Український шлях · “Я любила робити приємності дівчатам. На Різдво чи Миколая кожній намагалася щось відшити. Відшивала комірці, і всі впізнавали, що ми українки”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
“На вівтарі із чорних нар проси пройнятися довготерпінням…”
Слово Просвіти, №24 за 2023 рік
8 червня виповнилося 97 років від дня народження Ірини Сеник, нескореної жінки, поетки, мисткині, Героїні Світу, учасниці визвольних змагань, правозахисниці і чи не найдовговічнішої політув’язненої совєтського режиму: 34 роки тюрем та заслань! Страшно.
Галина ДАЦЮК, журналістка
Люди бувають із вати і ґуми, Їх прикрашають вбрання та парфуми. Люди бувають з заліза і сталі, Їх прикрашає завжди витривалість. Ірина Сеник
Проте навіть у бараці “на безталанні тайшетських доріг вона мріяла про велику любов і писала ліричні вірші”, – скаже про Ірину Надія Світлична. У мордовських таборах вона відшила і на малювала півтори тисячі узорів. Відшивала на ганчірках і в’язничних номерах. У “захалявних” книжечках мережила орнаменти до обрусів, сорочок, хусточок – обереги і символи. Тримала голодування, аби дозволили вишивати хоча б риб’ячою кісткою. На свята готувала для ув’язнених “вишукані” страви – ні з чого, прикрашаючи квіт кою настурції, що росла біля барака. Організовувала вертепи і колядки, кле чала камери і нари свят
зеленим гіллям. Щоденно творила з подругами молитву. І вірила. І перемогла. Вперше її заарештують “за зв’язки з УПА” 1945 р., витримає тортури тюрми на Лонцького, одержить 10 років концтаборів і 12 років заслання в Сибіру, вийде на “волю” 1968
го, оселиться в Івано Франківську, бо Львів був заборонений. У 1972 р. за правозахисну роботу, поширення самвидаву, листи на захист ув’язнених, рух опору проти зросійщення її заарештують вдруге – 6 років таборів і 5 років заслання (Мордовія, Казахстан). 1979 р. вступить до Української Гельсінської групи. Повернеться в Україну 1983 р. і до кінця житиме в Бориславі. Писатиме поезію, малюватиме свої неповторні взори, вишиватиме обруси, серветки, іконки, стане найактивнішою учасницею відродження українського жіночого руху, на запрошення світових жіночих організацій відвідає США, Бельгію, Канаду, Велику Британію. Вийдуть її прекрасні книжки “Біла айстра любові”, “Метелики споминів”… Я мала велике щастя бути знайомою з пані Іриною Сеник, зустрічатися в Києві, Львові, Бориславі, листуватися, писати про неї. Нарис “Розгортаю життя, як сувій полотна…” (1993); сценарій до фільму “На вівтарі із чорних нар…” (“Укртелефільм”, 1994), низка радіопередач, нарис у книзі “Янголи Небесної Чоти” (2016), спомини у книжці Г. Литвин “Одержима Свободою” (2017). Наші спілкування – непроминальні і незабутні. Саме пані Ірина познайомила мене з Ніною Опанасівною Вірченко, найближчою своєю подругою по камері, разом із нею ми відвідували пані Ірину в Бориславі, на вул. Тернавка, яка носить тепер її ім’я. Наша остання поїздка була незадовго до смерті пані Ірини. Фізично слабка, вона була такою ж променистою і світлою, гостинною і шляхетною. Безпомильно читала свої поезії. І ось ці рядки: А я ще вернуся у Львів І буду в ньому вічно жити… Вони сьогодні епітафією на граніті, у її рідному Львові, який вона любила до останньої миті життя, страдницького і щасливо го, жертовного і незламного. (08. 06. 1926 р. – 25. 10. 2009 р.). У першу нашу зустріч взимку 1992 р. пані Ірина розповідала багато, щиро і світло. При цьому демонструвала книжки, газети, листи, вишивки, світлини. Припрошувала (з чоловіком паном Василем) до гарячих смачнючих вареників, пригощала
Одна з сотень мініатюр, вишитих Іриною Сеник трав’яним чаєм. І поверталася споминами у щасливу юність: “Я така трохи задерикувата була…” У безсонні ночі, в бараці, коли нестерпно боліла перебита катами спина і паморочилося в голові, зболена душа так само поверталася до юності і “виводила гагілки”. Місяць пощерблено заглядав за ґрати, а думалося гарно! Бачила себе щасливою променистою дванадцятилітньою гімназисткою однієї з найкращих гімназій – Іванни та Іллі Кокору дзів. О, той одверто
летючий вік, коли попереду – вічність, за то бою – вічність. А твоє життя сонячним променем посеред вічності, ще необтяжене ні горем, ні болем, ні зрадами. Ти щодня літаєш понад світом: дві русяві коси ці – твої крила. Львове, легеню мій, ясночолий мій брате, дівоче захоплення, будь завше зі мною!.. Часом із переповненого щастям серця вихлюпував невинною шкодою такий собі дівчачий іронічний рядок, як
от на практиканта
географа, тут же обірваний суворим зауваженням професорки: “Прошу, панно Сеник, показати, що то є…” А по хвилині, прочитавши аркушик: “Приведіть завтра до гімназії батька”. Увечері тато скаже: “Ірусю, не роби мені встиду, дитино”. І більше жодного слова! А ти вже готова провалитися од такої ганьби перед татом – січовим стрільцем і лицарем, котрого мама виглядала з війни цілих вісім років і діждалася. Пробач, тату, за ту невинну шкоду. Мені від твого світла і в камері світлішає, і біль розчиняється у світлі. Львове, не плач Над моїм безталанням!.. Над чим плакати? “Моя дорога ніколи не була ваганням”. Ні в тюрмі, ні тоді, коли у щасливому леті раптом підрізали крила. Перший річинець отримала у дев’ятнадцять. – А я й не відмовлялася. Лише дуже боялася, щоб не заплямувати себе, свою родину, побратимів. Коли опинилася в руках контррозвідки “Смерш”, блага ла: “Боже, дай мені силу витримати”. Напевне, Бог почув мою молитву і подарував неабиякий скарб – довготерпіння. Перетри вала муки завдяки друзям, таким як Наталка Винників, Богдан Куницький, Надійка Романів, Наталка Боровець. Божі сили зберегли мене. Мабуть, задля того, аби я ще раз потрапила до в’язниці. Це буде згодом, а поки її термін: десять років ув’язнення і дванадцять заслання. “Тут навкіл таємні привиди… Зранку до ночі важка праця. Вимучені тіні дівчат, напівголодних, напівроздягнених, згорблених над примерзлими скибами сибірської землі… З неба осипаються холодні зірки снігу, а руки поздирані до крові. А тими руками ще треба й треба порпати турнепс, буртувати його… Буде табірна баланда на завтра, на післязавтра, на довгі 10 років…” Лиця квадратові, Шалики червоні. А по серцях наших Копитами коні А по серцях наших Копита, копита. Кажуть, наша правда В Тайшетах зарита. Кажуть, наша правда В Мордові, Норильськах. А тут повсякденно Наруга, злочинства. Це кати Шевченка, Курбаса, Косинки, Це тавром на лицях Їх ганебні вчинки. “А в нас зима. Справжня морозна зима так несподівано за глянула, заморозила всі паростки надій зелених… Новий рік, Свят вечір я провела зі Сковородою. Зі Сковородою, Шевченком, Франком добре мені, вони не зранять, вони не зрадять…” Прочитавши на початку 70
х збірочку ліричних віршів Ірини Сеник, В’ячеслав Чорновіл напише передмову і назве її “Жінка, створена, щоб кохати”. Зовсім скоро за читання Чорноволових творів та іншої забороненої не певною владою літератури, за
“Рідна школа” ім. Короля Данила. Іринка четверта в першому ряду (праворуч)
причетність до руху опору, правозахисні виступи Ірині Сеник дадуть шість років таборів і п’ять – заслання. (“Бачите, радянський суд – “гуманний”: дав мені усього шість – не десять літ”.) Коли її судитимуть вдруге, вона вишиватиме в залі суду. Зодягнена в чорне, усміхатиметься. Почувши вирок, скаже: “Дякую!” Другий термін – 1972–1978 – проведе в таборах Мордовії і ще п’ять на засланні в Казахстані. Шість моїх зим В кайдани закує лютий Лютень. Шість моїх літ, Як шість засушених снопів, Зісушить літечко спекотнє… – Знаєте, я до табору не вміла вишивати. У гімназії наша мила пані Сидорович казала: “Панно Сеник, мені за вашу роботу і “двійку” шкода поставити”. З вивороту моє вишиття було неймовірно “кудлате”… Та певно, іскра Божа до вишивання світилася на глибині душі, бо в таборі я навчилась. Коли у перший річинець мене перевели з одиночної камери до загальної, найбільше вразило, що всі жінки, одвернувшись від “візитерки”, вишивали. “Бо же, як добре, що можна забутися!” А тим часом хтось уже врізав мені шматку полотна, хтось ви тягнув ниточку з хустки. І я з таким бажанням взялася вишивати, що не можу передати! З того часу я вже ніколи не кидаю вишивки, бодай три
чотири хрестики на день, а поставлю. Після першого табору я стала інвалідом другої групи. Перенесла дуже важку операцію в Ленінграді: прооперувала кров’яні пухлини на хребті. Ходила з милицями, у страшному корсеті. Але навіть лежачи вишивала. Щоб жити, треба було працювати, тому я відмовилася від першої групи. Донедавна мала 52 карбованці пенсії – середній заробіток прибиральниці. Але що матеріальне супроти вічності? Розгортаю життя, Як сувій полотна. Ось мережка гріхів І низинка падінь. Верховинка жадань, Яворівка притаєних Прагнень. Далі – хрестики чорні Страждань і терпінь
Та червона стебнівка Палкого кохання. – Коли в бараці з’являвся новий політв’язень, хотілося гідно його прийняти. Ну чим ми могли пригостити? Шкварочками! То дуже проста і вишукана страва. Коли нам давали баланду – гнилу капусту й шматочки шкіри з щетиною, то капусту ми віддавали віруючим, а шкіру засмажували – і виходили шкварочки. Дуже втішалися ми з тої страви. Завдяки Дарці Гусяк (Дарці господарці), Галі Дидик (уже покійній, одній з небагатьох “25
лі ток”), Катрусі Зарицькій мали свого квітника. Посадили кілька цибулин, настурцію. Кульбаба сама насіялася – ми салат із неї робили. Тепер змагаються, які канапки та з чого придумати. Ми на шматок хліба клали настурцію – і готова канапка – красиво і як смакує! Перед бараком мали ще два корчики ревеню, то робили з нього голубці. Завивали в його листя вівсяну кашу – святкова страва. А вже зовсім вишукані – огірки у фритюрі. Прошу рецепт. Почищені і розрізані начетверо огірки посипати сіллю і перцем, обмакнути в сухарі і смажити в олії. Підрум’янилися – витягай те. Якщо когось готували до карцеру – за 15 кілометрів від табору, то давали збережену дрібочку солі, цукру, шматочок хліба. Давали потайки нитки та шматину, щоб легше жінці було тих 15 діб про вести. З нами сиділи тринадцять істинних православних християнок з Росії. Хрестики у них відібрали, то я відшила їх на полотні, і вони так носили. За право мати голку в камері я багато днів тримала голодовку. Бо мати голку у в’язниці – злочин. Не дай Бог, ти проковтнеш її. Твій слідчий, що не догледів, через твою смерть буде позбавлений ще однієї зірочки. Я так любила робити приємності дівчатам. На Різдво чи Миколая кожній намагалася щось відшити. Відшивала комірці, і всі впізнавали, що ми українки. Робила листівки, бо так хотілося свята! Відшивала, сидячи на параші, бо там було найсвітліше. Нитки висмикувала з панчіх, ганчірок та в’язничного одягу. Не було голки – вишивала риб’ячою кісткою. Вишивала навіть на не вільницьких номерах. “Хтось скаже, навіщо золотити клітку? – напише згодом Надія Світлична. – Певна річ, неволя в будь
якій клітці залишається неволею. І все ж сіра одноманітність тягучої неволі трохи відступає перед працьовитими руками Дарки, що викохує квіти, й Орисі (І. Сеник. – Г. Д.), що прикраси ла барак вишивкою на мішковині, яку давали для миття підло ги”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
