Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “У маленькому селі Косівщина, що під Сумами, залишається до сьогодні частина душі великої української поетеси”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

На поклін до Лесі Українки Косівщинському народному музею Лесі Українки – 55 років

Слово Просвіти, №23 за 2026 рік

Людмила РОМЕН, член НСПУ, просвітянка На теренах Сумщини у Косівщині гідно увічнене ім’я славетної поетеси Лесі Українки не лише як класика, що збагатила українську літературу і здобула світове визнання, а й людини, доля якої переплелася з цим краєм. Пломенисте слово, вогонь пісень мужньої доньки України, чиє ім’я прибрала собі Леся Українка, вплелися у веселий травневий сонцеграй, сповнили своїм духом одну з кращих околиць Сум – селище Косівщина. Тут ім’я Лесі Українки звучить у кожного на вустах, адже перша вулиця села названа її ім’ям. Окрасою села є велика загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів, яка носить ім’я поетеси. За школою шумлять зеленим листом та палахкотять травневими свічками каштани – це Лесин парк – улюблене місце відпочинку жителів села. У центрі парку у 1987 році встановлено пам’ятник великій доньці України – співачці Досвітніх Вогнів – Лесі Українці (скульптор Я. Д. Красножон). До пам’ятника веде каштанова алея. Попри щоденні тривалі тривоги та вибухи, просвітяни Сум цього року прибули на поклін у Косівщину до Лесі Українки. Найстаріша патріотична організація “Просвіта” імені Тараса Шевченка завжди стояла і стоїть на пульсі історичних дат постатей, які є знаковими маяками у боротьбі народу за свою незалежність, ідентифікацію, гідність і свободу. Промовчати, оминути дві ювілейні дати, пов’язані зі 155-ю річницею поетеси Лесі Українки та 55-річчям створення музею, означало б, що ми перестрашені. Але Суми і сум’яни – нескорені! Ми – вільні, і гідно з вірою у Перемогу, у могуть ЗСУ дивимось у завтрашній день! Леся Українка – жінка мужнього, сильного духу, незламна у своїх прагненнях жити, творити задля свого народу, тому є прикладом і натхненницею, як бути вищою всіх драматичних обставин життя і подій! Біля пам’ятника – короткий виступ Людмили Ромен, з ініціативи якої і за чиєю попередньою домовленістю з адміністрацією школи, врахувавши питання безпеки, хтось вперше, а хтось вкотре, приїхали в Косівщину з букетиками квітів. Цю ідею підтримали просвітяни та творча інтелігенція. Спільне фото. У шумі листя каштанів вчувався голос Лесі: “Стояла я і слухала весну…”. І ми постояли, послухали. Слава Богу, не чути було сигналів тривоги. Погомоніли про колишні травневі урочистості: до війни тут щовесни вирувало мистецьке Лесине свято “Весняні співи”. Цими стежками ходила дівчина Лариса Косач. На порозі школи нас гостинно зустріла директорка Оксана Борисівна Іванова і провела до музею, де чекали дівчатка-старшокласниці – екскурсоводи. Вони цікаво і змістовно розповіли нам про родину і дитячі роки Лесі, про її творчість і перебування тут на лікуванні. Виступила і я – прочитала вірша, присвяченого Лесі. Це для мене особливі хвилювання і піднесення. Повідомила присутнім про обласний конкурс ронделя до 155-річчя Лесі Українки, який провела обласна організація Асоціації поетів-ронделістів України, яку я очолюю, і озвучила вірші переможців – Андрія Кубаха та Богдани Гусак. Це гармонійно доповнило наші враження і викликало позитивні емоції. Журналіст, мистецтвознавець, енциклопедист Пилип Кислиця приїхав із подарунками – привіз музею свої статті і напрацювання, присвячені Лесі. Доповнив і уточнив деякі факти Олександр Кисельов – краєзнавець і директор Народного музею етнографії у цій же школі. Із теплим і вдячним словом виступив А. Пузина. Ганна Петренко – наша літописець просвітянських подій, теж додала кілька штрихів до інформації про творчість видатної поетеси. Вітрини експозицій багато про що повідали. Ми залишили вдячний відгук за екскурсію, за таку величезну роботу по збереженню пам’яті про видатну українку. Про музей і передумови його створення. Саме сюди, у Косівщину, 137 років тому, у травні далекого 1889 року, вісімнадцятирічну тяжко хвору на туберкульоз кісток Лесю привезла мати поетеси Олена Пчілка на лікування до народної цілительки Парасковії Назарівни Богуш (1826–1907). Її вміння лікувати людей було відоме не лише в країні, але і поза її межами. Вона користувалася широкою популярністю, і, за свідченням письменниці, мала офіційний дозвіл на лікування певних хвороб гарячими грязевими ваннами. Залишилися спогади самої Лесі в листах, де вона пише, що “лікування в Косівщині схоже на лікування в Криму, тільки в Криму ванни гріються на сонці, а в баби Параски за сонце править піч”. Витримувати процедури народної лікарки було нелегко. Була неймовірна спека. Довго витримувати її було неможливо. Треба мати душевну стійкість. Баба Параска до пацієнтів ставилась суворо. Пізніше Леся згадувала про Парасковію Назарівну, “яка вона була поважна, шанована, сувора та строга по відношенню до хворих, і як вони боялися її та слухалися”, що народна цілителька не брала ні з кого ні копійки, а платили їй – хто чим міг. Цілий місяць провела на лікуванні Леся Українка у П. Н. Богуш. Наслідки лікування були дуже вдалі – поетеса перший разу житті помітно поправилась, та й з ногою їй стало краще, вона вже сама могла одягати панчохи та черевики, чого не могла робити раніше. Щирі враження Лесі Українки від перебування на хуторі Косівщина у Параски Богуш, від весняної слобожанської природи, від побаченого селянського життя та побуту знайшли відображення в нарисі “Весняні співи”, написаному 1 грудня 1889 року вже на Волині. На сайті Сумського історичного порталу є стаття Сергія П’ятаченка “Етнографічні і фольклорно-літературні аспекти перебування Лесі Українки на хуторі Косівщина” (2018), яка ширше розкриває цю подію. У рік 95-річчя Лесі Українки сумський краєзнавець Геннадій Петров відвідав Косівщину. Ось що він писав: “Те, що вдалося побачити, перевершило всі сподівання. В селі ще й досі збереглася хата народної лікарки Параски Богуш, до якої в 1889 році приїздила на лікування поетеса. Хата від років похилилася на бік і стоїть, як мовчазний свідок тих численних відвідин, які знало село в другій половині минулого сторіччя. Збереглася і вулиця, якою ходила наша Леся. Було тоді в селі всього 15 дворів. Власне, це був хутір з однією-однісінькою вуличкою. Тепер Косівщина велике село… Виявилось, що живий один дідусь, який на власні очі бачив Лесю Українку. Це колгоспний сторож Яків Євдокимович Богуш. Коли приїздила поетеса, мав він 9 років. За довгий вік чимало спливло подій. Тільки дідусь досі добре пам’ятає, що хвора дівчина, яка ходила по селу з паличкою, відразу привернула загальну увагу. Вона була худорлява, просто зодягнена. І що найбільше вражало: була начебто з багатої сім’ї, а розмовляла українською мовою, розпитувала селян про їх життя. Серед всіх, хто приїздив лікуватись здалеку, таких не траплялось ні раніше, ні пізніше”*. Втішаючись баченим і почутим, спало на думку: “А чому б не присвоїти імені поетеси школі? Чому б не встановити меморіальної дошки? І хіба б не прикрасив село бюст поетеси?..”** Його думки матеріалізувалися через 5 років. Лариса Петрівна Косач. Косач і Косівщина. Бачимо спільнокореневе. Чи не тому так прийшлася до помочі енергетика Косівщинської землі, її лікарських трав, весняного чистого повітря, сонечка, доброго душевного слова цілительки. 55 років тому, саме в день 100- го ювілею Поетеси, 1971 року був започаткований музей Лесі Українки в місцевій школі, яка носить її ім’я. У листопаді 2004 року музею присвоєно звання “Народний”. Він увійшов у четвірку кращих музеїв України. Багато для музею зробила його перша директорка і засновниця Галина Петрівна Лебідь. А опісля продовжила її неоціненну справу учителька української мови Ніна Михайлівна Тищенко, ана той час директорка Косівщинської ЗОШ. Вона була ду-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин