Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Мудрий — це той, хто незалежно від рівня освіти усвідомлює недостатність знань, хто відкритий до дискусії”. 3 · с. 3сторінка оригіналу ↗

Правда про швейцарську багатомовність

Слово Просвіти, №24 за 2019 рік

Закінчення. Початок на стор. 1 Ще у ранньому дитинстві чув я давню народну мудрість: “Кожному дурневі, а особливо тому, хто неправдою здобув багатство, здається, що поїв усі розуми світу”… Коли ще дитиною полюбляв повторювати цю народну фразу, мені зауважили: “А яким чином ти відрізняєш, хто дурень, а хто ні?” Хоч мене й пробували виручити, підказуючи різні прислів’я на кшталт: “Мудрий не все каже, що знає, а дурень не все знає, що каже”, проте відповідь на поставлена запитання знайшов у дорослому житті, коли волею Долі потрапив у журналістику. Отже, мудрий — це той, хто незалежно від рівня освіти усвідомлює недостатність знань, хто відкритий до дискусії. А дурень — той, хто видає брехню за істину і готовий за неї битися. На жаль, часто цю готовність сторонні сприймають як свідчення правди. Зокрема й у питанні вже згадуваних бельгійської і швейцарської багатомовності. Свого часу, ще у грудні 2012-го ми готували до друку працю, присвячену міфам про європейську багатомовність. З цією метою я брав інтерв’ю у вихідця з України, тоді віце-президента одного з банків в Цюриху Андрія Демчука та у бельгійського дипломата, українця Зенона Коваля, сина легендарного Омеляна Коваля. Майже 8-річної давності досі ніде не друковані розмови з ними не втратили актуальності з огляду на фантазії, які ми чули у час раннього Кучми, у час Януковича, які ми чуємо на старті президентства Володимира Зеленського. Вашій увазі пропонуємо інтерв’ю з уродженцем Львова, а нині киянином Андрієм Демчуком. — Нині знову йде накручування “мовного питання”. Як приклад успішної багатомовності ставиться Швейцарія. Чи могли б Ви пояснити, у чому полягає її багатомовність? — Порівнювання України і Швейцарії у питаннях мови є свідченням або невігластва, або це свідома провокація. Україна і за Конституцією, і по суті є унітарною державою. Швейцарія — це федеративна держава — добровільне об’єднання трьох різних мовних регіонів, кожний із яких складається з низки кантонів. Кантони до моменту створення 1848 року Швейцарської федеральної держави були повністю суверенними державами зі своїми власними кордонами, армією і валютою. Це зумовлене географічним положенням Швейцарії. Її землі розташовані на перехресті великих військових походів з півночі на південь та з заходу на схід, що змушувало населення до відповідної поведінки. Спільність території виявилася сильнішою від різноманіття її мешканців. На відміну від добровільного об’єднання мінідержав на території нинішньої Швейцарії (союз окремих з них нараховує вже понад 700 років) Україну завоювала російська імперія і російську мову насаджувала шляхом жорстокої денаціоналізації корінного населення. Не перераховуватиму всі акти та циркуляри про заборону української мови. У Швейцарії є чотири національні мови — німецька, французька, італійська та мова романш, яка належить до ретороманської групи мов. Проте офіційні лише три мови — німецька, французька та італійська. Носії мови романш — це мешканці невеличкого регіону на південному сході країни між Італією та Австрією. Вони навіть не мають окремого кантону, а входять до змішаного німецько-італійсько-ретороманського. На слух ця мова нагадує трохи італійську і трохи німецьку мови. Проте вважається вона самостійною мовою, своєрідним раритетом у культурному пейзажі не лише Швейцарії, а й Європи. Цією мовою розмовляє приблизно 0,5 відсотка від загалу населення країни, себто приблизно 35 тисяч осіб. Проте держава нею опікується. Є початкові школи, газети і навіть телебачення. У політиці переважає німецька і французька мови, оскільки є найбільш поширені у Швейцарії. Наприклад, з 26 кантонів 17 німецькомовні. 72 відсотки населення Швейцарії є німецькомовними швейцарцями, 13 відсотків є франкомовними. Це 4 суто франкомовні кантони та три двомовні французько-німецькі, 6,5 відсотка мешканців Швейцарії італійськомовні. — Це приблизно півмільйона мешканців. Чи не висловлюють вони незадоволення, що їхню мову ігнорують? — Я не можу однозначно заявляти, що італійська мова відсутня у політиці, бо не завжди слухаю засідання парламенту. Можливо, там і виступають італійською, враховуючи, що в італійському кантоні (один кантон є суто італійським, а один змішаний) мовою вищої школи є італійська. У питанні розуміння між мешканцями італійського та французьких кантонів проблем менше, оскільки ці мови є до певної міри споріднені. Освічений прошарок суспільства знає щонайменше три мови. — У чому полягає суть двомовних кантонів? — У тому, що в межах одного кантону одна частина розмовляє, наприклад, німецькою, а інша французькою. Там уся документація дублюється двома мовами. Хоч, правду кажучи, навіть усіма трьома мовами, які на території Швейцарії є офіційними. І тут маю на увазі й документи (їх є три примірники різними мовами), які заповнює людина, коли звертається до органів влади, і написи на товарах, які споживає людина. І цікаво, що чиновник, як правило, запитує формуляр/бланк тією мовою, якою потребуєте. Від деякого часу дублювання документів, прочинаючи від інструкцій і закінчуючи державними актами, здійснюється ще й англійською. І хоч вона не належить до офіційних мов, її значення дедалі більше зростає. Нині приблизно 25 відсотків мешканців Швейцарії — іноземці. Ріст ваги англійської мови знайшов віддзеркалення у навчальному процесі. Ще не так давно навчання у перших трьох класах відбувалося національною мовою кантону. З четвертого класу вводилася іноземна мова. Це була одна з двох інших офіційних мов Швейцарії. Від минулого року всі учні, починаючи з другого класу, обов’язково вивчають англійську мову. Це спричинено не лише дедалі зростаючою присутністю у Швейцарії чужоземців. Доволі часто траплялися курйозні ситуації, що мешканці Цюриха та Женеви з середньою освітою не могли порозумітися між собою, бо поверхнево ставилися до вивчення іншої національної мови. Тому дедалі частіше вони використовують англійську мову для взаємопорозуміння. — То, може, й в Україні посилити увагу на вивчення англійської мови? Може, тоді врешті-решт відпаде проблема двомовності? — Ситуацію в Україні не можна порівнювати з ситуацією у Швейцарії. В Україні всі знають українську мову. А мовні спекуляції мають під собою політичний ґрунт. Мовна карта використовується для збурення напруження у період перед виборами. Нею грають для руйнування одного з атрибутів державності, яким є мова. А для особливо “обмежених” — це абсурдне забезпечення права на незнання в державі державної мови. У Швейцарії не виникає особливих проблем між мешканцями франкомовних та італомовних кантонів, оскільки їхні мови споріднені, як російська та українська у нас. Проблеми є з німецькими кантонами, оскільки це зовсім інша мовна група. Прикро, але за кордоном мало хто розуміє українську мовну ситуацію, а дивляться на неї крізь призму потужної російської пропаганди. І у тому немає нічого особливого, бо і в Україні мало хто розуміє мовну ситуації у Швейцарії, хоч “рупори” двомовності часто на неї посилаються. Тож великим лукавством є порівнювати Україну і Швейцарію. Швейцарія — федерація. На федеральному рівні лише парламент, уряд та гроші. Податкова політика належить до компетенції кантонів, поліція є кантональною, освітні стандарти є кантональними. Окрім федерального парламенту та уряду є кантональні парламенти та уряди. Особливістю Швейцарії є те, що кожна мовна спільнота межує з державами, які є носіями відповідних мов. І тому їм не загрожує зникнення. — Ті, хто заглядає в глибину операційних систем комп’ютерів, мабуть, звернули увагу, що існує швейцарський варіант німецької мови. Чи можна пояснити це? — Хоч майже 70% Швейцарії німецькомовна, проте це не є класична німецька мова. У Швейцарії розмовляють швейцарським варіантом мови. Німцям непросто її зрозуміти. Це дещо нагадує ситуацію, коли б в Україні, скажімо, полтавець хотів зрозуміти гуцула, котрий швидко говорить. В основі швейцарського варіанту німецької мови — мова гірських селян, і з часом це викликало завзяття та гордість за свою мову. Якщо хтось з необережності назве німецькомовного швейцарця німцем, це вважається великою образою. Попри мовну спорідненість, на побутовому рівні між німцями та німецькомовними швейцарцями існують великі антагонізми. У німців простежується зверхнє ставлення, мовляв, вони належать до “вищої культури”. Хоч коли підходити об’єктивно, то швейцарці багатші й економічно сильніші. Антагонізми спостерігаються також між франкомовними швейцарцями та французами. Це тільки підсилює повагу до власної мови. — Ви сказали, що англійська мова дедалі глибше входить у життя швейцарців. Чи не існує небезпеки, що англійська заглушить національні мови? — Ні, не існує! Швейцарці з великою повагою ставляться до своїх мов. І хоч нині англійська мова стала неоголошеною мовою банків, бізнесових середовищ та міжнародних організацій, я наголошу на ситуації, яка повинна би стати повчальною для нас, українців. Мені розповідали, що в Цюриху всі важливі бізнесові рішення ухвалюють не на офіційних засіданнях, ана так званих коктейлях. А там, звичайно, всі переходять на національну мову. Її непросто зрозуміти навіть німцям, не згадуючи вже про англомовних осіб. Це не робиться для якоїсь зневаги до інших, а щоб підкреслити, хто в швейцарській хаті господар… — З цього можу зробити висновок, що, попри мовну неоднорідність Швейцарії, можемо говорити про феномен швейцарської нації? — Попри мовні розбіжності можна говорити про монолітну націю. Швейцарці дуже пишаються своєю державою. Пишаються своїм економічним рівнем, своїм нейтралітетом. Вони з цього мають не лише економічні дивіденди. Ця країна є платформою для врегулювання міжнародних спорів. Швейцарці дивляться скептично на так звану стару Європу. Для них неприйнятною є роздута європейська бюрократія. Вони вважають, що без її допомоги можуть впоратися з усіма завданнями. Тому 2002 року швейцарці на референдумі не підтримали членство у ЄС. Для всіх, попри мовні особливості кантонів, однаковим символом є швейцарські годинники, швейцарський шоколад. Для, скажімо, франкомовного швейцарця ментально ближчими є німецькомовний швейцарець, ніж француз з сусідньої Франції. Я читав у місцевій публікації, що Швейцарія є країною з найвищим рівнем патріотизму. Лише у Швейцарії біля кожної другої хати на флагштоку піднято державний прапор. — З нашої розмови я глибше зрозумів, звідкіля у нас береться твердження, що можна бути патріотом України і не обов’язково при цьому володіти українською мовою… — Мовне питання належить до дуже делікатних і вимагає витонченого підходу. І не тільки в Україні. А й у Швейцарії також. Правда, не в контексті співіснування мов. Колись у франкомовній Лозанні зі мною трапилася прикра ситуація. Зайшов я до крамниці, щоб купити телефон. На моє англомовне звертання продавець з притиском заявив, що тут не розмовляють англійською мовою і демонстративно сміявся з мене. У подібних ситуаціях опинялися і мої друзі. Це не лише брак культури, а форма внутрішнього бунту, що нині англійська мова стає мовою міжнародного спілкування. Франкомовне населення пам’ятає часи, коли такою мовою була французька. Воно вважає, що французька нічим не гірша від англійської і хотіло якщо не повернути колишню роль французькій, то бодай зрівнятися у значимості з англійською. Подібне явище ми маємо і в Україні. Багато хто живе ностальгією за тими часами, коли російська мова була мовою спілкування щонайменше третини світу. І коли їм тепер кажуть, що російська мова в Україні, у світлі українських та міжнародних законів, є мовою однієї з рівноправних між собою національних меншин, то частина людей на ментальному рівні цього сприйняти не може. І на тому цинічно грають політики. Ми як нація, яка дивиться у майбутнє, не маємо права викорінювати це переконання, бо програємо. Тут усі державні мужі повинні розуміти, що розвиток державної мови потребує і фінансових, і інтелектуальних інвестицій. Так, як це робить Швейцарія. З мого спілкування з багатьма російськомовними людьми в Україні зрозумів, що за роки незалежності вони ментально стали українцями, хоч мовою мислення у них залишається російська. Тут розвиток освіти зробить свою справу. Коли я читав лекції у Києво-Могилянській академії, то побачив, що там усі розмовляють українською мовою. І вважають це престижним для себе. — Ви згадали про інвестиції в інтелект нації, у розвиток книжки і підтримку мови, які робить Швейцарія. Які це суми? — На жаль, не знаю. Адже ці питання у компетенції кантонів, бюджет кожного з яких набагато вищий від федерального. Знаю, що на науку виділяють шалені гроші. Швейцарія стягує до себе найкращі уми з усього світу. Політехніки в Цюриху та в Лозанні, які є федеральними вишами, зуміли притягнути світові інтелектуальні величини. Я особисто знаю щонайменше 20 осіб з України, які працюють тут у науці. Думаю, те саме і в культурі. Тим паче, що у Швейцарії є дуже багато культурних офісів. — Чи є у Швейцарії якісь мовні обмеження на працевлаштування? — Людина може вільно в будь-якому місці працювати, єдина умова — знання мови. Там не мислима ситуація, щоб хтось, скажімо, з німецьких кантонів, міг собі дозволити поїхати до єдиного маленького італійського кантону і “на правах більшості” вимагати, щоб йому підпорядкувалися. Сподіваюсь, що й в Україні донеччани, приїжджаючи до Львова на роботу, не вимагатимуть, щоб до них пристосовувалися. Також очевидно, що час уже працює на нас, бо молодь мислить по-іншому… Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин