Шевченкіана · “А. О. Ускова не готова була нести хрест безкорисливого Шевченкового друга”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: «Я полюбив її піднесено, чисто, всім серцем…»
Слово Просвіти, №24 за 2019 рік
Продовжуємо проект, який народився з усвідомлення поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чте% ния”” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого іс% нування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії мо% єї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Нинішня публікація присвячена подробицям Шевченкової закоханості в Агату Ускову та збайдужіння до неї. Завдяки Щоденнику вони зафіксо% вані самим поетом, але, здається, з любовних історій Шевченка менше відомі широкому читацькому загалу.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
“Істинна благодать Божа…” Коли в травні 1853 р. родина нового коменданта Новопетровського укріплення І. О. Ускова оселилася за місцем його служби, Шевченко відбув уже 6 років заслання, з них два з половиною роки в укріпленні. Можливо, засланець познайомився з А. О. Усковою ще в Оренбурзі 1849 р., а Шевченків біограф О. Я. Кониський навіть писав, що ще там поетові приятелі “попильновали прихилити її до бідолашного поета, таким чином, вона приїхала до форту з думками і безпосередньо самій і впливом на свого чоловіка сприяти Шевченкові”. Ця версія серйозно не підтверджена, проте справді важливим є цікаве зізнання Агати Омелянівни у листі до О. Я. Кониського, яка письмово відповідала на низку його конкретних питань щодо Тараса Григоровича, про першу зустріч із ним: “Його розумне високе чоло, велика лисина, добродушне, чесне лице, ясний ласкавий погляд надавали йому поважання і надили до себе. Рухи його були поважні, голос м’який, симпатичний; говорив він виразно, плавно, чисто. Кожне слово його було продумане, тепле, віяло воно розумом”. Звичайно, що симпатія до Шевченка сприяла швидкому зближенню його з сім’єю коменданта. Про це, зокрема, свідчить те, що вже в травні 1853 р. Шевченко виконав два прекрасних портрети (папір, сепія) А. О. Ускової. Та, найголовніше, Тарас Григорович був із Усковими в їхній радості та великому горі. Двадцятип’ятирічна Агата Омелянівна приїхала в укріплення вагітною і вже 4 червня 1853 р. народила доньку Наталію, аза два тижні помер улюбленець Ускових трирічний Дмитро, до якого, за словами матері, Шевченко “просто листочком прилип”. У червні 1853 р. Тарас Григорович створив сповнений драматизму малюнок “Молитва матері”, зобразивши А. О. Ускову біля тяжкохворого сина (відомий з фотографії, місцеперебування оригіналу не встановлено). Після смерті хлопчика 18 червня, він спроектував йому надгробний пам’ятник і, за словами А. О. Ускової, “сам стежив за його виготовленням”. У листі до А. О. Козачковського від 30 червня 1853 р. Тарас Григорович писав: “Я полюбил это прекрасное дитя, а оно, бедное, так привязалося ко мне, что, бывало, и во сне звало к себе… И что же? Оно, бедное, захворало, долго томилося и умерло, мне жаль моего маленького друга, я тоскую, я иногда приношу цветы на его очень раннюю могилу и плачу. Я чужой ему, а что делает отец его и особенно мать? Бедная! горестная мать, утратившая своего первенца!” (Насправді свого первістка — десятирічного Олександра — Ускови втратили ще в серпні 1840 р.). Яким невимовно ніжним і дивовижно чутливим постає Тарас Григорович у ставленні до дитини та в пам’яті про неї! Це значною мірою пояснює й те, чому комендант І. О. Усков одразу виявив прихильність до засланця, відчинив йому двері свого дому, а з часом звільнив від муштри, дозволив, наперекір високій царській забороні, писати й малювати в комендантському саду й ховати там свої твори. Через рік після народження Наталії, влітку 1854 р. Шевченко виконав портрет (папір, сепія) А. О. Ускової з донькою, який назавжди зберіг його захоплення “прекрасною жінкою”. В листі до Бр. Залеського від 6 червня 1854 р. він уперше передає йому поклон від неї, а впродовж року ще двічі зазначає в листах: “Агата тебе кланяется”. Почуття вдячності цій жінці за щасливі хвилини спілкування з нею переповнюють поета, і в листі до Бр. Залеського від 9 жовтня 1854 р. він захоплено писав: “Эта прекраснейшая женщина для меня есть истинная благодать Божия. Это одноединственное существо, с которым я увлекаюсь иногда даже до поэзии. Следовательно, я более или менее счастлив, можно сказать, что я совершенно счастлив1, да и можно ли быть иначе в присутствии высоконравственной и физически прекрасной женщины?”. Свого часу С. О. Єфремов зазначав, що Шевченко, який “давно не стрівав у цій пустині хорошої інтелігентної жінки, закохався”. Сам поет зізнався в листі до Бр. Залеського 10 лютого 1855 р.: “Какое чудное, дивное создание непорочная женщина! Это самый блестящий перл в венце созданий. Если бы не это одно-единственное, родственное моему сердцу, я не знал бы, что с собою делать. Я полюбил её возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благодарной моей душою. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей”. Справді, й А. О. Ускова свідчила, що “розмови про його сердечні почуття у нас ніколи не було: чоловік мій був людиною серйозною, Шевченко таких розмов не вів ні з ним, ні зі мною”. Зупинимося й подякуємо жінці за щасливі миттєвості, подаровані нею Тарасові Григоровичу вже однією своєю присутністю. Бо далі він сам уже не дасть нам такої можливості. Висока поетова пристрасть невдовзі взагалі пригасла. Дещо про це можна зрозуміти з відповідей, написаних А. О. Усковою на поставлені О. Я. Кониським конкретні запитання. Зокрема вона повідомила: “Ближче познайомившись із ним, я знайшла в ньому чесну, правдиву, моральну людину… У товаристві він тримався скромно, більше любив бувати в нас, коли нікого із сторонніх не було; великого товариства уникав. Карт не любив2. Жіночого товариства також не шукав і майже ні в кого з сімейних, крім нас, не бував. Любові до музики я в ньому не помічала, але спів він, здається, любив; так улітку, гуляючи в саду, він майже завжди мугикав собі яку-- небудь просту пісеньку…” Шевченко часто гуляв зі мною; я була рада такому співбесідникові; ми найчастіше ходили на киргизьке, воно ж і туркменське, кладовище, яке було недалеко від городів. Тут він розбирав викарбувані на пам’ятниках знаки, — знаряддя, інструменти, з яких визначав, чим займався за життя небіжчик. Шевченко був дуже розвиненою людиною, з чудовою пам’яттю, тому теми для розмов під час прогулянок були найрізноманітніші; вони виникали у зв’язку з кожним предметом чи явищем, що чимось привертали увагу під час прогулянки. Завдяки цьому розмови з ним завжди були далекі від місцевих пліток і давали велике задоволення. Так прогулянки наші тривали досить довго3…”
“У нас сталося маленьке контро” І коли ж вони припинилися? Жінка пояснила це таким чином: “Якось приходить до нас Нікольський4 і, між іншим, в жартівливому тоні каже мені, що коли я бажаю, то він може показати мені місце, де Шевченко стоїть чи ходить, очікуючи, коли я піду гуляти і в який я бік поверну, туди й він поспішає, щоб мене наздогнати. Мені було дуже неприємно чути це. Щоб одразу припинити балачки, я перестала ходити гуляти. Шевченко дивувався — чому? Але я нікому не пояснила справжньої причини. От після цього він охолонув до мене…” Шевченків біограф О. Я. Кониський свого часу звернув увагу на те, що поетова вдача “в відносинах до жіноцтва — швидко займатися коханням і швидко гаснути”. Розберемося, настільки це стосується нашої історії. Найперше відзначу, що Шевченкова знайома не залишила повного пояснення причини їхнього, говорячи словами поета, “маленького контро”. Тут може допомогти сам Тарас Григорович, який у листі до того ж Бр. Залеського від 10 квітня 1855 р. зізнався, що вперше його закоханість похитнулася в особливо тяжкий для нього час усвідомлення краху надії на звільнення в умовах амністії політичних засланців, оголошеній новим царем Олександром ІІ. Ішлося про те, що в жовтні 1854 р., тобто ще за царя Миколи І, начальник артилерії гарнізонів Оренбурзького округу, генерал-майор Г. А. Фрейман порушив клопотання про надання Шевченкові чину унтер-офіцера, що полегшило б йому дострокове звільнення, але воно було безуспішним. І про це стало відомо практично водночас із публікацією в березні 1855 р. обнадійливого маніфесту Олександра ІІ про амністію політичних засланців, який не поширювався на Шевченка. В розпачі він волав у квітні 1855 р. до конференц-секретаря петербурзької Академії мистецтв В. І. Григоровича: “И что же, мне отказано за то, что я маршировать не могу, как здоровый молодой солдат… Оживите умершую мою надежду. Не дайте задохнуться он отчаяния в этой безвыходной пустыне”. Шевченко тяжко переживав і в цей час особливо гостро відчув необхідність підтримки від жінки, з якою, здавалося, знайшов духовне порозуміння. У листі до Бр. Залеського від 10 квітня 1855 р. він зізнався: “В продолжение осьми лет, кажется, можно бы было приучить себя ко всем неудачам и несчастиям, — ничего не бывало. Настоящее горе так страшно потрясло меня, что я едва владел собою. Я до сих пор ещё немогу прийти в себя. В таких случаях нужен сердцу самый искренний, самый бескорыстный друг. Полуучастию тут не место, оно хуже холодного эгоизма”. Та виявилося, що А. О. Ускова не готова була нести хрест безкорисливого Шевченкового друга, більше того, дружина коменданта не повинна була й не могла цього робити. Незалежно від того, якими рисами вона володіла чи від того, якими рисами тепер її наділив Шевченко. Поет у щойно згаданому листі до Бр. Залеського писав: “А[гата], моя нравственная опора, моя единственная опора, и та в настоящее время пошатнулась и вдруг сделалась пуста и безжизненна. Картёжница, ничего больше. Или это мне кажется так, или оно в самом деле так есть”. Шевченко ще сумнівався в тяжкому для нього висновку й продовжував тягнутися до жінки, про що, зокрема, свідчить лист до Бр. Залеського (кінець 1855 р.— початок 1856 р.), в якому він просив зробити фотокопії його малюнка “Байгуші” (не зберігся): “Мне хотелось бы подарить их А[гате], ей они очень нравятся”. Втім у душу Шевченка вже заронилася думка про те, що насправді ця жінка не може бути не лише його духовним і душевним ідеалом, а й другом, надійною повсякденною опорою, і думка ця з часом проростала, набирала сили. У другій полови-
Т. Шевченко. Автопортрет. 1856—1857 рр.
ні червня 1856 р. Тарас Григорович довірливо повідомив Бр. Залеському про, сказати б, духовний розрив із А. О. Усковою: “А знаешь ли, что у нас вышло маленькое контро? А[гата] имела неосторожность попрекнуть меня своими благодеяниями, и я отряхнул прах от ног моих…” Скоріше за все, це сталося тоді, коли А. О. Ускова, що відомо з її слів, якось відмовилася сидіти з Шевченком за обіднім столом, коли він прийшов до них нетверезим. Наступного дня Тарас Григорович вибачився, й тоді, мабуть, Агата Омелянівна нагадала йому, що він користується повним покровительством коменданта, вхожий до їхнього дому та не виправдовує їхньої довіри. “Происшествие неприятное. Но я теперь себя чувствую гораздо спокойнее и свободнее, нежели под покровительством этих, в сущности добрых, людей”. П. І. Зайцев справедливо писав, що це були Шевченкові перебільшення, а джерелом їх стала поетова вразливість, викликана тяжкими переживаннями тих часів. “Але хоч який був психічний грунт цієї нової кризи, фактом було те, що свою “моральну опору” втратив… Платонічний роман скінчився”. Таким чином, у гордого й вільнолюбного Шевченка були причини серйозніші від названих А. О. Усковою для охолодження стосунків із нею. О. Я. Кониський зробив такий висновок: “Спостерігаючи усі відомі нам випадки Тарасового кохання, не можна не помітити, що часом якого-будь дрібного вчинку, зробленого любленою їм женщиною, такого вчинку, що здавався йому не моральним, досить було на те, щоб кохання його дійшло до берега, розбилось і згасло”. Ці виважені слова вчений пристосував і до стосунків Шевченка з А. О. Усковою та, на мій погляд, усе було значно складніше.
“Просто дерев’яна лялька”? Так само, як портрети А. О. Ускової, виконані Тарасом Григоровичем у 1853— 1854 рр., передають його закоханість у комендантшу, Шевченкова російськомовна повість “Художник”, написана у 1856 р., значною мірою виявляє сутність поетового “контро” і пояснює, як автор охолов до цієї жінки: “По вечерам зимою она играла в карты, если собиралась партия, но это из приличия, а того и не замечал, что она была ужасно нев духе, ежели ей не удавалось составить партию. У нее сейчас же начинала страшно голова болеть. Если же партия собиралась у мужа, то она как ни в чем не бывало садилась около стола и смотрела в карты игроков, как бы в свои собственные карты, и это милое занятие часто продолжалось у нее далеко за полночь. Я, как только начиналась эта бездушная сцена, сейчас же уходил на улицу. Отвратительно видеть молодую прекрасную женщину за таким бесчувственным занятием. Я тогда совершенно разочаровывался; и она казалась мне тогда по-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
