Однак Новгород був тривалий окремою державою, захопленою московитами наприкінці XV століття й унаслідок геноциду (масові вбивства, виселення людей, заселення москвинами) московізований. Мова Новгородчини донині виявляє риси як української, так і західнослов’янських – тут формувалась окрема мова, знищена москвою разом із новгородською демократією. До новгородських билин уналежнюють дві – про вимушену подорож купця Садка під воду до морського царя і про розбишаку Василя Буслаєва, що бив новгородців і навіть не пожалів церковного дзвону. Але сюжет про Садка – міжнародний фольклорний (паралелі – від фінського епічно співця шамана Вяйнямьойнена до давньогрецького магічного співця Орфея, сюди ж належить і легендарний Боян, що подорожував у різних світах). А сюжет про Василя Буслаєва віддзеркалює історичну подію – взяття Новгорода полоцьким князем Всеславом, що зняв і вивіз дзвони Новгородського Софійського собору. Так що й це – аж ніяк не “рускій фальклор”. Таким чином, билини Київської Русі – це давньоукраїнські тексти про давньоукраїнські події, що відбувалися на давньоукраїнській території. Детальніше про це йдеться в циклі публікацій Юрія Мосенкіса, присвячених народженню української літератури.
Гості “СП” · “Ми мусимо, кожен на своєму місці робити все можливе для сприяння побудові світу, в якому пануватимуть любов і взаєморозуміння”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Традиційні приїзди в Україну з Болгарії талановитої письменниці, перекладачки, драматургині, громадської діячки Анни Багряної бажані для багатьох її друзів і тисяч шанувальників. Ці два її тижні – концентрат яскравих подій, презентацій, мандрівок, літературних читань, прем’єр, фестивалів, автограф-сесій. І інтерв’ю. У минулорічній нашій розмові Анна сказала, що “Київ не пахне війною – Київ пахне собою…”. Про свої нинішні спостереження, відчуття, міркування – у розмові з журналісткою Галиною Дацюк.
Г. Д.: – Анно, чи є відчуття, що Київ змінився з минулого року? Як він зустрів вас? А. Б.: – Перед цією поїздкою я була в Києві у вересні жовтні минулого року – відносно недавно. За цей час особливо ні& чого не змінилося. Кияни, загартовані ніч& ними тривогами і прильотами, так само ведуть активне культурно мистецьке жит& тя і рішуче налаштовані на перемогу. Так збіглося, що я приїхала у травневі дні, коли в Україні згадують про перепоховання Тараса Шевченка і вшановують його пам’ять. Ще в перший день свого перебування в Києві я відвідала дуже цікаву виставу Театру “Дзеркало” “Полусмак останнього кохання” – про останнє кохання Кобзаря. Головну роль у цій виставі грає керівник театру, мій давній друг та ідейний однодумець Володимир Петранюк. І це було в Літературно меморіальному будинку музеї Тараса Шевченка, в самому серці столиці. Г. Д.: – Серед десятків запланованих подій які виокремили б? А. Б.: – За ці неповні два тижні я і справді провела чимало зустрічей зі своїми читачами – в бібліотеках, навчальних закладах, музеях – причому, як у Києві, так ів Київській області. Але найбільше мені запам’яталася зустріч в одному зі столич& них військових шпиталів, де я виступала разом зі своїм колегою, письменником і видавцем із Луцька Миколою Мартиню& ком. Ми виступали перед нашими поране& ними захисниками, які мріють швидше одужати і повернутися на війну, щоб прис& корити перемогу України. Це була особли& ва, дуже зворушлива зустріч. Г. Д.: – У вас є коло творчих друзів, з якими ви у постійному контакті, співпраці – це україноцентричні люди. Так і є? А. Б.: – Так, всі мої друзі і колеги пись& менники, з якими я спілкуюся, є моїми од& нодумцями. Причому, і в Україні, і в Бол& гарії. Г. Д.: – Ваш приїзд збігся з “Книжко& вим Арсеналом”. Що скажете про цього& річну подію?
А. Б.: – Власне, я підлаштува& ла свій приїзд під “Книжковий Арсенал”, адже чекала з друку свою нову книжку. Крім того, по& дібні заходи для мене – це чудова можливість побачитися з біль& шістю своїх колег, поспілкуватися з видав& цями про майбутні видавничі проєкти, ознайомитися з книжковими новинками, придбати щось цікаве для себе і своєї доньки, ну і, звісно, зарядитися новими творчими ідеями. Цьогорічний Арсенал був насиченим і багатолюдним, із цікавою програмою презентацій, дискусій та виступів. Г. Д.: – Ви презентували свою нову книжку для дорослого читання “Краще так”. Вона про війну? А. Б.: – Ні, цей роман я насправді на& писала ще до війни, десь у 2012 році, а в 2013 році він отримав відзнаку на конкурсі “Коронація слова”. Але досі я не пропону& вала його видавцям. Напевно, так було потрібно, щоб він вийшов саме зараз, та ще й у видавництві “Богдан”, яке торік ви& дало мій роман для підлітків “Годинник Аріадни”. Коли мене запитують, про що ця книжка, я кажу коротко: “Про боже& вільню”, адже дія роману справді розгор& тається у божевільні. Втім, місце – не го& ловне. Головне – ідея про те, що кожного з нас можна дуже легко довести до стану психічної нестабільності, і що завжди знайдуться люди (я називаю їх у романі “душевними кілерами”), які матимуть із цього зиск. Саме так сталося із моїми геро& ями – колишнім банкіром і колишньою вчителькою історії. Сама я визначила жанр цього твору як “роман із елементами гри”, адже у ньому присутні розділи, написані у вигляді сцен із п’єс, тобто це не чиста про& за, а радше проза, “розбавлена” драматур& гією, грою. Г. Д.: – Ви надзвичайно творча і пра& цьовита. Одна за одною виходять книжки, я б сказала – вилітають, як пташки. По ставлю “небанальне” запитання: “Де чер& паєте сили?”. А. Б.: – Останнім часом залишається не дуже багато сил і часу на писання. Але намагаюся бодай збирати враження та ідеї для майбутніх творів, а також шукати мож& ливостей для видання вже написаного. Г. Д.: – З ваших атмосферних світлин бачу місце сили – Борову на Фастівщині.
Ви й досі прив’язані серцем до батьківщи& ни? А. Б.: – Думаю, ця прив’язаність зали& шиться до кінця життя. Власне, моя мала батьківщина для мене – це одне з місць сили. Г. Д.: – Старі дерева, ліс, квітучі галя& вини, хоч у Болгарії, хоч в Україні – це ва& ші медитації? А. Б.: – Так, я дуже люблю бувати серед природи й надихатися нею. А ще природа заряджає позитивною енергією, яка нам усім зараз так потрібна. Г. Д.: – У Софії ви працюєте в Універ& ситетській бібліотеці – середовище при& роднє для письменниці, хоча розумію, що часу забирає чимало. Є якісь суттєві від& мінності між українською і болгарською бібліотеками? А. Б.: – Від жовтня минулого року я працюю в бібліотеці Факультету слов’янських філологій Софійського уні& верситету ім. Климента Охридського. Ро& бота для мене цікава й приємна, хоча б то& му, що весь день перебуваю серед книжок, маю можливість спілкуватися зі студента& ми та викладачами, серед яких і болгарські україністи. Не можу порівнювати бібліоте& ку, в якій працюю, з українськими бібліо& теками. По перше, університетська біблі& отека є академічною і має свою специфіку, по друге, в Україні я буваю в бібліотеках лише як гостя і зазвичай проводжу там свої зустрічі з читачами. А це різний досвід. Г. Д.: – Запитання дещо “стрибають” з теми на тему. Але хотілося б дізнатися, яке дружнє коло оточує вас у Болгарії? І які культурні події готуються на найближчий час? А. Б.: – Колись я створила в Софії свій Арт клуб, до якого входять представники нашої діаспори, українські біженці та дру& зі України. Зараз ми збираємося не так часто, як колись, адже кожен десь працює і має свої клопоти. Але принаймні намага& ємося не пропускати таких важливих дат як день народження Тараса Шевченка, День української вишиванки, День Собор& ності, День Незалежності і т. д. Також час від часу проводимо різні арт майстерні, ходимо на концерти, виставки, у вихідні їздимо на екскурсії. Г. Д.: – Чи займаєтесь тепер перекла& дацькою роботою, чи пишете власні тво& ри?
А. Б.: – На жаль, зараз майже не пишу й не перекладаю. Але дуже б хотілося до кінця року нарешті завершити свій новий роман, розпочатий ще в 2022 му. Також упорядковую збірку своїх вибраних пое& тичних творів, адже після 2011 у мене не виходили поетичні книжки, а творів за ці 15 років назбиралося чимало. Г. Д.: – Кому з учителів дякуєте най& більше? І чи з’являються сьогодні нові? А. Б.: – Я вірю в те, що кожна людина, яка з’являється у моєму житті, чогось мене вчить. Тільки хтось вчить літературної або професійної майстерності, а хтось – витримки й терпіння, ще хтось – гідності й поваги до себе, інші – скажімо, вчать ро& бити намиста, ліпити з глини чи малюва& ти. Тому вчителі в моєму житті з’являють& ся постійно. І це чудово, адже не даремно кажуть: вік живи – вік учись. Г. Д.: – У вашій стрічці на фейсбуці ба& гато йдеться про події в Україні. Що як письменниця думаєте про її майбутнє? А. Б.: – Я вірю в перемогу України і в її успішне майбутнє. У своєму романі фен& тезі для підлітків “Вітрова гора” я написа& ла про те, якою мрію бачити Україну через років 50. Нехай моя мрія здійсниться, але бажано – значно раніше. Г. Д.: – Нехай так і станеться! Наша ма& ленька команда працює в умовах Великої війни, під вибухи і тривоги. Але тижневик виходить безперебійно. Що б побажали нам, українським журналістам, письмен& никам? А. Б.: – Щиро захоплююся вами! Ба& жаю вам не втрачати віри в нашу перемогу, а ще витримки, натхнення і побільше вдячних читачів! Г. Д.: – Дякуємо, дорога Анно, і бажає& мо крилатого творчого життя!
Про гостю СП. Анна Багряна – авторка багатьох поетичних збірок, зокрема, “Суцвіття слів”, “Поміж бузкових снів”, “Між богами і на ми”, “Інші лінії”, “Замовляння із любові” та ін. Пише прозові твори, в числі яких повісті “Етимологія крові”, “Дивна така любов”, “Дошкуляка”, “Вітрова гора”, “Годинник Аріадни”, “Краще так” та багато ін. Твори письменниці відзначені багатьма престижними літературними преміями. Вистави за драматичними творами Анни Багряної ставилися в театрах України, США та Республіки Македонії. Твори письменниці перекладені англійською, французькою, польською, болгарською, латиською, азербайджанською, вірменською, македонською, сербською, хорватською, албанською, литовською, естонською та іншими мовами.
Спілкувалася Галина ДАЦЮК
Гості “СП” · “Ми мусимо, кожен на своєму місці робити все можливе для сприяння побудові світу, в якому пануватимуть любов і взаєморозуміння”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Визначальним у відборі був професіоналізм, суспільна активність, внесок у розвиток благодійності. Серед лавреатів цієї престижної премії Юлія Мох – відома українська оперна співачка, педагогиня, членкиня Національної ради жінок України, заступниця голови ГО “Перлини Української Культури – Світові”, Посол миру, співорганізаторка Міжнародного вокального конкурсу імені Квітки Цісик, творча волонтерка, остання і улюблена учениця народної артистки України, лавреатки Шевченківської премії Євгенії Мірошниченко. Юлія Мох народилася в Запоріжжі, нині проживає в Німеччині. У Мюнхені працює викладачкою вокалу, бере участь у різних тематичних заходах та концертах, які організовує українська громада, представники влади Німеччини. Виступає в інших країнах Європи з метою збереження, розвитку та популяризації української культури. Бере активну участь у концертах камерного оркестру “Україна Мюнхен” у Мюнхенській філармонії, виступає у Запорізькому обласному академічному музично драматичному театрі ім. В. Г. Магара з благодійними концертами на підтримку ЗСУ. Нещодавно за рішенням ГО “Грандів, рейтингів і номінацій” пані Юлія стала лавреаткою міжнародної премії “Культур на дипломатія” з врученням “Всесвітнього Ордена Золотої Зірки культурної дипломатії”. А Національна Рада Жінок України нагородила її медаллю “Волонтер України” за популяризацію української пісні за межами України, допомогу в проведенні Міжнародного конкурсу ім. Квітки Цісик та надання допомоги захисникам України і родинам, які тимчасово переїхали за кордон з окупованих територій та територій, де тривають активні бойові дії. У скарбничці відзнак і нагород співачки – орден “Золота зірка ім. Квітки Цісик” та диплом “За найкраще виконання пісні з репертуару Квітки Цісик”, медалі “Нові імена України”, “За гідність та патріотизм”, Національна премія “Скарб Нації 2024”, диплом лавреата Міжнародного конкурсу “Мистецтво XXI століття”, Перша премія та спеціальний приз Соломії Крушельницької “Мадам Баттерфляй”.
Юлія Мох поділилася свої ми враженнями про церемонію нагородження: – Звісно, приємно бути в когорті успішних, сильних, талановитих, професійних жінок з усієї України, які своїми знаннями, досвідом, працею, натхненням, серцем, незламним духом змінюють світ і наше суспільство, виховують нові покоління, розвивають культуру та науку. Така ресурсна підтримка нам усім конче необхідна. Я рада, що, можливо, і якогось надихаю. Я відчула, що потрібно йти далі. Важливо, що цей соціальний проєкт розрахований і на допомогу дітям, які опинилися у складній життєвій ситуації внаслідок воєнних дій. Під час заходу проводили благодійний аукціон, кошти з якого йдуть на оздоровлення дітей сиріт та дітей, які пережили важкий досвід війни.
А загалом – це відповідальна, мотиву юча і надихаюча нагорода для поглиблення праці на благо України, створення її позитивного іміджу у світі, донесення правди про війну і нагадування, що наша країна стоїть на захисних рубежах не тільки Європи, а й всього цивілізованого світу, підтримка і допомога якого, нам конче необхідні. Ми мусимо, де нам доступно, кожен на своєму місці робити все можливе для сприяння побудові світу, в якому пануватимуть повага, любов і взаєморозуміння.
Власн. інф.
У столиці України визначили лавреатів VIІ Національної премії “Найкраща українка в професії – 2025”. Серед тисячі заявок комісія відібрала близько 100 фіналісток. З них експертне журі визначило для нагородження десятку найкращих.
Наші обереги · “Національний одяг, мова, віра та звичаї – все це надійний захист від національного занепаду”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Оксана ГОРДІЄЦЬ, старша наукова співробітниця Національного музею народної архітектури та побуту України, м. Київ
50 років – пів століття. Багато це чи мало в житті людини? Саме стільки часу минуло відтоді, як мені пощастило стати студенткою Київського державного художнього інституту (нині НАОМА). Саме тут почався мій шлях у професію, студії з історії світового мистецтва, пізнання законів художньої творчості. Тому особливої ваги набуває символічний звіт з мистецтва народного: маю можливість показати власноруч вишиті сорочки і зібрані з великою любов’ю до України народні строї, укладені в імпровізовану виставку до Дня вишиванки в рамках Днів відкритих дверей в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури. На виставці представлені зразки українського народного одягу кінця ХІХ – середини ХХ століття (костюми з Центральної України: Київської, Чернігівської, Черкаської, Полтавської областей). Майже 40 років знадобилось, щоб назбирати ці скарби: спочатку справжній стрій був потрібен для участі в етнографічному хорі “Гомін”, де не просто співали і носили вишиванки, а також активно відстоювали свою громадянську позицію, виборюючи Незалежність України. Киянка, типова дитина асфальту, саме від Л. І. Ященка, Л. Г. Орел і І. М. Гончара я одержала найважливіші уроки краси і глибини української культури і народної пісні. Значно пізніше сценічного одягу для виступів потребував фольклорний гурт “Рідна пісня”, в якому я співала багато років і, маю надію, ще співатиму. Кажуть, що Всесвіт реагує на людські запити. Справді, сорочки приходили до мене в різний спосіб, різними шляхами, часто від дуже хороших людей, яким я безмежно вдячна. Та вже маючи певну збірку народного одягу, поставила собі за мету спробувати укомплектувати строї, але ж гріх не ділитися з людьми тим, що маю. Тож радо відгукнулась на запрошення зробити невеличку виставку в НАОМА. Її велелюдне відкриття відбулося за сприяння Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури і Національного музею народної архітектури та побуту України 13 травня 2025 року. Окрім цікавих і емоційних виступів ректора О. П. Цугорки, професорів Академії В. Є. Перевальського, В. І. Харченка, І. Ю. Мельничука звучала на відкритті і українська пісня у виконанні родинного дуету Олександри та Оксани Гордієць. У межах першого дня роботи виставки була проведена імпровізована лекція візуалізація для всіх охочих. Ще до офіційного відкриття виставку відвідали кілька груп студентів творчих вузів (дизайнерів і архітекторів), які з великою цікавістю прослухали кураторські екскурсії. Ця важлива для мене подія набула подальшого розвитку і переросла в Родинний проєкт “ВИ ТОКИ”, який ми презентуємо в залах наукової бібліотеки НАОМА разом із дочкою Олександрою Гордієць, випускницею НАОМА, яскравим живописцем, членкинею Національної спілки художників України. Дві жінки з однієї родини у складних і жорстоких умовах воєнного часу роками займаються волонтерською роботою, творять у виставковому просторі ідеальний світ гармонії, краси і рівноваги. Вони поєднують неймовірні аристократичні народні строї, дбайливо зібрані і зі знанням відтворені, з емоцій ним живописом Олександри Гордієць. Художниця схвильовано говорить: “За кожним строєм стоїть образ окремої людини, окрема історія, окрема душа. Картини відтворюють тогочасну атмосферу, природне оточення наших прабатьків. А строї, як образ української культури, українського життя, побуту, національної ідентичності, існують до цієї пори. І саме завдячуючи цьому ми знаємо, хто ми є насправді…” Говорячи про народне вбрання, треба зазначити, що воно є, напевно, найяскравішою сторін кою матеріальної та духовної культури українців. За влучним висловом дослідника народної культури Олекси Воропая попри довге і жорстоке чужинецьке панування “наш народ зберіг національний одяг – як символ, що він проніс через всі віковічні страждання й утиски, які довелося за знати від окупантів. У цьому факті – збереженні національного одягу, проявився здоровий народний інстинкт. Національний одяг, мова, віра та звичаї – все це надійний захист від національного занепаду”. Представлені на виставці комплекси жіночого святкового вбрання в своїй основі мають давні народні уявлення про триярусну будову світу, втілені в образі Світового Дерева, і несуть ідею краси – як гармонійної єдності Природи і Людини, поєднання доцільності, етичного і естетичного. Варто уявити собі складний і довготривалий процес виготовлення одягу і його оздоблення, щоб зробити висновок, що декор не був лише задоволенням естетичних потреб, а його функції були набагато важливішими для людини. Основною складовою жіночого вбрання є сорочка, яка несе основне навантаження за змістом і має найбільш розвинуте оздоблення. Охоронна функція здійснюється розташованими по горловині, низу рукавів і подолу орнаментальними смугами, котрі
Народні строї на виставці замикаються в захисні кола. Але художньою і змістовною домінантою в декоруванні сорочки є вишивка на рукавах. Її магічна дія через давню хліборобську символіку обробленого і засіяно го поля, символічні образи Берегині, Дерева Життя, укладені в складні орнаментальні композиції, сприяє плодючості, добробуту, здоров’ю. Орнаменти з зображенням солярних знаків, що відображають космічний порядок, творять гармонію і лад у просторі – від родини до Космосу. Глибинним змістом сповнене також оздоблення передньої поли корсеток, особливо характер не для Миргородського району Полтавщини. Традиційне прикрашання левади аплікацією з плису містить і знаки небесної вологи вгорі і схематичне зображення, що зветься “квіткою”, внизу композиції. З культом родючості пов’язані і конструктивні особливості корсеток, їх крій вдало підкреслює жіночність форм. Корсетка м’яко окреслює стан, а трохи вище від лінії талії грає – розходиться глибоко закладеними бантовими складами вусами, що працюють на створення дзвіноподібного силуету. Поясний одяг в жіночому костюмі представлений архаїчною плахтою з символами родючості , яка пов’язана в свідомості з образом обробленої Землі: поле розділене на квадрати чи прямо кутники із зображенням посіяно го зерна і молодих пагонів. Як гімн врожайності і багатству природи звучить потужний акорд поліхромії, де переважають червоні кольори. Комплект платового одягу традиційно доповнює за паска, яка слугувала додатковим захистом жіночого лона і була широко вживана в проведенні ритуалів. Ця сакральна функція запаски, попередниці, фартуха зумовила збереження цього обов’язкового елементу святкового жіночого костюма навіть в поєднанні зі спідницею. Тканий або плетений пояс, зав’язаний на талії в кілька обертів, утримує поясний одяг, а на вищому духовному рівні асоціюється з пуповиною, що зв’язує Людину і Землю Матір. В давній хліборобській світоглядній системі крайка сприймалась також як поєднання двох начал: батьківського і материнського. Замкнене коло, що утворюється поясом на талії, має магічну силу боронити від нечисті і злого ока. Дія ця підсилювалась балабонами і торочками на рухливих кінцях поясу. Крайка, як оберіг, лишилася в народному костюмі і тоді, коли місце платового поясного одягу заступила пошита із крамної тканини, рясно зібрана на талії спідниця. До класичного комплекту на
Пейзажі О. Гордієць у виставковому просторі родного жіночого одягу, який представлено на виставці, входять: вишита додільна сорочка, ткана різнокольорова плахта або рясована спідниця із краму, за паска чи фартух, припоясана до стану крайкою, корсетка з фабричної тканини, а з верхнього одягу – легка юпка. Голову жінки покривали хустками, пов’язуючи їх в різний спосіб згори на очіпок. Завершували комплекс одягу прикраси: добре намисто (коралі), бурштини, баламути, дукачі і банти місцевої роботи, які захищали від хвороб, лиха, недоброго ока, чарів та приносили щастя. Неможливо до кінця зрозуміти образ костюма як втілення певного ідеалу без осягнення його духовно культурного змісту. Народна естетика українців сповнена розуміння краси природи, почуття повноти буття, цілісності і нерозривної єдності з космічним порядком. Ці засади і об’єднали в виставковому просторі народний одяг і картини Олександри Гордієць, створивши світ, де панує лад, а мікрокосм людини містить у собі весь український Космос. Закохана у красу, сповнена життям щира художниця передає своє захоплення світом в своїх мистецьких творах. Особливо це стосується пейзаж них робіт, які з’являються в численних подорожах Україною. Свіжість сприйняття, вміння вдихнути піднесений настрій в простий буденний мотив, чи наповнити поезією прихований від сторонніх очей куточок природи примушують їх оживати під вправним пензлем молодої художниці. Творча манера Олександри поєднує точність малюнка з художньою імпровізацією, динамічність письма з використанням чистих кольорів з тонким нюансуванням співвідношень кольору і тону. Кожна деталь працює на створення емоційної напруги, на відтворення духу місця, де живуть спогади і блукають тіні минулого. Її пейзажі сповнені самим життям. Берег річки (“Туман відступає”, 2012 р.), безкраї луки (“Великі хмари”, 2009 р.), степ, сільські хати (“Петрова хата”, 2007 р.) і подвір’я (“Мережані ті ні”, 2007 р.), стара яблуня в садку (“Старенька яблуня”, 2013 р.) – все, що вона малює піднімається над буденністю, творячи одвічний український світ, сповнений звучанням голосів предків і поетичними образами з української давнини. Ось і зараз вони ніби
Родинний проєкт “ВИТОКИ” Оксани та Олександри Гордієць представляє “Традиційний народний одяг центральних областей України кінця ХІХ – середини ХХ століття” з колекції Оксани Гордієць та персональну виставку живопису Олександри Гордієць.
Добрі новини · “Це живий прояв українського духу, нашої гідності, сили і нескореності”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
докторка педагогічних наук, професорка, завідувачка творчої лабораторії “Гірська школа Українських Карпат”. У той самий день – День вишиванки – в Таллінні, у стінах Естонської академії музики і театру, в рамках фестивалю української культури і мистецтва відбувся урочистий концерт класичної музики. Його організувало Посольство України в Естонії. Маріанський філармонічний оркестр під орудою Ліліан Каль подарував справжнє мистецьке диво – звучали твори Валентина Сильвестрова, Бориса Лятошинського, Мирослава Скорика, а також класиків – Баха, Алмаші, Ейлера. Це була музика, яка торкалася душі, – голос українського народу, що вистояв і продовжує творити. Серед почесних гостей були Посол України в Естонії Максим Кононенко, парох УГКЦ о. Роман Кіх, представники українських громадських організацій та діаспори. 18 травня у Музеї під відкритим небом Таллінна відбувся щорічний фестиваль “Вишиванка об’єднує – Rahvustikand uhendab” – масштаб не дійство, яке зібрало українців з усієї Естонії. Родини з дітьми, творчі колективи, спів, вишиванки – енергія життя і єдності. 24–25 травня на узбережжі Барселони пройшли V Міжнародний конкурс україноспіву
До складу журі увійшли народні та заслужені артисти України, а також представники мистецьких кіл з різних країн світу. Для мене велика честь бути частиною цього Всесвітнього пісенного форуму в якості члена журі, щиро дякую організаторам за до віру та плідну взаємодію! Протягом трьох місяців весь світ слухав українську пісню. Понад 2000 учасників з різних куточків світу – аматoри і професіонали – доєдналися до великого музичного руху тa подарували свято української душі. Фестивальні пісні були розміщені на Фейсбук сторінці Ethno Fm Radio та лунали на кількох радіостанціях США, України та Ізраїля, де отримали мільйони переглядів від українців та друзів України з усього світу. Безмежно рада, що й мої зусилля сприяли чудовому результату – високій участі української діаспори Іспанії в конкурсі: по над 50 талановитих колективів і солістів, які були удостоєні навіть найвищих нагород. Пишаюся, що серед переможців – Дитяча вокальна студія “Передзвін” м. Мадрид під керівництвом незрівнянно талановитої співачки та диригента Лілії Ткачук, – наш улюблений хор,
риттям шлюбного афериста, розбитими мріями про кохання і повним крахом планів головних героїв Голохвастова і Проні Прокопівни. Ця комедійна історія трапилася в Києві з Голохвастовим – збанкрутілим цирульником (хоч сам він себе називає парихмахте ром), який любив шик та красиві наряди – “хвисонистої моди і загрянишного матеріалу”, справляти враження і “дивувати” своєю галантністю і “умом та делікатними хранцюзькими маньо рами”. Упадаючи за двома нареченими: Пронею Прокопівною – задля багатства, а Галею – для душі, Свирид Голохвастов не розуміє, що, погнавшись за двома зайцями, жодного не впіймаєш. Талановиті актори не просто грають – вони живуть своїми ге
Добрі новини · “Це живий прояв українського духу, нашої гідності, сили і нескореності”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Цьогоріч я мала щастя долучитися до святкування Дня вишиванки у трьох країнах – Україні, Естонії та Іспанії. Це була можливість не лише відчути глибоку силу єднання українців, а й представити свій мистецький доробок – прем’єри пісень: “Вишиванка – мамин оберіг”, “Україна – це ти і я”, “На рідну землю повернусь”, “Мамо, зоре моя світанкова” на слова поета Юрія Пі жука, музику і аранжування до яких створив композитор Ростислав Галаган. 15 травня у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника відбувся Всесвітньо мистецький форум “Вишиванка: освіта, мистецтво, традиції, ідентичність” та VI Міжнародна науково практична конференція “Україно, моя вишивана”. А 16 травня відбувся Міжнародний освітньо мистецький фестиваль конкурс українських шкіл діаспори та закладів освіти України. Заходи були приурочені не лише до Дня вишиванки, а й до 85 річчя університету. Ці події стали потужною платформою для фахових дискусій, мистецьких презентацій та живого діалогу між Україною і світом, а їх натхненницею і модераторкою була Інна Червінська,
Добрі новини · “Це живий прояв українського духу, нашої гідності, сили і нескореності”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Дівочий стрій з Черкащини біля картини О. Гордієць ''Цвіт папороті'' вийшли на мить із глибини часу, щоб ми мали можливість спробувати прочитати важливі послання, вишиті на старовинних сорочках… Представлені на виставці пейзажі були написані в різний час у тих районах України, звідки походять також і народні костюми. Вони дають можливість від творити природне оточення і людський світ, де жили ті, хто носив цей одяг, спробувати намалювати в своїй уяві їх характери ідолі. Звернення до минулого, прагнення його художнього переосмислення, глибокі роздуми над одвічними питаннями буття вже довгий час вирізняють творчість Олександри Гордієць. Вони свідчать про намагання сучасної людини привнести в життя гармонію єдності з Землею, на якій ми живемо, з якою пов’язані, яку повинні свято шанувати і захищати. Пошуки свого коріння, відчуття причетності до Роду – Народу і власної відповідальності перед минулим і майбутнім надихнули художницю на створення великих циклів робіт “Свято Роду” (2005 р.), “Обереги” (2008 р.) ів подальшій творчості. Поезія плину життя, таїна і урочистість свята – все це щиро бентежить художницю, і вона вдало знаходить відповідні зображувальні засоби, аби висловити свої почуття, запрошуючи глядача замислитись про сенс життя й місце людини в ньому. Вірність народним традиціям, чистим джерелам духовності на дихають художницю. Тому вона легко і без видимих зусиль піднімається над прозою життя і досягає рівня філософського узагальнення. Саме такими словами можна передати враження глядачів від роботи “Цвіт папороті” (2005 р.). Художниця не намагається реконструювати давнє свято чи проілюструвати його, в картині відсутня активна дія. Її цікавить стан урочистості і піднесення, магія, яку здатні відчути сучасники. В роботі є роздуми молодої мисткині про жіночу долю, є бажання створити ідеальний родинний світ, якого прагне щире серце. Так дівчина вишиває на весільному рушнику свою майбутню долю: знак до знаку лягає на полотно візерунок. Є коріння у Дерева життя, є стовбур, будуть і нові пагони.
Цікаву паралель проводить Олександра в співставленні понять Родина – Рід – Народ, адже тільки так може творча особистість усвідомити себе і свою духовну приналежність. Жінка – берегиня роду, носій історичної пам’яті, культурної традиції. В народі здавна говорили, що жінка тримає три кути української хати. Вона надсилає могутній енергетичний посил в майбутнє і натомість одержує силу і впевненість. Тоді у неї виростають крила – крила життя. Спокій та рівновага домінують в картинах Олександри Гордієць. Її роботи просякнуті ліризмом і жіночою щирістю, а досконала манера письма, ритми і композиційна побудова варіюються залежно від поставленого завдання. Колористичне рішення змінюється в полотнах від таємничого витонченого мерехтіння (“Присмак полину”, 2007 р.) і тонкого нюансування (“Тиша. Вечір”, 2006 р.) до мажорного звучання контрастних відкритих кольорів (“Синя хата”, 2005 р.), що створюють піднесений настрій. В цій емоційно забарвленій атмосфері виставкового простору природно і комфортно розміщені манекени, вбрані у народні строї, а зоровий ряд побудований таким чином, що картини “за спиною” додатково промовляють, доповнюючи історію кожного образу. Виставка, в якій сучасний живопис є своєрідним провідником із сьогодення в минуле, знайомить відвідувачів з прекрасними зразками народного мистецтва, вона, зрозуміло, не може продемонструвати все багатство українського одягу. Але в ній, як в краплині води, відображається теплий живий світ української вроди, української краси, української душі. Для мене це чудова можливість показати те, що вдалось зібрати, відреставрувати і фактично повернути із небуття майже за 40 років, а для зацікавленого глядача нагода зануритись у часи, коли ці унікальні речі були частиною реального життя наших предків, коли втілені у красу візерунків та кольорів одвічні знання були знаком приналежності до ВЕЛИКОГО НАРОДУ, надавали силу, служили захистом і оберегом, і кожен стібок мав своє сакральне значення. Виставка триватиме до 26 червня (Вознесенський узвіз, 20).
Тріумфально завершився V Міжконтинентальний Радіо Фестиваль конкурс української пісні в США “Співай рідною” на Ethno Fm Radio, який стартував 21 лютого, в День Рідної мови, в рамках авторської програми Наталії Багмут “Час Української пісні”. Мета Фестивалю – збереження рідної української мови та культури засобами музичного пісенного мистецтва в українській діаспорі США та світу, а також популяризація української пісенної творчості в Америці та єднання світового українства навколо рідної мови, культури та рідної землі. Засновницею цього унікального i грандіозного проєкту та головою журі престижного онлайн конкурсу є автор i ведуча мистецької програми “Час Української пісні” на Ethno Fm Radio (США, Каліфорнія) пані Наталія Багмут, заслужена діячка мистецтв України, поетеса, композитор, радіожурналіст, член Спілки письменників Північної Америки, координатор культурних проєктів організації Ukrainian Hоuse в Каліфорнії, володарка міжнародної премії “Золота зірка” – “Культурна дипломатія”.
Добрі новини · “Це живий прояв українського духу, нашої гідності, сили і нескореності”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Коломийський академічний обласний український драматичний театр імені І. Озаркевича знову приїхав до Косова. Актори презентували виставу “За двома зайцями”. В актовому залі Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва зібралося стільки глядачів, що не було жодного вільного місця. Вистава “За двома зайцями” поставлена за комедією українського драматурга Михайла Старицького режисером, народним артистом України Дмитром Чи бораком. Відвідавши виставу, відверто скажу: вона неймовірна. З перших хвилин поринаєш у дію комедії. Сюжет вистави розвивається стрімко, з інтригами, вик
“Диво вишиванка” та фестиваль “Вишиванка Берегиня”, директор Наталія Поліщук, організовані Асоціацією батьків і вчителів “Берегиня” (голова Світлана Румак) та Українською суботньою школою “Мрія” (директор Світлана Школьна). Ці заходи об’єднали таланти з Іспанії, Італії, Німеччини та України. Мені випала честь бути членом журі і представити прем’єри пісень “Вишиванка – мамин оберіг”, “Україна – це ти і я”, “На рідну землю повернусь”, “Мамо, зоре моя світанкова”. Ці події – не просто фестивалі, конкурси, концерти, це живий прояв українського духу, нашої гідності, сили і нескореності. А вишиванка – це не лише одяг, це візерунок долі, молитва матері у кольорах, голос пам’яті й заклик до єдності. У кожному хрестику – серце України. У кожній пісні – незламна душа народу. У кожному святі – наш крок до Перемоги. Такі зустрічі надихають, наповнюють теплом і вірою. У ці миті твориться історія і зберігається ідентичність. І я твердо знаю: ми були, є, і будемо!
Леся КОРОЛИК&БОЙКО, голова Міжнародної організації “Поступ жінок мироносиць у діаспорі”
який зачарував публіку своїм виконанням Гімну Єднання українців світу “Україна одна”, – піснi символу цього Фестивалю, – українською та ще й іспанською мовами у моєму поетичному перекладі. І пані Лілія, і її хор, були нагороджені дипломами “Посол Української пісні у світі”. Авторами цього шедевру є Наталія Багмут і Андрій Демиденко, народний артист України, лавреат Народної премії України імені Тараса Шевченка. Мені неймовірно приємно, що до участі в заході долучилася представниця діаспори Італії Леся Королик Бойко, голова нашої Міжнародної організації “Поступ жінок мироносиць у діаспорі”. Щиро вітаю пані Лесю з отриманням двох найвищих нагород конкурсу – дипломів “Посол української пісні у світі” – за виконання Гімну Єднання “Україна одна”, який оцінювався в окремій номінації, де змагалися 37 конкурсантів, а також за чотири прем’єри проникливих тематичних пісень на слова поета Юрія Піжука, з музикою і аранжуванням композитора Ростислава Галагана.
Ольга ЛЕДО ГАЛАНО, культурнa та громадськa діяч кa української діаспори Іспанії роями, відтворюючи їх з великим емоційним натхненням. І ми переживали всі моменти цієї комедійної вистави разом з ними. Головний герой виконав свою роль настільки природно, що і він, і інші актори отримували шквал аплодисментів протягом всього дійства. Вистава залишила позитивні враження й усвідомлення того, що театр – це глибоке мистецтво, яке здатне змінюватися й розкривати нові грані. За веселістю та безтурботністю комічної, на перший погляд, постановки чітко проглядаються важливі злободенні питання, які залишаються актуальними і сьогодні.
Марія ПОРОХ, членкиня Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та РО “Просвіта”
16 Театр · “Чи здатна людина відстояти власні переконання у світі, де моральні цінності підмінюються зручними компромісами?” · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
нував зйомки в кіно (“Кава з кардамоном”) і репетиції в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, бо вже задіяний там у новій виставі. Має талант музиканта і цікавий як драматичний актор. Марія Ковальова – наш потужний організатор. Вдало поєднує організаційні питання з творчістю. Дуже прискіплива і вимоглива до того, що вона робить і для чого. Марічка Гавриш грає у виставі на віолончелі. Якщо не помиляюся, почала вчитися грати на цьому музичному інструменті, коли була на третьому курсі. І тепер має значні успіхи. Вона також прискіплива і допитлива у роботі, україноцентрична людина. Іван Михайленко має музичну освіту, грає на скрипці. Часто використовував це в своїх роботах у моєму класі. Усі учасники вистави поєднують акторську гру і гру на музичних інструментах. Це дуже непросто. І якщо хлопці вже мали до цього музичний досвід, то у дівчат він з’явився не так давно, хоч на сцені це й непомітно. Власне матеріал досить складний. У процесі роботи над виставою акторам довелося багато чого перечитати. Взяли текст Тувіма у перекладі Миколи Лукаша. Це геніальний переклад, який проте змушував нас частенько зазирати до словників, адже ми не все знали. До речі, це нам допомогло розширити свої знання з української мови. Як такого сценографа і художника по костюмах у нас не було. Все це наша фантазія. Звісно, допоміг Театр оперети. Тут ми йшли у тому стилі, який задумували з самого початку. Ми дуже задоволені, що змогли вийти на публіку. Попри те, що були певні складнощі. Бо це Театр у фойє і тут не завжди можна було проводити репетиції, оскільки поруч велика сцена, на якій йдуть репетиції або вистави. Тож репетирували на різних майданчиках. Прем’єри вистави відбулися у квітні і травні. Чи будемо її грати далі? Побачимо з початком наступного сезону. Це студенти випускного курсу, зараз у них захист дипломів, напружений графік. Невідомо, де вони будуть далі, адже часи зараз дуже складні. Хтось продовжить навчання і вступить до магістратури, а хтось ні, буде займатися творчістю.
16 Театр · “Чи здатна людина відстояти власні переконання у світі, де моральні цінності підмінюються зручними компромісами?” · с. 16сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Анатолія ФЕДОРЦІВА
Як чинити в тій чи іншій ситуації, щоб залишатися самим собою? Життя постійно ставить нас перед вибором, пропонуючи безліч варіантів вирішення моральних і життєвих дилем. У цьому хаосі буття – чи, можливо, лише існування – дехто намагається балансувати між справедливістю і байдужістю, правдою і напівправдою, честю і безчестям, матеріальним і духовним. У сатирично-загостреній формі показано парадоксальні й водночас знайомі ситуації, в яких герої змушені робити вибір. Чи можна залишитися собою, коли навколо панує лицемірство? Чи здатна людина відстояти власні переконання у світі, де моральні цінності підмінюються зручними компромісами? “Бал в опері. Варіації” – це не лише несмішна комедія, що змушує задуматися, а й своєрідне дзеркало, в якому відображається сучасна реальність. – Ця вистава народилася з нашої зі студентами роботи на третьому курсі, – пригадала режисерка-постановниця, заслужена артистка України, доцент Національного університету театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого Тетяна Кобзар. – У мене з’явилася ідея поєднати твір Тувіма, який він писав для кабаре, з твором Григорія Чубая. Студентам ця ідея сподобалася, і почалася робота. “Бал в опері. Варіації” – це дуже відома річ. Її частенько використовують у мистецьких навчальних закладах. Це розкішний твір, я його дуже люблю. Використовую деякі уривки з твору під час роботи над технікою мовлення. Тут велике поле для творчості, багато над чим можна попрацювати. А ще це гостра сатира, і мені здається, що стилістично “Бал в опері” трішки перегукується з “Вертепом” Григорія Чубая. Єдине, що у Тувіма це антиелітарна сатира, а твір Чубая дуже драматичний. Цей експеримент робили на акторському курсі, художнім керівником якого є народний артист України Богдан Струтинський. Саме він запропонував розширити навчальну роботу і зробити виставу на сцені Театру у фойє Національної оперети України. Зазвичай роботи, які створюються у класі зі сценічної мови, якогось публічного розголосу не мають. Хіба що участь у конкурсах. І, до речі, з цією роботою ми стали лавреатами Всеукраїнського конкурсу молодих акторів імені Івана Франка минулого року. Важливо, насамперед для студентів, аби їхні творчі здобутки було видно. Тому ми безмежно вдячні Богдану Дмитровичу за можливість вийти на сцену професійного театру. Театр оперети – музичний театр, і музика у нас була з самого початку роботи над виставою. Всі четверо виконавців грали на музичних інструментах: скрипка, клавіші, баян та віолончель. І, готуючись до показу вистави у театрі, розуміли, що музична частина має бути значно ширшою. Ми створювали музику і це був цікавий процес пошуку. Загалом хочу висловити слова вдячності нашим студентам, вони неймовірно творчо працювали. Особливо хотілося б відзначити роботу студента Станіслава Іванова, який не виходив на сцену як актор. Він зазначений як асистент режисера. Станіслав навчається на акторському курсі, але цікаво працює і як режисер. Іван Довженко – людина-оркестр, переважно саме він створював цю музику. Багато чого придумували під час репетицій. Іван творчий, перспективний молодий актор. Паралельно з підготовкою нашої вистави він поєд-
На сцені Театру у фойє Національної оперети України відбулася прем’єра вистави “Бал в опері. Варіації” за творами Юліана Тувіма і Григорія Чубая. Жанр постановки визначили як несмішна комедія на одну дію.
16 Театр · “Чи здатна людина відстояти власні переконання у світі, де моральні цінності підмінюються зручними компромісами?” · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Васильчук Святослав Карпович — 1000 грн. 2. Оберишина Анна — 200 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Театр · “Чи здатна людина відстояти власні переконання у світі, де моральні цінності підмінюються зручними компромісами?” · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ