Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №23 за 2026 рік

16 с. · 37 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

На головній сцені “Книжкового Арсеналу” – “Нариси з історії Київської “Просвіти””

30 травня 2026 року, в день 150-х роковин підписання емського указу про заборону української мови, на головній сцені головного книжкового форуму України тріумфувала Київська “Просвіта”, відзначаючи своє 120-ліття. Євген БУКЕТ Ця подія неймовірно символічна! Через 150 років після тотальної заборони на території України української пісні, української книги, українського слова – серед тисяч назв українських книжок звучить українська пісня, йде жвава дискусія про організацію, яка першою в майбутній столиці Української незалежної держави Києві заявила про право українців говорити рідною мовою! Отже, на головній сцені XIV “Книжкового Арсеналу” презентували друге видання “Нарисів з історії Київської “Просвіти””, що вийшло друком з нагоди 120-річчя організації. Ігор Стамбол (біограф Бориса Грінченка і модератор події), Євген Букет (автор книги й очільник Київської обласної “Просвіти”) та Кирило Стеценко (голова Київської міської “Просвіти”) зачарували присутніх глибокою дискусією, побудованою на історичних паралелях між минулим і сьогоденням організації №1 в місті Києві. Яскравим доповненням дискусії стали виступи випускників НМАУ Юліанії Канонік (народний спів), Нікіти Наумова (баритон), Валерії Товстої (сопрано), Олексія Слюсара (баритон) та Варвари Завидович (концертмейстер), які виконали шедеври української вокальної класики. Модератор дискусії, історик Ігор Стамбол констатував, що в українському суспільстві досі існує недостатнє розуміння значення “Просвіти”. За його словами, втрата пам’яті про такі явища не дозволяє повною мірою зрозуміти, як українське суспільство прийшло до ключових історичних подій, зокрема до Української революції 1917 року. Він звернув увагу на те, що творцями “Просвіти” були переважно представники творчої інтелігенції — письменники, митці, науковці, культурні діячі. Саме тому досвід організації спростовує поширене твердження про те, що культура і мистецтво можуть існувати поза суспільними та політичними процесами. “Просвіта” стала платформою, яка поєднала інтелектуальні еліти з широкими верствами населення. Саме через цю взаємодію українські національні ідеї виходили за межі вузького кола інтелігенції та ставали надбанням суспільства. На думку Ігоря Стамбола, без такого інструменту українцям було б значно складніше вести боротьбу за власну державність на початку ХХ століття. “Просвіта” народилася в умовах бездержавності українців, які були розділені між двома імперіями — Російською та Австро-Угорською. Першу “Просвіту” було створено у Львові в 1868 році, коли після “Весни народів” в Австро-Угорській імперії з’явилися ширші можливості для громадської активності. На підросійських українських землях такі організації стали можливими лише після революційних подій 1905 року, коли царська влада була змушена частково послабити обмеження щодо свободи слова та зібрань. Скориставшись цією нагодою (фактично найпершою в Російській імперії), українська інтелігенція почала створювати товариства “Просвіта” в губернських центрах. Київська організація згодом стала однією з найвпливовіших, адже столиця залишалася важливим духовним та інтелектуальним центром українського життя. Члени Київської “Просвіти” були в Лондоні та Львові, в Аргентині та Сибіру, не лише в Києві та Київській губернії. Вони регулярно сплачували внески, отримували літературу, яку видавала “Просвіта”. Інтелектуальне середовище навколо “Просвіти” почало будувати українську протодержавність. Через свої артистичну, театральну, видавничу, бібліотечну, лекційну, музейну комісії “Просвіта” фактично заміняла собою українську державу. І, звісно, абсолютно логічний з того був наслідок, що в часи визвольних змагань дуже багато активних просвітян посіли чільні посади в українському уряді і парламенті, стали зі зброєю на захист Української Народної Республіки. З-поміж великого масиву історичних матеріалів, у книзі опубліковано повний реєстр членів Київської “Просвіти” у 1906—1910 рр., а також список “Просвіт”, що діяли в УНР та Українській державі в 1917—1918 роках. Продовження на стор. 2 МИКОЛА ШОТ ПЕРЕДПЛАТА—2026 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на друге півріччя 2026 рік (стор. 41). Вартість є такою: 1 міс. — 71 грн. 3 міс. — 213 грн. 6 міс. — 426 грн. Будьмо, друзі, разом!
“Просвіта” сьогодні · “Слово Просвіти” – на “нулі” в захисті національних цінностей України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

З газетою не розлучайтесь!

чай викликають відгуки. Ось, наприклад, на статтю пана Філіпчука під назвою “Тим, хто живе з Трійцею в душі – Богом, Україною й Шевченком” (“СП” №20) Наталія Павлик з Київщини відреагувала так: “Вам добросердечно дякую за публікацію, за те, що опікуєтеся доброю справою. Я зовсім не знаю цього доброго чоловіка, але його за таку любов до Т. Шевченка готова обійняти! Передайте мій уклін пану Георгію, великодушність якого допомагає прямувати “Кобзарю Переяславському” у духовні світи...” Чимало вдячних слів читачі адресують шеф-редактору “СП” Павлу Мовчану, голові редколегії Любові Голоті, літературній редакторці, журналістці Галині Дацюк, нашим шановним авторам Миколі Тимошику, Євгену Букету, Ользі Ходацькій, Олені Бондаренко, Володимиру Антофійчуку, Миколі Кульчинському, Леоніду Мужуку, Марії Порох, Василеві Лизанчуку, Юрію Коваліву, Дмитру Чистяку, Юрію Мосенкісу, Едуарду Овчаренку, Валерію Франчуку, Станіславу Новицькому, Ларисі Мороз, Володимиру Мельниченку, Віталію Міхалевському, Зої Ружин, Ганні Столяровій, Олегу Пустовгару, Володимиру Вакуленку, Олексі Різниківу, Ярославі Різниковій, Костянтину Сушку, Сергію Присухіну, Олегу Максименку, Євгену Пашковському, Дмитру Чоботу та багатьом іншим. Редакції додають сил такі рядки, які надіслав із щодня обстрілюваного рашистами Слов’янська відомий краєзнавець, просвітянин і давній передплат- “Слово Просвіти” над Південним Бугом. Фото Наталії Столяр ник “СП” Валерій Романько: “Для мене ці поняття невіддільні: є Україна – буде “Слово Просвіти”, не буде “СП” – тоді вже не буде й України як держави. Тож тримаймося!”. Принагідно подякуємо всім, хто не розлучається з газетою не тільки в Слов’янську та Краматорську, а й у прифронтових районах Сумщини, Січеславщини, Слобожанщини, Херсонщини, Сіверщини. Не всі матеріали, які надходять до редакції, – з’являються на шпальтах газети, але ми вдячні за дописи, прискіпливу увагу до змісту публікацій, які, наприклад, отримуємо від Галини Кравченко з Дніпра та інших друзів газети. Нам дуже приємно отримувати авторські книжки, які поповнюють просвітянську книгозбірню або спрямовуються до бібліотек у подарунок. Так, цими днями свою книгу “Пуповина предків” надіслав народний депутат України першого скликання Андрій Бондарчук, надписавши, що “Слово Просвіти” – на “нулі” в захисті національних цінностей України. Дякуємо, пане Андрію, і зацитуємо рядки з вашого вірша “Передбачення”: “Ще світ побачить історичне диво: Парад непереможних ЗСУ З покорою приймає Красна площа.” Зазвичай ми друкуємо імена жертводавців на останній шпальті, а оскільки ця своєрідна дошка подяки постійно поповнюється, добре слово ніколи не зайве. Відтак, уклін за підтримку: Олексію Черняхівському, Ганні Столяровій, Юрію Мосенкісу, Марії Швед, Володимиру Корнійчуку, Ларисі Мороз, Борису Дурбаку, Юрію Мартиновському, Юрію Гораку, Надії Наумовій. Не залишають нас без підтримки словом і ділом наші американські друзі – Віра Боднарук і Товариство української мови, дякуємо! Дуже сподіваємося, що нас не залишить і головний інвестор “СП” – передплатники! Тому просимо до 25 червня завітати на відділення “Укрпошти” і зробити передплату до кінця року. “СП” є в Каталозі медіа України II півріччя 2026 на сторінці 41. Вартість 426 грн. + 20 грн. за оформлення передплати. Шануймося і будьмо разом, друзі! міхнувся, не чекав, що його нагорода знайде серед однокласників на уроці. Олексій Шевченко урочисто вручив диплом переможця і книги в подарунок від Товариства. А я подякувала за піклування про молодих талантів Наталі Роговій і вручила їй подяку від ВУТ “Просвіта” за підписом голови Павла Мовчана. Далі пройшов урок патріотичного виховання, де я представила альманах “Слобожанщина” до 40-річчя обласної організації НСПУ, продемонструвала, як словами на одну літеру можна писати не лише прозу, а й вірші, що не кожна мова на це здатна. Діти зацікавлено слухали. На перерві дітям дозволили на кілька хвилин вийти на подвір’я, щоб зробити спільне фото. Ілля гордий тим, що українець, а ми – горді з того, що така талановита молода людина живе серед нас у нашому місті Суми! Уточнення У ч. 20 (21—27 травня 2026 р.) “СП” у статті З. Ружин “У Каневі сонцем Тарас над Горою…” 19-й рядок у 4-й колонці треба читати так: “архітектор Ганна Алієв”.
“Просвіта” сьогодні · “Слово Просвіти” – на “нулі” в захисті національних цінностей України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «На головній сцені “Книжкового Арсеналу” – “Нариси з історії Київської “Просвіти””», с. 1

На головній сцені “Книжкового Арсеналу” – “Нариси з історії Київської “Просвіти””

Закінчення. Поч. на стор. 1 “Щоб кожний діяч на нашій словесній ниві – зостався таким близьким до душі народньої, як був Т. Шевченко” — Ольга Петрівна Косач-Драгоманова. Згадані слова добре накладаються на дух того об’єднання, яке неодмінно мало народитися на тлі суспільних подій. До слова, родина Косачів чимало доклалась до діяльності “Просвіти”, з-поміж членів: Лариса Петрівна Косач-Квітка, Косач Ольга Петрівна (мати) та Косач-Кривенюк Ольга Петрівна (дочка). – Гроно імен у київській “Просвіті” вражає – Симон Петлюра, Олександр Лотоцький, Софія Русова, Володимир Винниченко, Борис Грінченко... Автор книги оприлюднив цілу низку документів “Просвіти”. Серед них є матеріали як про Київщину, так і про інші регіони. Наприклад, я знайшов перелік “Просвіт” у Криму в 1917 році, – розповів кандидат історичних наук Андрій Іванець. – Бути просвітянином сьогодні — це бути не тільки елітою нації і аристократією, якими були ті люди, а ще бути активними, спроможними в житті. От говорять про нові тенденції – інтернет, штучний інтелект. Мовляв, навіщо “Просвіта”? Людина відрізняється від робота тим, що вона не тільки накопичує якусь інформацію і її використовує, а в щось вірить. Людина має цінності. Вона розрізняє добро і зло. Людина сама себе програмує. Так от нам, як національній спільноті українців, дуже важливо не блукати в харчах добра і зла, а розуміти наші спільні для всіх українців цінності, які ми готові захищати, – зазначив Кирило Стеценко. Інтелектуальна містерія з нагоди 120-річчя Київської “Просвіти” на головній сцені “Книжкового Арсеналу” засвідчила, що батьки-засновники товариства все-таки змінили цей світ! Український світ переміг русскій мір, попри те, що в Києві досі лунають зойки русскоміровцев за їхніми пам’ятниками… – Друге видання книжки “Нариси з історії Київської “Просвіти”” авторства Євгена Букета сталося предметно та творчо, – поділився враженнями учасник події Олександр Ляшенко. – Поміж історичною дискусією, твореною Ігорем Стамболом, звучали романси Миколи Лисенка у виконанні студентства та твори для скрипки у виконанні Кирила Стеценка. Зрештою, видання про тих видатних українських діячів, від кого ми й зараз пізнаємо своє. Відтак помножуймо ті їх надії, будьмо охочими до світлих ідей та принципів “Просвіти”. Євген БУКЕТ Ігор ЗОЦ, головний редактор “СП” На межі першого і другого півріч редакція завжди звертається до читачів з деякими міркуваннями – відтак не порушуємо традицію. По-перше, дякуємо, що були з нами і пережили важку зиму, коли вимерзло наше приміщення на Хрещатику, але газета надходила за графіком. Не було жодної скарги на те, що число “СП” не надійшло до передплатників! По-друге, ми втішені, що переважна більшість матеріалів, які ви надсилаєте, були надруковані, а стовідсоткового влучання на шпальти просто не буває, ніде. По-третє, завдяки активності наших громадських кореспондентів маємо картину діяльності “Просвіти”, яка вражає. Київська “Просвіта”, Чернівецька, Івано-Франківська, Рівненська, Хмельницька, Тернопільська, Полтавська, Житомирська проводять літературно-мистецькі заходи, які не лише в газеті висвітлювати варто, а й на національних телеканалах, бо мають вагоме суспільне звучання. По-четверте, попри те, що редакція листується з читачами тільки на сторінках газети, головний редактор і літературний редактор намагаються відповідати на запити читачів усіма доступними засобами зв’язку. Так ідалі буде! По-п’яте, фінансова підтримка для нас дуже важлива, бо ціни зростають, а ми вартість передплати на друге півріччя не змінюємо. Тепер детальніше про тих, хто додає снаги творити тижневик. Це наші постійні автори, які на абсолютно добровільних засадах пишуть у “СП”. Насамперед, Георгій Філіпчук, публіцист неймовірної ерудиції та працездатності. Його матеріали зазви- Людмила РОМЕН, членкиня НСПУ, просвітянка, м. Суми Друга половина травня видалась настільки багата й насичена на події, що не встигала вчасно зробити дописи. Отже, повертаюсь до знакового дня – 22 травня – 165-ті роковини перепоховання праху Тараса Шевченка. Сонячний ранок, поки що без сигналу тривоги. Я на подвір’ї Сумського класичного ліцею КЗ Сумської міської ради чекаю на вчительку української мови Наталію Володимирівну Рогову. У мене важлива місія – вручити нагороди. Саме в цей день ми, обласне товариство “Просвіта”, вирішили зробити свято для учня 7-Г класу Іллі Отрошенка. Багато про нього вже чули, бо цього хлопчину Бог обдарував скількома талантами, за які його знає не лише Сумщина, а й мистецький простір України. Він – переможець численних конкурсів у номінаціях: проза, поезія, фотомистецтво, графіка, живопис, мультиплікація, відеокліпи, художнє слово. Має нагороди в спортивних змаганнях з джиуджитсу та шахових турнірах. Вивчає англійську, французьку та іспанські мови. Захоплюється
“Просвіта” сьогодні · “Слово Просвіти” – на “нулі” в захисті національних цінностей України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Гордий, що українець!

історією, географією, країнознавством, нумізматикою. Навчається в КЗ Сумська дитяча художня школа імені М. Лисенка. А найголовніше його досягнення і визнання – дворазовий рекордсмен Національного реєстру рекордів України в номінаціях: “Наймолодший автор двох виданих друком прозових книг” (2023 р.) та “Наймолодший автор виданої друком трилогії” (2025 р.). ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка щороку проводить літературно-мистецький конкурс для дітей “Я гордий тим, що українець зроду!” І наш Ілля від поважного журі отримав Гран-Прі! І ось ми з головою обласної “Просвіти” Олексієм Шевченком заходимо у клас в укритті. Один раз на тиждень уроки проходять у ліцеї, але в укритті. Наталя Рогова представляє нас. Діти сидять зосереджені. Ілля нічого не підозрює. Ми починаємо розмову про важливість любити свою землю, мову, цінувати життя і берегти кожну мить… Із гордістю голова “Просвіти” оголошує про перемогу Іллі у конкурсі. Від такої несподіванки-сюрпризу Ілля навіть не ус-
Інформаційний простір · “Захід надає Україні щит, але водночас часто обмежує можливості завдавати ударів по тому, хто атакує”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

фігурантів розслідувань. Її місія – забезпечувати суспільство перевіреною, важливою і часто незручною інформацією. Демократична держава не повинна створювати для сильних і впливових осіб новий правовий арсенал проти тих, хто ставить їм незручні запитання”, – йдеться в заяві. “Прихильники написання публічних листів, відкрию вам таємницю, керівництво московії розуміє лише мову сили, і цією мовою досконало володіють ЗСУ. Для того щоб змусити агресора зупинити війну, потрібно не забирати в наших військових кошти, а навпаки, максимально збільшити фінансування. Нам необхідно масштабно купувати зброю та дрони, які дуже переконливо доводять окупантам, що їм варто негайно забратися з України, а не листи в порожнечу писати”, – написала на своїй сторінці у Фейсбуці блогер Наталочка Биховець. З нагоди 90-річного ювілею поета Петра Засенка в Колонній залі Київської міської державної адміністрації відбулося урочисте вшанування митця. Від імені київської громади заступниця голови КМДА, депутатка Київради (фракція УДАР) Ганна Старостенко вручила Петру Засенку найвищу відзнаку Київського міського голови – “Знак Пошани”. Про це повідомила “Українська літературна газета”. Видання “Наш Київ” повідомляє, що після демонтажу пам’ятника письменнику Михайлу Булгакову в столиці український інфопростір сколихнула хвиля обговорень. Користувачі соціальних мереж почали масово поширювати відеозвернення Президента України Володимира Зеленського, датоване 5 лютого 2021 року. На опублікованих архівних кадрах глава держави коментував статус письменника та чутки щодо заборони його творчості в Україні. Зеленський назвав Булгакова українським письменником та наголосив, що “його, як і українські території, ми нікому не збираємось віддавати”. Інформацію щодо можливої заборони творів Булгакова в Україні Президент категорично відкинув, назвавши подібні чутки “брєдом космічного масштабу”. Для підтвердження своїх слів Зеленський тоді продемонстрував на камеру добірку книг авторства Булгакова російською мовою. За словами Президента, ці видання були “куплені вчора в самісінькому центрі Києва”. Нагадаємо, 4 червня на Андріївському узвозі демонтували пам’ятник М. Булгакову. У столичному Національному заповіднику “Софія Київська” відкрилася благодійна фотовиставка бійців 411 бригади безпілотних систем “Яструби”. Роботи військових фотографів присвячені повсякденню бригади на фронті, їх можна переглянути до 30 червня, повідомляється на сайті заповідника. Підготував Ігор ЗОЦ
Інформаційний простір · “Захід надає Україні щит, але водночас часто обмежує можливості завдавати ударів по тому, хто атакує”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

За словами експерта Пітера Дікінсона, путін ніколи не зустрінеться із Зеленським, бо роками будує образ “нової імперії” без права України на існування. “Російський диктатор багато років заперечує українську державність і намагається представити Україну як частину свого імперського проєкту. Саме тому зустріч із Володимиром Зеленським означала б для нього визнання країни, яку він публічно прагне знищити”, – заявив науковий співробітник Atlantic Council Пітер Дікінсон в етері телеканалу Київ24. За останні п’ять років заробітна плата народних депутатів України зросла приблизно на 8-9 тисяч гривень через процеси щорічної індексації. Як повідомив народний депутат від фракції “Слуга народу” Руслан Горбенко, якщо на початку каденції або до повномасштабного вторгнення оклад парламентаря становив близько 46 тисяч гривень, то наразі ця сума досягла позначки приблизно в межах 54–55 тисяч гривень. Про це Руслан Горбенко заявив в ефірі програми Вечір. LIVE. Державна служба якості освіти проводить перевірки студентів у навчальних закладах, зокрема, торік за її наслідками відрахували майже 30 тисяч. Про це в коментарі “Телеграф” сказав голова Державної служби якості освіти України Руслан Гурак. Йдеться про студентів, які мають право на відстрочку від мобілізації, бо кількість чоловіків віком понад 25 років, які навчаються у коледжах та вишах, за час повномасштабної війни зросла майже у 8 разів. Пан Гурак повідомив, що під час перевірок виявили, зокрема, порушення при зарахуванні такої категорії, організації освітнього процесу, відвідуванні занять. За його словами, проблема досі масштабна. Українські військові в травні звільнили більше території, ніж вдалося захопити росіянам. Про це повідомляє РБК-Україна з посиланням на звіт Інституту вивчення війни (ISW). За оцінками аналітиків, у травні російські війська захопили або проникли на територію близько 40 кв. км, при цьому втратили контроль над приблизно 280 кв. км. У квітні росіяни захопили або проникли на територію близько 28 кв. км, але втратили контроль над приблизно 116 кв. км. Потрібно залишатися пильними, щоб росія не застала нас зненацька – чи то новими видами озброєння, чи новою тактикою. Про це в етері “Еспресо” розповів Ральф Гофф, колишній керівник спецоперацій Центрального розвідувального управління в Європі та Євразії, в інтерв’ю ведучому програми “Студія Захід” Антону Борковському. На думку журналіста Віталія Портникова, найкращий захист українських міст – це знищення російських можливостей завдавати ударів: заводів, складів, логістичних вузлів, пускових установок. “Саме про такі можливості Україна просить своїх партнерів роками. І саме цього багато хто на Заході досі боїться – з міркувань, які після кожного нового удару по Києву, Харкову, Одесі чи Дніпру виглядають дедалі менш переконливими. Парадокс цієї війни простий і жорстокий. Захід надає Україні щит – та й той не завжди в достатній кількості, але водночас часто обмежує можливості завдавати ударів по тому, хто атакує. А потім дивується, чому ці атаки не припиняються. Лист Зеленського (до Президента США Трампа. – Ред.) був цілком логічним. Відповідь Гегсета (міністр війни США. – Ред.) – передбачуваною. Але листи й відповіді – це розмова, а не стратегія. Стратегія починається там, де після наступної спроби удару по Києву є можливість її зірвати. І бажано – до того, як ракети знову полетять у бік українських міст”, – пише пан Портников у своїй колонці на сайті телеканалу “Еспресо”. Воїни ЗС України продовжують методично, системно та високоякісно ліквідовувати вертикаль військового управління російських окупаційних військ. Послідовне знищення офіцерського корпусу ворога призводить до втрати керованості підрозділами загарбників на ключових ділянках фронту. Видання “Патріот Донбасу” пише, що оновлені статистичні дані за результатами тривалого моніторингу оприлюднив відомий військовий блогер та офіцер ЗСУ Анатолій Штефан (позивний “Штірліц”) на своїх офіційних ресурсах. Так, згідно з даними ретельного моніторингу відкритих джерел інформації, який ведеться з першого дня повномасштабного вторгнення (24.02.2022 р.), станом на 6 червня 2026 року українськими захисниками було успішно демобілізовано щонайменше 8389 російських офіцерів. “Коли Зеленський прийшов до влади, скільки було українців? Понад 40 мільйонів людей. Нині офіційна статистика – трохи більше 20 мільйонів. Чисельність населення України скоротилася, а кількість чиновників – ні. Депутатів – ні. Прокурорів – ні. Слідчих – ні. Ніхто з них не “скорочується”. Навіть скоро на кожного українця буде свій прокурор, свій суддя. А це ж лягає на плечі громадян”, – пише громадський і політичний діяч Андрій Пелюховський в газеті “Сільські вісті” (№21, 21.05.) в статті під назвою “Геноцид сьогодення”. “Нещодавно секретар Офісу Президента, якого іноді згадують як колишнього розвідника, заявив, що отримав завдання від лідера “зелених” зупинити війну. Мовляв, він буде над цим працювати. Але за того рівня корупції, який сьогодні просяк усі пори нашого життя, зупинити війну можна лише за однієї умови – якщо на московії розпочнеться бунт, безглуздий і нещадний. Усі інші сподівання є марними. Ні кривавий карлик, ні московитське біосміття не відмовляться від своїх намірів окупувати Україну. Зовнішнього ворога ми знаємо. Але є й внутрішній ворог – ті, хто зневажає Україну, українців і наш спосіб життя. Це абсолютно некомпетентні профани у владних кабінетах. Наприклад, жоден із заступників міністра оборони не має військового досвіду, а сам міністр оборони ніколи не тримав у руках автомата. І все це відбувається під час повномасштабної війни. Але ще більшою загрозою, ніж некомпетентність, є мародерство”, – написав у своєму блозі у Фейсбуці громадський і політичний діяч Павло Жебрівський. У Польщі фіксують поступове скорочення кількості українців на ринку праці, частина з яких повертається в Україну, а інші переїжджають до країн Західної Європи у пошуках вищих зарплат і кращих умов працевлаштування. Про це повідомляє Delo.ua із посиланням на WNP.pl. У разі проведення парламентських виборів у травні 2026 року найвищий рівень підтримки отримали б потенційна партія Валерія Залужного, “Блок Володимира Зеленського” та партія “Європейська Солідарність”. Про це повідомляє дослідницька компанія “Соціополіс”. Результати опитування свідчать, що більшість опитаних дорослих жителів України не підтримують проведення президентських та парламентських виборів під час дії воєнного стану. 66,1% респондентів вважають, що вибори можна проводити тільки після закінчення війни. 29,4% опитаних підтримують вибори під час воєнного стану в разі такої необхідності. Ще 4,5% учасників опитування не змогли визначитися зі своїм ставленням до цього питання, зазначається на сайті телеканалу “Еспресо”. Книгу “2024 кілометри. З рідними зорями крізь ворожі ночі”, присвячену спецпризначенцям ГУР МО України, рекомендовано для використання в освітньому процесі учнів 9–11 класів. Про це повідомили в Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України. Методична рада Українського інституту розвитку освіти ухвалила відповідне рішення 1 червня 2026 року. Уже з наступного навчального року книгу зможуть використовувати на уроках історії України, української літератури та предметі “Захист України”. Видання розповідає про глибинні рейди спецпризначенців ГУР на територію РФ, зокрема операції зі знищення стратегічної авіації росіян. У затверджених рекомендаціях передбачено обговорення книги на заняттях, виконання аналітичних завдань, написання есе та підготовку дослідницьких робіт. Українські медійні та правозахисні організації, а також Медіарух закликають Верховну Раду та її голову Р. Стефанчука не допустити ухвалення проєкту нового Цивільного кодексу (№ 15150), який створює системні загрози для свободи слова, журналістських розслідувань, відкритості публічної інформації та права громадян знати правду. Про це йдеться в спільній заяві організацій до Дня журналіста, серед підписантів якої є Центр публічних розслідувань. Організації заявляють, що низка положень проєкту нового Цивільного кодексу може створити охолоджувальний ефект, коли журналісти, редакції, розслідувачі, OSINT- аналітики, активісти та викривачі уникатимуть суспільно важливих тем через ризик юридичного переслідування. “Журналістика не існує для обслуговування репутаційних потреб посадовців, політиків, бізнесу чи
На перехрестях історії · “Кожен новий пам’ятний знак – це не тільки скорбота, а й утвердження, що ці люди залишаються з Україною назавжди”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Холодний Яр як місце сили: пам’ять, що стає дорогою до майбутнього

Ярослава РІЗНИКОВА, заступниця директора Департаменту – начальниця управління культури, національностей та релігій Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації, член НСЖУ У Холодному Яру – національному природному парку та урочищі з десятком навколишніх сіл, включно із Суботовом, що належав Богданові Хмельницькому, 23-24 травня відбулися вже ХХХІІ Всеукраїнські вшанування героїв Холодного Яру та Героїв нинішньої війни. До події долучилися представники обласної влади, військові, молодь, історики, краєзнавці, родини полеглих та громадськість з усієї України. Основні заходи розгорталися у День Героїв біля славнозвісного Мотриного монастиря. Тут, на холодноярському плато, було відкрито пам’ятник полеглим воякам “Карпатської Січі” всіх епох. Також було освячено десять горельєфів героям, які віддали життя у сучасній російськоукраїнській війні: Олександрові Грачову “Графу”, Дмитрові Кізімову “Луганю”, Мирославові Мислі “Мисливцю”, Михайлові Ніколенку “Соупу”, Вікторові Панаску “Іранцю”, Андрієві Приймаченку “Архангелу”, Миколі Соляру, Олексієві Старікову “Албану”, Петрові Хижняку “Діду”, Ігореві Климовичу “Африці”. Нові пам’ятники розташовані біля пам’ятника загиблим військовим 93-ї ОМБр “Холодний Яр”, встановленого у 2019 році. У березні 2022 року біля нього, за власним заповітом, було поховано командира добровольчого підрозділу “Фрайкор”, Героя України Георгія Тарасенка, який загинув, захищаючи Харківщину. У червні 2022 року тут розвіяно прах громадського активіста та воїна із Черкас Павла Добротворського на псевдо “Історик”, а в листопаді 2024 року – прах Олексія Назарчука, який загинув на Донеччині. У грудні 2024 року тут поховали Андрія Лугового, який поліг на Курському напрямку. У травні 2025-го відкрили пам’ятний знак полеглим воякам 31-го полку Національної гвардії України. Таким чином, комплекс “Пантеон Героїв” після встановлення нових горельєфів налічує вже 35 пам’ятних скульптур і стає одним із найважливіших місць пам’яті сучасної війни. Під час вшанувань заступник командира 49-го окремого штурмового батальйону Валерій Зетченко “Зеніт” вручив нагороди “Лицар Карпатської Січі” родинам полеглих добровольців: Юрія Свистуна “Сума”, Станіслава Скрипіна “Тора”, Артура Світухова “Святого”, Романа Левченка “Льови”, Івана Рожкова “Гоцула”, Геннадія Дуброва “Бізона”, Тараса Кузьміна “Арго”. Панахида, сальви на честь загиблих, виступи членів родин Героїв і побратимів творили особливу атмосферу. А кульмінацією заходу стала спільна молитва, озвучена хорунжим 3-ї ОШБр Русланом Филиповичем і підхоплена сотнями чоловічих голосів. “Україно свята, мати героїв, зійди до серця мого… Нехай мої руки будуть мечем твоїм, а серце моє – вівтарем твоїм”, – ці слова “Молитви українського націоналіста”, написаної 1936 року у в’язниці Осипом Мащаком, неслися над мальовничими холодноярськими краєвидами ген аж до золотого сонця в блакитному небі. У цю мить особливо чітко відчувалося, що українська жага волі має глибоке коріння – від холодноярських отаманів, козаків-добровольців, вояків Армії УНР і січовиків, членів ОУН та УПА до сучасних захисників. Змінювалися назви держав, армій, режимів, але суть протистояння залишалася тією самою: право України бути собою проти намагання імперії це право знищити. Ще одним важливим центром вшанувань цього ж дня був Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”, де біля знаменитого тисячолітнього дуба Максима Залізняка діяла літературно-музична сцена, а за організаційної підтримки віцепрезидентки Історичного клубу “Холодний Яр”, керівниці ГО “Туристичний рух Чигиринщини” Лесі Островської було організовано частування для учасників. В межах заходу відбулась презентація книги “Хоробре серце Олега Куцина”, що вийшла у серії “Видатні українці”. Олег Куцин був першим віцепрезидентом Історичного клубу “Холодний Яр”, однією з ключових постатей сучасного добровольчого руху, засновником і командиром підрозділу “Карпатська Січ”. Він загинув на фронті 19 червня 2022 року, а у 2025 році йому посмертно надали звання Героя України. І хоч похований він із почестями на Байковому кладовищі у Києві, у 2023 році йому було встановлено пам’ятник у холодноярському Пантеоні Героїв. Роман Коваль та Ірина Гармасій зібрали й упорядкували спогади побратимів, рідних, друзів і соратників командира, а також свідчення про сучасну війну за незалежність України. І це дуже важливо, що холодноярська пам’ять не замикається лише на минулому. Вона одразу фіксує сучасність для майбутнього, адже те, що сьогодні є болем родин і побратимів, завтра стане джерелом історичної правди. На сцені лунали чудові виступи – пісенні й поетичні, модеровані Андрієм Купчиним. Саме там мені випала честь долучитися до вшанувань своїм виступом. Вітання від Одещини передали також поет, громадський діяч В’ячеслав Бондар та харизматичний лідер відомої рок-групи “Друже музико”, заслужений вчитель України Максим Трубніков. Вразив усіх своєю енергетикою та патріотизмом відомий репер Артем Лоїк, що нині служить у лавах Національної гвардії України. Хіба могли хоч когось залишити байдужими ці його слова: Тут стоїмо за майбутнє ми, Сину, війна прийде та й мине! Тільки прошу, не забудь мене, Тільки прошу, пам’ятай мене! Я не боюсь перемоги болота... Знаєш, чого я боюсь, якщо чесно? Що залишиться все, як було тут!.. Сину, я не боюсь залишити цю землю! Знаєш, чого я боюсь, якщо чесно? Що все це даремно... Сину, життя моє буде наглядним уроком, Бо скільки б диявол не слав на нас орків, У мізках, а не за кордоном Європа! Будуй особистість і човгай повз тусу, І відважся прожити не по Єсєніну, Син, а по Стусу! Говори українською, Нехай буде нечистою. І навіть тоді, коли я упаду, – Зрозумію, що вистояв! Залишайся людиною, Відрости свої крила! Бо тут люди навік закривають очі, Щоби ви їх відкрили! Вшанували героїв також автор і виконавець В’ячеслав Купрієнко, бандуристка Лариса Веселова, Олександр Шнайдер і вокальний дитячий колектив “Гайдамаки з Головківки”, Михайлик Крохмаль, народна артистка України Світлана Мирвода, пречудове вокальне тріо “Жоржини” зі Звенигородщини, унікальний оркестр 93-ї ОМБр “Холодний Яр” (художній керівник Сергій Довгополий). Глядачі із захватом слухали у їх виконанні й козацькі, й повстанські пісні, й сучасні тексти, народжені уже цією війною. Наступного дня учасники заходу вшанували могилу сотника Івана Компанійця біля Мотриного монастиря, навідались до Василя Чучупаки та його козаків на цвинтарі с. Мельники, поклали квіти до пам’ятників гайдамацького отамана Гната Голого, отамана Пилипа Хмари у с. Цвітній та полеглим від рук червоних катів ус. Соснівці. Завершились відвідини знакових локацій холодноярського простору вшануванням братської могили отамана Чорного Ворона та його козацтва в урочищі “Чорний Ворон” поблизу села Розумівка Кропивницького району, що було підтримано Кіровоградською облдержадміністрацією. Тут з нагоди 100-ліття від загибелі головного отамана Армії УНР Симона Петлюри Максим Трубніков виконав “Думу про Петлюру”. Цю пісню колись співали харківські кобзарі, серед них і Іван Кучугура-Кучеренко, якого було розстріляно 24 листопада 1937-го, а у графі “вирок” було коротко зазначено причину: “Кобзар”. Розмовляючи з учасниками заходу, слухаючи розповіді голови оргкомітету ХХХІІ вшанувань Героїв Богдана Легоняка, переконувалась, що такі заходи мають значення не лише для Черкащини чи Кіровоградщини, а чи для родин Героїв – вони важливі для всієї України. Бо нація потребує не тільки правильних політичних рішень та військової сили, а й місць, де може побачити себе в історичній тяглості. Вона потребує імен, які формують моральні орієнтири, вона потребує людей, які цю пам’ять бережуть і передають далі. Але так було не завжди. Десятиліттями радянська влада намагалася витіснити пам’ять про Холодний Яр, про повстанський рух, про українську збройну боротьбу за державність. Імена героїв стирали з публічного простору, місця поховань занедбували, саму традицію спротиву намагалися подати як “бандитизм” чи “контрреволюцію”. Тому так необхідно було знову назвати героїв героями, повернути їхні імена на мапу України – не лише географічну, а й духовну. Однією з ключових постатей цього великого повернення став Роман Коваль – український громадський діяч, письменник, краєзнавець, учасник боротьби за незалежність України, член Національних спілок журналістів і письменників України, президент Історичного клубу “Холодний Яр”. Народжений у Горлівці на сході України, Роман Коваль присвятив життя тому, щоб відновити цілий материк героїчної історії Визвольної боротьби українського народу першої половини ХХ століття. Він став серцем холодноярських вшанувань, що проводяться вже 32 рік поспіль. Разом з членами Історичного клубу “Холодний Яр”, родинами героїв, краєзнавцями, меценатами й місцевими громадами йому вдалось створити цілісний простір пам’яті: мережу меморіальних місць, пам’ятників, горельєфів, імен, дат, маршрутів, книжок, символів і ритуалів. Через видання книг, газети “Незборима нація”, публічні виступи та живу присутність родин і побратимів ця пам’ять перестала бути лише знанням про минуле — вона стала способом самоусвідомлення та формування сучасної української ідентичності. Р. Коваль і його однодумці вводять наших Героїв у сучасний український моральний канон, де кожен новий пам’ятний знак – це не тільки скорбота, ай утвердження, що ці люди залишаються з Україною назавжди. І поки ми приходимо до них, поки звучать їхні імена, поки пісня, молитва, книга і пам’ятні знаки працюють разом – Холодний Яр залишається місцем, де Україна щоразу заново усвідомлює себе. Пам’ятаємо і шануємо всіх захисників України – минулих і сучасних. Вічна слава Героям!
Суспільство · “Треба добре усвідомлювати, звідкіля до нас прийшло сатанинське зло, голодне до чужої крові, спрагле на чужі землі”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Стежками Бабиного Яру

Наталія ДЗЮБЕНКО-МЕЙС, письменниця Бродила стежками оновленого меморіалу “Бабин Яр”, вдивлялася в музейні світлини, дослухалася моторошних звуків, у яких закодовані імена жертв, і не могла не думати про природу зла. Отого старого, інфернального. Про те, як і чому воно змогло мільйонам так запудрити мізки, що ті стали здатні на катування, вбивства, нелюдську жорстокість. Винищення європейського єврейства було і залишається наймерзеннішим злочином німецького нацизму. Історичний і суто людський виміри вражають тих, хто ступає на територію “Бабиного Яру”. Це варварство, бузувірство, жорстокість нічим не можуть бути виправдані. Суд історії не завершився Нюрнберзьким процесом. Він триває. І це урок, що горезвісна мотузка може довго сукатися, та все одно увірветься. Що суд історії неминучий і нещадний. Тож рано чи пізно, назвіть як хочете, – карма, бумеранг, історична справедливість, Божа кара, а відповідати доведеться. За знищені життя, сплюндровані землі, скалічені долі. І тоді зовсім по-новому будуть читатися і сприйматися поняття прощення, відплати і вищої справедливості. Власне це ті категорії, в яких намагався розібратися російський письменник Міхаїл Булгаков. Його можна ненавидіти або любити, схвалювати знесення його пам’ятника у Києві, або протестувати, та як забути, що для нього, митця, який нібито прагнув розібратися в природі вселенського зла, саме існування української мови і української культури було смертельною образою, патологією і неприйго разу до рідного мені з юності будинку на Чернишевського, зауважив, що голова на місці, сам підкладає дрова, присівши біля каміна. – А я думав, що він у вас декоративний, – кажу. – Та хай би він і був декоративним, – невесело озвався Іван Михайлович. – Опалення нам відімкнули за несплату. Допомогу з бюджету не перерахували. Тоя своїх відпустив, щоб не застудилися, а мені знайомі трохи дров дали, то треба кочегарити. Всі плани зриваються. А нині вкотре підтверджується банальна істина: все пізнається в порівнянні. Хай би нині письменницький будинок стояв без опалення, аби він був цілим та неушкодженим. Аби в нього не поцілили рашисти. Іноді доводилося бачити Перепеляка в козацькому однострої, він як колишній військовик був одним з ініціаторів відродження цього громадського формування на Харківщині. Аби ж воно було одне та ніхто не пробував виокремити Слобожанщину як щось окремішнє у складі Великої України. І дай Боже, щоб ці парамілітарні формування увійшли до Сил Оборони України. І щоб збереглася ще одна громадська ініціатива, до втілення якої І. Перепеляк також доклався. А саме: коли на початку вересня 2005 року, незадовго до річниці з дня народження М. Чабанівського, виникла ідея започаткувати літературну премію його імені, я звернувся з цією ідеєю не до районної, а до керівництва обласної письменницької організації. (Пригадується, були вагання: премія має бути обласною чи всеукраїнською? Тепер зрозуміло: якби спинилися на варіанті обласної премії, вона б уже зниділа й давно занятним було саме існування українців як нації. Як і для нобеліанта Бродського… І несть їм числа. Класикам. Творцям “вєликой русской літератури” і водночас ідеологам “русского міра”. Тим, що свого часу допомагали творити емські укази, валуєвські циркуляри, потім схвалювали розстріл українського культурного відродження, заперечували Голодомор, а тепер привели криваву війну на нібито “братський” народ. З’ясувалося, що ані талант, ні навіть людська геніальність не дають індульгенції на посмертну святість, особливо, якщо ти причетний до злочинів вандалізму чи варварства, – двох складових поняття геноциду. І ніякі загравання з тонкими матеріями світла і темряви не дають права на вічний притулок, якщо вони сіяли ненависть до народу, серед якого зростали. Що вже казати про пересічного росіянина з глибинки, який навіть запаху української мови не чув, а все одно проти. Був і є. Причини нинішньої російсько-української війни саме там, її коріння галузиться з далекого минулого. За часів Булгакова це імперський шовінізм, потім сатанинський більшовизм. Сьогодні стародавнє імперське свавілля, експансіоністський інстинкт до пожирання інших народів прибрали личину путінського рашизму, спрямованого на планомірне винищення української нації. гинула. Треба мислити масштабно й гнати від себе комплекс меншовартості). А тоді Іван Михайлович сказав дослівно так: – Знайдеш спонсора – честь тобі і хвала. А ми організаційно підтримаємо. Ці слова пам’ятатиму завжди. Думаю, що в Харківській організації Спілки письменників не пошкодували, що стали співзасновниками відзнаки. Хоча все робилося й робиться дуже важко. Але були сподівання, що колеги з інших районів спробують, застосувавши наш досвід, заснувати свої премії, вшанувавши земляків-літераторів минулих поколінь. І показати, що і їхній край, і Харківщина загалом є краєм літературним. Згадуючи Івана Перепеляка, треба сказати, що передовсім він був поетом, а вже потім керівником і організатором. Я також маю деякі його твори, зокрема, з дарчими написами – “Моєї радості печаль” і “Судний день”. Тепер, коли автора вже немає, у небайдужих колег буде можливість об’єктивно й публічно оцінити його творчість, написавши, можливо, й дослідження. Бо він на це заслужив. Але поета треба насамперед читати. А коли нині й письменники не читають (ще й ображаються, коли кажеш їм про це, але заперечити не можуть!), то на якого лихого вони потрібні зі своїми опусами? Та це не найбільша біда. Гірше, коли читачів, шанувальників високої поезії залишається приблизно 1 на 10 тисяч населення. Де ж при такому стані справ узяти грамотних людей для всіх ланок нашої життєдіяльності? Іван Перепеляк читав. Знаю це достеменно, зі свого досвіду. Тому й став тим і таким, ким мав стати. Про нього мають пам’ятати не лише Харківщина й Полтавщина. А поки що вшануймо поета і просто доброго та щирого чоловіка. Замітка про мене в Енциклопедії Сучасної України – за його підписом. Цього теж не забуду. Володимир ВАКУЛЕНКО, член НСПУ, Харківська область …Моє покоління виховували у поклонінні перед героями Другої світової. Нам вбивали в мізки, що ніхто не забутий і ніщо… Що жахіття нацизму не повторяться, забагато пролито крові, забагато смертей. Немислима ціна за мирне небо. І наче в паралельній реальності – танки на вулицях Будапешта і Праги, похоронки з Афганістану. Сама двоїстість кремлівської “мирної” політики викликала почуття недовіри, огиди. СРСР розвалився, як картковий будинок без фундаменту і опертя. Практично водночас зі здобуттям української незалежності, що по суті означала незалежність, насамперед від Росії, приходило пронизливе передчуття неминучого зіткнення з північним сусідом, який довго ховався за маскою “пролетарського інтернаціоналізму”, “старшого брата”, тав самому осерді політичної культури якого завжди була незнищенна валуєвщина. Тож в даному випадку не йдеться про якесь фатальне тимчасове осліплення чи одурманення народу “богоносця”, а про тяглість самої політичної культури. Яка ніколи не переймалася тим, аби навести лад у власній хаті, а насамперед тим, як і що поцупити у сусіда. Треба добре усвідомлювати, звідкіля до нас прийшло сатанинське зло, голодне до чужої крові, спрагле на чужі землі. З краю ГУЛАГів, соловецьких казематів, Катиней, Сондормохів… Зі спустошливих безкраїх духовних боліт, де гніздиться проклятий “русскій мір”.
Суспільство · “Треба добре усвідомлювати, звідкіля до нас прийшло сатанинське зло, голодне до чужої крові, спрагле на чужі землі”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Світла постать

Тепер, коли не стало ще одного з моїх “хрещених батьків” у літературі – Івана Перепеляка (1943–2026), з’являється суперечлива думка: а чи не стану скоро я одним із останніх, хто пам’ятає про давніше літературне життя (ще з 80-х) і може провести часовий місток від нього до сьогоденної літературної Харківщини? Пригадалася розмова з Іваном Михайловичем у скверику біля гімназії-інтернату для дітей з вадами зору, де проводилися тоді обласні семінари молодих літераторів і куди я привіз своїх учениць по студії. Тоді він в деталях пояснював мені, що, як і коли треба робити, аби без проблем вступити в Спілку. Бо положення положенням, а треба ще й грамотно ним користуватися. У спільних інтересах, щоб перешкод не було тут чи в Києві. Хоча (поза сумнівом!) головним критерієм мають бути достойні твори. Але талантів на моїй пам’яті було змарновано немало. Бо не знайшли підтримки і втратили віру в себе. А я вступив до Спілки не як провінційний поет із харківської глибинки, а як уже досвідчений колега, що має уявлення про літпроцес і літсередовище. І те, що рекомендації мені писали голова і відповідальний секретар, тобто І. Перепеляк і М. Возіянов, щось та значило. Пригадалася розмова про популяризацію і пропаганду літератури в районах Харківщини. Іван Михайлович сказав: – Знаєш, якби у мене під вікнами стояв мікроавтобус, можна було б щотижня їздити. Письменники завжди хочуть спілкуватися з людьми, а коли десь якусь книжку куплять, вони й тому раді. Та по нас транспорт не пришлють, таке буває дуже рідко. А електричками чи міжміськими не наїздишся. Тут він мав рацію: департамент культури за ці десятиліття здебільшого очолювали особи, далекі від літератури, а то й ворожі до неї. А така практика могла б бути передбачена в обласних програмах підтримки інформпростору Харківщини. Проте програми якщо й були, то майже не виконувалися. Думали відсиджуватися, програвши інформаційну війну, в теплому адмінбудинку на Сумській? А я, зайшовши одно-
Суспільство · “Треба добре усвідомлювати, звідкіля до нас прийшло сатанинське зло, голодне до чужої крові, спрагле на чужі землі”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Рідкісні стародруки

Колекцію бібліотеки Вернадського поповнили європейські стародруки XVII–XVIII століть, які містять згадки та описи України. До колекції увійшли видання французького філософа Вольтера, дипломата та військового П’єра Шевальє, а також британського мандрівника Джозефа Маршалла. Книги раніше були частиною експозиції інтерактивної виставки Ukraine Wow, де їх побачили понад 250 тисяч відвідувачів. Співзасновниця Ukraine Wow Ярослава Гресь розповіла, що до бібліотеки передали книги трьох авторів. Серед них: чотиритомне видання Джозефа Маршалла, який у 1770 році описав власну подорож країнами Європи; праця Вольтера про шведського короля Карла XII зі згадками про Івана Мазепу та події того часу; книга П’єра Шевальє, який понад десять років перебував в Україні та описав звичаї козаків і добу Хмельниччини. “Ці книги справді унікальні, вони поповнюють цей блискучий бібліотечний фонд і дозволять кожному українцю краще дізнатися про свою історію”, – зазначила вона. За словами пані Гресь, ідея зібрати ці видання виникла ще на початку 2022 року під час підготовки проєкту для термінала D аеропорту “Бориспіль”, присвяченого іноземним мандрівникам, які залишили свідчення про Україну. Через початок повномасштабної війни проєкт не вдалося реалізувати, однак у вересні 2025 року колекцію представили на виставці Ukraine Wow. “Під час виставки ми змогли її реалізувати й представити колекцію стародруків, які були озвучені українськими лідерами думок. Наприклад, Антон Птушкін озвучив книги Джозефа Маршалла. Також проєкт озвучили, наприклад, Тімоті Снайдер і Сергій Жадан. І ось маємо таке логічне завершення або продовження цієї ідеї, тому що ми вважаємо, що немає кращого місця, ніж “Вернадка” – як її називають усі кияни, – для того, щоб зберігати цей безцінний скарб”, – розповідає пані Гресь. Для пошуку книг команда працювала з європейськими колекціонерами, антикварними крамницями та букіністами у Великій Британії та Франції. Частину видань вдалося придбати в приватних колекціях за підтримки Visa, деякі книги шукали через аукціони. За інформацією українських медіа
Музи не мовчать · “щастя заховалось за плетивом за нитками провидіння і сходження” · с. 6сторінка оригіналу ↗

Станіслав Новицький і світова традиція воєнної лірики

Віктор ШИЛО Війна майже ніколи не говорить хором. Навіть коли історія прагне звести її до “поколінь” і героїчних формул, справжній досвід завжди проходить через одного, через тіло і голос конкретної людини. Поезія Станіслава Новицького існує саме в цій точці: це внутрішній монолог, щоденник тілесного й душевного стану, а не декларація “ми” чи маніфест генерації. Його тексти не проголошують, не узагальнюють, не намагаються підмінити особисте колективним. Кожен вірш – спроба втримати себе, не розсипатися під вагою подій, і саме через цю індивідуальність досвід Новицького стає впізнаваним іншими. У цьому сенсі його поезія вступає в діалог зі світовою фронтовою лірикою не як “голос покоління”, а як голос окремої людини, що несе на собі тягар часу. Порівнюючи його тексти з Овеном, Унґаретті, Ернандесом чи Бачинським, бачимо спільний принцип: чесність сприйняття свого тіла, свого щоденного існування у війні, а не прагнення сформулювати універсальну істину. Мова: стислість як форма виживання Поетика Новицького базується на радикальній простоті. Вірші короткі, верліброві, майже оголені. Це не стилізація, а вимога ситуації: у війні немає надлишкових слів. Наприклад, в одному з його текстів читаємо: ви бачили поета на мінному полі серед дотліваючих трупів у зеленій4зеленій траві. Повтор “зелена-зелена” не прикрашає сцену, а робить її ще більш невблаганною: природа не співчуває, вона просто існує поряд зі смертю і тлінням. Так само писав Джузеппе Унґаретті у своїх фронтових мініатюрах: мінімум риторики, тиша між словами важливіша за самі слова, а лаконічна фіксація пережитого дозволяє читачеві пережити його через конкретну людську перспективу. Людина всередині покоління Вірш “моє покоління” часто трактується як узагальнення, але насправді це внутрішній стан конкретної людини, що усвідомлює себе частиною історичного зламу: моє покоління вмирає на цій війні щосекунди живе у цій війні копаючи глину і землю. Тут не йдеться про декларацію від імені всіх. Це формула внутрішнього роздвоєння: жити й помирати одночасно, бути тілом і майбутньою землею. “Глина” символізує не покоління, а відчуття праці, тілесного існування і дотику до смерті. В цьому Новицький ближчий до Бачинського, який теж писав про себе, а не про колектив – і саме тому його вірші стали голосом покоління лише після того, як були прочитані іншими. Побут як точка опору У текстах Новицького війна майже ніколи не зводиться до бою. Вона існує як постійний тиск, тло, але центр уваги – людські жести, побут, дрібні звички. У “Куп’янському етюді” жінка доглядає сад, “як за хворим чоловіком”. Це не алегорія країни, а живий акт турботи, форма спротиву розпаду, спосіб залишитися людиною серед війни. Подібно до Мігеля Ернандеса, який під час громадянської війни в Іспанії писав про хліб, дім, дружину – не для втечі, а щоб не дозволити війні забрати все. Інтимність і пам’ять Ліричний суб’єкт Новицького послідовно уникає героїчної маски. Він вразливий, сумнівний, мовчазний. Любов, листи, дзеркало, пам’ять – усе це поруч із війною, але не підмінює її внутрішнім діалогом. Любов не протиставлена війні, вона просто існує як те, що ще не знищене. Тут легко провести паралель із Браяном Тернером, який в іракських віршах працював із дрібними, майже непомітними емоційними рухами, які роблять людину живою, навіть коли вона оточена війною. тут саме в цих земних і холодних водах де патрони і гранати-то квіти весни а порох і кулі-то молоді вишні тільки знай не буває інакше аніж сьогодні я тут зосереджено намагаюсь пригадати коли востаннє цілував тебе Тиша замість декларації Новицький не проголошує гасел, не підмінює особисте політичним, не намагається “сказати за всіх”. Є паузи, тиша, недомовленість – принцип, що робить його поезію стійкою до часу. Він не формулює істину війни, а фіксує стан людини всередині неї. Висновок Поезія Станіслава Новицького цінна не тим, що “представляє покоління”, а тим, що залишається вірною одиничному досвіду – тілесному, мовному, внутрішньому. І саме тому цей досвід стає впізнаваним для багатьох. Як у світовій традиції воєнної лірики, принцип простий: чим чесніше написано про одну людину, тим точніше це говорить про час. Його поезія доводить: фронті війна – не статистика, не узагальнення, не риторика. А тіло, дотик, погляд, слова, що намагаються втримати себе серед хаосу. І саме через цей фокус на людській одиниці її сила резонує далеко за межами конкретного фронту чи конфлікту. кохана в цьому листі листів повертаюсь до тебе-бо саме повернення завше минуще *** щастя потребує мовчання але не такого як уявляємо собі щастя заховалось за плетивом за нитками провидіння і сходження
Музи не мовчать · “щастя заховалось за плетивом за нитками провидіння і сходження” · с. 6сторінка оригіналу ↗

Вірші з Донбасу

Станіслав НОВИЦЬКИЙ Розрада не варто але поки живемо молимось вірші — позаяк сильніші за наші слабкості вони прозорі човники на берегах пам’яти вони крилаті метелики що мусять виринати з глибин простору вони горизонтальні і вертикальні стіни і дерева вони мовчання або золоте серце у клітці з якої ніяк не втекти птахи в кольорах неба і землі за хмарами де прозорість звична і незбагненна березень — травень 2026 *** річ навіть не в тім що рибина спіймана вчора виявилась тобою річ навіть не в тім що війна завжди ближче ніж може здаватись ось ці хризантеми осінь зима і весна спіймана руками рибина і стомлена моя голова так сягаєш безмежжя товпишся в каламуті дня і котиться сонце по небу як моя голова кохана ти спіймана риба моїми руками вдень коли сягаєш безмежжя однієї на світі самотности *** поруч з тими дверима велика прірва згадка про дивний розподіл любови тривкий смак перших цілунків тривожна пам’ять про перші зради все це як і повинно бути справжнє та милосердне до наших сердець хоч ще вчора все трималось на іншому лікарні та пацієнти закохані та кохані щасливі та нещасні живі та мертві тримались однієї ідеї вижити в світі де місце на цвинтарі безкоштовне де лікарі та лікарні заповнені людьми де закохані стають коханими а сама земля-то тільки велика пам’ять про предків відвідую своїх друзів розмовляю з холодною тінню зими перепрошую за кожне запізнення-бо ж час такий короткий що залишається запам’ятати досвід весни завше пам’ять зими *** між твоїми пальцями роса-дощ перевтілення не в такий час сховатись між твоїми пальцями срібні пелюстки місячного світла перевтілення *** промовці не загартованих реплік сцени і сходинки наближені до повторення всілякої брехні тут був мій дім стіни і підлога двері вікна небо і велика земля квітів промовці сновидінь надміру сміливі вони товпляться побіля моїх дверей побіля мого сну глухі промовці яким сниться степ але ж чесно кажучи степ сниться тільки мені *** кохана сьогодні я знову тут в окопів підземеллі чужої крови в підземеллі чужого сну
Музи не мовчать · “митці закодованої правди відверті та беззахисні” · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ось воно таке маленьке і безпорадне таке собі щастя кохання пробудження і запізнення *** прибульці теж закохані в зорі вони крізь безкінечність простору споглядають на них на те золото що віддзеркалюють спогад теж закохуються *** вже стіни як сни молитва як небо все минуще як стіни і сни Погляд наші забуті предки-таки занадто ще молоді-бо їхні осінні дзвони і квіти і панцері давніх часів такі прозорі аж надто надто прозорі глиняні дощечки посуд дерев’яні ліжечка наших молодих предків не відкриті галактики планети метеорити земні океани риби черепахи дракони динозаври єдинороги і всяка твар що вирина із надер землі наші цвинтарі та могили молодих предків вже здавна їхніх дітей та онуків квіти-то прості квіти листя дощ вода і вода ріка і море час і безчасся галактика порівнянь без війни і прощання з предками *** мовчи-бо тільки мовчання здатне перемагати втому в якій беззахисні люди твердо стоять на землі мовчи-бо ж не буде нічого кращого за мовчання людство ще не вигадало ліків од цієї хвороби людство ще не здатне осягнути глибину болю мовчи-бо так солодко не чути голосні та приголосні не чути стукіт серця подих і втому кров і піт що надто повільно перетворюється на страждання мовчи-бо тільки мовчання здатне перемогти людину *** ти повернулась і тінь мого серця впала на землю як зоря як небесне світило ранніх трав оце без перебільшення найголовніше оце світ любови без перебільшення *** впасти а потім підвестись відійти од скверни невірних Боже зодягни в сорочку се бідне дитя в тюремних стінах в голодних подихах без молитви як без хліба навіть краплі дощу-то сльози навіть повітря-то заборона листування *** митці закодованих рубіконів правда ніколи не стане правдою митці закодованої правди відверті та беззахисні перед тиранією власної демократії перед державою що ніяк не стане правдою зостанеться попіл історії зостанеться демократія без демократії але ви повільно і сміливо славте своїх тиранів славте їхніх дітей славте убивць історії і не забудьте проклинати самих себе-бо рано чи пізно історія стане історією *** мабуть тут не було художника були гори і кольори гір великий ліс декілька маленьких занедбаних хатина ще соняшники на підвіконні велике полотно без різких ліній велика панорама для поштової листівки забагато галасу замало спокою гамір безликої юрби крізь яку ледве-ледве можу пробратися до кольору зелених гір *** наша історія тільки починалась заглиблення в потаємні затьмарки власного розуму погляди з різних сторін і вічне намагання впізнати себе побачити свій погляд через спокійних зіниць навпроти *** доля ніколи не дарує блаженства вона скоріше за все просто споглядає за нами вона рахує дні ночі коханих та чужих вона є і то вже занадто добре *** повідаю тобі війна породила в мені страх до слів навіть коли залишається мовчання я обираю страх *** милосердний який же ти можеш бути на картинах на іконах на безмежних просторах людського духу милостивий і милосердний як у новому заповіті вічний в милості та блаженстві Театр сцена мов пустеля у повні сонця тричі говориш до себе-бо немає до кого заговорити на сцені лишень один актор один пустельник театру в цій одинокості народжується акт перший виринає бажання залишитись і мовчати *** вона була провінційною квіткою не знаючи про це залишалась нею полюбляючи проміння сонця полюбляючи маленьку красу весни зодягалась у тепло проміння та виринала з темряви ночей маленька провінційна квітка закохується у світ весни з першого погляду *** забудь але згодом нагадай собі що тут бували наші сліди на березі вічного Бога на камінні сонцепоклонника серед самітних дерев забудь нагадуючи собі мої слова вони щезли вони стали камінням з якого нащадки збудують храм самотності *** весна а відтак на берегах Дніпра цвіте білий бузок в далі як на полотні художника золоті верхівки церквиць та небо велике мов кулька що наповнена повітрям з твоїх легень *** сліди залишаються намарне хочеш спинитись намарне хочеш бути почутим сліди залишаються тепер як у старій казці король вмирає і всі потвори стають людьми Рік-2025 створюю ілюзію прощання та невже та колись прощались з роком найбільших втрат прощаючись не позбуваюсь пам’яті в самопожертві синів в смерті їхніх дітей нікого не звинувачуватимуть тут не було художника експеримент не вдався тут стало менше мистецтва тут стало нестерпно тісно для кольорів для тіней для самого натяку на якийсь експеримент вона може перетворитися на зраду вона може стати метеликом або ж виделкою для пожирання власного серця
Добрі новини · “Українська душа живе, українська культура розвивається, а майбутнє нашої держави має надійний фундамент”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Слово Кобзаря, що єднає покоління: підсумки ХХХІІ Всеукраїнського конкурсу читців

Леся КОРОЛИК¨БОЙКО, член журі і оргкомітету ХХХІІ Всеукраїнського відкритого конкурсу читців імені Тараса Шевченка, амбасадорка української культури і мистецтва, Посол миру 29–30 травня 2026 року в Києві відбувся фінальний тур ХХХІІ Всеукраїнського відкритого конкурсу читців імені Тараса Шевченка, який уже понад три десятиліття об’єднує шанувальників творчості Великого Кобзаря. Цьогоріч у ньому взяли участь діти, молодь і дорослі з 22 областей України, понад 50 міст і сіл, а також представники української діаспори з Італії, Іспанії, Німеччини та США. Така широка географія учасників ще раз підтверджує, що слово Тараса Шевченка залишається живим, актуальним і єднає українців у всьому світі. Організатором конкурсу є Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв за багаторічного інформаційного сприяння Міністерства культури України. Керівник проєкту — Світлана Садовенко, доктор культурології, професор, професор НАКККІМ, заслужена діячка мистецтв України. Партнерами конкурсу є громадські організації з України та з-за кордону: Київське міське об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка (голова – Кирило Стеценко), Київська міська організація Товариства “Знання” (голова – Василь Неволов), Національна рада жінок України (голова – Людмила Порохняк- Гановська), Спілка жінок міста Києва (голова – Лідія Москаленко), “Матері і сестри — молоді України” (голова – Галина Яблонська), “Мистецька сотня України”, “Рух змін”, “Я допомагаю” (Анатолій Дзюбенко), “Мистецький спецназ” (голова – Зоя Ружин), “Поступ жінок-мироносиць” (голова – Зоя Ружин), Міжнародна організація “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі” (президент – Леся Королик–Бойко). Особливо радує те, що вже третій рік поспіль Міжнародна організація “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі”, яку маю честь очолювати, підтримує цей престижний мистецький проєкт. Для нашої організації підтримка української культури, мови та національних традицій є одним із пріоритетних напрямів діяльності. Символічно, що членкині Координаційної ради організації – Ольга Ледо з Іспанії та Ірина Свитка із США – разом зі мною увійшли до складу журі конкурсу. Це є яскравим прикладом того, як українська діаспора, незалежно від країни проживання, продовжує працювати задля збереження національної ідентичності та підтримки талантів України. Від голови Іракського Дому в Україні, доктора Аднана Джовада Аль-Кадімі, надійшло привітання всім учасникам і організаторам конкурсу. У своєму зверненні він зазначив, що в арабських країнах добре знайомі з творчістю Тараса Шевченка та шанують його ім’я. У столиці Йорданії Аммані є вулиця Шевченка, яку прикрашає бюст видатного поета, а в Багдаді за сприяння Посольства України щороку відбуваються презентації арабомовних збірок творів Кобзаря, перекладених місцевими письменниками. Він побажав усім успіхів і натхнення, щоб це свято слова додало віри в перемогу. Сьогодні надзвичайно важливо, щоб українці в усьому світі були об’єднані спільними цінностями та спільною справою. Саме через культуру, мистецтво і творчість ми зміцнюємо духовний зв’язок між Україною та світовим українством. І конкурс імені Тараса Шевченка є прекрасним прикладом такого єднання. До складу високопрофесійного журі конкурсу увійшли: Віктор Гирич, Світлана Садовенко, Фемій Мустафаєв, Лариса Недін, Віталій Кіно, Оксана Петрикова, Ольга Шлемко, Юлія Кратко, Марія Попович, Яна Новоселецька, Лідія Федотова, Оксана Богдан, Анжела Ярмолюк, Зоя Ружин, Василь Неволов, Леся Королик-Бойко, Вікторія Логвин, Ольга Ледо Галано, Ірина Свитка – знані артисти, діячі культури, викладачі престижних закладів вищої освіти України та діаспори. Голова журі – народна артистка України Галина Яблонська. Серед номінацій конкурсу: “Вистави та уривки з вистав”; “Літературномузична композиція”; “Художнє читання” (виконавці: здобувачі закладів вищої освіти культури та мистецтв та інших закладів вищої освіти III–IV рівнів акредитації; професійні виконавці; діти 14–17 років; аматори); “Художнє читання” (виконавці: здобувачі закладів вищої освіти культури та мистецтв та інших закладів вищої освіти I–II рівнів акредитації; діти: 1) 5–7 років; 2) 8–10 років; 3) 11–13 років); “Співана поезія”. Щороку конкурс відкриває нові таланти, але найбільше вражає те, що серед його учасників дедалі більше зовсім юних дітей. Цього року в конкурсі змагалося понад 1600 учасників, а у фінальному турі взяли участь понад 200 конкурсантів. Наймолодшому учаснику – лише три роки. І це не просто цікавий факт. Це свідчення того, що любов до рідної мови, української Він зазначив, що послаблення нації може призвести до втрати державної суб’єктності. Віктор Андрійович також зауважив, що, попри різні трактування поняття “нація”, його суть полягає в об’єднанні людей спільними цінностями та ознаками. Водночас головною основою такої спільноти він назвав мову. На його думку, саме мова формує культурний простір народу, зберігає історичну пам’ять і зміцнює національну ідентичність, залишаючись одним із фундаментів держави. З сайту “Патріот Донбасу” культури та поетичного слова батьки прищеплюють змалечку. Цього року переможці конкурсу отримали подарунки – книжки від директора видавництва “Ярославів Вал” Світлани Короненко та директорки видавництва “Веселка” Олександри Кирюшиної, які вручила пані Лідія Москаленко, а також “Кобзарі” та інші книги від пані Зої Ружин, які вона дарувала конкурсантам. Чудовим подарунком для всіх присутніх став виступ Ярослава Джуся, учасника “Євробачення- 2026”, який виконав попурі на теми українських народних пісень і привітав учасників конкурсу. Так як конкурс відбувався напередодні Дня Києва, у виконанні доцента Київського столичного університету імені Бориса Грінченка, заслуженої діячки мистецтв України Оксани Петрикової, як дарунок незламному місту, прозвучала пісня “Як тебе не любити, Києве мій”, яку разом з нею співали всі учасники конкурсу. Також відбулася прем’єра пісні “Тарас Шевченко єднає народи” на слова Галини Яблонської у виконанні авторки музики, солістки Академічного ансамблю пісні і танцю Національної гвардії України, заслуженої діячки мистецтв України Анжели Ярмолюк. Справжньою окрасою конкурсу стала виставка “Дивосвіт України” видатного митця сучасності, заслуженого художника України Олександра Охапкіна та виставка автентичних рушників і хусток з приватної колекції заслуженого працівника культури України, керівника “Мистецького спецназу” Зої Ружин, присвячені 10-річчю від дня заснування “Мистецького спецназу” та річниці від Дня народження Кобзаря. Всеукраїнський відкритий конкурс читців імені Тараса Шевченка довів, що це – більше ніж творче змагання, це місце духовного зростання, національного самоусвідомлення та єднання поколінь. Тут поруч стоять досвідчені митці і зовсім юні виконавці, а слово Кобзаря звучить однаково проникливо і з уст дорослих, і в дитячому виконанні. Щира вдячність пані Світлані Садовенко за створення атмосфери творчості, невтомну працю, професіоналізм, відданість справі та успішне проведення цього масштабного культурно-мистецького проєкту, пані Галині Яблонській – за багаторічне натхненне служіння українській культурі, всім членам журі – за взаєморозуміння, об’єктивність і спільну відповідальність, конкурсантам — за талант, наполегливість і любов до українського слова, батькам – за підтримку дітей, терпіння та віру в їхні здібності, педагогам – за самовіддану працю, мудрість і виховання молодого покоління в дусі любові до України. Сьогодні, коли Україна виборює своє майбутнє, особливо важливо берегти те, що робить нас народом – нашу мову, культуру, історичну пам’ять і національну гідність. Саме такі конкурси допомагають зміцнювати ці цінності та передавати їх наступним поколінням. І поки звучить слово Тараса Шевченка, ми можемо бути впевнені, що українська душа живе, українська культура розвивається, а майбутнє нашої держави має надійний фундамент. До зустрічі на ХХХІІІ Всеукраїнському відкритому конкурсі читців імені Тараса Шевченка! ло підсумки і оголосило переможців та порядок нагородження. Публікуємо список переможців Міжнародного літературного конкурсу “Українська весна”: Лана Краска, Ольга Хвостова, Надія Дубограй, Віра Зозуля. Сергій Сіваченко, Анатолій Нен¨ цінський, Юлія Крупецька. Вітаємо! За рішенням журі відзнаки вручатимуться на подіях СУГУЛАК на Хрещатику щосуботи. Щодо авторських вечорів: день та година узгоджуються з кожним переможцем окремо. Василь ВЕЛИМЧИЙ
Добрі новини · “Українська душа живе, українська культура розвивається, а майбутнє нашої держави має надійний фундамент”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Уряд порятує

Українці в більшості підтримують створення коаліції національної єдності та Уряду національного порятунку. Як інформує Цензор.НЕТ, про це свідчать результати опитування Соціополіс. Так, позитивно до ідеї створення коаліції національної єдності та Уряду національного порятунку, який представляв би широке об’єднання патріотичних сил у парламенті та поза ним, ставляться 54,9% респондентів. Нейтральне ставлення до такої ініціативи висловили 27,3% опитаних. Водночас негативно оцінюють її лише 14,3%, ще 3,5% респондентів не змогли визначитися.
Добрі новини · “Українська душа живе, українська культура розвивається, а майбутнє нашої держави має надійний фундамент”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Мова — в основі нації

Президент України Віктор Ющенко (2004-2010) наголосив на важливості мови для існування нації та зміцнення державності. Відповідну заяву він зробив під час презентації книги історика й письменника Олександра Зінченка “Два мільйони світанків. Трипільська таємниця”, повідомляє Інтерфакс-Україна. За словами Ющенка, більшість держав у світі сформувалися як національні, тому збереження національної ідентичності має безпосередній вплив на їхню стабільність і майбутнє.
Добрі новини · “Українська душа живе, українська культура розвивається, а майбутнє нашої держави має надійний фундамент”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Семеро переможців “Української весни”

Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Український клуб, Літфорум та Міжнародний рух українських громад провели Міжнародний поетичний конкурс “Українська весна” під гаслом “Просвіта шукає таланти”. Надійшло 70 манускриптів. Журі на чолі з Павлом Мовчаном у складі: Роман Кухарук, Анастасія Лукій, Максим Одарюк, Кирило Ліхман, Тетяна Шпичук, Богдан-Любомир Притула підби-
Очевидець і літописець · “Світотворення від Марії” зродили дві посестри: щирим серцем – Людмила Лисенко і подвижницьким чином – Марія Приймаченко”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Українка з великої літери До 80-річчя від дня народження педагогині, науковиці та громадської діячки Марії Крупи

Наталія ЛУГОВСЬКА, провідна бібліотекарка відділу краєзнавчої літератури та бібліографії Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки Народилася пані Марія в мальовничому селі Рожиськ на Підволочищині. Перші освітні кроки зробила у восьмирічній школі села Турівка, після чого продовжила навчання в середній школі Качанівки. Подальший шлях до знань привів її до Чернівецького державного університету (нині – національний університет імені Юрія Федьковича), де вона здобула вищу освіту. Цей період став важливим етапом у формуванні її світогляду та становленні як особистості. У 1969 році успішно захистила дипломну роботу зі стилістики української мови, отримавши найвищу оцінку. Цього ж року розпочала свою педагогічну діяльність, ставши вчителем української мови та літератури. Спершу працювала у Байковецькій восьмирічній школі, пізніше перейшла до Великолуцької, а в 1977 році розпочала викладацьку роботу в Мишковицькій середній школі. У 1983 році Марія Крупа приєдналася до колективу Тернопільського педагогічного інституту (нині — національний університет імені Володимира Гнатюка), де присвятила себе навчанню майбутніх педагогів. Вона працювала на факультеті підготовки вчителів початкових класів, передаючи свої знання молодому поколінню й роблячи вагомий внесок у розвиток освіти. У червні 1992 року Марія Крупа успішно захистила кандидатську дисертацію на тему творчості Ольги Кобилянської, зосереджену на мовленнєвій структурі образу автора. Ця робота стала основою для публікації її монографії з аналогічною назвою. Після успішного захисту кандидатської дисертації продовжила свій шлях на філологічному факультеті, де заснувала лабораторію “Теорія і практика лінгвістичного аналізу художнього тексту”. У 2005 році Марія Крупа опублікувала посібник-монографію “Лінгвістичний аналіз художнього тексту”, у якому вперше було запропоновано використання категорії образу автора для проведення комплексного аналізу художнього тексту. Згодом, у 2010 році, у доопрацьованому варіанті посібника авторка порекомендувала методику комплексного аналізу драматичного тексту. Окрім того, науковиця розробила навчальну програму курсу “Лінгвістичний аналіз художнього тексту” для закладів вищої освіти України, яка стала важливим внеском у розвиток філологічної освіти. Науковий доробок педагогині нараховує понад 90 науково-методичних праць з питань української мови та методики її викладання, стилістики й лінгвоаналізу та більш як 70 публікацій у місцевих медіа. Марія Крупа працювала викладачем у Вищій духовній семінарії імені Патріарха Йосифа Сліпого (1993-2008). У 1990-1991 роках очолювала відроджений Союз українок і зробила значний внесок у розвиток цієї організації. Як організатор і керівник братства “Християнська родина” у Великій Березовиці, допомагала формувати духовні цінності місцевої громади. Упродовж 2002—2006 років була депутатом Тернопільської обласної ради IV скликання, де приділяла увагу важливим соціальним і культурним питанням. Членкиня Наукового товариства імені Шевченка, у 2003—2010 роках — заступниця голови Тернопільського осередку НТШ. Особливої згадки заслуговує її роль організатора та автора проєкту “Мандрівне коло”, започаткованого у 2016 році, яке сьогодні офіційно функціонує при Тернопільсько-Зборівській архиєпархії. Від травня 2023 року пані Марія виконує обов’язки куратора з організації та проведення науково-практичних конференцій богословської комісії НТШ у Тернопільській області. Ці заходи відбуваються на базі Марійського центру “Зарваниця”, створюючи унікальну платформу для обговорення важливих питань у сфері богослов’я. Марія Крупа – любляча матір, яка подарувала життя двом дітям. Її донька Наталія Дащенко продовжує справу матері, а син Любомир Крупа став Героєм для кожного з нас. Він віддав життя, захищаючи рідну землю та наш народ від жорстоких дій російських окупантів, увіковічнивши своє ім’я в пам’яті тих, хто цінує свободу й незалежність. З нагоди 80-річчя від дня народження Марії Крупи працівники відділу краєзнавчої літератури та бібліографії Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки підготували книжково-ілюстративну експозицію “Українка з великої літери”. На виставці експонується наукова й навчальна література, до підготовки якої безпосередньо долучилася пані Марія. Серед експонатів можна знайти монографії та навчальні посібники, написані її рукою, а також видання, у яких вона була редакторкою та упорядницею. Окрім цього, на сторінках деяких книжок можна ознайомитися з ґрунтовними вступними статтями відомої краянки, які не лише знайомлять із тематикою праць, але й додають цінний аналітичний контекст. Значну частину виставки становлять енциклопедичні видання, довідники й часописи, які гармонійно доповнюють загальну експозицію. Працівники бібліотеки від усього серця вітають ювілярку із цією важливою подією! Бажають, озираючись на прожиті роки, згадувати тільки найкращі, найсвітліші та найрадісніші моменти. Зичать міцного здоров’я та довголіття. 28 травня виповнюється 80 років від дня народження українки з великої літери – Марії Крупи (дівоче прізвище Конопацька). Упродовж усього життя, через свої вчинки, переконання й щоденну діяльність, вона невпинно утверджувала та втілювала основоположні цінності, загальнолюдські ідеали й культурну спадщину, які є невід’ємною частиною духу та самобутності України.
Очевидець і літописець · “Світотворення від Марії” зродили дві посестри: щирим серцем – Людмила Лисенко і подвижницьким чином – Марія Приймаченко”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Етногенез українців, або “Світотворення від Марії”

Леонід МУЖУК Роман-трилогія Людмили Лисенко про Марію Приймаченко “Світотворення від Марії” – явище унікальне. Але не тому, що цей яскравий прозовий твір водночас є проникливим документальним життєписом видатної малярки, яка здобула в історії української культури своє особливе місце, збагативши мистецький світ своїми вражаючими алегоріями в стилі наївного живопису. І навіть не тому, що цей розлогий роман у трьох книгах є масштабним мистецтвознавчим дослідженням творчості Марії Приймаченко. А насамперед тому, що трилогія висвітлює історичну правду надскладного українського часу і виявляє ту важку нашу національну правду саме через біографічну канву основних життєвих подій, що випали на долю Марії Приймаченко (“кривої Марії”). Бо в реальному житті Марії Приймаченко сконцентрувалися типові факти тієї епохи, а сама біографія художниці – напрочуд драматична людська історія, де і боротьба за повноцінне фізичне виживання, і високе духовне прагнення реалізувати своє людське призначення. А ця цілеспрямована мета на многотрудному життєвому шляху Марії вимагала від неї виняткової сили волі, аби виявити неповторну мистецьку своєрідність і захопити світ естетикою своїх образів. І все це переконливо відображено в трилогії “Світотворення від Марії”. Сюжетний розвиток подій насичений надто гострим драматизмом біографічних фактів. Перебіг основних документальних колізій письменниця розгортає на тлі історичних реалій того часу як невідворотний виклик долі. Щоб свідомо чинити тому загрозливому виклику протидію, Марія мусила постійно сповнювати свою душу природньою потребою – творити властивий для її уяви синтетичний художній образ. Тож як наслідок цієї наполегливої Маріїної боротьби за своє достойне життя світ побачив унікальне культурне явище, яке захоплює людей дивовижною естетикою образів та філософією праведного життя, устаткованого за етичними критеріями народної традиції, де добро перемагає зло. Але напрочуд чутлива до української традиції Маріїна душа глибокою художньою уявою спромоглася сягнути аж до історичних витоків давньої культури правічного українського етносу. А створений нею оригінальний малюнок, виплеканий на етнічній пракультурній основі, мов своєрідний символ, закодований глибоким художнім підтекстом, своєю вразливою внутрішньою художньою суттю надто суголосний із сучасною правдою реального суспільного життя. Особливість історичного змісту трилогії – становлення та діяльність мистецької особистості в період сталінської епохи. Письменниця застосовує психологічний аналіз творчого процесу своєї героїні, подаючи ключові біографічні факти її складної життєвої історії на тлі духовного пригноблення нації імперським терором, спрямованим на винищення українства голодомором. Філософія Маріїних алегоричних образів, естетика зображення “озвірілих людей та олюднених звірів” – своєрідна формула мистецького протесту проти імперської моралі тодішнього колоніального часу, де культурна деградація й духовний занепад українського люду, зраненого суцільним терором московського режиму, досягнув свого історичного апогею. Прагнення Марії творити алегоричний малюнок – це мистецький прихований спосіб шукати й успішно знаходити в тих соціальних умовах смисл буття, аби таким особливим свідомим чином живити людям світлу надію. А заодно ще й перемагати власний розпач і житейські труднощі, які випали на її жіночу долю внаслідок раннього каліцтва. Символічним змістом парадоксальної метафори “перемога слабкого” – саме такою вольовою світоглядною позицією героїня біографічного роману-трилогії Людмили Лисенко “Світотворення від Марії” українка Марія Приймаченко утвердилася в нашій національній культурі назавжди. Такий задум роману-трилогії, і письменниця його успішно реалізувала. Мистецтвознавчий характер твору не обтяжений традиційним арсеналом наукових лексем, а виплеканий художньою мовою. Документальний фактаж та його жанрове осмислення відбулося завдяки безцінному досвіду авторки, набутому тривалим науковим дослідженням творчості Марії Приймаченко. Адже на цьому мистецькому матеріалі Людмила Лисенко колись успішно захистила наукову дисертацію кандидата мистецтвознавства. Тож незабутні спогади про той уже далекий час, глибока людська дружба й радість особистого щирого спілкування з Марією Приймаченко, ясна річ, що закономірно спонукали Людмилу Лисенко до глибшого художнього осмислення біографічного фактажу непростої долі своєї героїні. Тому то своєрідна мистецтвознавча складова трилогії сприймається в структурі цього роману як основна її змістовна база для органічного синтезу з головним сюжетним розвитком подій. А сам перебіг тих історичних подій на нашому загальнонаціональному етнічному ґрунті був надто характерний як для українського типового села, так і для столичного міста. Так у конкретних біографічних обставинах тодішнього трагічного часу, художньо узагальнивши історичний образ сталінської епохи, Людмила Лисенко представляє сучасному читачу значущий вияв історичної суті подвижницького творчого чину Марії Приймаченко як феномену української культури. Авторський текст цього твору сприймається настільки чуттєво, мов би записаний з вуст самої Марії. Саме таке ілюзорне суб’єктивне враження почасти настигало мене, читача, вдячного письменниці й прихильного до її масштабної праці. І так само, мимоволі, у тих своєрідних епізодах, що стилістично оформлені як духовні сповіді героїні, мене вражав емоційний ефект: нібито трилогію “Світотворення від Марії” зродили дві посестри: щирим серцем – Людмила Лисенко і подвижницьким чином українки – Марія Приймаченко.
Пам’ятаємо! · “Це жива нитка, що з’єднує минуле, сучасність і майбутнє української культури”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

і скульптури. Як бачимо, що кожен лавреат звертається до образу жінки, матері, берегині. Отже, премія імені Ольги Кобилянської сприяє збереженню духовних цінностей, підтримує творчу ініціативу та утверджує значення національнокультурної спадщини в сучасному суспільстві, є важливою культурною відзнакою Чернівеччини та України загалом. Вона привертає значну увагу засобів масової інформації, які висвітлюють як саму подію вручення, такі творчість лавреатів. Особливістю премії є її міжнародний статус. У пресі неодноразово підкреслюється участь іноземних лавреатів, що: розширює культурні зв’язки України; сприяє популяризації української літератури за кордоном; підсилює авторитет премії . Завдяки пресі премія імені О. Кобилянської стала важливим чинником культурного життя не лише Буковини, а й усієї України. Засоби масової інформації виконують низку важливих функцій: інформаційну – повідомляють про події та лавреатів; просвітницьку – знайомлять читачів із сучасною літературою; культуротворчу – формують інтерес до української культури; комунікативну – сприяють діалогу між митцями і суспільством. Нагородження відбувається завжди в день народження Ольги Кобилянської, 27 листопада. З кожним роком премія утверджується як престижна відзнака, що об’єднує творчих людей різних поколінь і сприяє збереженню національних традицій. Лавреати премії своїми здобутками доводять, що українська культура є живою, глибокою та сучасною. Відрадним є те, що серед лавреатів багато просвітян: В. І. Антофійчук, Т. А. Мінченко, Д. С. Максимець-Туз, М. І. Дудидра, О. М. Рєпіна, які в сучасному суспільстві є не лише хранителями національної пам’яті, ай активними творцями культурного й духовного життя України. Таким чином, премія імені Ольги Кобилянської є не лише нагородою, а й важливим чинником розвитку культурного середовища України, що надихає на нові творчі звершення. Премія імені Ольги Кобилянської – це не лише відзнака, а жива нитка, що з’єднує минуле, сучасність і майбутнє української культури. Дякуємо пані Людмилі за те, що долучила нас до когорти вдячних шанувальників славного українського археолога чеського походження Вікентія Хвойки. Сергій ПРИСУХІН
Пам’ятаємо! · “Це жива нитка, що з’єднує минуле, сучасність і майбутнє української культури”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Відзнака надихає творити

Марія ДУДИДРА, відповідальний секретар Чернівецького обласного об’єднання ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка”, лавреатка Міжнародної премії ім. Ольги Кобилянської Премія Ольги Кобилянської є важливою складовою культурного життя України. Вона була заснована на Буковині – батьківщині письменниці, де вона прожила значну частину свого життя і створила свої найвідоміші твори. Ідея заснування премії виникла як прагнення увічнити її ім’я з метою вшанування пам’яті видатної української письменниці, яка своєю творчістю утверджувала високі духовні цінності, ідеї жіночої емансипації й національної свідомості та підтримати розвиток української культури. Літературно-мистецька премія ім. Ольги Кобилянської заснована у 2006 році редакцією газети “Буковинське віче” та готельним комплексом “Буковина” (м. Чернівці). Присуджується вона щороку за кращий літературний, художній або публіцистичний твір, наукову розвідку про життєдіяльність сучасної жінки в Україні, становище її в суспільстві, ситуацію щодо гендерної політики в державі. З часом премія набула широкого визнання та стала важливою подією в культурному житті регіону і всієї України. Премія відіграє важливу роль у підтримці творчих особистостей. Вона сприяє розвитку сучасної української літератури та мистецтва, відкриває нові імена та популяризує вже знаних митців. Окрім цього, премія допомагає зберігати культурні традиції та передавати їх наступним поколінням. Вона є символом пошани до духовної спадщини та національної ідентичності українського народу. З нагоди 150-річчя від дня народження видатної української письменниці Ольги Кобилянської (2013 р.) вийшов перший випуск біобібліографічного покажчика “Лауреати літературномистецької премії імені Ольги Кобилянської” (2006–2012 рр.), автор-укладач М. І. Дудидра. Це видання містить “Положення про присвоєння літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської”, 19 біографічних довідок та бібліографію осіб, відзначених премією. В межах кожного року інформація про лавреатів подається в алфавітному порядку. Біографії супроводжуються портретами, списками літератури про життя та діяльність. Як відмітили співзасновники міжнародної премії ім. О. Кобилянської – голова обласного осередку НСПУ та головна редакторка газети “Буковинське віче” (на той час) Віра Китайгородська і депутат Чернівецької міської ради (на той час) Валерій Чинуш, “покажчик знаковий, адже виходить у світ напередодні історичної події в літературномистецькому житті Буковини – 150-річчя з дня народження славної мисткині, подвижниці у царині духу, естетки і емансипантки, письменниці світової величини Ольги Кобилянської. Її ім’я об’єднало навколо себе митців першої гільдії – письменників, художників, композиторів, науковців, освітян, прикладників, громадських діячів – лавреатів міжнародної премії імені Ольги Кобилянської, які своєю працею, інтелектом, духом, патріотизмом тримають наше мистецтво на рівні європейських зразків. Щиро дякуємо упорядникам цього видання (працівникам обласної наукової бібліотеки ім. М. Івасюка) та вітаємо лавреатів премії імені Гірської Орлиці, а також громадськість Буковини з таким успішним проєктом”. У 2017 р. покажчик було перевидано і доповнено, де включено інформацію про 34 лавреатів премії за 2006–2016 рр. Він підготовлений до 10-річчя заснування та першого вручення премії імені Ольги Кобилянської (2006). Випуск третій (2017–2022 рр.) був виданий у 2022 році до 15-річчя заснування премії, куди ввійшли 20 лавреатів. З 2006 по 2025 рік всіх нагороджених премією ім. О. Кобилянської 67 лавреатів. Серед лавреатів премії – письменники, художники, науковці та культурні діячі, які своєю працею збагачують українську культуру. Їхні твори відзначаються глибоким змістом, художньою майстерністю та актуальністю. Кожен із них продовжує традиції, закладені Ольгою Кобилянською, і водночас привносить у культуру нові ідеї та бачення. Премія виникла у Чернівцях, однак її лавреатами ставали митці з різних регіонів України: м. Київ – Галина Тарасюк, Лариса Недін, Тетяна Пишнюк, Любов Голота, Дмитро Коваль; Львів – Надія Черкес, Тетяна Зез, Ольга Назар-Ровецька; м. Дніпро – Світлана Макаренко, а іноді – й з-за кордону. В 2011 році премія стає Міжнародною. Нагороджують премією ім. Ольги Кобилянської представників Румунії – Ярославу Колотило, Надію Боєчко, Маріуса Урсачука, Михайла Михайлюка, Трояна Апетрей, Олександру Вікул, Ірину Мойсей, Івана Ребушапку, Івана Ковача; Чехії (Прага) – Марію Скибу; США (Чикаго) – Настасію Марусик; Німеччини (Мюнхен) – Надію Галабурду. Премія стала важливим стимулом для розвитку культури Буковини – підтримує місцевих авторів і митців, є частиною культурної ідентичності міста, яке часто називають “літературною столицею Буковини”. Чернівці – місто, тісно пов’язане з життям і творчістю письменниці. Премія названа на честь представниці модернізму та однієї з найяскравіших постатей культурного життя Буковини кінця ХІХ – початку ХХ століття. Вона заснована з метою вшанування пам’яті видатної української письменниці та підтримки сучасного літературного процесу. Присуджується за вагомий внесок у розвиток української літератури, культури та мистецтва, особливо в дусі традицій і ідей Ольги Кобилянської. Вона стала частиною процесу повернення імен визначних українських діячів у культурний простір. Лавреати часто не лише творці, а й популяризатори української культури – педагоги, дослідники, діячі культури. Серед її лавреатів – відомі письменники: Володимир Вознюк, Галина Тарасюк, Інна Багрійчук (Гончар), Іван Кідещук, Олена Рєпіна та ін.; літературознавці: Володимир Антофійчук, Богдан Мельничук, Ярослава Мельничук, Валентина Чолкан, Іванна Стеф’юк; діячі мистецтва: Леся Теуту, Тамара Покотило, Діана Новак, Ганна Кривобок, які продовжують і розвивають духовні та естетичні традиції української культури. Лавреатами премії ставали як представники старшого покоління, так і молоді автори, що забезпечують тяглість культурної традиції – Діана Новак, Ірина Шканде, Оксана Петращук-Гинга, Оксана Мартинюк, Дмитро Коваль та ін. Хоча ім’я Кобилянської асоціюється з прозою, премію присуджують і за театральне мистецтво: Діана Анепська, Олександра Вікул, Ксенія Король, Марина Тимку; образотворче мистецтво: Людмила Богдан, Ірина Каленик, Іван Балан, Володимир Краснов, Анатолій Фурлет, Манолій Тирон, Ігор Талалай, Анатолій Житарюк; культурно-просвітницьку діяльність: Ярослава- Орися-Любомира Колотило, Тамара Мінченко, Жанна Одинська, Любов Голота, Дарина Туз- Максимець, Тетяна Зез та ін. Премія має особливий статусі є важливою складовою культурного життя Буковини. Вона сприяє підтримці сучасних митців, відкриттю нових імен і популяризації творчості вже відомих діячів культури. Відзначаються твори, що перегукуються з ідеями письменниці: емансипація жінки, духовна свобода, інтелігентність і внутрішня культура. Наприклад, творчість Галини Тарасюк значною мірою зосереджена на темі жіночої долі, внутрішнього світу жінки, її боротьби за гідність, любов і самореалізацію. Її героїні – це сильні, але часто зранені життям жінки, які шукають своє місце у складному суспільстві: “Сестра моєї самотності”, “Жіночі романи” (збірка новел), “Блудниця вавилонська”, “Мій третій і останній шлюб” та ін.; у творчості Володимира Вознюка тема жіночої долі присутня – особливо через образи сільських жінок, матерів, берегинь: “Стежка в росах”, “Криниця під явором”, “На роздоріжжі”; творчість Інни Багрійчук (Гончар) належить до сучасної буковинської літератури, де образ жінки займає важливе місце. Її героїні – це жінки різного віку й життєвого досвіду, які переживають любов, втрати, самотність, пошук себе: “Душі прозорої каплини”, “По цю сторону межі”, “Жовто-блакитна мрія” та ін.; поезія Олени Рєпіної часто звертається до образу жінки – як берегині, матері, коханої, духовно сильної особистості. Її вірші про жінку поєднують ніжність і внутрішню силу, інтимність і соціальні мотиви: “Молитва жінки”, “Я – жінка”, “Материнське серце”, “Жіноча доля”, “Не зраджуй себе”, “Жінка осінь” та ін. Авторка у своїх віршах осмислює долю, внутрішній світ і силу жінки, де вона мислить, вибирає, бореться. Багато художників звертаються також до образу жінки. Так, у творчості Івана Балана особливо вирізняється увага його до жіночого образу. У його картинах жінка – не просто модель, а символ краси, гармонії та духовності, часто пов’язаний з українською традицією, а ще – це узагальнений образ України: ніжної, сильної, терплячої й красивої водночас. Відомі картини з жіночими образами: “Україночка”, “Молода гуцулка”, “Портрет дівчини”, “Дівчина з квітами”, “Материнство”, “Мати й дитина”, “Селянка” та ін. Заслуговують уваги роботи та численні графічні композиції художниці Людмили Богдан, які висвітлюють жіночі образи: “Вільна як птах”, “Материнство”, “Очікування”, “Ніжність”, “Мрія”, “Жіночий портрет” та багато інших. У творчості Володимира Краснова жіночий образ також займає помітне місце. Більшість робіт його експонується у вигляді портретів і тематичних композицій: “Жінка в червоному”, “Незнайомка”, “Портрет жінки”, “Дівчина”, “Мрія”, “Ніжність”, “Очікування”… У роботах заслуженого художника України Манолія Тирона жіночі образи втілено у картинах “Портрет жінки”, “Незнайомка”, “Материнство”, “Мати й дитина”, а також у символічних композиціях “Муза”, “Берегиня”. У творчості чернівецького художника і скульптура Анатолія Житарюка значне місце займають жіночі образи. Митець звертається до жанру портрета та створює узагальнені пластичні образи жінки: серія робіт “Жінка на тлі природи” та інші картини
Пам’ятаємо! · “Це жива нитка, що з’єднує минуле, сучасність і майбутнє української культури”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Просвітянська толока

Минулої суботи за доброю ініціативою нашої посестри Людмили Смолякової відвідали на Байковому цвинтарі у Києві місце спокою Вікентія Хвойки (21.02.1850 – 02.11.1914) – знаного дослідника Трипільської, Черняхівської, Зарубинецької культур. Невипадково цьогорічна весна пройшла під знаком Трипілля – і визнання ЮНЕСКО, і виставки, і фільми, і круглі столи, нові книжки тощо... Ми також зробили свій маленький внесок – прийшли, поприбирали, впорядкували, бо пам’ять потребує і такої праці.
Спадщина · “У маленькому селі Косівщина, що під Сумами, залишається до сьогодні частина душі великої української поетеси”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

шею музею і її дбайливою господинею, закоханою у творчий і життєвий шлях Поетеси. Ніна Михайлівна могла годинами розповідати про Лесю як про рідну людину, до долі якої прикипіла всією душею. На жаль, вона теж відійшла у Вічність. Обидві залишили по собі добру пам’ять… Починалося все з кількох експонатів. Сьогодні ж такому музею може позаздрити навіть столичний, адже Ніна Михайлівна зібрала такі документи та речі, яких ніде немає. Серед більше ніж пів тисячі експонатів – речі, що належали Парасці Богуш: горщик, товстостінна сулія, в якій два сантиметри товщина скла, і в якій бабця Параска заварювала ліки для хворих; ночви, які і досі, здається, пахнуть травами із заплавних рослин (саме в таких відварах народна цілителька парила немічних пацієнтів), рушник. Експозиція музею побудована за життєписом Лесі Українки. Окрасою і гордістю музею є прижиттєві видання першої збірки творів поетеси “На крилах пісень” (1904 р.), журналу “Літературно-науковий вісник”, що розпочинається поемою Лесі Українки “Прокляття Рахілі” (1918 р.), поема “Одержима” (1917 р.), двотомник творів (1923 р.), робота Дікштейна “Кто чим жиє” в перекладі Лесі Українки та інші твори. Створена чудова експозиція “Селянська хата кінця Х1Х століття” речей із хати Параски Богуш. Будиночок Параски Богуш не зберігся. Нині вулиця, на якій він знаходився, носить ім’я Лесі Українки. Про ті часи і можна дізнатись у музеї Косівщинської школи. Тут є речі побуту кінця ХІХ століття. Їх принесли жителі села, у тому числі родич Параски Богуш. За часів Ніни Тищенко існувала гарна традиція: один раз на 3 роки з учениць 9 класу вибирали Лесю і ця дівчинка виконувала її роль до кінця 11 класу. Готували з учениць 12 екскурсоводів, які і проводили екскурсії. За ці роки свого існування музей відвідали викладачі Празького університету, ціла когорта представників діаспори з Канади, США, Німеччини, Австралії, які приїздили на відзначення дня народження Івана Багряного. Окремо слід сказати про зв’язки музею з Союзом жінок-українок Західного Сіднею (Австралія). Часто до музею приїжджали представники цього Союзу з подарунками, які ставали дорогими експонатами музею. Тут зберігається унікальна книга, надіслана з Австралії, обсягом 1100 сторінок нестандартного книговидавничого формату авторки Ольги Косач- Кривенюк (молодшої сестри Лесі Українки), в якій і описані всі факти життя поетеси і опубліковані документи, що підтверджують її перебування в Косівщині, у Параски Богуш. Це рідкісне видання свого часу видала Вільна Академія Українських Наук в Нью-Йорку (США). Таких примірників в Україні всього кілька. Відвідувачі Косівщинського музею Лесі Українки мають щастя відчути на дотик сторінки цієї книги, перегорнути їх. Національна Академія наук України видала як додаток до цієї книги список усіх знайомих сім’ї Косачів, де названо прізвища найвпливовіших людей кінця XIX – початку XX століття. І третьою в цьому списку – Параска Назарівна Богуш. У життєписі Лесі Українки є сторінка, пов’язана із Сумщиною не лише Косівщиною, а й Хмеловом, де родове коріння її чоловіка – Климента Квітки, народженого 4 лютого 1880 року в селі Хмелів (нині Роменський район Сумської області). Климент Квітка – український музикознавець-фольклорист. Результати його дослідницької роботи разючі: він зібрав і систематизував понад 6 тисяч українських, білоруських народних пісень. Активно використовуючи тогочасні технічні новації – наприклад, фонограф, – записав і тим самим зберіг для нащадків голоси Лесі Українки, кобзаря Гната Гончаренка й інших українських митців. 1907 року побралися Климент Квітка і Лариса Петрівна Косач, з якою прожив 6 років до її смерті 1 серпня 1913. І майже п’ять із них вони провели в лікувальних подорожах від Єгипту до Кавказу. Водночас збирали фольклор. На кошти подружжя була організована етноекспедиція Філарета Колеси, під час якої вперше зробили аудіозапис кобзарів. Чимало народних мелодій К. Квітка записав з її голосу. Уже після її відходу у Вічність у 1917 році Климент видав двотомник “Мелодії з голосу Лесі Українки”. У маленькому селі Косівщина, що під Сумами, залишається до сьогодні частина душі великої української поетеси, – душі, яка палала вогнем великої любові до життя. Її творчість викликає живе, трепетне захоплення і співпереживання у серцях і наших душах. Її життєвий подвиг високого духу, спраги до знань, жаги до життя, величі кохання є орієнтиром на горизонті для всіх нас і для нашої України. Її ім’я у світі буде жити, доки на мапі світу буде наша держава Україна. _________ *Петров Геннадій. Щоденники. Нариси. Статті. Матеріали другої науково-практичної конференції дослідників “Петровські читання”, стор. 251-253. **Г. Петров. – Вперед. 1966. – 24 лютого.
Спадщина · “У маленькому селі Косівщина, що під Сумами, залишається до сьогодні частина душі великої української поетеси”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

На поклін до Лесі Українки Косівщинському народному музею Лесі Українки – 55 років

Людмила РОМЕН, член НСПУ, просвітянка На теренах Сумщини у Косівщині гідно увічнене ім’я славетної поетеси Лесі Українки не лише як класика, що збагатила українську літературу і здобула світове визнання, а й людини, доля якої переплелася з цим краєм. Пломенисте слово, вогонь пісень мужньої доньки України, чиє ім’я прибрала собі Леся Українка, вплелися у веселий травневий сонцеграй, сповнили своїм духом одну з кращих околиць Сум – селище Косівщина. Тут ім’я Лесі Українки звучить у кожного на вустах, адже перша вулиця села названа її ім’ям. Окрасою села є велика загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів, яка носить ім’я поетеси. За школою шумлять зеленим листом та палахкотять травневими свічками каштани – це Лесин парк – улюблене місце відпочинку жителів села. У центрі парку у 1987 році встановлено пам’ятник великій доньці України – співачці Досвітніх Вогнів – Лесі Українці (скульптор Я. Д. Красножон). До пам’ятника веде каштанова алея. Попри щоденні тривалі тривоги та вибухи, просвітяни Сум цього року прибули на поклін у Косівщину до Лесі Українки. Найстаріша патріотична організація “Просвіта” імені Тараса Шевченка завжди стояла і стоїть на пульсі історичних дат постатей, які є знаковими маяками у боротьбі народу за свою незалежність, ідентифікацію, гідність і свободу. Промовчати, оминути дві ювілейні дати, пов’язані зі 155-ю річницею поетеси Лесі Українки та 55-річчям створення музею, означало б, що ми перестрашені. Але Суми і сум’яни – нескорені! Ми – вільні, і гідно з вірою у Перемогу, у могуть ЗСУ дивимось у завтрашній день! Леся Українка – жінка мужнього, сильного духу, незламна у своїх прагненнях жити, творити задля свого народу, тому є прикладом і натхненницею, як бути вищою всіх драматичних обставин життя і подій! Біля пам’ятника – короткий виступ Людмили Ромен, з ініціативи якої і за чиєю попередньою домовленістю з адміністрацією школи, врахувавши питання безпеки, хтось вперше, а хтось вкотре, приїхали в Косівщину з букетиками квітів. Цю ідею підтримали просвітяни та творча інтелігенція. Спільне фото. У шумі листя каштанів вчувався голос Лесі: “Стояла я і слухала весну…”. І ми постояли, послухали. Слава Богу, не чути було сигналів тривоги. Погомоніли про колишні травневі урочистості: до війни тут щовесни вирувало мистецьке Лесине свято “Весняні співи”. Цими стежками ходила дівчина Лариса Косач. На порозі школи нас гостинно зустріла директорка Оксана Борисівна Іванова і провела до музею, де чекали дівчатка-старшокласниці – екскурсоводи. Вони цікаво і змістовно розповіли нам про родину і дитячі роки Лесі, про її творчість і перебування тут на лікуванні. Виступила і я – прочитала вірша, присвяченого Лесі. Це для мене особливі хвилювання і піднесення. Повідомила присутнім про обласний конкурс ронделя до 155-річчя Лесі Українки, який провела обласна організація Асоціації поетів-ронделістів України, яку я очолюю, і озвучила вірші переможців – Андрія Кубаха та Богдани Гусак. Це гармонійно доповнило наші враження і викликало позитивні емоції. Журналіст, мистецтвознавець, енциклопедист Пилип Кислиця приїхав із подарунками – привіз музею свої статті і напрацювання, присвячені Лесі. Доповнив і уточнив деякі факти Олександр Кисельов – краєзнавець і директор Народного музею етнографії у цій же школі. Із теплим і вдячним словом виступив А. Пузина. Ганна Петренко – наша літописець просвітянських подій, теж додала кілька штрихів до інформації про творчість видатної поетеси. Вітрини експозицій багато про що повідали. Ми залишили вдячний відгук за екскурсію, за таку величезну роботу по збереженню пам’яті про видатну українку. Про музей і передумови його створення. Саме сюди, у Косівщину, 137 років тому, у травні далекого 1889 року, вісімнадцятирічну тяжко хвору на туберкульоз кісток Лесю привезла мати поетеси Олена Пчілка на лікування до народної цілительки Парасковії Назарівни Богуш (1826–1907). Її вміння лікувати людей було відоме не лише в країні, але і поза її межами. Вона користувалася широкою популярністю, і, за свідченням письменниці, мала офіційний дозвіл на лікування певних хвороб гарячими грязевими ваннами. Залишилися спогади самої Лесі в листах, де вона пише, що “лікування в Косівщині схоже на лікування в Криму, тільки в Криму ванни гріються на сонці, а в баби Параски за сонце править піч”. Витримувати процедури народної лікарки було нелегко. Була неймовірна спека. Довго витримувати її було неможливо. Треба мати душевну стійкість. Баба Параска до пацієнтів ставилась суворо. Пізніше Леся згадувала про Парасковію Назарівну, “яка вона була поважна, шанована, сувора та строга по відношенню до хворих, і як вони боялися її та слухалися”, що народна цілителька не брала ні з кого ні копійки, а платили їй – хто чим міг. Цілий місяць провела на лікуванні Леся Українка у П. Н. Богуш. Наслідки лікування були дуже вдалі – поетеса перший разу житті помітно поправилась, та й з ногою їй стало краще, вона вже сама могла одягати панчохи та черевики, чого не могла робити раніше. Щирі враження Лесі Українки від перебування на хуторі Косівщина у Параски Богуш, від весняної слобожанської природи, від побаченого селянського життя та побуту знайшли відображення в нарисі “Весняні співи”, написаному 1 грудня 1889 року вже на Волині. На сайті Сумського історичного порталу є стаття Сергія П’ятаченка “Етнографічні і фольклорно-літературні аспекти перебування Лесі Українки на хуторі Косівщина” (2018), яка ширше розкриває цю подію. У рік 95-річчя Лесі Українки сумський краєзнавець Геннадій Петров відвідав Косівщину. Ось що він писав: “Те, що вдалося побачити, перевершило всі сподівання. В селі ще й досі збереглася хата народної лікарки Параски Богуш, до якої в 1889 році приїздила на лікування поетеса. Хата від років похилилася на бік і стоїть, як мовчазний свідок тих численних відвідин, які знало село в другій половині минулого сторіччя. Збереглася і вулиця, якою ходила наша Леся. Було тоді в селі всього 15 дворів. Власне, це був хутір з однією-однісінькою вуличкою. Тепер Косівщина велике село… Виявилось, що живий один дідусь, який на власні очі бачив Лесю Українку. Це колгоспний сторож Яків Євдокимович Богуш. Коли приїздила поетеса, мав він 9 років. За довгий вік чимало спливло подій. Тільки дідусь досі добре пам’ятає, що хвора дівчина, яка ходила по селу з паличкою, відразу привернула загальну увагу. Вона була худорлява, просто зодягнена. І що найбільше вражало: була начебто з багатої сім’ї, а розмовляла українською мовою, розпитувала селян про їх життя. Серед всіх, хто приїздив лікуватись здалеку, таких не траплялось ні раніше, ні пізніше”*. Втішаючись баченим і почутим, спало на думку: “А чому б не присвоїти імені поетеси школі? Чому б не встановити меморіальної дошки? І хіба б не прикрасив село бюст поетеси?..”** Його думки матеріалізувалися через 5 років. Лариса Петрівна Косач. Косач і Косівщина. Бачимо спільнокореневе. Чи не тому так прийшлася до помочі енергетика Косівщинської землі, її лікарських трав, весняного чистого повітря, сонечка, доброго душевного слова цілительки. 55 років тому, саме в день 100- го ювілею Поетеси, 1971 року був започаткований музей Лесі Українки в місцевій школі, яка носить її ім’я. У листопаді 2004 року музею присвоєно звання “Народний”. Він увійшов у четвірку кращих музеїв України. Багато для музею зробила його перша директорка і засновниця Галина Петрівна Лебідь. А опісля продовжила її неоціненну справу учителька української мови Ніна Михайлівна Тищенко, ана той час директорка Косівщинської ЗОШ. Вона була ду-
Шевченкіана · “У післязасланчому коловороті “бурь житейських” Шевченко не здатен був підтримувати листовний зв’язок із Зигмунтовськими”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ря. Телемон і Бавкіда, самі того не відаючи, дали Шевченкові можливість уповні й безбоязко доторкнутися до справжніх, звичайних людей і відгукнутися не вбивчою сатирою, нещадним висміюванням, а саме щирою прихильністю в іронічно-комічному обладунку. Це було вкрай важливо, повертало до гідного, вільного життя. У, так би мовити, сухому залишку Зигмунтовський “усе-таки добрий і наївний старий”. І ще: “Він добродушний старик, але пренаївний і найбезневинніший брехунець”. У цих простих і теплих словах, очевидячки, виявила себе жива, щира душа поетова, святая, змучена, згорьована в каторжному засланні: “Якби ви знали, що зі мною роблять на розставанні десятилітні кати мої, ви б не повірили, бо я сам ледве вірю в ці мерзоти”. Якщо цікаво, придивіться до Шевченкового малюнка “Програвся в карти” (1856–1857) – першого із серії “Притча про блудного сина”. За свідченням знаного шевченкознавця Леоніда Большакова (1924–2004), для персонажа, зображеного на другому плані ліворуч, позував Костянтин Зигмунтовський – з розкішною бородою…
Шевченкіана · “У післязасланчому коловороті “бурь житейських” Шевченко не здатен був підтримувати листовний зв’язок із Зигмунтовськими”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: “Добродушний старик, але пренаївний і найбезневинніший брехунець” Чудернацька біографія у викладі доброго генія

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Я їх не інакше називаю, як Телемон і Бавкіда” Особливо незвичайним і маловідомим персонажем Шевченкового Щоденника є такий собі Зигмунтовський. Навіть видатний шевченкознавець Петро Жур (1914–2002) в унікально-пізнавальному творі “Труди і дні Кобзаря” (2003) не позначив його окремо, а лише двічі згадав поетових “приятелів Зигмунтовських” або “друзів Зигмунтовських”. Але справді сам Шевченко красиво й точно назвав подружжя Зигмунтовських (у нього – Зигмонтовських)… Утім, процитую: “Я їх не інакше називаю, як Телемон і Бавкіда…”1 Чи те саме ще так: “Телемон і Бавкіда (так я жартома називаю Зигмонтовських)”. І все-таки, все-таки… Левова частка Шевченкового тексту про Зигмунтовських відведена переказу химерно-вигадливої біографії Телемона: “Він дуже простодушно і щоразу з новими варіаціями розповідає, які він пройшов митарства, поки досяг справжнього звання”. Костянтин Миколайович Зигмунтовський (роки життя невідомі) – відставний чиновник 12 класу (губернський секретар). В імперському Табелі про ранги, затвердженому Петром I 1722 року, налічувалося 14 класів. Отже, Зигмунтовський був чиновником невисокого рангу, котрий, утім, обов’язково передбачав освіту (за Табелем 12 клас відповідав студенту-випускнику). На час знайомства з Тарасом Шевченком Костянтин Зигмунтовський був повіреним Астраханського акцизного комісіонерства, яке постачало провіантом гарнізон Новопетровського укріплення. Водночас облаштувався приватним підприємцем, утім, знову-таки процитую самого Тараса Григоровича: “Дивні старі люди ці Зигмонтовські! Бездітні, старі, самітні, мають статок, здатний забезпечити навіть вибагливу старість, а надумали поселитися у цій безводній, безплідній пустині. І добре б на відпочинок. Ні, він узяв обов’язок майже цаловальника…” У Словнику Шевченкового знайомого Володимира Даля одне зі значень слова “цаловальник” – продавець. Зигмунтовський замовляв товари в Астрахані, які доправлялися в Новопетровське укріплення морем. Шевченко висловив своє ставлення до цього: “Я думаю, що це необхідна потреба засвоєної в юності фізичної діяльності або просто спрага до придбання. Останнє, можливо, тільки наполовину, бов ньому непомітно скряжництва, що нерідко супроводжує в могилу самотню, безпомічну старість”. До речі, Тарас Григорович описав у Щоденнику 14 липня 1857 року, як “необережний або жадібний лоцман, який узявся представити йому товар із Астрахані, навантажив свій невеличкий човен так важко, що за першого свіжого вітру мусив був половину вантажу викинути в море”: “На нещастя Телемона і Бавкіди, їхні товари, що складалися з двох ящиків гарячих напоїв і 30 мішків борошна, лежали на палубі, й, зрозуміло, перші полетіли за борт. Вціліли тільки нікчемні дрібниці, як ось: варення, лимони, солоні огірки та солом’яний капелюшок”. І що ви думаєте? Шевченко втішив засмучених Зигмунтовських: “Старі, розповівши мені про нещастя, яке їх спіткало, повернулися до свого нормального стану. Телемон простодушно почав брехати про якусь сутичку з французами в 1812 році, а Т. Шевченко. Автопортрет. 1856–1857 рр. Бавкіда показала мені капелюшок і навіть мантильку, а на прощання подарувала мені лимон…”. Ось як уміло розраяв Тарас Григорович “сумну подію, що сталася на шкоду торгівлі мого Телемона і Бавкіди”! Щодо Бавкіди – Софії Самійлівни, то Шевченко занотував: “Вона, тобто Зигмонтовська, мені дуже подобається: це добродушно всміхнена, гостинна кубічна бабуся, колишня німкеня, а тепер православна”. І знову: “Вона також добра й лагідна, невинна говорушка і трохи сентиментальна бабуся… Вислуховую чарівні пригоди наївного Телемона, за що й користуюся повним довір’ям Бавкіди”. “Вислуховую чарівні пригоди наївного Телемона…” Пригоди Зигмунтовського не мають жодного документального підтвердження. Скажімо, автор повісті “Тарас Шевченко” (1939) Костянтин Паустовський вважав, що він узагалі “був брехливий, неосвічений старий”. Але насправді не все так однозначно-просто, бо побрехеньки Телемона викликають інтерес у викладі доброго генія, котрий не лише покірно вислуховував, а й ретельно занотовував предивного Телемона. Саме розлогі й сердечно-теплі записи про добрих знайомих – подружжя Зигмунтовських – стали неповторним, яскраво-дивовижним свідченням Шевченкового доброзичливого й ледь глузливого ставлення та вміння подати, зобразити щось у комічному вигляді, себто, власне, гумору. Тарас Григорович записав, що Телемон “походження своє веде від якогось короля польського Сігізмонда, ймовірно, Третього… Першу частину юності провів він у званні домашнього вчителя у відомого табачника Онисима Головкіна в Петербурзі”. Між іншим, я перевірив – справді був такий купець, який володів великими табачними лавками. Це, мабуть, єдиний проблиск можливої правди в розповідях Телемона. Бо далі… Втім, еротично-фантастичну пригоду молодого Телемона, “яка разом поставила його на ноги”, передам у Шевченковому записі: “Одного разу вночі на вулиці… схоплюють його два гайдуки, садовлять у карету, зав’язують очі, везуть, везуть і, нарешті, приводять прямо до найрозкішнішого будуару, треба думати, якоїсь графині чи княгині. З’являється, нарешті, й таємнича мешканка будуару, вся в дезабільє (власний вислів), тільки обличчя закрите маскою. Після завершення таїнства любові зав’язують йому знову очі, садовлять у карету, привозять на те саме місце, де взяли, і один із гайдуків вручає йому пачку асигнацій – не більше, не менше як 20 тисяч”. Навряд чи багато читачів чули про цю вигадливу історію, та й кого вона зацікавила б, якби не була сумлінно записана самим Шевченком. А ще в Щоденнику з виразистою іронією зафіксовано блискучу театральну кар’єру Телемона, його неперевершену морську службу, “зрозуміло лейтенантом”2 зокрема, плавання – двічі! – навколо світу та ще до Південного полюсу разом із адміралом Михайлом Лазарєвим… Шевченко занотував: “Під час цих плавань він дізнався досконально, звідки добувається дерев’яне масло, неправильно назване прованським. Ось де його джерело. Між Ліворно і Сінгапуром (дивовижне знання географії!) є острів Прованс. А на цьому острові Провансі росте величезне маслинове дерево, з якого й випускають масло, як у нас, наприклад, весною сік із берези”. Після морських звитяг Зигмунтовський, як зафіксував Шевченко, “з корабля переселився” в земський одеський суд, невідомо в якому ранзі: “Тут він вів життя відчайдушного гульвіси, потрапив у сонмище декабристів і був засланий безстроковим арештантом у фортецю Ізмаїл…” Цей сюжет особливо зацікавив знавця Шевченкового Щоденника Сергія Єфремова (1876–1939): “Чи це було звичайною у Зигмунтовського вигадкою, і в такому разі показувало, що фантазію цього “безвредного лгунишки” вразила була колись декабристська справа, так, що він і її приточив до своїх фантастичних, у смаку тодішніх романів, пригод? Чи тут є й зерно правди?”3. Навряд! Про це свідчить навіть контекст, у якому Шевченко мимохідь поставив згадку про “апостолів свободи”. Мабуть, Єфремов акцентував тему в період відзначення 100-річчя з часу виступу декабристів у грудні 1825-го. Хай там як, але в біографії, витвореній уявою Зигмунтовського й іронічно переказаній Шевченком, він “за збігом дивовижних обставин був переведений в Астрахань у званні квартального наглядача”. Відразу зауважу, що квартальний наглядач – чин міської поліції, який відповідав 11 класу, тобто вчорашній “безстроковий арештант” перевів себе в… поліцейського з підвищенням класу в Табелі про ранги. Та, з’ясовується, “не завжди чисті обов’язки цього звання змусили його подати у відставку й прийняти від питейної контори4 звання повіреного в Новопетровському укріпленні, де його охрестили ім’ям спиртоміра”. Так уперше ми стикаємося з реальною посадою звитяжця Костянтина Зигмунтовського, підтвердженою Шевченком. Через день після початку Щоденника – 14 червня 1857 року – засланець занотував, що в укріпленні отримали платню за третину року: “Офіцери сьогодні ж її отримали і сьогодні ж віднесли… спиртомірові (цаловальнику), а інші теж відіслали до спиртоміра й почали гуляти, або, вірніше, пиячити. Завтра видадуть платню солдатам, і солдати теж почнуть гуляти, тобто пиячити. І це триватиме кілька днів підряд. І закінчиться як солдатська, так і офіцерська пиятика бійкою і, нарешті, курником, тобто гауптвахтою”. Незграбна говіркість Зигмунтовського, переповнена, сказати б, ахінеєю, вперемішку з анекдотичними пригодами, під Шевченковим пером перетворювалася на захопливу розповідь, і в іронічно-комічному сприйнятті поета легковажні й розхристані побрехеньки Телемона набували характеру довершеного гумористичного твору. Водночас ми буквально відчуваємо, як достоту розважливо та поблажливо сприймає Шевченко вигадки Телемона, бо в Новопетровському укріпленні – “темному закутку імперії”, “вертепі мерзот” – його оточували справді злісні брехуни – “шкідливі й безсовісні”, за жорстким висловом засланця, “недолюдки”. В атмосфері постійного неминучого стикування з ними знайомство й спілкування зі старенькими й добрими Зигмунтовськими було для Шевченка ковтком свіжого повіт- Автограф Шевченкового запису про Зигмунтовських у Щоденнику від 30 червня 1857 р. Зигмунтовський – Шевченкові: “Смію Вам нагадати, що Ви не дотримуєтеся своєї обіцянки…” Прецікавий, але маловідомий історичний факт: 9 квітня 1860 року Костянтин Зигмунтовський написав Тарасу Шевченку, сказати б, у своєму стилі. Власне, лист автор адресував до книгарні Шевченкового знайомого Дмитра Кожанчикова в Петербурзі, власником якої той був із 1858- го, і до неї заходив поет, зокрема 25 серпня 1860 року. Зигмунтовський доклав два рублі й просив переслати йому Шевченків “Кобзар”5. А ще зажадав, оскільки не знав адреси Тараса Григоровича, “передати йому прочитати на звороті до нього написані рядки”. Це ж треба додуматися! На звороті Костянтин Миколайович побажав Шевченкові здоров’я та всіх благ і нагадав, що він “не дотримується своєї обіцянки написати хоча б маленьку записку”, тоді як сам Зигмунтовський, як завжди, готовий “повідомити дещо й навіть цікаве”. Ми не знаємо, чи був переданий цей текст Шевченкові, та й взагалі листування поета з Телемоном невідоме. На мій погляд, його й не було. Це можна зрозуміти: у післязасланчому коловороті “бурь житейських” і “лихого лиха” Шевченко не здатен був підтримувати листовний зв’язок із Зигмунтовськими. P. S. Існує версія, що Зигмунтовські могли бути одними з прототипів образів подружжя Прехтелів з повісті Шевченка “Прогулянка з задоволенням і не без моралі”. Ще цікавішим є, на мій погляд, абсолютно реальний історичний феномен Філемона і Бавкіди, створений Шевченком услід за римським поетом Овідієм, якого високо цінував. __________________________ 1 За грецькою міфологією старий Філемон (Телемон) і його дружина Бавкіда гостинно зустріли перевдягнених звичайними мандрівниками Зевса і Гермеса, й за це боги нагородили їх довгим спокійним життям і смертю в один день. 2 Давно встановлено, що прізвища Зигмунтовського ніколи не було в Списку офіцерського складу російського флоту з часу його виникнення. 3 Щоденні записки (Журнал) Тараса Шевченка. За редакцією Сергія Єфремова. Репринтне видання. Черкаси, 2018. С. 423. 4 Літературознавець Леонід Білецький (1882–1955) переклав, як “контора, що завідує шинками”. 5 У січні 1860 року вийшло третє й останнє прижиттєве видання “Кобзаря” Тараса Шевченка, надруковане коштом Платона Симиренка.
Пошта “СП” · “В історії залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає і шанує все людство”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

організації працівників освіти та науки, Микола Близнюк, поет, член НСПУ, Йосип Приймак, художник-різьбяр, скульптор, член Національної спілки художників України; наукові працівники Національного природного парку “Гуцульщина”: Любомир Держипільський і Стелла Фокшей; члени Клубу інтелігенції Ольга Сав’юк, Марія Порох, Уляна Книш, провідна бібліографиня, секретарка Клубу, Світлана Крицкалюк, викладачка Косівської школи мистецтв. День похмурий, але на серці тепло, бо нас привітно, з хлібом і сіллю, в національному одязі зустріли учні разом із Марією Чоланюк. Ліцей святково прибраний. Квіти біля бюста Т. Шевченка, піднесеного в дар ще в 1989 році скульптором Василем Одрехівським, заслуженим діячем мистецтв України, автором сучасного пам’ятника Т. Шевченку на Сокільській скелі. На стіні висять картини, подаровані 5 років тому (2021) художниками Олексою Близнюком із м. Городища Черкаської області, Галиною Воробйовою, Дмитром Гуреєм, Наталією Довганюк, випускниками Тюдівської школи. У залі музею розгорнута викладка літературних творів, колекція Володимира Бащака. даль випущена 1861-го – у рік смерті Шевченка (саме вона зображена на обкладинці його книги), а найбільш унікальний екземпляр – портрет Тараса Шевченка, створений за допомогою 2800 цвяхів, якими “вималював” на дошці образ Шевченка-солдата. Володимир Бащак подарував портрет Черкаському музеєві. Найновіша його робота – портрет Тараса Шевченка, створений за допомогою 4800 цвяхів” – подарована шкільному музеєві Тюдівського ліцею разом з книгою та іншими речами з колекції. З великою увагою були сприйняті й виступи отців Івана Сабадаша, Юрія Калина та Михайла Дзюби, Василя Герасим’юка, Ольги Сав’юк, Дмитра Колотила, Ольги Гурей, Йосипа Приймака, Світлани Крицкалюк, Аделі Григорук, котрі зазначали, що в історії залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає і шанує все людство. До них належить ім’я українського Пророка Т. Г. Шевченка. Аделя Григорук подарувала музеєві та шкільній бібліотеці унікальні книги – ілюстрований “Малий Кобзар” львівського видавництва “Світ дитини” 1923 року та ювілейний “Кобзар” 1941 року, що побачив світ у празькому українському видавництві “Пробоєм” (Чехія), а також цінні авторські видання. Доповнили захід учні, які декламували вірші біля погруддя Т. Шевченка на подвір’ї ліцею. На згадку про 165-річчя вшанування пам’яті Т. Шевченка учасники отримали пам’ятні магнітики з репродукцією картини Петра Сахра, а капелан Михайло Дзюба подарував усім медальйони із зображенням Божої Матері та святого архистратига Михаїла. Продовження заходу відбулося на Сокільській скелі, де по-особливому прозвучали схвильовані слова краєзнавиці Марї Чоланюк про перший народний пам’ятник-обеліск. У дарунок поетові вірші декламували отець Михайло, Микола Близнюк, Світлана Крицкалюк, Уляна Книш, Аделя Григорук. Завершилися урочистості спільним виконанням Шевченкового “Заповіту”. сили, що навіть у складних умовах сьогодення українська історична наука продовжує розвиватися, відкривати нові сторінки минулого та формувати підґрунтя для осмислення сучасних суспільних процесів. Історія живе доти, доки її досліджують і переосмислюють нові покоління. Саме ця думка стала своєрідним лейтмотивом цьогорічних “Хаджибеївських читань”, які вкотре продемонстрували високий потенціал молодих науковців та їхню готовність долучатися до осмислення минулого України. Всеукраїнська наукова конференція “Хаджибеївські читання” вкотре підтвердила свою роль важливого осередку наукової комунікації, що сприяє розвитку молодіжної науки, збереженню історичної пам’яті та популяризації досліджень з історії України й Південного регіону.
Пошта “СП” · “В історії залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає і шанує все людство”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

“Ти з нами назавжди, великий наш Тарасе!”

Марія ПОРОХ, членкиня Клубу інтелігенції та РО “Просвіта”, м. Косів Світлини авторки та ліцею Нещодавно в Тюдівському ліцеї Кутської селищної ради відбувся захід, присвячений вшануванню 165-х роковин перепоховання Т. Г. Шевченка в Україні. Ініціаторки заходу – вчителька історії, заслужена вчителька України, завідувачка музею “Історія села Тюдова” Марія Чоланюк та Аделя Григорук, заслужена працівниця освіти України, які розробили програму заходів “Ти з нами назавжди, великий наш Тарасе!”. Серед присутніх: Василь Герасим’юк, поет, лавреат Національної премії ім. Тараса Шевченка; Володимир Бащак, колекціонер, фалерист, дослідник з Івано-Франківська; отці Іван Сабадаш, настоятель церкви Введення в храм Пресвятої Богородиці ПЦУ, Юрій Калин, парох церкви Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ (с. Тюдів); Михайло Дзюба, капелан Майдану (“Дзвін”) та добровольчого підрозділу “Чорна сотня” (Коломия); Дмитро Колотило, староста Тюдівського старостинського округу; Василь Регуш, лікар-гастроентеролог Яблунівської лікарні, Богдан Чекіт, колишній директор школи, Лідія Гурей, директорка ліцею, колишні вчителі Василина Федорчук і Ольга Гурей. Косівщину представляли Володимир Козьменчук, голова Косівської районної профспілкової Євген ЗАБІЯНОВ 28 травня в Музеї української книги відбулася Всеукраїнська наукова конференція “Хаджибеївські читання” – щорічний науковий форум, який об’єднує дослідників різних поколінь, наукових шкіл та освітніх установ навколо вивчення історії України, півдня України та м. Одеси. Організаторами конференції виступили кафедра історії України та спеціальних історичних дисциплін і Студентське наукове товариство факультету історії та філософії Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, а також Одеська обласна універсальна наукова бібліотека імені М. С. Грушевського. Відкриваючи конференцію, учасників привітали завідувач кафедри історії України та спеціальних історичних дисциплін Вадим Хмарський, директорка Марія Чоланюк, привітавши присутніх, зазначила, що сьогоднішній захід дуже важливий, бо присвячений кільком датам: 165-річчю, як Т. Шевченко навіки повернувся в Україну, 125- річчю відвідування І. Франком і Лесею Українкою обеліска Т. Шевченку на Сокільській скелі, 20-річчю встановлення погруддя Т. Шевченка на подвір’ї Тюдівської школи, 15-річчю присвоєння шкільному музею “Історія села Тюдова” звання “зразковий”. Священники Іван Сабадаш, Юрій Калин і Михайло Дзюба провели спільну молитву та разом із присутніми вшанували Тараса Шевченка і всіх, хто загинув у боротьбі за незалежність України. Яскравим, насиченим багатьма фактами був виступ Володимира Бащака. Він ділився з присутніми своїм захопленням колекціонування, яке почалося як хобі ще в шкільні роки і переросло у справу життя, розповів про людей, які вплинули на нього, коротко проаналізував фалеристику шевченківського спрямування. Володимир Бащак – автор книги “Тарас Шевченко. Значки. Медалі. Жетони. Настільні медалі. Монети”, в якій на 316 сторінках згідно з розділами – “До 1917 року”, “1918–1960 рр.”, “Пам’ятні та ювілейні дати”, “З іменем Тараса Шевченка”, “Пам’ятники”, “Кобзар”, “Портретні зображення”, “Різноманітні заходи, присвячені Т. Шевченку”, “Казахстан (м. Шевченко, Актау)”, “Діаспорні відзнаки”, “Народна творчість” (саморобки) та інше – наведені зображення фалеристичних творів, надано доступну інформацію про них, подано близько 1500 фото та близько 200 світлин настільних медалей, виготовлених в Україні та інших країнах. Колекція В. Бащака викликала щире загальне захоплення. Він оформив її у вигляді хати Шевченка, музичного інструменту кобзи, палітри з пензлем, книжки “Кобзар”, листка паперу з пером та каламарем, віконечка з гілками та квітами (за віршем “Садок вишневий коло хати”), паруса з верби, профілю поета. За словами колекціонера, найдорожча у його колекції мелення Одещини, образ “нової жінки” в радянській літературі та маловідомі сторінки перебування в Одесі Павла Тичини і Юрія Липи. Особливістю “Хаджибеївських читань” традиційно залишається активна участь студентів і аспірантів, для яких конференція є важливим майданчиком для апробації результатів власних досліджень, професійного спілкування та наукових дискусій. Молоді науковці отримали можливість представити свої напрацювання, обговорити актуальні проблеми історичної науки, обмінятися думками й отримати фахові рекомендації від провідних істориків. Під час підбиття підсумків було відзначено високий науковий рівень представлених доповідей, актуальність порушених тем і ґрунтовність дослідницьких підходів. Учасники наголо-
Пошта “СП” · “В історії залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає і шанує все людство”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Хаджибеївські читання”

бібліотеки Юліана Амельченко, професор, почесний краєзнавець України Тарас Гончарук. У своїх виступах вони наголосили на важливості підтримки молодих науковців, розвитку історичних досліджень і збереження академічної спадкоємності в умовах сучасних викликів. Програма конференції охопила широкий спектр тем, що відображають актуальні напрями сучасної історичної науки. У межах секції “Історія України” учасники представили дослідження, присвячені різним періодам українського минулого – від ранньомодерної доби до подій ХХ століття та сучасних процесів формування історичної пам’яті. Значний інтерес викликали доповіді про створення 3D-моделі Хаджибейського замку, діяльність театру “Березіль” і постать Леся Курбаса, життєвий шлях мовознавця, правозахисника та дисидента Святослава Караванського, а також трансформацію історичної пам’яті як основу формування української національної ідентичності в умовах війни. Не менш насиченою була робота секції “Джерелознавство та історіографія”, де молоді дослідники презентували результати опрацювання архівних документів, музейних колекцій та маловідомих історичних джерел. Учасники аналізували листування Коша Нової Січі з Кримським ханством, праці іноземних дослідників про кримських татар і ногайців, розвиток типографської справи в Одесі на початку ХХ століття, історіографію репресій проти німецького насе-
Театр · “Театр є територією духовного відродження нації. Глядач повинен бачити красиве, сильне, успішне”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Який він, вінець життя?

Едуард ОВЧАРЕНКО У той час, коли йде війна за право бути Людиною, творці вистави розповідають про таких Людей. Це історія з драматичним, але щасливим фіналом. – Театральний сезон, що добігає кінця, у нашому Театрі був присвячений сучасній українській літературі, – зазначив Тарас Жирко, режисер-постановник, народний артист України. – Рік тому мені запропонували прочитати роман Олени Пшеничної “Там, де заходить сонце” і відповісти на запитання – чи він мене зацікавив. Це було минулої весни. Я тоді якраз перебував у лікарні, перечитав роман, він мене зворушив, я побачив глибину пейзажу і актуальні нині проблеми. І найголовніше, що роман може стати саме театральним, драматичним твором, водночас, зі щасливим завершенням. І таким, що дає нам відчуття сучасности не тільки за календарем. (Дія відбувається восени 2022 року). У ньому я почув гімн людині і побачив випробування, які людину не ламають, а навпаки – дозволяють знайти вихід зі становища. Це історія не про старість, не про хворобу, не про фінал, але про те, як незнайомі люди, опинившись у просторі “стардому”, шукають свого порятунку. Це історія не про exodus, а про вінець усього попереднього. Багато молодших, здоровіших, талановитіших і сильніших людей не доживають до такого віку. Зрілий вік не є прокляттям чи покаранням. Він є нагородою за все життя. Хоча і з хворобами, труднощами, старінням тіла, проваллям зневіри, а відтак – віри віднайдення. Але хіба у молодих людей менше проблем? Вони інші, але ж є. І коли я відчитав це, то відповів згодою на постановку. Потім відбулася зустріч з авторкою, і пані Олена приступила до написання п’єси. А наприкінці січня я почав репетиції. Інсценізація, яку зробила Олена Пшенична, не була остаточною. Адже з’явилися питання, суто драматичні, на які треба було давати відповіді. Далі почалася робота з театральної адаптації, про яку завше йдеться, коли маєш справу не з п’єсою у чистому вигляді. Тому треба було адаптувати цю інсценізацію і довести до того вигляду, у якому її побачив глядач. До процесу я заохочував і самих виконавців, це виявилося надзвичайно ефективним, цікавим і помічним утворенні і тексту, і вистави. Виконавці – золотий фонд Театру Франка, це актриси і актори-сеньйори, в яких по-різному склалася доля. Хтось більше задіяний у сучасному репертуарі, а хтось менше. Але всі вони у прекрасній формі і на високому рівні своєї професійної майстерности. Постановка цієї історії зачепила кожного з них. Це не був просто репетиційний процес, який торкається п’єси ХVІІ чи ХІХ сторіччя. Це наші сучасники, і за віком виконавці вистави теж могли б опинитися на їхньому місці. Робота не обмежувалась лише репетиціями. Ми залишалися і після них, щоби завершити щось недомовлене. Між нами утворилися, може й ненадовго, але такі зв’язки, що допомогли глибше осягнути структуру тексту, самих себе і, власне, той Театр, який ми захотіли створити у цій виставі. Від акторів було багато пропозицій, які я часто з радістю використовував. Для мене було важливо залучити якомога більше кожного з учасників, з тим, щоби вони привласнили собі цей матеріал і він став їхнім. Бо головне моє питання – що відбувається з Людиною, особливо в наш час. І однією з відповідей є та, що людині потрібна людина. От про це ми і говоримо в нашій виставі. Роль головної героїні Поліни Лазової – ювелірна робота, що являє нам пограничної напруги процес і те, як можна зберегти себе і розвивати далі, навіть досягнувши висот, що стоять за іменем цієї прекрасної актриси. Хоча драматично і вербально вона виписана більш стримано, ніж, скажімо, її партнерки Ніни у виконанні Людмили Смородіної. Такі ролі, без перебільшення називають бенефісними, тим більше, що їх у виставі у пані Людмили не одна. Метреси франківської сцени створили дивовижний дует, що явив нам силу франківської школи, коли ми не просто показуємо виставу як видовище з ефектами чи верховенством форми, а звертаємося до того, що, власне, відбувається з Людиною. Серйозним випробуванням, яке вона з честю подолала, є робота Лесі Липчук у ролі Віри. Актриса створила свою партитуру, запропонувавши свою версію у сусідстві з маститими акторками. Її образ педантичний, “учительський”, часом парадоксальний і водночас ніжний, тендітний і сильний. Прекрасна роль Тетяни Олексенко (Степанівна) – легка, комедійна, зворушлива і глибока, що стирає стереотип уявлення про “простих” людей. А ще чудові ролі Демидовича – Сергія Калантая, що використав блискучий синтез арсеналу актора кіно і драматичного Театру, і Володимира Коляди з глибиною затаєного трагізму і нескрушної особистости. Вадима Полікарпова, Дмитра Завадського – у комедійній і драматичній ролі Камбали, за якою стоять непрості обставини біографії наших співгромадян з тимчасово окупованих територій України. Костянтина Сороковенка, Дмитра Яковенка – у ролі Сина, де молоді актори гідно грали з метрами і не загубилися у лаконічному просторі своїх невеликих, але принципово важливих персонажів. Олександра Задніпровського, Олександра Логінова – Художників, чий образ став омажем світлої пам’яти Данила Лідера, проте залишивши дистанцію між особами персонажа та історичної постаті. У їхні тексти ми ввели світоглядні висловлювання самого Маестро. Олександра Олексенко і Валентина Іляшенко створили комедійні, з глибиною затаєного болю, образи жінок, що впродовж десятиліть несуть у собі тягар того, що вже не змінити. Органічно влилася у нашу виставу запрошена з Театру на Подолі актриса Лариса Трояновська, на вихід якої у прем’єру ми готуємося в червні і сподіваємося феєрверку акторської свободи і свого прочитання образу Ніни. І, звісно ж, повернення на сцену нашого, без перебільшення, видатного сучасника, актора – Василя Баші. Цей процес не такий стрімкий, як хотілося б, але він поклав початок, я сподіваюся, тому, що ми ще побачимо нашого колегу в ролі, рівній його таланту. Подолати себе, об’єктивні проблеми, що постали на його шляху до професії, – це серйозний вчинок, що демонструє не тільки цільність особистости, козацький характер і волю, а й неймовірну ніжність і любов до Театру. Я сповідую гасло про те, що Театр є територією духовного відродження нації. Він не тільки розважає, не тільки допомагає глядачеві відволіктися від проблем, війни, тривог. Театр здатен впливати на те, щоб підтримати особистість, дати людині відчуття душевної рівноваги, опору і відновлення. Глядач повинен бачити красиве, сильне, успішне, у цьому впізнавати себе і зцілюватися духовно. Але паралельно це може бути й інше оздоровлення. Саме тому я запросив Василя Башу, аби він зіграв у нашій виставі. Василь абсолютно природний в ансамблі франківців, хоча говорить у виставі лише кілька слів. Але ці слова на вагу золота і влучають куди треба. Це театральна терапія, яка, ми віримо, може допомогти людині зцілитися. І у цьому один із розмаїтих шляхів інклюзії, які сповідає наш Театр. Сценографію я придумував разом з Олександром Другановим. Ми йшли шляхом абсолютного лаконізму. Можна було вигадати якісь формалістичні профілі житла, де мешкають самотні люди. Але це нічого не додало б до тієї ідеї, яку ми переслідували. Тому на сцені два самотніх ліжка і тумбочки, на яких наші персонажі пересуваються, як знак безпритульності. Ідея з фотографіями Ніни, які з’являються і щезають. Це і репліка до Гаррі Поттера, про якого йдеться у романі, і разом з тим минущість тієї картини світу, яку ми намагаємося вибудувати, але з часом вона стирається, коли Ніна помирає, то її фотографії змиває дощ, про який вона мріяла, як про щасливу прикмету в дорогу. Але у цьому не останній прояв популярного героя – він дивним чином вплинув на подальший перерозподіл ролей, по тому, як уже обсаду було оголошено і почався репетиційний процес, за що ми йому вдячні, як і пані Роулінг. Дуже часто фінал вистави у процесі постановки змінюється і стає контраверсійним тому, що планувалося. Потрібно було щось, щоб метафорично передало вихід зі скрути. Те, що дає людині можливість відірватися від ґравітацій та переживань. Все починалося зі спогадів, про те, як у дитинстві герой намагався запустити змія. Але змій ніяк не злітав, і Мама, яка тепер сама потерпає од зневіри, кричала йому: “Ти тільки вір!” – і змій злетів. Тоді і народилася метафора материнської хустки, що стає велетенським змієм, і тим омофором, який усіх покриває. Над пластикою працював фахівець европейського рівня Олексій Скляренко. Нам пощастило, що він долучився до нашої роботи. Олексій приходив на репетиції після служби в ЗСУ, і я показував йому драматичну частину, яку він дивовижним чином переводив у пластику. І це годі було сказати словами. З’являлося відчуття, що тільки так і можна вирішити поведінку героїв і переходи між епізодами. Музичні номери до вистави створив видатний український бандурист і композитор Роман Гриньків. У цих треках мрії і спогади, тривоги героїв, погрози світу. Номери видаються дуже доречними і вдалими у нашій виставі. Роман написав усі твори крім “Вальсу для Анни-Марії”, який звучить на початку другої дії, його я створив понад десять років тому і він дивовижним чином вписався у контекст. Вважаю, що він теж добре зайшов у постановку. Наскільки вистава відбулася – можна буде говорити десь після десятого показу. Бо зараз ще панує ейфорія випуску. Коли вистава опиняється перед пологами – нервове напруження досягає такої межі, що її треба швидше відпускати у вільне плавання. Щоб вона зажила своїм життям і почали з’являтися горизонтальні зв’язки між персонажами, якісь традиції, іноді зміни, іноді купюри. Мені вистава подобається. Майже все з того, що хотілося, досягнуто. Хоча є речі, які, на жаль, були втрачені в процесі. Але ж не можна все помістити на один плотик. Постановка вистави іноді нагадує пейзаж після кораблетрощі. Коли персонажі з режисером опиняються на плотику, щоб врятуватися. Ніхто не гарантує, що буде щасливий кінець. І коли ти тягнеш на цей плотик все, то можеш його перевантажити і потопити. Тому є баласт, від якого треба позбавлятися. У моєму портфелі є з десяток назв, з якими я міг би вже завтра прийти до постановки. Але неможливо опанувати одразу все. Вже понад рік у стані репетицій вистава з ветеранами під робочою назвою “Блок-пост”. Я займаюся театральною реабілітацією з людьми, які безпосередньо пройшли війну. Робимо виставу, яка будується на основі їхніх біографій, їхніх переживань. І бачення того, як прорватися до життя і розказати про свій досвід. Намагаємося досягти лікувальної і творчої мети. Все для Перемоги. А ось що розповіли актори, які грають у цій виставі. Людмила Смородіна, народна артистка України, виконавиця ролі Ніни: “Думаю, що про героїню я все сказала своєю роллю. Це жінка проста, відкрита, яка любить людей, світ, яка любить життя. Ніколи не показує свої болячки. Дуже щаслива, що зіграла таку роль. Звичайно, у героїні є щось і від мене – це темперамент, любов до життя. Я завжди весела, завжди усміхаюся. Ніхто не знає, що у мене в цей час всередині. Робота над образом триватиме й далі, не зупиниться ніколи”. Олександр Задніпровський, народний артист України, виконавець ролі художника: “У герої мене зацікавила тема самотнього художника. Цей невеликий за обсягом матеріал дав мені можливість відтворити долю самотньої людини, яка на схилі літ віднаходить тягу до життя, перспективу, світло в кінці тунелю. І лише любов дочки та її прощення дають йому стимул до подальшого існування і до творчості, незважаючи на відсутність робочої руки. Намагався все це втілити. Поки що всім страшенно подобається. Навіть сама авторка Олена Пшенична зізналася, що ніколи не думала, що з такого матеріалу можна зробити такий маленький шедевр. У персонажі можна побачити мої риси характеру. Бо художник, музикант, поет, композитор, актор – це синоніми. Це творчі особистості, які, на щастя чи на жаль, схожі. Це співбрати по мистецтву. Тож мені було неважко відтворити трагедію митця, який втратив себе на довгі 25 років. І в кінці ми підводимо резюме вистави, що тільки родина, зв’язок з рідними людьми тримають нас на світі. Тільки з родиною – батьками, дітьми, коли не переривається ланцюжок поколінь, ми маємо віру, спрагу до життя і творчості. Працював із Тарасом Жирком, коли він готував ювілейний вечір Театру Франка у минулому На Камерній сцені імені Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка відбулася прем’єра вистави “Там, де заходить сонце” за романом Олени Пшеничної. Спеціально для постановки в театрі письменниця створила інсценізацію свого роману.
Театр · “Ми будемо тут, на рідній землі, ми закриємо нашим ворогам очі, ми дочекаємося Перемоги”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

році. Багато років ми були партнерами як актори. Я завжди йому симпатизував і підтримував його ідеї. Бачу позитивний досвід Тараса як режисера. У виставі чудові актори, прекрасні роботи моїх колег Поліни Лазової, Людмили Смородіної, Тетяни Олексенко, Сергія Калантая, Вадима Полікарпова. Вважаю, що вийшов просто сценічний шедевр. Запам’яталася велика відданість музиці Романа Гриньківа. Це дуже талановита людина, яка створила мелодійний і пульсуючий музичний ритм життя цих людей. Наче присипаний попелом і водночас активний. Цікаве сценічне оформлення художника Олександра Друганова. Багато цікавого з пластики підказав Олексій Скляренко. Зізнаюся, що в цьому скупому і обмеженому просторі важко було знайти сценічне рішення, щоб це не було одноманітно. Зараз працюю над новими проєктами. Але це більше пов’язано з антрепризами”. Сергій Калантай, народний артист України, виконавець ролі Демидовича: “Мій персонаж дуже добре прописаний авторкою Оленою Пшеничною. Саме так, як він прописаний у романі, я намагався його грати. Хоча додав деякі деталі, щоб видовищно загострити трагедію персонажа. У першій дії є сцена з іграшкою, яка не прописана в авторки. Демидович ототожнює курча з добрим серцем сина, якого зараз немає. Мій герой ходить з пакунком, в якому тримає все найдорожче, що у нього залишилося в житті. Не розстається з цим пакунком жодної хвилини. Тут іграшки, фотографії, листи, військовий берет його сина. На тлі загибелі сина і втрати дружини Демидович стає “овочем” і живе тільки добротою та любов’ю. І лише випадкові спалахи в пам’яті кидають його у вир спогадів та люті. Він людина, яка живе фразою з роману Олени Пшеничної: “Ми з мамою не здивувалися, що він пішов добровольцем в АТО. Страшно, але ж не дарма!” Мені вже доводилося працювати з Тарасом Жирком як з режисером. Було це 45 років тому в Театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого. Тарас робив режисуру уривків, які ми виконували. Це, звісно, не була режисура, яку ми бачимо зараз. Це була творча підказка, вигадка Тараса Жирка. Ще тоді не режисера, а колеги по мистецькій майстерні Валентини Іванівни Зимньої. Весь цей час підтримуємо зв’язки, ми великі друзі. Крім того, що Тарас талановитий актор, він ще й людина з великої літери, патріот, громадянин своєї держави. Любов до України у 1981 році мені прищепив, як не дивно, саме він. І першу дисидентську книгу, за яку у 1981 році можна було сісти до в’язниці, дав почитати теж він. У Тараса є свій стиль. Я знаю, як він працює, як переживає. Знаю, що йому подобається. Залюбки виконував його побажання. Ми були на одній хвилі. Такий стиль, на жаль, вже відходить. Це стиль класичного режисера з розумінням музики, естетики правил режисури та акторства. Раніше режисери були високоінтелектуальними людьми. І в Тараса це присутнє”.
Театр · “Ми будемо тут, на рідній землі, ми закриємо нашим ворогам очі, ми дочекаємося Перемоги”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Окупована Кавунівка – у боротьбі, мріях і чеканні На сцені Тернопільського академічного драмтеатру ім. Тараса Шевченка з’явився “Молочайник”.

Микола ШОТ Світлини автора Першу трагікомедійну роботу як режисерка-постановниця на малій сцені Тернопільського академічного драматичного театру імені Тараса Шевченка представила Оксана Левків. Донедавна вона творила хіба казкові дійства. Для власного ж нового режисерського витвору взяла відому п’єсу Оксани Гриценко “Молочайник”, яка переносить глядача у квітень 2022 року в окуповане рашистами херсонське село Кавунівка. “Молочайник” – трагікомедія, до якої вже звернулися й поставили чи не з десяток українських театрів. Оксана Левків каже, що жодної такої роботи своїх колег не бачила, та й, зрештою, не прагнула, бо “був острах, щоб згодом підсвідомо щось не запозичити в них”. Адже, прочитавши п’єсу Оксани Гриценко, отримала великий емоційний заряд, запалилася бажанням потрактувати її на сцені рідного театру. До того ж мала ще один творчий задум – попрацювали лише з акторками. А “Молочайник”, власне, відтворив суто жіночу есенцію, душевні поривання й патріотичний стан на початку великої війни та життя в окупації. Нагадаю читачам, що авторка трагікомедії зібрала у своєму творі в одній хаті у с. Кавунівка на окупованих ненависним ворогом теренах Херсонщини чотири рідні душі, що чинять опір російським загарбникам. Йдеться про сердиту бабусю, колишню вчительку географії Надію, її доньку Світлану, яка працювала технологинею, але взялася відтак за вирощування помідорів і мріяла стати учасницею виставки томатів в італійській Пармі. Єще її дві дорослі внучки – Ольга та гіпстерка й фотографиня Олеся. А ще до них постійно заходить Світланина подружка та кума Валя. Біля їхнього обійстя окупанти виставили блокпост. Тож кожна із жінок якось, навіть таємно від інших, старається боротися з рашистами. Олеся, скажімо, взялася вести анонімний патріотичний телеграм-канал “Бойовий Тушкан”, в якому висвітлює різні події, пов’язані з окупаційною владою. Баба Надія, хоч і прикута до ліжка, бо ненароком зламала шийку стег- 16 червня, вівторок, 18:00 МКЦ ім. І. Козловського, вул. Хрещатик, 50-Б. “ЛОХОТРОН ПО-УК- РАЇНСЬКИ, або 100 000 $”. 20 червня, субота, 17:00. Циганський театр “Романс”, просп. Берестейський, 38. “ЛОХО- ТРОН ПО-УКРАЇНСЬКИ, або 100000 $”. Фатальна комедія за мотивами п’єси Івана Карпенка-Карого “Сто тисяч”. Давня історія про людську жадобу, спокусу легкими грошима та моральний вибір дивовижно перегукується із сучасністю. Перед молодим Романом Калиткою постає непросте питання: що обрати — любов чи багатство? Дотепна та гостра вистана, проте бореться з орками у свій спосіб – через Олесин смартфон повідомляє своєму колишньому учневі, а тепер бійцю Сил спеціальних операцій Неслуху інформацію про російських солдатушек. Після того, звісно ж, вороги летять на концерт до Кобзона. А ще бабуся вчить свою доньку Світлану ворожити та як виростити із зерен молочаю захисника Молочайника. Як п’єса, так, відповідно, й вистава тримає глядача в напрузі, у відчутті страшного болю героїнь і нашого спільного, бо знавіснілий ворог ще й нині нищить українські села, міста, природу, чинить страшні звірства й убиває невинних цивільних людей. А ще постановка – це і духу патріотичного вияв. Адже у фіналі вистави Світлана має можливість залишити свою Кавунівку та виїхати з окупації. Проте вона каже: “Гляньте он туди. Жовте поле й синє небо. Це – наш прапор, і вороги його ніколи та ніяк не зірвуть. Скажете там, у Києві, що я тут наш прапор стережу”. Світлана мовить це щиро, з напуттям своїм донькам. Ні, вона не “ждунка”, вона – українка, яка й справді стерегтиме, допомагатиме у ворожій порохняві нашим бійцям потрібною інформацією. Принаймні так я прочитав з тих почуттів, з тих жестів, інтонаційного забарвлення та голосової тональності акторки Наталії Олексів, яка зіграла роль Світлани. А от для заслуженої артистки України Оксана Малінович втілення образу Надії – справа надто цікава. Адже передусім мовимо, як про роль вікову. Її Надія, зважаючи на авторську примітку, старша за акторку на цілих 30 років. Часто-густо у житті темпераментна, експресивна, весела Оксана мала показати глядачу стареньку, з тягарем літ, сердиту й вередливу, звичайну сільську вчительку. Зізнається, щоб досягти довершеності образу, спостерігала за повадками, манерами поведінки однієї з бабусь зі свого двору. А ще прочитала багато літератури про нинішню російсько-українську війну. Вже після прем’єри вистави Оксана Малінович скаже мені, щойно почавши працювати над роллю Надії, постановила собі: “Треба робити просто, а в результаті має бути страшно”. Наймолодша ж акторка, яка зайнята в новій постановці “Молочайник, – Катерина Папуша. Роль гіпстерки та фотографині Олесі є чи не першою значимою для неї в драматичному дійстві. Загалом понад півтори години Катрусина героїня не сходить зі сцени, а отже, треба було багато докласти творчих, моральних і фізичних зусиль. Режисерка-постановниця Оксана Левків називає Катерину бджілкою-трудівницею. “Коли є бажання, працьовитість, то й успіх не забариться”, – зазначає пані Оксана. І додає, що всіх акторок, які виступили у виставі, асоціювала з певними позитивними образами, фарбами, Катруся ж була для неї веселим вогником. Своє грою глядачів вразили також Оксана Яцишин (Оля) та Ілона Баліцька, що постала в образі куми Валі. Звісно режисерка-постановниця усвідомлювала, що розподіл ролей – справа надто відповідальна, тому ретельно працювала над добором, відкинувши всі особистісні речі. Ролі, як знаємо, – не за віком для акторок. “Вибрала із жіночої когорти саме цей склад колег, які годилися мені за талантом, характером, виконавською дисципліною. Мені з ними комфортно працювати. І на репетиціях, і вже на прем’єрних показах дівчата засвідчили, що вони чесні, енергійні, відданні своїм ролям, бачать одна одну, проживають цю виставу”, – ділиться думками Оксана Левків. Погоджуся цілком ще з однією думкою пані Оксани, що мала сцена, мов збільшуване скло, на ній важко грати неправдиво. Й справді, глядач бачить актора, його героя поруч із собою, кожен його порух, жест, міміку, відчуває чесність перевтілення і щирість подання образу. Щодо “Молочайника”, то, як на мене, він міг би прикрасити й велику сцену, де поки що більше з’являється комедійних чи розважливих вистав. На дворі ж – драма, трагедія. Російський загарбник лютує на українській землі, знищуючи все, що вдається. Але, трансформуючи слова мами Світлани, героїні “Молочайника”, вторитиму теж: ми будемо тут, на рідній землі, ми закриємо нашим ворогам очі, ми дочекаємося Перемоги, ми вміємо чекати. 26 червня, п’ятниця, 18:00. Циганський театр “Романс”, просп. Берестейський, 38 (фоє). “ЩОБ Я ТАК ЖИВ” або “У КИ- ЄВІ, НА ПОДОЛІ – 2”. 29 червня, понеділок, 18:00. Театр “Колесо”, Андріївський узвіз, 8 (кафе театру).“ЩОБ Я ТАК ЖИВ” або “У КИЄВІ, НА ПОДОЛІ – 2”. Продовження улюбленої подільської комедії про мешканців київського дворика. Герої закохуються, сваряться, миряться та потрапляють у кумедні життєві ситуації, нагадуючи, що найбільше свято на світі має назву Життя. Ходіть у Театр! Любіть Театр! (Зліва направо) акторки театру в ролях: Олесі – Катерина Папуша, Олі – Оксана Яцишин Світлани –Наталія Олексів, Валі – Ілона Баліцька Заслужена артистка України Оксана Малінович утілила образ Надії
Театр · “Ми будемо тут, на рідній землі, ми закриємо нашим ворогам очі, ми дочекаємося Перемоги”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Театр “Дзеркало” запрошує! Репертуар на другу половину червня 2026 р.

ва нагадує, що справжні цінності не вимірюються грошима. 21 червня, неділя, 15:00. ЦК та М, вул. Алматинська, 109. “ТРОЯНДА ПУСТЕЛІ”. Поетична п’єса-казка для дітей. У квітучому саду з’являється незвичайна гостя — Троянда пустелі Аденія. Коли над садом нависає небезпека, його мешканці мають об’єднатися, щоб захистити красу, свободу та свій дім. Музично-поетична вистава сповнена яскравих образів, пісень, пластики та важливих життєвих цінностей. 25 червня, четвер, 18:00. Театр “Сузір’я”, вул. Ярославів Вал, 14-Б. “ГДЄ ВІ СОХНІТЄ БЄЛЬ- ЙО?” або “У КИЄВІ, НА ПО- ДОЛІ”. Подільське подвір’я Києва наповнене українськими та єврейськими жартами, піснями й веселими пригодами. Закохані Богдан і Рахілька вирішують поєднати свої долі, незважаючи на суперечки дорослих. Атмосфера старого Подолу, колоритні персонажі та добрий народний гумор роблять виставу справжнім святом для глядачів.
16 Подія · “Народ мій вистоїть на цій землі, Бо він від Бога і від цього лісу!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

65 років Шевченківської премії – у Будинку кіно

Тарас ГОЛОВКО 29 травня з нагоди 65-ї річниці від дня заснування Національної премії України імені Тараса Шевченка в Синій залі Будинку кіно Національної спілки кінематографістів України відбувся сеанс документальних кінострічок: “Шевченківська премія. Ескіз до партитури” (автор і режисер – Олег Бійма, оператор Олесь Зоценко, Укртелефільм, 2001 р.), “Будні і свята Національної премії” (автор і режисер – Олег Бійма, оператор Олесь Зоценко, Укртелефільм, 2001 р.), “Вслухаючись в Шевченківські рядки” (поезії Великого Кобзаря читає поет Микола Вінграновський, Укртелефільм, 1991 рік), а також їхнє обговорення. Модератором кіноімпрези виступив кінознавець, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2026 року Сергій Тримбач. Звертаючись до присутніх на заході представників мистецької спільноти, він передав привітання від письменника Юрія Щербака, котрий нинішнього року був удостоєний найвищої державної нагороди, що носить ім’я неперевершеного генія українського народу, поета, мислителя і художника, за книгу прози “Мертва пам’ять. Голоси і крики. Книга підсумків і пророцтв”. Перебуваючи далеко за межами України, Юрій Щербак в наші дні постійно бере участь у численних гуманітарних акціях, що мають на меті збір коштів від західних інвесторів на потреби ЗСУ, постійно інформує міжнародні ЗМІ про ситуацію на фронті і в тилу, викриває московських пропагандистів, які поширюють дезінформацію та людиноненависницькі наративи. На правах господаря перед глядацькою аудиторією виступив нинішній голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Борденюк. У своїй промові він надзвичайно високо оцінив документальні кінострічки Олега Бійми, які, за його словами, дають уявлення про роботу Комітету з присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка за часів незалежності, показують, як зароджувались традиції відзначення митців у різних номінаціях в 60-х, 70-х і 80-х роках минулого століття, нагадують про тих, хто збагатив духовну скарбницю української нації високохудожніми літературно-мистецькими творами, звеличують ім’я Духовного Батька української нації, того, хто сформував нашу мову та повернув історичну пам’ять. Натхненною вийшла промова у теперішнього голови Шевченківського комітету, котрий поділився особистими враженнями від проведення відбіркових турів на здобуття Національної премії- 2026, назвав твори і їхніх авторів, які вийшли у фінал конкурсу. Крім того, він пригадав, як свого часу долучився до створення моновистави, присвяченої поетичній творчості Миколи Вінграновського і яка й досі з успіхом грається на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”. На закінчення свого виступу Євген Нищук процитував один із віршів Миколи Вінграновського, який постійно звучить у моновиставі і де є такі поетичні рядки: І хай би й так, і хай би в тім огні, Де плавиться і кремінь, і залізо, Народ мій вистоїть на цій землі, Бо він від Бога і від цього лісу! Я з ним в траві, в зорі, в його путі, Я в кожнім кроці, в кожній сльозині, І я не зраджу в цілім, ні в житті. Його зернину в нашій Україні! Ніби підхопивши естафету від попереднього промовця, емоційно і хвилююче виступив на кіноімпрезі заступник голови Шевченківського комітету, професор Дмитро Чистяк. Він зазначив, що найбільшою цінністю документальних стрічок, відзнятих Олегом Біймою, є те, що вони ніби повертають у ті часи, коли жили і творили нинішні класики модерної української літератури – Павло Тичина, Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Павло Загребельний, Іван Дзюба, Дмитро Павличко, Іван Драч, Борис Олійник… – всі, кого з нами, на жаль, вже немає, але пам’ять про яких зберігає їхній світлий образ. Всі вони були лавреатами премії, що носить ім’я Великого Кобзаря, по суті, стали продовжувачами його святої справи, основний сенс якої полягав у наданні українцям бачення власної держави, вільної від імперського гніту. Дмитро Чистяк у своїй промові торкнувся ще надзвичайно важливої теми, а саме популяризації літературної спадщини Тараса Шевченка у світі. Ним підготовлено кілька антологій іноземними мовами із творами Кобзаря та численних Шевченківських лавреатів, зокрема, французькою, на якій Дмитро Чистяк спеціалізується як фаховий перекладач. Саме французькою мовою він патетично прочитав напам’ять “Заповіт” – твір Тараса Шевченка, що став духовним гімном української нації, заслуживши схвальні вигуки й аплодисменти учасників зібрання. Захід у столичному Будинку кіно тривав майже дві години, упродовж яких, крім вже згадуваних промовців, мали змістовні виступи: член Шевченківського комітету, генеральний директор Київського міжнародного кінофестивалю “Молодість” Андрій Халпахчі, голова Національної спілки композиторів, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Ігор Щербаков та голова Національної спілки майстрів народного мистецтва України Євген Шевченко.
16 Подія · “Народ мій вистоїть на цій землі, Бо він від Бога і від цього лісу!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Подія · “Народ мій вистоїть на цій землі, Бо він від Бога і від цього лісу!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин