Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слово многоцінне · “На шляху до Бога і правди завжди потрібно чимось жертвувати”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Духоборці світла і правди

Слово Просвіти, №24 за 2019 рік

У журналі “Всесвіт” за 1975 рік натрапив на добротні розсипи перек% ладацької поезії, авторами якої є поети європейських країн XVI і XVII сто% літь. Поетичні твори, де праведно і талановито вмотивовані історичні по% дії людського життя, де дух минулих епох не зникає безслідно, а живе у часі вічності, зберігаючи свою первісну сутність. Тому такі твори й нині бентежать душі людські, захоплюють читацьку увагу, є вінцем безсмер% тя, що освячене розумом і серцем поета з високою ознакою людяності і гуманності. Іван ЗАХАРЧЕНКО Читаю, а зміст віршованих творів легко вловлюється і западає в душу, стає близьким і зрозумілим. Не виникають сумніви, в багатьох поезіях знаходжу таке, що розчулює образно змальованими картинами минулого життя, яке надто схоже з нашою сучасністю. Давноминулі реалії, що вражали душу поета, ім’я якого Теодор Агріппа д’Обіньє (1552—1630), і нині вплинули на мене. Ниті чуттєвого, що зв’язують віки, не розриваються, а зберігають свої поняття і мотиви, бо те, зловісне, що було вчора, скажімо так, проявляється і сьогодні у буднях нашого життя. А живе пророче слово, мов знамено, єднає і гуртує людей, наснажує їх покликом до боротьби: О мати-Франція! О земле гіркоти! Ні, не земля, а прах: і як посміла ти Назватись матір’ю, втішаючись синами Своїми — й душачи їх власними руками! Піднявсь на брата брат, жада кривавих грищ: Вже лона твого плід — на полі бойовищ... Оці строфи узято з “Трагічних поем” Агріппа Д’обіньє, читаючи які, дивуєшся, ніби це роздуми не про Францію з її тодішніми проблемами, а про нашу Україну, про її тяжку і безутішну долю: “Тут кров невдавана, убивства незліченні, / Тут грає смерть сама на ешафоті-сцені...” Оці рядки, як і попередні, наповнені болючими роздумами, де кожне слово вагоме і сміливе. Саме такої мислимої розкутості не вистачає нашим віршувальникам. Хіба вони не бачать чи не розуміють, у якому становищі перебуває країна? Чому ж вони мовчать? Їхнього голосу чекають зневолені, аби розбудити закляклий дух, збадьорити притлумлену національну гордість. А що бачимо насправді? Цілі скирти нагромаджено віршованого дурнослів’я з комуно-більшовицьким римуванням, від якого несе духом зопрілого листя. Тоді зробимо так: замість “О мати-Франція...”, поставимо “О мати-Україно” і читаймо за змістом. Виникає важка картина нашого життя, що холодить душу: де лютує зло, де грабують, знищують і розривають, мов звірі, жертву — Україну. Задіяний апокаліпсис прирік невинних на терпіння і болісне волання душі, що прагне добра і правди. Поети минулого відрізняються від сучасних тим, що вони не знали більшовицького тотального соцреалізму, чума якого завдала великої шкоди суспільству. А тим, хто складав хвалебні опуси, слід покаятися, що в часи кривавого диктату отруйним пійлом брехні й догідливості псували людину. То великі гріхи, все фальшиве і безчесне отуплює людей, змінює їхню свідомість, тоді вони покірно тягають ярмо або догідливо служать кривавому монстру. Тільки любов до правди і Господніх чеснот наповнювали Агріппу д’Обіньє духом мужності, аби написати оці поетичні строфи, де висловлено глибокий докір можній аристократії: “Ви, можновладці, ви, дорадці між князями, / Що граєте добром і людськими життями. / Неважко прочитать на вашому лиці — / Законопродавці ви чи христопродавці? / Кривоприсяжники дволикі і зухвалі, / На ваших терезах — аж надто різні шалі, / Сквернять вони земну, слізьми залиту твердь, / Бо діло ваших рук — руїни, кров і смерть”. У цій цитаті чується наш час захланних і непорядних правителів, що на багатій землі, замість щастя, добра і миру вчинили “Руїни, кров і смерть”. Такі злодіяння заслуговують осуду й кари, але наші піїти, що штукарять вірші, навіть не заїкнуться, аби зграю владних пожирателів обезголовити праведним словом. Та співці минулих часів подають нам гарний приклад, аби вщент, зневаживши страх, поквитатися з лиходіями. Україна зморена і пограбована, не зведеться; усе, що приносило людині краплину добра, радості, певності і здоров’я, топчуть, знищують і демонтують. Для кого вони так стараються? Подякуємо французу, що за наших піїтів макулатурного штибу створив розумне і натхненне поетичне слово, яке окрилює духом відваги, яку й ми, правда, проявили на Майдані, де гриміли смертні бурі й кресали блискавиці народного гніву і помсти. Там з нами був і наш поет — Тарас Шевченко! А теперішніх було не чути. Тому ті, хто нині бавляться і пускають поетичні бульбашки, нехай візьмуть собі за пораду Мартіна Опіца (1597—1639) з Німеччини, який у своєму сонеті “Між бідувань, страхів, скорботи і осмути...”, радив собі зневіреному: “О музо, пожалій! Дай інших, дужих слів, / А ні — тоді звели повік мені мовчати”. Ця порада корисна і для теперішніх “інженерів людських душ”. А їх доволі, тому з жалем сприйняв інформацію, що 75 % членів НСПУ є натуральними графоманами. Це багато! Забур’яненість глушить усе культурне й корисне. Хоча, коли квітують бур’яни, бджола бере зних нектар. У природі, мабуть, як і в житті, потрібне усе, що приносить якусь користь. Але ми горді тим, що маємо свого Пророка і вірного глашатая всіх наших бід і тривог. Сумлінно вдячний Мартіну Опіцу за цей сонет, що має проникливе і бентежне звучання: “Між бідувань і незбагненних кар нестямної доби, / Коли конає люд — що хоч йому роби, — / І землю засіва родюче зерно скрути, / І можна зло в добро безкарно обернути, / І правда тріпотить під чоботом злоби...” Справжні поети, такі, як Мартін Опіц, не мовчатимуть і не славитимуть тиранів, що кривдять і заганяють люд у нетрі бідності, а закликатимуть, спираючись на власні сили, боротися за правду і волю. Якщо взяти світову літературу за певні історичні періоди, то ніде стільки не було зламаних і покірних митців, як у часи більшовизму і сталінщини. Сьогодні теж препаскудне становище, не лише на літературному фронті, погляньте, як люто і злочинно мордують Україну оті, що пройшли школу комунізму. Тому у нас не було потрібних умов для появи Теодора Агріппи чи Мартіна Опіца, який був талановитим ліриком, виразником світлих інтимних почуттів і духовної скорботи: Часу не гаймо, люба. Життя летить. Затримка — завжди згуба, А юність — мить. Нечутною стопою Втече краса, Заблисне сивиною Твоя коса... Мабуть, печальною була доля Мартіна Опіца, коли в 41 рік пішов з життя. Але для нас він, що у кількох віршах відкрив себе і свій болючий світ тривог, залишиться людиною добропорядною, бунтівливе серце якої було наповнене любов’ю і вірністю. У вірші “Слово розради на лихоліття війни” він показав себе надпотужним поетом, що сам, зазнаючи гіркоти, втішав і розраджував інших: “То горе, то біда — не вільно й відітхнути. / За що припало нам цей біль терпіти лютий? / Адже прочани ми, хоч безліч маєм справ. / Сьогодні топчем ряст — назавтра й слід пропав. / Так отрясаймо прах, підносьмося душею / Над заздрістю, над злом, над підлою землею. / Щоб не дрижали ми в остуді та в жару, / Мов діти боязкі, уздрівши мошкару”. Далі він колючим словом побиває ворога, чимось схожого на нашого, що руйнує і кривавить землю: “І хату, і палац зруйнує ворог клятий, / Але відваги мур він не проб’є з гармати, / Він опоганить храм, окраде знов і знов, / А чистота твоя — для святощів покров”. Талановиті поети, що зазнали гонінь і бідувань, чулі до неправди і людського горя. Вони мудрим словом допомагають жити, виживати, думати, мріяти чи розумно зладнати своє життя. Їхня творчість була для людей духовною наукою і опорою, оберігала традиції, звичаї, вчила любити і шанувати священні закони моралі, аби зробити цей світ людянішим і світлішим. Та все розпалося, природні резерви земного умиротворіння руйнувалися, людині нема спокою, хоча вона й побувала на інших планетах, але оті мандри не стали еталоном для культурного відродження і морального вдосконалення. Відчувається зловісний вплив сатани, якому не потрібні ані краса, ані любов, ні народження, він не хоче, аби панувало добро, радість, щастя і духовна гармонія, якої прагне душа. Йому, свавільному, потрібні наші муки і болі. Англію, мабуть, теж лихоманило за часів поета Джона Мільтона (1608—1674), коли він, мов ужалений розпачем, звернувся до “Його ясновельможності генерала Кромвеля у травні 1652 р.”: О Кромвелю, народу поводире! Ти нас крізь злигодні війни провів, Крізь хмари наклепів, що ворог звів, І славний шлях проклав до правди й Миру. Тарас Шевченко сподівався на Вашингтона, та не збулося. Земля, стоптана ворогами, не народила нам такого. Нині хотілося б мати свого Кромвеля, аби нас “крізь злигодні війни провів до правди й миру”. Та не з’явиться Кромвель. Слуги мамони, що окупували країну, — вороги кромвелів. Вони, ненаситні, володіють шаленим капіталом і множать його, усе хапають і тягнуть, мов ховрахи, і ховають в офшорних норах, як змогу володіти світом. Джон Мільтон — поет високого обдаровання, він ніби передбачив наше катастрофічне становище, зготував і залишив нам мудру пораду: “Тож прокидайтеся і мерщій повстаньте, Чи падшими лишайтеся навік!” Глуха і безрадісна дійсність, коли не озвучена бойовим словом поета, що закликає стати на прю з лиходіями. Бо там, де верховодять злодії, нема національного пробудження, зате багато фальші, бруду і здирництва, там ніколи не з’явиться щось світле, прекрасне і добре, що зворушує і обнадіює серце і душу людини. За умов занепаду мусять лунати звитяжні голоси, щоб люди не відчували себе “козлами” чи “біомасою”, а особистостями, вогонь гніву яких погасить вогонь зла. Та не чути одержимих, панує боягузливість і підлість, а поети, коли вони не втручаються у суспільні процеси, — тимчасовці. Що вони в оцю чорну годину несуть людям? Хрипливі їхні голоси не злітають у небо, а на землі вони надто далекі від гірких чаянь і сподівань народу. То хто ж зґвалтовані душі наповнить духом правди і волі? Мудрі радили, що на шляху до Бога і правди завжди потрібно чимось жертвувати.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин