Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ГАЛИНА ДАЦЮК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ У культурному житті України відбулася непроминальна подія – Чернігівській обласній науковій бібліотеці рішенням обласної ради справедливо присвоєно імена Олександра та Софії Русових! Здійснилося!
Галина ДАЦЮК, голова Жіночого Центру “Спадщина”
До цієї події роками йшли подвижники української справи, воюючи з уламками русссского міра, який сичав: хто такі ці українські буржуазні націоналісти, щоб стати на місце Галактіоновича? На жаль, подібні – українськи незрячі – трапляються досі. Проте тішить, що громада і влада цього разу об’єдналися, усвідомивши, що жодному порівнянню не піддаються заслуги перед Чернігівщиною Короленка і Русових — надто різні величини в українській культурі та державництві! Непорівнянна, звісно, радість від присвоєння імені Русових з великою бідою, яку вчергове наслав на нашу землю ворог. Проте, якщо вдуматися, то ці події символічно стали поруч, бо цивілізаційне протистояння – України і московщини – тривало в усі часи, як боротьба світла з мороком. У кожній краплині води, яку люто ви пустили на наші береги росіянці, перетворивши її живодайну силу на страшну небезпеку, – сичить та сама отрута і лють, з якими вони нищили Україну і за часів Русових 150 років тому. Великі українці думали про майбутнє України, друкували часопис “Світло”, відкривали книгозбірні і школи, видавали “Кобзар”, створювали товариства рідної мови. Натомість російська імперія отруювала простір ненавистю, закриваючи заклади, забороняючи українське слово. Зі “Споминів” Софії Русової дізнаємося про те, що їхнє помешкання в Чернігові за перші роки статистичної праці Олександра Русова “було сповнене різноманітними інтересами”. Коли він повертався після робочих роз’їздів, “наша хата наповнювалась життям… Часто збі ралась у нас молодь. Співали хором, підготовляли українські концерти, на яких Ол. Ол. завше співав з моїм супроводом на фортеп’яні. Взагалі Стат. Бюро було в той час наче центром культурного життя Чернігова, ініціатива усіх громадських інтелектуально
мистецьких справах на лежала статистикам”. “До 1876 року в Чернігові не було жодної публічної книгозбірні, – пише Софія Русова, – ледве яку книжку можна було роздобути в... книгарні Кранца. В один із своїх поворотів з повіту статистики вирішили зорганізувати громадську книгозбірню. Скликали на збори всю інтелігенцію, обрали президію: Червінський – голова, я – секретар, Тищин ський – скарбник; ріжними концертами та виставами зібрали потрібні гроші, чи мало книжок дістали в тимчасове користування… (Русови також дали багато книг із власної бібліотеки). Довго губернатор не хотів дати дозвіл на відчинення громадської бібліотеки, довго директор місцевої гімназії не дозволяв учням і близько підходити до такого небезпечно го місця… Але бібліотека завоювала собі певне становище в громадянстві. Взагалі треба було дивуватись, скільки ця бібліотека була переслідувана адміністрацією, скільки трусів у ній зроблено за те тільки, що вона давала населенню міста справді гарні книжки. Але, незважаючи на це, вона проіснувала понад 10 років, її, як дитину, виплекала сама тільки опозиція”. Отака правдива інформація про організацію першої громадської книгозбірні в Чернігові, яку ініціювали Русови. Правда, Софія надумала тоді організувати ще й дитячий садок, аби навчити дітей читати, перш ніж дати їм книжку в руки. Зібрала 5
6 дітей, хоча меблів не було, проте були малюнки, діти почувалися добре… Але на біду з’явилася поліція і за чинила садок, “це зробив інспектор виключно з політичних підозрінь”. Потяг лося слідство… І хоча справа не дійшла до суду, але “перешкодила мені одержати посаду народної вчительки, бо шкільне начальство ставилося до мене вже з підозрінням”. Імперці завжди боялися українців, відчуваючи, що українці – їхній вирок! Боялися української книжки, мови, бібліотек, боялися носіїв українства і позбавляли їх волі або й життя. А в часи наших перемог лютували особливо, відчуваючи своє безсилля, як тепер. Але в усі часи, – як
от 150 років тому Олександр і Софія Русови, – з’являлися Янголами Охоронцями люди, котрі лицарськи відвойовували і утверджували Україну. Честь їм і їхнім славним іменам, які й сьогодні утверджують нашу державу. Велика вдячність Всеукраїнському товариству “Просвіта” імені Тараса Шевченка на чолі з Павлом Мовчаном, яке чимало долучилося до того, щоб нинішня подія відбулася. Дякую посестрам і побратимам, які працювали, аби утвердити Русових в імені Чернігівської обласної бібліотеки: професору Миколі Тимошику, письменниці Любові Голоті, директорці київської школи
садка імені Софії Русової Людмилі Синекоп, педагогам Ріпкинської гімназії ім. С. Русової, Олешнянській школі ім. С. Русової, Благодійному фонду імені Софії Русової і його очільнику Івану Чаусу. Дякую історику Володимиру Єрмаку, громадським діячкам Олені Сусловій і Надії Самуляк, з якими починали русівську справу 1991 року. Так, радію, бо це наша маленька перемога на мапі великої боротьби за Україну.
ГЕОРГІЙ ФІЛІПЧУК
10–11
ПЕРЕДПЛАТА—2023 Тижневик “Слово Просвіти” (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях “Укрпошти” за допомогою “Каталогу видань України “Преса поштою” на 2023 рік (IІ півріччя)” з доставкою: 1 міс. – 28,39 грн. 3 міс. – 80,17 грн. 6 міс. – 154,34 грн. Також можна передплати ти нашу газету на сайтах “Укрпошти” https://pered plata.ukrposhta.ua/ та ДП “Преса” http://presa.ua/
На часі · “Маємо привид екологічного Апокаліпсису, спланованого міжнародним кримінальним злочинцем путіним”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
нашого народу рідною мовою лу# нали молитви до Господа за вої# нів – оборонців України, за пере# могу над російськими загарбни# ками й настання справедливого миру та за весь український на# род. Після літургії архімандрит Ав# раамій звершив у Всіхсвятській церкві панахиду за ктитором ба# гатьох храмів, зокрема Києво# Печерської лаври – гетьманом Іваном Мазепою. На відправі були присутні мі# ністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко, очільниця Бюро ЮНЕСКО в Україні К’яра Децці Бардескі та в. о. генерального ди# ректора Національного заповід# ника “Києво#Печерська лавра” Максим Остапенко.
За інформацією пресслужби Київської Митрополії Української Православної Церкви (ПЦУ)
кого фашизму. Зокрема, про те, що знаний поет, археолог та полі# тичний діяч прожив лише 37 ро# ків, однак встиг зробити чимало для відродження української дер# жавності. Пам’ять поета#борця було по# шановано прочитанням його вір# шів і покладанням квітів до ме# моріальної дошки.
Власн. інф.
яка фактично ознаменувала за# вершення відносно вільних і бур# хливих 1920#х років з їх розмаїт# тям журналів, об’єднань, стильо# вих напрямів, та після розгортан# ня Великого терору. Більша частина кураторської екскурсії була присвячена висвіт# ленню долі персонажів виставки – письменників, розстріляних у Ки# єві в 1937–1940 роках: зокрема, Майка Йогансена, Вероніки Чер# няхівської, Михайля Семенка, Андрія Михайлюка, Миколи Ску# би, Івана Маловічка, Кирила Кор# шака, Юрія Вухналя, Юхима Ґед# зя, Мирослави Сопілки, Івана Ки# риленка, Івана Кулика, Люціани Піонтек, Абрама Абчука, Миколи Борисова, Якова Водяного та ін# ших. Розповідь стосувалася обста# вин їхнього арешту та знищення та була доповнена цікавим фактажем з особистого життя зазначених митців, деталями їхніх взаємосто# сунків і відомостями про внесок репресованих літераторів у розви# ток української культури. Тетяна Шептицька наголоси# ла на політичному характері інк# римінованих “злочинів” і фаль# сифікаціях, до яких вдавались ра# дянські репресивно#каральні ор# гани, проводячи справи проти мистецької інтелігенції.
Власн. інф. Фото із сайту НІМЗ “Биківнянські могили”
Сергій Присухін, Богдан Червак, Юрій Ковалів та інші вшанували пам’ять Олега Ольжича. Фото із сайту “Вечірній Київ”
На часі · “Маємо привид екологічного Апокаліпсису, спланованого міжнародним кримінальним злочинцем путіним”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ З Каховського водосховища вже втрачено понад 72%, або 14,395 куб. км води, повідомляє Міндовкілля України. По гідропосту “Нікополь” вже неможливо вимірювати рів# ні води, оскільки вода відійшла від пункту спостережень.
За інформацією Міністерства охорони здоров’я, у Херсонській, Миколаївській, Запорізькій, Дніпропетровській та Одеській областях споживання та вико# ристання води з акваторії Дніпра та інших водойм небезпечне. У поверхневих водоймах уже зафік# совано значне перевищення мік# робіологічних показників. За ніч 12 червня рівень затоп# лення у Херсоні знизився на 21 см, у Миколаєві – на 6 см. Рівень води на Херсонщині на цей момент знизився на 64 см, до 3,29 метра. Ситуація без змін: у воді залиша# ються 46 міст, селищ та сіл, 32 на правому березі та 14 – на лівому. На звільненій території затоплено 3801 будинок – Херсонська ОВА. У Херсоні відновили роботу 12 трансформаторних підстанцій. Проте в місті залишаються під# топленими 110 трансформатор# них підстанцій. Без світла – май# же 15100 користувачів – Херсон# ська ОВА. На Бериславщині Херсонської області залишаються підтоплени# ми 270 житлових будинків – Во# лодимир Літвінов, начальник Бе# риславської РВА. Із підтоплених населених пунктів району еваку# йовано 238 осіб, з них 19 дітей та 4 маломобільні особи. Зниклими безвісти внаслідок підриву Каховської ГЕС вважа# ються 42 людини, серед них семе# ро дітей, загинули 8 людей – МВС. В уламках та смітті, яке знесло водою з Каховського водосхови# ща та зараз прибиває до узбереж#
жя, зокрема Одеси, можуть бути небезпечні предмети. Прибирати сміття можна тільки після пере# вірки вибухотехніків – Наталія Гуменюк, керівниця об’єднаного пресцентру Сил оборони півдня. За даними Держприкордонслуж# би, прикордонники фіксують не# керовані вибухи у воді боєприпа# сів, що детонують, зіштовхую# чись з іншими предметами. Зміна рівня води у низині Дніпра через теракт на Кахов# ській ГЕС не позначиться на ро# боті водозабору водоводу “Дніп# ро–Миколаїв” – Віталій Кім, на# чальник Миколаївської ОВА.
Затоплення на окупованій території У захопленій росіянами Олешківській громаді на Херсон# щині вода відступає, але почалася масова руйнація будинків, у соц# мережах повідомляють про тіла загиблих: їх не забирають, росія# ни проводять фільтрацію людей, яких вивезли з тергромади, – Те# тяна Гасаненко, керівниця Олеш# ківської МВА.
Міжнародна реакція Винуватицею вибуху на Ка# ховській ГЕС може бути лише Росія – Матті Маасікас, посол ЄС, голова Представництва ЄС в Україні. В українців не було жод# ної мотивації підривати греблю Каховської ГЕС.
За повідомленнями Укрінформу та з інших джерел ня реакторів Запорізької атомної електростанції – найпотужнішої в Європі. Маємо привид екологічного Апокаліпсису, спланованого між# народним кримінальним злочин# цем путіним, мета якого – зни# щення України та українців шля# хом організації продовольчої ка# тастрофи, різкого зменшення врожаїв зерна та інших культур на плодючих землях Півдня України. Це призведе до глобальної кризи постачання харчових продуктів, зокрема в країни Африки та Азії. Як один із фундаторів і актив# них учасників українського руху “зелених” у 1987–1991 роках, як автор документальної повісті “Чорнобиль”, відомої у світі, я закликаю своїх колег#екологів в Україні та інших країнах світу, ак# тивістів Грінпіс (Green Peace), Всесвітнього фонду дикої приро# ди (WWF), Всесвітнього товари# ства захисту тварин (WSPA), Міжнародного зеленого Хреста (Green Cross), Міжнародного Со# юзу охорони природи (IUCN) та інших організацій підняти свій голос протесту проти злочинів російських агресорів, які ламають усі міжнародні конвенції, спря# мовані на захист цивільного насе# лення і довкілля під час війни. Наше мовчання тільки заохо# тить військових злочинців на но# ві безчинства. Єднаймося в боротьбі проти російської агресії, за збереження життя людей і природного сере# довища, за справедливий мир на Землі!
Юрій ЩЕРБАК, екс#міністр навколишнього середовища України, Надзвичай# ний і Повноважний посол Украї# ни, письменник, голова Ради Українсько#польського Незалеж# ного Медіа Форуму, член прези# дії Української Ради Миру 7 червня 2023 року
На часі · “Маємо привид екологічного Апокаліпсису, спланованого міжнародним кримінальним злочинцем путіним”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ У неділю Всіх Святих, першу після П’ятдесятниці, виконувач обов’язків намісника Свято#Ус# пенської Києво#Печерської Лав# ри архімандрит Авраамій у спів#
служінні духовенства звершив Божественну літургію в головно# му храмі Лаври – Успенському соборі. У визначній духовній святині ація в країні (російсько#україн# ська війна. – Ред.) повторювати# меться знову й знову. На жаль, ці базові речі не закладені у нас. Власне, тому і потрібно зверта# тись до Ольжича, до його про# грам”. Голова Організації україн# ських націоналістів Богдан Чер# вак стисло нагадав присутнім про життя та загибель Олега Ольжича в одному з концтаборів німець#
На часі · “Маємо привид екологічного Апокаліпсису, спланованого міжнародним кримінальним злочинцем путіним”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ У Києві вшанували па# м’ять визначного україн# ського громадсько#політич# ного діяча, провідника Орга# нізації українських націона# лістів, поета і вченого Олега Ольжича (1907–1944).
Напередодні 79#ї річниці з дня смерті Ольжича на вулиці Гетьмана Павла Скоропадського, 15, біля будинку, де він жив і де встановлена меморіальна дошка, зібралися небайдужі українці, щоб вклонитися пам’яті великого патріота і людини трагічної долі. Звертаючись до присутніх, доктор філологічних наук, лавре# ат Шевченківської премії Юрій Ковалів сказав: “Знову ми збираємося біля цієї видатної постаті. Ольжич пи# сав: „Державу не твориться в бу# дучині, державу будується нині“ – і він будував державу конкрет# ну. Провідник ОУН розробив концепцію державної національ# ної України. І доки в нас не буде національної держави, така ситу#
На часі · “Маємо привид екологічного Апокаліпсису, спланованого міжнародним кримінальним злочинцем путіним”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Звертаюся до світової громад# ської думки та міжнародних еко# логічних й природоохоронних організацій. 6 червня 2023 року російські окупанти здійснили в Україні злочин глобального масштабу – підірвали греблю і будівлю Ка# ховської ГЕС, результатом чого став вихід величезних мас води із Каховського водосховища й під# топлення значних територій, прилеглих до річища Дніпра. Кожному об’єктивному екс# перту зрозуміло, що злочинці, які наважились на такий вчинок, викликали антропогенну соці# ально#екологічну катастрофу, яку можна порівняти із застосуван# ням зброї масового ураження. Вже є перші жертви серед людей, диких і свійських тварин, число яких буде лише зростати. Результатом виходу води з Ка# ховського водосховища (загаль# ний об’єм 18,2 кубічних кіломет# ри) стане: # зневоднення й занепад зро# шувальних систем: 94% – у Хер# сонській, 74% – у Запорізькій, 30% – у Дніпропетровській об# ластях; # брак питної води для міль# йонів громадян України; # опустелювання висохлого дна Каховського водосховища; # небезпека розповсюдження кишкових інфекцій (холери, ди# зентерії та інших); # деградація екосистем флори і фауни в зоні лиха; # токсичний вплив намулу, що містить солі важких металів та шкідливі хімічні речовини; # особливу небезпеку стано# витиме брак води для охолоджен#
На часі · “Маємо привид екологічного Апокаліпсису, спланованого міжнародним кримінальним злочинцем путіним”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Нещодавно відбулася кураторська екскурсія заступни# ці генерального директора з наукової роботи НІМЗ “Би# ківнянські могили” Тетяни Шептицької. Екскурсія була приурочена до завершення експонування в Музеї видат# них діячів української культури фотодокументальної ви# ставки Заповідника “Слово, обірване у Биківні”.
Тетяна Шептицька ознайоми# ла присутніх з концепцією ви# ставки, пояснила основні теми, ідеї та назву проєкту і розповіла про історію її експонування в му# зейних закладах України. Вона підкреслила, що вистав# ка презентує історії 28 письмен# ників покоління Розстріляного відродження, які знайшли свій останній спочинок під Биківнян# ськими соснами. Проте проєкт дає уявлення і про це літературне покоління в цілому, подаючи ко# лективні фотографії, відомості про участь персонажів виставки у тих чи інших організаціях, доку# менти з архівно#кримінальних справ, де фігурують прізвища ба# гатьох українських митців. Пані Тетяна проаналізувала зміни, які відбулися в літератур# но#мистецькому середовищі у 1930#х роках після появи Поста# нови ЦК ВКП про перебудову лі# тературно#художніх організацій,
Суспільство · “Важливо, щоб уряд та відповідні організації діяли на основі принципів справедливості, відкритості та демократії, навіть у найтяжчі часи”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Захист прав авторів та ефективне управління їх майновими правами є невід’ємною частиною культурного розвитку країни. За останні роки сфера обов’язкового колектив# ного управління в Україні стала предметом значних законодавчих змін, які суттєво впли# нули на здійснення колективного управління майновими правами авторів в цілому.
Денис ПАВЛІКОВ, юрист Всеукраїнського агентства авторських прав
Колективне управління май# новими правами авторів є важли# вим механізмом, який дозволяє забезпечити ефективне викорис# тання творчих результатів та на# лежну компенсацію авторів за їх творчий внесок. Кризові часи вимагають від нас особливої уваги та обачли# вості. Воєнний стан, який може оголошуватися у країні в умовах загрози національній безпеці, супроводжується важливими рі# шеннями та обмеженнями. Од# нак, одним з питань, які залиша# ються без належного вирішення, є не оголошення і непроведення конкурсів на визначення акреди# тованої організації колективного управління протягом воєнного стану в Україні. Це ставить під загрозу права авторів та ефектив# не управління їх майновими пра# вами. Чому влада так сильно стискає горло творчості та свобо# ди авторів? З 01 січня 2023 року вступили в силу нові положення Закону України “Про авторське право і суміжні права” № 2811#IX, якими було проголошено, що “конкурси на визначення акредитованої орга# нізації колективного управління не оголошуються і не проводяться протягом воєнного стану в Украї# ні. Установа оголошує конкурси на визначення акредитованої органі# зації колективного управління у сферах, в яких відсутні акредито# вані організації на дату припинен# ня чи скасування воєнного стану в Україні, протягом 12 місяців після припинення чи скасування воєнного стану в Україні”. Акредитація організацій ко# лективного управління є своєрід# ною ліцензією, яка дозволяє їм займатися обов’язковим управ# лінням майновими правами ав# торів. Цей процес передбачає проведення конкурсів, на яких обираються найкращі та найком# петентніші організації для здійс# нення цієї важливої функції. Од# нак воєнний стан, звичайно, приносить низку викликів та об# межень, але це не може слугувати виправданням для відмови у про# веденні таких конкурсів. Зважаючи на те, що акредито# вані організації мають суттєвий вплив на управління майновими правами авторів, відсутність кон# курсів під час воєнного стану ста# вить під загрозу забезпечення майнових прав авторів в цілому. В такій ситуації ніхто не контро# лює, яким чином здійснюється управління авторськими права# ми, і яка частина доходів дійсно досягає творців. Понад те, відповідні законо# давчі норми забороняють здій# снення добровільного колектив# ного управління (тобто самостій# ний збір винагороди авторами че# рез своїх представників без акре# дитації) по сферам обов’язкового колективного управління, а це: # право слідування щодо тво# рів образотворчого мистецтва; # репрографічне відтворення творів та їх частин (уривків); # відтворення в домашніх умовах і в особистих цілях творів, виконань, зафіксованих у фоног# рамах, відеограмах, їх примірни# ках, а також аудіовізуальних тво# рів та їх примірників; # кабельна ретрансляція об’єктів авторського права і (або) суміжних прав, крім прав органі# зацій мовлення щодо їхніх влас# них програм (передач) мовлення. Подібні обмеження не тільки порушують принципи справед# ливості та рівноправності, але та# кож негативно впливають на культурний розвиток країни. Ав# тори, які вкладають свою творчу енергію у створення унікальних творів, повинні мати гарантовану можливість отримувати відшко# дування та контролювати вико# ристання своїх творінь незалеж# но від політичних обставин. По деяких напрямках обов’я# зкового колективного управління конкурси з акредитації організа# цій колективного управління ма#
ли бути проведені задовго до наб# рання чинності положень у ви# щезазначеному Законі № 2811#IX щодо призупинення проведення конкурсів. Законодавчі зміни не тільки порушують матеріальну складову існуючих прав авторів, ай процесуальну, коли Уряд мав змогу провести конкурси та виз# начити акредитовані організації колективного управління для за# безпечення контролю над зби# ранням та виплатою справедли# вої винагороди авторам за їх творчу діяльність. Ситуація, коли у період воєн# ного стану проводиться ліцензу# вання тимчасового мовлення з використанням радіочастотного спектра, але не проводиться ак# редитація колективного управ# ління майновими правами авто# рів, викликає серйозні протиріч# чя щодо рівності майнових прав авторів. Вищезазначеним актом також було надано дозвіл здійс# нювати добровільне колективне управління для сфер розширено# го колективного управління по напрямках: # публічне виконання музич# них недраматичних творів з тек# стом і без тексту, включно з тими творами, що включені до складу аудіовізуальних творів; # публічне сповіщення музич# них недраматичних творів з тек# стом і без тексту, включно з тими творами, що включені до складу аудіовізуальних творів, крім ка# бельної ретрансляції; # право на справедливу вина# городу, спільну для виконавців та виробників фонограм (відеограм), за публічне виконання фонограм і зафіксованих у них виконань чи публічну демонстрацію відеограм і зафіксованих у них виконань, опублікованих для використання з комерційною метою; # право на справедливу вина# городу, спільну для виконавців та виробників фонограм (відеог# рам), за публічне сповіщення фо# нограм і зафіксованих у них ви# конань, відеограм і зафіксованих у них виконань, опублікованих для використання з комерційною метою, крім кабельної ретран# сляції. Вищезазначене наштовхує на думку: “А чим автори у цих сфе# рах кращі за тих, хто попадає у сферу обов’язкового колективно# го управління, чому їх обмежують у правах на управління через сво# їх представників?”. Також досить суперечлива по# літика держави, коли прийма# ються відповідні норми щодо продовження дій ліцензій, термін яких закінчився в період дії ого# лошення воєнного стану щодо сфер: # виробництва та обігу спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів та рідин, що використо# вуються в електронних сигаретах; # виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним та місць виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним, а акредитація (в розумінні лі# цензії) на провадження діяльнос# ті зі збору справедливої винаго# роди для авторів ставиться нижче і взагалі не оцінюється як кри# тично важлива. Іншими словами на сьогоднішній день політика держави ставить такі постулати як “цигарки важливіші ніж твор# чість”, “творчий розвиток нації через спирт в крові” тощо. Зрозуміло, що воєнний стан потребує спеціальних заходів для забезпечення національної без# пеки. Проте, це не повинно ста# вати виправданням для порушен# ня прав авторів та обмеження їх можливостей управління майно# вими правами. Уряд України по# винен швидко та ефективно реа# гувати на цю проблему, забезпе# чуючи проведення відкритих та прозорих конкурсів під час воєн# ного стану, щоб забезпечити пра# ва авторів та зберегти культурне багатство країни. Необхідно зрозуміти, що во# єнний стан – це тимчасовий стан, але втрата контролю над уп# равлінням майновими правами може мати довгострокові наслід# ки. Вирішення цієї проблеми потребує не лише усунення обме# жень під час воєнного стану, але й створення стабільного та ефек# тивного механізму акредитації організацій колективного управ# ління, який буде працювати в будь#яких умовах. Важливо, щоб уряд та відпо# відні організації діяли на основі принципів справедливості, від# критості та демократії, навіть у нями для розвитку особистості дитини. Це надихає на позитивні вчинки й інших, тому місцевий осередок “Просвіти” передав у шкільну бібліотеку ілюстровані альбоми про рідний край, про місцевих святих Бориса та Гліба, збірку “Вишгородські передзво#
найтяжчі часи. Акредитація орга# нізацій колективного управління майновими правами авторів не повинна бути жертвою політич# них обставин. Вона є важливим інструментом для захисту автор# ських прав, сприяння творчості та збереження культурного розвитку. Для деяких авторів отриман# ня справедливої винагороди за свою творчу діяльність є основ# ним механізмом отримання благ для нормальної життєдіяльності, а подібні обмеження напряму впливають на соціальне станови# ще таких авторів. Організації колективного уп# равління зі свого боку націлені на прямий діалог з Урядом для мож# ливості формування стійкого та надійного механізму забезпечен# ня управління майновими права# ми авторів. Численні звернення та листи щодо необхідності вне# сення відповідних законодавчих змін, які передбачені Європей# ським законодавством та відпо# відними директивами Європей# ського Союзу, численні звернен# ня та клопотання від самих авто# рів направлялися до Уряду з ме# тою допомоги по регулюванню такої необхідної сфери, однак на превеликий жаль необхідних змін у сфері обов’язкового колек# тивного управління здійснено не було, листи були проігноровані, на них були надані відповіді із затримками або відповіді як#от “очікуйте, ми працюємо над цим”. І добре якщо б це були ко# роткочасні терміни, однак той факт, що обов’язкове управління майновими правами авторів у сфері репрографічного відтво# рення творів та їх частин (урив# ків) de yure існує вже близько 20 років, а de facto досі жодної ко# пійки для авторів зібрати не вда# ється можливим через неефек# тивність Уряду та процесуальні порушення з його боку. Невідкладним завданням є встановлення та виконання про# зорих процедур конкурсів та акре# дитації, які дозволять вибрати найкращі організації з високими стандартами етики та професіо# налізму. Тільки тоді ми зможемо створити систему, яка забезпечує справедливий розподіл доходів, захищає права авторів і підтри# мує розвиток творчості у склад# ний період воєнного стану. Україна має бути країною, де кожен автор отримує відповідну винагороду за свою творчість і може розвиватися без перешкод.
ни”, чудові книжки Оксани Діб# рової. А учні 7#Г класу разом із класною керівницею Оленою Світличною зустрілися й пере# дали до бібліотеки нові книжки поезій від прекрасного творчого тандему Віктора Кучерука та Га# лини Сливки. Знайомство дітей із літера# турним різнобарв’ям рідного краю – це комбінація заходів, зусиль та бажань, які мають ро# бити освічені дорослі: бібліоте# кам потрібно постійно попов# нювати свої фонди новими книжками, вчителям літератури – знайомити дітей із творчістю місцевих авторів, заохочувати учнів відвідувати бібліотеки різ# ними творчими завданнями, державним освітянським уп# равлінням – надавати фінансову та методичну підтримку, мецена# там та небайдужим просвітянам – тримати цей процес безперер# вним і якісним. Адже розвиток та освіта дітей – це рушійна сила нашого майбутнього.
Суспільство · “Важливо, щоб уряд та відповідні організації діяли на основі принципів справедливості, відкритості та демократії, навіть у найтяжчі часи”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Оксана ГУСЕЙНОВА, голова об’єднання ВУТ “Просві# та” Вишгородської ОТГ
“Як зробити завдання, якщо в моєму місті не живуть поети та прозаїки?” – дивується семи# класник, отримавши завдання написати есе про будь#якого міс# цевого автора. Але дитина щиро не знала, про кого писати. І це у Вишгороді, передмісті столиці, де завжди жили й творили пре# красні літератори, а багатьох із сучасних авторів можна зустріти в місцевій крамниці або на прогу# лянці у сквері. Але ж дитині треба про них якось довідатися… Оновлений склад працівників у комунальному закладі “Публіч# на бібліотека Вишгородської міської ради”, яка зараз, з новою директоркою Ларисою Калінке# вич, прекрасною організаторкою та ведучою заходів Тетяною Зівак, працівниками інших тематичних відділів, набуває нового дихання, організовує та проводить велику кількість цікавих зустрічей, захо# дів і дає мені можливості не тіль# ки відвідувати їх, а й писати про це дописи у фейсбуці та газеті. Після кожної творчої зустрічі автори радо залишають у книго# збірні свої книжки. У бібліотеці можна побачити і збірки місце# вих авторів різних років видання, які з часом стають все більшими за об’ємами наповнення. Остання з надрукованих у 2013 році – збірка “Вишгородські передзвони” – 646 сторінок твор# чості 27 авторів, має далеко не повний склад творчих особистос# тей Вишгородщини. За іронією долі наступна готувалася на 2022 рік і мала б ще більший об’єм і кількість авторів, але... Але такі збірки готуються та видаються за підтримкою районних органів влади та місцевих, нечисленних, на жаль, меценатів… Авторами, спонсорами і просто небайдужими пересічни# ми мешканцями поповнюється фонд не тільки міської бібліоте# ки. Після творчих вечорів Олек# сандра Балабка, Вадима Кри# щенка, які проходили безпосе# редньо в приміщенні ліцею “Су# зір’я”, шкільна бібліотека Виш# городського ліцею поповнилася новими прекрасними книжками з автографами авторів – учасни# ків заходу. Симпатик місцевої “Просвіти”, меценат Валерій Ви# говський і тут виявив своє спод# вижництво, обираючи книжки для різних вікових категорій та інтересів. “Це ж ціла епоха”, – сказала мені щаслива пані Світ# лана, бібліотекарка ліцею. Щиро рада, що нова дирек# торка “Сузір’я” Яна Башлик зав# жди йде назустріч подібним конс# труктивним пропозиціям і разом із колективом вчителів наповню# ють освітній простір новими гра#
Гаряча тема · “Він усвідомлював наслідки духовної катастрофи, свідком і невільним очевидцем якої став”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Життя і творчість українського кінорежисера Олексан# дра Довженка – мерехтливий сюрреалістичний дубль: “прагнув показати сто п’ятдесят мільйонів голодних лю# дей”, але на екрані квітнуть соняшники його “Землі”, а ур# банізований “Іван” підкорює Дніпрогес. Морально митець був готовий до показу апокаліпсису 1932–1933 рр. – Голо# домору. 20 травня 1932 р. агенти ГПУ передали слова йо# го відчаю: “Село гине. Вимирає. Голодують, нічого їсти. Під Києвом в одному із сіл повстання”. Натомість “коміса# ри в Москві жирують”, влаштовують “пир во время чумы”, привласнюють квартири та “особняки” колишньої “буржу# азії”, а селяни масово гинуть на вулицях спустошених сіл.
Василь МАРОЧКО, почесний голова Національної асоціації дослідників Голодомору#геноциду в Україні
Завершуючи у 1932 р. свій фільм “Іван”, митець думав про голодних селян, приречених на фізичне винищення. Він був го# товий “поставити такий фільм, який змусив би увесь світ здриг# нутися від жаху”. А світ захоплю# вався темпами соціалістичного будівництва в СРСР, надсилав ін# женерів, техніків, кваліфікованих робітників зі США, Австрії, Ні# меччини для завершення Дніпро# гесу, фабрик і заводів. На будів# ництві Дніпрогесу побував і вал# лійський журналіст Ґарет Джонс, який у 1933 р. таємно відвідає се# ла Харківщини і розповість світо# ві правду про голод в Україні. Восени 1932 р., знемагаючи від душевного болю, Довженко сміливо говорив своїм друзям: “Я показав би сто п’ятдесят мільйо# нів голодних людей, які харчу# ються соєю і капустою, і показав би купку ситих, тупих бовдурів, які сповна нажерлись у закритих їдальнях, проповідують голодним соціалізм і морочать голову маяч# нею про успіхи будівництва”. Че# кісти пильнували за кожним сло# вом і наміром режисера, знаходи# ли в його “безкінечному показі пейзажів дніпровських обріїв” спробу заглянути в голодні села Дніпропетровщини. Вони стежи# ли за українським сценаристом Федором Лопатинським, з яким тісно співпрацював Довженко. Цензори виявили у його сценарії “Україна” “страшенні черги, виснажені обличчя, повний роз# вал” у містах, шкідливість гасел: “В країні Рад не повинно бути висипного тифу. Висипний тиф є хвороба некультурності й бруду”, “Мила немає”. Від черевного і висипного тифу гинули десятки тисяч мешканців міст і сіл. Трагічна іронія долі україн# ського кінорежисера, адже осо# бисто спілкувався із сталінськими сатрапами в Україні Станіславом Косіором, Павлом Постишевим, відчув гнівні погляди Сталіна 30 січня 1944 р. у Кремлі, коли забо# ронили сценарій його фільму “Україна в огні”. А Дніпрогес не врятував голодних селян, не за# зирнув сонячним промінням у се# лянські оселі. Там панувала вічна темрява… 15 березня 1933 р. гене# ральний секретар ЦК КП(б)У ви# мушено визнав “найбільш важ# ким становище” у 21 із 49 районів Дніпропетровщини, яка “надто вже афішує і вип’ячує” себе. Об# ласть, на землях і водах якої діяла гідроелектростанція, потерпала від штучного голоду. Не працюва# ло ленінське гасло: “Комунізм – це радянська влада плюс електри# фікація усієї країни”. Влада пе# ретворила голод на знаряддя упо# корення і масового терору.
Орденоносний кінорежисер, який мав на лацкані орден Лені# на, не показав жодного портрету Леніна і Сталіна, пожалів для них кілька десятків метрів кіноплів# ки, тому отримав на горіхи від за# попадливих критиків. Довженко не був демографом, але знав бага# тьох із них, спілкувався з урядов# цями. За чверть століття, тобто з 1917 до 1942 р., на його переко# нання, країна втратила “чверть ста мільйонів люду”. Вони гину# ли від розкуркулення, голоду, репресій, у сталінських таборах, у полоні і “котлах” через бездарних полководців. Він називає страш# ну цифру – “6 мільйонів од голо# ду в урожайний 1932 рік”. Маючи в уряді УРСР довірливих друзів, Довженко пише про загальну цифру втрат України в роки Дру# гої світової війни – від 13 до 15 млн. Не забув і про 1,5 млн де# портованих українців західних областей України. Гірка правда, адже особисто брав участь у філь# муванні обставин приєднання Західної України до складу УРСР у 1939 р. Загальні втрати війни, на його думку, сягнули 40 млн осіб. Довженко не помилився у своїх болісних прогнозах, судячи із су# часних історичних досліджень. Митець не оминув увагою і повоєнний голод. Він особисто переживав смерть батька у зруй# нованому фашистами Києві, ба# чив жахливе злиденне життя, вболівав за селян, які вкотре були приречені на голодне лихоліття. “Наближається голод. Вимре не один десяток мільйонів людей, – занотував 30 жовтня 1946 р. Олександр Петрович. – Загине половина мого нещасного народу на багатій нещасливій землі. А решта плазуватиме в жебрацтві. І нігде ні в книзі, ні в газеті ні од# ного рядочка, не те що крику, чи прокляття, чи жалю, а навіть пе# редсмертного зітхання”. Черго# вий радянський голоду 1946–1947 рр. знищив, за непов# ними даними істориків, близько 1,5 млн осіб, змусив страждати десятки мільйонів його уцілілих жертв. Голод, холод, матеріальна скрута спустошували українське село, на землях яких лишалися зруйновані ворожі танки, вибуха# ли мини і снаряди. З болем у сер# ці Довженко писав 26 квітня 1946 р.: “Загинув патріархальний уст# рій одноосібництва. І разом з ним щезла з життя безповоротно кра# са побуту, повір’я, одежі, тихої лагідної поміркованості. Розпав# ся клас на моїх очах, мов атом”. У нотатках митця можна зустріти запис – “Сорок шостий рік” (три вдови, картини спустошення сіл). У повоєнні роки Довженку дозволили працювати над філь# мом “Мічурін”, а решту творчих задумів заборонили. Ідеологічні селекціонери вирощували гіб# ридні сорти духовної культури, а опальний режисер втратив довіру влади. Майже 20 років, починаю# чи з переїзду до Москви у 1932 р., він перебував у полоні, прагнув повернутися в Україну з новими творчими проєктами. Початок будівництва Кахов# ської ГЕС із водним каскадом по Дніпру надихнув митця. Він від# чув “крик води” тисячолітнього Дніпра, тому в серпні 1951 р. при# їхав до Києва, зупинився у сестри Поліни, а звідти відправився на південь. У вересні він відвідав Херсон і Каховку, інші міста пів# дня України. Формував теми опо# відань, занотовував сюжети для документального фільму. Так роз# почалася його робота над філь# мом “Поема про море”, яку умовно називав “Каховка”. 5 ве# ресня разом із дружиною Юлією Солнцевою приїхав до с. Ключо# ве, на теренах якого мало постати місто – Нова Каховка. Повернув# ся до Москви, опрацював зібрані матеріали, а подумки повертався до Каховки. У вересні 1952 р. пароплавом “Ломоносов” Довженко прибув до Нової Каховки. Мав розмову з начальником будівництва Кахов# ської ГЕС Сергієм Андріановим. Для вразливого художника гран# діозна новобудова пізнього сталі# нізму була особливою подією,
яку він намагався відтворити за# собами кінематографії з яскрави# ми образами, мальовничими сю# жетами і колоритним типажем героїв. Він розуміє значення енергетично#зрошувальної сис# теми для півдня України, яка ма# ла живити поля водою, а з іншого боку – переживає за побут села, за “хатки, як пташки”, ніби “пе# чериці”, де живуть працьовиті люди. Докори совісті стримували у митця пафос комуністичної но# вобудови, “якщо всерйоз говори# ти про правду життя, а не брехати на догоду чиновникам, які боять# ся усього вищестоящого”. А правда була сумна: у повоєнних українських селах над Дніпром не було чути пісень, тому що “страшно дорого обійшлася на# роду нашому війна”, наслідки якої доруйнував масовий голод 1946–1947 рр. Щоденна боротьба за шматок хліба не відповідала творам “письменників, інжене# рів людських душ”, які були дуже “вгодованими” і жили у своїх “квартирах#музеях”, нещиро ве# ли “брехливі, безсоромні розмо# ви про народ, про село”. Пекель# но почуватися між реалізмом і неподоланим сталінізмом. Каховка стала черговим ви# пробуванням для Довженка. Він прагнув творчого реваншу за “помилки” у сценарії “Україна вогні”. Інколи вагався, нагадуючи собі про те, що “множество ма# леньких і сірих людей поступово і методично переконувало мене, що я “ошибающийся”. Бажання не схибити виснажувало митця фізично й духовно. Він маскував свої почуття внутрішньою рито# рикою про справжнє “комуніс# тичне будівництво” на Дніпрі, про велич новобудови, навіть ду# мав про спорудження ідеологіч# них декорацій – скульптурного звеличення Леніна, Сталіна, ле# гендарних полководців боїв під Каховкою. Дивно, але серед них знайшлося місце для Богдана Хмельницького. Дитинство режисера пов’яза# не з Десною, з високою повінню,
силу і могутність якої збагнув з малих літ. Він добре знав: водна стихія безжалісна. Восени 1952 р. щиро вболіває і сумує, що крає# види “великої краси, великої многовікової, многотисячоліт# ньої історії” накриє холодна ков# дра об’ємом у 14 млрд кубометрів води. Особисто перебував у селах Козацьке, Павлівка, Городище, Покровське, Капулівка, де було по 500–600 дворів. Прощання бу# ло болісним, адже їхня історія пов’язана з козацтвом, з кошо# вим отаманом Іваном Сірком, з багатостраждальним гетьманом Калнишевським. Про що думав митець, запи# суючи власні почуття і пережи# вання: “Піде під воду Великий Луг”, “Великий Луг, якого ми по# ховаємо ось#ось”. Художник Довженко був готовий намалю# вати села Великого Лугу, щоб збе# регти їхні краєвиди для нащадків. Його записи в щоденнику – це мартиролог приречених на затоп# лення сіл: с. Козацьке – “під во# ду”, с. Павлівка Нікопольського району – “усе під воду”. Він усві# домлював наслідки духовної ка# тастрофи, свідком і невільним очевидцем якої став: “І я глибоко щось відчув і зрозумів з далекого минулого. Чому саме прозивали її Січ#мати і Великий Луг#батько, що привертало серця воїнів, що імпонувало їм мужнім щедрим поетичним войовничим душам, або що створювало оту душу, ту національну психіку минулого”. Образніше і глибше – годі й пе# редати душевний стан митця. Відчував і з болем спостерігав, тому що “скоро сховається все під воду навіки”, а своїм завдан# ням митець вважав “змалювати велику картину минулого рідної землі” і “на цьому великому уро# чистому тлі минулого побудувати величну поему про наші часи, про їх героїзм, їх велич і їх все# світньо історичний смисл”. Ніби духовний пастор, Довженко справляв панахиду над могилами славних козаків, що творили “ве# ликі лицарські діла”, тому “хай
Гаряча тема · “Символічно, що саме росія зараз пожирає в Украї0 ні все те радянське, що колись сама і принесла – гадюка не просто кусає, а пожирає власне тіло”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
розіллється над вашими могила# ми чисте море”. Відбувалося про# щання митця, навіть відчуття якоїсь провини. Сповідь Довженка біля цер# кви в селі Покровське нагадує символічний діалог двох кобза# рів: Тараса Шевченка, який був біля неї у 1843 р. і малював ко# зацьку святиню, і українського кінорежисера на цвинтарі, “поки не заллє її водою”. Шевченко зга# дав про Покровську церкву у тво# рах “Сліпий” і “Розрита могила”, а Довженко намагався відтворити козацьку славу й духовність у “Поемі про море”. У селі стояв самотньо хрест “курінного Каби# са”, який “видно здорово заважає шоферам і заввідділам пропаган# ди”. Якщо церкву зруйнували “нікопольські райкретини”, то “краще ждати вам Страшного су# ду” – міфічно звертався митець до курінного, “краще ждати вам його на дні моря живої води, ніж заважати комусь у пилюці”. Іро# нія стосовно нашої історичної пам’яті, адже “ні одна рука дівоча не покладе вінка на ваш хрест, ні барвінком не обів’є його під якесь свято. Немає в них свята для вас”. Він мав на увазі “рай# кретинів” і комуністичних про# пагандистів, які вдалися до свя# тотатства над козацькими моги# лами. 12 вересня 1954 р. митець від# святкував свій 60#літній ювілей на березі Дніпра. Його привітав С. Андріанов, інженери, “чарів# на” дружина Юля. Гіпертонія не давала спокою митцю, а біль за грудиною лише наростав. Його душа була відкрита, тому усві# домлення трагедійності пронизу# вало його серце. Він визнає енер# гетичну доцільність Каховського каскаду для “благополуччя на# ших степів”, але навіщо ще й Кременчуцька: “та сам, яка по# винна затопити 45000 домів сер# ця України? Чи потрібна вона? Чи така вже вона необхідна?”. Художник враз стає економістом і державно мислячою людиною, позаяк “надто дорого обійдуться сії запорізькі їхні кіловати”. Можливо, розмірковував він, варто було відмовитися від доро# гих “гідроелектрогігантів на прекрасних ріках”, зосередитися на “оволодінні термоядерною енергією”. Передбачивши неминучість екоциду, майстер великого екра# ну апелює до космополітів із “За# поріжспецлісзагу”, які запропо# нували великий план “перетво# рення природи”, не маючи відве# деної території для водосховища, відтак ці “безбатченки і пройди# світи уже вирубали понад 10000 кубометрів кращого соснового лісу”. Йому справді було боляче спостерігати, коли жертвою нау# ково#технічного прогресу і за# тишного побуту під водою стали десятки сіл, тисячі селянських домівок, скіфські могили – ми# нуле і сучасне України. Два роки наполегливих і пе# реповнених емоціями кінемато# графічних справ виявилися мар# ними. Сталінське прокляття “Ук# раїні в огні” переслідувало Дов# женка. 15 травня 1953 р., тобто 70 років тому, він занотував у що# деннику власний розпач: “Забо# ронено мою недописану “Кахов# ку”. Вся подорож, думки і мрії, весь творчий величний і краси# вий план твору – все ні до чого. Порожніх півтора роки… Знову… Як жаль мені свого часу”. Його залишилось мало, ніби відчував трагічне наближення своє фізич#
ної смерті. Усі його твори, почи# наючи від “нещасливої помилки “України в огні”, були забороне# ні політичною цензурою. Він попрощався з “Каховкою”, ніби з самим собою. “Все, що я придумав для неї, що пережив, зібрав, усі надбання досвіду і художнього синтезу і об# рази, що виникли уже з безпосе# реднього життя – все свідчило і кликало до найдужчого і найве# личнішого мого кінотвору, влас# не двох фільмів. Прощайте, мрії, прощай, любов, степи, простори серця і ріки. Ховаю вас на дно своєї душі як Дніпро поховає в свої води многовічні плавні і рос# коші величні на дні нового мо# ря”. Дуже моторошне зізнання, особливо на тлі зруйнованої цер# кви в Покровському, зруйнова# них домівок, у яких двічі помира# ло життя – від Голодомору і водя# ного зашморгу. 5 жовтня 1954 р., перебуваючи в селі, Довженко дійшов сумного висновку: “при# речена до зникнення епоха се# лянського буття”. Церкву збуду# вали у 1789 р. козаки, а радянські “болвани церкву знищили”. Ви# словлювання митця ставали де# далі категоричнішими і суворі# шими, тому що втратив надію на постановку “Поеми”. Греблю мали споруджувати у Горностаєвці, на чому наполяга# ли вчені, але зупинилися на “ка# ховському варіанті”. 22 травня 1955 р. Довженко занотовував своє бачення: “Які мотиви керу# вали розумом вищестоящих? На# самперед не науково#технічні, а, як, се не дивно, “ідеологічні”. Треба, щоб гребля звалася Кахов# ською неодмінно, бо тут колись розбито ворога”. 24 травня 1955 р. він особисто спостерігав за пус# ком води до котловану одного із шлюзів, а зі травня до головного котловану Каховської ГЕС. Усі кричали несамовите “Ура!”, а ми# тець не побачив гідної картинки для кінематографічного захоп# лення штучним дійством. У лип# ні 1956 р. відвідав Кременчук, За# поріжжя, Нову Каховку, але не мав сили, тому що дуже боліло серце. Митець завершив свою невдалу епопею показати правду прозорливою фразою: “Нове на# ше море – нове наше горе”. Воно настигло нас 6 червня 2023 р. під# ривом росіянами Каховської ГЕС. Образна, жива й самобутня мова Довженка сповнена жагучої іронії, езопівської загадковості, гоголівської алегорії. Наприкінці липня 1956 р. митець видав за# гадкову фразу: “Не в Каховці треба шукати велич Каховського моря. В Покровському, Капулів# ці, в селах і на самому морі”. Іс# торична велич нації у її духовній і солідарній ідентичності, у збере# женні мови, культури, віри, у го# товності і здатності захистити се# бе у годину пекельних випробу# вань. Це не пафос, а жорстка ре# альність нашого буремного сьо# годення. 7 листопада, відчуваю# чи, що з “такими болями в грудях жити довго, очевидно, не мож# на”, режисер намагався завер# шити заплановане. Його обурю# вало те, що в Україні викладання відбувається “руською мовою”. 23 листопада “остаточно переко# нався, що з постановкою “Пое# ми про море” буде біда”. Її реалі# зацію унеможливили “напівпро# відники культури”, байдужі і без# просвітні бюрократи”. Вони наб# лизили його смерть: митець по# мер 25 листопада 1956 р. під Москвою.
Гаряча тема · “Символічно, що саме росія зараз пожирає в Украї0 ні все те радянське, що колись сама і принесла – гадюка не просто кусає, а пожирає власне тіло”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ
“Січ – мати, а Великий Луг – батько”, — говорили запорозькі козаки. Вперше за 70 років ми зможемо побачити Великий Луг. Адже сталося так, що, підірвавши дамбу Каховської ГЕС, москов# ські виродки повернули Україні особливе, сакральне місце, яке їхні ж дєди, що воювали проти всього українського, намагалися назавжди знищити. Страшна трагедія Запорозь# ких земель, що сталась у 1950#х роках і про яку сьогодні вже май# же не говорять, – створення так званого Каховського водосхови# ща, під водами якого опинилися 2155 квадратних кілометрів тери# торії сучасних Запорізької, Дніп# ропетровської та Херсонської об# ластей. Це був злочин, скоєний передусім для знищення націо# нальної свідомості, пам’яті та ук# раїнської історії, традицій і зви# чаїв нашого народу, побуту і спо# собу його життя. Адже затоплено не просто гектари землі, а саме ті місця, де колись буяли Січі запо# рожців, чарівний та благодатний світ, у якому віками формувався наш напрочуд чудовий етнос, та відтворювався неповторний ге# нофонд української нації. Це як ціла багата і щедра країна, що зникла з лиця землі. Була – і її не стало… Десь там, на дні водоймища, лишилися понад 90 сіл з церква# ми і цвинтарями – Грушівка, Кут, Дудчани, Чернишівка, Покров# ське… Знамениті дніпровські плавні – водяні лабіринти, що охороняли Запорозьку Січ, зо# крема, плавневі затоки – Сірків# ка, Паліївщина, Васюрине, Сте# повик, Наливач, Велика Пуща… Балки – Чортувата, Чабанка, Вертелів, Тиха, Вороняче царс# тво, Волова… Річки, озера та ост# рови – Ревун, Лапинка, Підпіль# на, Похила, Шершава, Темна, Скарбна, Сисина, Лиса, Савка, Головате, Оріхове, Лопухове, Гредчине, Домаха, Бакланове, Хомине, Кривеньке, Прищепа, Піскувате, Лебедина, Скажена, Бистрик, Нажора, Перебій, Бу# гай, Тарас, Цимбал, Кругляк, Щуче, Чирва, Чабанка, Шарай, Яма Кота, Біле, Хрещате, Сол# датське, Матроське, Дармоліїв# ка… Скіфські кургани – Сидори# ха, Лисі Могили, Журавлиха… Штучне море фактично знищило найродючіші землі, луги, ліси, річки, озера, де усе кишіло рибою і звіром – справжній Едем за Дніпровськими порогами. Великий Луг, який віками був врівноваженою екосистемою, “українською Амазонкою”, куди прилітали птахи з півдня, перет# ворився у 1950#х роках на екопус# телю з подачі москви. Упродовж кількох років після створення во# дойми з настанням весни пере# літні птахи кружляли над водою в пошуку вікових гніздувань і, не знайшовши, часто просто гину# ли. “Батько” козацтва – джунглі посеред степу, могли ховати в со# бі мільйонну армію. Чого варті були одні лише столітні дуби, під кожним з яких “ледь не цілий ко# зацький курінь міг сховатися”. Саме тут розташовувалися сім з дев’яти Запорозьких Січей. Але пам’ять про козацтво радянській владі була непотрібна. “Нове наше море – нове наше горе”. Так народ говоре про мо# ре”, – записав у своєму Щоден# нику восени 1954 року Олександр Довженко, коли завітав на роз# гортання будівництва Каховсько# го водосховища на Дніпрі. “Як же колгоспники постави# лися до ідеї моря і переселення? – запитує у Щоденнику Довжен#
ко і відповідає: – Проклинають усі, кого переселяють, всі, хто цей захід здійснює! – не витримав го# лова сільради і бабахнув правду. – Усі проклинають!” “Цей страшний сон перехо# див у дійсність майже непомітно, – читаємо уже в кіноповісті Олександра Петровича “Поема про море”. – Весь Дніпровський Низ, від Запоріжжя до Каховки, зразу став невпізнанним. Пішов під дніпровську воду Великий За# порозький Луг, потонули навіки старі хрести на дідівських кладо# вищах. Все, що батькам і дідам ві# ками здавалося красивим від пер# ших дитячих років, – все щез# ло”… “Буде, як там, на Каховсько# му, де пів#України пустили на дно. Великий луг вирубали весь, думали, море збудують, а збуду# вали болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смердить! Пілоти носи затикають, коли пролітають над ним!..”, – це вже уривок про Каховське водосховище з роману Олеся Гончара “Собор”. У 1950#х роках для України це була велика трагедія. Людей ви# селяли з хат і просто у них на очах все їхнє життя з діда#прадіда зни# кало під водою. Зараз усе повто# рюється. Шкода, звичайно, на# ших громадян#південців, які пос# траждали від затоплення. Але іс# торія циклічна. Символічно, що саме росія зараз пожирає в Украї# ні все те радянське, що колись са# ма і принесла – гадюка не просто кусає, а пожирає власне тіло… Ці недолугі загарбники, знищивши власними ж “дєдамі” спроєкто# ване водосховище, “відкопали” нам історію. Уявіть, що вже зовсім скоро можна буде подивитися на остро#
ви Томаківка, Ба# завлук і Чорто# млик, де перебу# вали наші Січі за Порогами. Мож# на буде відвідати острів Кучугури – колишню сто# лицю Держави д н і п р о в с ь к и х тюрків#Джучидів Шехр#аль#Дже# дід, засновану славним козаком Мамаєм#Киятом. Варто було жити, щоб дожити до цього! Будемо очікувати наступ# ного року прильоту птахів до Ве# ликого Лугу. Вони прилетять, скеровані генетичною пам’яттю, “на тихі води, на ясні зорі”. Адже природа має властивість віднов# люватися! І зашумлять дніпров# ські пороги і луки, як колись… І це стане символом відродження України. А на додачу ми змусимо при# дуркувату москву за все заплати# ти, бо саме вона, керована боже# вільним диктатором, підірвала греблю Каховської ГЕС і спричи# нила екологічне лихо, яке, втім, мало колись статися… У нашої країни складний шлях – повсякчасні руйнування звичного життя, війни, довгі ро# ки відбудов, адаптації під нові зміни екосистем, ландшафтів і світоглядів. Але Україна існує не завдяки, а всупереч усьому, що відбувається на цій землі. Пугу#пугу! Козак з Лугу! Те# пер з болотяної твані на дні ко# лишнього водосховища підні# муться розтривожені духи Вели# кого Лугу, духи наших пращурів. І допоможуть нам вимести нареш# ті цю рашистську погань з ко# зацької землі. Помстяться за всю наругу, від давніх часів і донині. Щоб побудувати нове, “Кар# фаген має бути знищеним до ос# нов”. Це про трагізм сьогодення. “Господні жорна мелють повіль# но, але мілко”, бо ваги карми му# сять зрівнятися, щоб енергії справедливості восторжествува# ли. Саме тому, все, що зараз від# бувається, і є тим переломним процесом, що несе користь Укра# їні. Вірмо в нашу неминучу Пере# могу і наближаймо її!
Долі · “Я не почуваюся щасливою. Бо сумую за татом і домом і розумію, що ні тата, ні нашого дому вже не буде”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Олена БОНДАРЕНКО
Продовження. Початок у ч. 20, 23 за 2023 р.
Оповідь третя. “Де би не був, не забуду дім…”
У Болгарії ми з маріупольськими дітка# ми запровадили недільні зустрічі, на яких можна було говорити про все на світі. Єди# на умова – спілкуватися лише україн# ською. Водночас годилося малювати, ро# бити витинанки, ліпити – і думки зайняті, і руки працюють. Під час першої зустрічі я запитала, чи хтось хоче заспівати улюблену пісню. Дів# чинка, яка назвалася Анною, поглянула з#під лоба темними серйозними очима і тихо завела: “Де б не був, я не забуду дім. Можеш закрутить мене, як бігуді, Я з зак# ритими очима знайду, де мій двір, Бо де б не був, я не забуду дім…” (KALUSH feat Skofka, “Додому”. – О. Б.) Діти одне по од# ному почали підспівувати. Жодне не усмі# халося. І простий, у літературному сенсі не вельми “правильний” текст із дитячих уст раптом набув обрисів неперебутньої туги, а водночас – довічної присяги рідному до# мові й рідному краю… Наприкінці зустрічі Анна поклала пе#
“Де би не був, не забуду дім...” Малюнок Анни Іващенко реді мною малюнок: “Це вам”. Ось він, тут, цей малюнок. Анна Іващенко, народилася у 2014 році: – Коли почалася стрілянина, ми часто сиділи в коридорі – я й Максим (братик Ганнусі, 2009 року народження. – О. Б.). Потім не стало води, світла, опалення. Ми прочиняли вікно, трохи з’являвся інтер# нет. Ще був газ, то ми варили їсти з того, що лишалося в холодильнику. Потім закінчилася вода. Тато пішов до церкви по воду. Простояв у черзі чотири з половиною години, приніс два відра води навпіл із піском. Часом люди, у яких були криниці у дворі, пускали набрати води. Потім закінчився й газ. Сусіди зібра# лись і зробили вогнище, готували разом їжу. Коли вже стріляли безперестану, тато пішов у гараж по машину. Коли він там був, поруч підірвало заправку, і в гараж влетіло двоє чоловіків (занесло вибуховою хвилею. – О. Б.). У квартирному будинку бабусі був хо# роший підвал, ми прийшли туди. Там було холодно, всі були в купі светрів і шкарпе# ток, у верхньому одязі, і все одно дуже мерзли. Спали, притулившись одне до од# ного. У нас був мангал, ми на ньому готу# вали. Потім прийшли бабуся й дідусь, та# тові батьки – їхня квартира на дев’ятому поверсі згоріла. Сильно стріляли. Ми боя# лись, а киця Моля не дуже боялася, тільки мерзла і лізла під ковдру. Потім ми пішли в якийсь інший під# вал, величезний. Тато забрав у нашій квар# тирі трохи речей, залишки їжі та води. Од# ного разу в нашій квартирі вилетіли вік# на… У нас був вибір – усім помирати або втікати. 16 березня ми спробували. Виїха# ли двома машинами, татовою й дідусевою. Було дуже#дуже страшно. Коли я погляну# ла у вікно, все небо було червоне, тато ска# зав, що горить Центральний ринок. Ми затрималися, бо чекали знайомих, які теж їхали машиною. Це нас врятувало.
Якби виїхали раніше, були б якраз побли# зу драмтеатру, коли він вибухнув… Дорогою на кілька хвилин з’явився зв’язок, знайомі запросили нас у село Ур# зуф, це недалеко від міста. Їхали туди ці# лий день, а зазвичай це забирало 40 хви# лин. Там ми цілих дві ночі спали в ліжках, під ковдрами, без курток… Потім поїхали далі. Тато всю дорогу молився, щоб не наскочити на міну. Дорогою трапився магазин. Було стра# шенно багато людей. Я пролізла в них під ногами і купила буханку хліба. Ми її розді# лили між усіма, нас було семеро. Юлія Іващенко, вчителька іноземних мов: – До 28 лютого в крамницях ще можна було щось купити. Потім наші військові й поліція відчинили двері, сказали: “Заходь# те, беріть, що вам треба”. Було таке вра# ження, що люди збожеволіли. У магази# нах, аптеках вигрібали все чисто. Довкола вибухи, а люди тягнуть дивани, холодиль# ники, іграшки… 1 березня в наш двір – у школу й гара# жі – прилетіла “Точка#У”, величезна раке# та завбільшки з гараж. Го# ловка впала на школу, а з неї – міріади уламків, усі вікна повилітали. Загину# ло до десятка людей, серед них – одинадцятикласник. Сусідка була у дворі з песи# ком: їй відірвало ногу, а пе# сика просто знесло. Люди, не чекаючи на “швидку”, зупиняли машини, ванта# жили поранених. Це не# можливо забути… Будин# ком трусило, як у поїзді. Я кричу до чоловіка, кицька гребе кігтями на місці, чо# ловік біжить до нас, а дов# кола літають вікна, скло… Але ми й після цього лишалися вдома, хоч були раз#по#раз прильоти. Ще приїздили поліція, “швид# кі”, мер казав, що все буде добре, розвози# ли безкоштовний хліб, воду (невдовзі ті машини підірвали). 6 березня зник газ. 8#го, під час черго# вого авіанальоту, влучили в сусідній буди# нок. Обстріли починалися о 4#й ранку. Андрій (чоловік Юлії. – О. Б.) під обстрі# лами йшов по воду, по гілляччя для вогнища, а я готувала на вогнищі їжу. Прилітав російський лі# так, скидав бомби, все місто здригалося, ми тіка# ли в під’їзд, потім знову хтось ішов по воду, хтось варив їсти на вогнищі… Нарешті ворог став скидати бомби кожні 30 хвилин. У наш будинок прилетіли снаряди, з сьо# мого до дев’ятого поверху згоріло все. Де були лежа# чі люди – згоріли жив# цем. Сусіди виламували двері, викидали палаючі меблі й так загасили по# жежу – води не було. Чоловік сказав, що треба тікати. Пригнав ма# шину. Обстріл був стра# шенний, усе довкола гу# ло. Ледве знайшли киць# ку – я би її не лишила. Чоловік підхопив 82#річ# ну маму, я – кицьку, діти бігли поруч. Кіровський ринок, увесь район палав. Дов# кола суцільне полум’я. На дорозі – снаряди. Ро# сіяни наступали, стріляли навмання. Мій чоловік за кермом незрушно дивив# ся вперед… Дісталися маминої оселі, в районі Централь# ного ринку. Прийшли Анд#
рієві батьки, бо в них усе згоріло. Переночували. Вранці прийшов мій брат, приніс величезного суда# ка. Не мили, бо води не було, тіль# ки посолили й засмажили. Дуже смачно вийшло… Брат нічого не боявся, ванта# жив поранених, усім допомагав… Воду ми пили з батарей – кип’ятили й пили. Сніг топили. Збирали дощ – помити посуд. Во# да була, як лід, руки ломило. Свек# руха придумала витирати жир туа# летним папером, щоб не витрача# ти воду. На ніч ішли в підвал, стра# шенно мерзли. У ніч проти 16 березня росіяни без упину підривали Центральний ринок. Зовсім поруч. Вранці все небо палало яскраво#червоним. Хотіли виїхати раніше, але че# кали інших людей, затрималися. Ворог підірвав драмтеатр о 9.45, ами там їхали десь об 11#й, тому й вижили… Наша КІА Rio дивом вціліла. Але бензину було зовсім мало. Ку# ди їдемо, чи доїдемо – гадки не ма# ли. Дорогою з’явився зв’язок, май# же незнайомі люди сказали: “При# їздіть”. Тепла вода, ліжко – а ми ж мі# сяць не милися, не роздягалися, шапок не знімали! Голова дико боліла. Роздяглися, полягали в ліжка, а не просто на матраси. Як у раю… На той час Урзуф вже захопили “днрів# ці”. Чоловіка перевіряли без кінця#краю. Ми з телефонів усе видалили – координа# ти, знімки руїн. Якось примудрилися про# їхати. Страшна була дорога. Під Токмаком – спалені автівки, обгорілі тіла. Діти мовч# ки дивилися… У якомусь селі до маленької крамнич# ки привезли хліб. Людей – море. Я далі Ганнусі 50 гривень, вона, як вужик, проліз# ла між людських ніг і винесла буханець. Розділили на сімох. Який же смачний був той хліб, ми його місяць не бачили… В Урзуфі наш дідусь узяв трьох людей із собакою й котом, за це нам налили три літ# ри бензину. Рушили далі, на Запоріжжя. Під’їхали до мінного поля – нас про нього попередили. Сутеніє. Всі бояться їхати. А довкола такі бої, що жах. Раптом
Юлія з дітьми на тлі Маріупольського драмтеатру. Незабаром він стане символом болю і гніву...
Родина Іващенків: Андрій, Юлія, діти – Максим і Анна. Всі ще разом і щасливі...
наче нізвідки – “Жигулі”. Водій каже, що знає дорогу. А тут обстріл. Під обстрілом дісталися Василівки. Бачимо – наші. Жод# них слів не вистачить, аби передати почут# тя, коли бачиш – наші… Сказали чекати. Приїхала поліція, повела колону. До Запо# ріжжя, здавалося, не їдемо, а летимо… Анна: – У Запоріжжі єврейська громада знай# шла нам три номери в готелі. Там була смачна їжа й ліжка. За чотири дні трохи отямились і поїхали до Дніпра. Дуже гарне місто. Нам дали кімнатку в гуртожитку, ми там усімох місяць жили. А тоді нас привез# ли до пансіонату “Cосновий бір”. Ми жи# ли в маленькому будиночку, а бабуся й ді# дусь – у великому. Там річка Самара, ми рибу ловили. Ще були діти, ми з ними ба# вилися. Кицьку Молю водили гуляти на повідку, щоб не загубилася. Минув місяць, і нам сказали, що далі оплачувати не будуть і щоб ми їхали, куди хочемо. У Дніпрі нас ніде не хотіли прий# мати, бо діти і кішка. І ми поїхали до Києва. 19 травня ми знайшли будино# чок, далеко від міста. А за три міся# ці знайшли квартиру в Києві, по# руч – заняття з гімнастики, бо я ду# же люблю тренуватися. А потім і в Києві стали зникати вода, світло, тепло, почалися по# вітряні тривоги, часто було чути вибухи. Якось стався блекаут – ці# лих 2 дні й 15 годин. Дідусь знай# шов в інтернеті, що є “Я Маріу# поль” і можна поїхати на зиму до Болгарії. Тим часом тато захворів, він не знав, що з ним, але ліки не допома# гали. Все одно він сказав, щоб ми їхали. Я дорогою плакала і дивила# ся на його фотик. За два місяці ста# ло відомо, що в тата рак. Ми по# вернулися і трохи побули з татом, і він помер… Мама постійно плакала, диви# лася на його знімки і слухала його улюблені пісні. Ми повернулися до Болгарії, бо лишатися було дуже боляче. Найкращий спогад – про мого ведмедика. Він лишився сам. Був дуже великий, не вміщався в ма# шину. Ще про життя в Маріуполі. Мої тато й мама 20 років збирали гроші на квартиру. Купили чотири# кімнатну, у кожного була своя кім# ната, ще й спортивний куточок. Я не почуваюся щасливою. Бо сумую за татом і домом і розумію, що ні тата, ні нашого дому вже не буде...
Актуально · “Верховна Рада схвалила Закон “Про засудження і заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Однією з найбільш резонансних тем державної політики деколонізації є полтавський комплекс пам’яток, пов’язаних із перемогою Московського царс# тва в Полтавській битві. Це пам’ятники гауляйтеру Пьотра – коменданту Пол# тавської фортеці Келіну на Першотравневому проспекті та на місці начебто від# починку московського царя на перехресті вулиць гетьмана Пилипа Орлика і Спаської. Але найбільше дискусій довкола монумента Слави в центрі Полтави.
Олег ПУСТОВГАР, регіональний представник Укра# їнського інституту національної пам’яті в Полтавській області
Монумент Слави – це росій8 ський окупаційний маркер Його споруджено до 100#річ# чя перемоги в Полтавській битві. 27 червня 1709 року об’єднане військо шведського королівства і Гетьманщини на чолі із Мазепою і кошовим отаманом Запорізької Січі Костем Гордієнком зазнало поразки… Армія Московського царства, яке очолював цар Пьотр I, кривавий садист, один із клю# чових фундаторів огидного яви# ща під назвою “російський імпе# ріалізм” (за Тарасом Шевченком: “це той перший, що розпинав на# шу Україну”), – перемогла. Пол# тава в російських історичних тра# диціях, літературі, науці тощо вважається “містом російської військової слави”. Для України ж поразка воєнно#політичного вис# тупу гетьмана Івана Мазепи про# ти московського царя Петра була початком остаточного знищення Гетьманщини та козацьких воль# ностей. Водночас антимосков# ське повстання під проводом гетьмана Івана Мазепи за визво# лення з#під московського ярма стало світлом правди для наступ# них поколінь борців за волю Ук# раїни. Мазепа переміг! Україн# ська держава є! Нині ЗСУ знову, як і в часи Мазепи – Гордієнка,
відстоюють незалежність цієї держави від тих самих окупантів. Протягом 314 років у Москві і Петербурзі мінялися царі, генсе# ки, президенти. Тепер у Кремлі сидить не цар Пьотр, а Путін, але ворог, його методи і наміри зни# щити Україну і українців незмін# ні. Саме мазепинцями називала пропаганда білої і червоної росії петлюрівців та інших діячів УНР понад сто років тому. Наприкінці 80#х – на початку 90#х рр. минулого століття акти# вісти Народного Руху України проводили у Корпусному парку масові мітинги. На них нерідко звучав вірш відомої української поетеси Наталки Поклад. У ньо# му йдеться про вплив пам’ятника слави “російської зброї” на свідо# мість полтавців. Поетеса емоцій# но запитує: Неспішно історію пише пір’їна, сп’янівши від запахів трупів і зел. Полтаво, Полтаво, скажи Україні, Чому над тобою і досі орел? А ще як духовний заповіт сприймається нині широко цито# ваний вислів видатного україн# ського філософа, літературознав# ця і дисидента, життя і діяльність якого пов’язані з Полтавою (з 1956 по 1959 роки працював ви# кладачем української літератури Полтавського педагогічного інс#
титуту) Євгена Сверстюка: “Мону# мент слави російської зброї у Пол# таві – це російський фалос, який увіткнули у самісіньке серце Укра# їни і яким й досі ґвалтують Украї# ну”. Недарма після початку росій# ської збройної агресії у 2014 році з ініціативи правозахисника Ана# толія Банного та голови Полтав# ського обласного товариства “Просвіта” Миколи Кульчинсько# го започатковано традицію виві# шувати на вершину монументу державний синьо#жовтий стяг, а також червоно#чорний прапор визвольної боротьби. Протягом семи років цю традицію підтри# мували депутат міської ради, воїн російсько#української війни Юліан Матвійчук (вічна йому пам’ять), екс#нардеп Юрій Буб# лик та громадські активісти, бра# ти Сорокові. Така традиція “українізації” монумента не подобалася ко# лишньому міському голові Ма# маю, тож ставалися прикрі ви# падки зняття комунальними службами міста української сим# воліки. Однак проросійські впли# ви у міськраді нівелювалися ак#
тивністю патріотичних сил. Ска# жімо, після чергової витівки Ма# мая 1 травня 2021 року біля мону# мента на заклик Юліана Матвій# чука зібралися близько тисячі полтавців і під спів державного гімну повернули українські сим# воли на вершину монумента.
“Москва – третій Рим, а четвертому не бувати” Для того, щоб закріпити у сві# домості українців свою владу, ро# сійська імперія при імператорові Олександрі I промаркувала пуб# лічний простір Полтави цим пам’ятником у 1811 році. Імпер# ський маркер пронизаний і вибу# дуваний від підніжжя, горельєфів на колоні до імперського орла над нею у концепції “Третього Риму”. Ця ворожа філософська течія стверджує, що Москва (читай – Московсько#Петербурзька дер# жава або Російська імперія) є наступницею Римської імперії. Відомий вислів: “Москва – тре# тій Рим, а четвертому не бувати”. Такі сенси лягли у основу месіан# ського світогляду під час форму# вання Московської централізо# ваної держави. Ідея “третього Ри# му” є одним із різновидів ідеоло# гії “руского міра” й передбачає поглинання України, вищість ро# сіян над іншими націями та сві# тове російське панування.
Цю ідею ширив і по#новому інтерпретував, актуалізував і мас# штабував у інформаційному просторі росії їхній філософ Ду# гін. Закономірно, що ідея “Тре# тього Риму” нині використову# ється російськими пропагандис# тами, найчастіше Соловйовим і Скабєєвою, для ідеологічного обґрунтування війни проти Укра# їни. Саме ідея російського месі# анства є одною з причин повно# масштабного вторгнення в Украї# ну. Ця ідея домінує у свідомості Путіна, у кабінеті котрого, як не# одноразово повідомляли росій# ські телепропагандисти, висить аж 4 портрети царя Петра I. Про затьмареність свідомості Путіна ідеєю месіанства свідчать його заяви після відвідування вистав# ки, присвяченої 350#й річниці з дня народження Петра I: у червні 2022 року кремлівський диктатор порівняв себе з Петром I, а вторг# нення в Україну – з Північною війною. Монумент Слави російській зброї має вигляд колони на зра# зок тріумфальних, якими відзна# чала перемоги давньоримська ім# перія. На самісінькій верхівці – бронзовий позолочений орел, який тримає у дзьобі лавровий ві# нок – символ тріумфу, слави і пе# ремоги московитів у трагічній для Гетьманщини Полтавській битві. До речі, традиція лаврово# го вінка як тріумфального симво# лу тріумфу започаткувалася у ча# си античності та Римської імпе# рії. Лаврові вінки вдягали тріум# фатори, переможці битв. Слово “лавреат” з латині перекладаєть# ся як “увінчаний лавром”. Древні римляни вірили, що лавр рятує від блискавки. Тож недарма у кіг# тях хижої птахи саме блискавки. Скульптори розташували орла так, що дивиться імперський орел якраз у бік поля Полтавської битви. Важливо знати, бо для пере# хожих із землі цього не помітно: біля кігтів ворожого орла виграві# ювано морського краба як сим# вол королівської Швеції – союз# ника Івана Мазепи. Як відомо, король Швеції Карл ХII 27–28 березня 1709 року у Великих Бу# дищах на Полтавщині уклав уго# ду із гетьманом Іваном Мазепою та кошовим отаманом Запорозь# кої Січі Костем Гордієнком. Зо# бов’язувався допомогти визво# ленню Гетьманщини з#під мос# ковської влади. Цитата з Догово# ру: “Україна з двох сторін Дніпра з Військом Запорозьким й наро# дом має бути вічними часами вільною від всякого чужоземного володіння. Союзні держави не мають претендувати на абсолют# ну владу над Україною й Вій# ськом Запорозьким, цільність границь її, непорушність воль# ностей, законів, прав і привіле# їв”. Цитую бюлетень шведської польової канцелярії: “…Його Ко#
Горельєфи на колоні у концепції третього Риму ролівська Величність упровадив своє вій# сько в цю країну не для того, щоб учини# ти її жителям якусь шкоду, а для того, щоб вони змогли помститися віролом# ним ворогам. Його Королівська Велич# ність хоче жителів ці# єї країни звільнити від ярма”. Сучасна Швеція теж є союзницею України, допомагає зброєю, лікуванням воїнів ЗСУ тощо і впевнено прямує до НА# ТО, щоб убезпечитися від небез# печного сусіда – сучасної путін# ської росії. На колоні Слави російській зброї викарбувані цифри “Июня 27 го 1709 года”, тобто дату Пол# тавської битви як історичної по# дії, яка започаткувала створення Російської імперії. Недарма ця дата посідає одне із чільних місць серед свят держави#окупанта. І не лише у офіційному календарі міністерства оборони (читай – війни), очолюваному Сєргєєм Шойгу. Перемога у Полтавській битві в Росії повсюдно святкуєть# ся як день “слави руского ору# жія”. На пам’ятнику можна вгледі# ти різні композиції. “Кільце по# вернення” – алегорія вічності у сенсі вічного світового пануван# ня росіян як “третього Риму”. Гармати символізують постріли у Мазепинську ідею, в українську незалежність як щось тимчасове. Ідея титаномахії означає вічне правління росіян, як у випадку із Зевсом. На споруді зображено уробороса – змія, який кусає себе за хвіст, тобто символізує віч# ність. Горельєфи з римською вій# ськовою атрибутикою означають славу “руского оружія”.
Далі – шлях очищення свідо8 мості і публічного простору від імперської пропаганди Що означає колоніальне мис# лення в Україні? Це коли чужі, нав’язані метрополією культурні явища, зокрема у сфері монумен# талістики, українці знають і ша# нують краще, ніж свої. Полтава – не виняток. Тут колишній очіль# ник міста більше переймався ймовірністю втрати пам’ятника “рускому оружію”, ніж відсутніс# тю пам’ятників своїм Героям# борцям за незалежність. За пів року до повномасштабного вторг# нення росіян у відомому інтерв’ю проросійському, нині забороне# ному рішенням РНБО телекана# лу державного зрадника Мураєва “Наш” тодішній міський голова Мамай називав “орла” ледь не святинею. А рік тому не менш резонан# сною стала ця заява Олександра Мамая: “Доки не буде відповідного закону від Верховної Ради, і доки я буду міським головою, то зносити пам’ятники ніхто не буде. Це моя принципова позиція. Якщо буде ко# лись рішення Верховної Ради про знесення пам’ятників, то я все од# но не зможу цього зробити. Я тоді краще напишу заяву про складення повноважень міського голови, не# хай на моєму місці це зробить хтось інший”. Як у воду дивився: Верховна Рада схвалила Закон “Про засудження і заборону про# паганди російської імперської політики в Україні і деколоніза# цію топонімії”, а Мамай тепер вже НЕ міський голова. Закон набуде чинності 28 липня. Ним доручено уряду пе# реглянути статус пам’ятників і пам’ятних знаків, які є об’єктами культурної спадщини й містять російську імперську символіку. Реальний механізм такого пере# гляду законодавці передбачили у окремому Законі “Про внесення змін до Закону України “Про охорону культурної спадщини” щодо не занесення до Державно# го реєстру нерухомих пам’яток України та вилучення з Держав# ного реєстру нерухомих пам’яток України окремих об’єктів куль# турної спадщини”. Його уже про# голосовано у ВР і передано на підпис Президенту. У ньому міс# тяться критерії, за якими Мініс# терство культури й інформацій# ної політики зможе вилучати пам’ятки з реєстру або спрощува# ти процедуру їх видалення з пуб# лічного простору з огляду на культурну цінність пам’ятника. Тобто полтавський “орел” є об’єктом культурної спадщини національного значення, і витво# ром мистецтва, яку не можна просто так зруйнувати. Водночас, ця споруда однозначно є симво# лом російської імперської полі# тики, якій не місце в у публічно# му просторі українського міста Полтава. Тож тут варто діяти ви# важено, згідно з процедурами. Нищити не треба, важливо музеї# фікувати. Настав час переміщен# ня із публічного простору у му# зейний. Пора створити на тери# торії Державного музею#заповід# ника “Поле Полтавської битви” кластер російської монументаль# ної пропаганди. Думаю, туристам було б цікаво довідатися, як про# тягом століть мізки українців зас# мічувалися “рускім міром”, в то# му числі й через створення по# тужних монументів, які символі# зували окупацію України. Примі# ром, було б пізнавально почути від екскурсовода цитату з праці відомого історика, монографії якого збагатили славу Полтав# ського краєзнавчого музею, ре# пресованого комуністичним ре# жимом музейника, археолога, ав# тора книги “Архітектурне облич# чя Полтави” Михайла Рудин# ського: “по катастрофі 1709 року Полтава, якраз у силу своєї провін# ціальності – дуже скоро не тільки змирюється з російським режи# мом, а навіть пишається своєю славою. Славою міста перемоги ро# сії і смерті української незалеж# ності, що так досадно в’яжеться з нею в затасканій римі поетів”.
На колоні Слави російській зброї викарбувано цифри «Июня 27 го 1709 года», тобто дату Полтавської битви як історичної події, яка започаткувала створення Російської імперії
Український шлях · “Я любила робити приємності дівчатам. На Різдво чи Миколая кожній намагалася щось відшити. Відшивала комірці, і всі впізнавали, що ми українки”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ 8 червня виповнилося 97 років від дня народження Ірини Сеник, нескореної жінки, поетки, мисткині, Героїні Світу, учасниці визвольних змагань, правозахисниці і чи не найдовговічнішої політув’язненої совєтського режиму: 34 роки тюрем та заслань! Страшно.
Галина ДАЦЮК, журналістка
Люди бувають із вати і ґуми, Їх прикрашають вбрання та парфуми. Люди бувають з заліза і сталі, Їх прикрашає завжди витривалість. Ірина Сеник
Проте навіть у бараці “на безталанні тайшетських доріг вона мріяла про велику любов і писала ліричні вірші”, – скаже про Ірину Надія Світлична. У мордовських таборах вона відшила і на малювала півтори тисячі узорів. Відшивала на ганчірках і в’язничних номерах. У “захалявних” книжечках мережила орнаменти до обрусів, сорочок, хусточок – обереги і символи. Тримала голодування, аби дозволили вишивати хоча б риб’ячою кісткою. На свята готувала для ув’язнених “вишукані” страви – ні з чого, прикрашаючи квіт кою настурції, що росла біля барака. Організовувала вертепи і колядки, кле чала камери і нари свят
зеленим гіллям. Щоденно творила з подругами молитву. І вірила. І перемогла. Вперше її заарештують “за зв’язки з УПА” 1945 р., витримає тортури тюрми на Лонцького, одержить 10 років концтаборів і 12 років заслання в Сибіру, вийде на “волю” 1968
го, оселиться в Івано Франківську, бо Львів був заборонений. У 1972 р. за правозахисну роботу, поширення самвидаву, листи на захист ув’язнених, рух опору проти зросійщення її заарештують вдруге – 6 років таборів і 5 років заслання (Мордовія, Казахстан). 1979 р. вступить до Української Гельсінської групи. Повернеться в Україну 1983 р. і до кінця житиме в Бориславі. Писатиме поезію, малюватиме свої неповторні взори, вишиватиме обруси, серветки, іконки, стане найактивнішою учасницею відродження українського жіночого руху, на запрошення світових жіночих організацій відвідає США, Бельгію, Канаду, Велику Британію. Вийдуть її прекрасні книжки “Біла айстра любові”, “Метелики споминів”… Я мала велике щастя бути знайомою з пані Іриною Сеник, зустрічатися в Києві, Львові, Бориславі, листуватися, писати про неї. Нарис “Розгортаю життя, як сувій полотна…” (1993); сценарій до фільму “На вівтарі із чорних нар…” (“Укртелефільм”, 1994), низка радіопередач, нарис у книзі “Янголи Небесної Чоти” (2016), спомини у книжці Г. Литвин “Одержима Свободою” (2017). Наші спілкування – непроминальні і незабутні. Саме пані Ірина познайомила мене з Ніною Опанасівною Вірченко, найближчою своєю подругою по камері, разом із нею ми відвідували пані Ірину в Бориславі, на вул. Тернавка, яка носить тепер її ім’я. Наша остання поїздка була незадовго до смерті пані Ірини. Фізично слабка, вона була такою ж променистою і світлою, гостинною і шляхетною. Безпомильно читала свої поезії. І ось ці рядки: А я ще вернуся у Львів І буду в ньому вічно жити… Вони сьогодні епітафією на граніті, у її рідному Львові, який вона любила до останньої миті життя, страдницького і щасливо го, жертовного і незламного. (08. 06. 1926 р. – 25. 10. 2009 р.). У першу нашу зустріч взимку 1992 р. пані Ірина розповідала багато, щиро і світло. При цьому демонструвала книжки, газети, листи, вишивки, світлини. Припрошувала (з чоловіком паном Василем) до гарячих смачнючих вареників, пригощала
Одна з сотень мініатюр, вишитих Іриною Сеник трав’яним чаєм. І поверталася споминами у щасливу юність: “Я така трохи задерикувата була…” У безсонні ночі, в бараці, коли нестерпно боліла перебита катами спина і паморочилося в голові, зболена душа так само поверталася до юності і “виводила гагілки”. Місяць пощерблено заглядав за ґрати, а думалося гарно! Бачила себе щасливою променистою дванадцятилітньою гімназисткою однієї з найкращих гімназій – Іванни та Іллі Кокору дзів. О, той одверто
летючий вік, коли попереду – вічність, за то бою – вічність. А твоє життя сонячним променем посеред вічності, ще необтяжене ні горем, ні болем, ні зрадами. Ти щодня літаєш понад світом: дві русяві коси ці – твої крила. Львове, легеню мій, ясночолий мій брате, дівоче захоплення, будь завше зі мною!.. Часом із переповненого щастям серця вихлюпував невинною шкодою такий собі дівчачий іронічний рядок, як
от на практиканта
географа, тут же обірваний суворим зауваженням професорки: “Прошу, панно Сеник, показати, що то є…” А по хвилині, прочитавши аркушик: “Приведіть завтра до гімназії батька”. Увечері тато скаже: “Ірусю, не роби мені встиду, дитино”. І більше жодного слова! А ти вже готова провалитися од такої ганьби перед татом – січовим стрільцем і лицарем, котрого мама виглядала з війни цілих вісім років і діждалася. Пробач, тату, за ту невинну шкоду. Мені від твого світла і в камері світлішає, і біль розчиняється у світлі. Львове, не плач Над моїм безталанням!.. Над чим плакати? “Моя дорога ніколи не була ваганням”. Ні в тюрмі, ні тоді, коли у щасливому леті раптом підрізали крила. Перший річинець отримала у дев’ятнадцять. – А я й не відмовлялася. Лише дуже боялася, щоб не заплямувати себе, свою родину, побратимів. Коли опинилася в руках контррозвідки “Смерш”, блага ла: “Боже, дай мені силу витримати”. Напевне, Бог почув мою молитву і подарував неабиякий скарб – довготерпіння. Перетри вала муки завдяки друзям, таким як Наталка Винників, Богдан Куницький, Надійка Романів, Наталка Боровець. Божі сили зберегли мене. Мабуть, задля того, аби я ще раз потрапила до в’язниці. Це буде згодом, а поки її термін: десять років ув’язнення і дванадцять заслання. “Тут навкіл таємні привиди… Зранку до ночі важка праця. Вимучені тіні дівчат, напівголодних, напівроздягнених, згорблених над примерзлими скибами сибірської землі… З неба осипаються холодні зірки снігу, а руки поздирані до крові. А тими руками ще треба й треба порпати турнепс, буртувати його… Буде табірна баланда на завтра, на післязавтра, на довгі 10 років…” Лиця квадратові, Шалики червоні. А по серцях наших Копитами коні А по серцях наших Копита, копита. Кажуть, наша правда В Тайшетах зарита. Кажуть, наша правда В Мордові, Норильськах. А тут повсякденно Наруга, злочинства. Це кати Шевченка, Курбаса, Косинки, Це тавром на лицях Їх ганебні вчинки. “А в нас зима. Справжня морозна зима так несподівано за глянула, заморозила всі паростки надій зелених… Новий рік, Свят вечір я провела зі Сковородою. Зі Сковородою, Шевченком, Франком добре мені, вони не зранять, вони не зрадять…” Прочитавши на початку 70
х збірочку ліричних віршів Ірини Сеник, В’ячеслав Чорновіл напише передмову і назве її “Жінка, створена, щоб кохати”. Зовсім скоро за читання Чорноволових творів та іншої забороненої не певною владою літератури, за
“Рідна школа” ім. Короля Данила. Іринка четверта в першому ряду (праворуч)
причетність до руху опору, правозахисні виступи Ірині Сеник дадуть шість років таборів і п’ять – заслання. (“Бачите, радянський суд – “гуманний”: дав мені усього шість – не десять літ”.) Коли її судитимуть вдруге, вона вишиватиме в залі суду. Зодягнена в чорне, усміхатиметься. Почувши вирок, скаже: “Дякую!” Другий термін – 1972–1978 – проведе в таборах Мордовії і ще п’ять на засланні в Казахстані. Шість моїх зим В кайдани закує лютий Лютень. Шість моїх літ, Як шість засушених снопів, Зісушить літечко спекотнє… – Знаєте, я до табору не вміла вишивати. У гімназії наша мила пані Сидорович казала: “Панно Сеник, мені за вашу роботу і “двійку” шкода поставити”. З вивороту моє вишиття було неймовірно “кудлате”… Та певно, іскра Божа до вишивання світилася на глибині душі, бо в таборі я навчилась. Коли у перший річинець мене перевели з одиночної камери до загальної, найбільше вразило, що всі жінки, одвернувшись від “візитерки”, вишивали. “Бо же, як добре, що можна забутися!” А тим часом хтось уже врізав мені шматку полотна, хтось ви тягнув ниточку з хустки. І я з таким бажанням взялася вишивати, що не можу передати! З того часу я вже ніколи не кидаю вишивки, бодай три
чотири хрестики на день, а поставлю. Після першого табору я стала інвалідом другої групи. Перенесла дуже важку операцію в Ленінграді: прооперувала кров’яні пухлини на хребті. Ходила з милицями, у страшному корсеті. Але навіть лежачи вишивала. Щоб жити, треба було працювати, тому я відмовилася від першої групи. Донедавна мала 52 карбованці пенсії – середній заробіток прибиральниці. Але що матеріальне супроти вічності? Розгортаю життя, Як сувій полотна. Ось мережка гріхів І низинка падінь. Верховинка жадань, Яворівка притаєних Прагнень. Далі – хрестики чорні Страждань і терпінь
Та червона стебнівка Палкого кохання. – Коли в бараці з’являвся новий політв’язень, хотілося гідно його прийняти. Ну чим ми могли пригостити? Шкварочками! То дуже проста і вишукана страва. Коли нам давали баланду – гнилу капусту й шматочки шкіри з щетиною, то капусту ми віддавали віруючим, а шкіру засмажували – і виходили шкварочки. Дуже втішалися ми з тої страви. Завдяки Дарці Гусяк (Дарці господарці), Галі Дидик (уже покійній, одній з небагатьох “25
лі ток”), Катрусі Зарицькій мали свого квітника. Посадили кілька цибулин, настурцію. Кульбаба сама насіялася – ми салат із неї робили. Тепер змагаються, які канапки та з чого придумати. Ми на шматок хліба клали настурцію – і готова канапка – красиво і як смакує! Перед бараком мали ще два корчики ревеню, то робили з нього голубці. Завивали в його листя вівсяну кашу – святкова страва. А вже зовсім вишукані – огірки у фритюрі. Прошу рецепт. Почищені і розрізані начетверо огірки посипати сіллю і перцем, обмакнути в сухарі і смажити в олії. Підрум’янилися – витягай те. Якщо когось готували до карцеру – за 15 кілометрів від табору, то давали збережену дрібочку солі, цукру, шматочок хліба. Давали потайки нитки та шматину, щоб легше жінці було тих 15 діб про вести. З нами сиділи тринадцять істинних православних християнок з Росії. Хрестики у них відібрали, то я відшила їх на полотні, і вони так носили. За право мати голку в камері я багато днів тримала голодовку. Бо мати голку у в’язниці – злочин. Не дай Бог, ти проковтнеш її. Твій слідчий, що не догледів, через твою смерть буде позбавлений ще однієї зірочки. Я так любила робити приємності дівчатам. На Різдво чи Миколая кожній намагалася щось відшити. Відшивала комірці, і всі впізнавали, що ми українки. Робила листівки, бо так хотілося свята! Відшивала, сидячи на параші, бо там було найсвітліше. Нитки висмикувала з панчіх, ганчірок та в’язничного одягу. Не було голки – вишивала риб’ячою кісткою. Вишивала навіть на не вільницьких номерах. “Хтось скаже, навіщо золотити клітку? – напише згодом Надія Світлична. – Певна річ, неволя в будь
якій клітці залишається неволею. І все ж сіра одноманітність тягучої неволі трохи відступає перед працьовитими руками Дарки, що викохує квіти, й Орисі (І. Сеник. – Г. Д.), що прикраси ла барак вишивкою на мішковині, яку давали для миття підло ги”.
Український шлях · “Для мене мета життя – творити добро. Для мене насолода – це квіти, поезія, вишивка”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
– Не одно Різдво згоріло скорботною свічкою у вікні мого життя без маминого “Христос народився!” Але я знала, відчувала, що вона з проскурою святою у руці, так, як наші прадіди – за святковим різдвяним столом. Я Тебе, як святиню, ношу в серці щоденно і стає синьо¡синьо ніжно так небуденно Гасне день і чорніє, Як завулочки львівські. Ти у серці Cвітлієш моя земле вітцівська – У Торонто вийшла ще одна моя книжка – “Біла айстра любові”, присвячена моїй покійній мамі, що теж відбувала тюрму – над Білим морем. На засланні й померла, там і похована. На засланні померла і сестра Леоніда, а про тата не знаю досі нічого… У моїй книзі 50 фасонів суконок з узорами – їх я проєктувала в таборі. Тоді подумала собі: “А може знадобилася, як вийду на волю”. Відмальовувала найчастіше на зворотному боці листів. Хто листувався зі мною, знали, що найкраще писати мені на “міліметрівці”, щоб було на чім перемальовувати узори. Папір мав подвійну вартість: лист і орнамент. Під час шмону хотіли вилучити й це, та я сказала: “Хіба мене не стане, тоді візьмете”. Лис точки й огризок олівця були завше зі мною. Малювала без пома рок, як на душу лягало. “Коли здавалося, що радянський режим спроможний вбити політ людського духу до свободи і розтоптати твори вільного мистецтва бульдозерами, в Радянському Союзі з’явилися нові політичні в’язні – українські жінки, які зуміли створити в мордовських концентраційних таборах неперевершені шедеври українського мистецтва”, – йдеться в передмові до книжки “Нездоланним духом” (“Смолоскип” ім. В. Симоненка). Книга з’явилася тоді, коли пані Ірина ще відбувала свій другий термін. Дивом
дивним незвіданими шляхами – з
поза колючих дротів – діставалися на волю неоціненні шматки грубого полотна і в’язничної одежі. І навіть злоба наглядачів не в силах була спинити поривання на волю. На шматках – весна, зелені Карпати, писанки, здавалося, що це ув’язнена, але вільна українська душа виривала крізь ґрати у світ. І не було в тій душі нічого, крім любові. На дні мого серця Цілюща криниця. Нема їй дна – Струмить світло синє… Випливають три казки, Три сполохані птиці – З золотої колиски... Любов тримала Іринину душу в незламі, давала силу дбати про красу і відчувати її. Вночі при місячному сяйві творилися світлі й чисті рядки, мережилися хрестики. І при примітивних знаряддях виходили маленькі шедеври – символи національної гідності. “Табір єднав нас усіх і гарту вав”, – скаже пані Ірина. Єднали любов і духовність, віра і традиції, яких дотримувалися навіть у найважчих умовах. У понурі ба раки приходив Великдень. Ще влітку вони збирали по стеблинці жито для різдвяного дідуха. Навіть наглядачі загіпнотизовано дивилися на це дійство і замовкали. Ну а гостинці – найперша річ: комусь – закладку до Біблії, комусь – вишиту різдвяну свічечку чи янголятко на хусточці. – Хотілося хоч дрібочку свята закликати нашим дівчатам у зону. Пам’ятаю їх усіх, листуюся. Час від часу здибаюся з Надійкою Світличною, як вона мене підтримує! Ірі Калинець вишила ось такий рушник. А це од Катрусі Зарицької листівка. То Василькові (про Стуса) вірші… Ось Славко (про Чорновола) зовсім юний на світлині. Вона була дуже щедрою людиною, роздарювала людям свої мініатюри, вишиті іконки. У мене теж є вишиті мініатюри з Божою Матінкою, Ісусом. Листи на міліметрівці пані Ірина неодмінно прикрашала узорами, й аркушики ставали шедеврами. “Людська мова надто вбога, щоб передати гаму виношених в серці почувань. Матеріальна сторінка життя ніколи не грала в мені ролі, я майже ніколи не надаю ваги тим аспектам щоденного життя, якими заклопотана добра половина людства. Для мене мета життя – творити добро. Для мене насолода – це квіти, поезія, вишивка”, – зізнається пані Ірина в листі до подруги Ніни Вірченко, з якою ділила свій перший річи нець у Східному Сибірі. – О, Ірина незвичайна! – скаже пані Ніна. – Ми називали її по
різному – Ірена, Іринка, Ірця, Іруся, Орися, Ірка, а сутність була одна: людина з Божої ласки. Вишиванки – її повітря, без них вона задихнулася б. Ірина завше щось мережила – то хрестики, то рядочки. Ми її охрестили “Ірка електрична”. Черговий шмон у бараці. Поспіхом ховає Ірця свої записники, “захалявні” блокнотики. Боже, куди вона їх лише не ховала! Знаходили навіть у стінах. І летіли вони, як пір’я, одбирали все. Потужить трохи і знову оживає. Від неї тепло, як од сонця. Тільки не любить себе хвалити…
Ірина Сеник з чоловіком Василем Дейком після ув’язнень та заслань
– А нащо мені слава? Не маю в ній потреби. Ось моє багатство – вірші, листи, комірці, відшиті в таборі, обрус, мініатюрні образки, світлини, листівки. У світлиці зупиняється Світло. Воно струменить з образків Мадонн і рушників. Серцем до серця його випромінює колишня гімназистка пані Сеник. Через роки неволі й болю вона так само любить. Ця любов дає їй сили, перетерпівши все, творити красу. І молитися, як завжди: “Дай долю, дай доброго світу, щастя, дай Боже народу!..” Бо вона все має. Хай лунають Передзвони Дзвони дзвінко В серці дзвони Радість тільки Не розбий!.. На суді їй дорікали, що убралася “по
націоналістичному”. “Я так завжди ходжу! У вишитій суконці, постолах, капчурі, то все
Український шлях · “Для мене мета життя – творити добро. Для мене насолода – це квіти, поезія, вишивка”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ З кожним днем усе більше переконуємося, що московитську навалу можна побороти лише за умови, що кожен мусить боротися проти них на своєму місці. Тож думаймо про це кожної хвилини: і коли відбуваються обстріли, і коли підірвали Каховську ГЕС, і коли перебуваємо в церкві, і коли просто намагаємося відпочити.
Мадонна. Подарунок пані Ірини таке гуцульське, бо я українка! Сьогодні день великомучениці Ірини! Знаєте, щоби ви не шукали сьогодні за мною, бо я їду попрощатися з Тарасом, до Канева, і щоби за мною нікого не посилали!..” І поїхала в Канів, сіла на Подолі на пароплав, взяла т а м грудку землі, заспокоїлася. “Все, – кажу, – тепер вже можете мене забирати!..” Нам говорили, що у нас Не було Пушкіна і Блока, А ми пишались кожен раз, Бо мали й маємо Шевченка, нашого Пророка. – У мойому звинуваченні було, що писала антирадянські вірші. І прокурор кричить на суді: “Хоч би один написала по
російськи!” Кажу: “Одного написала по
російськи”. “А де він?” “У мене в голові, а ви там обшуку не зробили!” “Ну то розкажіть!” “Але ви потім будете невдоволені, як я його розкажу”. Народ, вставай, борись! Не верь тирану с Грузии! “Додати рік!” – кричить прокурор. “Дякую! Чудовий гонорар!” Бо спочатку було 10 – 6 тюрми і 4 заслання, а так дістала 11, додали ще рік заслання! Я нічого не боюся. Границю страху у 45
му році я пройшла. Все! Мене більше ніщо й ніколи не злякає!” …Коли ми з пані Ніною Вірченко приїхали до пані Ірини, незадовго перед її від ходом, вона читала нам свої поезії. Ми неправильно прочитали рядочок: “Я пам’ятаю вас, високі вежі Львова!” “Ні, – сказала пані Ірина, – “високі Львова вежі”!” Як багато вона знала напам’ять світової поезії, як годинами могла її цитувати! Як любила влучне метафоричне слово Гарсіа Лорки! Інакше й не могло бути! Коли людина так безмежно любила Україну, вона не могла не любити красу світу! О Україно! Ти існуєш! Заперечить ніхто не посміє, бо щоденно ясніє, ясніє мій виднокруг. Буду йти, хоч втомилась, Бо я ще не нажилась, Бо я жити хочу, як луг. У найбільш важкі хвилини Я з Тобою, Україно, У найбільш важкі хвилини Думаю про Тебе, Україно, У найбільш тяжкі хвилини Серце моє з Тобою, Україно! (За мотивами споминів Ірини Сеник, записаних у Бориславі, 1992 р.)
Ольга КОБЕЦЬ
Саме про це мені думалося, коли 3 червня стояла на високій Тарасовій могилі, дивилася в незрівнянну просторову даль, яку ворог намагається знищити, і слухала слова поминальної молитви за Тарасом і всіма загиблими за волю України, яку служив священник ПЦУ о. Сергій з Канева. Цю традицію – поминати Батька Тараса в поминальну батьківську Троїцьку суботу – започаткували ще перші шанувальники поета, які вже тоді розуміли значення Великого Кобзаря як державо
і націєтворця. У радянські часи ця традиція, звісно, була занедбана, однак Людмила Красицька, праонука поета по сестрі Катерині, президент Всеукраїнського благодійного культурно наукового фонду Т. Г. Шевченка, кілька десятиліть тому відновила цей ритуал. Причому створила ще одну традицію – вручення на город Фонду “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля” знаковим людям України у сфері науки, мистецтва, культури, громадської діяльності. Минулого року відзнаку не вручали, тому цьогоріч дипломів було більше, ніж зазвичай. Були відзначені Людмила Млош, наша землячка, яка плідно працює за кордоном, створивши Центральну спілку українців в Німеччині; Михайло Сорока, київський журналіст, автор численних публікацій і книжок про сучасну Україну; Ганна Черкаська, відома громадська діячка і публіцистка із Запоріжжя; Олександр Панченко, полтавський письменник, публіцист упорядник 23 книг споминів видатних діячів українського національно
визвольного руху; Михайло Вишняк, поет, вчений
літературознавець, голова Кримської організації Спілки письменників України, організатор багатьох всеукраїнських науково
практичних конференцій у Криму. Не всі, з огляду на війну, змогли прибути особисто, тому диплом Л. Млош отримав представник її організації в Україні Андрій Трутенко, а за Г. Черкаську – присутня тут професор Запорізького університету Валентина Кравченко. Усі нагороджені, окрім дипломів, отримали добірку “Шевченківських краєзнавчих альманахів”, які випускає Фонд, а редагує Л. Красицька, і ще один пам’ятний подарунок – “Захалявну книжку захисника України” (це вже шостий випуск, який здійснює Фонд). ...Тож стояла я на високій Тарасовій могилі і думала про те, як оця тендітна Людмила Красицька без спонсорів
магнатів, без державної підтримки, без лукавого політичного запобігання перед тими чи іншими політиками здійснює свою копітку роботу. Державна Шевченківська премія цього року не вручена. А ось від знака Фонду Т. Г. Шевченка – вручена, висвітлена перед Україною і всім українським світом діяльність достойних людей, які і в час війни не полишають боротьбу за українську мову, за популяризацію творчості Шевченка, за втілення його ідеалів, борються роками й десятиліттями проти русифікації і засилля “руского міра”… Лунає над Тарасовою горою спів Назара Киселя і Богдана Турського, молоденьких бандуристів зі Стрітівської кобзарської школи, яку теж по можливості підтримує Фонд. У Музеї Шевченка проходять змагання заключного квесту марафону, організованого Фондом серед молоді на краще знання і читання його поезії. Журі, яке очолює Олександр Боронь, завідувач відділу шевченкознавства, заступник директора Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ (на жаль, не присутній), у складі заступниці голови журі Валентини Кравченко, професора Запорізького національного університету, Василя Власюка, вчителя
методиста Жуківської філії Улашанівського ліцею імені Володимира Марковського Шепетівського району Хмельницької області, Алли Яхимович, старшого наукового співробітника Канівського національного заповідника “Тарасова гора”, визначає переможців. І ось ми вже шануємо оплесками лавреатів: 1
ше місце – Назар Чехов, м. Запоріжжя; 2
ге місце – Анастасія Луценко, гімназія ім. П. Мирного, м. Полтава, та Евеліна
Єва Кібець, Горішньоплавнівська ЗОШ № 6, Полтавська область; 3
тє місце – Валентина Єсіпова, Донецька область, та Єлизавета Ребезнюк, школа № 21, м. Житомир. Сяє травнева днина, захоплює Дніпрова далеч, усмішки і промови нагороджених, виступи лавреатів квесту, бандурні пере бори у виконанні стрітівчан і їхні ще не змужнілі, але прекрасні голоси створюють неповторну атмосферу щастя, натхненної радості: Україна була, Україна є, Україна завжди буде! Дякуємо ЗСУ, які дають можливість здійснити свято української душі!
Про-читання · “Так розпорядилася доля, що він повернувся майже до первинного джерела, яке напувало щед0 ротами його професійний і громадянський зріст”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Під гуркіт рашистської канонади дочитую ваговитий рукопис двокнижжя про Буко# винський край 1940–1980#х років Миколи Тимошика – відомого огієнкознавця, просві# тянина. Своєрідний дотик до твоєї душевної автентичності, ідентичності, первинності, зачепивши потаємне, задавнене, зболене. Обидві книги до людей ще “не вийшли”. Од# нак про них необхідно “дещо” сказати вже зараз. Як і про кожну вартісну Книгу, оскіль# ки людство (за Цвейгом), щоби вберегти себе, вижити й розвиватися, – нічого достой# нішого, аніж Колесо і Книга, так і не придумало за всі свої часи.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Цього разу цей непогамова# ний дослідник з Ніжинщини (Чернігівщина), нині киянин, “взявся” за непросте завдання – відчути крізь історичну музу ме# лодику протилежної, але такої ж соборної й близької йому Буко# вини. Написавши, передати ін# шим. Як спомин, національну пам’ять, драматичний урок. Ро# зумію, наскільки для всіх це є не# досяжно верховинним. Але від# даймо професору Тимошику на# лежне за те, що одержимо зану# рився в цю непізнанну, болючу й майже епічну тему – збагнути Бу# ковину. Не звикати. Адже вдало# ся автору впродовж останніх ро# ків видати “на гора” понад двад# цять унікальних томів, присвяче# них визначному національному Будителю – Івану Огієнку. Його дослідження переплете# не всіма барвами людського – добром і злом, падінням і злетом, безпробудною темрявою і обна# дійливим світлом… А над цим ви# тає все#таки високість – магія культури Народу, музика і пісні Володимира Івасюка, Левка Дут# ківського, інших велетів Духу, що нібито відійшли, залишившись неперевершеними. Як скарб для сущих і ненарожденних. Так розпорядилася доля, що Микола Тимошик повернувся до свого витоку, майже первинного джерела, яке напувало своїми живильними щедротами його професійний і громадянський зріст. Цим началом значною мі# рою слугувала йому Буковина, куди він навідався в кінці 1970#х з іншого українського краю – Чер# нігівщини, розпочинаючи трива# лу ходу на крутовертях журна# лістських стежин. Хоча ствер# джувати не варто, що він життєт# ворив лише в цій знаковій для всіх часів публічній ніші, оскіль# ки широкий ареал його діяльнос# ті як українського науковця, до# слідника, визнаного огієнкознав# ця, викладача#педагога, талано# витого публіциста, літературного критика, творця й видавця уні# кальних багатотомових доробок україністики є не менш значу# щим, аніж його лише журналіст# ський дар. Тому й дослідницька тематика професора Тимошика щодо багатьох незайманих сторі# нок еволюції журналістики буко# винського краю опирається на багатовимірність його творчих задатків та усталену світоглядну україноцентричність, сформова# ну на різнобарвному полі дійств. Отож, написання ним дво# книжжя (Книга 1: Змосковлення Буковини (1940–1980); Книга 2: Журналістика Буковини тоталі# тарної доби (40–80 роки ХХ ст.) на основі документів чернівець# ких архівів та матеріалів преси засвідчує про сутнісну міждис# циплінарність цієї нетривіальної й суспільно затребуваної роботи. Саме її зміст, структура, підходи до оцінок і висвітлення подій, персоналій, фактів та культурно# історична, етична, політична, світоглядна зорієнтованість авто# ра об’єктивувати суспільні реаль# ності окреслюють ті якісні харак# теристики автора, що уможлив# люють пошук істини, історичної правди. Однак недостатньо розмірко# вувати та стверджувати, що Ми# кола Тимошик зрощувався пере# дусім ментально, світочуттєво здебільшого тільки завдяки про# фесійному цеху. Очевидно варто згадати, коли мовиться про ста# новлення його як особистості, про ідею, пропаговану колись ви# датним філософом і педагогом Д. Локком, який запевняв, що людина народжується на чистій дошці, а на 9/10 вона формується такою внаслідок впливу двох чинників – виховника та середо# вища. А тому й бажано оцінювати представлений доробок за Шев# ченком, торкаючись того життє# вого аспекту автора, який полег# шить нам розуміння, а “Чия правда, чия кривда / І чиї ми ді# ти”. Бо на видноколі пізнання єте, що науковець, професор, просвітник, член Національних спілок журналістів і письменни# ків України, народжений в ні# жинській Данині, що на Черні# гівщині, в селянській родині, як кажуть поети “під бідною стріхою в українському селі”, дід якого в свій час був репресований та ви# сланий на Соловки, а батько з Другої світової повернувся інва# лідом першої групи. Отож, його світоглядний об# раз, історія роду, мисленнєве, особливо чуттєво#ментальне сприйняття українського світу природно вплетені в загальнона# ціональний вінок долі, прагнень до волі і непогамовної народної віри в кращу будучину. Оця суго# лосність погляду на минуле і май# бутнє, неприкрите вболівання за українську справу, нерозривність власного “Я” і народного світо# бачення щодо національного, ду# ховного, політичного визволення українства з лабет російського рашизму є визначальним марке# ром його громадянської, науко# во#дослідницької й етичної пове# дінкової норми. А ще слід виокремити одну досить важливу особистісну якість автора, яка суттєво впли# нула на процеси пошуку, визна# чила пріоритетні аспекти дослі# дження, сформували оціночну парадигму періоду “радянщини” 40#80 років ХХ століття на Буко# вині. Це – громадянська муж# ність. Вона міститься в суджен# нях, оцінках, роздумах, виснов# ках Миколи Тимошика щодо надзвичайно складної, тривожної й водночас обнадійливої історич# ної епохи, в якій жив і творив. А ще, аналізуючи дібрані ним ар# хівні документи, газетні та жур# нальні матеріали, можна знайти відчутно помітний слід та наго# лос на головному – україн# ськості, що є для нього головним життєствердним принципом бут# тя, перспектив та будучини Нації і Держави. Одержимий саме цією ідеєю, він не шукає “допомоги” в підтримці своїх суб’єктивних суджень та цінувань так званої “компактної більшості”, зважаю# чи, що далеко не завжди з нею правда. Часто йому слугує той Іб# сенівський імперативний посту# лат, що “більшість ніколи не має рації на своїм боці… Се є одна з тих брехень, проти яких мусить повстати кожна вільна, думаюча людина”. Ось саме ця риса індивідуаль# ної громадянської позиції, яка інколи ставить (справедливо) під сумнів майже аксіоматичне пра# вило “Vox populi vox Dei”, спону# кає “говорити правдою”, критич# но сприймати стан речей, незва# жаючи на домінантність суспіль# ної думки. Особливо ця позаком# промісність спостерігається що# до обґрунтувань та описів реалій тоталітарних, деспотичних режи# мів. Автор на багатьох прикладах характеризує ситуацію, коли тво# рилися зло й облуда, опираючись на голос абсолютної більшості населення Буковини, тим паче підсиленого насильницько ідео# логічною позицією номенклатур# них “передніх” рядів. Очевидно, що досліджуючи проблему творення культу особи сталіна в буковинському краї, руйнівних процесів змосковлен# ня ментальності його мешканців, примусового читання та вивчен# ня головних праць деспотичного правителя, Микола Тимошик ак# туалізовував і осучаснював цю болісну тему, прив’язуючи її до всіх часів, зокрема й сьогодення. Як творчий педагог, університет# ський професор, аналізуючи, наприклад, “Інформацію про вивчення доповіді та наказу това# риша сталіна про 27#му річницю великої жовтневої соціалістичної революції по Чернівецькій облас# ті” (до чого були задіяні 408 агіт# колективів, 4873 агітаторів восе# ни 1944 року), він ставив перед собою не завдання простого від# творення цієї авторитарно#стан# дартної для України події, а більш важливішу місію, спрямовану пе# редусім в бік виховання сучасної української нації. Бо основним є для нього не репродукція явища, а те, якою виросте українська мо# лодь, громадяни держави, які за# гальнолюдські й національні цін# ності стануть для них затребува# ні, чи зможуть критично мислити й обстоювати свою думку, прояв# ляти нетерпимість до сваволі, деспотії, упокорення, чужин# ських зайд. А тому й аксіоматично дово# дить, як справжній педагог#дос# лідник істини, що “Слово вели# кому сталіну від українського на# роду”, “учителю мудрому, нашо# му другу незмінному, нашому батьку великому”, ставши трива# лою ключовою пропагандист# ською акцією, під якою майже одномоментно поставили свої підписи 9 мільйонів 316 тисяч 973 громадян України, насправді зов# сім не була тією цінністю, якою “жив” народ. Навіть незважаючи на те, що повсюди озвучувалися заклинання авторитетних, най# титулованіших лавреатів сталін# ської, згодом ленінської та Шев# ченківської премій, творців цього неправдивого “Слова…”: Мико# ли Бажана, Степана Крижанів# ського, Тереня Масенка, Миколи Нагнибіди, Максима Рильсько# го, Володимира Сосюри, Михай# ла Стельмаха, Миколи Терещен# ка, Павла Тичини, Миколи Ше# ремета… Так, це є саме той випадок, коли сформована штучно “біль# шість” не відображала ні істину, ні суспільний і національний ін# тереси. Тому автор і “надає” шанс для вдумливого читача цього за# пропонованого творчого доробку усвідомити актуалітети подібних багаточисельних історичних фак# тів, які в різних ракурсах повто# рювалися пізніше, вже в період Незалежності України. Адже, на жаль, дух цих незвичних рарите# тів тієї давнішньої доби продов# жує скніти й досі. Мабуть, чимало знайдених й опрацьованих дослідником ар# хівних матеріалів є значимими не лише тому, що вперше введені в науковий обіг та суспільний простір, але й тому, олюднюю# чись “тимошикобаченням”, значно підсилили свій пізнаваль# но#виховний потенціал, коли кожна теза й антитеза стали “впливовими” на людину, грома# дянина, українця. Добре, що дані книги не спрямовані на те, щоби лише репрезентувати хронологічно,
Молодь буковинського села Велавче біля Вижниці вихідного дня. 200ті роки минулого століття
Про читання · “Чути себе українцями!” – клич, з яким перегукується ідея цього творчого доробку”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
фактологічно об’ємний масив новітніх, здебільшого архівних матеріалів. А подіям, людям, документам даються авторські обґрунтування, висновки, судження, оцінки, позбавляючи шансу залишати архівні рудименти на рівні “недоторканості”, унеможливлюючи їх розгляд крізь призму панівного (фальшивого) тоді в літературі й мистецтві принципу соціалістичного реалізму. Тому Тимошикова праця є добротною тим, що він доклав чимало своїх аналітичних напрацювань, щоби правдиво висвітлити: створені комуністичною владою і хтиві картинки єдності партії з народом у питаннях хлібозаготівель з їх червоними обозами та портретами вождів; і жорстокі репресії, розстріли, злочинні діяння енкаведистів; і боротьбу ОУН-УПА з московськими окупантами, згадуючи водночас неповторний кількатомний проєкт совісного дослідника, колишнього зв’язкового ОУН-УПА за кличкою “Бук- Смерека” М. Джуряка; і брехливе “Звернення до населення західних областей України” (27 листопада 1944 р.) офіційних осіб радянської України Гречухи, Хрущова, Коротченка. Саме такі акценти є значимими в контексті розуміння тодішньої колоніальної політики радянського режиму, оскільки ЦК КП(б)У прямо означив чернівецьким журналістам цинічний орієнтир: “Важливіше завдання газети – викривати звірячу фашистську людиноненависницьку ідеологію українсько-німецьких націоналістів – цих наймитів фашизму, зліших ворогів українського народу. Газета повинна повсякденно кріпити сталінську дружбу народів СРСР – джерело сили і могутності нашої Батьківщини”. Для цього імперського проєкту знекорінення і обмосковлення жителів краю використовувалися всі ймовірні ресурси інформаційного, культурно-освітнього, пропагандистського характеру. Реалізація змісту, ідеологічного напряму діяльності влади зі зросійщення й радянізації населення здійснювалася через кіно, театр, філармонічну діяльність. Розширення асортименту кінофільмів відбувалося (як правило) завдяки продукції російських студій. Так, уже на кінець 1940 року на Буковину було завезено кінострічки з “мосфільму”: “суворов”, “Бесприданница”, “Сибиряки”, “Дубровский”, “чапаев”, “ленин в 1918 году”, “Степан Разин”, “Истребители”, “Трактористы”, “Балтейцы”, демонструючи їх по чотири рази в день. А новоствореному Буковинському народному хору запропонували обов’язкові російські твори: “Кантата о сталине” композитора Александрова на слова Іванюшкіна, “Марш советской молодежи” Тулікова на слова Долматовського. У форматі брошур, листівок друкувалися багатотисячними тиражами накази сталіна; доповіді хрущова; матеріали про дружбу з “великим російським народом” та “втілення ідей “великого жовтня” на Буковині”. Замість книг європейських авторів – киргизька, таджицька, вірменська та інші літератури, упокорені москвою. Безумовно, що головною метою такої політики було витолочення національної пам’яті. Для цього вже на початках “визволення” Буковини розпочалася масована кампанія перегляду топонімічних назв та “перейменування вулиць”. Одразу ж змінилося ймення 127 населених пунктів. Суспільний простір ставав позанаціональним, а наймасовіший сегмент (газетна справа) вибудовувався, як зазначив автор двокнижжя, на суто більшовицьких підходах. Професор Тимошик, проаналізувавши провідні газети, часописи краю за цей період, дійшов висновку, що для працівників пера нової партійнорадянської преси хрестоматійними ставали положення класиків марксизму-ленінізму, боротьба з українським буржуазним націоналізмом, “дружба” з великим російським народом та пропаганда комуністичних ідей та ідеалів. Тому масовість тиражування для “оболванювання” стає стратегією влади “асвабадітєлєй”. Уже 1940 року “Радянська Буковина” мала для цієї злоякісної “місії” наклад у кількості 30 тисяч примірників. А “Молодий буковинець” відповідно до партійних директив щодо молодіжної політики, починаючи з 60-років, отримував такі ж імперативні доручення боротися передусім “з румунським та українським буржуазним націоналізмом, розвінчуючи капіталістичний спосіб життя і розбійницьку суть імперіалізму”. Не дивно, що й самі назви, структурна підпорядкованість, зокрема й районної преси Буковини, мали суто комуністичні обриси: “Радянське Життя”, “Радянське Село”, “Ленінським Шляхом”, “Червона Зірка”, “Радянська Верховина”, “Прапор Перемоги”, “Будівник Комунізму”, “Радянські Карпати”. З прикрістю пише автор і про речі, які впродовж десятиліть не обговорювалися, не висвітлювалися в суспільному просторі. Адже ЗМІ були наділені “правом” не тільки прославляти революційних вождів (чит. московських катів) на кшталт лєніних-сталіних, молотових, ворошилових та хрущово-брєжнєвих, але ще й толерувати буковинців до вихованих на “русському маті” бездумних солдафонів, партократів, невиправних безбожників, затятих носіїв ментальності ординців-загарбників, нетерпимців до мов, культур, традицій інших народів і національностей, до творців міфічних гімнів про тих, “кто бил нікем, а станєт всєм”. Слід віддати належне досліднику за його здатність аналізувати в синтезі складну й розмаїту матрицю культурно-історичних, національних, політичних, соціальних, психо-ментальних проблем, намагаючись не відходити від свого головного етичного принципу – науково, справедливо й неупереджено тлумачити факти, події, суспільні течії, особливо діяння людей, історичних персоналій. Професійне стремління розібратися у великому й малому, наблизитися до істинності через сковородинське правило – зробити “невидиме видимим”, не покидало його як у часи спалахуючих радостей, так ів пору душевного болю. Тому навіть у безпросвітних періодах тоталітарної руїни Тимошик відшукував(-є) ті світлі сторінки людського єства, що утримували в народному середовищі моральність, гідність, патріотичність у ставленні до свого Роду, рідної землі, України. Не без захоплення автор оперує тими архівними документами, в яких проявляються високі чесноти й благородні вчинки журналістів, письменників, простих буковинських трудівників і навіть окремих номенклатурників, що в умовах існування репресивної радянщини зберігали людяність, повагу до національної пам’яті, не забуваючи чиїх батьків вони діти. Недарма в цьому творчому доробку можна знайти славні сторінки жертовного чину тих, хто зумів у надскладних умовах оберігати свободолюбові ідеали безкомпромісного Будителя Нації – Юрія Федьковича, майже неприховано декларувати його болі і тривоги за вчинені українцям московитські кривди, висвітлюючи зневагу Поета до всього московського та повну несприйнятість ним москвофільських ідей на Галичині й Буковині. Справді, за тих обставин пропагувати, наприклад, його ідеї з вірша “Вже двадцять рік…”, чи навіть окремі фрази із Федьковичевої публіцистики, науково-популярних статей та листів (Щоб не було пізно: Голос з-посеред руського народу), коли осуджується завойовник України царпетро, реалізуючи імперську політику: з москви до Дніпра, з Дніпра до Вісли, з Вісли до Карпат, звідти до Дунаю, а від Дунаю до Босфору. Такі думки й почуття Буковинського соловія надзвичайно сильно й тоді збуджували суспільний протест, спрямований проти колонізаторської політики зросійщення. Бо як інакше можна сприймати такі собі “мирні” вислови Просвітника Федьковича: “Мова наших учнів повинна бути народною, без русизмів”; “Бібліотеки не повинні поширювати серед нашого населення москвофільські ідеї”… З такою ж великою шанобою і повагою описуються на основі документальних матеріалів й ті славні діяння буковинської журналістики, представники якої свято оберігали й висвітлювали значущі сторінки в історії Буковинського краю, України. Передусім йдеться про вересневий день 1970-го на Театральній площі Чернівців, коли в прямому ефірі прозвучала прем’єра пісні “Червона рута” Володимира Івасюка; про створені програми чернівецької телестудії, пов’язані з вижницькою “Смерічкою”, якою керував незабутній Левко Дутківський; про становлення мистецького гурту “Червона Рута” і його солістки Софії Ротару; про відо-
Вручення Митрополитом Епіфанієм ордена Архистратига Михаїла М. С. Тимошику мих і великих Українців: І. Миколайчука, Д. Гнатюка, В. Зінкевича, Н. Яремчука, П. Дворського та багатьох інших. Відчутно, що тема національно-культурного розвитку Буковини стала в дослідженні домінуючою. Тому природно, що Микола Тимошик значну увагу приділяє пошуку тих архівних раритетів, що висвітлюють творчі потуги, надбання мистецьких, наукових, письменницьких середовищ. Одним із таких є літературний альманах “Радянська Буковина”. Дивовижний часопис, який і досі залишається непрочитаною сторінкою для фахівців: філологів, істориків, політологів, журналістів, культурологів, музейників. Хоча він, насправді, став місцем творчого хрещення й подальшого відточування пера для багатьох письменників, журналістів, учених Буковини (В. Бабляка, М. Ткача, С. Будного, М. Івасюка, С. Снігура, Г. Мізюна, О. Крицевого, Х. Меламуда, Б. Мельничука, А. Добрянського, В. Косяченка, В. Лесина, О. Романця, А. Комарницького, Ф. Погребенника…). Адже вивчення та аналіз подібних збірників, документів спричиняє більш глибше розуміння особливостей культурних, суспільно-політичних процесів украї, дає шанс усвідомити масштаби, загрози й небезпеки для збереження ідентичності передусім з боку російської пропаганди, політики знекорінення й русифікації, а також відчути всю трагіку народу, коли його інтелігенція виховується колоніальною владою. Тоді й правдивіше переосмислюється те сутнісне життєве кредо, коли впасти в борні з ворогом, поневолювачем не є ганьбою. Нею може стати, особливо для “передніх рядів”, лише відмова від усякої боротьби та протесту. Саме ця поведінкова “норма” інтелігенції і є ознакою морального приниження та розкладу. Добре, що цей етичний водорозділ наскрізно пронизує дослідницький задум автора. Варто погоджуватися з висновком пошукача, що введення в науково-просвітницьку орбіту первинної інформації про літературно-художні альманахи Буковини періоду 40-60 років ХХ ст. є хоч і запізнілою, але потрібною даниною перед історією буковинського краю, перед тими, хто її творив. При цьому автор коректно зважає та враховує в дослідженні те, що заслуговує більш уважного й прискіпливого вивчення на рівні часописів, газет, ЗМІ, які представляють інші (окрім українських) національні групи краю (румуни, молдовани, євреї). Треба віддати належне Миколі Тимошику за його вибір вивчати одну зі складних і суперечливих сторінок історії буковинської землі, того періоду, коли її населення знову (вкотре!) змушували прийняти чужі форми життя, коли новими зайдами нищилася національна енергія, рух до волі, духовної й політичної суверенності, правди й справедливості. Не будучи й не воліючи бути прокуратором історичної минувшини та безапеляційним оцінювачем чину й слова буковинських людностей та громад, автор таки зумів, до його честі, розставити ті реперні, розділові знаки етичного й політичного порядку, що сприяють ліпшому розумінню сутностей ядрового буковинського життя в часі і просторі буття. Дослідження дає немало відповідей на злободенне й вічне запитання – щоби знати куди прямувати, то слід зрозуміти звідки і з ким та з чим і куди йдемо. А ще – запропоновані для суспільного загалу Тимошикові праці слугуватимуть сущим і ненарожденним, будучи одним із вірних орієнтирів для загальнонаціонального українського поступу, якому варто здолати, нарешті, найголовнішу перепону – страшну московську какофонію імперськості й насильства, перестаючи (остаточно!) бути українцем і москалем одночасно. “Чути себе українцями!” – клич, з яким перегукується ідея цього творчого доробку професора Миколи Тимошика. Ідея української Буковини, єдиної, соборної й вічно суверенної України!
Буковинці знайомляться з новою газетою в краї — “Радянською Буковиною”. Червень 1940 р.
Шевченкіана · “Один із дрібномаєтних дворян хотів вивезти Шевченка за кордон під виглядом свого слуги із цією метою розшукував його у різних поміщиків”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ У попередні роки мені випала можливість запропонувати через тиж# невик “Слово Просвіти” кілька десятків нових імен і термінів до “Шевчен# ківської енциклопедії”, вміщених затим окремим розділом у книзі1. Вва# жаю за необхідне продовжити цю роботу, виходячи з того, що, на мій погляд, треба представити в енциклопедії чи додатку до неї кожну по# стать, хоча б один раз означену Шевченком у творах і Щоденнику, листу# ванні та його дарчих написах. Важливо зауважити, що пропоновані мате# ріали не є класичними енциклопедичними статтями, вони лише познача# ють нові теми для розгляду в майбутньому виданні енциклопедії чи до# датку до неї.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Мордовцева Ганна Никанорівна (1823–1885) – письменниця і фольклорист# ка, не потрапила до “Шевченківської ен8 циклопедії”, певно, за недоглядом, пого8 тів, що в ній уміщено ґрунтовну статтю про її чоловіка – письменника й історика Мордовця (Мордовцева) Данила Лукича (1830–1905). У Саратові Мордовцеви под8 ружилися із засланим туди Миколою Кос8 томаровим, у спогадах Данила Лукича заз8 начено: “Костомаров дуже часто їздив до нас на дачу, за шість верст від Саратова, де ми проводили літо 1855 року… Згадую наші читання творів спільного українського улюбленця, безсмертного Т. Г. Шевченка, який у той час знаходився на засланні за Аральським морем”. Познайомилася Ганна Мордовцева з Шевченком у вересні 1859 року в Петер# бурзі у Костомарова, де була разом із чоло# віком. В академічному виданні висловлено припущення, що “очевидно, там поет і по# дарував Г. Н. Мордовцевій свій “Коб# зар””2. Це легко спростувати, адже йдеться про видання 1860 року з дарчим написом автора: “Анне Никаноровне Мордовцевой на память. Автор. 4 февраля 1860 года”. На# справді свою книгу Шевченко надіслав Ганні Мордовцевій у Саратов, очевидно, через Костомарова, про що той повідом# ляв у листі від 6 лютого 1860 року: “Вам на# дішлеться разом із тим від Шевченка “Кобзар”…” Ганна Никанорівна відповіла Шевчен# кові 5 березня 1860 року подячним листом, який розпочала своїм віршем, у ньому за# певняла поета, що серцем не позабуде ні пісень, ні слів його… “Якби Ви бачили радість, яку зробила надіслана Вами мені книга, Ви втішилися б моєю радістю, як своєю доброю спра# вою. Живіть щасливо, наш дорогий Соло# вейко, і не осудіть, що стара ворона так не# доладно прокаркала Вам своє спасибі”. Зауважу, що Ганна Никанорівна була на дев’ять років молодшою від Тараса Гри# горовича, а згадка про Соловейка не могла не втішити поета. Певно, жінка була за# хоплена й схвильована віршем “Садок вишневий коло хати…”, вже надрукова# ним 1859 року, у якому соловейко згаду# ється двічі, залишившись у світовій поезії живим уособленням#символом співучої, прекрасної України. Повертаючись до листа, відправленого Шевченкові, відзначу наявність тверджен# ня про те, що його написав Данило Мор# довець, додавши вірш дружини. Це не від# повідає дійсності. Навпаки, Данило Лукич зробив лише коротку приписку: “Прошу прийняти і мій сердечний привіт, вельми# шановний Тарасе Григоровичу. Д. Мордов# цев”. Згодом він написав схвальну рецен# зію на Шевченкового “Кобзаря” 1860 ро# ку. Заслугою Ганни Никанорівни стало те, що вона власноруч склала рукописний список у зошиті під назвою “Поезія Тараса Григоровича Шевченка 1847–1850, 1857–1859. А. Н. М.”, у якому було вміще# но й недруковані твори Кобзаря та деякі віршовані відгуки на його смерть, промо# ви, виголошені на похороні в Петербурзі. Цей зошит зберігся в архіві Данила Мор# довця, і Василь Доманицький користував# ся списком Мордовцевої (тепер невідо# мий) у підготовці до видання “Кобзаря”
1908 року, зробивши деякі виправлення й уточнення в тексті. Проте різночитання, яких немає в жодному з автографів Шев# ченка, не враховував, а подавав у приміт# ках до редагованої ним книги. Скажімо, у примітках до поезії “Чого ти ходиш на мо# гилу?..” з циклу “В казематі” вміщено два неврахованих Доманицьким рядки: “Ка# линочко червоная, / Світе мій ясний!” Можливо, поетеса не втрималася після Шевченкових рядків: “Зневажають черво# ную / Калину мою” й додала їх, переписую# чи, від себе? Сьогодні можна сказати, що Доманицький вчинив мудро, бо, хоча Шевченко звертався в своїх поезіях до ка# лини майже сорок разів, лексему “кали# ночка” не вживав… Водночас Доманицький повідомив Івана Франка, який готував двотомне ви# дання творів Шевченка, що, на його дум# ку, рукопис Мордовцевої – “це список з автографа, котрий Шевченко ще раз пе# реглянув по тому, як його було описано. Тим#то й пояснюється багато нових, кра# щих варіантів, ніж відомі нам”. Певно, Ва# силь Доманицький узяв до уваги те, що на списку Ганни Мордовцевої було зафіксо# вано її рукою: “Списано в Санкт#Петер# бурзі у вересні 1859 р.”, тобто в період зна# йомства з Тарасом Шевченком. У листі до Василя Доманицького від 21 серпня 1907 року Іван Франко дякував йому “за звістку про мордовцівські поправки, тепер буду знати, яким оком дивитися на них”. Це було вже через понад двадцять років опісля смерті Ганни Мордовцевої…
Псьол Тетяна Іванівна (1819–1858) – середня за віком із сестер Псьол – поетеси Олександри (1817–1887) і художниці Гла8 фіри (1823–1886), з якими Шевченко по# знайомився в Яготині у жовтні 1843 року. Всі вони – сироти, виховувалися в сім’ї князя Миколи Рєпніна під покровитель# ством Варвари Рєпніної, втім, про Тетяну, на відміну від сестер, відсутня стаття в “Шевченківській енциклопедії”. На# справді в Яготині знали, що Тарас Григо8 рович пам’ятав про молоду жінку, яка була лежачою хворою. У листі до Шевченка від 3 липня 1844 року Варвара Рєпніна писала: “Ми всі тут здорові, за виключенням бід8 ної Тані, яка страшенно страждала… вона Вам кланяється”. Не забував передавати щирі поклони і Шевченко, навіть через кілька років із за# слання, скажімо, в листі до Андрія Лизогу# ба з Орської фортеці від 1 лютого 1848 ро# ку просив: “А Тетяні Іванівні як будете пи# сать, то… од мене гарненько поклоніться”; в листі до Варвари Рєпніної 29 лютого 1848 року засланець побажав: “Хай зцілить її Господь”. А через кілька рядків: “Тетяні Іванівні моє найглибше шанування…” У до# писці Олександри Псьол до листа княжни Шевченкові на початку березня 1848 року йшлося навіть про таке: “За Вас так багато молиться сестер ваших по Христу і по хресту; в числі останніх назву лише сестру Таню; хай допоможе Вам Господь нести Ваш хрест так, як вона несе свій!”
Ракович Глафіра Олександрівна (1831–1899) – племінниця Василя Тарнов8 ського (старшого), сестра дружини Мико8 ли Маркевича – Уляни Олександрівни, виховувалася в їхній сім’ї3. Згодом жила в Петербурзі у своєї родички Варвари Яків8 ни Карташевської (1832–1902), з якою Шевченко познайомився після повернен8 ня з заслання 14 квітня 1858 року. Записав у Щоденнику: “Увечері Грицько Галаган познайомив мене з чернігівськими землячка8 ми, з Карташевськими. Не манірні, милі, справжні землячки”. Ці слова стосувалися й Глафіри Ракович (за рідкісним свідчен8
ням сучасника, “худенька до прозорості, екзальтована дворяночка”), яка мешкала тоді у Карташевських. Саме у Варвари Карташевської на по# чатку 1860 року поет познайомився з Ли# керою Полусмак, яка служила її покоїв# кою. Про його нещасливе сватання до Ли# кери розповідалося у “Слові Просвіти”4, а зараз хочу зосередити увагу на практично невідомому моменті призабутих спогадів Полусмак, які знайшов через пів століття й опублікував під назвою “Шевченкова на# речена” український мистецтвознавець Кость Широцький у “Літературно#науко# вому віснику” (1911. Т. 53. Кн. 2). Розпові# даючи про те, хто, крім Шевченка, бував у Карташевських, вона назвала прізвище лі# тературного критика Павла Васильовича Анненкова (1813–1887), кинувши побіж# но: “Він женився на тій, що сватали за Шевченка”. Виявляється, “тією” була Гла# фіра Ракович, яка в лютому 1861 року вий# шла заміж за Анненкова, що засвідчено, зокрема, у “Малоросійському родовісни# ку” Вадима Модзалевського. Підтвердних документів щодо Ликери# ного натяку на те “сватівство” немає, при# наймні найменших порухів із боку Шев# ченка не було. Втім, довіряти Полусмак можна, бо вона знала про домашні плани Карташевських і прямо вказувала, що “сватівство” випливало безпосередньо із сім’ї, можливо, такі надії лише плекала Варвара Яківна… Нагадаю також, що Шевченко ще з по# чатку 1840#х років, коли Глафірі ледь спов# нилося десять літ, мимоволі зустрічався в Петербурзі з деякими членами великої ро# дини Раковичів. У щоденнику поетового знайомого, українського історика Миколи Маркевича зустрічаємо запис від 9 травня 1840 року про дружню вечерю у зв’язку з його від’їздом в Україну, на якій було по# над 50 гостей, у тому числі молодий автор “Кобзаря”. У переліку гостей на першому місці стоять родичі: “Брати і кузен – Рако# вичі, Тарнавські”. Немає жодної потреби занурюватися в цю тему, зате вважаю необхідним нарешті сказати про те, що невідпорно вимагає включення статті про Глафіру Ракович до “Шевченківської енциклопедії”. Річ у то# му, що Тарас Григорович подарував їй “Кобзар” 1860 року з дарчим написом: “Глафірі Александровні Ракович. На пам’ять Т. Шевченко”.
Родаков Павло Іванович (роки життя невідомі) – невідомо і те, чому він не пот8 рапив до “Шевченківської енциклопедії”. Вперше про Родакова згадала в зашиф# рованому вигляді Варвара Рєпніна, яка розповіла Шевченковому біографу Ми# хайлу Чалому стосовно тривожного для поета кінця березня – початку квітня 1847 року: “Ще як тільки рознеслася чутка по Полтавській губернії про арешт Шевчен# ка, що мав відбутися, багато хто з поміщи# ків, поклонників поета, дуже стривожи# лись. Один навіть із дрібномаєтних дво# рян, який жив недалеко від Яготина, такий собі Р#в, хотів вивезти Шевченка за кор# дон під виглядом свого слуги і з цією ме# тою розшукував його у різних поміщиків; був, між іншим, і у Рєпніних”. Минуло сто років, і лавреат Шевчен# ківської премії (1980) Петро Жур (1914–2002) у книзі “Дума про Огонь” (1985) скромно повідомив: “Нам пощасти# ло встановити, хто був тією благородною людиною, яка поривалася врятувати пое# та. Це був не хто інший, як двадцятитрьох# літній дрібномаєтний дворянин, сусід Рєпніних, артилерійський офіцер Павло Іванович Родаков, син майора, учасника Вітчизняної війни 1812 року, звільненого у відставку “через рани”. Інших Родакових в Яготині та його околицях тоді не було”. За цим висновком – серйозні пошуки в Полтавському обласному державному ар# хіві та Центральному державному історич# ному архіві СРСР у Москві… Ще через півтора десятиліття Петро Жур вніс цей прецікавий факт у свій слав# нозвісний літопис життя і творчості Тараса Шевченка “Труди і дні Кобзаря”, що ви# йшов українською мовою вже після його смерті5. Передмову до цього видання на# писав відомий шевченкознавець Микола Павлюк (1934–2011), який одразу привер# нув увагу дослідників і шанувальників по# ета до виняткової з’яви Павла Родакова у духовно#біографічному просторі Кобзаря: “…І тепер, завдяки П. Журові, згадка про цю благородну людину заслужено входить у Шевченкову біографію”. Та не так сталося, як гадалося… Хоча “Труди і дні Кобзаря” справедливо вклю# чено до завершального тому (2014) Повно# го зібрання творів Тараса Шевченка у два# надцяти томах, прізвище Павла Родакова залишилося, на жаль, лише на сторінках легендарної праці Петра Жура… Цікаво було б дізнатися, як склалося життя Павла Івановича, котрий міг дожи# ти й до рубежа нового, ХХ століття… За# хоплює подих від буйних уявлень, марева фантазій і “наукового, розумового думан# ня” (І. Франко) стосовно того, що було б, якби цей неймовірний, авантюрний план Родакова збувся… Не лише біографія Шевченка, а й історія України були б інак# шими… Втім, пропоную всього#на#всього за# фіксувати прізвище Павла Родакова в ен# циклопедії.
Соколовський Федір Іванович (роки життя невідомі) – з цим персонажем у шевченкознавстві рідкісна плутанина. Скажімо, серед академічного переліку дарчих написів Тараса Шевченка на “Коб# зарі” 1840 року на другому місці після Гри# горія Квітки#Основ’яненка стоїть такий: “На память Федору Ивановичу Соколовско# му. Т. Шевченко”. В академічному комен# тарі сказано, що це земляк поета, з яким він спілкувався в Петербурзі на початку 1840#х років, із посиланням на Шевченків запис у Щоденнику від 2 липня 1857 року6. Справді, того дня засланець мимохідь зга# дав у Щоденнику свого земляка “такого собі Соколовського”. З урахуванням відсут# ності повнішої інформації було б достат# ньо і цієї… Проте в коментарі до згаданого щоден# никового запису в 5#му томі того ж акаде# мічного видання, виданого того ж року, подана інша інформація: “Соколовський Микола Павлович – поручик лейб#гвардії уланського полку. Шевченко познайомив# ся з ним на початку 40#х років і 1842 р. на# малював його портрет”. У 5#му томі “Шев# ченківської енциклопедії” є стаття “Соко# ловського Миколи Павловича портрет”, в якій підтверджено, що саме “про Миколу Соколовського Шевченко згадав у Що# деннику 2 липня 1857 року”7. Напевно, такі було… Виходить, що Шевченко зробив дар# чий напис іншій людині. Хто ж він, Федір Іванович Соколовський?
_____________ 1 Мельниченко В. 80 імен і термінів до “Шевченківської енциклопедії” / Подробиці Шевченкового життя. Київ: Либідь, 2021. С. 458–520. 2 Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 6. Київ: Наукова дум# ка, 2003. С. 555. 3 Мені вже доводилося пропонувати пріз# вище цієї жінки зі старовинного козацького роду до “Шевченківської енциклопедії”, але вдалося зібрати більше інформації про неї. 4 Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Од# ружіть Ликерю з Тарасом…” // Слово Про# світи. 2020. 16–22 липня. 5 Жур П. Труди і дні Кобзаря. Київ: Дніп# ро, 2003. С. 154. 6 Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 6. С. 546. 7 Шевченківська енциклопедія. Т. 5. Київ, 2015. С. 881.
Конкурс · “У 2023 році конкурс набув особливого значення, адже творча терапія під час повномасштабної війни посідає в нашому житті особливе місце”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Анатолій ЗАГНІТКО, Ніна УРСАНІ, Донецький національний універ# ситет імені Василя Стуса
Результати оголошено, від# значено грамотами переможців, вручено сертифікати, а кращі з кращих отримали дипломи. Най# кращі роботи опубліковано на офіційній Facebook#сторінці фа# культету філології, психології та іноземних мов ДонНУ імені Ва# силя Стуса, проте залишились роздуми та враження від написа# ного та прочитаного, тим паче, створеного під час кровопролит# ної війни. Адже слово нас гуртує та гартує. Це яскраво засвідчив своїм перебігом Восьмий відкри# тий міжрегіональний творчий конкурс учнівської і студентської молоді “Слово у душі – душа у слові”, що тривав у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса з 1 лютого по 5 травня 2023 року. Його проведення було запо# чатковано ще в далекому 2016 ро# ці з метою естетичного вихован#
Ніна Урсані ня та духовного розвитку молодо# го покоління, а також підтримки взаємодії освітніх закладів у за# гальному полі Донецького і По# дільського країв. Традиційно цей конкурс проходить за погоджен# ням із Департаментом освіти і на# уки Донецької обласної військо# вої адміністрації та Департамен# том освіти і науки Вінницької об# ласної військової адміністрації. На період заснування такого кон# курсу нам, як переміщеному нав# чальному закладу, хотілося збе# регти зв’язок з Донеччиною, під# тримати учнів шкіл, які мешкали та навчалися на лінії вогню у той час. Згодом вони поверталися до нас вже абітурієнтами і студента# ми Стусівського університету. Між смерчів і блискавиць, між бездушних шахедів і ракет слово живе! Ми звертаємося до його сили, аби висловити свої почуття, аби закарбувати їх в об# рази, в “тіні тіней” нашої свідо# мості (які зринають у знаменито# му міфі про печеру у трактаті “Держава” Платона), аби закоду# вати себе у слові (Григорій Ско# ворода), аби відкрити свою душу іншим. У 2023 році конкурс набув особливого значення, адже твор# ча терапія під час повномасштаб# ної війни посідає в нашому житті особливе місце. Недарма на сто# рінках соціальних мереж зринає слово у формі гніву, обурення, співчуття, милосердя, бажання допомогти нужденному, слово, одягнене у камуфляж, слово, одягнене у ніжний яблуневий цвіт весни й ніжності, слово ви# гострене й виточене й щохвили# ни готове до бою (майже за Ле# сею Українкою). Щиро радіємо, що учасники продемонстрували незламність душі у слові крізь призму своєї творчості. Цього року в конкурсі взяли участь понад 50 учасників, переважно автори із Донеччини. До нас прийшли листи із Лиман# ської, Добропільської, Бахмут# ської, Новотроїцької, Костянти# нівської громад. Наймолодша учасниця – учениця 3 класу Ніка Дем’яненко з Покровського ра# йону Донецької області, найстар# ша – студентка 3 курсу факульте# ту хімії, біології та біотехнологій ДонНУ імені Василя Стуса Анна Літковець, родом із Вінниччини. На конкурс надійшли твори щонайширшої жанрової палітри: ліричні вірші, драматичні поеми, есе, байки. Іноді здається, що ав# тори ділилися з нами своїми спогадами дов# жиною у 2022#й рік, як, наприклад, Єлиза# вета Воропаєва, яка розповіла про день повномасштабного вторгнення, про жах# ливі передчуття під час війни. Юна авторка заглиблюється у спога# ди про те, як їй дово# дилося виїжджати з рідного міста та як її подруга зуміла вивезти 50 собак і котів. Художнє есе Єли# завети Воропаєвої не залишило байдужими багатьох читачів сто# рінки факультету фі# лології, психології та іноземних мов у соціально орієн# тованій мережі. Студентка 3 кур# су Анастасія Романенко розмір# ковує: “Тут представлені декілька історій людей, які ставили під ри# зик власне життя та докладали всіх зусиль, щоб врятувати чоти# рилапих друзів. Єлизавета де# тально та яскраво розповідає про кожну з них, наголошуючи, що навіть у такий складний час слід пам’ятати та піклуватися про тва# рин. Читаючи цей твір, розумієш, що з поколінням, наділеним та# ким сміливим світоглядом, Укра# їну чекає прекрасне майбутнє”. Цьогорічна проза вражає роз# маїттям форми: від нарисів, спо# гадів до журналістських роздумів, що охоплюють висвітлення важ# ливих життєвих подій (Олексан#
дра Щербанюк, “Чому журналіс# ти важливі”). Юні учасники спробували се# бе в жанрі байки, як Руслан Кок# шаров із байкою “Лелека та Со# ва”, Ольга Курзенкова з філософ# ською байкою “Соняшник та Мак”. У послідовниці Григорія Сковороди Ольги Курзенкової зустрічаємо образ закоханого в рідну Матінку#Землю Соняшни# ка, який повчає нерозсудливого Мака: “Ми віддаємо себе на ко# ристь своїх нащадкам, своїй мату# сі Землі. Любий мій сусіде Маку, батьків та Вітчизну треба люби# ти та цінувати!”. Призові місця в номінації “Проза” вибороли: Єлизавета Во( ропаєва (Бахмутський міський центр дітей та юнацтва) – перше місце; Анна Літковець (Донець( кий національний університет імені Василя Стуса) — друге міс( це; Микита Гетманець (Дружків( ська ЗОШ І#ІІІ ступенів № 1 Дружківської міської ради До( нецької області) та Анастасія Камчатна (Добропільська ЗОШ І#ІІІ ступенів № 19 Добропіль( ської міської ради Донецької об( ласті) – третє місце. В авторів, які змагалися в но# мінації “Поезія”, ключовим пос# тає образ Вітчизни, звучить лю# бов до рідної землі, до людей, які на ній проживають, до природи, яка милує око. У юних авторів (наприклад, у Ніки Дем’яненко) з’являються мотиви любові до Вітчизни: Ти люби, шануй свій край І його не забувай! Про Батьківщину пам’ятай, Бережи і захищай! Іноді юні автори (Єлизавета Труфанова) вражають глибокими дорослими філософськими мір# куваннями про війну… На розгляд журі свої невеликі поетичні збірки подали Каміла Галушка “Тобі, Україно”, Єгор Буртін “Вірю… Знову…”, Юлія Ципляк “Уламки Всесвіту”, Єв# ген Бондаренко “Моя Україна”, Арсеній Сиротюк “Поезія душі”. Вражають твори юних авто# рів, які щиро діляться відчуттям радості від життя, як#от зимова історія учня 4 класу Петрівського закладу загальної середньої осві# ти І#ІІ ступенів Олександрівської
ІІ етап конкурсу селищної ради Донецької області Арсенія Сиротюка. Душа читача спочиває від споглядання чарів# ної зимової казки, наповненої святковими сюрпризами: Сьогодні Різдвяний Святвечір, Сьогодні вечір чудес. Сьогодні здійсняться всі мрії Надіслані до небес. І поряд з пейзажними зама# льовками залишається місце для життєвої мудрості: Що в світі всьому є ціна. На хліб і мило, сіль і хату, Лише життю ціни нема… Важливо, що є в нашому об# ширі життєві цінності, які про# грамують нас на любов до рідної землі, на відчуття Батьківщини, як ми це простежуємо в поезії Людмили Синяк: Чорне вугілля, сіль та газ – це все мій рідний Донбас! Пагорби, схили, безкраї поля – це все моя рідна земля. Ми щиро вітаємо з Нагородою імені Василя Стуса (у номінації “Поезія”): І місце – Владислава Пархоменка (Донецький націо# нальний університет імені Васи# ля Стуса); ІІ місце – Єгора Ми# рошниченка (Заклад загальної середньої освіти І#ІІІ ступенів № 7 військово#цивільної адмініс# трації Бахмутського району До# нецької області); Назара Бунчука (Родинська ЗОШ І#ІІІ ступенів № 35 Покровської міської ради); ІІІ місце – Єлизавету Ралітну (Лиманський НВК “Гімназія – ЗОШ І ступеня”); Віталія Корма# на (Донецький національний університет імені Василя Стуса). Любов до рідного краю, гли# бока зацікавленість його мовою, традиціями та культурою спосте# рігаємо в наукових роботах Марії Дігтяренко про побутування ук#
Оригінально оформлені роботи раїнських прислів’їв про рослини в грецькому середовищі, Яросла# ви Цуприк про говірку селища міського типу Велика Новосілка Волноваського району Донецької області тощо. Ми щиро вітаємо переможців у номінації “Науково( дослідна робота”: І місце – Вла# диславу Заяць (Великоновосіл# ківський заклад загальної серед# ньої освіти І#ІІІ ступенів № 2 Ве# ликоновосілківської селищної ради); ІІ місце – Ярославу Цупик (Великоновосілківський заклад загальної середньої освіти І#ІІІ ступенів № 2 Великоновосілків# ської селищної ради); ІІІ місце – Захара Талаша (ЗОШ І#ІІІ ступе# нів № 9 Покровської міської ради Донецької області). Попри визначені номінації хотілося б відзначити творчу ак# тивність здобувачів Донецького національного університету імені Василя Стуса. Вражають творчою глибиною поезії Владислава Пар# хоменка, адже його глибокі чут# тєві образи зринають у печері Платона: Все сплине у часі, як вогонь у пітьмі, Поки тіні закуті висять на стіні. Та як тільки світло вдарить в очі, Лиш одна зазирнути на свободу захоче. Ці міркування є важливими в контексті сьогодення, коли по# вітряні тривоги лунають удень і вночі, коли летять у вирій дитячі душі та душі воїнів, які стали на захист рідної землі. А в новелі “Торішні зливи” Анни Літковець майстерно умі# щено все наше життя: “Не п’ю ка# ви, чаю, не дрімаю коло розпечених батарей у супроводі механічних го# лосів. Противлюся всьому тому. І навпаки – сновигаю вулицями, ко# ли листопадовий туман вкриває землю. Ліхтарі роздають на око# лиці вогненне сяйво, котре, проб# равшись крізь вологий серпанок, насилу освітлює. Туманно довкола. Моросить темна височінь. Замов# кли й дороги, зоставивши лиш блискучі смуги асфальту. То – вени й артерії міста, що ними рухаєть# ся кров машин і людей. Шумить, пульсує, дише. А тепер – німота. У тілі, зогрітому й розімлілому, пов# стають згуки”. Рік незламного спротиву, за# гартований у слові, залишиться на сторінках історії нашого уні# верситету. Щиро віримо, що ми зможемо з гордістю перегортати після нашої перемоги ці сторін# ки, на яких грає різними барвами життя, попри зруйновані міста і села, з яких багатьом нашим ав# торам довелося виїхати, сторін# ки, на яких закарбовано віру в Батьківщину і праведний шлях до перемоги.
Відлунали фінальні акорди Восьмого відкритого між# регіонального творчого конкурсу учнівської і студентської молоді “Слово у душі – душа у слові”, який цьогоріч об’єднав пошуки в царині слова вінничан, донеччан, тер# нопольців, івано#франківців, полтавців та багатьох інших.
Цікаво знати · “Швейцер вважав, що біблійна заповідь “не вбивай і не зашкодь іншому” є одним із фундаментальних принципів у духовній історії людства”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Тарас ГОЛОВКО
Небагато людей в Україні чу# ли про цю видатну людину, мало хто знайомий з його унікальними працями, життєвим подвигом. Нобелівська премія миру, яку свого часу було присуджено ні# мецькому філософу, музиканту, богослову і лікарю, мала загадко# ве формулювання: “За зусилля на користь “Братства народів”. Під “Братством народів” європейські ліберальні інтелектуали тоді ро# зуміли високоморальне суспіль# ство, позбавлене будь#яких не# рівностей – расових, релігійних, майнових. До уваги також брався конкретний внесок одного з пре# тендентів на найпрестижнішу міжнародну відзнаку, зокрема, його благодійна діяльність, якою той займався як лікар#місіонер в Африці впродовж двадцяти ро# ків. Нобелівським лавре# атом в 1952 році став Альберт Швейцер, який мав ступінь доктора фі# лософії і доктора теоло# гії, що згодом утвердить його як світову постать у теологічних досліджен# нях. Вісім років знадоби# лось йому для того, щоб стати ще й доктором ме# дицини, вирушивши од# разу з гуманітарною місі# єю до Африки. Він не сприймав колоніальну політику групи європей# ських країн, що прово# дилась антигуманними методами на африкан# ському континенті, не# щадно експлуатуючи ко# рінні африканські пле# мена, винищуючи непо# кірних, сіючи голод, хво# роби й руйнування, зав# даючи непоправної шко# ди місцевій фауні і фло# рі. В одній із проповідей, виголошеній публічно, Швейцер зауважив: “Хто може описати неспра# ведливість і жорстокість, яких протягом століть вони (кольорові) зазнава# ли від європейців?... Якби можна було зібрати записи про все, що сталося між білою та ко# льоровою расами, це умістилося б в книгу з безліччю сторінок, які читач мав би перегортати непро# читаними, оскільки їх зміст був би надто жахливим”. Опинившись у Габоні, на бе# резі однієї з найдовших західно# африканських річок – Огове, він за допомогою місцевого населен# ня побудував лікарню, що утри# мувалась як за рахунок Швейце# ра, так і спонсорських коштів від приватних осіб та благодійних фондів. Лікарня під керівни# цтвом Швейцера проіснувала пів століття аж до 1963 року. У ній пе# ребувало на самому початку 350 пацієнтів із їхніми родичами та 150 – у колонії прокажених, яких обслуговували близько 36 білих лікарів і медсестер. За цей час вдалося вилікувати тисячі афри# канців від небезпечних інфекцій# них захворювань на кшталт фрамбезії, тропічної виразки, ди# зентерії, малярії. Колонізаційна адміністрація Французької Екваторіальної Аф# рики дозволила на деякий час продовжувати працювати у госпі# талі, але потім з початком Пер# шої світової війни Швейцера ра# зом із дружиною відправили до Франції як військовополонених (обоє були громадянами Німеч#
чини), де утримували в таборі для інтернованих. Після звільнення Швейцери залишилися у Третій республіці й Альберт відновив викладацьку практику. Саме у Франції Альберт Швейцер написав одну зі своїх фундаментальних праць “Філо# софія цивілізації”, в якій виклав власну філософську концепцію “благоговіння перед життям”. З неї поставала провідна думка: за# хідна цивілізація перебуває в ста# ні занепаду, оскільки відмовилася від утвердження життя як етичної основи. У передмові до іншої своєї праці – “Цивілізації та етики” (1923 р.) він стверджував, що за# хідна філософія від Декарта до Канта намагалась пояснити об’єктивність навколишнього світу, сподіваючись, що людство матиме в ньому особливе значен#
Лукас Ван Лейден, гравюра “Христос”, 1521 р.
ня. Але цього не сталося: доміну# вання раціонального, життє# стверджуючого оптимізму епохи Просвітництва не відбулося. Між цим світоглядом, підкріпленим матеріальними знаннями і прого# лошеною волею до життя у філо# софських працях Шопенгауера й Ніцше, утворилася непоєднува# ність. Так само науковий матеріа# лізм, адептами якого були Гер# берт Спенсер і Чарльз Дарвін, зображував об’єктивний світовий процес без присутності етики і вияву волі до життя. У цій же праці Швейцер виво# дить формулу існування людей на земній кулі як подібних собі біологічних істот, яка полягала утому, що у навколишній природі одна форма життя завжди повин# на існувати за рахунок іншої. Од# нак Homo erectus, пройшовши тривалий еволюційний шлях, має усвідомлювати і співчувати волі інших істот до життя. Етична лю# дина, на думку вченого, має мак# симально віддалитися від цієї су# перечності. Сама етика виходить із необхідності поважати бажан# ня інших існувати так само, як вони поважають себе. Незважаю# чи на це, Швейцер знайшов бага# то прикладів у світових релігіях і філософіях, в яких цей принцип заперечувався, зокрема в євро# пейському середньовіччі та в ін#
дійській брахманській філософії. Примусова висилка Швейце# ра і дружини з початком Першої світової війни спонукала його за# мислитися над причинами ви# никнення світових воєн, в тому числі на європейському конти# ненті. Витоки збройного проти# стояння між народами у різні пе# ріоди історії людства філософ вбачав у їхній матеріальній куль# турі, що загострювала соціальні і політичні проблеми. Бажання їх подолати втягувало населення сусідніх країн у силове протисто# яння, яке неминуче руйнувало економічні й політичні підвали# ни. Досягнення технічної науки породило чималу кількість меха# нізмів убивства всього живого на землі, а ще світова торгівля стали тими каталізаторами, як пише у своїй праці “Культура й етика” Швейцер, що спровокували вій# ну 1914–1918 років. Вчений не сумнівався, коли ствер# джував, що технічні досяг# нення людини дозволили їй опанувати прийоми і спо# соби вбивства на відстані і здійснити масове вини# щення собі подібних, поз# бувшись залишків людино# любства і підкорившись сліпій волі – почуттю. Гуманіст, людинолюб, альтруїст за своїми переко# наннями, Альберт Швей# цер завжди вважав, що біб# лійна заповідь “не вбивай і не зашкодь іншому” є од# ним із фундаментальних принципів у духовній істо# рії людства. Мабуть, тому вчений закликав, щоб мис# лення людини стало релі# гійним, бо лише після цьо# го з’являться передумови для правильного розуміння складних процесів, що пос# тійно відбуваються у люд# ських спільнотах, а також законів, за якими розвива# ється природа. Впевненість у виробленні такого підходу до пізнання світу коріни# лась на доктрині ахімси – однієї з підвалин індуїзму. Саме індійській релігії, яка після християнства й ісламу посідає почесне місце за кількістю віруючих (близько 1 млрд осіб), Альберт Швейцер присвятив ґрунтовну працю “Ін# дійська думка та її розвиток”, зо# середившись у ній на давньоін# дійських духовних джерелах, та# ких як Тіруккурал, Упанішади, Пурани, Рамаяна... Альберт Швейцер був люди# ною з феноменальними енцикло# педичним знаннями, які давали змогу заглибитися у тисячоліття людства, що лишило після себе цілу скарбницю мудрих думок. Коли йдеться, приміром, про давньоримського філософа Се# неку, то Швейцер з його багатю# щого творчого спадку виокрем# лює саме етичні вислови, порів# нюючи їх з пагінцями, з яких ви# росла згодом світова культура. Ось кілька з них: жодна людина не благородніша від іншої, навіть якщо її духовна сутність органі# зованіша і спроможніша до сприйняття знання; постійною доброзичливістю можна завою# вати прихильність навіть у неда# леких людей. Давньогрецького філософа#стоїка Етиктета Швей# цер ставив одразу після Сенеки за вагомістю внеску у філософське вчення, в якому моральні прин# ципи мають переважати багатс# тво, злидні, владу, рабство: зде# більшого намагайся мовчати, висловлюй лише найнеобхідніше і бажано стисло; уникай вислов# лювань, в яких є нотки засуджен# ня, схвальності або єхидства; не дозволяй собі дурних і недореч# них жартів, бо ти ризикуєш мати вульгарний вигляд, втратити по# вагу і довіру близьких для тебе людей. Інший філософ#стоїк, а заразом римський#імператор, Марк Аврелій припав до душі Швейцеру своїм багатотомним твором “До самого себе”: все, що відбувається, відбувається пра# вильно; хто вчиняє несправедли# вість, той діє по#блюзнірськи, бо природа створила розумні істоти для того, щоб вони були корис# ними одна одній, а не завдавали шкоди; найкращий спосіб пом# сти – не відповідати злом на зло. Левову частку свого життя Альберт Швейцер присвятив па# терналізму. Термін, в основу яко# го закладено латинське слово pa# ter (батько), визначає систему взаємовідносин, коли в сім’ї чи у суспільстві прийняття важливих рішень делегується авторитетні# шим, старшим за віком або дос# відченим людям, від чого дуже часто залежить кінцевий резуль# тат. Патерналізм Швейцера, за який його згодом критикували, виявлявся у ставленні до афри# канців, з якими мав справу у по# буті. Стріли критики, пущені у всесвітньо відомого вже тоді ліка# ря#місіонера, випускали ті, хто побачив у висловах Швейцера погано приховане зверхнє став# лення до аборигенів. Йому згада# ли, як він відреагував на незалеж# ність Габону, проголошену у 1960 році, мовляв, з цим поспішили, бо в країні, де немає належної ос# віти й населення не адаптоване до нових умов, зарано говорити про якусь самостійність. Біблійний образ жінки зримо простежується у праці Альберта Швейцера “Містика апостола Павла”, опублікованій ще на по# чатку 30#х. Апостол Павло в ієрархії свя# тих, проголошених християн# ською церквою, вважається най# визначнішим і найвідомішим після Ісуса Христа. Славу святого він здобув завдяки своїй місійній діяльності на просторах Азії і Єв# ропи, проповідуючи Слово Боже серед язичників, навертаючи їх до християнської віри. Він здій# снив три місійні подорожі, подо# лавши тисячі кілометрів з ризи# ком для власного життя і постій# но наражаючись на лють з боку ортодоксальних іудеїв. За доно# сом релігійних фанатиків апосто# ла Павла ув’язнили в Єрусалимі, а потім перевезли до столиці Римської імперії, де за наказом імператора Нерона йому відтяли голову за підтримку християн, звинувачуваних у підпалі Риму. Містика чи містицизм, під якими розуміємо вид екстазу або змінений стан свідомості внаслі# док специфічних релігійних чи духовних практик, в апостола Павла набуває ознак культу Ісуса Христа. Альберт Швейцер нама# гається з’ясувати для себе, як апостол Павло ставився до люд# ства в цілому, до гомогенної лю# дини як такої, до людської спіль# ноти, де відсутня рівність між ін# дивідуумами – соціальна, куль# турна, інтелектуальна, врешті# решт, статева. Вчений виокрем# лює в апостольських посланнях Павла ті місця, де той вказує на існуючу відмінність між чолові# ком і жінкою у наближеності до Бога, прописану у Святому Пись# мі. Оскільки жінка не створена Всевишнім безпосередньо, а опо# середковано, з плоті чоловіка, то,
Альберт Швейцер на думку проповідника, вона є іс# тотою нижчого штибу. А якщо так, то апостол Павло встанов# лює ієрархію: Бог – Христос – чоловік – жінка. З реалій ниніш# нього часу цей догмат навряд чи припав би до душі затятим при# хильницям фемінізму, які звину# ватили б ревного захисника бо# жественного вчення у мізогінії, сексизмі або упередженому став# ленні до жінок. І з цим складно не погодитись, адже жінка, так само, як і Бог, дає біологічне жит# тя, разом з чоловіком є продов# жувачкою роду людського без якого втрачається будь#який сенс існування Homo sapiens на землі. Зовсім інша картина сприй# няття ролі і місця людини в уні# версумі постає в інтерпретаціях Альберта Швейцера, коли він аналізує останнє Послання до Римлян апостола Павла. Діяння людини розглядається ним через призму її моральних вчинків як реакції на те, що з нею відбува# ється. Автор праці “Містицизм апостола Павла” переконує чита# ча у тому, що лише внутрішнє очищення людини в процесі її переживання і випробовування є передумовою позбавлення за# лежності від зовнішнього світу. Лише після цього або чоловік, або жінка знаходять в собі внут# рішню здатність творити істинне добро. Крім філософії та богослов’я, предметом зацікавлень для ви# датного інтелектуала стане і му# зика, займаючись якою, він до# сягне неабияких результатів. Йо# го вчитель гри на органі визнав Швейцера самобутнім інтерпре# татором Баха з унікальним сприйняттям його творчості, попросивши написати ще й до# слідження про музику, життя і творчість видатного німецького композитора. В опублікованій згодом праці Швейцер зобразив Баха релігійним містиком, порів# нявши його музику з безособови# ми та космічними силами світу природи. Альберт Швейцер, удостоє# ний Нобелівської премії миру, виступив під час нагородження з промовою світового значення “Проблема миру”. Отриману грошову винагороду у 30 тисяч доларів він використав на будів# ництво лепрозорію у Ламбарене. З 1952 року і до кінця життя вче# ний виступав проти ядерних ви# пробувань і ядерної зброї, соліда# ризуючись з Альбертом Ейн# штейном і Бертраном Расселом. Наприкінці 50#х він кілька разів виступив з радіопромовами, які згодом опублікував у книжці “Мир чи атомна війна”. Тоді ж став одним із засновників Комі# тету за розумну ядерну політику. Згодом ця міжнародна організа# ція заслухала ще одну важливу його промову – “Декларація сум# ління”, яку транслювали по радіо на весь світ і яка закликала забо# ронити ядерне озброєння. Його промова завершувалася словами: “Кінець подальших експеримен# тів з атомними бомбами буде схо# жий на перші сонячні промені надії, яких прагне стражденне людство”.
Театр · “Настав час повертати величним українським іменам справжнє місце в історії”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ність. Нічого не змінюється, вій# на триває. Але ми переконані, що перемога буде за нами. Матеріал складний, і уявити, що з нього можна зробити мю# зикл, важко. Спершу я допрацьо# вував лібрето, щось додавав, щось викидав. Загалом вдалося все, що я хотів. Робота над виста# вою тривала два місяці. Вже протягом чотирнадцяти років йде моя постановка “Сад Гетсиманський” у Черкаському музично#драматичному театрі. Хочеться вірити, що й “Тигроло# ви” на багато років увійдуть до репертуару Національної оперети України. – Думаю, що ця прем’єра увійде в історію не лише україн# ської, але й світової культури, – зазначив диригент#постановник Сергій Дідок. – Радий працювати з молодими композиторами та авторами лібрето. Хлопці творчо підходили до свого тексту, досить швидко вносили правки в лібре# то, дописували нові номери, які були так потрібні для реалізації задуму. З музичного погляду все зроб# лено достатньо професійно. Вис# тава на дві дії, але проходить на одному диханні. – Коли разом з Антоном Гу#
них людей як актор, що мав зігра# ти роль Шевченка. Він прийшов на знімальний майданчик, лише аби познайомитися з артисткою. А коли пройнявся образом Коб# заря, то вирішив по#своєму зігра# ти Тараса Григоровича. Працювати з молодим режи# сером було цікаво. Поки ще не виконав усі його побажання що# до образу, шукатимемо далі. – Ми створили камерну сце# ну, бо прагнули певного контакту з глядачами, намагалися зруйну# вати стіну між глядачами й акто# рами, – наголосила директор – художній керівник театру Ільїна Генсіцька8Семенцова. – Це інший рівень роботи, інше акторське іс# нування на сцені. Це новий дос# від для акторів і глядачів нашого театру. Зазвичай вистави “Берегині” доволі масштабні. На сцені задія# ні оркестр, балет, хор, загалом майже весь колектив. А тут вирі#
манюком прийшли до Богдана Струтинського, то не мали досві# ду написання ні лібрето, ні му# зичних композицій, – зізнався один із композиторів мюзиклу Кирило Бескоровайний. – Нам пішли назустріч. Познайомили з композитором Богданом Решеті# ловим. Аби додати барв до мюзиклу, крім “Тигроловів”, використали і роман “Сад Гетсиманський”. Працювати з текстами Івана Баг# ряного – величезне задоволення. Сказати краще і влучніше, ніж він, просто неможливо. Вже п’ять років виношували мелодії до цьо# го мюзиклу. Нарешті вони зву# чать на великій сцені. Це неймо# вірно. Коли починали свою роботу у 2018 році, то не могли навіть уявити, що те, про що писав Баг# ряний, буде нам настільки близь# ке нині: сцени з вистави ніби про сьогодення. Ще зі школи цей роман подо# бається багатьом, адже це твір про перемогу. Про те, що сміливі мають щастя. Сам Багряний пи# сав, що навіть полярна ніч закін# чується ранком. Це теж про пере# могу. Вважаю, що такі історії за# раз дуже потрібні. Фото Анатолія ФЕДОРЦІВА шили спробувати інші форми спілкування з глядачем. Одна іс# торія, коли в такому форматі пра# цюють драматичні актори, зовсім інша, коли актори, які все життя вважалися вокалістами. П’ять ро# ків тому ми зробили крок до дра# матичного мистецтва. А тут ще один крок – у бік більшої інтим# ності спілкування. Звісно, були побоювання. Але вони були, ко# ли ми свого часу робили “Тіні за# бутих предків”. Тоді здавалося, що це не наш формат. Проте час довів зворотне. Думаю, що робо# та на камерній сцені буде ціка# вою для акторів. Вже маємо плани, яким репер# туаром заповнити цю сцену. Хоче# мо поставити виставу про Івана Миколайчука. І це логічно, адже театр знаходиться на вулиці, що носить його ім’я, а поруч з нами будинок, в якому жив Іван Васи# льович. Ми довго до цього йшли. Хотіли ставити виставу “Острів сліз”, але не склалося з авторськи# ми правами. Тепер буде інший формат, інший Миколайчук. Нині актори театру готуються до гастролей в Іспанії. Наша ре# жисерка Тетяна Авраменко пише інсценування за романом Юрія Винничука, який роман – поки таємниця. Цей проєкт плануємо втілити на нашій основній сцені вже у наступному театральному сезоні. Також не забуваймо, що цей рік для “Берегині” ювілейний – нам виповнюється 35. Звісно, широких святкувань не буде, але думаю, зробимо гала#концерт. Фото Олександра БЄЛЕНЬКОГО
Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Театр · “Настав час повертати величним українським іменам справжнє місце в історії”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Головний герой – молодий український інженер#авіатор Григорій Многогрішний, прав# нук гетьмана Дем’яна Многог# рішного, знаходить у собі сили кинути виклик жорсткій системі, витримати надскладні випробу# вання, перемогти відчай і безви# хідь, вистояти та зберегти людя# ність, долаючи перепони на шля# ху до щастя. – Настав час повертати ве# личним українським іменам справжнє місце в історії, – пере# конаний генеральний директор – художній керівник театру Богдан Струтинський. – Це ті постаті, які подолали довгий шлях від забуття до безсмертя. До таких належить український письменник, публі# цист Іван Багряний. А мюзикл “Тигролови” на сцені Національ# ної оперети України став своєрід# ним гімном повернення додому, до основ самоідентифікації. Цей мюзикл, на мою думку, пронизаний філософією екзис# тенціалізму. Як і в романі, тут чіт# ко відчуваєш справжні причини боротьби за свободу, боротьби з тоталітаризмом. Нині ми знову маємо героїчну боротьбу України за свою свободу з нашим віковіч# ним ворогом, який знищує нашу ідентичність, культуру, землю, народ, дітей. З Кирилом Бескоровайним я познайомився наприкінці 2019 ро# ку. А зустрілися ми в січні 2020#го з приводу ідеї постановки цього мюзиклу. Ми все починали прак# тично з нуля. Я долучив молодого композитора Богдана Решетіло# ва, який писав музику до виста# ви, котру в нашому театрі робила Тамара Трунова. Тоді у нього був досить вдалий дебют. Прагнули зробити потужний мюзикл, за всіма канонами жанру. Думаю, нам це вдалося. Надзвичайно вдячний поста# новочній частині. Моє серце й душа були віддані режисерові
Вистава розповідає про сто# сунки Тараса Шевченка та Марка Вовчка. Дія відбувається на май# данчику, де знімають кіно. Тобто актори виконують відразу по дві ролі – видатних українських письменників і тих, хто начебто втілює їхні образи у стрічці. – Нині я закінчую бакалаврату Київському національному уні# верситеті театру, кіно та телеба# чення імені Івана Карпенка#Ка# рого, і ця вистава — моя диплом# на робота, – розповів режисер# постановник Олексій Дічка. – А починали ми з вуличного театру. Є в мене крута подруга Тетяна Ав# раменко, яка нині працює режи# серкою “Берегині”. Вона першою пішла навчатися до університету, аби в нашого бідного, але гордого театру був професійний режисер (усміхається). Коли Тетяна стала працювати в цьому театрі, то кли# кала мене, аби я допомагав їй у деяких організаційних та творчих питаннях. Вже майже два роки і сам працюю в “Берегині”. Коли почав обирати матеріал до дипломної постановки, то зга# дав про свою знайому драматур# гиню Ольгу Анненко, яку доля після початку війни закинула за кордон. Дізнався, що у неї є п’єса про Тараса Шевченка. Попросив її мені переслати, прочитав. Знай# шов у цьому тексті те, що мені бо# лить. А де ставити виставу про Шевченка як не в театрі україн# ського фольклору, адже і сам Та# рас Григорович збирав фольклор. Згадую, як нам з дитинства нав’язували образ Тараса Шев# ченка у кожусі, з похмурим по# глядом, у шапці. Цей образ має дуже мало спільного з живою лю#
Сергію Павлюкові, тому що він перший в Україні поставив “Сад Гетсиманський”, а в нашому те# атрі – “Марусю Чурай”. – Я вже мав справу з творчіс# тю Івана Багряного, коли ставив “Сад Гетсиманський” у Черкасах, – пригадав режисер#постанов# ник Сергій Павлюк. – Саме тому, коли Богдан Струтинський за# пропонував роботу над виставою “Тигролови”, я одразу погодився. Це не драматична вистава, а мю# зикл. У цьому й полягали певні складнощі та виклики. Головне, що у сценарії є любов, свобода та жага до життя. Говорили про цей проєкт два роки тому на фестивалі “Мельпо# мена Таврії”. Стали працювати, але почалася війна. Херсон, у якому я тоді був, окупували. Ми перестали листуватися, було не до того. Знаковою ця робота для мене стала тим, що друзі переко#
нали виїхати з родиною з Херсо# на, аби працювати над “Тигроло# вами”. Мені пощастило з командою. Хотів би згадати художника#по# становника Олександра Білозуба. Свого часу ми разом ставили “Марусю Чурай”. Моєю умовою було те, що й “Тигроловів” роби# тимемо разом. Олександр багато чого мені відкрив і нагадав про те, що я забув. Також радий, що працював із диригентом#постановником Сергієм Дідком, з яким дружимо зі студентських років. А ще хоті# лося б згадати молодих та енер# гійних балетмейстера#постанов# ника Олега Чиша та художницю з костюмів Анну Шкрогаль. На жаль, порушена у виставі тема залишається актуальною. Це історія про тоталітарний ре# жим, про наших сусідів, які нама# гаються знищити нашу ідентич#
У Національній опереті України відбулася світова прем’єра мюзиклу “Тигролови” за мотивами одноймен# ного роману Івана Багряного в постановці заслуженого ді# яча мистецтв України Сергія Павлюка. Сценічна редакція належить команді театру.
Театр · “Настав час повертати величним українським іменам справжнє місце в історії”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У театральному просторі столиці з’явився но# вий сценічний майданчик. У Київському акаде# мічному театрі українського фольклору “Береги# ня” відкрили камерну сцену. Першим проєктом цієї сцени стала вистава за п’єсою сучасної укра# їнської драматургині Ольги Анненко “Л чи Н”.
диною. Насправді Тарас гарно вдягався, любив жінок, пив чай із ромом. У цієї людини був добрий смак. Він був освіченим, знав ба# гато мов. Також я багато чув, що всі вірші Шевченка одноманітні, що всі вони сумні. Насправді це не так. Я намагався в цій поста# новці розвіяти міфи про нашого Кобзаря. Акторів до постановки доби# рав сам. Анатолія Пахомова я б назвав Шевченком сьогодення. Це митець, за плечами якого ве# ликий творчий шлях. Він яскра# вий, харизматичний. Наразі не уявляю когось іншого на цю роль. Анастасія Потурнак дуже під# ходить на роль Марка Вовчка ві# зуально. Як відомо, письменниця була досить харизматичною осо# бистістю. Думаю, що у Насті схо# жий характер. Задоволений роботою своїх колег, хоча поки що існують дея# кі технічні нюанси, треба дещо допрацювати. Маю певні плани щодо нових постановок. Є у мене одна казка, написана для дітей, але насправді буде цікавою для дорослих. Зараз вже думаю над її інсценізацією. – Для нас з Олексієм сцено# графія була певним викликом, – зізналася художниця#постанов#
ниця Світлана Заїкіна, – адже нова сцена – це балетний зал. Нам тре# ба було зробити справ# жні лаштунки, створи# ти такі умови, аби цей зал дихав, працював. Костюми лаконічні, для їхнього створення було обмаль часу, це швидше натяки. Нам не хотілося вдаватися в деталі. – Роль надзвичайно серйоз# на, – зазначив виконавець ролі Тараса Шевченка, заслужений артист України Анатолій Пахо# мов. – Ми недосипали, як сьо# годні недосипає вся українська громада. Після чергування я біг на репетиції. За кілька місяців вперше виспався перед самою прем’єрою. Грати геніального поета – це вже відповідальність. Звісно ж, я хвилювався. Намагався показати нове обличчя Кобзаря. Усі ми звикли до суворого погляду з портрета. А насправді це була до# сить багатогранна особистість. Намагався по#творчому підійти до цієї ролі. Фактично граю у виставі од# разу дві ролі. У моїй творчій біо# графії вперше такий контраст. Ніколи не грав таких несерйоз#
16 Виставка · “Це не лише про фіксацію злочинів, а й про надію на дослідження та відбудову поруйнованих новітніми “більшовиками” українських храмів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
стверджували до цього переважна більшість джерел. На місці унікального собору влаштували плац для курсантів Київського військово
морського політичного училища, а поруч звели житловий будинок для командирів і політпрацівників, що розташувався на підмурках північного фасаду храму. Наразі фундамент Богоявленського собору знаходиться під асфальтом центрального плацу Києво
Могилянської Академії та потребує комплексних археологічних досліджень. Минулого року за ініціативи Центру консервації предметів археології залишки Богоявленського собору були внесені до Переліку об’єктів культурної спадщини за видами – археологія, історія, архітектура. На думку організаторів, виставковий проєкт проводить історичні паралелі між злочинами більшовиків, які у 1935(6) році зруйнували Богоявленський собор та інші знакові київські святині, та зі злочинами рашистів сьогодні. В експозиції можна побачити унікальні історичні документи. В окремій інсталяції „Уламки“ представлено 18 експонатів зі збірки Музею Майдану. Усі ці речі зібрано на деокупованих територіях протягом минулого року в експедиціях Національного музею Революції Гідності у межах місії Штабу порятунку спадщини… Відвідувачі мають змогу побачити врятовані рештки Церкви Різдва Пресвятої Богородиці (c. В’язівка Житомирської області) та Свято
Георгіївського скиту Свято
Успенської Святогірської лаври (с. Долина Донецької області). Виставка, яка розповідає про Богоявленський собор та руйнування храмів під час війни, надзвичайно важлива сьогодні. Адже це не лише про фіксацію злочинів, а й про велику надію на дослідження та неминучу відбудову поруйнованих новітніми “більшовиками” українських храмів. Зворушливу інсталяцію “Реквієм” представив відомий сучасний митець Антон Логов, який також є один з кураторів виставки “Інсталяція Антона Логова”. Арт об’єкт є матеріальним втіленням ідеї проведення паралелей між ідеологією більшовиків та рашистів, що полягає у застосуванні терору стосовно населення та у нищенні історичних пам’яток. Концепцію інсталяції Антона Логова продовжує його серія художніх творів “Малюнки про війну”, що є спробою переосмислення радянських ідеологем за допомогою мистецьких засобів. Шухлядки від неоковирних меблів радянських часів, у яких представлені малюнки, уособлюють рамки ідеології, що породжує ненависницькі ідеї, з якими путінська рф розпочала війну в Україні. У межах роботи виставкового проєкту “Богоявлення. Братство. Собор”, що триватиме до 30 червня, проходить низка заходів, зустрічей, кураторських екскурсій та лекторій.
Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК
16 Виставка · “Це не лише про фіксацію злочинів, а й про надію на дослідження та відбудову поруйнованих новітніми “більшовиками” українських храмів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Присвячена відновленню Богоявленського собору виставка розповідає про історію знищеної духовної святині під час комуністичної московської безбожної влади. Експозиція розташована в Національній академії мистецтв України, порушує питання вічних цінностей та сенсів, що формують неповторний образ Києва як історичної, культурної та духовної столиці нашої країни.
сою монастирського комплексу якраз і був Богоявленський собор. Він величний та могутній, як фортеця, що здатна витримати будь
яку облогу. Разом із тим, в архітектурних лініях його відчувається справжній характер бароко, подих могутньої та прекрасної епохи, невгамовна енергія, що спричинила розквіт не лише київської архітектури, але і живопису та інших видів мистецтва. Це був яскравий зразок меценатського храмового будівництва, неперевершений шедевр архітектурного мистецтва епохи бароко, що спільно зі зведеною у середині XVIII ст. дзвіницею вважалися архітектурною домінантою Подолу. Поєднання цих факторів визначали унікальну історико культурну цінність Богоявленського собору, яка була злочинно нівельована рішенням більшовицької влади про руйнацію святині після переїзду столиці УРСР з Харкова до Києва у 1934 році. У лютому 1935 року Київська обласна інспекція охорони пам’яток провела фото фіксацію споруд, а наприкінці того ж року Богоявленський собор, а також другий і третій яруси дзвіниці були розібрані... Нещодавно на базі архівних документів вдалося остаточно встановити, що святиня була зруйнована у 1936 році, а не у 1935, як
Виставка присвячена головній святині Києво
Братського монастиря на Подолі, зруйнованій комуністами в середині 1930
х років. Хоча назва проєкту акцентує саме на Богоявленському соборі, але на вистав ці представлені документи, що розповідають і про інші сакральні пам’ятки, знищені в радянський час. Відвідувачі мають змогу побачити 14 унікальних документів – свідчень цілеспрямованого нищення московськими більшовиками у 1930
х роках найбільш знакових культових споруд Києва – Братського монастиря, Михайлівського Золотоверхого собору та монастиря, Микільського військового собору, дзвіниці Кирилівського монастиря. У представленому проєкті на прикладі Богоявленського собору організатори прагнули показати велич археологічної та історичної спадщини Києва. Це була унікальна історична пам’ятка, збудована коштом Івана Мазепи. Тож історія собору – це ще й історія багатьох видатних особистостей, які у різний час розбудовували, досліджували та захищали цю пам’ятку. Також експозиція проводить паралелі між більшовицьким беззаконням, що зруйнувало собор, та злочинами рашистів сьогодні... Звернення до історії цієї знакової святині, що уособлювала політичний та культурний контекст епохи гетьмана Івана Мазепи, актуалізує зв’язок із поколіннями українського народу, які творили самобутній світ української культури та ідентичності в минулі століття. Варто згадати, що впродовж декількох століть Братський монастир залишався одним з головних просвітницьких, культурних та релігійних центрів міста. Монастир займав цілий квартал між Контрактовою площею, Набережно
Микільською, Ільїнською та Волоською вулицями. Окра
Фрагмент колони – оздоблення порталу Богоявленського собору
16 Виставка · “Це не лише про фіксацію злочинів, а й про надію на дослідження та відбудову поруйнованих новітніми “більшовиками” українських храмів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство
“Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн. 2. Швець Петро Васильович — 300 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
279-39-55
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Виставка · “Це не лише про фіксацію злочинів, а й про надію на дослідження та відбудову поруйнованих новітніми “більшовиками” українських храмів”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ