Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №24 за 2019 рік

16 с. · 31 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 24 (1024), 13—19 червня 2019 Правда про швейцарську багатомовність

Фото Георгія Лук’янчука Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ Судячи з емоцій, які після зміни президента України з подачі людей певної культури і, зазвичай, з вражаючими банківськими рахунками, розгорілися навколо ролі й місця української мови в Україні, мусимо бути готовими до того, що нам ще доведеться боротися за імплементацію Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Не виключено, що знайдуться “гарячі голови”, які спробують скасувати закон, ухвалений 26 квітня 2019 р. Члени українського парламенту Вадим Новинський, Олександр Долженков та Михайло Папієв 10 травня цього року заявляли, що усіма доступними їм правовими (зокрема й міжнародними) шляхами домагатимуться скасування того фундаментального закону буття української нації. Ці галасливі і балакучі крамарі вже намагаються дурити українців казками про багатомовних бельгійців, швейцарців та іспанців, які у своїй багатомовності біди-горя не знають. Вони заявляють: чому б українцям не почати так жити, а не “зациклюватися” на мові. Закінчення на стор. 3 Просвітяни, громадсько-політичні діячі України 10 червня щиро вітали талановитого і харизматичного митця, лауреата Шевченківської премії, народного художника України, члена Головної ради ВУТ “Просвіта” ім Т. Шевченка Анатолія Гайдамаку зі славним ювілеєм – 80-літтям. Про це у наступному числі СП
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Шанс для наших сподівань, мрій і цінностей

Наприкінці минулого тижня закінчився парад передвиборних з’їздів політичних партій, які братимуть участь у виборах до Верховної Ради України. В “Українському домі” відбувся ХІІІ позачерговий з’їзд Політичної партії “ПАТРІОТ”. На з’їзді висунуто список кандидатів у народні депутати України по багатомандатному виборчому округу та кандидатів у одномандатних округах. До списку партії увійшли представники громадськості, учасники АТО, науковці, юристи, економісти, освітяни, лікарі, діячі культури та підприємці, але найголовніше — це справжні професіонали своєї справи і патріоти України. Вони готові творити новітню, сильну і успішну Україну. Для них гідність, честь, відповідальність є абсолютним внутрішнім переконанням, життєвими принципами і цінностями. Тези передвиборної програми партії, яка йде на позачергові вибори народних депутатів Верховної Ради України, презентував голова партії Микола ГОЛОМША. — Нині, вступаючи в реальні політичні процеси, які відбуваються в державі, — сказав він, — ми маємо чітко усвідомлювати, що наші сподівання і мрії, наші погляди і цінності нарешті отримали шанс бути трансформованими у місію, роль і місце в тих історичних процесах, які переживає Україна. Ця виняткова місія базується на розумінні викликів, які ставлять перед Україною історичні обставини. Це розуміння базується на трьох запитаннях. Якою ми бачимо нашу Україну сьогодні? Якою ми бачимо її у майбутньому? Як ми маємо забезпечувати це майбутнє? Найчастіше прості запитання мають складні відповіді. Тим більше зараз. Адже обставини змінились. У країні, ми щиро на це сподіваємося, з’явились паростки нової реальності. Отже, якою ми бачимо нашу країну сьогодні? У нинішній, до межі напруженій у всіх прошарках суспільства ситуації, український політикум завмер напередодні кардинальних змін, пере розподілів сил і впливів. Деякі політики вже зникли з Олімпу в небуття, а багатьом ще буде необхідно розпрощатися зі своїми насидженими місцями. Їхнє місце стрімко займає “молода інколи, часто нерозумна поросль”. Хто цілком по заслугах, а набагато частіше — випадково і нелогічно, лише опинившись у потрібний час у потрібному місці. Суспільство вперше за майже три десятиліття незалежності обрало позасистемну владу. Під позасистемністю маю на увазі її непричетність до правил життя постколоніального політикуму, який десятиліттями грабував країну і змоделював державу, яка є інструментом забезпечення потреб кількох відсотків людей, що відносять себе до так званої “еліти”. Люди зробили переважно протестний вибір, погодившись навіть на відсутність у носіїв нової влади політико-управлінського досвіду. Тому сьогодні як ніколи суспільство вимагає і нових ідей, і нових лідерів, і нових рішень подальшого свого розвитку! Питання забезпечення такого розвитку нині є ключовим. Не тільки з точки зору вкрай складних соціально-політичних та економічних умов, які є нульовою відміткою руху у напрямі перетворень, а й через кілька актуальних небезпек. Передусім — це спроби реваншу так званих “еліт”, які досі у владі і не здадуться без бою. Не тільки знов прориваючись до крісел в українському парламенті, а й пробуючи на міцність нову владу, лукаво пропонуючи скористатись старим перевіреним досвідом життя за правилами політичної і економічної корупції. Небезпекою є і війна, яку Україна веде вже п’ять років. Війна, якою користаються казнокради, списуючи на неї стрімке падіння рівня життя народу і прикриваючи нею ж космічну швидкість власного збагачення. Хоча насправді, хоч як дивно, війна мала б бути стрижневим аргументом для прискорених темпів розвитку, передусім інноваційно-економічного. Небезпекою є і кричущий дефіцит фахівців у системі державного управління. У законодавчій та виконавчій владі, у правоохоронній системі, в правових інститутах, в системі соціального захисту, — все наскрізь просочено неофітами, набраними за ознаками особистої відданості або кумівства. Отже, маємо вибухонебезпечний мікс: нульова “мітка”, з якої має розпочатись напрацювання власного позитивного досвіду прогресивного розвитку, але й — загрозу реваншу зрадливих політичних банкрутів, затяжну війну та кричущу професійну непридатність державного апарату. Для нас, патріотів, це час вступати у реальну політику. І наша роль може і має стати винятковою, вирішальною! Закінчення на стор. 2 ОБЕРЕГИ ДЛЯ НАЦІЇ — НА КІНЧИКУ ГОЛКИ МИКОЛА ЖУЛИНСЬКИЙ ПРО ЮРІЯ МУШКЕТИКА
2 “Ми пропонуємо зміну державної системи загалом”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Шанс для наших сподівань, мрій і цінностей», с. 1

Шанс для наших сподівань, мрій і цінностей

Закінчення. Початок на стор. 1 У лавах партії “Патріот” — тисячі першокласних фахівців, багато з яких — зі світовим ім’ям. Система роками вичавлювала з державних інститутів фахових, чесних і патріо тичних управлінців, які не сприймали правила гри постколоніальної “еліти”. Ці люди — носії знань, досвіду, переконань, принципів і цінностей, які нині є уособленням запиту суспільства. Фактично ці принципи і цінності є складовими того унікального досвіду, якого не вистачає сучасній Україні. Розуміння державних інститутів як сервісу для громадян. Розуміння людини і якості її життя як найвищої цінності для держави. Розуміння права як основи будь-яких рішень і життя загалом. Розуміння власної відповідальності за все, що ти робиш. І саме такі люди — ядро нашої партії. І саме ми маємо стати парламентською силою, яка наповнить реальними смислами наше бачення майбутнього України. Якою ж ми бачимо нашу країну? Вимоги найближчої перспективи — відкриття соціальних ліфтів у державі, оновлення політикуму і управлінської сфери чесними, принциповими, патріотичними людьми. Тільки позбавивши корупціонерів політичного даху, “вимивши” з влади їхніх лобістів і агентів впливу, ми поборемо корупцію як системне явище і створимо законні умови розвитку країни, повернення награбованого корупціонерами у власність держави і народу. У розгорнутій перспективі базовим для нас є чинник успішності держави. Її економічна міць та ефективні соціальні інститути. Державний апарат має розглядатись як сервіс, який надається громадянину для реалізації його прагнень і талантів. Філософія вільної національної економіки має базуватися на державній політиці, за якої людина, можливості її розвитку і реалізації є головною домінантою. Диктатура закону, рівність перед ним мають стати основою суспільних відносин. Часи, коли влада крутить правом, як циган сонцем, діючи часом всупереч Конституції, повинні закінчитись! Має бути забезпечено рівний доступ громадян до національних багатств, які належать народові. Ресурси країни мають запрацювати на державу, а не на купку патронованих владою олігархів, які через непрозорі механізми приватизації отримали у своє розпорядження багатства нашої землі. Диктату олігархічних монополій, які під дахом політичної корупції грабують людей, продаючи їм газ, тепло, воду за захмарними цінами, має бути покладено край. За великим рахунком, ідеться про стимулювання переорієнтації держави на принципи людиноцентризму, який і визначатиме сенс існування держави як такої. Який примушує правильно розставляти акценти. Скажімо, не просто вступ до НАТО як глобальна ціль, а власна армія, власними силами озброєна за стандартами НАТО! Не просто забезпечення миру, а запровадження розумної і ефективної політики — мілітарної, дипломатичної, правової, нормотворчої для повернення наших територій та закріплення зовнішньополітичної суб’єктності держави. Не просто розвиток та інвестиції, а суверенний розвиток, ефективне застосування внутрішніх інвестицій і ресурсів та мінімізація зовнішніх позик, кредитів і, відповідно, впливів та залежності. Не просто абстрактні меми про “боротьбу з корупцією”, а професійне (підкреслюю — професійне!) забезпечення правопорядку в усіх сферах життя і невідворотності покарання для усіх без винятку. Не просто якісна освіта і сприятливий бізнесклімат, а стимулювання розвитку особистості, її талантів і забезпечення можливості реалізації, аби припинити катастрофічну “втечу” з України найбільш продуктивного і освіченого населення за кордон. Не тільки тужливі роздуми про ідентичність, а нова політика національного відродження, внутрішньої і зовнішньої промоції національної культури як одного з найголовніших пріоритетів стратегії сталого розвитку України. Чи реально це? І скільки часу потрібно, аби такі перспективи стали реальністю? Відповідь на це — у нашому плані дій. Як ми маємо забезпечити таке майбутнє? Ми, патріоти, виступимо з кількома пакетами законодавчих ініціатив, спрямованих на руйнацію старої політичної системи та на забезпечення розбудови ефективної нової. Передусім ми наполягатимемо на проведенні детального аналізу усіх хвиль приватизації, який дасть нам можливість урегулювати, щоб усе приватизоване запрацювало на народ і державу загалом. Ми маємо намір покласти край законодавчим маніпуляціям. Шлях перетворень має бути забезпечено сталим, прогресивним, якісним законодавством, яке не змінюється з політичної доцільності або з інших ситуативних причин. Стабільність законодавчого поля гарантує лише кодифікація вітчизняного законодавства, тому партія “Патріот” вийде з ініціативою такого процесу, запропонувавши наступні Кодекси: Виборчий кодекс; Земельний кодекс; Мовний кодекс; Правоохоронний кодекс; Безпековий кодекс; Кодекс культурної спадщини; Кодекс громадянства; Кодекс використання надр держави; Кодекс використання людського потенціалу; Кодекс екосистеми держави (водний, лісовий, повітряний); Кодекс цифрових трансформацій держави і суспільства. Далі ми запропонуємо нові неординарні шляхи розвитку держави та швидкого відродження економіки. Адже йдемо до парламенту, на відміну від партій, що звично оперують пустими брехливими гаслами, із готовим проектом Програми “За 7 років — процвітаюча Україна”. Виконано розрахунки по роках на ін- Під таким лозунгом 10 червня біля стін Адміністрації президента України відбулася масова протестна акція низки громадських організацій, в якій узяло участь близько двох тисяч осіб. Приводом до протестів стала заява представника України у Тристоронній контактній групі в Мінську, одіозного екс-президента Леоніда Кучми, щодо Донбасу: 5 червня після зустрічі Тристоронньої контактної групи з урегулювання ситуації на Донбасі він заявив про нові ініціативи, серед яких — “зняти економічну блокаду з тимчасово окупованих територій”. Також він запропонував передбачити у домовленостях щодо перемир’я на Донбасі припинити вогонь у відповідь. нення будь-яких спроб відновлення самоліквідованої УПЦ КП. Учасники форуму “За Помісну Православну Церкву України” закликали всіх небайдужих мирян та кліриків активніше ретервал у 7 років. По кожній проривній технології розроблено п’ятирічні програми. Ми зробили те, чого не зробить жоден Кабінет Міністрів і ніяка Академія Наук. У цій програмі чітко викладено, як житиме народ, за рахунок чого, коли це здійсниться. Ми пропонуємо зміну державної системи загалом. Нова Конституція, новий державний устрій, принципово нова податкова система, кредитно-грошова, інвестиційна політика і банківська система є опорними точками змін. Нова державна система управління з переходом на суто президентськопарламентську модель, де президент має не формувати, а очолити виконавчу владу. Але при цьому маємо чітко прописаний механізм зняття президента народом у разі невиконання представленої народу Програми розвитку України і порушення ним або членами його команди етичних норм поведінки. Обґрунтовуються нова структура міністерств і комітетів та їхні принципово нові завдання і функції, виходячи з ресурсного підходу до управління економікою (відмова від фрідманської і адамосмітовської теорії і перехід на принципи фізичної економіки). Принципово нова податкова система побудована на ресурсному підході, із запровадженими стимулами менше брати від природи, менше її виснажувати, менше споживати трудових ресурсів, що змушує всіх учасників різноманітних ринків прагнути до самовдосконалення, інноваційності і технологічності. Все це ми можемо запропонувати і реалізувати в ці стислі терміни. Для цього не потрібні грошові запозичення від Західних фінансових структур. Зараз ми готові довести народу, що через 7 років Україна здатна стати однією з найбільш процвітаючих країн світу, не озираючись особливо ані на Захід, ані на Схід. Ми ставимо на інновації, технології, національний інтелект. На новий устрій держави, на нові правила життя. На сучасному історичному етапі запровадження нової політичної культури, у якій домінують принципи честі, совісті, патріотизму, любові до рідної землі — є нашою місією, нашим покликанням. З Україною в серці і душі — ми переможемо! Власн. інф. агувати й публічно засуджувати будь-які спроби дискредитації ПЦУ чи її статутних органів, а також долучатися до праці з визнання ПЦУ іншими помісними Православними Церквами.
2 “Ми пропонуємо зміну державної системи загалом”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

За єдину православну… За єдину православну…

На форумі зазначалося, що кілька тижнів тому представники української інтелігенції з міркувань про благо церкви і України звернулися до Почесного Патріарха ПЦУ Філарета з проханням “перенести обговорення всіх гострих питань на представницькі церковні органи, а також утриматися від публічних дискусій чи інтерв’ю, які можуть посіяти тривогу серед православних українців і потішити недругів держави”. Проте цей заклик не був почутий. Правлячий архієрей м. Києва Православної Церкви України владика Філарет продовжує давати інтерв’ю, в яких фактично ставить під сумнів легітимність церкви, в якій наразі перебуває. Ця ж ідея випливає також із офіційного роз’яснення “Прес-служби Київської Патріархії” (https://www. cerkva.info), в якому прямо заперечується факт ліквідації Київської Патріархії та УПЦ КП загалом, а також Київської Патріархії УАПЦ. Владика Філарет у найближчі дні хоче скликати т. зв. “Форум української інтелігенції”, який покликаний легітимізувати ідею “реанімації” УПЦ КП. А це дасть можливість прихильникам цієї ідеї провести Помісний собор та почати відновлювати ієрархію. Представники української інтелігенції вважають, що всі ці трактування та пов’язані з ними дії владики Філарета вносять велике непорозуміння та смуту в церковне життя Українського православ’я. Фактично робиться спроба якщо не перебрати на себе керівництво Православною Церквою України, то здійснити розкол у ній, спровокувавши внутрішньоцерковне протистояння чи навіть відділення частини кліру та вірних від ПЦУ. Такі заяви та дії владики Філарета також завдають непоправної шкоди міжнародному іміджу ПЦУ, пригальмовують чи навіть повністю зупиняють процес її визнання з боку інших диптихіальних православних церков. Українська інтелігенція закликає Предстоятеля Православної Церкви України Блаженнішого Митрополита Епіфанія та членів Священного Синоду вжити негайних заходів для припи- В Інституті філософії НАН України відбувся форум української інтелігенції “За Помісну Православну Церкву України!” У заході взяли участь знані письменники, науковці, політичні та громадські діячі, активні учасники Євромайдану.
Суспільство · “Мудрий — це той, хто незалежно від рівня освіти усвідомлює недостатність знань, хто відкритий до дискусії”. 3 · с. 3сторінка оригіналу ↗

Правда про швейцарську багатомовність

Закінчення. Початок на стор. 1 Ще у ранньому дитинстві чув я давню народну мудрість: “Кожному дурневі, а особливо тому, хто неправдою здобув багатство, здається, що поїв усі розуми світу”… Коли ще дитиною полюбляв повторювати цю народну фразу, мені зауважили: “А яким чином ти відрізняєш, хто дурень, а хто ні?” Хоч мене й пробували виручити, підказуючи різні прислів’я на кшталт: “Мудрий не все каже, що знає, а дурень не все знає, що каже”, проте відповідь на поставлена запитання знайшов у дорослому житті, коли волею Долі потрапив у журналістику. Отже, мудрий — це той, хто незалежно від рівня освіти усвідомлює недостатність знань, хто відкритий до дискусії. А дурень — той, хто видає брехню за істину і готовий за неї битися. На жаль, часто цю готовність сторонні сприймають як свідчення правди. Зокрема й у питанні вже згадуваних бельгійської і швейцарської багатомовності. Свого часу, ще у грудні 2012-го ми готували до друку працю, присвячену міфам про європейську багатомовність. З цією метою я брав інтерв’ю у вихідця з України, тоді віце-президента одного з банків в Цюриху Андрія Демчука та у бельгійського дипломата, українця Зенона Коваля, сина легендарного Омеляна Коваля. Майже 8-річної давності досі ніде не друковані розмови з ними не втратили актуальності з огляду на фантазії, які ми чули у час раннього Кучми, у час Януковича, які ми чуємо на старті президентства Володимира Зеленського. Вашій увазі пропонуємо інтерв’ю з уродженцем Львова, а нині киянином Андрієм Демчуком. — Нині знову йде накручування “мовного питання”. Як приклад успішної багатомовності ставиться Швейцарія. Чи могли б Ви пояснити, у чому полягає її багатомовність? — Порівнювання України і Швейцарії у питаннях мови є свідченням або невігластва, або це свідома провокація. Україна і за Конституцією, і по суті є унітарною державою. Швейцарія — це федеративна держава — добровільне об’єднання трьох різних мовних регіонів, кожний із яких складається з низки кантонів. Кантони до моменту створення 1848 року Швейцарської федеральної держави були повністю суверенними державами зі своїми власними кордонами, армією і валютою. Це зумовлене географічним положенням Швейцарії. Її землі розташовані на перехресті великих військових походів з півночі на південь та з заходу на схід, що змушувало населення до відповідної поведінки. Спільність території виявилася сильнішою від різноманіття її мешканців. На відміну від добровільного об’єднання мінідержав на території нинішньої Швейцарії (союз окремих з них нараховує вже понад 700 років) Україну завоювала російська імперія і російську мову насаджувала шляхом жорстокої денаціоналізації корінного населення. Не перераховуватиму всі акти та циркуляри про заборону української мови. У Швейцарії є чотири національні мови — німецька, французька, італійська та мова романш, яка належить до ретороманської групи мов. Проте офіційні лише три мови — німецька, французька та італійська. Носії мови романш — це мешканці невеличкого регіону на південному сході країни між Італією та Австрією. Вони навіть не мають окремого кантону, а входять до змішаного німецько-італійсько-ретороманського. На слух ця мова нагадує трохи італійську і трохи німецьку мови. Проте вважається вона самостійною мовою, своєрідним раритетом у культурному пейзажі не лише Швейцарії, а й Європи. Цією мовою розмовляє приблизно 0,5 відсотка від загалу населення країни, себто приблизно 35 тисяч осіб. Проте держава нею опікується. Є початкові школи, газети і навіть телебачення. У політиці переважає німецька і французька мови, оскільки є найбільш поширені у Швейцарії. Наприклад, з 26 кантонів 17 німецькомовні. 72 відсотки населення Швейцарії є німецькомовними швейцарцями, 13 відсотків є франкомовними. Це 4 суто франкомовні кантони та три двомовні французько-німецькі, 6,5 відсотка мешканців Швейцарії італійськомовні. — Це приблизно півмільйона мешканців. Чи не висловлюють вони незадоволення, що їхню мову ігнорують? — Я не можу однозначно заявляти, що італійська мова відсутня у політиці, бо не завжди слухаю засідання парламенту. Можливо, там і виступають італійською, враховуючи, що в італійському кантоні (один кантон є суто італійським, а один змішаний) мовою вищої школи є італійська. У питанні розуміння між мешканцями італійського та французьких кантонів проблем менше, оскільки ці мови є до певної міри споріднені. Освічений прошарок суспільства знає щонайменше три мови. — У чому полягає суть двомовних кантонів? — У тому, що в межах одного кантону одна частина розмовляє, наприклад, німецькою, а інша французькою. Там уся документація дублюється двома мовами. Хоч, правду кажучи, навіть усіма трьома мовами, які на території Швейцарії є офіційними. І тут маю на увазі й документи (їх є три примірники різними мовами), які заповнює людина, коли звертається до органів влади, і написи на товарах, які споживає людина. І цікаво, що чиновник, як правило, запитує формуляр/бланк тією мовою, якою потребуєте. Від деякого часу дублювання документів, прочинаючи від інструкцій і закінчуючи державними актами, здійснюється ще й англійською. І хоч вона не належить до офіційних мов, її значення дедалі більше зростає. Нині приблизно 25 відсотків мешканців Швейцарії — іноземці. Ріст ваги англійської мови знайшов віддзеркалення у навчальному процесі. Ще не так давно навчання у перших трьох класах відбувалося національною мовою кантону. З четвертого класу вводилася іноземна мова. Це була одна з двох інших офіційних мов Швейцарії. Від минулого року всі учні, починаючи з другого класу, обов’язково вивчають англійську мову. Це спричинено не лише дедалі зростаючою присутністю у Швейцарії чужоземців. Доволі часто траплялися курйозні ситуації, що мешканці Цюриха та Женеви з середньою освітою не могли порозумітися між собою, бо поверхнево ставилися до вивчення іншої національної мови. Тому дедалі частіше вони використовують англійську мову для взаємопорозуміння. — То, може, й в Україні посилити увагу на вивчення англійської мови? Може, тоді врешті-решт відпаде проблема двомовності? — Ситуацію в Україні не можна порівнювати з ситуацією у Швейцарії. В Україні всі знають українську мову. А мовні спекуляції мають під собою політичний ґрунт. Мовна карта використовується для збурення напруження у період перед виборами. Нею грають для руйнування одного з атрибутів державності, яким є мова. А для особливо “обмежених” — це абсурдне забезпечення права на незнання в державі державної мови. У Швейцарії не виникає особливих проблем між мешканцями франкомовних та італомовних кантонів, оскільки їхні мови споріднені, як російська та українська у нас. Проблеми є з німецькими кантонами, оскільки це зовсім інша мовна група. Прикро, але за кордоном мало хто розуміє українську мовну ситуацію, а дивляться на неї крізь призму потужної російської пропаганди. І у тому немає нічого особливого, бо і в Україні мало хто розуміє мовну ситуації у Швейцарії, хоч “рупори” двомовності часто на неї посилаються. Тож великим лукавством є порівнювати Україну і Швейцарію. Швейцарія — федерація. На федеральному рівні лише парламент, уряд та гроші. Податкова політика належить до компетенції кантонів, поліція є кантональною, освітні стандарти є кантональними. Окрім федерального парламенту та уряду є кантональні парламенти та уряди. Особливістю Швейцарії є те, що кожна мовна спільнота межує з державами, які є носіями відповідних мов. І тому їм не загрожує зникнення. — Ті, хто заглядає в глибину операційних систем комп’ютерів, мабуть, звернули увагу, що існує швейцарський варіант німецької мови. Чи можна пояснити це? — Хоч майже 70% Швейцарії німецькомовна, проте це не є класична німецька мова. У Швейцарії розмовляють швейцарським варіантом мови. Німцям непросто її зрозуміти. Це дещо нагадує ситуацію, коли б в Україні, скажімо, полтавець хотів зрозуміти гуцула, котрий швидко говорить. В основі швейцарського варіанту німецької мови — мова гірських селян, і з часом це викликало завзяття та гордість за свою мову. Якщо хтось з необережності назве німецькомовного швейцарця німцем, це вважається великою образою. Попри мовну спорідненість, на побутовому рівні між німцями та німецькомовними швейцарцями існують великі антагонізми. У німців простежується зверхнє ставлення, мовляв, вони належать до “вищої культури”. Хоч коли підходити об’єктивно, то швейцарці багатші й економічно сильніші. Антагонізми спостерігаються також між франкомовними швейцарцями та французами. Це тільки підсилює повагу до власної мови. — Ви сказали, що англійська мова дедалі глибше входить у життя швейцарців. Чи не існує небезпеки, що англійська заглушить національні мови? — Ні, не існує! Швейцарці з великою повагою ставляться до своїх мов. І хоч нині англійська мова стала неоголошеною мовою банків, бізнесових середовищ та міжнародних організацій, я наголошу на ситуації, яка повинна би стати повчальною для нас, українців. Мені розповідали, що в Цюриху всі важливі бізнесові рішення ухвалюють не на офіційних засіданнях, ана так званих коктейлях. А там, звичайно, всі переходять на національну мову. Її непросто зрозуміти навіть німцям, не згадуючи вже про англомовних осіб. Це не робиться для якоїсь зневаги до інших, а щоб підкреслити, хто в швейцарській хаті господар… — З цього можу зробити висновок, що, попри мовну неоднорідність Швейцарії, можемо говорити про феномен швейцарської нації? — Попри мовні розбіжності можна говорити про монолітну націю. Швейцарці дуже пишаються своєю державою. Пишаються своїм економічним рівнем, своїм нейтралітетом. Вони з цього мають не лише економічні дивіденди. Ця країна є платформою для врегулювання міжнародних спорів. Швейцарці дивляться скептично на так звану стару Європу. Для них неприйнятною є роздута європейська бюрократія. Вони вважають, що без її допомоги можуть впоратися з усіма завданнями. Тому 2002 року швейцарці на референдумі не підтримали членство у ЄС. Для всіх, попри мовні особливості кантонів, однаковим символом є швейцарські годинники, швейцарський шоколад. Для, скажімо, франкомовного швейцарця ментально ближчими є німецькомовний швейцарець, ніж француз з сусідньої Франції. Я читав у місцевій публікації, що Швейцарія є країною з найвищим рівнем патріотизму. Лише у Швейцарії біля кожної другої хати на флагштоку піднято державний прапор. — З нашої розмови я глибше зрозумів, звідкіля у нас береться твердження, що можна бути патріотом України і не обов’язково при цьому володіти українською мовою… — Мовне питання належить до дуже делікатних і вимагає витонченого підходу. І не тільки в Україні. А й у Швейцарії також. Правда, не в контексті співіснування мов. Колись у франкомовній Лозанні зі мною трапилася прикра ситуація. Зайшов я до крамниці, щоб купити телефон. На моє англомовне звертання продавець з притиском заявив, що тут не розмовляють англійською мовою і демонстративно сміявся з мене. У подібних ситуаціях опинялися і мої друзі. Це не лише брак культури, а форма внутрішнього бунту, що нині англійська мова стає мовою міжнародного спілкування. Франкомовне населення пам’ятає часи, коли такою мовою була французька. Воно вважає, що французька нічим не гірша від англійської і хотіло якщо не повернути колишню роль французькій, то бодай зрівнятися у значимості з англійською. Подібне явище ми маємо і в Україні. Багато хто живе ностальгією за тими часами, коли російська мова була мовою спілкування щонайменше третини світу. І коли їм тепер кажуть, що російська мова в Україні, у світлі українських та міжнародних законів, є мовою однієї з рівноправних між собою національних меншин, то частина людей на ментальному рівні цього сприйняти не може. І на тому цинічно грають політики. Ми як нація, яка дивиться у майбутнє, не маємо права викорінювати це переконання, бо програємо. Тут усі державні мужі повинні розуміти, що розвиток державної мови потребує і фінансових, і інтелектуальних інвестицій. Так, як це робить Швейцарія. З мого спілкування з багатьма російськомовними людьми в Україні зрозумів, що за роки незалежності вони ментально стали українцями, хоч мовою мислення у них залишається російська. Тут розвиток освіти зробить свою справу. Коли я читав лекції у Києво-Могилянській академії, то побачив, що там усі розмовляють українською мовою. І вважають це престижним для себе. — Ви згадали про інвестиції в інтелект нації, у розвиток книжки і підтримку мови, які робить Швейцарія. Які це суми? — На жаль, не знаю. Адже ці питання у компетенції кантонів, бюджет кожного з яких набагато вищий від федерального. Знаю, що на науку виділяють шалені гроші. Швейцарія стягує до себе найкращі уми з усього світу. Політехніки в Цюриху та в Лозанні, які є федеральними вишами, зуміли притягнути світові інтелектуальні величини. Я особисто знаю щонайменше 20 осіб з України, які працюють тут у науці. Думаю, те саме і в культурі. Тим паче, що у Швейцарії є дуже багато культурних офісів. — Чи є у Швейцарії якісь мовні обмеження на працевлаштування? — Людина може вільно в будь-якому місці працювати, єдина умова — знання мови. Там не мислима ситуація, щоб хтось, скажімо, з німецьких кантонів, міг собі дозволити поїхати до єдиного маленького італійського кантону і “на правах більшості” вимагати, щоб йому підпорядкувалися. Сподіваюсь, що й в Україні донеччани, приїжджаючи до Львова на роботу, не вимагатимуть, щоб до них пристосовувалися. Також очевидно, що час уже працює на нас, бо молодь мислить по-іншому… Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
На часі · “Мова для українця була всім — повітрям, молитвою, хлібом”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ретранслюють вікові спільнотні переживання. “Ще не вмерла України і слава, і воля” (сл. П. Чубинського, муз. М. Вербицького), чи “Боже Великий, Єдиний нам Україну храни” (сл. О. Кониського, муз. М. Лисенка). Заповіт Тараса Шевченка. Чи хоч би народна: “Ой, на горі та й женці жнуть”. У новітні часи треба було вродитися В. Івасюком чи І. Білозіром, О. Скрипкою, Б. Стельмахом, К. Москальцем, В. Морозовим, щоб видавати якісний культурний продукт на століття: “Червона рута”, “Світлиця”, “Весна”, “Oh, my dear Ukraine”. Які ж пісні нині крутять радіостанції FM? Діапазон — від ВВ і Океану Ельзи до Альони Альони... На щастя, відходить у небуття шансон, зокрема тюремний. Постгулажний відгомін колективного совкового болота. Українська сучасна пісня торує свій шлях крізь затори низькопробної російської попси. І вимагає серйозної державної підтримки. Серйозної. Бо квотувати свою національну пісню, мову, культуру — це меншовартісно. Ба, абсурдно і злочинно в умовах мілітарного цивілізаційного протистояння. У світі прийнято квотувати винятково іншомовний контент. Втім, сонце рукою не затулити. Так говорив Мао. Наша пісня захоплює неупереджених поціновувачів серед іноземців. Двоє з них — француз Поль Манандіз та італієць Альфонсо Олівер вже потрохи і цілком органічно опановують український музичний простір. І вже встигли завоювати прихильність українців. А це вже явище. Зокрема, Альфонсо Олівер вважає свою пісенну творчість “місією”. Пісня як місія. Це достойне позиціювання себе. Зачудований Україною, миловидністю українських дівчат, милозвучністю мови. І красою українських пісень, які він перекладає і виконує італійською мовою. Серед них — “Червона рута”, “Черемшина”, “Гуцулка Ксеня”, “Ніч яка місячна”, “Два кольори”... З останніх – жартівлива “Я люблю тебе, маршрутко”, хіт “Переможемо”, різдвяна “Misteria” (“Історія як містерія”). Для нього Україна – це блакитноока красуня з пшенично-золотистим волоссям. Можливо, така, як у кліпі до нової пісні “Зустріти тебе” — про українську дівчину, яка приїхала в Італію у пошуках роботи... Щиро закоханий в Україну, він подивований обмеженим звучанням (його сприйняття, власне, на слух) української мови, української пісні в Києві. І навіть своїм постом з цього приводу у соцмережі викликав бурхливу дискусію з ватною публікою. Італієць намагається пропагувати нашу пісню в Італії. А ми ведемо мову про її квотування в Україні! Йому незрозумілий меншовартісний підхід частини українців до власної культури. Мабуть, він і не задумувався над тим, що чия мова і пісня, того й влада. Не замислювався, бо це — не його. До слова про це. Тобто, про владу. У наших нинішніх виборчих перегонах засвітилося кілька сценічних персонажів. При всій повазі до Святослава Вакарчука як до талановитої і порядної людини, все ж важко уявити його керівною політичною фігурою держави. Зрештою, він і сам це добре розуміє. Бо вже мав нагоду побувати у парламенті і облишив цього воза. До честі своєї. Як і Руслана, і Злата Огнєвич. Це — не їхнє. І слуга народу — це у кіно. Натомість Володимир Зеленський вирішив, що це — його. І народ підтримав. Що ж кожному вибирати, які пісні слухати. Все ж пам’ятаймо: політика — це не тільки лицедійство. А вибір — це завжди траєкторія. І нехай “нам пісня жити й творити допомагає...” І перемагати. Бо ж пісня форматує. Людей і навколишній простір. І майбутнє. Щоб завершити на мажорній ноті, пропоную загуглити і послухати разом з справжнім італійцем (un italiano vero), щирим і безпосереднім Олівером: “Vinceremo!” Alfonso Oliver “Переможемо!” Що ж, аби не здоровий глузд! І шануймося!
На часі · “Мова для українця була всім — повітрям, молитвою, хлібом”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Словник доби

Володимир КАРАЧИНЦЕВ, поет, дипломат, культуролог Продовження. Поч. у ч. 23 за 2019 р. Мова “Мова”. Дефініція слова у словниках слабує на вихолощеність: “система звукових і графічних знаків”. “Мова” як “засіб спілкування, пізнання”. Тут уже йдеться про когнітивну функцію. Отже, про смисл. Логос. (Грецькою “слово” — logos. Він же — розум, смисл). Відтак, осмислення (омовлення), структурування світу. Вільгельм фон Гумбольдт геніально окреслив своє системне розуміння буття нації і ролі мови: “Носієм (рушієм) національного є дух, а мова є екзистенцією духу”. Тобто, формою і місцем існування, пристанищем духу. Отже, місцем контакту з божественним. Мова дозволяє осмислити себе і Творця і світ. Осмислити мовою. Мовою спільноти. Етносу. Нації. Таке розуміння найближче до відчування і окреслення “мови” українцями. Українська мова — одна зі слов’янських мов. Усе решта, що ми про неї знаємо, сформоване панівними уявленнями попередньої доби. Українська ж формувалася з умовно праслов’янської. Натомість спільної для східних слов’ян не існувало. Українська та російська розвивалися паралельно, починаючи від ІІІ століття. Найближчих родичів української мови слід шукати на Ельбі, а не на Волзі. Найбільш близькими до неї є серболужицькі мови (верхньоі нижньолужицькі, полабська). Про це свідчать ґрунтовні дослідження видатного професора-мовознавця Костянтина Тищенка про походження та еволюцію української мови. До слова. На тлі аргументованих праць вченого зі світовим ім’ям (а загалом у його доробку їх близько 200) гібридні претензії мишебратів на історико-культурні пласти наших теренів виглядають, м’яко кажучи, безпідставними. Можливо, вони спричинені системними передозуваннями настоянки глоду. Себто, “бояришніка” — на общепонятном. Згідно з етимологією, мабуть, напою для тамтешньої еліти (бояр). Ну не капосні ж укри утворили їм слово. Але ж ми власне про мову. Мова. Як лагідно і ніжно звучить це слово! Як і слушно допасоване до неї слово “солов’їна”. От промовте і вслухайтесь. Таїна краси звучання і відлуння! Вібрація вічності. Щемно. Тужливо. Як від прадавньої мелодії. Як від пісні негаласливої. Шепоту закоханих. А слова “вимовляти” чи “немовля”. Естетика витонченості, природної шляхетності. Філософія. Ну — не язик. Язик висолоплюють. Ним повертають. Коли румигають. Або верзуть щось несусвітнє. (Либонь, читали казку про “язикату і вередливу Хвеську”?) Мовою ж благословляють, складають молитви Всевишньому, який сотворив і мови, і язики. Наділив людей і тварин язиками. Анатомічно. А мова — це навіть не еволюція. Духовний вимір. У ній — стислий досвід тисячоліть, у ній закодовано цінності, смисли до розуміння Творця, себе, інших. Мову леліють. Її бояться, забороняють. Вона живе у надсвідомості й звідти форматує світобачення людини (спільноти), створюючи лад взаємин або ж підґрунтя конфліктів культурних і цивілізаційних. Особливо при супротивній, тривалій, медійній агресії. 27 років незалежності. Однак і досі українська не домінує у власному медіапросторі. Хто у нас відслідковує такі загрози? Тому й маємо те, що маємо. Мова — дзеркало суспільства, говорив Шиллер. Натомість у нас інші технології: мову квотують (!). Ідеться про рідну мову в своїй країні. Сміх крізь сльози. Тобто, є якась комісія, уповноважена (хіба би народом?), яка вирішує, чи можна впустити її (солов’їну) на поріг хати. Своєї ж. Ну бо що сусіди скажуть! Кафка з Бекетом — вихідні. Багата ж українська земля на справжніх патріотів-українофілів! Звісно, дяка їм, що не по-валуєвськи. Такий ось постколоніальний синдром. На черзі відповідний праведний закон. Мовою не тільки комунікують. Маніпулюють у чиїхось інтересах. Нею убивають врешті-решт. Це — зброя. Стратегічна. Це — ідентичність. Це — культурний, туристичний, економічний ресурси. Це й — геополітика. Це — глибинна і конкретна історія. Але передусім — майбутнє. Зважмо! У майбутньому планується роботизувати людський мозок. Чіпи скоро стануть звичними, як чіпси. На них легко закодувати розмаїті аксіоматичні канони. Прості, як правила дорожнього руху, твердження-реакції. Правильні. Замість моральних. І “бунт мас” (за Ортегою і Гассетом) відміняється. Як стверджував Зигмунд Фройд, “істини не цікавлять маси. Їх цікавлять ілюзії, обіцянки”. Втім, тут вже йдеться не про мову. “Какая разніца?” Я про те, що мова — смисловий оберіг нації, спільноти, держави. (Раби — німі. Бо не володіють мовою. Отже, — не люди) Це про дальше майбутнє. А щодо завтра, то “лохторату” нині пропонується інший варіант “какой разніци” — “кіндерсюрприз”. Масу активно, через зомбоящик, налаштовують ковтнути солодкавий продукт. Розсміши коміка — потіш лялькаря! Віддай йому голос — зроби крок до гідного майбуття! Хай намочить колготки! З огляду на рейтинги популярності коміка — колготки лялькарів уже набрякли від вологи. Здавна відомо, що мова — це влада. Тобто, чия мова, того й влада. “Нав’язати свою мову, значить, нав’язати свої думки” (французький мовознавець і філософ Клод Хажеж). Тому чужинці лукаво культивували презирливе ставлення до мови автохтонів. Нищилися багаті етнофольклорні та релігійні традиції, скріплені мовою. Гагілки, веснянки, щедрівки, колядки, обрядові пісні тощо. Те, що живило українство. Для українців, які віками не мали держави, мова була єдиним суверенним простором. І формувала межі цього простору. Онтологічні. Мова для українця була всім — повітрям, молитвою, хлібом. Духовним. І, наголошу, простором духовним, ідеальним. Омріяним. Обіцяним Творцем. Але і реальним окрайцем землі. Уділеним. Отриманим, але не втриманим. Усе ж своїм, оспівуваним солов’їною. Ще Богдан Хмельницький при спробі створення держави вивойовував ті землі, на яких більшість населення розмовляла українською мовою. Так само розумів зв’язок людина—мова—земля і Тарас Шевченко. Тож 1917 року при формуванні української територіально-політичної державної структури, її кордони прив’язувалися до меж поширення української мови. “Українські етнічні території” становили тоді понад 800 тисяч квадратних кілометрів (N.B!). Мабуть, українці — не унікальні. “Русскій мір” теж вважає своїми території, де розмовляють російською. Хоч тут зовсім не йдеться, власне, про більшість населення. Скільки б російськомовних не було і цілком незалежно від їхнього бажання — все одно їх будуть “спасати”. Хоч би й від української мови. Імперська логіка. (Цинічна, бо йдеться передусім про чиюсь особисту владу). У цьому контексті на українське суспільство ще чигатимуть проблеми, нарочито пов’язані з мовним питанням. Конфлікти через мовні поділи, уміло розбурхувані кремлівськими політтехнологами, тліють і зріють. Хоч багатьом зрозуміло, що розмови про двомовність, про утиски російськомовних — не більше як технологія. З арсеналу війни. І “разводняк” для “лохів”. Звісно, ніхто нікого насильно не українізує. Однак у російськомовних є шанс протиставити імперській “спасатєльній” логіці здоровий глузд: освоїти українську. Для більшості з них — рідну мову батьківпрадідів. І таким робом зняти кремлівські спекуляції на мовному ґрунті. І уникнути смертоносної “русской вєсни” з “градами”, “ураганами” тощо. Невже й тут “какая разніца?” Століття тому російська мова асоціювалася з царизмом і його антиукраїнською політикою. За часів СРСР українську мову офіційно не забороняли, а витісняли. Винищували її носіїв. Мільйонами. Останніми роками російська мова чітко асоціюється з агресією, окупацією, насильством. Мова війни. Тобто загалом являє собою минуле. Може, комусь і миле, але минуле. А логіка історії невмолимо виводить нас на цивілізаційний шлях. Свій. У мирне, сподіваємося, майбутнє. У якому, повторюся, мова — наш оберіг. Отож леліяти і плекати. Оберігати її. Але передусім сприяти відродженню. Мова як лозунг дня — цього недостатньо. Конче потрібні фінансовані державою інституції, які б на ділі, а не на папері, опікувалися мовою й культурою та їхньою промоцією і в Україні, і в світі. Це всеосяжна, копітка і системна робота. Президента. Уряду. Церков. Всієї еліти. Повернули ж мову народу. В Ізраїлі. Шануймося! Пісня Камертонно. У далекі шістдесяті милістю Божою поет юний Леонід Кисельов написав одкровенні рядки: “Я постою у края бездны и вдруг пойму сломясь в тоске, что все на свете только песня на украинском языке”. Пронизлива елегійна пісня. Пророчі глибокі слова юного генія, який відійшов у вічність у 22 роки. Усе на світі лише пісня великою українською мовою. Просто і осяжно. Камертон-но. З висоти поетового просвітленого бачення без пафосу стисло, але космічно одкривається нам уся урочиста непростота й велична світлота слова пісня. І зрештою, слова мова. А тепер на землю грішну. “Нам пісня жити й творити помагає...” Це рядок з надихаючої пісні сталінської доби. До слова, з контентом пісні, на відміну від контенту тієї доби, цілком погоджуюся. На щастя, доба у нас інша. Але й ми про інше. Пісня. Вона для українців в усі часи була однією з визначальних сил, що поєднувала рід, покоління, націю з небом, птахами, зорями, Чумацьким шляхом, Богом. Давноминуле з далеким майбутнім. Мрії з реальністю. Форматуюча благодатна вібрація. Ціннісна. Безцінна. Ритуальна. Вертикальна. Прояв найвищого злету думки і почуттів колективної душі народу, явище трансцендентального порядку. Зрідні архетипам. Пісня радісна, тужлива. Стан душі. Голос душі. Її функція. Дума. Колядка. Пісня, яку співали як виклик. Пісня-зброя. Заклик. Символ вольниці. Консолідуюче начало. Так було на Майдані. Духовна візитівка нації. Щедрик. Пісня-оберіг. Церковні славильні канти, які прийшли на наші землі з Володимировим Хрещенням Київської Русі. Величні славні, що концентрують і
“Україна — ядро східнослов’янської культури!” · 5 З роси й води! · с. 5сторінка оригіналу ↗

Україніст з «країни сходу сонця» Хіросі Катаоці виповнилося 50 років

Олексій ВЕРТІЙ, доктор філологічних наук, м. Суми А сталося це ось як. Навчаючись у магістратурі Національного університету іноземних мов свого рідного міста Осака, де народився 20 травня 1969 року, Хіросі Катаока зацікавився мовою та культурою східнослов’янських народів. Студіював російську філологію, але відчував, що цього для нього недостатньо, що його вабить ще якийсь інший, досі незнаний і загадковий світ. По закінченні магістратури два роки заробляв гроші, і в пошуках цього світу вирушив спочатку до Москви, а потім і Санкт-Петербурга. Відвідував музеї, виставки, бібліотеки, але того, що шукав, там ніяк не знаходив. І раптом в одному з етнографічних музеїв Петербурга йому показали барвисті строї та інші експонати. Вони були українські. Одразу відчув: знайшов те, що шукав: Україна — ядро східнослов’янської культури! “Їду туди!” — без вагань вирішив. Узяв квиток на рейсовий літак і приземлився в Києві. Так розпочалося його життя в Україні, яку поступово відкривав для себе. Того ж таки 2003 року вступив до аспірантури КНУ ім. Т. Г. Шевченка. Ерудицією, природною шляхетністю та благородством у стосунках з викладачами, аспірантами, студентами і співробітниками одразу завоював прихильність і повагу до себе. Особливо завдячує своєму науковому керівникові — докторові філологічних наук, професорові Лідії Францівні Дунаєвській. Чуйна і доброзичлива, вона допомогла швидко вивчити українську мову, заглибитися у проблематику дисертації “Художня модифікація культу предків в українському та японському фольклорі”, над якою працював три роки. Чим більше вивчав зібрані матеріали, чим більше заглиблювався у проблематику своєї роботи, тим більше знаходив спільного в культурі, побуті та житті двох таких, здавалося б, віддалених народів. — Ця спорідненість, — говорить пан Хіросі, — цілком закономірна і пояснюється подібним розумінням японцями та українцями довколишнього світу. Вона виявляється насамперед у сприйнятті та розумінні природи, її значенні у формуванні психології, духовного світу наших народів, адже ставляться до неї не як до чогось стороннього, а як до складової самих себе. Вони живуть у природі, природа ж живе у них. Виходячи з цього, й досліджував культ предків та його художню модифікацію в японській та українській усній народній творчості, звичаях та обрядах наших народів. Уперше в народознавстві Японії та України здійснив порівняльне вивчення культу предків у його міфологічному та звичаєвому сприйнятті, розумінні та потрактуванні двох народів. На підставі праць Імото Ейічі, Янагіди Куніо, Окуніші Шюнсуке, Хіросі Цучігасі, Дж. Фрезера, Миколи Костомарова, Олександра Потебні, Івана Нечуя-Левицького, Лідії Дунаєвської, Віктора Давидюка та інших учених, типологічного вивчення масиву творів народної поезії, звичаїв та обрядів українського та японського народів Хіросі Катаока пропонує нове наукове розв’язання проблеми культу предків. Його суть — у поєднанні усної народної творчости і ритуалу української та японської культур. Це дало йому підстави вести мову про існування певного фольклорного інваріанту, який є метатекстом сталих міфопоетичних уявлень, властивих відмінним за своїм походженням, проте подібним за формою культурам зі схожими історичними та гео політичними шляхами розвитку. Переконливо вчений доводить це на основі аналізу обрядів та вірувань у богів води, дому, річок, а також обрядів, пов’язаних з народженням, шлюбом, похоронами, сівбою, збиранням врожаю, Новим роком, вшануванням душі покійника тощо. Важливими для формування основоположних підстав сучасного народознавства є висновки Хіросі Катаоки про те, що культ предків сам по собі не є релігією, а лише релігійним проявом, що визнає елементи буття, які не контролює людина. Ці та подібні висновки і узагальнення робив також на основі власних спостережень над життям і побутом своїх земляків. За життям і побутом українців спостерігав і вивчав їх під час численних подорожей Україною, адже побував скрізь, окрім Полтавщини, Сумщини, Луганщини та Криму. 2006 року завершив роботу над дисертацією і успішно захистив її на засіданні Спеціалізованої вченої ради Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка та здобув учений ступінь кандидата філологічних наук зі спеціальності “фольклористика”. З 2006-го до 2008 року працював на посаді молодшого наукового співробітника Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної академії наук України. З вересня 2008 року до червня 2017 року — на посаді асистента кафедри мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тут коло наукових інтересів та наукової діяльности Хіросі Катаоки значно розширюється. На сторінках часопису “Народна творчість та етнографія” (№2, 2007) він виступає зі статтею “Сучасний стан вивчення фольклору та етнології в Японії”, бере активну участь у підготовці спеціального випуску першого числа цього ж журналу за 2009 рік, присвяченого японській етнології, для якого також переклав з японської українською мовою розвідку “Фестиваль пересувних святилищ” Фукухари Тосіо. Завдяки його старанням широкі кола наукової громадськості України отримали багату інформацію про історію становлення фольклористики, основні дослідницькі осередки, організації та новітні тенденції в народознавстві Японії, значно розширивши свої уявлення про наукову діяльність у цій галузі “батька” японської фольклористики та етнології Янагіди Куніо (1875—1962), Міямото Цунеїті (1907—1981), Аміно Йошікіхо (1928— 2004), Інститут гуманітарних досліджень при Кіотському університеті, Етнологічний музей у місті Осака, Національний музей етнології (Minpaku), Асоціацію культурної антропології в Японії, антропологію розвитку, прикладну антропологію для соціального розвитку тощо. Особливе зацікавлення українських учених викликав опис програм для доктора філософії, запропонованих у Національному музеї етнології, згідно з яким усі студенти мають завершити дисертацію на основі їхньої власної роботи у “польових умовах”, розповідь про структуру, етапи та особливости організації їхнього навчання у процесі підготовки до наукових польових досліджень. Взаємообмінові духовними цінностями між японським та українським народами Хіросі Катаока приділяє постійну увагу і у своїй перекладацькій та педагогічній діяльности. Переконливим свідченням того є перекладені українською мовою японські народні казки, які й склали виданий ним у Києві збірник “Народний епос “країни сходу сонця” (К., 2012). Нині він працює над перекладом японською мовою повісті українського письменника кінця ХІХ—початку ХХ століть Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”. Як викладач кафедри мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Хіросі Катаока налагодив стажування українських студентів у Японії. Відтак щороку 12 його вихованців поглиблюють свої знання з японської мови, історії та культури в японських університетах, що також значно сприяє духовному зближенню наших народів. Пан Хіросі — учасник міжнародних Інтернет-конференцій “Діалог мов — діалог культур. Україна і світ”, які організовує і проводить ось уже десятий рік поспіль університет Людвіга-Максиміліана в Мюнхені (Німеччина). Його дисертація, доповіді на цих та інших конференціях, публікації в різних наукових виданнях про культ предків у японській та українській народній творчості викликають загальне зацікавлення, здобули високу оцінку в наукових колах, серед викладачів і студентів. “Дисертація, доповіді та інші наукові праці Хіросі Катаоки вносять свіжий струмінь в українське народознавство не лише своєю тематикою та проблематикою, а й основоположними підставами дослідження тих чи тих явищ культури японського та українського народів у їх зіставленні і порівнянні. Він глибоко знає звичаї та обряди наших народів. Вивчаючи їх у типологічному плані, зважує найменші деталі, найтонші зміни в їх становленні та історичному розвитку, в логічних взаємозв’язках і взаємозумовленостях, вдається до даних історії, психології, естетики, польових досліджень, праць найвидатніших представників світової народознавчої науки і т. ін., а вже потім робить узагальнення і висновки, формує свій погляд на те чи те явище, розвиває наукові ідеї, визначає нові проблеми, щой робить його праці оригінальними, захопливими, повчальними для нас. Скажімо, в українській національній свідомості нація потрактовується як великий Рід. Одначе дослідження природи такого розуміння у нас досі залишається маловивченим. Акцентуючи на архетипах води, дерева, хліба і їхніх функціях у контексті пошанування роду, сім’ї, батьків, Хіросі Катаока зосереджується на зіставленні міфологічних образів, притаманних і японській, і українській культурам — тотемним та анімістичним персонажам, символіці обрядової атрибутики, чим суттєво збагачує розуміння історичної, суспільної та психологічної природи наших уявлень про Рід. Його ерудованість, відданість справі, виняткова цілеспрямованість та наполегливість у праці завжди і у всіх викликають повагу до нього. Вони так природно згармонізувалися з мудрістю, з материнською любов’ю та турботою наукового керівника Лідії Францівни Дунаєвської про свого аспіранта, з увагою до нього колег по кафедрі й дали нам у його особі непересічного вченого-фольклориста, взірець духовно багатої, благородної особистості кінця ХХ—початку ХХІ століть”, — говорить завідувачка кафедри фольклористики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, доктор філологічних наук, професор Олена Івановська. “Переосмислюючи з погляду новітніх теоретико-методологічних досягнень української та японської народознавчої науки вироблені у світовій фольклористиці ХІХ—ХХ століть стереотипи порівняльного дослідження традиційних культур, — доповнює її провідний науковий співробітник відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної академії наук України, доктор філологічних наук, професор Микола Дмитренко, — Хіросі Катаока у своїх працях порушив і з’ясував низку питань. Він, зокрема, запропонував нову класифікацію мотиву мандрівки між світами за суб’єктом дії та за критерієм загального й індивідуального у контексті художньої модифікації культу предків. Це ж дає змогу докладніше і конкретніше досліджувати реалізації культу в різних національних традиціях, які дотепер мали досить розмитий характер”. Хіросі Катаоку радо зустрічають у навчальних закладах України, в сільських родинах під час польових експедицій, де він уже має своїх друзів, на радіо і телебаченні. “Спілкування з паном Хіросі облагороджує, спонукає до нових пошуків, завжди викликає бажання співпрацювати з ним”, — ділиться враженнями від зустрічей зі своїм другом завідувач Навчально-наукової лабораторії етнології Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка, кандидат філологічних наук Валерій Щегельський. У вересні 2017 року Хіросі Катаока перейшов на посаду координатора міжнародного проекту SATREPS Фукусімського університету, який допоможе інтегрувати досвід наукової підтримки у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та АЕС Фукусіма-Дайічі в інтересах Японії, України та міжнародної спільноти. Тож, як кажуть у нас в Україні, з роси й води на многії літа Вам, дорогий пане Хіросі! Коли 1 квітня 2003 року Хіросі Катаока вперше приїхав до Києва, в аеропорту в одного з його співробітників запитав, як йому дістатися до університету. Той поцікавився: “До якого університету? Імені Тараса Шевченка?”. “До університету”, — дещо здивовано повторив гість, адже на той час лише чув, що є така країна, як Україна, але нічого не знав ані про Київ, ані про його університети, ані про Тараса Шевченка. Зрозуміло, що не знав і української мови. Сьогодні ж пан Хіросі не лише знана, а й шанована в наукових та освітянських колах, серед громадськости української столиці та інших міст України людина, що добре, навіть значно краще від тих, хто народився і виріс в Україні, володіє українською мовою. Кандидат філологічних наук майже 10 років пропрацював викладачем того ж таки, колись зовсім невідомого йому, Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка.
На перехресті історії · “Сьогодні нашій державі випала висока честь захищати не тільки свої національні інтереси і територіальну цілісність, але й усієї Європи”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Останній гетьманат, його уроки та наслідки До 100-річного ювілею Гетьманату Павла Скоропадського

Здобуття нашою державою повної політичної незалежності, вдруге протягом минулого сторіччя, дуже логічно привернуло суспільну увагу до першого акту визвольних змагань XX століття — створення і діяльності Гетьманату Павла Скоропадського. Йому не пощастило, адже на семи з половиною місяцях існування його Гетьманату зосереджено нищівну кри% тику, сарказм та іронію його супротивників, серед яких не бракувало лю% дей з письменницьким або ж публіцистичним хистом — згадаймо хоча б твори Володимира Винниченка. Проте загальний стан України протягом правління Павла Скоропадського більшість неупереджених спостерігачів оцінювали як блискучий. Серед країн, що виникли на уламках Російської імперії, вона єдина змогла забезпечити спокій та лад, сталу економіку й фінанси. На міжнародній арені Українська держава здобула широке виз% нання, але найбільших досягнень домоглася вона у сферах культурного будівництва. Як глава суверенної держави, гетьман вважав за необхідне мати в Україні національну академію наук та університети, бібліотеки, те% атри, цілу мережу українських шкіл. Вагомість постаті гетьмана Скоро% падського полягає, певно, у тому, що його зусиллями було вписано гідну сторінку в історію українського державотворення. Володимир СКРИНЧЕНКО Український Наполеон чи гетьман? Дитинство Павла минало у мальовничому Тростянці, що на Полтавщині, у маєтку дідуся Івана Михайловича, який чудово володів українською, запрошував до себе кобзарів, розповідав онукам про славетні часи української минувшини. Напевно, розповіді дідуся й шляхетські традиції роду, серед яких найзнаменитішим був гетьман Іван Скоропадський, вплинули на рішення Павла йти у військову справу. Прямо з Пажеського корпусу корнет Скоропадський був випущений 1893 року в лейб-гвардії кавалергардський полк, де зустрів поручика Карла Густава Маннергейма, фінна шведського походження, який отримав давно омріяну блискучу уніформу після служби в драгунському полку. І Павло Скоропадський, і барон Маннергейм походили з дворянських родів, що були відомі в історії своїх країн — України та Фінляндії. Згодом життєві шляхи українця Павла Скоропадського та фінна Карла Маннергейма розійшлися. Але протягом усього життя вони зберігли дружні стосунки і листувалися. Військова кар’єра Павла Скоропадського починалася успішно. З фронту російсько-японської війни він повернувся ротмістром, кавалером золотої Георгіївської зброї і численних орденів, та отримує погони полковника, а у Першу світову здобуває чин генерал-лейтенанта, орден Св. Георгія ІV ступеня та славу досвідченого військовика. Цьому сприяли його особисті якості — лицарська вдача, рідкісне сумління та наполегливість у досягненні мети. Павло Скоропадський “…був високою на зріст, стрункою людиною… обличчя було сміливим, рішучим, в очах була відвага…” — згадував Василь Зеньківський, міністр сповідань гетьманського уряду. Проте Лютнева революція 1917-го та зречення царя Миколи II престолу поставило Павла Скоропадського перед вибором подальшої долі. Тим часом у Києві завирувало політичне життя, спалахнула зірка Михайла Сергійовича Грушевського, який став головою Центральної Ради. Іншими лідерами Центральної Ради стали її засновники — соціал-демократи Володимир Винниченко та Симон Петлюра. Але дуже швидко виявилося, що Центральній Раді гостро бракує керівництва. Вона витрачала свій час на безкінечні суперечки, не вирішувала актуальних соціальних проблем, зокрема гострого питання перерозподілу земель. Україну поглинули анархія і безлад. Особливо шкідливим було ставлення цих діячів до військових. Генерал Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, прекрасно дисциплінованих і споряджених. Але його допомогу не прийняли з двох причин: ідеологи Центральної Ради доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії, і твердили, що не можна довіряти багатому землевласникові Скоропадському. Напевно, ними володів панічний жах перед примарою “українського Наполеона”. Дмитро Дорошенко стверджував, що Центральна Рада боялася української армії не менше, ніж більшовиків. Павло Скоропадський намагався протидіяти більшовицьким силам, не розраховуючи на вдячність лідерів Центральної Ради. Проте вже наприкінці грудня 1917- го, намагаючися зберегти хоча б залишки корпусу, єдиний на той час рятівник незалежної України був змушений піти у відставку. Російська війна та “хлібний мир” Рік 1918-й лідери Центральної Ради зустрічали у сумному настрої: більшовицькі російські війська насувалися на Київ. Ситуація докорінно змінилася після того, як Центральна Рада підписала 9 лютого 1918 року мирну угоду в Бресті, і в Україну як союзники увійшли німецькі та австро-угорські війська. З їхньою допомогою вдалося вигнати червоних росіян та власних більшовиків. Але умови, продиктовані союзниками, були досить обтяжливими. За Брестським договором Україна мала до 31 липня 1918 р. відправити до Німеччини й Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса та іншу сільгосппродукцію та промислову сировину. Від цього мирна угода дістала образну назву “хлібний мир” (Вгоtfrieden). Німці та австрійці не задовольнилися роллю найманців, а проводили власну політику задля отримання продовольства та сировини. Вони переконалися в нездатності українського уряду навести лад україні власними силами, без чого неможливо було реалізувати стратегічні цілі “хлібного миру”. Німецьке військове командування, зокрема генерал Гренер, наполягало на зміні уряду. Поза увагою генерала Гренера не могла залишитися діяльність новоствореної організації консервативно-ліберального спрямування — Української народної громади та її лідера Павла Скоропадського. Він мав дві незаперечні переваги — був бойовим генералом і нащадком українського гетьманського роду. Його належність до великих землевласників була запорукою проведення майбутнім урядом несоціалістичної аграрної політики, адже він був затребуваний впливовою частиною суспільства, якій було що втрачати внаслідок соціальних експериментів Центральної Ради. 29 квітня близько 11-ї години у київському цирку Петра Крутикова “Hippo Pa- lace” розпочав роботу Хліборобський конгрес. Провідну роль на ньому відігравало керівництво Союзу земельних власників, яке взяло на себе реалізацію сценарію, кульмінацією якого мало стати проголошення Павла Скоропадського гетьманом України. Такий сценарій був динамічно реалізований президією конгресу. Події розвивалися так стрімко, що критика Центральної Ради невдовзі змінилася настійними вимогами “сильної влади”, “диктатора” і, нарешті, скандуванням “Гетьмана треба!”. Центральна Рада не виявила жодної волі до спротиву організаторам державного перевороту. За свідченням соціаліста Микити Шаповала, президія Центральної Ради просто зникла, не сказавши “жодного слова про події”… Зірковий час гетьмана України 30 квітня 1918 року було оприлюднено два основоположні документи гетьманської влади: “Грамота до всього українського народу” і “Закони про тимчасовий устрій України”. Грамотою Павло Скоропадський проголосив себе Гетьманом всієї України. Він пояснював, що до такого кроку його примусила загроза нової катастрофи Україні і категоричні домагання трудових мас населення “негайно збудувати таку Державну Владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці. Як вірний син України, я вирішив відкликнутись на цей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади”. Головним завданням “Грамоти” було інформування населення про підстави зміни державного ладу та декларування програмних засад нової влади. До “Грамоти” додавалися “Закони про тимчасовий державний устрій України”. Першим законом “Про Гетьманську владу” оголошувалася винятковіть влади гетьмана України в межах усієї Української держави. Він призначав голову уряду, затверджував та звільняв його склад, здійснював керівництво зовнішньою політикою держави, був верховним командувачем збройних сил. “Грамота” гетьмана та “Закони про тимчасовий державний устрій України” стали конституційною основою Української держави. Особисто гетьман відстоював першість принципу приватної власності і у промисловості, і в сільському господарстві, зокрема розпочав підготовку до справедливої земельної реформи задля створення міцного прошарку дрібних та середніх землевласників. У царині промисловості створювалася сприятлива атмосфера для приватної ініціативи, і це моментально спричинило пожвавлення ділового життя. Загалом же економічне становище держави було у той час напрочуд міцним, державний бюджет уперше став позитивним, і Директорії гетьман залишив повну державну скарбницю. Встановлювалися міцні відносини з нейтральними державами, а також з країнами, які виникли на теренах колишньої Російської імперії: зав’язалися відносини з Німеччиною та Австро-Угорщиною, країнами Скандинавії, Балтії і Закавказзя, Іспанією, Португалією, Нідерландами, Фінляндією, Польщею та ін. Але найбільших досягнень Українська гетьманська держава 1918 року домоглася у сферах внутрішнього життя, які Скоропадський вважав суто національними — культурному будівництві та організації церкви. Як глава суверенної держави, гетьман уважав за необхідне мати в Україні національну академію наук, університети, державні театри, Державну бібліотеку, Державний архів, мережу українських шкіл. Питання вирішувалося шляхом відкриття нових установ культури і освіти під високим державним патронатом. Так, поряд з існуючим Київським університетом Святого Володимира постав Український державний університет у Києві, а трохи згодом — аналогічний у Кам’янці-Подільському. Відомий історик Степан Томашівський слушно зауважив: “Гетьман Скоропадський матиме на суді історії найкращих оборонців в особах української школи та науки; гробокопателі Гетьманщини були натомість гробокопателями української культури, і в цьому характері стануть вони перед лицем того ж суду”. Гетьманат мав усі підстави для тривалого існування й поступового зміцнення, крім єдиного, але головного чинника — зовнішньополітичного. Листопадова революція 1918 року в Німеччині та Австро- Угорщині ліквідувала існуючу на той час запоруку її стабільності. У ніч на 14 грудня 1918-го гетьман Української держави підписав остаточне зречення: “Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням…” Це зречення продемонструвало найвищий ступінь культури Павла Скоропадського як урядовця, його турботу про подальшу долю України. Уроки та наслідки… Опинившись у Берліні, Павло Скоропадський почав працювати над спогадами. За примхою долі останній притулок надала йому німецька земля. Він помер у місті Меттен 28 квітня 1945 року від ран унаслідок бомбардування залізничної станції Плятлінг. Напевно, довголітня дружба Павла Скоропадського та Карла Густава Маннергейма переросла рамки їх особистих стосунків і є фактом спільної українськофінської історії. Колишні однополчани, поставлені волею долі на чолі своїх держав в один і той самий час у подібних історичних умовах, кожен на свій розсуд намагалися прислужитися своїй вітчизні. Їхні вчинки підпорядковувалися єдиній меті — здійсненню європейського вибору своїх народів. Проте якщо Фінляндія витримала цей державний іспит завдяки особистим зусиллям Маннергейма, то Україна, всупереч намаганням Павла Скоропадського, не використала свій історичний шанс на державотворення, та наостанок мала нове — радянське уярмлення. А тепер Україні загрожує російське уярмлення. Адже п’ятий рік триває неоголошена війна Росії проти нашої держави (“гаряча війна”, за висловом Курта Волкера). І доки путінський режим залишається при владі, неможливо уявити собі якесь примирення між росіянами та українцями — пролита кров ще надовго розділятиме колись братні народи. Проте жертви, яких зазнає Україна у цій війні, цілком виправдані, адже сьогодні нашій державі випала висока честь захищати не тільки свої національні інтереси і територіальну цілісність, але й усієї Європи від російського загарбника. Нині маємо Україну непокірну й бунтівливу, що так і не навчилася бути справді самостійною, а сподівається на “зарубіжних партнерів”. Таку, що володіє великими ресурсами, але не може дати їм ради. Україну з далеко не найкращою соціальною елітою. І що саме таку Україну маємо — то слід згадати події сторічної давності. Зате можна зробити її кращою. Але для цього варто хоча б засвоїти уроки історії.
7 “На наших очах змінюються події і люди, змінюється місто і світ”. Презентація · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

рок! Хоча читається напрочуд легко, попри, здається, безкінечні речення. Зізнаюся, навіть намагалася десь їх подрібнити і, врешті, зрозуміла, що були далеко кращі редактори і якщо вони не наважились… І правильно вчинили: бо речення такі розлогі й крилаті, як і думки автора, як його багатогранне світосприйняття, як той юначий максималізм, який йому вдалося пронести і зберегти до поважного і мудрого віку. А ми — чекаємо! Чекаємо нових щаблів і вершин письменницької самореалізації Ігоря Довганюка, чекаємо нових книг! Перед лицем отих, що впали, Що перебули кримінали, Ламали тюрем всіх стовпи, — О пам’яте моя, не спи! Перед лицем отих, що будять, Неправду — студять, кривду — судять І кличуть у державну вись, — О пам’яте моя, зведись! Не спи! Зведись мірилом сущим І перед духом невмирущим, Сказавши спокою: прости! — Свій дух і пам’ять освяти! Так, пам’ять — сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень та вночі. Пам’ятаймо про тих, “які помученицькому і водночас тріумфально пройшли “ПОПІД ЗОЛОТІ ВОРОТА” (с. 486)... Живемо у вічності, і правда провадить нас до вічності... Пам’ятаймо вдень та вночі, бо “Їхня хода попід Золоті Ворота триває...” (с. 489). P. S. Це лише спроба делікатно доторкнутися до сторінок книги. Гадаю, що літературознавці, читачі-патріоти ще скажуть своє вагоме слово — текст книги заслуговує нашої найпильнішої уваги, бо ж Петро Шкраб’юк як письменник і науковець (доктор історичних наук) також аристократ духу і дії, плугар ниви слова-життя української літератури.
7 “На наших очах змінюються події і люди, змінюється місто і світ”. Презентація · с. 7сторінка оригіналу ↗

Читанка не для розваги Ігор Довганюк «Наш Спаситель. Чекаємо». — Коломия: Вік, 2019

Ольга РУДАНЕЦЬ Довго не наважувалась сама для себе розшифрувати ті емоції і світоглядні інсинуації, які пробуджувались і формувались в моїй душі і свідомості в процесі читання. Це ж треба так майстерно закрутити сюжет, щоб навіть літературознавці з досвідом не зуміли точно визначити жанр! А може, це з’ява нового, не обрамленого шаблоном ще пострадянського літературознавства жанру? А може, це те, за чим спрагла ще не зчерствіла читацька аудиторія, втомившись, нарешті, від того негативізму і вульгарності, які щедро влились в наше літературне сьогодення, вирвавшись урешті-решт з-під цензурної гільйотини?! Якраз для такої аудиторії це читання. Всіх їх і запрошує автор до кола творців “Нової Землі”, бо саме з власного “Я”, “МИ” і “КОЛА”, яке нас згуртовує, і починається Нова Родина, Нова Україна, Нова Земля. Автор, як і кожна любляча дитина, робить Центром Всесвіту той клаптик землі, де зазоріла його душа. Ця вросла у глиб земного тяжіння пуповина і сьогодні, вже в зрілому віці, не дає Йому бажання проміняти цей клаптик землі на будь-які інші, найспокусливіші… А можливості були, шанси теж, ще й досі не вичерпані. Але він не просто мрійник і фантаст, не останній романтик, яких, до речі, також небагато. Він — замріяний і натхненний вірою реаліст, який хоче змінити світ на краще, невтомно намагається ці зміни поширювати на своє оточення, коло свого найближчого середовища і вперто робить у цьому напрямі, здавалося б, зовсім безнадійні кроки. А тепер — щодо стилю і манери подачі, викладу: смаковита і вишукана літератур- Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, м. Львів Якщо не спати нам, а йти — то тільки разом, тільки вгору. Петро Шкраб’юк, “Співзвучність” 2018 року в “Слові Просвіти” (ч. 31) була опублікована моя стаття “Думки Божого дерева” – розмисли про поетичну книжку “Шлюб із полином” Ірини Калинець (відійшла за межу 31 липня 2012 р.). І тут доречно згадати закінчення цієї статті... Омите любов’ю, сльозою пам’яті, слово житиме вічно, бо правдива вічність дарована Людині, яка життя своє положила на вівтар боротьби за сльозу слова волі: Я на день воскресіння прийду. Я ж бо дня того, Боже, чекаю, бо пекельний вогонь не здолає зжерти людську всевічну сльозу... Вона запитає не Бога — запитає нас, присутніх на цьому дійстві: де були, що робили, щоб вибороти, зберегти для вічності сльози пам’яті, волю для прийдешніх поколінь... Тепер же на моєму робочому столі — “біблія” пам’яті про нищівні часи комуністичної системи, про тих, хто поклав своє життя на кін боротьби за нашу волю. Це книга Петра Шкраб’юка “Попід Золоті Ворота: шість елегій про родину Калинців” (друге видання). Герої книги бесідують, промовляють добротним словом автора, бо в минулі часи, як писала Ірина Калинець, слова були “затиснуті у горлі, задушені в мовчанні”. І ось маємо унікальну книгу. Цей шедевр документальної прози непросто коментувати, бо він розкривається у процесі повнокровного життя, коли читаний-перечитаний, збережений у пам’яті. Відчуттям всесильності, правдивості слова переймаєшся до глибин серця, бо текст вражає фундаментальною мудрістю, знаннями, об’ємом опрацьованого матеріалу і спонукає пам’ятати і знати те, що формує духовний світ людини. А що знаємо про Ігоря Калинця? Автор книги ємко написав у передмові: “Отже, маємо Калинця-поета і Калинця-громадянина. Ці величини рівнозначні. Вони й творять оту — недосяжну для інших — цілісність... Храм його поезії й життя сяє нині для всіх, у кого не байдуже серце й відкрита душа” (с. 6,9). Ігор Калинець плідно працює і по сей день, щоб наше життя не на мова, присмачена легкою іронією і гумором, не засмічена бульварною лексикою і вульгарщиною. Опоетизована дія пошуку гармонії і творення. Художньо обрамлені картинки, здавалося б, буденного життя міста з його щоденним побутом і проблемами. І це все — тільки як підґрунтя для місточка в завтрашній день в цілеспрямованому і впертому русі до “Нової Землі”. На наших очах змінюються події і люди, змінюється місто і світ. І, закономірно, автор витягує ці зміни найперше зі своєї РОДИНИ. Мабуть, розчарувались ті перші читачі, які намагалися точно приміряти портрети героїв книг до відомих їм людей. Не лукавитиму, така спроба була і в мене, але вже після прочитання якогось десятка сторінок зрозуміла її марність. Великий позитивний досвід відповідального керівника і дипломата послужили основою для практично протокольного виписування сторінок організаційної підготовки і проведення Вселенського Форуму. Не маю сумніву, що ці сторінки — висококласні уроки менеджменту для всіх, хто приміряє до себе жупан лідерства. Це такий майстер-клас досвідченого менеджера і дипломата, який не гріх узяти до програми дипломатичних шкіл і менеджерських академій. І насамкінець: всі вершини, всі науки, всі досягнення і досвід — це промисел Божий, це благословення Небес і воля Всевишнього, який дав Людині розум і волю чинити так, як вона чинить, жити так, як вона прагне і вміє. Ця християнська істина і глибока віра практикуючого християнина дозволили авторові глобальніше осмислити і подати концепцію Віри, як об’єднавчої сили; провести наскрізну головну Істину: на все воля Господня, який сотворив людину за своїм образом і подобою, заради якої “стався Чоловіком і був розіп’ятий за нас за Понтія Пилата… і воскрес на третій день згідно з Писанням…” Він — наш Творець і Спаситель, спонукає і благословляє автора і нас творити “Нову землю”, творити Царство Боже на землі, де “всі будуть одно!” Ця Істина є наскрізною золотою віссю, на якій тримається такий новаторський, неформатний сюжет книги. Після прочитання щодня повертаюся до якогось розділу, сторінки, абзацу; щось шукаю недомовлене чи недосказане; знаходжу якісь нові для себе світоглядні грані. І роблю для себе ніби давно вже визрілий висновок: таке читання я люблю, таким захоплююсь. Воно не для розваг — для інтелектуального збагачення і росту, для нелегкої дороги тернами до зі-
7 “На наших очах змінюються події і люди, змінюється місто і світ”. Презентація · с. 7сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Ворота пам’яті Петро Шкраб’юк. Попід Золоті Ворота: шість елегій про родину Калинців. – Львів: Сполом, 2018.

переставало у Храмі волі України, щоб, за словами автора, “стояв той храм на видноті” (с. 10) і щоб не маліла пам’ять нашого духу, зокрема про Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Стефанію Шабатуру, Ірину Калинець: Там ангел на органі грав, в снігах цвіла калина. Були Василь там, В’ячеслав, і Стефа та Ірина. (с. 10). …У пам’яті ожила подія з презентації книги у місті Ходорові, де народився Ігор Калинець. Підходить до пана Петра шляхетна пані, вчителька (за статистикою жінки читають більше) з чоловіком, і мовить до нього: “Стань на коліна перед отим мужем! Написати таку книгу – під силу великому митцеві і патріотові України”. Тож відчинімо ворота пам’яті книги... Обнімімо думками події і образи героїв книги (не можу цей шедевр літературної публіцистики назвати книжкою)... Елегія перша — “Між тишею і громом” — ретроспективно провадить у добу Визвольних змагань 1917—1921 років, відтак у період боротьби ОУН та УПА, яка була потужним стимулом для духовно-ідеологічного формування шістдесятників, насамперед Ірини та Ігоря Калинців, їхніх знайомих і побратимів. А також стимулом для їхньої творчості. Елегія друга — “На перехресті трьох світів” — це літературознавчий аналіз поезії Ігоря та Ірини Калинців у контексті співвідношень світу язичницького, християнського і безбожного. Елегії третя і четверта — “Друге полювання” та “За дротами” — говорять самі за себе. Йдеться про другу хвилю обшуків, арештів, допитів, судів та ув’язнення Ірини, а згодом Ігоря… Не менш важлива елегія “Після бурі”. Вона — про “контрасти волі і неволі”. Тобто про пошуки подружжям Калинців роботи після дев’ятирічного ув’язнення, “взаємини” з КДБ — і знову ж таки про літературну творчість та міжнародне визнання. Елегія шоста — “Скресіння”, так само промовиста. Бо вона — про національне піднесення наприкінці 80-х років ХХ ст., відновлення Української Держави… В цих доленосних подіях Калинці взяли найактивнішу участь. Книга цінна тим, що автор скрупульозно опрацював приватний архів Калинців; судові справи, які зберігаються в СБУ, і численні публікації в періодиці — в Україні і за її межами. Колориту книзі надають живі розповіді-спогади Ірини Калинець, Стефанії Шабатури, Ярослава Лемика… Всі троє вже відійшли у вічність, і їхня “усна історія” особливо хвилююча та переконлива. Назагал книга “Попід Золоті ворота” не тільки про родину Калинців. Вона охоплює весь дисидентський рух в Україні, наводить безліч імен борців з червоним тоталітаризмом. Про таких Петро Шкраб’юк пише у статті “Перед лицем отих, що впали, або Погляд з відстані двадцяти літ”, ілюструючи її своїм віршем “Заклинання” (с. 485—489):
“Вишивка хрестом — це молитва без слів”. · 8 Шевченкіана · с. 8сторінка оригіналу ↗

Обереги для нації — на кінчику голки

Ганна ДЕНИСКО, журналіст, м. Полтава очаток цьому проекту поклало знайомство на одній із виставок у Гадячі двох творчих людей — майстрині фриволіте, вишивальниці, поетеси, полтавки Катерини Калініченко і Григорія Кисіля, заслуженого майстра народної творчості, викладача Гадяцького коледжу культури і мистецтва ім. І. П. Котляревського. Григорія Кисіля називають “золоторуким проєктантом”, бо він видав п’ять альбомів “Українська вишивка” зі схемами вишивання хрестиком, причому ще без використання комп’ютерних технологій. Організаторка і координаторка проєкту “Образ і слово Кобзаря у вишивці (галерея портретів та цитат Т. Г. Шевченка)”, активістка Полтавського громадського Шевченківського комітету Катерина Калініченко розповідає: — Григорій Олексійович Кисіль — унікальна, талановита, неординарна людина, справжній Майстер. Тож коли він після кількох років знайомства написав мені листа і запитав, чи не можна організувати вишивальниць і втілити у вишите життя його книгу портретів Тараса Шевченка, ця ідея запала мені в душу. Полтавські вишивальниці з ентузіазмом поринули у проект. Народний депутат України Юрій Бублик сказав: “Усе українське мені дороге і рідне. Допоможу з тканиною і нитками”. Праця пішла швидко й гарно. Ми консультувалися з паном Григорієм, чули слова підтримки, поради, як підібрати кольори тощо... У грудні 2017 року порадували Григорія Олексійовича повідомленням, що буде вишита вся його книга “Портрети Тараса Шевченка”, а ще вимережуємо на полотні афоризми Великого Кобзаря. Наш Учитель дуже зрадів. 25 грудня розробив титульну сторінку. А 2 січня 2018 року його донька повідомила сумну новину: душа Григорія Олексійовича відлетіла в ті світи, де й Тарасова... Утішає лише те, що Майстер скінчив свій земний шлях, знаючи, що його книга буде втілена у вишивку не на сто, а на двісті відсотків. Далі ми вже спілкувалися з доньками Григорія Олексійовича, які продовжують його справу в Гадяцькому коледжі... Слухаючи пані Катерину, я подумала: якщо творити вишивану історію життя і творчості Тараса Шевченка взялися аж 70 талановитих вишивальниць з Полтавщини, 7 майстринь з Канівщини на чолі з Вірою Носенко і один вельми шанований вишивальник — Василь Ярошенко, який вигаптував пам’ятник Тарасові у Каневі, — це ще одне яскраве свідчення того, що слово Кобзаря потрібне нам, як повітря, — щоб жити в злагоді й любові до України, і як меч — щоб захищати її від тих, хто кує нам нові кайдани на зміну тим, які ми розірвали після століть неволі й жертовної боротьби. Ніколи не забуду тих почуттів, які викликало у мене знайомство з цим унікальним проектом під час його презентації у Територіальному центрі соціального обслуговування Шевченківської у місті Полтаві районної ради. Коли читаєш “Кобзар”, образ Тараса Шевченка постає різним — ось він ніжно замилуваний красою рідного краю, ось гнівний чи саркастичний, бо йдеться про ворогів України, а то — у розпачі від того, що сини його народу стають рабами, підніжками, гряззю москви, а ось знову — непохитно твердий у вірі в перемогу добра над злом... А коли все це звучить, випромінюється барвами одночасно — відчуваєш такий потік духовної енергії, що ладен і сам гори звернути, незважаючи на тягар літ чи присутність між твого народу “хакнутих тварин”, — новий термін на позначення того явища, про яке Тарас Шевченко писав: “московською блекотою в німецьких теплицях заглушені...” Презентація вже готового проекту відбулася 21 травня 2018 року у Полтавському краєзнавчому музеї ім. Василя Кричевського. А з липня того ж року вишитий Шевченко поїхав Україною. Львів, Володимир-Волинський, Рівне, Тернопіль, Івано-Франківськ, Ужгород, Хмельницький, Вінниця, Одеса, Київ, Дніпро, Запоріжжя, райцентри Полтавщини — хоч би де бували, скрізь цю унікальну виставку-проєкт зустрічали із захопленням. — В Ужгороді голова місцевого Союзу Українок назвала наш проєкт “П’ята подорож Кобзаря Україною”, — розповідає Катерина Калініченко. — Три подорожі Тарас Шевченко зробив за життя, четверта — то повернення його праху в Україну, і п’ята — у наших вишивках. Пам’ятаються слова священика Православної церкви України, який нас благословляв: “Тарас Шевченко боровся словом. А ваша зброя буде на кінчику голки”. Ця подорож Тараса Шевченка Україною була б неможлива без жертовних зусиль чоловіка пані Катерини Григорія Калініченка, який своїм скромним автомобілем, який вони ніжно називають Равликом, перевозить з дружиною роботи вишивальниць з міста до міста, живе цим проектом так само, як і вона. Жіноча рада України, до речі, удостоїла його своєї нагороди — єдиного чоловіка на всю Україну, і то справді заслужено. Бажанням Григорія Олексійовича Кисіля було, щоб проект фінішував на Шевченковій горі у Каневі і залишився там у музеї, що вишивальниці і зробили. Це не перший дарунок вишивальниць Полтавського краю музеєві в Каневі. 2011 року вони передали сюди оберіг “Скорботний шлях Великого Кобзаря”, на якому було вишито населені пункти від Петербурга до Канева, через які пролягла посмертна дорога Шевченка в Україну у травні 1861 року. Керівником цього проекту була Зоя Коваленко. Полтавська делегація з цим оберегом проїхала весь шлях Кобзаря в Україну, зустрічаючись з українською діаспорою та тими росіянами, які знають і цінують творчість Шевченка. 2016 року у музей передали рушник “Зоряний шлях Тараса”, на якому вишили портрети наймолодшого Тараса — з “Кобзаря”, і найстаршого — з “Букваря”, а між ними — зоряний шлях. Обрамила цей оберіг Катерина Калініченко плетивом фриволіте. Але ці талановиті жінки, як і патріоти-чоловіки, котрі їм допомагають, і дня не проживуть без творчості. — Коли ми подарували той рушник і поверталися додому, голова Полтавського осередку Товариства політв’язнів і репресованих, правозахисник і невтомний волонтер Анатолій Банний мовив: “Що ж це ми з порожніми руками? Започаткуймо щось таке, що єднало б Україну!” — розповідає Зоя Коваленко, правозахисниця, рухівка, просвітянка і одна з найактивніших вишивальниць. — Так і народилася ідея оберегу, на якому портрети Тараса Шевченка й Івана Франка, герб, обриси нашої держави... Я взяла на себе розробку та координацію проєкту. Вишивали оберіг люди з усієї України — хтось більше, а хтось, як наші бійці на передовій, встигали покласти на полотно кілька хрестиків, але проєкт “Україна всіх єднає” справді став оберегом. 18 разів він був на фронті. Ті воїни, котрі вишили свою часточку загального малюнка або хоча б торкнулися оберега, усі вціліли під обстрілами російських окупантів. Тому що кожен, хто вишивав, вкладав сюди свою енергетику, своє палке жадання єдності народу, без якої нам не вистояти у нових випробуваннях, що їх світові готують параноїки путлери. Долучилися полтавські майстрині і до проекту, започаткованого в Тернополі, — “Рушника миру і єдності”, де на 12 з половиною метрах полотна свої типові узори мережать вишивальниці з усіх областей України і 20 країн світу, де є чисельна українська діаспора. — Це щось неймовірне! Рушник перетворюється на таку красу! Це справді те, що нас усіх єднає! — каже Зоя Коваленко. А тепер на черзі у полтавських вишивальниць ще одна богоугодна справа: рушнички-божнички для Святомиколаївської церкви. Ця церква дуже дорога свідомим українцям Полтави, бо навіть по Другій світовій вона ще залишалася практично українською, автокефальною — завдяки світлої пам’яті отцеві Павлові Бойку. ...Захоплення відвідувачів виставок, слова подяки, а в багатьох — сльози зворушення — це найдорожчий подарунок для невтомних майстринь красивого і вічного, які подарували рідному народові п’яту подорож Кобзаря Україною. У Львові сталася така зворушлива подія: Петро Франко, почесний голова Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих і голова його Львівської організації, письменник, дослідник історії боротьби за Волю України, зняв свою відзнаку за участь у національно-визвольній боротьбі і передав Катерині Калініченко… Мріяли вишивальниці, щоправда, про те, що проект “Образі слово Кобзаря у вишивці” буде занесено в Книгу рекордів України, і до того йшлося, але коли одержали повідомлення, що мають заплатити 15 тисяч гривень, то вирішили, що таку суму якби й зібрали, ліпше віддати її на фронт чи ниток накупити, а не витрачати на аркушик паперу, хай і приємний для гонору. А ось ідею присудження Григорієві Кисілеві посмертно Шевченківської премії вишивальниці ініціюють і сподіваються на підтримку громадськості Полтавщини і Канівщини. Ось такі вони в усьому, майстрині-патріотки, для яких понад усе — Мати Україна, глибинні корені її культури і її майбутнє. Усіх активних творців Полтавської вишиваної Шевченкіани у газетному матеріалі, ясна річ, не назвати, згадаємо хоча б кілька імен. Основним центром роботи вишивальниць над проектом була творча майстерня бібліотекифіліалу №7. Завідувачка філіалу Людмила Заливча теж буквально жила цим проектом, а її ненька, 78-річна Віра Юхимівна Бардакова із села Землянки Глобинського району — батьківщини Раїси Кириченко — вишила чудову портретну композицію. Віра Сергіївна Гордівська та її донька Світлана Гагієва вишили чотири роботи від родини. Нині Світлана захищає Україну як воїн, але коли буває у Полтаві, то приходить на зустрічі з посестрами-вишивальницями, які пишаються нею. Хоч би які життєві скрути випадали на долю полтавки Марії Сєрикової, але вона з донькою Анею активно долучилися до проекту. Створили свої шедеври, незважаючи на тяжкі недуги, Світлана Шило з Диканьки і Наталія Бойко з Полтави. Світлана Кириченко із Соколової Балки вишила портрет Шевченка не лише для проекту, а й другий на подарунок бібліотеці-філіалу №7. Душа пані Світлани відлетіла у вічність, але її майстерна робота і далі даруватиме українцям духовну силу і віру в те, що буде правда на землі. Майстерно і рекордно швидко (за десять днів) вишила портрет Шевченка полтавка Віра Забора. Пані Зоя Дацько з власної ініціативи вишила портрет, що вже був у роботі в інших вишивальниць, і його подарували Департаменту культури і туризму Полтавської облдержадміністрації, який підтримував проєкт. Також вишивальниці вдячні за підтримку Центрові народної творчості, Полтавському краєзнавчому музеєві ім. Василя Кричевського, Товариству політв’язнів і репресованих, Народному Руху України, Союзу Українок, видавництвам “Дивосвіт” і “Копі-центр”, народному депутатові Юрію Бублику. Отже, 22 травня чисельна полтавська делегація здійснила заповітну мрію Григорія Кисіля — передала галерею вишитих портретів і цитат Кобзаря музеєві на Чернечій горі у Каневі. Цю урочисту подію і саму виставку бачили гості з усіх куточків України і світу. Різними мовами у книзі відгуків вони висловили захоплення творінням рук і серця полтавських і канівських вишивальниць. …Красу не передати цифрами. Та вдумайтесь лишень: майстрині поклали на полотно 4,5 мільйона хрестиків! Якби їх викласти в один ряд, вишита лінія простяглася б на 7500 метрів. Витрачено на вишивання 54 тисячі метрів ниток. Презентуючи проєкт, проїхали Катерина і Григорій Калініченки 9 тисяч кілометрів (відбулася 31 презентація), провели 90 днів поза домом. А квартира їхня і далі залишається майстернею, як усі ці роки, коли тут роботи збирали, прали, крохмалили, прасували, готували до взяття в рами, виготовляли “кожушки” та “кожушили” для збереження при транспортуванні і т. ін. …Іван Франко якось сказав, що вишивка хрестом — це молитва без слів. Молитву полтавських вишивальниць за рідну землю, за вірних її синів-захисників, за єдність нації почула вся Україна. Нових вам перемог — кінчиком голки, що вливає в душі українців силу і любов! Наприкінці травня полтавські вишивальниці передали Шевченківському національному заповіднику в Каневі плід своєї дворічної праці — 33 вишиті портрети Кобзаря і його вигаптувані цитати. Проектові “Образ і слово Кобзаря у вишивці (галерея портретів та цитат Т. Г. Шевченка)”, з яким вони об’їхали всю країну, люди дали назву “П’ята подорож Кобзаря Україною”. Зоя Коваленко (друга ліворуч) і Катерина Калініченко (друга праворуч) з учителями Полтавської загальноосвітньої школи №7 ім. Т. Г. Шевченка під час презентації проєкту
"Нема в освіті птогижнішої зброї, ніж іитово". Письменник (Сукхаїь Мет «За Слово варто боротися!» У Льзівському Полаціяєносте пута відбужаєся урочиота церемонії вручення нагород опеделзожіртєі ЛУ Сбола сої |ннні-- Всвукраїновког) лагеразтурної плели Азені оте дінни йондриюКуноди. Пюля йо закінчення розмозлємю з писаленником, заслуженим дігчаая ванстецут в України, головою журі цього заголміого 2 потрібного Конкурсу Отесрьяя ДЯ кода, заступником голови Лавівсько обласної о ганок щої НІС -- Пан блюдо, ШЕ ЕНнияна ї . -- Кілька років тома друзі, роднна Катерини Ман: дрик-Кувібдн, громадсько: політичні організ ації перейі: налнся ідеєю відзначення з0-річчя від дня іт народ. ження. Дві пропознці вна: внлноЯ | наіоуттевішнмн: видання її творчої спадщини: ни фже видано тритовмннк поетеси, дО чого наРійдльше доклався снн п. Катерини - відомній суспільно полі: тичний діяч Василь Куббіда) і всім сподобалася ідея за: початкува ння літературного конкурсу патріотичної поезії її імені. раз Я вже оз вучне цю думку то внрішнли що втілюва: ти її в. життя личить сзмемені. ЗГа: діло допомогу в організа цеіно Ю: рндичних питаннях п. Петра Коло: дія -- тодішнього голові Львівської обласної ра дн, якнії легко переко: нав депутатів. у ТОМИ, Що така пре» мія, особливо в часи ввіни Росії з Україною, вкрарі необхідна 5 часі заснування Конкуро став ще бі все: українським . А з перших його кроків мн оголосили наше кредо -- "лі: тера турно патріотичний рух". -- Моенавноюгно чеха чиє биничи з овюютатлю Катерини Абанярнк. - Катернна Мандрик-Кубійї да - багатолітніві в'язень ра данськня концтаборів, як зв'яз кова УПА була за буджена до десяти років позбавлення волі. Познаріомнеся і заприятеловав з нею наприкінці вісімдесятня минулого сторіччя. Таких, як вана -- простих і героїчних водно» час, В Юторії ВИЗВОЛЬНИХ з МеГАНЕ чимало, Але вій щось осойливе. Це велнкній літера турниїі, поЄтнУ: ний дар, феноменальна пам'ять. Вона -- пісенна енциклопедія виз: вольниХ змагань і водночас -- но: срі величезного обсягу народно: пісенної творчаєті. Я ло блю й і по: важаю ще рі за те що довірно ме» ні свою рукопнону поетия ну твор: чість. -- і це в. Далекі, ще ра ДЯНСЬКІ, ча си кінця вісімдесятих Відтак під: готував з власною передмовою її першу поетичну добірку. І коли з'явнлася можливість. опубліува: тн, зробне це у часописі "Жов тань". Відінішла в іншнії світ 1ф бе: резна 2004 р.і похована у Львові на Личаківському ценнта рі. -- родин ше, гроза дроькієть бжханьно скрнвняєм Конкурс: 2 -- 5 перших днів існування Конкурсу ува га преси , письменницького середовища, громадськості була Ду" жевелнкою бдже мн задекла рова ли увагу на нанкращии зра зах поетня - ної творчості українського пись менствя , ОСНОВА ЯКНХ СТановлать по езі громадянсько тема тики. Верн нула на поверхню літературна пра ця ві ме лознанни,, проте дуже тала новнтнх і патріотичних пноьменннків. Достатньо назвати ім'я поета і політвчзня з Херсона Ммінколн Васнленка , якій у наШшОМУ Конкурсі отрямав другу премію за «2 ї5 рік. ще щороку за результатам конкурому мн видаємо АНТОЛОГіЮ патріотичної поєзі, КУДН входять внорані твори лауреатів і вартих уваги фіна лістів.. Отже, маємо вже видавничий уки: нок -- тритомнік Конкроу. -- Ми вучуваєте ДОНОВОГУ щ- Так. Тісно співпрацюємо зі Львівською о обласною 0 владою. Спільно 2 нею утверднли нагород: ниві фонд для переможців -- сьогод: стась Дяківогля З зе як ні це 80 тис. грн. 8 ще облдержа де: ністраця щорічно закуповує АНТалагії на потребн місцевих біблютек. Владі сподоба лася і наша пропозн: ція активних творчих енотугів.з презентаціямн ов рагюнах області. Так народнеся проєкт "Літературна: гатріотичний десант Олеся Дзка", до якого долучаються і члени жирі Конкурсу, і перемюжці різних років. Серед нар ктнвнішнх Любов. Проць, Левко Різник, бнатолії Марущак, Петро Шкра б'юк, Мінкола Петренко, Богансолякта інші. -- Мб ансвовно ложорють про зактнену БОроповіу зай СЛОВО Б МО рашнсьнопу юонпненс 2 -- Відповідаючи на це питання, я процитую фрагмент внступупривітання о заступника 0 головн Львівської облдержа дміністра ції Романа финлнпіва на цьогорічнійі церемонії нагородження переможців. Конкером. Це слово дуже сітолосне з Ддімкамн багатьох пись: менників. Отже: "Нема во світі по: тужнішої з брої, ніж Слово. Коли го: ворніюю про українських письменників. то Слово набува є особливої ваги, тим паче, коли відеться про на ціональнопатрютичне вихован: на. Сьогодні роль митць Слова в суспільстві бех перебільшення єще вищою, аніж роль політиків та упра влінців різних рівнів..." -- Чиє мин в СУСНЕТЬСТ Ю рката доліт -- І так, і і! Просто часи зміни: лися 1 стосовно професійної, визначальної літератури - не на краще. Переважно знають, масова читають твори письменннків, з б сказав, риельвіших за іншня, більш прото: | сованнх до викликів зглобалізованого Світу, - ТНХ, ЩО п"еміють жити" за міжнародні | гранти, а, отже, і писати "на | замовлення". й є великі таланти, які не вміють і нелочуть "працювати ліктями", проста творять майбутнє української літературн. -- Що слашете ро оо ясуь г творучістьо іно водчушакупь ХНОЮ та дівчата житя - їн започаткували ок: рему номінацію і назвали іт чійолода надія". Цього року ппрогрямів" молоднії талановитий львів'янин Назар Данчишин, з то: рік - Сергій Сіваченко з Житомир: щнинн. Тож про молоде мн дба емо і не забуваємо, зрештою, ми все це затіяли для їхнього ж щасливого му, четвораону, КОНЛУРСІ2 - Першу премію отримала Ольга Яворська зі Львівщини, друг гу - Юріві Хмелевськиій з Бінниччини,з третя - вірини Вовк. -- Як ккнняка зо Мапородию "Лорурсть нама" -- Наміна ця "Гордість нації -- це вже ноз гордюєть. До створення Цієї номінації мене підштовхнула пропозиція долучнтися до проекту увічнення пам'ті ПОЛітв зна: письменниці Ірини Сеник. ЦЯ муж: на жінка зазнала росііськогімперськ поневірянь бумарно аж 34 роки і не злама ле ся. Я брав участь. її численних вечорах п пам'Уті пе: редусім як бард, виконуючи власні пісні на іт вірші Тож вана і ста Ла ВО: лодарем цієї номінації в найпер: шини рік існування Конкуроу. Журі йуло одностабіне у своєму енбарі. 5 почесний диплом став експонатам кра єз на вчого музею ранонного Борислава, Де Ірина Сеннк до: жнва Ле сві Вік На Цієї з еЛІ. спілюувався Богдаю зАЛІЗНАК, керівник прес-центра З НО, НЕН україни їЇ МОНУ, м. Львів раїни, збв сучасної українсекої є музнки, автора 107 пісень, Я5 Но- труменниимльння творів, музнкн яг кітеком спеклентїв З наюпоутн 11- пристутьоу : Анарін Яновну ("Запнокн з Азії", Трнна Інавцюова ("Прновяте ЕНЕВУ), Сленеко ("ШЦЬмарчемпіон"), ВОрін Веюкак (ОЛеслть тиряч рожів др напгії ернї, ЇУВріж Пелека ("Степан Банирра"" | та марія ПОРОХ, член Клубу інтелігенції їм. 1.Пели: періка та РО "Просвіта" зделя Грнгорук -- письменняця, член двох творчни організ аціїі - НСПУ і НОЖУ, автор багатьох книг, лауреат всеукраїнських і регіо: нальних премій, заслуженній пра: Цінник освіти України, днпломан: ткз Бовукраїнської програми "Зо: лотий фонд нації (ро їбзта м їжнароднаг програми "Українці -- вели: кн європеєськиіі народ" (2016). Дуже дорогою для не є премія імені іарійіки Підгірянки С20ї73, яку отримала за художнітворн для ДітеРі В селіБіЛ ОСЛУВИ, НА МАЛіїі батьківщині поетеси. Вона створила ниє ку проз овни та поетичних книг для дітегі. Серед її мистецьких на дбань, крім казок, -- КОЛНОКОВІ, зага ДКН, ПОТІШКИ, за: бавлянкиі, жмурнли, чистомовки, лічнлкн різної тематики. Пнсятн для дітебі -- особливе покликання. твори аделі Григорук повертають. нас у світле, радісне в безтуріютне дитинетва, легко спривмають- са дітенн і дарують малечі тепло, чвагу, ДОПОМАГАЮТЬ ВНЯВНТО Та висловити батьківську лобов. Чарівні історії вча Ть взаємопідримкн, пратистая ння злу, розказують. лю днні, що в житті може трапитися багато труднощі, але добро та наполегливість. завждн їх переможуть, Перша книжка "Казочки для Тараснка" побачнав світ у 20ЇЇ році і присвачена внучкові Тарасикові. А далі вирішли друком збркн пдо насіде Миколаві" казки), "Хто мірі дрето! (зага дк), "Ростіть ве: ликі" (казки), "На рідніві землі" поезії, "Найдорожчиі скарб" сказ: ки "ЛиРісЯ, пісенько крила те"'їди: тячній пісенник), У них зібрано ці: каві творн про святого мінколаз, Різдво, НОВЕ рік, ялинку, Великдень, дитячі ігри та розваги, що друкувалнся в місцевнх, регіо: нальних та столичних виданнях. Кинжкн, ілюстровані та ле новити ми малонкамн художника, члена НСХУ Антона Григорука, дають. можливість дітям бачити баренстирі Світ ДОвКОЛа Себе. Біночок добрих див від Аделі Григорук Полграфіа дуже гарна: вели: кнй формат, щільний, крейдова: ний папір, що не виблискує, чудові іло страції, все. як г видавництва х Чнсанній Камінь" те "ПЛЬРІВ. Ліга прес". яделя Григорук розповідає дб тям про їхнє ж життя. до дитачого пісенника "Лнйся, пісенько крилата" ввігішли поезії різної тематики, музику до зких написали 0. Бродовінський | С.За: гул, С. Крицкалюк, С. Лазован, В. Луцак, О Третяк, 0. Яцок, які мають великий досвід роботи з дітемн дошкільного і молодшого шкільного віку, добре знають їхні музнкальні потреби й уподобання. Бонн нама га лися своїми творами відчинити Дтям віконечко в шнрокній світ української пісенності. Книга створена з метою збагачення пісенного репертуз рух дітейі дошкільного молодшого шкільного віку. Високу оцінку пісенннкові дае на родні артнот України, ком познтор Остап Гавриш. Письменниця -- частній і бажаниРіГість ушколаХ, бібліотеках, ди: тячнх садках Косівщини, Вижнич: чини, ГетнлещННи, Верховнищн: ни, КОЛОМНРІЩННИ, Р ахівщіни , Тлумаччинн, де діти нта юте іт вірші та співа ють ПієН. Від такніх зустрічей? задоволен - ні отримують не лише маленькі читачі з Р авторка, бО воННХ вона черпає натхнення для нови тео: рі. тож побажаеїімо Аделі Григорені міцного здоров щирих дру" зів і колег, творчої сили її наснаги на довгі роки! ч.24, 15-19 червня 2019 р. фРСЛОБО ПРОСВІТИ"
Незабутні · “Запорукою безсмертя рідного народу, своєї Батьківщини є творена людиною духовність”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Вірив: світ безсмертний

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ Юрій Мушкетик завжди весною прокидався рано. Я часто дивився з балкона на свого сусіда, який чи не щоранку виходив у буйний від квітів і кущів бузку сад. Робив зарядку. Присідав, прогинався, а то й на якусь мить застигав — задумувався, сягаючи поглядом у височінь. Його густе, сиве волосся, здавалося, дзвеніло сріблом від зливи сонячних промінців. Письменник зачудовано дивився із захопленням на цей буйноцвітний світ, а я намагався здогадатися, про що він думає в ці хвилини замрій. Можливо, тоді замислювався ним роман “У пастці”, роїлися в голові думки, які письменник “віддавав” героєві твору Петру Максимовичу про вселенський, непорушний, вічний закон, космічну програму, завдяки якій існує та розвивається світ живої і неживої природи: “Світ створила якась сила. Нехай навіть самосила. І втручатися, намагатися міняти його — безглуздя. Я думаю, програма не гине. Тоді — світ безсмертний. Тобто в його основі — якась духовність. З неї все”. Світ безсмертний, і Україна безсмертна, вірив Мушкетик, а людина? Смертна. Що ж, людина смертна. Та вона живе, бореться, творить заради того, щоб жила Батьківщина, щоб смертна людина робила все для безсмертя свого народу, своєї Батьківщини. Бо запорукою безсмертя рідного народу, своєї Батьківщини є творена людиною духовність. Юрій Михайлович не боявся смерті. Боявся самотності, та й то в останні місяці життя, коли не міг читати — стрімко згасав зір, писати не було змоги. Під час наших зустрічей то в мене в садку чи вдома, то в його робочому кабінеті чи на лавочці перед будинком Юрій Мушкетик часто згадував античних мислителів Сенеку, Платона, Сократа, вражався їхнім стоїчним спокоєм і мужньою поставою в останні дні і хвилини відходу за межі земного життя. Я ж намагався повернути нашу бесіду на спогади, на першоспонуки написання ним повістей “Суд над Сенекою”, “Смерть Сократа”, “Диявол не спить”. Юрій Михайлович радо “куплявся” на ці мої навернення його до своєї творчості, особливо до історичних романів і повістей. Розговорився Юрій Михайлович про повість “Смерть Сократа”, яка з’явилася друком понад 10 років тому. — Я так і не утвердився в остаточній думці, чому цей філософ, достойний афінський громадянин, який знав, що суд буде несправедливим, що афінська демократія в його випадку чинить злочин, відмовився тікати з в’язниці, не став просити суд, щоб його вислали у вигнання, а свідомо прирік себе на смерть, — оповідав письменник. Та ні, Юрій Михайлович знав, про це він чітко заявив у цій повісті, що Сократ не міг відмовитися від своїх поглядів, від своїх переконань, бо якби врятував своє життя втечею чи засланням, то це означало для нього зраду самого себе. Тоді він би опустив свою душу в морок, його дух би занепав, бо як писав Сенека, “наш володар — це дух”. Античний філософ заповідав: “…Лікувати треба дух: від нього ж і думки, і слова; від нього — наш вигляд, вираз обличчя, хода. Коли дух здоровий, повний снаги, то й мова сильна, смілива, мужня; занепадає дух — валиться з ним усе інше”. Юрій Михайлович вражав мене своєю силою духу, своїм діяльним співпереживанням тих проблем, які поставали перед Україною. Буквально в останні роки свого життя він публіцистичним пером прагнув просвітити людські душу істиною національної історії і сучасного буття. Згадую бодай ті статті Юрія Мушкетика, які друкувалися в “Літературній Україні”, в “Слові Просвіти”… Це — “Нам пора для України жити”, “Чого ми такі?”, “Є в світі Бог”, “Звідки прийшла і куди пішла Земля Руська”, “Українці донині і прісно”, “Зняти полуду з очей”, “Полуботок”, “Націоналіст” … А хіба не заради історичного просвітлення отруєної московською блекотою суспільної свідомости писав він свої історичні романи і повісті — від першої повісті “Семен Палій”, “Гайдамаки”, до романів “Яса”, “Гетьманський скарб”, “На брата брат”, “Останній гетьман” — і це не повний перелік. Я приходив до Юрія Михайловича то з “Моральними листами до Люцілія”, то з двотомним дослідженням Вільяма Ширера “Злет і падіння Третього Райху” — письменник просив мене щось йому почитати. Намагаючись якось його підбадьорити, я зачитав роздуми Сенеки про старість: “Так ось, завдяки моїй підміській садибі, зринає переді мною, куди не гляну, моя старість. Обнімімо її, покохаймо її! Багата втіхами вона, якщо лише знаєш, як нею користуватися. Плоди найсмачніші, коли минаються”. Юрій Мушкетик помовчав, журно похитав головою і промовив: — Які втіхи на старості? Ще нещодавно була в мене одна втіха — писання. А зараз… Рядка не бачу. На робочому столі біля комп’ютера лежали нещодавно видрукувані видавництвом “Фоліо” до його 90-ліття книжечки “Плацдарм. Жорстоке милосердя” і “Торнадо”. Донька Леся мені ці видання принесла якось до Інституту, але без автографа автора. Я узяв їх з собою, коли провідував ще в квітні Юрія Михайловича. Попросив підписати. Він заперечливо махнув рукою, сказав: “Хіба потім…” Здається, письменник більше в руки ручки і не брав. Ми тільки говорили. Юрій Михайлович дуже часто згадував період війни з фашизмом, про родину, особливо про матір, говорив про сучасну драматичну ситуацію, спричинену агресією путінської Росії. Мушкетик говорив про те, що тисячі і тисячі українців віками клали голови за свободу свого народу, жертовно гинули під різними прапорами в ім’я свободи, але як тільки здобували волю, зразу ж потрапляли в пастку нової неволі. Згасала вітальна енергія, слабшала колективна воля, втрачалася спонука до подальшої боротьби, бо високих духом, жертовних, елітних викошувала смерть. І знову треба було окрилювати вірою народ, нарощувати націю прагненням державного самоздійснення, формувати в новому поколінні національну ідентичність, аби з’явилася критична маса провідників нації, духовне ядро народу, з якого б пульсували могутні ідейні струми національної енергії. Це ж завдання, був переконаний письменник, постає перед нами й нині. Бо духовна і моральна деградація українського суспільства наростає, і вона во стократ страшніша за економічну кризу. Адже економічна криза, яка накрила Україну найчорнішим крилом, спричинена і агресією путінською Росією, спровокована моральним цинізмом, моральною безвідповідальністю політичної та бізнесової еліти, тими, хто, за Шевченком, заразився “криводушієм”, котрі “орють лихо, лихом засівають”, неправді поклоняються. Хоча й нещадно суворо, але справедливо. Справді, духовний і моральний стан українського суспільства критичний. Особливо вражає, навіть жахає моральна деградація тих, хто при владі, хто розкошує в багатстві, часто з цинічною відвертістю демонструє цю розкіш. Що робити? Перспективи наші сумнівні, огорнуті в драматичні “шати”. Письменник стверджував, що в цьому мороці загроз (як тут не згадати його роман “Морок”), які витворила сучасна цивілізація, крім перспективи самознищення людини, живе надія “відкрити світову гармонію і перенести її на землю, й таким чином людина самовпорядкується, самовдосконалиться, гармонізується”. Давня, але в наш час особливо актуальна проблема моральної відповідальності людини, її дієздатності. Йдеться про зміну етичних пріоритетів, переведення орієнтирів із внутрішньої моралі, моральної автономії до моралі відповідальності за довколишній світ, майбутнє планети, до моральної дієздатності людини. На наших очах відбувається надзвичайно прискорений процес протистояння глобальної, транснаціональної, універсальної культурної потуги і національних культурних форм буття, традиційних засад і принципів життя етносу в сприятливому для збереження національного генофонду природному середовищі. І першими симптомами розмивання визначальних засад формування національного образу культури та пригнічення процесу її функціонування є духовне ослаблення людини, її моральна деградація. Непогамована жадоба багатства, хтиве смакування розкішшю, морально не контрольований кар’єрний егоїзм, зневажливе ставлення до української мови, культури, історії, покірна готовність прислужитися багатшому сусідові задля власної вигоди — хіба все це не викликає тривогу і обурення народу, який бачить моральне розтління тих, хто пригрівся біля урядового і фінансово-бізнесового керма і не поспішає прислухатися до пророчих застережень Шевченка: Схаменіться, недолюди, Діти юродиві! Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся!.. Хто-хто, а Шевченко мав моральне право судити цих “синів сердешної України” за те, що вони сплять у рабстві, і народ не будять від цього сну, бо сам хоча й перебував у найбільшому рабстві, проте був розкутою людиною, вільною в неволі. В його душі сяяло світло любові до ближнього, до упослідженого українця, до духовно знесиленої України, хоча вона, його душа, була вражена найбільшим болем — болем за свою убогу Україну. Мова про самопожертву, про моральну готовність віддати життя за батьківщину не випадкова в романах “Морок”, “У пастці”, “Плацдарм”, “Біль”, “Крапля крові”, “Біла тінь”… Герої або перебувають в епіцентрі критичної ситуації, або на її пограниччі — обставини виводять героїв на грань остаточного вибору, бо наступає час тотальної зневіри. — “У кожного свій плацдарм”. Цими словами Ви розпочали роман “Плацдарм”. Кожна нація має свій плацдарм — свою землю, Батьківщину, свої національні цінності, свою славу, віру, пам’ять, дух, мораль, свої символи, перекази і легенди. Свої святині. “Палені, топтані ті святині, але вони живуть, бо вони святині. Твого Духу, твоєї Незнищенності, Пам’яті Вольного Народу, нагадують про величні, хоч часом і гіркі минулі часи, і не дають заснути нашій Тривозі, Совісті, нашій Правді”, — звертаєтеся Ви до свого читача, до сучасника, — говорив я, цитуючи його слова з роману “Плацдарм”. Ми ведемо тиху розмову, сидячи на лавочці навпроти будинку Юрія Михайловича. Письменник обіперся обома руками на костур, схилив голову на руки і мовчав. Я ж говорив-говорив… — Національні святині необхідно не лише берегти, а й “вживлювати” у свідомість нації та з їхньою допомогою формувати своєрідний духовний “озоновий шар”, який би захищав націю від руйнівного вторгнення метеоритів уніфікації, стандартизації, космополітизму. Ця місія покладається на національну еліту, на “аристократію таланту” (Густав Шпет), яка й повинна створити ідеологію національного духу, нову духовну ідеологію. Ще Геґель визначав: “Держава є власне Дух народу”, переконуючи, що цей “Дух народу” має бути культурно організований і втілений у форму “нації-держави”. Юрій Мушкетик схвально покивав головою, я ж нагадав йому про те, що він послідовно стверджував: неможливо досягти національної єдності суспільства без єдності духовної. Але духовну єдність набути вкрай важко, бо це єднання на рівні індивідуальностей, окремих особистостей, які досягли внутрішньої свободи завдяки самопізнанню, самовідкриттю. Як писав Іван Франко у вірші “Мамо-природо!”: І — що найвище — ми самих себе відкрили! Відкрили власну душу, заглянули в верстат своїх думок, свого чуття, бажання і змагання... Душа — це один із універсальних вимірів людини, оскільки не осягається логікою той інший, глибинний і загадковий світ, світ ірраціональний, наповнений емоціями, уявою, фантазією, почуттями, пристрастями... Ще неоплатоніки, передусім один із найяскравіших представників цієї філософської течії Плотін, вважали, що тільки завдяки принципу еманації можна пояснити зародження і розвиток світу від Першопочатку до Світової Душі, до Духу, окремих душ і неживої матерії. Кожна національна культура в своєму повному, елітному, вершинному вияві органічно-духовна. Творення культури —
Слово многоцінне · “На шляху до Бога і правди завжди потрібно чимось жертвувати”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

унікальний процес оприявлення яскравої творчої особистості, в душі якої і криється таємниця духу митця і його часу. Креативна сила душі, її енергія є джерелом творчості, а оскільки творчість, мистецтво є ірраціональною сферою, в якій владарює уява, фантазія, пристрасть, передчуття, передбачення, то сам творчий процес є сакральним актом, “обдарований” магією езотеричного пізнання. Культура відкриває людині внутрішні можливості духовного осягнення сфери Абсолюту — сфери зустрічі духу з духом. Духу митця, який внаслідок самоздійснення сягає у своєму творчому осяянні “верховних регістрів Духу” (Сергій Кримський). Тому нам так важливо в часи згущення сутінків у культурній атмосфері сучасності думати і дбати про життєдіяльну здатність високої духовності, про благодатну силу національної культури. Інакше як, якою силою розвиднити горизонт нашого майбутнього, який затягується полудою раціоналістично-глобалістської перспективи модернізації світу? Неможливо вирішувати фундаментальні проблеми людського буття без нарощення духовного і морального потенціалу нації, а для цього слід національній, інтелектуальній, духовній еліті активізувати свої зусилля задля духовної реформації українського суспільства, формування духовної єдності української нації. Знову ж згадаймо філософів — Геґеля, який наголошував: саме нації є справжніми індивідуальностями в світовій історії; Канта, який стверджував, що “ідея моральності відноситься до культури”; або зазирнемо ще далі вглиб віків, а саме — до Сократа, який сформулював ідею духовності та визначив роль внутрішнього світу людини. Мене завжди вражала активність Юрія Мушкетика, який шукав істину в собі заради духовного прозріння і морального зцілення людських душ. Шукав у внутрішній полеміці, в пристрасних діалогах, намагаючись явити світові суперечливий драматизм історичних і сучасних подій, явищ і процесів. Пізнаючи душу своїх героїв, Юрій Мушкетик висвітлював глибини власної душі, яка, співпереживаючи, намагається творчим самовираженням очистити душі інших від усякої скверни — від жадоби збагачення, користолюбства, бездумного, бездіяльного проживання свого віку, національного нігілізму, історичного безпам’ятства, — та відкрити приховане в глибинах душі світло. Те світло — сила духу, завдяки якому й виходить людська душа з мороку, пітьми, виривається із пастки моральних компромісів на плацдарм національної віри й відповідальності та своїм духовним світлом розганяє мороку інших душах, долаючи зло. Письменник творив гостроконфліктні, драматичні ситуації для того, щоб вийти на якесь однозначне розв’язання ситуації, на моральний присуд чи авторське заперечення зла. Він проникав обережно, з особливим тактом у глибини духовного єства людини, аби не травмувати душу, аби не втрутитися авторським судженням, своєю емоційною реакцією в органіку самоздійснення характерів і конфліктів. …Як жаль мені, що я вже не побачу з балкона патріарха української літератури, який усміхається чистому весняному ранку, задивленим у небо соснам, пишним, мов кетяги винограду, гронам білого і рожевого бузку. Все-таки я думаю, що для Юрія Михайловича вік похилий був приємним, бо вповні був заповнений творчістю крім, мабуть, останнього року, коли хвороби і втрата зору обмежили його дивовижну творчу енергійність. Але дух його був бадьорий, упевнений, а розум тверезий і світлий. Полишив цей земний світ патріарх української літератури з вірою в безсмертя цього світу, в основі якого, вірив він, має бути духовність.
Слово многоцінне · “На шляху до Бога і правди завжди потрібно чимось жертвувати”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Духоборці світла і правди

У журналі “Всесвіт” за 1975 рік натрапив на добротні розсипи перек% ладацької поезії, авторами якої є поети європейських країн XVI і XVII сто% літь. Поетичні твори, де праведно і талановито вмотивовані історичні по% дії людського життя, де дух минулих епох не зникає безслідно, а живе у часі вічності, зберігаючи свою первісну сутність. Тому такі твори й нині бентежать душі людські, захоплюють читацьку увагу, є вінцем безсмер% тя, що освячене розумом і серцем поета з високою ознакою людяності і гуманності. Іван ЗАХАРЧЕНКО Читаю, а зміст віршованих творів легко вловлюється і западає в душу, стає близьким і зрозумілим. Не виникають сумніви, в багатьох поезіях знаходжу таке, що розчулює образно змальованими картинами минулого життя, яке надто схоже з нашою сучасністю. Давноминулі реалії, що вражали душу поета, ім’я якого Теодор Агріппа д’Обіньє (1552—1630), і нині вплинули на мене. Ниті чуттєвого, що зв’язують віки, не розриваються, а зберігають свої поняття і мотиви, бо те, зловісне, що було вчора, скажімо так, проявляється і сьогодні у буднях нашого життя. А живе пророче слово, мов знамено, єднає і гуртує людей, наснажує їх покликом до боротьби: О мати-Франція! О земле гіркоти! Ні, не земля, а прах: і як посміла ти Назватись матір’ю, втішаючись синами Своїми — й душачи їх власними руками! Піднявсь на брата брат, жада кривавих грищ: Вже лона твого плід — на полі бойовищ... Оці строфи узято з “Трагічних поем” Агріппа Д’обіньє, читаючи які, дивуєшся, ніби це роздуми не про Францію з її тодішніми проблемами, а про нашу Україну, про її тяжку і безутішну долю: “Тут кров невдавана, убивства незліченні, / Тут грає смерть сама на ешафоті-сцені...” Оці рядки, як і попередні, наповнені болючими роздумами, де кожне слово вагоме і сміливе. Саме такої мислимої розкутості не вистачає нашим віршувальникам. Хіба вони не бачать чи не розуміють, у якому становищі перебуває країна? Чому ж вони мовчать? Їхнього голосу чекають зневолені, аби розбудити закляклий дух, збадьорити притлумлену національну гордість. А що бачимо насправді? Цілі скирти нагромаджено віршованого дурнослів’я з комуно-більшовицьким римуванням, від якого несе духом зопрілого листя. Тоді зробимо так: замість “О мати-Франція...”, поставимо “О мати-Україно” і читаймо за змістом. Виникає важка картина нашого життя, що холодить душу: де лютує зло, де грабують, знищують і розривають, мов звірі, жертву — Україну. Задіяний апокаліпсис прирік невинних на терпіння і болісне волання душі, що прагне добра і правди. Поети минулого відрізняються від сучасних тим, що вони не знали більшовицького тотального соцреалізму, чума якого завдала великої шкоди суспільству. А тим, хто складав хвалебні опуси, слід покаятися, що в часи кривавого диктату отруйним пійлом брехні й догідливості псували людину. То великі гріхи, все фальшиве і безчесне отуплює людей, змінює їхню свідомість, тоді вони покірно тягають ярмо або догідливо служать кривавому монстру. Тільки любов до правди і Господніх чеснот наповнювали Агріппу д’Обіньє духом мужності, аби написати оці поетичні строфи, де висловлено глибокий докір можній аристократії: “Ви, можновладці, ви, дорадці між князями, / Що граєте добром і людськими життями. / Неважко прочитать на вашому лиці — / Законопродавці ви чи христопродавці? / Кривоприсяжники дволикі і зухвалі, / На ваших терезах — аж надто різні шалі, / Сквернять вони земну, слізьми залиту твердь, / Бо діло ваших рук — руїни, кров і смерть”. У цій цитаті чується наш час захланних і непорядних правителів, що на багатій землі, замість щастя, добра і миру вчинили “Руїни, кров і смерть”. Такі злодіяння заслуговують осуду й кари, але наші піїти, що штукарять вірші, навіть не заїкнуться, аби зграю владних пожирателів обезголовити праведним словом. Та співці минулих часів подають нам гарний приклад, аби вщент, зневаживши страх, поквитатися з лиходіями. Україна зморена і пограбована, не зведеться; усе, що приносило людині краплину добра, радості, певності і здоров’я, топчуть, знищують і демонтують. Для кого вони так стараються? Подякуємо французу, що за наших піїтів макулатурного штибу створив розумне і натхненне поетичне слово, яке окрилює духом відваги, яку й ми, правда, проявили на Майдані, де гриміли смертні бурі й кресали блискавиці народного гніву і помсти. Там з нами був і наш поет — Тарас Шевченко! А теперішніх було не чути. Тому ті, хто нині бавляться і пускають поетичні бульбашки, нехай візьмуть собі за пораду Мартіна Опіца (1597—1639) з Німеччини, який у своєму сонеті “Між бідувань, страхів, скорботи і осмути...”, радив собі зневіреному: “О музо, пожалій! Дай інших, дужих слів, / А ні — тоді звели повік мені мовчати”. Ця порада корисна і для теперішніх “інженерів людських душ”. А їх доволі, тому з жалем сприйняв інформацію, що 75 % членів НСПУ є натуральними графоманами. Це багато! Забур’яненість глушить усе культурне й корисне. Хоча, коли квітують бур’яни, бджола бере зних нектар. У природі, мабуть, як і в житті, потрібне усе, що приносить якусь користь. Але ми горді тим, що маємо свого Пророка і вірного глашатая всіх наших бід і тривог. Сумлінно вдячний Мартіну Опіцу за цей сонет, що має проникливе і бентежне звучання: “Між бідувань і незбагненних кар нестямної доби, / Коли конає люд — що хоч йому роби, — / І землю засіва родюче зерно скрути, / І можна зло в добро безкарно обернути, / І правда тріпотить під чоботом злоби...” Справжні поети, такі, як Мартін Опіц, не мовчатимуть і не славитимуть тиранів, що кривдять і заганяють люд у нетрі бідності, а закликатимуть, спираючись на власні сили, боротися за правду і волю. Якщо взяти світову літературу за певні історичні періоди, то ніде стільки не було зламаних і покірних митців, як у часи більшовизму і сталінщини. Сьогодні теж препаскудне становище, не лише на літературному фронті, погляньте, як люто і злочинно мордують Україну оті, що пройшли школу комунізму. Тому у нас не було потрібних умов для появи Теодора Агріппи чи Мартіна Опіца, який був талановитим ліриком, виразником світлих інтимних почуттів і духовної скорботи: Часу не гаймо, люба. Життя летить. Затримка — завжди згуба, А юність — мить. Нечутною стопою Втече краса, Заблисне сивиною Твоя коса... Мабуть, печальною була доля Мартіна Опіца, коли в 41 рік пішов з життя. Але для нас він, що у кількох віршах відкрив себе і свій болючий світ тривог, залишиться людиною добропорядною, бунтівливе серце якої було наповнене любов’ю і вірністю. У вірші “Слово розради на лихоліття війни” він показав себе надпотужним поетом, що сам, зазнаючи гіркоти, втішав і розраджував інших: “То горе, то біда — не вільно й відітхнути. / За що припало нам цей біль терпіти лютий? / Адже прочани ми, хоч безліч маєм справ. / Сьогодні топчем ряст — назавтра й слід пропав. / Так отрясаймо прах, підносьмося душею / Над заздрістю, над злом, над підлою землею. / Щоб не дрижали ми в остуді та в жару, / Мов діти боязкі, уздрівши мошкару”. Далі він колючим словом побиває ворога, чимось схожого на нашого, що руйнує і кривавить землю: “І хату, і палац зруйнує ворог клятий, / Але відваги мур він не проб’є з гармати, / Він опоганить храм, окраде знов і знов, / А чистота твоя — для святощів покров”. Талановиті поети, що зазнали гонінь і бідувань, чулі до неправди і людського горя. Вони мудрим словом допомагають жити, виживати, думати, мріяти чи розумно зладнати своє життя. Їхня творчість була для людей духовною наукою і опорою, оберігала традиції, звичаї, вчила любити і шанувати священні закони моралі, аби зробити цей світ людянішим і світлішим. Та все розпалося, природні резерви земного умиротворіння руйнувалися, людині нема спокою, хоча вона й побувала на інших планетах, але оті мандри не стали еталоном для культурного відродження і морального вдосконалення. Відчувається зловісний вплив сатани, якому не потрібні ані краса, ані любов, ні народження, він не хоче, аби панувало добро, радість, щастя і духовна гармонія, якої прагне душа. Йому, свавільному, потрібні наші муки і болі. Англію, мабуть, теж лихоманило за часів поета Джона Мільтона (1608—1674), коли він, мов ужалений розпачем, звернувся до “Його ясновельможності генерала Кромвеля у травні 1652 р.”: О Кромвелю, народу поводире! Ти нас крізь злигодні війни провів, Крізь хмари наклепів, що ворог звів, І славний шлях проклав до правди й Миру. Тарас Шевченко сподівався на Вашингтона, та не збулося. Земля, стоптана ворогами, не народила нам такого. Нині хотілося б мати свого Кромвеля, аби нас “крізь злигодні війни провів до правди й миру”. Та не з’явиться Кромвель. Слуги мамони, що окупували країну, — вороги кромвелів. Вони, ненаситні, володіють шаленим капіталом і множать його, усе хапають і тягнуть, мов ховрахи, і ховають в офшорних норах, як змогу володіти світом. Джон Мільтон — поет високого обдаровання, він ніби передбачив наше катастрофічне становище, зготував і залишив нам мудру пораду: “Тож прокидайтеся і мерщій повстаньте, Чи падшими лишайтеся навік!” Глуха і безрадісна дійсність, коли не озвучена бойовим словом поета, що закликає стати на прю з лиходіями. Бо там, де верховодять злодії, нема національного пробудження, зате багато фальші, бруду і здирництва, там ніколи не з’явиться щось світле, прекрасне і добре, що зворушує і обнадіює серце і душу людини. За умов занепаду мусять лунати звитяжні голоси, щоб люди не відчували себе “козлами” чи “біомасою”, а особистостями, вогонь гніву яких погасить вогонь зла. Та не чути одержимих, панує боягузливість і підлість, а поети, коли вони не втручаються у суспільні процеси, — тимчасовці. Що вони в оцю чорну годину несуть людям? Хрипливі їхні голоси не злітають у небо, а на землі вони надто далекі від гірких чаянь і сподівань народу. То хто ж зґвалтовані душі наповнить духом правди і волі? Мудрі радили, що на шляху до Бога і правди завжди потрібно чимось жертвувати.
Шевченкіана · “А. О. Ускова не готова була нести хрест безкорисливого Шевченкового друга”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: «Я полюбив її піднесено, чисто, всім серцем…»

Продовжуємо проект, який народився з усвідомлення поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чте% ния”” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого іс% нування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії мо% єї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Нинішня публікація присвячена подробицям Шевченкової закоханості в Агату Ускову та збайдужіння до неї. Завдяки Щоденнику вони зафіксо% вані самим поетом, але, здається, з любовних історій Шевченка менше відомі широкому читацькому загалу. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. “Істинна благодать Божа…” Коли в травні 1853 р. родина нового коменданта Новопетровського укріплення І. О. Ускова оселилася за місцем його служби, Шевченко відбув уже 6 років заслання, з них два з половиною роки в укріпленні. Можливо, засланець познайомився з А. О. Усковою ще в Оренбурзі 1849 р., а Шевченків біограф О. Я. Кониський навіть писав, що ще там поетові приятелі “попильновали прихилити її до бідолашного поета, таким чином, вона приїхала до форту з думками і безпосередньо самій і впливом на свого чоловіка сприяти Шевченкові”. Ця версія серйозно не підтверджена, проте справді важливим є цікаве зізнання Агати Омелянівни у листі до О. Я. Кониського, яка письмово відповідала на низку його конкретних питань щодо Тараса Григоровича, про першу зустріч із ним: “Його розумне високе чоло, велика лисина, добродушне, чесне лице, ясний ласкавий погляд надавали йому поважання і надили до себе. Рухи його були поважні, голос м’який, симпатичний; говорив він виразно, плавно, чисто. Кожне слово його було продумане, тепле, віяло воно розумом”. Звичайно, що симпатія до Шевченка сприяла швидкому зближенню його з сім’єю коменданта. Про це, зокрема, свідчить те, що вже в травні 1853 р. Шевченко виконав два прекрасних портрети (папір, сепія) А. О. Ускової. Та, найголовніше, Тарас Григорович був із Усковими в їхній радості та великому горі. Двадцятип’ятирічна Агата Омелянівна приїхала в укріплення вагітною і вже 4 червня 1853 р. народила доньку Наталію, аза два тижні помер улюбленець Ускових трирічний Дмитро, до якого, за словами матері, Шевченко “просто листочком прилип”. У червні 1853 р. Тарас Григорович створив сповнений драматизму малюнок “Молитва матері”, зобразивши А. О. Ускову біля тяжкохворого сина (відомий з фотографії, місцеперебування оригіналу не встановлено). Після смерті хлопчика 18 червня, він спроектував йому надгробний пам’ятник і, за словами А. О. Ускової, “сам стежив за його виготовленням”. У листі до А. О. Козачковського від 30 червня 1853 р. Тарас Григорович писав: “Я полюбил это прекрасное дитя, а оно, бедное, так привязалося ко мне, что, бывало, и во сне звало к себе… И что же? Оно, бедное, захворало, долго томилося и умерло, мне жаль моего маленького друга, я тоскую, я иногда приношу цветы на его очень раннюю могилу и плачу. Я чужой ему, а что делает отец его и особенно мать? Бедная! горестная мать, утратившая своего первенца!” (Насправді свого первістка — десятирічного Олександра — Ускови втратили ще в серпні 1840 р.). Яким невимовно ніжним і дивовижно чутливим постає Тарас Григорович у ставленні до дитини та в пам’яті про неї! Це значною мірою пояснює й те, чому комендант І. О. Усков одразу виявив прихильність до засланця, відчинив йому двері свого дому, а з часом звільнив від муштри, дозволив, наперекір високій царській забороні, писати й малювати в комендантському саду й ховати там свої твори. Через рік після народження Наталії, влітку 1854 р. Шевченко виконав портрет (папір, сепія) А. О. Ускової з донькою, який назавжди зберіг його захоплення “прекрасною жінкою”. В листі до Бр. Залеського від 6 червня 1854 р. він уперше передає йому поклон від неї, а впродовж року ще двічі зазначає в листах: “Агата тебе кланяется”. Почуття вдячності цій жінці за щасливі хвилини спілкування з нею переповнюють поета, і в листі до Бр. Залеського від 9 жовтня 1854 р. він захоплено писав: “Эта прекраснейшая женщина для меня есть истинная благодать Божия. Это одноединственное существо, с которым я увлекаюсь иногда даже до поэзии. Следовательно, я более или менее счастлив, можно сказать, что я совершенно счастлив1, да и можно ли быть иначе в присутствии высоконравственной и физически прекрасной женщины?”. Свого часу С. О. Єфремов зазначав, що Шевченко, який “давно не стрівав у цій пустині хорошої інтелігентної жінки, закохався”. Сам поет зізнався в листі до Бр. Залеського 10 лютого 1855 р.: “Какое чудное, дивное создание непорочная женщина! Это самый блестящий перл в венце созданий. Если бы не это одно-единственное, родственное моему сердцу, я не знал бы, что с собою делать. Я полюбил её возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благодарной моей душою. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей”. Справді, й А. О. Ускова свідчила, що “розмови про його сердечні почуття у нас ніколи не було: чоловік мій був людиною серйозною, Шевченко таких розмов не вів ні з ним, ні зі мною”. Зупинимося й подякуємо жінці за щасливі миттєвості, подаровані нею Тарасові Григоровичу вже однією своєю присутністю. Бо далі він сам уже не дасть нам такої можливості. Висока поетова пристрасть невдовзі взагалі пригасла. Дещо про це можна зрозуміти з відповідей, написаних А. О. Усковою на поставлені О. Я. Кониським конкретні запитання. Зокрема вона повідомила: “Ближче познайомившись із ним, я знайшла в ньому чесну, правдиву, моральну людину… У товаристві він тримався скромно, більше любив бувати в нас, коли нікого із сторонніх не було; великого товариства уникав. Карт не любив2. Жіночого товариства також не шукав і майже ні в кого з сімейних, крім нас, не бував. Любові до музики я в ньому не помічала, але спів він, здається, любив; так улітку, гуляючи в саду, він майже завжди мугикав собі яку-- небудь просту пісеньку…” Шевченко часто гуляв зі мною; я була рада такому співбесідникові; ми найчастіше ходили на киргизьке, воно ж і туркменське, кладовище, яке було недалеко від городів. Тут він розбирав викарбувані на пам’ятниках знаки, — знаряддя, інструменти, з яких визначав, чим займався за життя небіжчик. Шевченко був дуже розвиненою людиною, з чудовою пам’яттю, тому теми для розмов під час прогулянок були найрізноманітніші; вони виникали у зв’язку з кожним предметом чи явищем, що чимось привертали увагу під час прогулянки. Завдяки цьому розмови з ним завжди були далекі від місцевих пліток і давали велике задоволення. Так прогулянки наші тривали досить довго3…” “У нас сталося маленьке контро” І коли ж вони припинилися? Жінка пояснила це таким чином: “Якось приходить до нас Нікольський4 і, між іншим, в жартівливому тоні каже мені, що коли я бажаю, то він може показати мені місце, де Шевченко стоїть чи ходить, очікуючи, коли я піду гуляти і в який я бік поверну, туди й він поспішає, щоб мене наздогнати. Мені було дуже неприємно чути це. Щоб одразу припинити балачки, я перестала ходити гуляти. Шевченко дивувався — чому? Але я нікому не пояснила справжньої причини. От після цього він охолонув до мене…” Шевченків біограф О. Я. Кониський свого часу звернув увагу на те, що поетова вдача “в відносинах до жіноцтва — швидко займатися коханням і швидко гаснути”. Розберемося, настільки це стосується нашої історії. Найперше відзначу, що Шевченкова знайома не залишила повного пояснення причини їхнього, говорячи словами поета, “маленького контро”. Тут може допомогти сам Тарас Григорович, який у листі до того ж Бр. Залеського від 10 квітня 1855 р. зізнався, що вперше його закоханість похитнулася в особливо тяжкий для нього час усвідомлення краху надії на звільнення в умовах амністії політичних засланців, оголошеній новим царем Олександром ІІ. Ішлося про те, що в жовтні 1854 р., тобто ще за царя Миколи І, начальник артилерії гарнізонів Оренбурзького округу, генерал-майор Г. А. Фрейман порушив клопотання про надання Шевченкові чину унтер-офіцера, що полегшило б йому дострокове звільнення, але воно було безуспішним. І про це стало відомо практично водночас із публікацією в березні 1855 р. обнадійливого маніфесту Олександра ІІ про амністію політичних засланців, який не поширювався на Шевченка. В розпачі він волав у квітні 1855 р. до конференц-секретаря петербурзької Академії мистецтв В. І. Григоровича: “И что же, мне отказано за то, что я маршировать не могу, как здоровый молодой солдат… Оживите умершую мою надежду. Не дайте задохнуться он отчаяния в этой безвыходной пустыне”. Шевченко тяжко переживав і в цей час особливо гостро відчув необхідність підтримки від жінки, з якою, здавалося, знайшов духовне порозуміння. У листі до Бр. Залеського від 10 квітня 1855 р. він зізнався: “В продолжение осьми лет, кажется, можно бы было приучить себя ко всем неудачам и несчастиям, — ничего не бывало. Настоящее горе так страшно потрясло меня, что я едва владел собою. Я до сих пор ещё немогу прийти в себя. В таких случаях нужен сердцу самый искренний, самый бескорыстный друг. Полуучастию тут не место, оно хуже холодного эгоизма”. Та виявилося, що А. О. Ускова не готова була нести хрест безкорисливого Шевченкового друга, більше того, дружина коменданта не повинна була й не могла цього робити. Незалежно від того, якими рисами вона володіла чи від того, якими рисами тепер її наділив Шевченко. Поет у щойно згаданому листі до Бр. Залеського писав: “А[гата], моя нравственная опора, моя единственная опора, и та в настоящее время пошатнулась и вдруг сделалась пуста и безжизненна. Картёжница, ничего больше. Или это мне кажется так, или оно в самом деле так есть”. Шевченко ще сумнівався в тяжкому для нього висновку й продовжував тягнутися до жінки, про що, зокрема, свідчить лист до Бр. Залеського (кінець 1855 р.— початок 1856 р.), в якому він просив зробити фотокопії його малюнка “Байгуші” (не зберігся): “Мне хотелось бы подарить их А[гате], ей они очень нравятся”. Втім у душу Шевченка вже заронилася думка про те, що насправді ця жінка не може бути не лише його духовним і душевним ідеалом, а й другом, надійною повсякденною опорою, і думка ця з часом проростала, набирала сили. У другій полови- Т. Шевченко. Автопортрет. 1856—1857 рр. ні червня 1856 р. Тарас Григорович довірливо повідомив Бр. Залеському про, сказати б, духовний розрив із А. О. Усковою: “А знаешь ли, что у нас вышло маленькое контро? А[гата] имела неосторожность попрекнуть меня своими благодеяниями, и я отряхнул прах от ног моих…” Скоріше за все, це сталося тоді, коли А. О. Ускова, що відомо з її слів, якось відмовилася сидіти з Шевченком за обіднім столом, коли він прийшов до них нетверезим. Наступного дня Тарас Григорович вибачився, й тоді, мабуть, Агата Омелянівна нагадала йому, що він користується повним покровительством коменданта, вхожий до їхнього дому та не виправдовує їхньої довіри. “Происшествие неприятное. Но я теперь себя чувствую гораздо спокойнее и свободнее, нежели под покровительством этих, в сущности добрых, людей”. П. І. Зайцев справедливо писав, що це були Шевченкові перебільшення, а джерелом їх стала поетова вразливість, викликана тяжкими переживаннями тих часів. “Але хоч який був психічний грунт цієї нової кризи, фактом було те, що свою “моральну опору” втратив… Платонічний роман скінчився”. Таким чином, у гордого й вільнолюбного Шевченка були причини серйозніші від названих А. О. Усковою для охолодження стосунків із нею. О. Я. Кониський зробив такий висновок: “Спостерігаючи усі відомі нам випадки Тарасового кохання, не можна не помітити, що часом якого-будь дрібного вчинку, зробленого любленою їм женщиною, такого вчинку, що здавався йому не моральним, досить було на те, щоб кохання його дійшло до берега, розбилось і згасло”. Ці виважені слова вчений пристосував і до стосунків Шевченка з А. О. Усковою та, на мій погляд, усе було значно складніше. “Просто дерев’яна лялька”? Так само, як портрети А. О. Ускової, виконані Тарасом Григоровичем у 1853— 1854 рр., передають його закоханість у комендантшу, Шевченкова російськомовна повість “Художник”, написана у 1856 р., значною мірою виявляє сутність поетового “контро” і пояснює, як автор охолов до цієї жінки: “По вечерам зимою она играла в карты, если собиралась партия, но это из приличия, а того и не замечал, что она была ужасно нев духе, ежели ей не удавалось составить партию. У нее сейчас же начинала страшно голова болеть. Если же партия собиралась у мужа, то она как ни в чем не бывало садилась около стола и смотрела в карты игроков, как бы в свои собственные карты, и это милое занятие часто продолжалось у нее далеко за полночь. Я, как только начиналась эта бездушная сцена, сейчас же уходил на улицу. Отвратительно видеть молодую прекрасную женщину за таким бесчувственным занятием. Я тогда совершенно разочаровывался; и она казалась мне тогда по-
Шевченкіана · “Романтичний і мудрий поет у глибині душі насправді все розумів і розстався він із Агатою Омелянівною по/доброму”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

липом или, вернее, настоящей привилегированной красавицей. И если бы продлилось ее уединение еще год-другой в этом темном углу без кровожадных обожателей, т. е. без львов и онагров, я уверен, что она бы одурела или сделалась бы настоящей идиоткой. Состояния полуидиотки она уже достигла. А я-то, я-то, простофиля! Вообразил себе, что вот, наконец, открыл Эльдорадо. А это Эльдорадо — просто деревянная кукла, на которую я впоследствии не мог смотреть без отвращения”. С. О. Єфремов зауважив щодо цього: “Поет несправедливий тут до жінки, яку сам же ідеалізував був над міру, а потім — хай навіть у белетристичній спробі тільки — скинув з високостів…” Автор цікавої книги “Шевченко” (1941), захищеної 1944 р. як докторська дисертація, російська письменниця і літературознавець М. С. Шагінян звернула також увагу на те, що в першій частині повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” (друга половина 1855 р. — початок 1856 р.) автор “вывел её как свою кузину5 в самом смешном и отталкивающем виде”, тобто, загалом кажучи, у вигляді “бездушної ляльки”, “бездушного автомата”, “мертвої красуні”: “Комендантша вместо прогулок стала сидеть дома и усиленно играть с гостями в преферанс. Воздушный замок, построенный поэтом, развалился. Все очарованье, привидевшееся ему — необыкновенная женщина, счастье от общения с ней, — сразу вылиняло, вещи стали на свои места, трезвый ум Шевченко, на минуту обманутый, увидел их такими, как они были в действительности, — обыкновенная, провинциальная дама, с мещанскими интересами, жеманная, привирающая, плохая мать — и весь уклад все той же ненавистной ему офицерской семьи с денщиком, с карточными столами, пирогами (непременно лучше, чем у соседки), сплетнями...”6. Чи ж усе це необхідно справді переносити на портрет А. О. Ускової? Не випадково шевченкознавець Н. Г. Наумова зауважила, що “цей образ не відповідав реальному прототипові”7. Втім, і досі дехто вважає, що, скажімо, в цитованому епізоді повісті “Художник” Шевченко нібито буквально “розповідає про свої стосунки з Агатою Омелянівною”. Навряд, чи це правильно. Не забиратимемо у автора право на узагальнюючий образ і художній вимисел; очевидно, також, що кількасторінкові Шевченкові спостереження в повісті “над красавицами вообще, а над привилегированными красавицами в особенности” та сентенції “о раздирательницах сердец человеческих” явно виходять за межі Шевченкового досвіду, набутого лише з А. О. Усковою. Непроминальна вартісність цитованих епізодів із Шевченкових текстів полягає не в убивчій розправі конкретно з Агатою Усковою, а в оцінці невигубного типу жінок, яких Тарас Григорович не сприймав усією душею. М. С. Шагінян перебільшувала, стверджуючи, що Шевченко “стал мстить несчастной Агафье Усковой какойто ненасытной литературной местью”. Крім того, нагадаю, що повість “Художник” була написана в січні—жовтні 1856 р., а в щоденниковому запису від 16 червня 1857 р., тобто, значно пізніше, немає й натяку на те, що Шевченко спілкується з “напівідіоткою” та “дерев’яною лялькою”, на яку й дивитися не може “без огиди”: “… Всё свободное время тепер я провожу в её семействе…”. Щоправда, важливу роль у цьому значили діти Ускових — Наташа і Надія, які народилися в Новопетровському укріпленні. За точними словами шевченкознавця Н. І. Орлової, “діти Ускових Наталочка й Надійка були найсильнішим магнітом, що притягував поета до цієї родини”8. “У неё двое миленьких детей Наташенька и Наденька, и это единственный мой отдых и рассеяние в этом отвратительном захолустье”. Старша дочка Ускових — Ускова Наталія Іракліївна (в заміжжі — Зарянко; 1853—1918). А. О. Ускова свідчила, що Шевченко її “дуже балував і завжди шукав нагоди побавитися з нею”. Тарас Григорович двічі згадував дівчинку в Щоденнику — 16 червня та 11 липня, називаючи Наташенькою. А. О. Ускова згадувала: “Дітей Шевченко дуже любив. Мою старшу доньку Наталію він дуже балував і завжди шукав нагоди побавитися з нею”. Наталія Іракліївна залишила спогади про Шевченка, записані й опубліковані її чоловіком М. С. Зарянком, в яких є зворушливі штрихи до поетового щирого й теплого спілкування з нею. Скажімо: “Дітей Шевченко дуже любив. У Новопетровському укріпленні улюбленицею його була саме Наталія Іракліївна, старша донька Ускова, що народилась через кілька місяців після того, як її батьки прибули до форту. З нею Тарас завжди проводив дозвілля, розповідав про свій любий рідний край зрозумілою їй дитячою мовою, робив для неї вудочки, плів корзинки й співав пісень, то сумних, що примушували стискатись її дитяче серденько й лити сльози, то веселих. І Наталочка більш за всіх любила свого “дядю Горича”, як вона його називала. “Достеменний Тарас Горич, моє серденько, моя ясочко” — часто казав Шевченко, цілуючи її. Для своєї любої Наталочки (чи Наточки, — так він теж звав її) Тарас лишав грудочки цукру від ранкового чаю, які, часом засиджені мухами, були для неї найкращими ласощами… Незадовго до свого від’їзду, а саме 4 червня 1857 року, на день народження Наталочки, Шевченко зробив транспарант з її вензелем, встановив його в кінці саду і ввечері освітив. Коли Тарас Григорович, залишаючи Новопетровське укріплення, збирався в далеку путь, він подарував своїй улюблениці її портрет, намальований сепією, і книжку “Про наслідування Христа” (Автор — Ф. Кемпійський. — В. М.) в перекладі Сперанського. На подарунках цих власноручні його написи: “Милой умнице Наташеньке от дяди Тараса Шевченко”9. Ускова Надія Іракліївна (в заміжжі — Смоляк; 1856—1935) — молодша дочка Ускових, зберегла й передала в Україну малюнки Шевченка. “Засвідчую своє найглибше шанування…” Через місяць після згаданого вище червневого запису в Щоденнику — 17 і 18 липня — Шевченко занотовує ще й про те, що у сім’ї коменданта Новопетровського укріплення І. О. Ускова гостювали п’ятеро чоловіків10, які веселилися кілька годин у компанії з Агатою Омелянівною, і Тарас Григорович навіть не став до них заходити, зате сформулював у Щоденнику висновок про “вершки тутешнього дамського товариства”: “Запліснявілі, прокислі вершки”. Таким чином, цього разу Шевченко не лише, так би мовити, звів А. О. Ускову з неба на землю, до нелюбого йому місцевого півсвіту (“бонтону”), що переважно несе “нісенітницю”, але, виявляється, жінка, за його оцінкою, ще й “запліснявіла”, тобто, за Словником української мови, отупіла, та ще й “прокисла”, тобто, вже неминуче викликала почуття нудьги своєю одноманітністю, антипатичністю. Подібної надмірності в Щоденнику до того жодного разу не було, і цей сплеск емоцій, порівнянних з тими, які відчуваються в російськомовних повістях, на мій погляд, свідчить таке: Тарасу Григоровичу просто по-чоловічому не сподобалося, що вчора “пусті хвастуни, астраханські моряки” довгий час “голосно залицялися до комендантші”. Отже, саме в цьому контексті з глибини Шевченкової душі знову піднялися притлумлені почуття неприхильності та водночас особливої симпатії до цієї жінки. Скажімо, болюче переживав він 23 липня, тобто через день після одержання офіційної звістки про звільнення з заслання. Тієї ночі — місячної, тихої, чарівної ночі — він довго прогулювався по комендантському городу й, можливо, в глибині душі сподівався, що востаннє поспілкується з комендантшою. Та вона з приятелькою К. А. Бажановою11, про що занотовано в Щоденнику, “сиділи за сальним недогарком у смердючій киргизькій кибитці і, зрозуміло, пліткували”. Знаєте, що записав Шевченко про цих жінок відразу після цих слів? Цитую: “Їм би запропонувати естетику Лібельта (польський філософ і естетик. — В. М.), що б вони з неї зробили? Напевно, папільйотки. І це природно”. Стоп! Ця згадка про ненависні Шевченкові папільйотки в його Щоденнику враз асоціюється з сюжетом про вже згадану кузину в першій частині повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали”, де йдеться про те, що… Втім, читаємо: “У моей прекрасной кузины растёт прекраснейшее дитя, девочка лет четырех или около этого, резвая, милая, настоящий херувим, слетевший с неба; и херувим этот, это прекраснейшее создание отдано в руки грязной деревенской бабы. А нежная мамаша шнуруется себе да припекает папильотки, даже на затылке, и знать больше ничего не хочет”. Шевченко не тільки наблизив роки дівчинки з його повісті до віку реальної донечки А. О. Ускової, але й дав її таке саме ім’я — Наташа! Що ж до ніжної жіночої потилички, тов іншій повісті — “Художник” — Шевченко так описав причину розчарування героя в, здавалося йому, прекрасній жінці: “…Однажды поутру я заметил у неё над самым затылком в мелкие косочки заплетённые волосы. Мне это открытие не понравилось. Я прежде думал, что у неё естественно завиваются волосы на затылке, а это вот что. И это-то самое открытие остановило меня к признанию в любви”. Тобто, знову винні папільйотки, що жінки використовували для домашньої холодної завивки волосся. Без перебільшення, вони стали у Шевченка втіленням непривабливості в жінці. Т. Шевченко. Портрет А. О. Ускової з донькою Ната/ шею. 1854 р. Та повернемося до щоденникових оцінок А. О. Ускової в контексті згадки про філософа К.-Ф. Лібельта. Отже, на думку Шевченка, з його книжки про естетику вона зробила б папільйотки: “И это естественно. Для человека-материалиста, которому Бог отказал в святом, радостном чувстве понимания Его благодати, Его нетленной красоты, для такого получеловека всякая теория прекрасного ничего больше, как пустая болтовня”. На початку знайомства з жінкою Шевченко підніс її до захмарної висоти, до “благодаті Божої”, чого вона не просила йне прагнула, а невдовзі звергнув у “баговиння моральної пустоти”, в безодню домашніх напівідіоток і “поліпів”, що було вкрай несправедливо. М. С. Шагінян вважала навіть, що Тарас Григорович не лише розчарувався в Агаті Омелянівні, а й сильно ненавидів її. Не можу з цим погодитися. Романтичний і мудрий поет у глибині душі насправді все розумів і розстався він із Агатою Омелянівною по-доброму, всі його негативні судження й емоції, звинувачення й лементування залишилися в Щоденнику та повістях. Найкраще засвідчують це листи Тараса Григоровича до І. О. Ускова, відправлені після його від’їзду з Новопетровського укріплення. Найперший написано 12 листопада 1857 р. у Нижньому Новгороді: “Весело ли у Вас? Здорова ли Агафья Емельяновна? Здоровы ли мои большие друзья Наташенька и Наденька?.. Целую от души моих больших друзей Наташеньку и Наденьку и свидетельствую мое глубочайшее почтение Агафье Емельяновне. И остаюся благодарный вам Т. Шевченко”. У листі з Нижнього Новгорода від 17 лютого 1858 р. Шевченко писав на початку: “Сердечно радуюсь благополучию вашему, Агафьи Емельяновны и здоровью моих милых и малых друзей Наташеньки и Наденьки. Наденька, я думаю, уже бегает? Как бы мне хотелось её потютюшкать! А моя умница, красавица Наташенька вспоминает ли своего друга Тараса Горича”. Скільки щирої теплоти й любові в цих словах! А на самому кінці листа Тарас Григорович додав: “Поздравляю Агафью Емельяновну с прошедшим днём ангела”. Тобто, він пам’ятав, що цей день (святої Агафії) припадає на 4 лютого. Ще 5 лютого 1854 р. у листі до Бр. Залеського зауважив із приводу його відзначення: “у нас сегодня байрам у Ирак[лия], и я пишу тебе далеко за полночь…” Нарешті, з Петербурга Шевченко писав 4 липня 1858 р.: “Как-то вы там поживаете? Что мои великие друзья поделывают? Наденька, я думаю, уже бегает, а Наташа читает… Свидетельствую моё глубочайшее почтение Агафье Емельяновне…” А комендант І. О. Усков відповідав у серпні 1858 р.: “Наташа начинает читать, а Надя бегает. Все, слава Богу, здоровы и Вам усердно кланяются, жена также”. З цими словами хай і залишаться в нашій пам’яті непорочні стосунки Тараса Григоровича з Агатою Омелянівною. ——————————— 1 М. С. Шагінян свого часу зауважила, що “в письмах из ссылки он очень редко и только очень близким проговаривался о том, когда бывал счастлив…” 2 Дуже точне спостереження А. І. Ускової, яка була картяркою і на собі відчувала несхвальне ставлення Шевченка до цього захоплення. 3 У повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” автор зафіксував: “Я никогда не любил прогулки с кем бы то ни было, ни даже с прекрасной и не сантиментальной женщиной. Прогулка сам-на-сам имеет для меня какую-то особенную прелесть”. Але прогулянки з А. О. Усковою певний час очевидно були для Шевченка справді важливими. 4 Нікольський Сергій Родіонович (1817– ?) — старший лікар військового госпіталю в Новопетровському укріпленні. Шевченко користувався книгами, журналами й газетами, які він передплачував. Але засланець залишив у Щоденнику жорсткі свідчення про непорядність, навіть немилосердність і цинізм лікаря. А. О. Ускова згадувала, що “Шевченко, здається, недолюблював його”. 5 В одній зі статей “Шевченківської енциклопедії” можна зустріти твердження, що Шевченко “в повісті “Близнецы” вивів Ускову в образі кузини розповідача…” Це — помилка. 6 Шагинян М. Шевченко. — М.: Художественная литература, 1941. — С. 160. 7 Наумова Н. Жінки в житті Тараса Шевченка. // Тарас Шевченко у приватному житті. — К., 2014. С. 127. 8 Орлова Н. “Ох, діти! Діти! Діти! Святая Божа благодать!” // Тарас Шевченко у приватному житті. — К., 2014. С. 99. 9 У 1928 р. в березневому номері журналу “Життя й революція” було надруковано маловідому нині розповідь доньки Наталії Іракліївни Є. Літвінової про дружбу її матері дівчинкою з Шевченком, записану зі слів А. О. Ускової. “А Наталя, твоя мати, коло нього всією душею впадала. Побачивши його ще здалеку, вона бігла до нього, скільки духу, обхоплювала його руками; тягнула, шарпала, висла на шиї, а він, весело всміхаючись, садовив її собі на плечі, або гонився за нею по садку, вимовляючи якісь неймовірні звуки й удаючи, що він її хоче вкусити. Прийдеш, бувало, у садок подивитися, де Наталя, почуєш сміх, вереск, отже, десь тут, з Тарасом Григоровичем. У тіні під деревом лежить він, обличчя в траві, а Наталя, махаючи гілочкою, сидить у нього на спині, розкуйовджує йому волосся й дзвінко сміється. Махнеш рукою і підеш. Їх кумпанія була нерозлучна й гонити Наталю до няньки не ставало духу. Часто, набігавшись і вморившись, вони засинали під деревом мирним сном”. Унікальні, потрясаючі, неперевершені слова про Шевченкову любов до дитини! 10 Ішлося про членів екіпажу пароплава “Куба”, який був базою експедиції для здійснення гідрографічних робіт на Каспійському морі. 11 Бажанова Катерина Агатангелівна — дружина наглядача півгоспіталю в Новопетровському укріпленні М. Є. Бажанова. Шевченко виконав портрет подружжя.
14 “Життя без світлого, справжнього кохання — це лише вертеп”. Арт-калейдоскоп · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

досить чітко окреслив місце, де має бути пластика. І рухи гармонійно вписалися в драматичну складову вистави. У завершальних акордах “Тіней забутих предків” намагалися показати, що життя без світлого, справжнього кохання — це лише вертеп. Іван та Марічка зустрічаються і це, власне, й є їхнє весілля. Після одного з перших показів виставу нагородили дипломом Незалежного інтерактивного містичного фестивалю авторів за музичну містику вистави. Залишається побажати Ільїні Генсіцькій, яка зовсім нещодавно стала директоромхудожнім керівником театру, і всьому колективу, аби попереду в “Берегині” було багато нових творчих перемог. і художник присвятили 200-річчю світового генія. У виступах на відкритті другої ювілейної виставки, до 80-річчя художника, зокрема мистецтвознавця-академіка Дмитра Степовика, художника-графіка Миколи Кочубея, професора, лауреата Шевченківської премії Михайла Наєнка, науковця і видавця Юрія Цекова особливо наголошувалося на працьовитості Маестро, його високому патріотизмі. Завдяки цьому він змалював історичну долю рідної землі романтично, по-синівськи, трактуючи часи Козацької України, твори Т. Шевченка, П. Куліша, В. Симоненка, Григора Тютюнника... Переглядаючи живописні та графічні альбоми П. Ткаченка, котрі із захопленням прорецензували, зокрема, журналіст і педагог Микола Сорока, філолог і літературознавець, дочка художника Олена Ткаченко, — приходиш до висновку, що секрет майстерності Петра Харитоновича у його композиційних пошуках. Кожен його твір насичений не лише грою напівтонів, а й має свою інтонацію й символіку неповторної краси природи, кожної пори року. Енергетика кожного твору Петра Ткаченка пульсує думкою, щирістю, патріотизмом, вірністю власному талантові.
14 “Життя без світлого, справжнього кохання — це лише вертеп”. Арт-калейдоскоп · с. 14сторінка оригіналу ↗

Повість про світле кохання

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Іллі БЄЛЄНЬКОГО — Я закінчую навчання у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка- Карого, а вистава “Тіні забутих предків” — моя перша режисерська робота на професійній сцені, — зізналася Тетяна. — Цю повість люблю з дитинства, на ній мене виховували батьки. Ще в дитячі роки почула від них багато гуцульських казок і легенд. Перечитувала твір безліч разів. Він настільки багатогранний, що людина в будь-якому віці знаходить у ньому щось суголосне стану своєї душі на час прочитання. Задум вистави поступово формувався у моїй уяві, до того ж почала розуміти, наскільки актуальною повість залишається сьогодні. Серце підказало: цю виставу потрібно ставити саме в “Берегині”. Моя ідея тут сподобалася, колектив мене підтримав. Репетиційний процес тривав лише півтора місяця. Звичайно, вистава ще буде доопрацьовуватися, обростати новими творчими задумками. Дуже подобався сам процес роботи з колективом, актори все схоплювали з півслова, а драматичний матеріал розуміли через спів. У виставі грає сузір’я талановитих акторів. Роль Івана виконує студент університету І. Карпенка-Карого Олександр Кирик, а Марічкою в цьому складі була актриса театру “Берегиня” Катерина Березницька (цю роль грає і студентка Мілана Бекова). Створили чимало яскравих образів. Наталка Кучер у виставі є чарівною відьмочкою, Антоніна Бригінець — тримбікарка, одна з нявок — Валентина Гордійчук, Марина Корогода грає дівчину, яка на весіллі напоює хлопців зіллям. А Вікторія Толкачова теж одна з відьом-нявок. Лілія Мілевська зуміла відтворити справжню гуцульську За свою тридцятирічну історію в Київському академічному театрі українського фольклору “Берегиня” поставили десятки музичних вистав. А нещодавно тут відбулася чи не перша прем’єра драматичного спектаклю — містерії “Тіні забутих предків” за однойменною повістю Михайла Коцюбинського. Про нову роботу “Берегині” розповіла режисерпостановник Тетяна Матасова. харизму, Олексій Черняк майстерно зіграв Чорта, а Валентин Великород — Змія-спокусника. Двічі під час вистави виходить на сцену душа колективу — заслужена артистка України Надія Буравська. Провідний актор театру, заслужений артист України Анатолій Пахомов водночас і Ватажок, і дух Карпат. Постійно знаходять щось нове у своїх образах Павло Ласкавчук (казкар Микола), Олександр Сердюк (Мольфар), Галина Татуревич (Мати), Роман Скорик (Батько Івана, він же Палійчук). Спеціально для вистави створювали особливі прикраси. Вишиванки, плахти використовували ті, що були в театрі, але трансформували їх під нову постановку. Шукаючи образи, вивчили велику кількість гуцульських світлин. Водночас намагалися не завантажувати сцену декораціями, аби актори не ховалися за ними, а поставали перед глядачем такими, якими є насправді. Жанр вистави — містерія, і ми не могли виносити на сцену купу побуту. Яблуко використано у виставі як символ, що постійно змінюється. Це символ кохання, символ гріха і символ життя, того життя, яке Іван хотів розділити з Марічкою на двох. Вистава драматична, а музика в ній має надзвичайно велике значення. У мене вже були певні напрацювання, з якими я прийшла до театру. Багато працювала разом з засновником театру, народним артистом України Миколою Буравським. Разом думали, як відібраний матеріал звучатиме і в новій виставі. Приміром, “Колискова” спочатку була дуже весела і щаслива. Ми зробили з неї більш мінорний твір. Ця колискова звучить у той момент, коли помирає Іван. Багато працювали з оркестром, намагалися відійти від прямого побуту. Деякі вокальні партії з’являлися безпосередньо під час репетицій. До роботи над виставою запросили балетмейстера Валерія Кирилюка. Він ловою Державної екзаменаційної комісії при закінченні факультету графіки і підписав здібному юнакові, що захищав роботу з друкарської справи, диплом. Молодий художник удосконалював себе в царині книжкової та станкової графіки, поліграфічного дизайну, як автор ілюстрацій до багатьох творів вітчизняних і зарубіжних письменників. Графічні роботи П. Ткаченка, переважно сатирично-гумористичної тематики, з’явилися дуже рано в обласних і республіканських часописах. Юнак був запрошений до редакції газети “Молодь України”, серед співробітників якої трудилися тоді ще молоді Борис Олійник, Леонід Тендюк, Олесь Лупій, Ілля Бердник, Дмитро Степовик, Юрій Цеков, з яким з часом здійснив цікавий творчий проект. Надбав друзів Петро серед читачів і працівників “Вечірнього Києва”. Хист митця виявився й у творчих відрядженнях, де він виконував етюди і замальовки, творив живописні й графічні серії в Карпатах, Прибалтиці, Грузії, Узбекистані... Петро Харитонович мав за честь ілюструвати твори відомих сучасників Юрія Щербака і Романа Андріяшика, Олекси Мусієнка і Олега Чорногуза, Івана Власенка та Івана Григурка. Видавництва навперейми запрошували талановитого ілюстратора. Так у “Веселці” він ілюстрував твори Леся Мартовича, Івана Сенченка, Миколи Олійника та ін. Зокрема, у видавництві “Толока”, заснованому Юрієм Цековим, плідно працював над творами серії “Світова сатирично-гумористична література”, в якій побачили світ твори Марка Твена, Ярослава Гашека, Карела Чапека, О’Генрі, Остапа Вишні та інших. Працю над геніальною сатирою Тараса Шевченка “А правда наша п’яна спить” видавець
14 “Життя без світлого, справжнього кохання — це лише вертеп”. Арт-калейдоскоп · с. 14сторінка оригіналу ↗

Вірність талантові

Символічною видається подія у культурному житті нашої столиці: 22 травня, у День пам’яті Тараса Шевченка, в галереї “Мистець”, що поруч із славнозвісною книгарнею “Сяйво”, відкрилася персональна виставка живописних полотен та графічних ілюстрацій члена Національної спілки художників України Петра Харитоновича Ткаченка. Автор уже відкривав тут свій мистецький доробок десять років тому — до свого 70-річного ювілею. Василь МАРУСИК, заслужений журналіст України Фото художника Олексія СТЕЦЕНКА Тепер нова виставка. Тут живописна і графічна Шевченкіана, історичні та пейзажні зображення Києва та його околиць, мальовничих куточків рідного селища Пирогів, де, як відомо, розміщено на придніпровських пагорбах Музей народної архітектури та побуту. Світ дитинства і юності, сільські звичаї та обряди, монастирські місця, поліські ліси та луги — усе це хвилювало творчу уяву студента художньо-ремісничого училища та Київського факультету графіки Львівського поліграфічного інституту імені Івана Федорова. Ця наука, напевно, визначила майбутню долю юнака, котрому судилось увесь вік розсівати, як заповідав першодрукар, “духовні зерна” у книжках, журналах та газетах. Ще на початку 60-х два роки перебував на армійській службі у Республіці Куба, де пережив Карибську кризу і загартував свій характер. Тут і розпочався в армійській газеті творчий шлях у живопису, тут, у Гавані, й перша особиста виставка відбулася. Під час навчання його київські педагоги-наставники Володимир Рязанов, Михайло Іванов допомогли не тільки розширити професійну майстерність, а й сформувати світогляд, творчий досвід, філософське бачення світу. Треба наголосити, що благословив на творчість Петра Ткаченка і видатний художник-графік Василь Касіян, котрий був го-
Театр · “Від спілкування з зарубіжними колегами народжуються нові проєкти”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Культурна дипломатія від Національної оперети

У Київському національному академічному театрі опе% рети відбувся “Вечір угорської оперети” — спільний кон% церт артистів Будапештського театру оперети та мюзик% лу і Національної оперети України. Цей міжнародний про% єкт уже вшосте відбувається за підтримки посольства Угорщини в Україні. Угорщина — батьківщина чардашу, який полонив серця багатьох меломанів. Країна подарувала світові таких славетних композиторів, як Ференц Легар, Імре Кальман, Фред Реймонд, Пол Абрахам. Запальна суміш самобутньої народної музики з ледь відчутним відтінком пристрасних ромських мотивів виникла саме в Угорщині. Мелодика народної музики простежується у творчості багатьох провідних європейських композиторів. На слухачів очікував вечір, який продемонстрував багатство традицій країни, її колорит та познайомив з перлинами угорської музики. Напередодні незабутнього “Вечора угорської музики” його творці зустрілися з представниками ЗМІ. — Хочу подякувати посольству і безпосередньо Надзвичайному і Повноважному Послу Угорщини в Україні за те, що ви завжди відгукуєтесь і підтримуєте цей проєкт, — наголосив Генеральний директор-художній керівник Національної оперети, народний артист України Богдан Струтинський. Оперета — це життєствердний, найдемократичніший жанр, який дарує людям радість. Особливо приємно вітати гостей з батьківщини оперети. Саме завдяки угорським композиторам вона зазнала свого найвищого злету. Гастролі — це складна справа, а міжнародна діяльність — не з дешевих задоволень. Але фестивальна історія нашого театру підтверджує, що для повноцінної інтеграції української культури в міжнародний процес без цього не обійтися. Від спілкування з зарубіжними колегами народжуються нові проєкти. Нещодавно у нас була прем’єра мюзиклу “Сімейка Аддамсів”. Цей проєкт ми зробили разом з литовцями. Це культурна дипломатія, про яку зараз так багато говорять в Україні. Це результат наших поїздок. Ми зараз разом з Будапештським театром оперети і мюзиклу працюємо над проєктом, який, сподіваюсь, український глядач побачить 2020 року. Також готуємося до концерту нашого театру в Будапешті, що має відбутися у вересні. — Це вже традиційний захід, — зазначив Надзвичайний і Повноважний Посол Угорщини в Україні Іштван Ійдярто. — Дуже радий, що до нього завжди долучається наше посольство. Цей жанр вимагає особливих акторських здібностей. Актори повинні не тільки грати певну роль, а ще й співати. І часто доволі складні твори. Жанр оперети дарує нам особливий світ. Завдяки цьому вона досі популярна і в Україні, ів Угорщині. Дуже радий, що оперету так люблять у Києві. Особлива подяка Богдану Струтинському, який дає можливість угорським акторам тут виступати. — Ми сьогодні привезли до України багато творів, які тут раніше не виконувалися, — розповів виконавчий директор концертномистецької агенції “Пентатон” гували відомі диригенти, а головні партії в операх виконували запрошені солісти-вокалісти. “Шехеразадою” диригував народний артист України, диригент Національної опери, легенда українського диригування, маестро Володимир Кожухар. Коли він проводить репетиції у Національній опері України, на них потрапити неможливо. А коли ці репетиції відбувалися у нас, працівники театру могли їх відвідати і почути. Наші артисти і диригенти були в захопленні. Диригентом “Травіати” був головний диригент і художній керівник Національного академічного симфонічного оркестру України, народний артист України, лауреат Шевченківської премії Володимир Сіренко. “Ромео і Джульєтти” — заслужений діяч мистецтв України Алла Кульбаба, яка теж є диригентом Національної опери України. Інші вистави провели диригенти нашого театру Володимир Врубльовський (“Жізель” і “Шопеніана”) та Сергій Голубничий (“Богема” і “Viva la mam- ma”). У головних партіях виступили: заслужена артистка Украї- Андраш Сентпетері. — Ми говорили з Богданом Струтинським про щось нове, про щось надзвичайне, що створимо у майбутньому. Дуже чекаю на нашу подальшу роботу. Диригент-постановник концерту Сергій Дідок наголосив, що сьогодні жанр оперети важко уявити без таких титанів, як Імре Кальман та Ференц Легар. Але цінність концерту полягає і в тому, що слухачі можуть почути твори менш відомих в Україні Р. Штольца, П. Абрахама, Ф. Реймонда та інших композиторів. Ще один диригент-постановник, заслужений діяч мистецтв України Ігор Ярошенко впевнений, що Віденська оперета — це завжди атмосфера свята. Працювати над таким музичним матеріалом надзвичайно приємно. Також звернув увагу на те, що арія Раджі з “Боядери” І. Кальмана, яку раніше у театрі завжди виконували російською, цього вечора вперше зазвучить українською мовою. А балетмейстер-постановник концерту, заслужений артист України Вадим Прокопенко підкреслив, що угорські артисти до Київської оперети приїздять як у свою родину. Актори обох театрів товаришують у соціальних мережах. Угорські артисти Шандор Бар-коці, Сільві Сенді, Карой Пеллер та Еніко Леваї розповіли про свою творчість, поділилися враженнями від України. На їхнє переконання, українська публіка майже не відрізняється від угорської. Вона з такими ж вибуховими емоціями сприймає оперету. Створити справжнє свято угорським гостям допомогли заслужені артисти України Соломія Приймак, Валерія Туліс, Олена Арбузова, Сергій Авдєєв, Ігор Левенець, Ірина Беспалова-Примак, Тамара Ходакова, Ганна Довбня, Арсен Курбанов та інші талановиті виконавці. Артисти балету порадували адажіо з оперети П. Абрахама “Бал у Савойї” та “Канкан” з оперети І. Кальмана “Графиня Маріца”. Цього вечора арії з оперет звучали українською та угорською мовами. Особливо ж глядачам сподобався двомовний дует Сільви і Едвіна з оперети І. Кальмана “Сільва”, який подарували Валерія Туліс (Україна) та Карой Пеллер (Угорщина). Фото Анатолія ФЕДОРЦІВА атру пропустили наш проєкт. Були у нас і аншлаги, але хотілося, аби щодо деяких вистав було більше ажіотажу. Сподіваємося, що ми трохи попрацюємо і внесемо певні корективи в наш проєкт, щоб наступного року він став не лише цікавішим, а й більш розрекламованим. На наступному “Тижні у Київській опері” представимо й нові вистави. Серед них імовірно буде опера Моцарта “Весілля Фігаро”, роботу над якою завершує головний режисер нашого театру Оксана Тараненко. Це буде сучасна версія, “еротичний трилер”. Прем’єра запланована на 20 червня — день закриття театрального сезону. Нею ж відкриємо і наш 38-й театральний сезон 19 вересня. До цього часу заплановано масштабну реконструкцію і ремонт приміщення театру — оновимо глядацьку залу, встановимо нові стільці. Завдяки Департаменту культури КМДА маємо можливість виконати всі ці роботи, здійснити ремонт санвузлів, світлового обладнання, придбати нове звукове обладнання. Такого за історію театру ще не було. Під час фестивалю ми заявили про себе як колектив, що може конкурувати з Національною оперою України, іншими оперними театрами не лише нашої країни, а й світу. Ми відкриті до співпраці, творчих експериментів. А наша мета — у перспективі отримати статус національного театру. Фото з сайта театру Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Театр · “Від спілкування з зарубіжними колегами народжуються нові проєкти”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Музика для дорослих

У Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва презентували проєкт “Тиждень у Київській опері, або Музика для дорослих”. Багато киян та гостей міста відкрили для себе, що в репертуарі театру, крім дитячих, представлено високопро% фесійні вистави і для дорослого глядача. Про новий проєкт розповів заступник директора%художнього керівника театру Богдан Собуцький. — З липня минулого року у нашому театрі новий директорхудожній керівник — заслужений працівник культури України Петро Качанов, який переміг у відкритому конкурсі КМДА. За цей час у театрі відбулося сім прем’єр. Саме у нового керівника виникла ідея започаткувати фестиваль “Тиждень у Київській опері, або Музика для дорослих”. Про нас говорять, що ми Дитячий музичний театр. А ідея полягала в тому, аби залучити до нас і дорослого глядача. Тому започаткували проєкт, в якому представляємо хітові опери і балети. Протягом тижня театральна публіка мала можливість відвідати опери “Травіата” Дж. Верді, “Богема” Дж. Пуччіні, “Viva la mamma (Нехай живе мама), або Театральні порядки та безпорядки” Г. Доніцетті, а також балети “Жізель” А. Адана, “Ромео і Джульєтта” С. Прокоф’єва і вечір одноактних балетів: “Шопеніана” на музику Ф. Шопена та “Шехеразада” на музику М. Римського-Корсакова. Більшістю з цих вистав дирини Ольга Фомічова (Віолетта), лауреати всеукраїнських та міжнародних конкурсів Ксенія Бахрітдінова (Мімі), Дмитро Іванченко (Альфред) та Андрій Гонюков (мама Агата). Петро Качанов відзняв цікавий ролик про фестиваль, який мав широкий розголос у соціальних мережах. До “Тижня у Київській опері” ми поновили “Травіату”. Сподіваємося, вона надовго повернулася до нашого репертуару. У нашому фойє стоїть червоний рояль “Москва”. Під час антрактів концертмейстери театру виконують на ньому класичну музику, аби налаштувати глядачів на мистецтво, яке на них очікує в залі. А в антракті опери “Viva la mamma” у цьому ж фойє з роялем глядачі захоплено спостерігали за перформансом — продовженням того, що відбувалося на сцені. “Тиждень у Київській опері” збігся з Днем Києва і Днем Європи. Тому деякі шанувальники те-
Цікаво знати · “Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Закордонні мандрівки Лесі Українки

Г. М. ПИЛИПЕНКО, старший науковий співробітник Новоград-Волинського літературно-меморіального музею Лесі Українки Так, 1891 року вирушає до Австро-Угорщини з надією на те, що їй зроблять операцію на правій нозі і “митарства нарешті скінчаться”. В одному з листів до брата Михайла Косача вона ділиться враженнями: “Ми живемо в старій, дуже гарній частині міста, недалеко від нас починається Burg (цісарські будови і парк), там же Burgtheater, недалеко Rathaus (ратуша) — Parlament — все чудові будинки в різних стилях, сила на них орнаментики і скульптури… Що не дім, то зараз каріатиди, атланти, маски, генії і бог зна що! Та вже такого розкішного міста, як Відень, може, і в світі нема”. “Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ, кращий світ, вільніший, — пише дядьку М. Драгоманову. — Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно… Потім трохи затемнилось теє ясне враження, але з самого початку сей контраст межи нашим і тутешнім життям …осліпив мене. Багато значить, певне, і те, що в’їхала я у самісінькі вибори, себто в таку пору, коли навіть в Галичині все ожило і заворушилось. Ті різні передвиборчі збори, наради, промови, товариства, все-то було для мене таке нове, що спершу я не помічала ту силу підкупу, донощицтва, брехні та мошенства, що теж вилізло наверх перед виборами”. Протягом 1894—1895 рр. гостює у Драгоманових у Болгарії. “Тутешня сторона не дуже мені до сподоби, — пише Леся Українка, — дикості ще багато… Сама Софія має вид звичайного, сказать би, нашого губернського міста, тільки що княжеський дворець замість усяких “присутствій”. Коли країною покотилися новини про політичну кризу, і преса писала про “державний переворот” і “революцію”, Леся Укрїнка повідомляла матері: “Щодо тих quasi революцій болгарських, що у наших газетах писали, то се наполовину була брехня. Рада була на той час в гостях, верталася додому через усе місто і не побачила революції”. На початку 1899 р. поетеса вирушає до Німеччини. Майже півроку вона лікується в клініці Бергмана в Берліні. Так описує місто: “Вена проти Берліна зовсім не здалась би великою, про Київ і говорить нічого. Тут, властиве, три міста: підземне, наземне і надземне… Найбільше мене вражає не так той рух, Екзотика незвіданих країв завжди вабила Лесю Українку. За спогадами сестри Ольги Косач-Кривинюк, вона знала дев’ять іноземних мов. Упродовж 1890—1891 рр. написала підручник “Стародавня історія східних народів”. За кордоном бувала неодноразово. Хоча подорожувала здебільшого не як туристка, а як пацієнтка, активно цікавилася культурним і політичним життям зарубіжних країн. що видно вдень, як той, що чутно вночі… починається поправка і прочистка водопроводів і елеваторів і т. і., наче якісь карлики, духи підземні, провадять таємну роботу”. На початку 1900-х лікується у сонячній Італії. Венецію називає “царицею моря й краси”. У Сан- Ремо її прийняли “як рідну”: “тут і тепліше, і привітніше і природа і люди”. “Гарна сторона, — розповідає про Сицилію, — загальний колорит рожево-золотий, він якось надто гармонізує з маврітанським стилем сливе всіх церков і більших будов у Палермо”. Італійців називає ґречним, привітним і веселим народом. Однак пише: “Багато тут і англічан, та щось вони мені з погляду не подобаються…: штивні, носа деруть; жінки все страх негарні, нагадують вираз якогось юмориста: “при виде англичанки чувствуется рыбья кость в горле”. Росіян тепер тут сила! Не раз лаються на вулиці без сорома, впевняючись, що їх “никакая собака не поймет”, хоча “собак” таких, як вони самі, тут повно на кожному кроці”. У квітні 1908 року німецький професор Ізраелі порадив Лесі Українці лікування в Єгипті. Вона приїхала до Гелуану всередині грудня 1909 р. і зупинилася в готелі-віллі “Контіненталь”. Її друга подорож до Північної Африки відбулася взимку 1911— 1912 р., а після того була ще й третя й остання — у 1912—1913 р. Поетеса цікавилася психологією тамтешнього “мусульманського гаремного жіноцтва”, життям “дітей вулиці”, що зростають зовсім таки “під голим небом”. Її останній (незавершений) твір “Екбаль-Ганем” був написаний на єгипетську тему: про становище арабської жінки. Відомо, що Леся Українка з деякими перервами проживала в Грузії. Мешкала у містах, де працював її чоловік Климент Квітка, — Тбілісі, Телаві, Кутаїсі, Хоні. 1913 року безнадійно хвору Лесю під наглядом матері перевезли у Сурамі, звідки вона і пішла у вічність. Вважають, що її перше знайомство з Грузією відбулося у 1895 р. завдяки Нестору Гамбарашвілі, тоді студенту Київського університету, який жив дві зими на квартирі у Косачів. Він ознайомив її з історією й культурою грузинського народу, твором Шота Руставелі “Витязь у тигровій шкурі”. Слова Лесі Українки назавжди закарбувалися у його пам’яті: “Який цікавий, дивний куточок — Грузія! Скільки мужності і доблесті повинен мати народ-жменька, щоб уціліти і охоронити себе від всіх напастей і знегод, які випали на його долю! Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!” Із Лесиного листа до Г. Комарової: “Проза життя тут здобувається тяжко, зате поезію і здобувати не треба, сама оточує навколо. В самому Телаві багато руїн старосвітських (це була колись столиця царів Кахетії), посеред міста ціле замчище з вежами, зубчастими мурами, воно мені нагадує Луцький замок і моє “отрочество”. До речі, на Кавказі була написана — лише за 10—12 днів! — велична драма-феєрія “Лісова пісня”. Письменниця не могла ані спати, ані їсти: перед очима все спливали спогади далекого дитинства. Хоч би де була Леся Українка, завжди думками линула до рідного краю. Мріяла про кращу долю для свого народу. Неспроста казала: “…я все ж таки трошки оптимістка, чи то скоріш прогресистка, і думаю, що світ іде не до гіршого, а до кращого, тільки коли б він скоріше йшов, а то стільки сили й людей даремнісінько гине”. Будьмо разом! ПЕРЕДПЛАТА—2019 ПЕРЕДПЛАТА—2019 Вартість передплати Вартість передплати
Цікаво знати · “Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Цікаво знати · “Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

(з доставкою і поштовими витратами): (з доставкою і поштовими витратами): Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 79

Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Цікаво знати · “Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Головний редактор Микола ЦИМБАЛЮК Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ЦИМБАЛЮК Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) на 1 місяць на 1 місяць 18 грн 11 коп. на півроку на півроку 99 грн 41 коп.
Цікаво знати · “Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на 3 місяці на 3 місяці 52 грн 33 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Ольга ЖМУДОВСЬКА Ірина СТЕЛЬМАХ Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
Цікаво знати · “Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на рік на рік 195 грн 02 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Просвітянин