Суспільство · “Треба добре усвідомлювати, звідкіля до нас прийшло сатанинське зло, голодне до чужої крові, спрагле на чужі землі”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Стежками Бабиного Яру
Слово Просвіти, №23 за 2026 рік
Наталія ДЗЮБЕНКО-МЕЙС, письменниця
Бродила стежками оновленого меморіалу “Бабин Яр”, вдивлялася в музейні світлини, дослухалася моторошних звуків, у яких закодовані імена жертв, і не могла не думати про природу зла. Отого старого, інфернального. Про те, як і чому воно змогло мільйонам так запудрити мізки, що ті стали здатні на катування, вбивства, нелюдську жорстокість. Винищення європейського єврейства було і залишається наймерзеннішим злочином німецького нацизму. Історичний і суто людський виміри вражають тих, хто ступає на територію “Бабиного Яру”. Це варварство, бузувірство, жорстокість нічим не можуть бути виправдані. Суд історії не завершився Нюрнберзьким процесом. Він триває. І це урок, що горезвісна мотузка може довго сукатися, та все одно увірветься. Що суд історії неминучий і нещадний. Тож рано чи пізно, назвіть як хочете, – карма, бумеранг, історична справедливість, Божа кара, а відповідати доведеться. За знищені життя, сплюндровані землі, скалічені долі. І тоді зовсім по-новому будуть читатися і сприйматися поняття прощення, відплати і вищої справедливості. Власне це ті категорії, в яких намагався розібратися російський письменник Міхаїл Булгаков. Його можна ненавидіти або любити, схвалювати знесення його пам’ятника у Києві, або протестувати, та як забути, що для нього, митця, який нібито прагнув розібратися в природі вселенського зла, саме існування української мови і української культури було смертельною образою, патологією і неприйго разу до рідного мені з юності будинку на Чернишевського, зауважив, що голова на місці, сам підкладає дрова, присівши біля каміна. – А я думав, що він у вас декоративний, – кажу. – Та хай би він і був декоративним, – невесело озвався Іван Михайлович. – Опалення нам відімкнули за несплату. Допомогу з бюджету не перерахували. Тоя своїх відпустив, щоб не застудилися, а мені знайомі трохи дров дали, то треба кочегарити. Всі плани зриваються. А нині вкотре підтверджується банальна істина: все пізнається в порівнянні. Хай би нині письменницький будинок стояв без опалення, аби він був цілим та неушкодженим. Аби в нього не поцілили рашисти. Іноді доводилося бачити Перепеляка в козацькому однострої, він як колишній військовик був одним з ініціаторів відродження цього громадського формування на Харківщині. Аби ж воно було одне та ніхто не пробував виокремити Слобожанщину як щось окремішнє у складі Великої України. І дай Боже, щоб ці парамілітарні формування увійшли до Сил Оборони України. І щоб збереглася ще одна громадська ініціатива, до втілення якої І. Перепеляк також доклався. А саме: коли на початку вересня 2005 року, незадовго до річниці з дня народження М. Чабанівського, виникла ідея започаткувати літературну премію його імені, я звернувся з цією ідеєю не до районної, а до керівництва обласної письменницької організації. (Пригадується, були вагання: премія має бути обласною чи всеукраїнською? Тепер зрозуміло: якби спинилися на варіанті обласної премії, вона б уже зниділа й давно занятним було саме існування українців як нації. Як і для нобеліанта Бродського… І несть їм числа. Класикам. Творцям “вєликой русской літератури” і водночас ідеологам “русского міра”. Тим, що свого часу допомагали творити емські укази, валуєвські циркуляри, потім схвалювали розстріл українського культурного відродження, заперечували Голодомор, а тепер привели криваву війну на нібито “братський” народ. З’ясувалося, що ані талант, ні навіть людська геніальність не дають індульгенції на посмертну святість, особливо, якщо ти причетний до злочинів вандалізму чи варварства, – двох складових поняття геноциду. І ніякі загравання з тонкими матеріями світла і темряви не дають права на вічний притулок, якщо вони сіяли ненависть до народу, серед якого зростали. Що вже казати про пересічного росіянина з глибинки, який навіть запаху української мови не чув, а все одно проти. Був і є. Причини нинішньої російсько-української війни саме там, її коріння галузиться з далекого минулого. За часів Булгакова це імперський шовінізм, потім сатанинський більшовизм. Сьогодні стародавнє імперське свавілля, експансіоністський інстинкт до пожирання інших народів прибрали личину путінського рашизму, спрямованого на планомірне винищення української нації.
гинула. Треба мислити масштабно й гнати від себе комплекс меншовартості). А тоді Іван Михайлович сказав дослівно так: – Знайдеш спонсора – честь тобі і хвала. А ми організаційно підтримаємо. Ці слова пам’ятатиму завжди. Думаю, що в Харківській організації Спілки письменників не пошкодували, що стали співзасновниками відзнаки. Хоча все робилося й робиться дуже важко. Але були сподівання, що колеги з інших районів спробують, застосувавши наш досвід, заснувати свої премії, вшанувавши земляків-літераторів минулих поколінь. І показати, що і їхній край, і Харківщина загалом є краєм літературним. Згадуючи Івана Перепеляка, треба сказати, що передовсім він був поетом, а вже потім керівником і організатором. Я також маю деякі його твори, зокрема, з дарчими написами – “Моєї радості печаль” і “Судний день”. Тепер, коли автора вже немає, у небайдужих колег буде можливість об’єктивно й публічно оцінити його творчість, написавши, можливо, й дослідження. Бо він на це заслужив. Але поета треба насамперед читати. А коли нині й письменники не читають (ще й ображаються, коли кажеш їм про це, але заперечити не можуть!), то на якого лихого вони потрібні зі своїми опусами? Та це не найбільша біда. Гірше, коли читачів, шанувальників високої поезії залишається приблизно 1 на 10 тисяч населення. Де ж при такому стані справ узяти грамотних людей для всіх ланок нашої життєдіяльності? Іван Перепеляк читав. Знаю це достеменно, зі свого досвіду. Тому й став тим і таким, ким мав стати. Про нього мають пам’ятати не лише Харківщина й Полтавщина. А поки що вшануймо поета і просто доброго та щирого чоловіка. Замітка про мене в Енциклопедії Сучасної України – за його підписом. Цього теж не забуду.
Володимир ВАКУЛЕНКО, член НСПУ, Харківська область
…Моє покоління виховували у поклонінні перед героями Другої світової. Нам вбивали в мізки, що ніхто не забутий і ніщо… Що жахіття нацизму не повторяться, забагато пролито крові, забагато смертей. Немислима ціна за мирне небо. І наче в паралельній реальності – танки на вулицях Будапешта і Праги, похоронки з Афганістану. Сама двоїстість кремлівської “мирної” політики викликала почуття недовіри, огиди. СРСР розвалився, як картковий будинок без фундаменту і опертя. Практично водночас зі здобуттям української незалежності, що по суті означала незалежність, насамперед від Росії, приходило пронизливе передчуття неминучого зіткнення з північним сусідом, який довго ховався за маскою “пролетарського інтернаціоналізму”, “старшого брата”, тав самому осерді політичної культури якого завжди була незнищенна валуєвщина. Тож в даному випадку не йдеться про якесь фатальне тимчасове осліплення чи одурманення народу “богоносця”, а про тяглість самої політичної культури. Яка ніколи не переймалася тим, аби навести лад у власній хаті, а насамперед тим, як і що поцупити у сусіда. Треба добре усвідомлювати, звідкіля до нас прийшло сатанинське зло, голодне до чужої крові, спрагле на чужі землі. З краю ГУЛАГів, соловецьких казематів, Катиней, Сондормохів… Зі спустошливих безкраїх духовних боліт, де гніздиться проклятий “русскій мір”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
