Про-читання · “Самотність завжди пробирає зсередини. І єдиним твоїм атрибутом є пам’ять. Не мислення. Не ранкові ритуали. І навіть не кава. Пам’ять”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Поет у великому лабіринті
Слово Просвіти, №23 за 2025 рік
Євген ЖУРАКОВСЬКИЙ
Хто би що не говорив, але література існує для того, аби в один момент, коли прокидаєшся зранку і не розумієш, за що взятися, бо повен розчарування, яке прийшло у снах, і перебуваєш у передчутті близького усвідомлення чогось важливого або ж близької і передчасної втрати, або ж страху, або ж – раптово! – життя починає здаватися суцільним абсурдом і замкненим колом блукань, – то ось література існує саме для такого: щоби вдарити по тобі з усією силою своєї суті і ні би старі церковні дзвони, своїм відлунням довести тебе до отетеріння і змусити відчути причетність до цього світу. Особливим у цьому роді є поезія. В такі моменти ти відчуваєш себе цілком самотнім. Незважаючи на стоси листів, на які треба відповісти, повідомлень у соцмережах, дихання коханої жінки поруч, юрбу голосів у ранкових новинах чи крики дітей, які попри небажання ідуть до школи. Самотність завжди пробирає зсередини. І єдиним твоїм атрибутом є пам’ять. Не мислення. Не ранкові ритуали. І навіть не кава. Пам’ять. Пощо тоді поезія? Вона є формою пам’яті. У філософії існує поняття “ейдосу” – об’єктивного вираження абстрактного. Ейдосом пам’яті є поезія. Про це намагається говорити Станіслав Новицький. Поет, з віршами якого я познайомився близько двох років тому і знаю точно одне: саме він лишає відбитки того стану у своїх віршах. Минає будь яку неспромогу про кидатися у сірій буденності, а робить із неї плин пам’яті. Він довго блукає у половецьких степах, ридаючи над покинутими історіями і забутою історією, які ми звикли не помічати через отруєння різноманітним інформаційним шумом, погонею за чимось і кудись, відчуттям постійного невстигання. Новицький має вдачу поета, а отже і вдачу зупинитися, коли потрібно: так зарано і запізно зупинятись рушати Станіслав боїться втратити
Ігор ШМИГІН, засновник премії Павла Штепи, голова фонду “Ми допомагаємо Україні”
Цьогоріч у партнерстві з низкою громадських організацій, серед яких благодійний фонд “Ми допомагаємо Україні”, Національна спілка письменників України, Київська організація Національної спілки журналістів України, Спілка офіцерів України, Київська Трьохсвятительська духовна семінарія Української Греко Католицької Церкви, Конфедерація журналістських організацій України та ГО “Журналістський батальйон”, засновано Міжнародну премію імені Павла Штепи – на честь видатного українського публіциста, історика й ідеолога української самостійності. Його твори залишаються надзвичайно актуальними – вони формують національну ідентичність та укріплюють дух незалежної України. Перші відзнаки премії були вручені в Канаді – рідним Павла момент. Момент, коли все навколо волею поезії заманює подивитися довкіл, здається йому вже втраченим і водночас таким, який ще не настав. У цьому суть поета: бачити протиріччя, відчувати протиріччя. Вміння прочитати те, що волею неволею існує, передати весь страх і біль, розписати на атоми відчуття власного щастя, розпороти на нитки власне кохання, аби сплести його знову, відчути запах повітря, яким дихаєш і запам’ятати посекундно падіння останнього листка пізньої осені. “Подорож до самопізнання продовжується”, – пише Станіслав Новицький в одному з віршів збірки “Лабіринти світла”. Самопізнання, однак, є невтомним шуканням самого себе, зазираючи у власну душу під мікроскопом і встигаючи при цьому помічати зовнішнє – те, яке не від тебе, але з тобою. Мені особливо важливою видається думка поета Новицького про те, що таке пекло: коли поети не вірять в Бога коли Бог не вірить в поетів світ перетворюється на пекло світ не може бути пеклом але без Бога і без поета світ обов’язково стане пеклом
Рецензія на збірку поезій Станіслава
Новицького
“Лабіринти світла”
Світ обов’язково стане пеклом без Бога і поетів. Колись мені говорили, що останні є ангелами, які підтримують світ на ногах. Це претендує на пафосність, проте як обійтися без пафосу, коли мова саме про поезію, передовсім поезію вищої проби? я не один тут багато таких як я та інших невпинних і втомлених дивних і дивовижних Станіслав Новицький сприймає крізь призму самотності цілого себе і людей навколо – цих “невпинних, втомлених, дивних, дивовижних” людей, яких так багато. Але при цьому поет не від кидає самотність, намагається “приручити” її як подругу і по радницю, як теплу софу, куди можна вкластися холодного дощового вечора і думати про вічне, гортаючи свіжу газету. Самота для Новицького стає “повітрям, небом, сонцем”. Самотність у віршах Стані слава Новицького неодмінно конкурує із пам’яттю, однак така конкуренція є взаємодоповнюю чою: пам’ять не дає впасти у зажерливе лоно самотності, самотність натомість дає змогу не зникнути пам’яті, втрапити в за буття. Ліричний герой цих віршів тримає дистанцію із забуттям і – хоч прямо не говорить про це – боїться забути щось важливе, не втримати щось суттєве, без чого не зможе далі існувати. Він маневрує у такому довгому і майже непрохідному лабіринті своїх спогадів, нагадує світові і собі про потребу пам’ятати. Він тричі закохується в одну й ту ж жінку, бачить її у снах, пише їй листи,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
