Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Не забувати нікого і ніщо. Ні великих, ні малих. Усе і всі є історією”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Прожити своє

Слово Просвіти, №23 за 2025 рік

Ігор ЗОЦ Через три роки по відходу в засвіти Івана Михайловича Дзюби його дружина Марта Володимирівна презентувала свою книгу спогадів “Прожите і пережите”. Це головно історія життя героїні, де розділ “Спогади дитинства” займає чільне місце. Авторка зворушливо пише про свою родину з містечка Комарно. Як зазначається в анонсі, саме там маленька Марта Ленець виховувалася бабцею і дідом, бо її маму з сестрою засудили на вислання в Сибір, а тато через зв’язки з оунівцями змушений був емігрувати. Вступивши на фізичний факультет Львівського університету і переїхавши до Львова, вона познайомилася з Іриною Вільде, а через неї – і з “київською трійцею”: Вінграновським, Драчем, Дзюбою. Майбутній чоловік з’являється з другої половини книги у главі “Знайомство з Іваном” і далі вже всі випробування долі подружжя Дзюбів переживали разом – про це й пише пані Марта в своїй другій книзі. А перша, нагадаю, була в співавторстві з Іваном Михайловичем: “Сергій Параджанов. Більший за легенду” (Київ. “Дух і літера”, 2021) і слова з передмови до цієї книги Сергія Тримбача видалися мені пророчими і символічними: “Книга Івана і Марти є прикладом і закликом для кожного: давайте не забувати, нікого і ніщо. Ні великих, ні малих. Усе і всі є історією”. І ось за останні чотири роки, що вмістили в собі величезні українські втрати і відхід самого Івана Дзюби за лічені години до вторгнення російської орди, з’являється книга Марти Дзюби, а презентацію модерує той самий Сергій Тримбач. Гадаю, доречно буде навести його блог у Фейсбуці по гарячих слідах непересічної події: “Учорашня презентація книжки Марти Дзюби “Прожите і пережите” (“Дух і літера”, 2025) в Будинку кіно перевершила мої сподівання, На зустріч з авторкою прийшло біля двохсот людей, у залі ясніли відомі, усьому гуманітарному світові, люди, гурт Schmalgauzen, який виконав кілька пісень на вірші Миколи Вінграновського, викликав захват зібрання (це був ще й жест поваги сучасної молоді до покоління Шістдесятників!), як і виступи керівника видавництва “Дух і літера” Леоніда Фінберга, академіків Миколи Жулинського і Сергія Комісаренка, кінокритика, головної редакторки журналу “Кіно. Театр” Лариси Брюховецької, дочки Марти та Івана Дзюбів Олени. А далі подивились фільм “Іван і Марта” Сергія Буковського, з коментарями автора… Головний герой книги пані Марти — її чоловік, легендарний Іван Дзюба (1931 2022). Коли вони познайомились, а було це у Львові 1962р. – Іванові минав 31 рік, а їй – 19. “Підстаркуватий”, за тодішніми мірками, парубок, того ж дня з’явився до Мартиної матінки і попросив у неї руку і серце її дочки. Відповідь була простою і лаконічною: повторите цю пропозицію через рік, тоді по бачимо… У підсумку ця справді дивовижна подружня пара про жила шість десятків літ, Іван Михайлович сягнув 90 літньої точки. Я не міг не поставити пані Марті запитання: “Ви виходили заміж за людину із серйозним захворюванням на туберкульоз, чи могли ви уявити собі, що він проживе стільки літ? І чи не боялись тієї хвороби?” Відповідь була такою: “Про туберкульоз не думала, я любила Івана, ото і все…”. Одначе моє запитання покликало Марту Володимирівну до мікрофона ще раз – аби назва ти деяких лікарів, починаючи з Миколи Амосова, які рятували Івана Михайловича. А він – яких тільки хвороб не зазнав, з онкологією включно… І все’дно – 90 років! Лікарі лікарями, честь їм і хвала, одначе ж головний чинник довголіття у даному випадку для мене є очевидним – дружина, Марта Дзюба. Це її невсипущими клопотами, це її ворожбитством (ні, вона не ворожка, просто в самому її єстві є берегинська енергетика) і пояснюється довголіття Івана Дзюби. Марта Володимирівна сказала, опріч того: “Колись Олена Фінберг, лікарка, сказала мені: Іван запрограмований надовго”. Так і сталось. По закінченні вечора я підійшов до Олени Фінберг і запитав, як то їй вдалося узріти ту многолітність? Відповідь: “Та я просто побачила Марту і зрозуміла: з такою дружиною він житиме довго!”. Спасибі, дорога Марто Володимирівно, за книгу (де є розділ, котрий зветься “Іван і “залізне” здоров’я”), за високий труд усього життя.” Під час презентації, а потім прочитання самої книги ловив себе на думці: яку ж все таки титанічну справу зробила Марта Володимирівна, випустивши в широкий світ ці спогади. Запам’ятовуються особисті враження та емоції авторки, яка, приміром, не перейшла на російську в кабінеті всесильного тоді глави кдб урср у той час, як Іван Дзюба був під арештом, тісно переплітаються з документами репресивних органів радянської влади. Ще більш важливі зібрані в книзі спогади людей, безпосередньо дотичних до драматичних по дій. Наприклад, у розділ, де йдеться про суд над вченим літературознавцем у березні 1973 року, Марта Дзюба долучила коментар відомого тоді київського письменника фронтовика Віктора Некрасова, зазначивши, що краще за нього і не скажеш. У книзі ці рядки Віктора Некрасова російською, але в моєму перекладі вони так само переконливі: “На превеликий жаль, мені не вдалося потрапити на судовий процес Дзюби... Але що там відбувалося, я знаю. Навіть вороги Дзюби – а для них місце знайшлося – змушені були визнати, що поводив він себе з такою гідністю, говорив так переконливо, що здавалося суд ось ось звільнить його з під вар ти і проведе оплесками. Цього не сталося... Цікаво, що жоден із свідків, – а вони прокуратурою відібрані були більш ніж суворо, – не зважився сказати про підсудного жодного поганого слова... Ні один з них не назвав його ні націоналістом, ні наклепником, ні тим більше антирадянщиком чи ворогом”. Радянський суд, як відомо, присудив письменнику 5 років ув’язнення, але вже восени того ж 1973 року його помилували. “6 листопада Іван повернувся додому. Для всієї нашої родини і справжніх Іванових друзів це був радісний день”, – написала пані Марта. Не оминула вона і такого делікатного питання, як стосунки з тими, кого вважала близькими Івановими друзями. За її слова ми, після арешту всіх тих людей ніби вітром знесло. “Найбільш “переляканими” були письменники. Деякі з них найбільше осуджували Івана. “Злякалися” і близькі друзі – Драч, Коротич, Вінграновський. Правда, тут слова “злякані”, “перелякані”, мабуть, недоречні. Вони — талановиті і такі різні, на певно, кожний по своєму вибрав свій шлях у житті. Знали, що є в полі зору КГБ, і не хотіли ближчого знайомства з ним”, – пише М. Дзюба (с. 326). На мою думку, не лише людям, які сформувалися і працювали в радянські часи, а й нинішньому молодому поколінню важливо прочитати книгу, що передає дух тієї страшної для вільнолюбної людини епохи. Так Марта Дзюба нагадує, що після помилування її чоловік вісім років працює на Київському авіазаводі в багатотиражці “Прапор змагання” і залишає робити висновок читачеві: як має почуватися непересічна особистість, позбавлена можливості займатися улюбленою справою. Авторка коротко ділиться враженням од прочитання кримінальної справи свого чоловіка – 18 томів (!) і сподівається, що колись її буде надруковано. Водночас, авторка не приховує деяких епізодів з життя свого чоловіка, які, можливо, когось і здивують. Так, у розділі “Ми ви йшли з неоднакових світів” Марта Володимирівна пригадує, що в період свого студентства Іван тягнувся до активної громадської діяльності і наводить лист другокурсника Донецького педінституту Івана Дзюби до ЦК комсомолу з проханням направити його як комсомольця для участі в “великій будові комунізму – в роботах зі спорудження Каховської ГЕС і Південноукраїнського каналу...” Лист російською, Іван Дзюба з Мушкою в Рудиках, 2020 рік Марта Дзюба

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин