Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“У давнину слово дорівнювало ділу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №24 за 2008 рік

Слово Просвіти, №24 за 2008 рік

“Стрибок леопарда”. Фраґмент фрески, Туніс, ІІІ ст. після Р. Х. Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ «ЛЮТИЙ ЗВІР» Продовження. Поч. у ч. 3, 5, 8,10, 12, 14, 17, 19, 22 за 2008 р. Хіба може чорношкірий перемінити свою шкіру або леопард — плями свої? Отак і ви — чи зможете добро чини& ти, звикши зло робити? Єремія, 13 : 23 “Лютий звір стрибнув до мене на сідло і коня зі мною повалив…” Так у “Повчанні” своїм дітям Воло% димир Мономах змальовує одну з УКРАЇНСЬКІ СИМВОЛИ Микола ДМИТРЕНКО ДУБ — символ світового праде% рева, центру світу (всесвіту), дере% ва життя, сонця, дерева богів і, зок% рема, бога%громовика Перуна; по% чатку, довголіття; богатиря%велета, могутності, здоров’я, багатства, чоловічої сили, загалом чоловіка. Повір’я щодо проживання на дере% ві бога чи богів пов’язане з уявлен% нями про дуб як центр світу, що по% єднує долішній світ із горішнім, тобто світ померлих предків (корін% ня) із живими (стовбур) та з богами (крона, що сягає неба). Саме тому наші пращури, молячись богам, вшановували померлих, турбува% лися про майбутні покоління. Зменшувальні форми%лексеми ду% бок, дубчик, дубочок прямо вказу% вали на молоде дерево, символіч% но — на парубка, підлітка, хлопця. Дуби відомі з найдавніших епох, коли ще жили мамонти. Вік дубів сягав кількох тисячоліть. Вік Хортицького дуба — 2000 років, на Рівненщині росте дуб, вік якого — понад 1300 літ. Старими дубів по% чинають називати після кількох со% тень років. Крони дубів росли гус% то, спліталися, утворюючи шатра. У дуплах могли сховатися від стихії чи звірів десятки людей. Саме дуп% ла великих дерев наші пращури використовували як човни, а пізні% ше — як домовини. Вислови “дуба врізати”, “дати дуба”, “задубіти”, проклін “А щоб ти дубом став!” означають померти (задубіти означає ще й змерзнути). Побажання немовляті: “Щоб росло здорове, як дубовий кілок”; поба% жання молодим: “Дарую два дубоч% ки, щоб росли в парі, як голубочки”. Дуби як джерело вогню охоро% няли жерці. На місці згорілих від блискавки дубів будували капища, підтримували там вічний вогонь, підкладаючи в ритуальне багаття дубові дрова. За Густинським літо% писом, доглядати ритуальне вог% нище було відповідальною спра% вою, жерця, який “недопильнував вогню”, страчували. Дубові ліси, гаї (подекуди їх називали дубина% ми: “Пішов у дубину” — в дубовий ліс) були священними, сакральни% пригод князівського полювання. Наприкінці автор наголошує, що він вцілів не випадково, адже звірі, у біблійному дусі, скорилися волі Всевишнього: “…хвалю я силу Творця і прославляю милість Його за те, що Він мене, грішного і сла% бого, стільки разів охороняв від смертельної небезпеки…” Дослід% ники і перекладачі “Повчання” слушно зауважують, що “лютий” — це великий хижак з родини котячих. Як твердять вчені%палеонтологи, 50 тисяч років тому первісні мислив% ці, озброєні кам’яними сокирами, мали справу з леопардами майже по всьому Старому Світові. За доби за% ліза, тобто в історичні часи, цей най% більший з лісових котів ще трапляв% ся у Північній Африці, Південно%За% хідній Азії, на Балканах, Кавказі та у Причорномор’ї. Його назви н а м е р, н е м а р (у грецькому перекладі — п а р д а л і с, латинському — п а р д у с) неодноразово фігурують у Святому Письмі. Словом н і м р, схо% жим на біблійне, у сучасному Ірані й тепер називають, крім леопарда, й інших великих котів: гепарда, тигра, барса. Але автори Біблії були краще обізнаними і, принаймні з левом, лео% парда не плутали. Їх розрізнив пророк Ісая у відо% мій картині загального миру, по% містивши леопарда біля козеняти, а телятко — з левеням (11 : 6). Пе% реконує і згадка Єремії про плями на шкірі леопарда. Пророк Даниїл ми, бо там мешкали боги%духи. Олюднення природи відбува% лося ритуально. Дубів берегли як джерело енергії, сили, об’єкти поклоніння духам природи й пере% дусім Перунові. Культ дуба існував в усіх індоєв% ропейців: дерево присвячували в Греції — Зевсу, в Римі — Юпітерові, в Литві — Перкунасу. Із дуба, за ле% гендою, була зроблена палиця Ге% ракла, що символізувала владу. У трактаті Костянтина Багряно% родного (приблизно 952 р.) описа% но ритуал жертвоприношення ру% сів біля великого дуба на острові Хортиця (греки його називали ост% ровом св. Георгія). Дуб, що в нього влучила блис% кавка, вважали цілющим, гілки чи тріски від такого дерева клали у стайнях, щоб добре коні велися. Саме до дуба, коли гримів перший весняний грім, прикладалися спи% ною, щоб не боліла від напруженої хліборобської праці. Дубову гілку, щоб не болів поперек, запихали за пояс ззаду, вирушаючи в дорогу чи на жнива. Із приходом у Європу, на наші землі християнства дубові гаї почали інтенсивно вирубувати, знищувати рідновірські тубільні храми, капища, позитивні священ% ні діброви з уст церковнослужите% лів набували негативного статусу, як місця сатанинські. Шанобливе ставлення в народі до дуба засвідчує фольклорно%ет% нографічна традиція: архітектура, звичаї, обряди, легенди, казки, за% гадки, прислів’я та приказки, пісні: “Який дуб, такий тин, який батько, такий син”, “Який дуб, така й боч% ка, яка мати, така й дочка”, “Аби дубки, а берізки будуть (аби паруб% ки, а дівчата будуть)”, “Кожний ду% бок хвалить свій чубок”, “Високий, як дуб, а дурний, як пень”, “Жолудь який малий буває, а з нього вели% кий дуб виростає”; “Батько тисячі синів має, кожному мисочку справ% ляє, а собі — ні”. Археологічні розкопки засвід% чили, що ще за часів Трипільської культури кам’яними круподерками розтирали жолуді на борошно й випікали з нього хліб. Під час Голо% також бачив обох цих тварин у сво% єму видінні (7 : 4, 6). Першим він називає лева як символ Вавилон% ського царства, третім — чотири% голового леопарда, що уособив майбутню багатонаціональну дер% жаву Александра Великого. Обидві впали або впадуть через жадобу, зухвальство і безбожність волода% рів; зникнуть також інші імперії. Має прийти царство Всевишнього, і всі народи та держави будуть йо% му служити і коритися. Попри відсутність зоопарків, багатьох представників тваринно% го світу давні народи знали краще від нас. По%перше, диких звірів і птахів тоді було більше; по%друге, вони відігравали помітні ролі в жит% ті людини; по%третє, знайомилися з ними переважно не через ґрати, а у природних умовах. Тому в про% рочих книгах є навіть опис особли% востей поведінки леопарда. Єре% мія (5 : 6) твердить, що він чигає на свою здобич, у той час як лев прос% то б’є. Авакум (1 : 8) відзначає особливу стрімкість цих звірів, прудкіші від яких тільки коні наро% ду, чий прихід — Божа кара. Отже, яскраве порівняння з леопардом було зрозумілим, бо його бачили або, принаймні, чули про нього від очевидців. Що ж ми, діти ХХ століт% тя, знаємо про цього сторожкого і спритного звіра? Як і кожен з великої родини ко% тячих, він — досконалий хижак, домору 1932—33 років. люди завдя% ки жолудям вижи% вали. У давнину сло% во дорівнювало ді% лу. Саме на цьому магічному впливові побудовано чима% ло проклять. У ле% генді “Як пан ду% бом став”, що за% писана на Волині, йдеться про вис% лів%проклін “А щоб ти дубом став”. Ли% хе побажання пана Іванові не здійсни% лося, а коли конюх Іван промовив ці слова після тяжкої праці на адресу па% на, то подіяло: пан став дубом. С в і т о т в о р ч е значення дуба (іно% ді в піснях його ототожнювали з явором) як прадерева, символу першопочатку відображене в дав% ніх колядках “Як ще не було з на% щада світа”, “Виріс дубок тонок, висок”. За міфологічними уявлен% нями, ще не було нічого, тільки си% нєє море, “а на тім морі ой два ду% бочки” (або зелений явір), “на тих дубочках два голубочки” “стали ра% ду радити, як світ сотворити”. Голу% би спустилися на дно моря, діста% ли піску й каміння і з них створили землю, небо із світилами. Дуб, прадуб, стародуб — центр світобу% дови, що на ньому тримаються не% бо, земля і підземне царство, пек% ло. Фольклористи, етнографи ХІХ ст. (М. Максимович, Я. Голо% вацький, О. Потебня) описали зви% чай навесні ставити “сухого дуба”: на високій жердині, вкопаній у зем% лю, прилаштовували дерев’яне ко% лесо (символ сонця), уквітчане стрічками, зіллям. Цю жердину об% копували рівчаком, хлопці змага% лися у спритності, лізли вгору, діс% тавали%зривали стрічку й відшуку% вали за нею дівчину. Проте шлюбні мотиви були підпорядковані кален% дарному циклові: коли розвивали% г е п а р д а, добре відомого ло% вецького звіра, з яким полювали на велику дичину. Він є у сцені пере% слідування диких коней, тарпанів, на фресці, що над сходами Півден% ної вежі Софії Київської. Звичайно, то були князівські, дресировані ге% парди, якими користувалися вель% можні мисливці на Сході. Про пар% дусників — фахівців, що доглядали і навчали гепардів, пізніше йшлося у документах Золотої Орди і Крим% ського ханства. Цих звірів ще не% щодавно тримали індійські раджі та інші східні можновладці. Поруч, на іншій Софійській фресці, зображений у стрибку, з роззявленою пащею, звір, трохи схожий на лева. Від нього захища% ється вершник зі списом. Леви у наших краях дуже давно не води% лися, але художник, ніколи не ба% чивши живого леопарда, міг нама% лювати його подібним до “царя зві% рів”. Сцена дуже нагадує пригоду Володимира з його “Повчання”. Тож якщо визнати хижака на фрес% ці леопардом, то ним і був той са% мий “лютий звір”. Як і в сиву давнину, в ХХ століт% ті виникла мода на леопардове хут% ро, і прекрасних звірів почали вби% вати тільки заради грошей. Тому сьогодні всі види леопардів в Азії й Африці визнано такими, що зника% ють, і взято під охорону. Полювати на них заборонено, та спокуси бу% ли завжди — як і мисливці, які зне% важають закони. Плямисте хутро захищає лео% парда. Воно ж може спричинити його остаточну згубу. Але це вже залежить від сучасної людини. “А я дожену!” Тут горіти — любити, бажати. Згодом образ сухого дуба на% був інших значень, що стосувалися соціальної й родинно%побутової сфери. У піснях багато прикладів, де є заклики розвиватися чи не розвиватися: Розвивайся, сухий дубе, — Завтра мороз буде; Убирайся, козаченьку, Скоро поход буде. — Я морозу не боюся: Таки розів’юся; Я походу не боюся — Зараз уберуся. В іншому варіанті: “Не розви% вайсь, сухий дубе… //Не женися, молодий козаче… //Я походу не боюся: //Таки й оженюся”. Сухий, зів’ялий дуб у піснях символізує невдачу, журбу козако% ві; зелений — силу, молодість, ве% селість, відвагу, життєвість. Зеле% ного дуба видно навіть крізь туман. “Я ж думала, то дуб зелененький, //А то стоїть козак молоденький”, — образ дуба символізує козака, парубка. Іноді образ дуба, з якого тече вода (вода — дощ, натяк на сльози, переживання, недолю), символізує жіноче нещастя: Ой на горі дуб, дуб, тече вода з дуба; Бідна моя голівонька: пішла за нелюба. Через образ дуба передано вічний плин буття природи і скоро% минучість людського життя в рек% рутській пісні: — Дубе, дубе зелений, А хто ж тебе рубать буде, Дубе, дубе зелений? — Хлопче, хлопче молодий, Інший мене рубать буде, Хлопче, хлопче молодий. Символічне значення мають дубова гілка та жолуді. Зелена гіл% ка без жолудів символізує моло% дість, із жолудями — зрілість, міць, продовження роду, безсмертя. Культ дуба в народній традиційній культурі вплинув на своєрідність ві% дображення цього образу в ембле% матиці, геральдиці, мистецтві, ху% дожній літературі. Дубові виявили увагу Т. Шевченко, С. Руданський, І. Франко, Леся Українка, Б. Леп% кий, П. Тичина, М. Рильський, В. Симоненко, М. Вінграновський, А. Кондратюк та ін.

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин