Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Театр · “Театр є територією духовного відродження нації. Глядач повинен бачити красиве, сильне, успішне”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Який він, вінець життя?

Слово Просвіти, №23 за 2026 рік

Едуард ОВЧАРЕНКО У той час, коли йде війна за право бути Людиною, творці вистави розповідають про таких Людей. Це історія з драматичним, але щасливим фіналом. – Театральний сезон, що добігає кінця, у нашому Театрі був присвячений сучасній українській літературі, – зазначив Тарас Жирко, режисер-постановник, народний артист України. – Рік тому мені запропонували прочитати роман Олени Пшеничної “Там, де заходить сонце” і відповісти на запитання – чи він мене зацікавив. Це було минулої весни. Я тоді якраз перебував у лікарні, перечитав роман, він мене зворушив, я побачив глибину пейзажу і актуальні нині проблеми. І найголовніше, що роман може стати саме театральним, драматичним твором, водночас, зі щасливим завершенням. І таким, що дає нам відчуття сучасности не тільки за календарем. (Дія відбувається восени 2022 року). У ньому я почув гімн людині і побачив випробування, які людину не ламають, а навпаки – дозволяють знайти вихід зі становища. Це історія не про старість, не про хворобу, не про фінал, але про те, як незнайомі люди, опинившись у просторі “стардому”, шукають свого порятунку. Це історія не про exodus, а про вінець усього попереднього. Багато молодших, здоровіших, талановитіших і сильніших людей не доживають до такого віку. Зрілий вік не є прокляттям чи покаранням. Він є нагородою за все життя. Хоча і з хворобами, труднощами, старінням тіла, проваллям зневіри, а відтак – віри віднайдення. Але хіба у молодих людей менше проблем? Вони інші, але ж є. І коли я відчитав це, то відповів згодою на постановку. Потім відбулася зустріч з авторкою, і пані Олена приступила до написання п’єси. А наприкінці січня я почав репетиції. Інсценізація, яку зробила Олена Пшенична, не була остаточною. Адже з’явилися питання, суто драматичні, на які треба було давати відповіді. Далі почалася робота з театральної адаптації, про яку завше йдеться, коли маєш справу не з п’єсою у чистому вигляді. Тому треба було адаптувати цю інсценізацію і довести до того вигляду, у якому її побачив глядач. До процесу я заохочував і самих виконавців, це виявилося надзвичайно ефективним, цікавим і помічним утворенні і тексту, і вистави. Виконавці – золотий фонд Театру Франка, це актриси і актори-сеньйори, в яких по-різному склалася доля. Хтось більше задіяний у сучасному репертуарі, а хтось менше. Але всі вони у прекрасній формі і на високому рівні своєї професійної майстерности. Постановка цієї історії зачепила кожного з них. Це не був просто репетиційний процес, який торкається п’єси ХVІІ чи ХІХ сторіччя. Це наші сучасники, і за віком виконавці вистави теж могли б опинитися на їхньому місці. Робота не обмежувалась лише репетиціями. Ми залишалися і після них, щоби завершити щось недомовлене. Між нами утворилися, може й ненадовго, але такі зв’язки, що допомогли глибше осягнути структуру тексту, самих себе і, власне, той Театр, який ми захотіли створити у цій виставі. Від акторів було багато пропозицій, які я часто з радістю використовував. Для мене було важливо залучити якомога більше кожного з учасників, з тим, щоби вони привласнили собі цей матеріал і він став їхнім. Бо головне моє питання – що відбувається з Людиною, особливо в наш час. І однією з відповідей є та, що людині потрібна людина. От про це ми і говоримо в нашій виставі. Роль головної героїні Поліни Лазової – ювелірна робота, що являє нам пограничної напруги процес і те, як можна зберегти себе і розвивати далі, навіть досягнувши висот, що стоять за іменем цієї прекрасної актриси. Хоча драматично і вербально вона виписана більш стримано, ніж, скажімо, її партнерки Ніни у виконанні Людмили Смородіної. Такі ролі, без перебільшення називають бенефісними, тим більше, що їх у виставі у пані Людмили не одна. Метреси франківської сцени створили дивовижний дует, що явив нам силу франківської школи, коли ми не просто показуємо виставу як видовище з ефектами чи верховенством форми, а звертаємося до того, що, власне, відбувається з Людиною. Серйозним випробуванням, яке вона з честю подолала, є робота Лесі Липчук у ролі Віри. Актриса створила свою партитуру, запропонувавши свою версію у сусідстві з маститими акторками. Її образ педантичний, “учительський”, часом парадоксальний і водночас ніжний, тендітний і сильний. Прекрасна роль Тетяни Олексенко (Степанівна) – легка, комедійна, зворушлива і глибока, що стирає стереотип уявлення про “простих” людей. А ще чудові ролі Демидовича – Сергія Калантая, що використав блискучий синтез арсеналу актора кіно і драматичного Театру, і Володимира Коляди з глибиною затаєного трагізму і нескрушної особистости. Вадима Полікарпова, Дмитра Завадського – у комедійній і драматичній ролі Камбали, за якою стоять непрості обставини біографії наших співгромадян з тимчасово окупованих територій України. Костянтина Сороковенка, Дмитра Яковенка – у ролі Сина, де молоді актори гідно грали з метрами і не загубилися у лаконічному просторі своїх невеликих, але принципово важливих персонажів. Олександра Задніпровського, Олександра Логінова – Художників, чий образ став омажем світлої пам’яти Данила Лідера, проте залишивши дистанцію між особами персонажа та історичної постаті. У їхні тексти ми ввели світоглядні висловлювання самого Маестро. Олександра Олексенко і Валентина Іляшенко створили комедійні, з глибиною затаєного болю, образи жінок, що впродовж десятиліть несуть у собі тягар того, що вже не змінити. Органічно влилася у нашу виставу запрошена з Театру на Подолі актриса Лариса Трояновська, на вихід якої у прем’єру ми готуємося в червні і сподіваємося феєрверку акторської свободи і свого прочитання образу Ніни. І, звісно ж, повернення на сцену нашого, без перебільшення, видатного сучасника, актора – Василя Баші. Цей процес не такий стрімкий, як хотілося б, але він поклав початок, я сподіваюся, тому, що ми ще побачимо нашого колегу в ролі, рівній його таланту. Подолати себе, об’єктивні проблеми, що постали на його шляху до професії, – це серйозний вчинок, що демонструє не тільки цільність особистости, козацький характер і волю, а й неймовірну ніжність і любов до Театру. Я сповідую гасло про те, що Театр є територією духовного відродження нації. Він не тільки розважає, не тільки допомагає глядачеві відволіктися від проблем, війни, тривог. Театр здатен впливати на те, щоб підтримати особистість, дати людині відчуття душевної рівноваги, опору і відновлення. Глядач повинен бачити красиве, сильне, успішне, у цьому впізнавати себе і зцілюватися духовно. Але паралельно це може бути й інше оздоровлення. Саме тому я запросив Василя Башу, аби він зіграв у нашій виставі. Василь абсолютно природний в ансамблі франківців, хоча говорить у виставі лише кілька слів. Але ці слова на вагу золота і влучають куди треба. Це театральна терапія, яка, ми віримо, може допомогти людині зцілитися. І у цьому один із розмаїтих шляхів інклюзії, які сповідає наш Театр. Сценографію я придумував разом з Олександром Другановим. Ми йшли шляхом абсолютного лаконізму. Можна було вигадати якісь формалістичні профілі житла, де мешкають самотні люди. Але це нічого не додало б до тієї ідеї, яку ми переслідували. Тому на сцені два самотніх ліжка і тумбочки, на яких наші персонажі пересуваються, як знак безпритульності. Ідея з фотографіями Ніни, які з’являються і щезають. Це і репліка до Гаррі Поттера, про якого йдеться у романі, і разом з тим минущість тієї картини світу, яку ми намагаємося вибудувати, але з часом вона стирається, коли Ніна помирає, то її фотографії змиває дощ, про який вона мріяла, як про щасливу прикмету в дорогу. Але у цьому не останній прояв популярного героя – він дивним чином вплинув на подальший перерозподіл ролей, по тому, як уже обсаду було оголошено і почався репетиційний процес, за що ми йому вдячні, як і пані Роулінг. Дуже часто фінал вистави у процесі постановки змінюється і стає контраверсійним тому, що планувалося. Потрібно було щось, щоб метафорично передало вихід зі скрути. Те, що дає людині можливість відірватися від ґравітацій та переживань. Все починалося зі спогадів, про те, як у дитинстві герой намагався запустити змія. Але змій ніяк не злітав, і Мама, яка тепер сама потерпає од зневіри, кричала йому: “Ти тільки вір!” – і змій злетів. Тоді і народилася метафора материнської хустки, що стає велетенським змієм, і тим омофором, який усіх покриває. Над пластикою працював фахівець европейського рівня Олексій Скляренко. Нам пощастило, що він долучився до нашої роботи. Олексій приходив на репетиції після служби в ЗСУ, і я показував йому драматичну частину, яку він дивовижним чином переводив у пластику. І це годі було сказати словами. З’являлося відчуття, що тільки так і можна вирішити поведінку героїв і переходи між епізодами. Музичні номери до вистави створив видатний український бандурист і композитор Роман Гриньків. У цих треках мрії і спогади, тривоги героїв, погрози світу. Номери видаються дуже доречними і вдалими у нашій виставі. Роман написав усі твори крім “Вальсу для Анни-Марії”, який звучить на початку другої дії, його я створив понад десять років тому і він дивовижним чином вписався у контекст. Вважаю, що він теж добре зайшов у постановку. Наскільки вистава відбулася – можна буде говорити десь після десятого показу. Бо зараз ще панує ейфорія випуску. Коли вистава опиняється перед пологами – нервове напруження досягає такої межі, що її треба швидше відпускати у вільне плавання. Щоб вона зажила своїм життям і почали з’являтися горизонтальні зв’язки між персонажами, якісь традиції, іноді зміни, іноді купюри. Мені вистава подобається. Майже все з того, що хотілося, досягнуто. Хоча є речі, які, на жаль, були втрачені в процесі. Але ж не можна все помістити на один плотик. Постановка вистави іноді нагадує пейзаж після кораблетрощі. Коли персонажі з режисером опиняються на плотику, щоб врятуватися. Ніхто не гарантує, що буде щасливий кінець. І коли ти тягнеш на цей плотик все, то можеш його перевантажити і потопити. Тому є баласт, від якого треба позбавлятися. У моєму портфелі є з десяток назв, з якими я міг би вже завтра прийти до постановки. Але неможливо опанувати одразу все. Вже понад рік у стані репетицій вистава з ветеранами під робочою назвою “Блок-пост”. Я займаюся театральною реабілітацією з людьми, які безпосередньо пройшли війну. Робимо виставу, яка будується на основі їхніх біографій, їхніх переживань. І бачення того, як прорватися до життя і розказати про свій досвід. Намагаємося досягти лікувальної і творчої мети. Все для Перемоги. А ось що розповіли актори, які грають у цій виставі. Людмила Смородіна, народна артистка України, виконавиця ролі Ніни: “Думаю, що про героїню я все сказала своєю роллю. Це жінка проста, відкрита, яка любить людей, світ, яка любить життя. Ніколи не показує свої болячки. Дуже щаслива, що зіграла таку роль. Звичайно, у героїні є щось і від мене – це темперамент, любов до життя. Я завжди весела, завжди усміхаюся. Ніхто не знає, що у мене в цей час всередині. Робота над образом триватиме й далі, не зупиниться ніколи”. Олександр Задніпровський, народний артист України, виконавець ролі художника: “У герої мене зацікавила тема самотнього художника. Цей невеликий за обсягом матеріал дав мені можливість відтворити долю самотньої людини, яка на схилі літ віднаходить тягу до життя, перспективу, світло в кінці тунелю. І лише любов дочки та її прощення дають йому стимул до подальшого існування і до творчості, незважаючи на відсутність робочої руки. Намагався все це втілити. Поки що всім страшенно подобається. Навіть сама авторка Олена Пшенична зізналася, що ніколи не думала, що з такого матеріалу можна зробити такий маленький шедевр. У персонажі можна побачити мої риси характеру. Бо художник, музикант, поет, композитор, актор – це синоніми. Це творчі особистості, які, на щастя чи на жаль, схожі. Це співбрати по мистецтву. Тож мені було неважко відтворити трагедію митця, який втратив себе на довгі 25 років. І в кінці ми підводимо резюме вистави, що тільки родина, зв’язок з рідними людьми тримають нас на світі. Тільки з родиною – батьками, дітьми, коли не переривається ланцюжок поколінь, ми маємо віру, спрагу до життя і творчості. Працював із Тарасом Жирком, коли він готував ювілейний вечір Театру Франка у минулому На Камерній сцені імені Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка відбулася прем’єра вистави “Там, де заходить сонце” за романом Олени Пшеничної. Спеціально для постановки в театрі письменниця створила інсценізацію свого роману.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин