Долі · “Я не почуваюся щасливою. Бо сумую за татом і домом і розумію, що ні тата, ні нашого дому вже не буде”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Люди з Міста Марії
Слово Просвіти, №24 за 2023 рік
Олена БОНДАРЕНКО
Продовження. Початок у ч. 20, 23 за 2023 р.
Оповідь третя. “Де би не був, не забуду дім…”
У Болгарії ми з маріупольськими дітка# ми запровадили недільні зустрічі, на яких можна було говорити про все на світі. Єди# на умова – спілкуватися лише україн# ською. Водночас годилося малювати, ро# бити витинанки, ліпити – і думки зайняті, і руки працюють. Під час першої зустрічі я запитала, чи хтось хоче заспівати улюблену пісню. Дів# чинка, яка назвалася Анною, поглянула з#під лоба темними серйозними очима і тихо завела: “Де б не був, я не забуду дім. Можеш закрутить мене, як бігуді, Я з зак# ритими очима знайду, де мій двір, Бо де б не був, я не забуду дім…” (KALUSH feat Skofka, “Додому”. – О. Б.) Діти одне по од# ному почали підспівувати. Жодне не усмі# халося. І простий, у літературному сенсі не вельми “правильний” текст із дитячих уст раптом набув обрисів неперебутньої туги, а водночас – довічної присяги рідному до# мові й рідному краю… Наприкінці зустрічі Анна поклала пе#
“Де би не був, не забуду дім...” Малюнок Анни Іващенко реді мною малюнок: “Це вам”. Ось він, тут, цей малюнок. Анна Іващенко, народилася у 2014 році: – Коли почалася стрілянина, ми часто сиділи в коридорі – я й Максим (братик Ганнусі, 2009 року народження. – О. Б.). Потім не стало води, світла, опалення. Ми прочиняли вікно, трохи з’являвся інтер# нет. Ще був газ, то ми варили їсти з того, що лишалося в холодильнику. Потім закінчилася вода. Тато пішов до церкви по воду. Простояв у черзі чотири з половиною години, приніс два відра води навпіл із піском. Часом люди, у яких були криниці у дворі, пускали набрати води. Потім закінчився й газ. Сусіди зібра# лись і зробили вогнище, готували разом їжу. Коли вже стріляли безперестану, тато пішов у гараж по машину. Коли він там був, поруч підірвало заправку, і в гараж влетіло двоє чоловіків (занесло вибуховою хвилею. – О. Б.). У квартирному будинку бабусі був хо# роший підвал, ми прийшли туди. Там було холодно, всі були в купі светрів і шкарпе# ток, у верхньому одязі, і все одно дуже мерзли. Спали, притулившись одне до од# ного. У нас був мангал, ми на ньому готу# вали. Потім прийшли бабуся й дідусь, та# тові батьки – їхня квартира на дев’ятому поверсі згоріла. Сильно стріляли. Ми боя# лись, а киця Моля не дуже боялася, тільки мерзла і лізла під ковдру. Потім ми пішли в якийсь інший під# вал, величезний. Тато забрав у нашій квар# тирі трохи речей, залишки їжі та води. Од# ного разу в нашій квартирі вилетіли вік# на… У нас був вибір – усім помирати або втікати. 16 березня ми спробували. Виїха# ли двома машинами, татовою й дідусевою. Було дуже#дуже страшно. Коли я погляну# ла у вікно, все небо було червоне, тато ска# зав, що горить Центральний ринок. Ми затрималися, бо чекали знайомих, які теж їхали машиною. Це нас врятувало.
Якби виїхали раніше, були б якраз побли# зу драмтеатру, коли він вибухнув… Дорогою на кілька хвилин з’явився зв’язок, знайомі запросили нас у село Ур# зуф, це недалеко від міста. Їхали туди ці# лий день, а зазвичай це забирало 40 хви# лин. Там ми цілих дві ночі спали в ліжках, під ковдрами, без курток… Потім поїхали далі. Тато всю дорогу молився, щоб не наскочити на міну. Дорогою трапився магазин. Було стра# шенно багато людей. Я пролізла в них під ногами і купила буханку хліба. Ми її розді# лили між усіма, нас було семеро. Юлія Іващенко, вчителька іноземних мов: – До 28 лютого в крамницях ще можна було щось купити. Потім наші військові й поліція відчинили двері, сказали: “Заходь# те, беріть, що вам треба”. Було таке вра# ження, що люди збожеволіли. У магази# нах, аптеках вигрібали все чисто. Довкола вибухи, а люди тягнуть дивани, холодиль# ники, іграшки… 1 березня в наш двір – у школу й гара# жі – прилетіла “Точка#У”, величезна раке# та завбільшки з гараж. Го# ловка впала на школу, а з неї – міріади уламків, усі вікна повилітали. Загину# ло до десятка людей, серед них – одинадцятикласник. Сусідка була у дворі з песи# ком: їй відірвало ногу, а пе# сика просто знесло. Люди, не чекаючи на “швидку”, зупиняли машини, ванта# жили поранених. Це не# можливо забути… Будин# ком трусило, як у поїзді. Я кричу до чоловіка, кицька гребе кігтями на місці, чо# ловік біжить до нас, а дов# кола літають вікна, скло… Але ми й після цього лишалися вдома, хоч були раз#по#раз прильоти. Ще приїздили поліція, “швид# кі”, мер казав, що все буде добре, розвози# ли безкоштовний хліб, воду (невдовзі ті машини підірвали). 6 березня зник газ. 8#го, під час черго# вого авіанальоту, влучили в сусідній буди# нок. Обстріли починалися о 4#й ранку. Андрій (чоловік Юлії. – О. Б.) під обстрі# лами йшов по воду, по гілляччя для вогнища, а я готувала на вогнищі їжу. Прилітав російський лі# так, скидав бомби, все місто здригалося, ми тіка# ли в під’їзд, потім знову хтось ішов по воду, хтось варив їсти на вогнищі… Нарешті ворог став скидати бомби кожні 30 хвилин. У наш будинок прилетіли снаряди, з сьо# мого до дев’ятого поверху згоріло все. Де були лежа# чі люди – згоріли жив# цем. Сусіди виламували двері, викидали палаючі меблі й так загасили по# жежу – води не було. Чоловік сказав, що треба тікати. Пригнав ма# шину. Обстріл був стра# шенний, усе довкола гу# ло. Ледве знайшли киць# ку – я би її не лишила. Чоловік підхопив 82#річ# ну маму, я – кицьку, діти бігли поруч. Кіровський ринок, увесь район палав. Дов# кола суцільне полум’я. На дорозі – снаряди. Ро# сіяни наступали, стріляли навмання. Мій чоловік за кермом незрушно дивив# ся вперед… Дісталися маминої оселі, в районі Централь# ного ринку. Прийшли Анд#
рієві батьки, бо в них усе згоріло. Переночували. Вранці прийшов мій брат, приніс величезного суда# ка. Не мили, бо води не було, тіль# ки посолили й засмажили. Дуже смачно вийшло… Брат нічого не боявся, ванта# жив поранених, усім допомагав… Воду ми пили з батарей – кип’ятили й пили. Сніг топили. Збирали дощ – помити посуд. Во# да була, як лід, руки ломило. Свек# руха придумала витирати жир туа# летним папером, щоб не витрача# ти воду. На ніч ішли в підвал, стра# шенно мерзли. У ніч проти 16 березня росіяни без упину підривали Центральний ринок. Зовсім поруч. Вранці все небо палало яскраво#червоним. Хотіли виїхати раніше, але че# кали інших людей, затрималися. Ворог підірвав драмтеатр о 9.45, ами там їхали десь об 11#й, тому й вижили… Наша КІА Rio дивом вціліла. Але бензину було зовсім мало. Ку# ди їдемо, чи доїдемо – гадки не ма# ли. Дорогою з’явився зв’язок, май# же незнайомі люди сказали: “При# їздіть”. Тепла вода, ліжко – а ми ж мі# сяць не милися, не роздягалися, шапок не знімали! Голова дико боліла. Роздяглися, полягали в ліжка, а не просто на матраси. Як у раю… На той час Урзуф вже захопили “днрів# ці”. Чоловіка перевіряли без кінця#краю. Ми з телефонів усе видалили – координа# ти, знімки руїн. Якось примудрилися про# їхати. Страшна була дорога. Під Токмаком – спалені автівки, обгорілі тіла. Діти мовч# ки дивилися… У якомусь селі до маленької крамнич# ки привезли хліб. Людей – море. Я далі Ганнусі 50 гривень, вона, як вужик, проліз# ла між людських ніг і винесла буханець. Розділили на сімох. Який же смачний був той хліб, ми його місяць не бачили… В Урзуфі наш дідусь узяв трьох людей із собакою й котом, за це нам налили три літ# ри бензину. Рушили далі, на Запоріжжя. Під’їхали до мінного поля – нас про нього попередили. Сутеніє. Всі бояться їхати. А довкола такі бої, що жах. Раптом
Юлія з дітьми на тлі Маріупольського драмтеатру. Незабаром він стане символом болю і гніву...
Родина Іващенків: Андрій, Юлія, діти – Максим і Анна. Всі ще разом і щасливі...
наче нізвідки – “Жигулі”. Водій каже, що знає дорогу. А тут обстріл. Під обстрілом дісталися Василівки. Бачимо – наші. Жод# них слів не вистачить, аби передати почут# тя, коли бачиш – наші… Сказали чекати. Приїхала поліція, повела колону. До Запо# ріжжя, здавалося, не їдемо, а летимо… Анна: – У Запоріжжі єврейська громада знай# шла нам три номери в готелі. Там була смачна їжа й ліжка. За чотири дні трохи отямились і поїхали до Дніпра. Дуже гарне місто. Нам дали кімнатку в гуртожитку, ми там усімох місяць жили. А тоді нас привез# ли до пансіонату “Cосновий бір”. Ми жи# ли в маленькому будиночку, а бабуся й ді# дусь – у великому. Там річка Самара, ми рибу ловили. Ще були діти, ми з ними ба# вилися. Кицьку Молю водили гуляти на повідку, щоб не загубилася. Минув місяць, і нам сказали, що далі оплачувати не будуть і щоб ми їхали, куди хочемо. У Дніпрі нас ніде не хотіли прий# мати, бо діти і кішка. І ми поїхали до Києва. 19 травня ми знайшли будино# чок, далеко від міста. А за три міся# ці знайшли квартиру в Києві, по# руч – заняття з гімнастики, бо я ду# же люблю тренуватися. А потім і в Києві стали зникати вода, світло, тепло, почалися по# вітряні тривоги, часто було чути вибухи. Якось стався блекаут – ці# лих 2 дні й 15 годин. Дідусь знай# шов в інтернеті, що є “Я Маріу# поль” і можна поїхати на зиму до Болгарії. Тим часом тато захворів, він не знав, що з ним, але ліки не допома# гали. Все одно він сказав, щоб ми їхали. Я дорогою плакала і дивила# ся на його фотик. За два місяці ста# ло відомо, що в тата рак. Ми по# вернулися і трохи побули з татом, і він помер… Мама постійно плакала, диви# лася на його знімки і слухала його улюблені пісні. Ми повернулися до Болгарії, бо лишатися було дуже боляче. Найкращий спогад – про мого ведмедика. Він лишився сам. Був дуже великий, не вміщався в ма# шину. Ще про життя в Маріуполі. Мої тато й мама 20 років збирали гроші на квартиру. Купили чотири# кімнатну, у кожного була своя кім# ната, ще й спортивний куточок. Я не почуваюся щасливою. Бо сумую за татом і домом і розумію, що ні тата, ні нашого дому вже не буде...
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
