Шевченкіана · “У післязасланчому коловороті “бурь житейських” Шевченко не здатен був підтримувати листовний зв’язок із Зигмунтовськими”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: “Добродушний старик, але пренаївний і найбезневинніший брехунець” Чудернацька біографія у викладі доброго генія
Слово Просвіти, №23 за 2026 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Я їх не інакше називаю, як Телемон і Бавкіда” Особливо незвичайним і маловідомим персонажем Шевченкового Щоденника є такий собі Зигмунтовський. Навіть видатний шевченкознавець Петро Жур (1914–2002) в унікально-пізнавальному творі “Труди і дні Кобзаря” (2003) не позначив його окремо, а лише двічі згадав поетових “приятелів Зигмунтовських” або “друзів Зигмунтовських”. Але справді сам Шевченко красиво й точно назвав подружжя Зигмунтовських (у нього – Зигмонтовських)… Утім, процитую: “Я їх не інакше називаю, як Телемон і Бавкіда…”1 Чи те саме ще так: “Телемон і Бавкіда (так я жартома називаю Зигмонтовських)”. І все-таки, все-таки… Левова частка Шевченкового тексту про Зигмунтовських відведена переказу химерно-вигадливої біографії Телемона: “Він дуже простодушно і щоразу з новими варіаціями розповідає, які він пройшов митарства, поки досяг справжнього звання”. Костянтин Миколайович Зигмунтовський (роки життя невідомі) – відставний чиновник 12 класу (губернський секретар). В імперському Табелі про ранги, затвердженому Петром I 1722 року, налічувалося 14 класів. Отже, Зигмунтовський був чиновником невисокого рангу, котрий, утім, обов’язково передбачав освіту (за Табелем 12 клас відповідав студенту-випускнику). На час знайомства з Тарасом Шевченком Костянтин Зигмунтовський був повіреним Астраханського акцизного комісіонерства, яке постачало провіантом гарнізон Новопетровського укріплення. Водночас облаштувався приватним підприємцем, утім, знову-таки процитую самого Тараса Григоровича: “Дивні старі люди ці Зигмонтовські! Бездітні, старі, самітні, мають статок, здатний забезпечити навіть вибагливу старість, а надумали поселитися у цій безводній, безплідній пустині. І добре б на відпочинок. Ні, він узяв обов’язок майже цаловальника…” У Словнику Шевченкового знайомого Володимира Даля одне зі значень слова “цаловальник” – продавець. Зигмунтовський замовляв товари в Астрахані, які доправлялися в Новопетровське укріплення морем. Шевченко висловив своє ставлення до цього: “Я думаю, що це необхідна потреба засвоєної в юності фізичної діяльності або просто спрага до придбання. Останнє, можливо, тільки наполовину, бов ньому непомітно скряжництва, що нерідко супроводжує в могилу самотню, безпомічну старість”. До речі, Тарас Григорович описав у Щоденнику 14 липня 1857 року, як “необережний або жадібний лоцман, який узявся представити йому товар із Астрахані, навантажив свій невеличкий човен так важко, що за першого свіжого вітру мусив був половину вантажу викинути в море”: “На нещастя Телемона і Бавкіди, їхні товари, що складалися з двох ящиків гарячих напоїв і 30 мішків борошна, лежали на палубі, й, зрозуміло, перші полетіли за борт. Вціліли тільки нікчемні дрібниці, як ось: варення, лимони, солоні огірки та солом’яний капелюшок”. І що ви думаєте? Шевченко втішив засмучених Зигмунтовських: “Старі, розповівши мені про нещастя, яке їх спіткало, повернулися до свого нормального стану. Телемон простодушно почав брехати про якусь сутичку з французами в 1812 році, а
Т. Шевченко. Автопортрет. 1856–1857 рр.
Бавкіда показала мені капелюшок і навіть мантильку, а на прощання подарувала мені лимон…”. Ось як уміло розраяв Тарас Григорович “сумну подію, що сталася на шкоду торгівлі мого Телемона і Бавкіди”! Щодо Бавкіди – Софії Самійлівни, то Шевченко занотував: “Вона, тобто Зигмонтовська, мені дуже подобається: це добродушно всміхнена, гостинна кубічна бабуся, колишня німкеня, а тепер православна”. І знову: “Вона також добра й лагідна, невинна говорушка і трохи сентиментальна бабуся… Вислуховую чарівні пригоди наївного Телемона, за що й користуюся повним довір’ям Бавкіди”.
“Вислуховую чарівні пригоди наївного Телемона…” Пригоди Зигмунтовського не мають жодного документального підтвердження. Скажімо, автор повісті “Тарас Шевченко” (1939) Костянтин Паустовський вважав, що він узагалі “був брехливий, неосвічений старий”. Але насправді не все так однозначно-просто, бо побрехеньки Телемона викликають інтерес у викладі доброго генія, котрий не лише покірно вислуховував, а й ретельно занотовував предивного Телемона. Саме розлогі й сердечно-теплі записи про добрих знайомих – подружжя Зигмунтовських – стали неповторним, яскраво-дивовижним свідченням Шевченкового доброзичливого й ледь глузливого ставлення та вміння подати, зобразити щось у комічному вигляді, себто, власне, гумору. Тарас Григорович записав, що Телемон “походження своє веде від якогось короля польського Сігізмонда, ймовірно, Третього… Першу частину юності провів він у званні домашнього вчителя у відомого табачника Онисима Головкіна в Петербурзі”. Між іншим, я перевірив – справді був такий купець, який володів великими табачними лавками. Це, мабуть, єдиний проблиск можливої правди в розповідях Телемона. Бо далі… Втім, еротично-фантастичну пригоду молодого Телемона, “яка разом поставила його на ноги”, передам у Шевченковому записі: “Одного разу вночі на вулиці… схоплюють його два гайдуки, садовлять у карету, зав’язують очі, везуть, везуть і, нарешті, приводять прямо до найрозкішнішого будуару, треба думати, якоїсь графині чи княгині. З’являється, нарешті, й таємнича мешканка будуару, вся в дезабільє (власний вислів), тільки обличчя закрите маскою. Після завершення таїнства любові зав’язують йому знову очі, садовлять у карету, привозять на те саме місце, де взяли, і один із гайдуків вручає йому пачку асигнацій – не більше, не менше як 20 тисяч”. Навряд чи багато читачів чули про цю вигадливу історію, та й кого вона зацікавила б, якби не була сумлінно записана самим Шевченком. А ще в Щоденнику з виразистою іронією зафіксовано блискучу театральну кар’єру Телемона, його неперевершену морську службу, “зрозуміло лейтенантом”2 зокрема, плавання – двічі! – навколо світу та ще до Південного полюсу разом із адміралом Михайлом Лазарєвим… Шевченко занотував: “Під час цих плавань він дізнався досконально, звідки добувається дерев’яне масло, неправильно назване прованським. Ось де його джерело. Між Ліворно і Сінгапуром (дивовижне знання географії!) є острів Прованс. А на цьому острові Провансі росте величезне маслинове дерево, з якого й випускають масло, як у нас, наприклад, весною сік із берези”. Після морських звитяг Зигмунтовський, як зафіксував Шевченко, “з корабля переселився” в земський одеський суд, невідомо в якому ранзі: “Тут він вів життя відчайдушного гульвіси, потрапив у сонмище декабристів і був засланий безстроковим арештантом у фортецю Ізмаїл…” Цей сюжет особливо зацікавив знавця Шевченкового Щоденника Сергія Єфремова (1876–1939): “Чи це було звичайною у Зигмунтовського вигадкою, і в такому разі показувало, що фантазію цього “безвредного лгунишки” вразила була колись декабристська справа, так, що він і її приточив до своїх фантастичних, у смаку тодішніх романів, пригод? Чи тут є й зерно правди?”3. Навряд! Про це свідчить навіть контекст, у якому Шевченко мимохідь поставив згадку про “апостолів свободи”. Мабуть, Єфремов акцентував тему в період відзначення 100-річчя з часу виступу декабристів у грудні 1825-го. Хай там як, але в біографії, витвореній уявою Зигмунтовського й іронічно переказаній Шевченком, він “за збігом дивовижних обставин був переведений в Астрахань у званні квартального наглядача”. Відразу зауважу, що квартальний наглядач – чин міської поліції, який відповідав 11 класу, тобто вчорашній “безстроковий арештант” перевів себе в… поліцейського з підвищенням класу в Табелі про ранги. Та, з’ясовується, “не завжди чисті обов’язки цього звання змусили його подати у відставку й прийняти від питейної контори4 звання повіреного в Новопетровському укріпленні, де його охрестили ім’ям спиртоміра”. Так уперше ми стикаємося з реальною посадою звитяжця Костянтина Зигмунтовського, підтвердженою Шевченком. Через день після початку Щоденника – 14 червня 1857 року – засланець занотував, що в укріпленні отримали платню за третину року: “Офіцери сьогодні ж її отримали і сьогодні ж віднесли… спиртомірові (цаловальнику), а інші теж відіслали до спиртоміра й почали гуляти, або, вірніше, пиячити. Завтра видадуть платню солдатам, і солдати теж почнуть гуляти, тобто пиячити. І це триватиме кілька днів підряд. І закінчиться як солдатська, так і офіцерська пиятика бійкою і, нарешті, курником, тобто гауптвахтою”. Незграбна говіркість Зигмунтовського, переповнена, сказати б, ахінеєю, вперемішку з анекдотичними пригодами, під Шевченковим пером перетворювалася на захопливу розповідь, і в іронічно-комічному сприйнятті поета легковажні й розхристані побрехеньки Телемона набували характеру довершеного гумористичного твору. Водночас ми буквально відчуваємо, як достоту розважливо та поблажливо сприймає Шевченко вигадки Телемона, бо в Новопетровському укріпленні – “темному закутку імперії”, “вертепі мерзот” – його оточували справді злісні брехуни – “шкідливі й безсовісні”, за жорстким висловом засланця, “недолюдки”. В атмосфері постійного неминучого стикування з ними знайомство й спілкування зі старенькими й добрими Зигмунтовськими було для Шевченка ковтком свіжого повіт-
Автограф Шевченкового запису про Зигмунтовських у Щоденнику від 30 червня 1857 р.
Зигмунтовський – Шевченкові: “Смію Вам нагадати, що Ви не дотримуєтеся своєї обіцянки…” Прецікавий, але маловідомий історичний факт: 9 квітня 1860 року Костянтин Зигмунтовський написав Тарасу Шевченку, сказати б, у своєму стилі. Власне, лист автор адресував до книгарні Шевченкового знайомого Дмитра Кожанчикова в Петербурзі, власником якої той був із 1858- го, і до неї заходив поет, зокрема 25 серпня 1860 року. Зигмунтовський доклав два рублі й просив переслати йому Шевченків “Кобзар”5. А ще зажадав, оскільки не знав адреси Тараса Григоровича, “передати йому прочитати на звороті до нього написані рядки”. Це ж треба додуматися! На звороті Костянтин Миколайович побажав Шевченкові здоров’я та всіх благ і нагадав, що він “не дотримується своєї обіцянки написати хоча б маленьку записку”, тоді як сам Зигмунтовський, як завжди, готовий “повідомити дещо й навіть цікаве”. Ми не знаємо, чи був переданий цей текст Шевченкові, та й взагалі листування поета з Телемоном невідоме. На мій погляд, його й не було. Це можна зрозуміти: у післязасланчому коловороті “бурь житейських” і “лихого лиха” Шевченко не здатен був підтримувати листовний зв’язок із Зигмунтовськими.
P. S. Існує версія, що Зигмунтовські могли бути одними з прототипів образів подружжя Прехтелів з повісті Шевченка “Прогулянка з задоволенням і не без моралі”. Ще цікавішим є, на мій погляд, абсолютно реальний історичний феномен Філемона і Бавкіди, створений Шевченком услід за римським поетом Овідієм, якого високо цінував. __________________________ 1 За грецькою міфологією старий Філемон (Телемон) і його дружина Бавкіда гостинно зустріли перевдягнених звичайними мандрівниками Зевса і Гермеса, й за це боги нагородили їх довгим спокійним життям і смертю в один день. 2 Давно встановлено, що прізвища Зигмунтовського ніколи не було в Списку офіцерського складу російського флоту з часу його виникнення. 3 Щоденні записки (Журнал) Тараса Шевченка. За редакцією Сергія Єфремова. Репринтне видання. Черкаси, 2018. С. 423. 4 Літературознавець Леонід Білецький (1882–1955) переклав, як “контора, що завідує шинками”. 5 У січні 1860 року вийшло третє й останнє прижиттєве видання “Кобзаря” Тараса Шевченка, надруковане коштом Платона Симиренка.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
