Гаряча тема · “Він усвідомлював наслідки духовної катастрофи, свідком і невільним очевидцем якої став”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Олександр Довженко про голодовку і Каховку: “Наше море – наше горе”
Слово Просвіти, №24 за 2023 рік
Життя і творчість українського кінорежисера Олексан# дра Довженка – мерехтливий сюрреалістичний дубль: “прагнув показати сто п’ятдесят мільйонів голодних лю# дей”, але на екрані квітнуть соняшники його “Землі”, а ур# банізований “Іван” підкорює Дніпрогес. Морально митець був готовий до показу апокаліпсису 1932–1933 рр. – Голо# домору. 20 травня 1932 р. агенти ГПУ передали слова йо# го відчаю: “Село гине. Вимирає. Голодують, нічого їсти. Під Києвом в одному із сіл повстання”. Натомість “коміса# ри в Москві жирують”, влаштовують “пир во время чумы”, привласнюють квартири та “особняки” колишньої “буржу# азії”, а селяни масово гинуть на вулицях спустошених сіл.
Василь МАРОЧКО, почесний голова Національної асоціації дослідників Голодомору#геноциду в Україні
Завершуючи у 1932 р. свій фільм “Іван”, митець думав про голодних селян, приречених на фізичне винищення. Він був го# товий “поставити такий фільм, який змусив би увесь світ здриг# нутися від жаху”. А світ захоплю# вався темпами соціалістичного будівництва в СРСР, надсилав ін# женерів, техніків, кваліфікованих робітників зі США, Австрії, Ні# меччини для завершення Дніпро# гесу, фабрик і заводів. На будів# ництві Дніпрогесу побував і вал# лійський журналіст Ґарет Джонс, який у 1933 р. таємно відвідає се# ла Харківщини і розповість світо# ві правду про голод в Україні. Восени 1932 р., знемагаючи від душевного болю, Довженко сміливо говорив своїм друзям: “Я показав би сто п’ятдесят мільйо# нів голодних людей, які харчу# ються соєю і капустою, і показав би купку ситих, тупих бовдурів, які сповна нажерлись у закритих їдальнях, проповідують голодним соціалізм і морочать голову маяч# нею про успіхи будівництва”. Че# кісти пильнували за кожним сло# вом і наміром режисера, знаходи# ли в його “безкінечному показі пейзажів дніпровських обріїв” спробу заглянути в голодні села Дніпропетровщини. Вони стежи# ли за українським сценаристом Федором Лопатинським, з яким тісно співпрацював Довженко. Цензори виявили у його сценарії “Україна” “страшенні черги, виснажені обличчя, повний роз# вал” у містах, шкідливість гасел: “В країні Рад не повинно бути висипного тифу. Висипний тиф є хвороба некультурності й бруду”, “Мила немає”. Від черевного і висипного тифу гинули десятки тисяч мешканців міст і сіл. Трагічна іронія долі україн# ського кінорежисера, адже осо# бисто спілкувався із сталінськими сатрапами в Україні Станіславом Косіором, Павлом Постишевим, відчув гнівні погляди Сталіна 30 січня 1944 р. у Кремлі, коли забо# ронили сценарій його фільму “Україна в огні”. А Дніпрогес не врятував голодних селян, не за# зирнув сонячним промінням у се# лянські оселі. Там панувала вічна темрява… 15 березня 1933 р. гене# ральний секретар ЦК КП(б)У ви# мушено визнав “найбільш важ# ким становище” у 21 із 49 районів Дніпропетровщини, яка “надто вже афішує і вип’ячує” себе. Об# ласть, на землях і водах якої діяла гідроелектростанція, потерпала від штучного голоду. Не працюва# ло ленінське гасло: “Комунізм – це радянська влада плюс електри# фікація усієї країни”. Влада пе# ретворила голод на знаряддя упо# корення і масового терору.
Орденоносний кінорежисер, який мав на лацкані орден Лені# на, не показав жодного портрету Леніна і Сталіна, пожалів для них кілька десятків метрів кіноплів# ки, тому отримав на горіхи від за# попадливих критиків. Довженко не був демографом, але знав бага# тьох із них, спілкувався з урядов# цями. За чверть століття, тобто з 1917 до 1942 р., на його переко# нання, країна втратила “чверть ста мільйонів люду”. Вони гину# ли від розкуркулення, голоду, репресій, у сталінських таборах, у полоні і “котлах” через бездарних полководців. Він називає страш# ну цифру – “6 мільйонів од голо# ду в урожайний 1932 рік”. Маючи в уряді УРСР довірливих друзів, Довженко пише про загальну цифру втрат України в роки Дру# гої світової війни – від 13 до 15 млн. Не забув і про 1,5 млн де# портованих українців західних областей України. Гірка правда, адже особисто брав участь у філь# муванні обставин приєднання Західної України до складу УРСР у 1939 р. Загальні втрати війни, на його думку, сягнули 40 млн осіб. Довженко не помилився у своїх болісних прогнозах, судячи із су# часних історичних досліджень. Митець не оминув увагою і повоєнний голод. Він особисто переживав смерть батька у зруй# нованому фашистами Києві, ба# чив жахливе злиденне життя, вболівав за селян, які вкотре були приречені на голодне лихоліття. “Наближається голод. Вимре не один десяток мільйонів людей, – занотував 30 жовтня 1946 р. Олександр Петрович. – Загине половина мого нещасного народу на багатій нещасливій землі. А решта плазуватиме в жебрацтві. І нігде ні в книзі, ні в газеті ні од# ного рядочка, не те що крику, чи прокляття, чи жалю, а навіть пе# редсмертного зітхання”. Черго# вий радянський голоду 1946–1947 рр. знищив, за непов# ними даними істориків, близько 1,5 млн осіб, змусив страждати десятки мільйонів його уцілілих жертв. Голод, холод, матеріальна скрута спустошували українське село, на землях яких лишалися зруйновані ворожі танки, вибуха# ли мини і снаряди. З болем у сер# ці Довженко писав 26 квітня 1946 р.: “Загинув патріархальний уст# рій одноосібництва. І разом з ним щезла з життя безповоротно кра# са побуту, повір’я, одежі, тихої лагідної поміркованості. Розпав# ся клас на моїх очах, мов атом”. У нотатках митця можна зустріти запис – “Сорок шостий рік” (три вдови, картини спустошення сіл). У повоєнні роки Довженку дозволили працювати над філь# мом “Мічурін”, а решту творчих задумів заборонили. Ідеологічні селекціонери вирощували гіб# ридні сорти духовної культури, а опальний режисер втратив довіру влади. Майже 20 років, починаю# чи з переїзду до Москви у 1932 р., він перебував у полоні, прагнув повернутися в Україну з новими творчими проєктами. Початок будівництва Кахов# ської ГЕС із водним каскадом по Дніпру надихнув митця. Він від# чув “крик води” тисячолітнього Дніпра, тому в серпні 1951 р. при# їхав до Києва, зупинився у сестри Поліни, а звідти відправився на південь. У вересні він відвідав Херсон і Каховку, інші міста пів# дня України. Формував теми опо# відань, занотовував сюжети для документального фільму. Так роз# почалася його робота над філь# мом “Поема про море”, яку умовно називав “Каховка”. 5 ве# ресня разом із дружиною Юлією Солнцевою приїхав до с. Ключо# ве, на теренах якого мало постати місто – Нова Каховка. Повернув# ся до Москви, опрацював зібрані матеріали, а подумки повертався до Каховки. У вересні 1952 р. пароплавом “Ломоносов” Довженко прибув до Нової Каховки. Мав розмову з начальником будівництва Кахов# ської ГЕС Сергієм Андріановим. Для вразливого художника гран# діозна новобудова пізнього сталі# нізму була особливою подією,
яку він намагався відтворити за# собами кінематографії з яскрави# ми образами, мальовничими сю# жетами і колоритним типажем героїв. Він розуміє значення енергетично#зрошувальної сис# теми для півдня України, яка ма# ла живити поля водою, а з іншого боку – переживає за побут села, за “хатки, як пташки”, ніби “пе# чериці”, де живуть працьовиті люди. Докори совісті стримували у митця пафос комуністичної но# вобудови, “якщо всерйоз говори# ти про правду життя, а не брехати на догоду чиновникам, які боять# ся усього вищестоящого”. А правда була сумна: у повоєнних українських селах над Дніпром не було чути пісень, тому що “страшно дорого обійшлася на# роду нашому війна”, наслідки якої доруйнував масовий голод 1946–1947 рр. Щоденна боротьба за шматок хліба не відповідала творам “письменників, інжене# рів людських душ”, які були дуже “вгодованими” і жили у своїх “квартирах#музеях”, нещиро ве# ли “брехливі, безсоромні розмо# ви про народ, про село”. Пекель# но почуватися між реалізмом і неподоланим сталінізмом. Каховка стала черговим ви# пробуванням для Довженка. Він прагнув творчого реваншу за “помилки” у сценарії “Україна вогні”. Інколи вагався, нагадуючи собі про те, що “множество ма# леньких і сірих людей поступово і методично переконувало мене, що я “ошибающийся”. Бажання не схибити виснажувало митця фізично й духовно. Він маскував свої почуття внутрішньою рито# рикою про справжнє “комуніс# тичне будівництво” на Дніпрі, про велич новобудови, навіть ду# мав про спорудження ідеологіч# них декорацій – скульптурного звеличення Леніна, Сталіна, ле# гендарних полководців боїв під Каховкою. Дивно, але серед них знайшлося місце для Богдана Хмельницького. Дитинство режисера пов’яза# не з Десною, з високою повінню,
силу і могутність якої збагнув з малих літ. Він добре знав: водна стихія безжалісна. Восени 1952 р. щиро вболіває і сумує, що крає# види “великої краси, великої многовікової, многотисячоліт# ньої історії” накриє холодна ков# дра об’ємом у 14 млрд кубометрів води. Особисто перебував у селах Козацьке, Павлівка, Городище, Покровське, Капулівка, де було по 500–600 дворів. Прощання бу# ло болісним, адже їхня історія пов’язана з козацтвом, з кошо# вим отаманом Іваном Сірком, з багатостраждальним гетьманом Калнишевським. Про що думав митець, запи# суючи власні почуття і пережи# вання: “Піде під воду Великий Луг”, “Великий Луг, якого ми по# ховаємо ось#ось”. Художник Довженко був готовий намалю# вати села Великого Лугу, щоб збе# регти їхні краєвиди для нащадків. Його записи в щоденнику – це мартиролог приречених на затоп# лення сіл: с. Козацьке – “під во# ду”, с. Павлівка Нікопольського району – “усе під воду”. Він усві# домлював наслідки духовної ка# тастрофи, свідком і невільним очевидцем якої став: “І я глибоко щось відчув і зрозумів з далекого минулого. Чому саме прозивали її Січ#мати і Великий Луг#батько, що привертало серця воїнів, що імпонувало їм мужнім щедрим поетичним войовничим душам, або що створювало оту душу, ту національну психіку минулого”. Образніше і глибше – годі й пе# редати душевний стан митця. Відчував і з болем спостерігав, тому що “скоро сховається все під воду навіки”, а своїм завдан# ням митець вважав “змалювати велику картину минулого рідної землі” і “на цьому великому уро# чистому тлі минулого побудувати величну поему про наші часи, про їх героїзм, їх велич і їх все# світньо історичний смисл”. Ніби духовний пастор, Довженко справляв панахиду над могилами славних козаків, що творили “ве# ликі лицарські діла”, тому “хай
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
