Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Духовний простір · “Настоятель і братія монастиря підтримують українців у справедливій боротьбі, вірять у те, що ми зможемо жити на власний розсуд”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Релігія й церква поза політикою?

Слово Просвіти, №23 за 2025 рік

Микола ВАСЬКІВ Ще до потрапляння на Афон ми, прочани, вже знали, що не в усіх монастирях та не всі ченці прихильно ставляться до українців – вірян ПЦУ. Проте наш гід Василь казав, що таке ставлення не виявляється надто відверто та надто гостро, переважно є латентним. Усього на Афоні 20 монастирів і 15 скитів. Щодо скитів, то інформації нам Василь не надав, а от про монастирі повідомив таке: дванадцять із них, більшою чи меншою мірою, прихильно ставляться до українців та до ПЦУ, решта вісім, теж різною мірою, вороже налаштовані до вірян помісної української церкви. Сподіваюся, що наша група була винятком із загального правила і що відверта українофобія стосовно нас не позначалася на інших групах до нас і після. Це вже пізніше зрозумів, чому перший день перебування, перша ночівля та перші вечірня й утреня в нас були в монастирі Ксенофонт. Бо його братія дуже підтримує не лише українську церкву, ай боротьбу українців проти росії за збереження власної держави, ідентичності, культури, релігії. Про це нам відверто повідомив настоятель монастиря архімандрит, геронт (старець) Олексій – поважного віку чоловік, років за сімдесят п’ять, при світлому розумі. Зранку, після трапези, коли ми вже збиралися покидати Ксенофонт, ми дізналися, що настоятель хоче зустрітися з нами, українцями, у своїй обителі. Під час зустрічі нас традиційно пригощали лукумом, кавою та… чарчиною ціпори. Геронт не називав прямо російську агресію проти України, не згадував слово “війна”, але казав, що він і братія монастиря підтримують українців у їхній справедливій боротьбі, вірять у нашу звитягу, у те, що ми зможемо жити на власний розсуд і відповідно до Божих заповідей. Такі слова не можуть не надихати. Але попереднього дня, перед вечірнею, ми пройшлися до Пантелеймонівського монастиря, лише за 1,5–2 кілометри від Ксенофонта. Не могли цього не зробити, бо монастир Святого Пантелеймона був заснований київськими русичами ще в ХІ ст. Через століття до русичів та їх спадкоємців українців усе більше додавалося рускіх (тобто чиїх підлеглих? – русичів), ще на початку ХІХ ст. українці й рускі мирно ділили келії, та з другої половини того століття пройшла тотальна русифікація монастиря. Автентичних давніх мурів Пантелеймонівської обителі вже немає, російська держава й олігархи вклали колосальні кошти в його перебудову, звично для рпц (і не дуже звично для Афону) все “по-богатому” сяє розкішшю, сусальним золотом тощо. Пройшли на територію монастиря, звично пройшли до храму, помолилися. Василь попросив кілька хвилин почекати, бо після молитов через невеликий час відкривають двері з доступом до мощей святих та чудотворних ікон. Натомість чомусь усі двері почали зачиняти. Без розмов, без пояснень. Нам дали зрозуміти, що українців – вірян ПЦУ – тут не хочуть бачити, тим паче – допускати до святинь. Нас ніхто ні про що не питав, до якої ж ми конфесії належимо: мабуть, здогадалися за символікою на спині військового капелана. Так ми відчули на своїй шкурі, що таке латентна неприхильність до українців в окремих монастирях Афону. “Онуфрій? Ні? Епіфаній? Ти і Епіфаній – розкольники!” А вже наступного дня, після прийому в геронта Олексія, ми несподівано отримали відверту, агресивну ворожість, яка аж ніяк не узгоджується з християнським людинолюбством. На другий день нашого перебування на Афоні ми повинні були пішки пройти від монастиря Святого Діонісія через монастир Святого Павла до скиту Святої Анни. Загальна відстань становила понад 11 кілометрів, із них було до двох кілометрів битого ґрунтового шляху, решта ж – доволі круті та складні гірські стежки, де легко можна скрутити собі ноги поміж нагромаджень каміння. Мабуть, єдиною винагородою були дивовижні краєвиди, які відкривалися зверху на обривисті схили та блакитне-блакитне море, яке вдалині зливалося з небом. Перша третина дороги видалася найскладнішою: підйоми-спуски – доволі круті (хто ходив гірськими стежками, той знає, що круті спуски часто даються не легше, ніж підйоми), часто доводилося робити довгі кроки, аби примістити ногу на більш-менш рівну поверхню, ще й гід задавав попереду високий темп. Можливо, він хизувався своєю чудовою спортивною формою (хвалився періодично довгими переходами в горах і 10-кілометровими забігами). Хоча під кінець переходу, коли вже були поруч зі скитом Святої Анни, навіть закралася думка, що він поставив собі за завдання якомога більше ухайдокати нас (саме не знесилити, а таки ухайдокати). Потім він переконував: перехід справді важкий, виснажливий, зате ви змогли відчути, що таке справжня проща. Після отієї першої третини шляху був короткий перепочинок, під час якого з’ясувалося, що один із нас, переживши два місяці тому інсульт, зараз досить зле почувається. А до монастиря Святого Павла ще треба пройти пологим підйомом більше кілометра, хай і битою дорогою, але частково під палючим сонячним промінням. Як бути? Насправді над цією проблемою ніхто не задумувався. Підвівся гід, а за ним і всі решта та сміливо попрямували вперед. Не озираючись на хворого, не зупиняючись, аби дочекатися його після певних проміжків дороги. Досить швидко вони зникли за крутими поворотами дороги. Залишився з хворим я й Василь Семенюк, який після поранення в голову на війні сам важко йшов, тягнучи ногу та майже не володіючи однією рукою. З гіркотою подумав: своїх не кидаємо! Особливо якщо врахувати, що там попереду завзято чимчикували один із колишніх воїнів та священник. Та найбільше мене вразив гід. Так, можна мати прекрасну фізичну форму, хизуватися нею, вражати нею погано тренованих прочан, твердити, а що було би з вами, якби ви захотіли піднятися на Афон, що часто роблять інші прочани. Однак завжди думав, що основне завдання гіда – це зберегти життя і здоров’я прочан, туристів, відпочивальників та ін., навіть якщо для цього довелось би докорінно поламати заплановану програму. Склалося враження, що наш гід, доктор богослов’я, по-філософськи самоусунувся від порятунку хворого. Може, керувався переконанням, що буде так, як Бог дасть? Зрештою, ми таки дійшли до монастирської брами, переконуючи Василя, що хворого треба залишити в монастирі, а він знехотя пробував уладнати ситуацію: то, мовляв, зараз ченці відпочивають, то десь нема старшого поміж них. Нарешті хтось до нас таки вийшов. Принесли лукум, воду. Кави й ціпори не було. Подумали: можливо, тут заведене таке скупе вгощення прочан. Та головне, що нашому хворому надали прихисток. Який згодом виявився для нього не дуже солодким. Наступного дня він нам розказував, що негаразди почалися вже в мізерній кімнатці, попри яку постійно заходили-виходили з галасом до загальної вітальні чи-то гості-прочани, чи то ченці. Ще гірше – під час трапези. Якийсь чернець дуже активно жестикулював до хворого через столи, мовляв, іди, іди звідси. Коли прочанин підійшов після трапези до цього “активного” ченця розпитати, що означали ці його жести, той чистим “рускім язиком” відповів: “Ладно, потом поговорим!” Уже пізніше ще один російськомовний чернець розпитував: “Онуфрий?” “Ні. Епіфаній”. “Епифаний – раскольник. И ты – раскольник!”. “Найвеселіше” було зранку. Після утрені наш прочанин, як і решта, традиційно ставу чергу до причастя. Та тут його перепиняє отой чернець-жестикулятор і повідомляє: “Игумен монастыря не дает тебе благословения для причастия. И вообще раскольникам не место в нашем монастыре”. От тобі й позірна толерантність у монастирях на Афоні! Після цього хворий уже не залишався в монастирі, не дочекався автобуса, який звозить ченців та відвідувачів до причалу, і почвалав туди пішки. Добре, що вниз іти пологою дорогою було зовсім не важко. Під тиском запитань гід визнав, що така поведінка ченців (очевидно, росіян або й греків, бо російськомовні українці значно краще орієнтуються в ситуації в Україні) є аномальною, кричущою. Настоятель монастиря Святого Павла вже дуже похилого віку, тому він, можливо, й не знає, що не дає дозволу українському прочанинові причаститися в його обителі, або ж йому подали цю історію у вельми викривленому світлі. Так, бажано би про це повідомити вищі інстанції в афонській ієрархії. Але чи щось це дасть? Склалося враження, що гід, який протягом довгих років навчався коштом Київського патріархату, а згодом – ПЦУ, не мав наміру якимось чином псувати собі стосунки з будь-ким із постійних мешканців Афону. “Треба всюди, добрі люди, приятеля мати!” Чи дійшла інформація про такий відвертий підступ проти ПЦУ під час паломництва до організаторів поїздки, до духовного керівництва афонських монастирів – невідомо. “Пилом і потом вкритий, ітиме зі мною Бог” Микола Бажану “Чотирьох оповіданнях про надію”, варіаціях на “Історії про Бога” Р.-М. Рільке, змушений був замінити “Бога” на радянсько-атеїстичну “надію”. Та кожне “оповідання” завершується зверненням до сакрального. Перед героями варіацій постають персонажі, з’яви, які набувають високу символічну наснаженість, сприймаються втіленнями бога. Наприклад, кобзар, який співає голодним селянам “Пісню про Правду”, підтримуючи їх духовно. Господар скаже про нього: “Оце й приходив Бог”. Богом уявляється німцеві концтабірний в’язень, який не мститься йому, а п’є з його рук воду на знак примирення (“Це приходив Бог”). Асоціюється з Христом для бідної жінки простий робітник із каменоломні, який зовні так подібний на Ісуса. Це про нього в останньому рядку твору написаний рядок, винесений в заголовок. Під час різних прощ мені Крутосхили афонських стежок до скиту Святої Анни майже завжди траплялися ті, кого я не наважуся назвати втіленням Бога, але його посланцями, ангелами-охоронцями – таки точно. Блаженна дівчина, яка абсолютно не переймалася матеріальним і наївно питала, “чому такі дорогі паломництва до Люрду й Фатіми, чому взагалі паломники повинні платити гроші”, яку зустрів на автовокзалі в Жовкві та з якою постійно перетинався протягом двох днів у Крехівському монастирі. Американка, яка допомогла ліками та підтримкою в дорозі до Сантьяґо-де-Компотели, коли здавалося, що підошви натер до кривавих мозолів так, що завтра й кроку не зроблю. Таким Божим посланником на Афоні сприймався Василь Семенюк із Косівщини. “Потом і пилом вкритий, ішов зі мною Бог…” Уже йшлося про поранення Василя, про те, що важка контузія не дає йому вільно оперувати ногою та рукою. Працьовитий і кмітливий, до широкомасштабного російського вторгнення він заробляв тим, що керував зведенням дахів, та й сам докладався добряче до будівництва, а не лиш керував. Мабуть, був дуже вправний, бо в якийсь момент потрапив і на Афон зводити дахи монастирських будівель. Тепер із нами він знову приїхав сюди (Паломницький центр ПЦУ профінансував його поїздку), у цей рай на землі, як він його називає. Войовничий у всьому, що стосувалося захисту України, всього українського від російських зазіхань, він, невеликий, аби не сказати – мізерний, був надзвичайно добрим, поблажливим до наших дрібних прогрішень. Він прагнув допомогти, чим міг, нашому хворому, а допомогти, крім Зустріч із настоятелем монастиря Ксенофонт геронтом Олексієм

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин