Шевченкіана · “Один із дрібномаєтних дворян хотів вивезти Шевченка за кордон під виглядом свого слуги із цією метою розшукував його у різних поміщиків”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
П’ять нових прізвищ до “Шевченківської енциклопедії”
Слово Просвіти, №24 за 2023 рік
У попередні роки мені випала можливість запропонувати через тиж# невик “Слово Просвіти” кілька десятків нових імен і термінів до “Шевчен# ківської енциклопедії”, вміщених затим окремим розділом у книзі1. Вва# жаю за необхідне продовжити цю роботу, виходячи з того, що, на мій погляд, треба представити в енциклопедії чи додатку до неї кожну по# стать, хоча б один раз означену Шевченком у творах і Щоденнику, листу# ванні та його дарчих написах. Важливо зауважити, що пропоновані мате# ріали не є класичними енциклопедичними статтями, вони лише познача# ють нові теми для розгляду в майбутньому виданні енциклопедії чи до# датку до неї.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Мордовцева Ганна Никанорівна (1823–1885) – письменниця і фольклорист# ка, не потрапила до “Шевченківської ен8 циклопедії”, певно, за недоглядом, пого8 тів, що в ній уміщено ґрунтовну статтю про її чоловіка – письменника й історика Мордовця (Мордовцева) Данила Лукича (1830–1905). У Саратові Мордовцеви под8 ружилися із засланим туди Миколою Кос8 томаровим, у спогадах Данила Лукича заз8 начено: “Костомаров дуже часто їздив до нас на дачу, за шість верст від Саратова, де ми проводили літо 1855 року… Згадую наші читання творів спільного українського улюбленця, безсмертного Т. Г. Шевченка, який у той час знаходився на засланні за Аральським морем”. Познайомилася Ганна Мордовцева з Шевченком у вересні 1859 року в Петер# бурзі у Костомарова, де була разом із чоло# віком. В академічному виданні висловлено припущення, що “очевидно, там поет і по# дарував Г. Н. Мордовцевій свій “Коб# зар””2. Це легко спростувати, адже йдеться про видання 1860 року з дарчим написом автора: “Анне Никаноровне Мордовцевой на память. Автор. 4 февраля 1860 года”. На# справді свою книгу Шевченко надіслав Ганні Мордовцевій у Саратов, очевидно, через Костомарова, про що той повідом# ляв у листі від 6 лютого 1860 року: “Вам на# дішлеться разом із тим від Шевченка “Кобзар”…” Ганна Никанорівна відповіла Шевчен# кові 5 березня 1860 року подячним листом, який розпочала своїм віршем, у ньому за# певняла поета, що серцем не позабуде ні пісень, ні слів його… “Якби Ви бачили радість, яку зробила надіслана Вами мені книга, Ви втішилися б моєю радістю, як своєю доброю спра# вою. Живіть щасливо, наш дорогий Соло# вейко, і не осудіть, що стара ворона так не# доладно прокаркала Вам своє спасибі”. Зауважу, що Ганна Никанорівна була на дев’ять років молодшою від Тараса Гри# горовича, а згадка про Соловейка не могла не втішити поета. Певно, жінка була за# хоплена й схвильована віршем “Садок вишневий коло хати…”, вже надрукова# ним 1859 року, у якому соловейко згаду# ється двічі, залишившись у світовій поезії живим уособленням#символом співучої, прекрасної України. Повертаючись до листа, відправленого Шевченкові, відзначу наявність тверджен# ня про те, що його написав Данило Мор# довець, додавши вірш дружини. Це не від# повідає дійсності. Навпаки, Данило Лукич зробив лише коротку приписку: “Прошу прийняти і мій сердечний привіт, вельми# шановний Тарасе Григоровичу. Д. Мордов# цев”. Згодом він написав схвальну рецен# зію на Шевченкового “Кобзаря” 1860 ро# ку. Заслугою Ганни Никанорівни стало те, що вона власноруч склала рукописний список у зошиті під назвою “Поезія Тараса Григоровича Шевченка 1847–1850, 1857–1859. А. Н. М.”, у якому було вміще# но й недруковані твори Кобзаря та деякі віршовані відгуки на його смерть, промо# ви, виголошені на похороні в Петербурзі. Цей зошит зберігся в архіві Данила Мор# довця, і Василь Доманицький користував# ся списком Мордовцевої (тепер невідо# мий) у підготовці до видання “Кобзаря”
1908 року, зробивши деякі виправлення й уточнення в тексті. Проте різночитання, яких немає в жодному з автографів Шев# ченка, не враховував, а подавав у приміт# ках до редагованої ним книги. Скажімо, у примітках до поезії “Чого ти ходиш на мо# гилу?..” з циклу “В казематі” вміщено два неврахованих Доманицьким рядки: “Ка# линочко червоная, / Світе мій ясний!” Можливо, поетеса не втрималася після Шевченкових рядків: “Зневажають черво# ную / Калину мою” й додала їх, переписую# чи, від себе? Сьогодні можна сказати, що Доманицький вчинив мудро, бо, хоча Шевченко звертався в своїх поезіях до ка# лини майже сорок разів, лексему “кали# ночка” не вживав… Водночас Доманицький повідомив Івана Франка, який готував двотомне ви# дання творів Шевченка, що, на його дум# ку, рукопис Мордовцевої – “це список з автографа, котрий Шевченко ще раз пе# реглянув по тому, як його було описано. Тим#то й пояснюється багато нових, кра# щих варіантів, ніж відомі нам”. Певно, Ва# силь Доманицький узяв до уваги те, що на списку Ганни Мордовцевої було зафіксо# вано її рукою: “Списано в Санкт#Петер# бурзі у вересні 1859 р.”, тобто в період зна# йомства з Тарасом Шевченком. У листі до Василя Доманицького від 21 серпня 1907 року Іван Франко дякував йому “за звістку про мордовцівські поправки, тепер буду знати, яким оком дивитися на них”. Це було вже через понад двадцять років опісля смерті Ганни Мордовцевої…
Псьол Тетяна Іванівна (1819–1858) – середня за віком із сестер Псьол – поетеси Олександри (1817–1887) і художниці Гла8 фіри (1823–1886), з якими Шевченко по# знайомився в Яготині у жовтні 1843 року. Всі вони – сироти, виховувалися в сім’ї князя Миколи Рєпніна під покровитель# ством Варвари Рєпніної, втім, про Тетяну, на відміну від сестер, відсутня стаття в “Шевченківській енциклопедії”. На# справді в Яготині знали, що Тарас Григо8 рович пам’ятав про молоду жінку, яка була лежачою хворою. У листі до Шевченка від 3 липня 1844 року Варвара Рєпніна писала: “Ми всі тут здорові, за виключенням бід8 ної Тані, яка страшенно страждала… вона Вам кланяється”. Не забував передавати щирі поклони і Шевченко, навіть через кілька років із за# слання, скажімо, в листі до Андрія Лизогу# ба з Орської фортеці від 1 лютого 1848 ро# ку просив: “А Тетяні Іванівні як будете пи# сать, то… од мене гарненько поклоніться”; в листі до Варвари Рєпніної 29 лютого 1848 року засланець побажав: “Хай зцілить її Господь”. А через кілька рядків: “Тетяні Іванівні моє найглибше шанування…” У до# писці Олександри Псьол до листа княжни Шевченкові на початку березня 1848 року йшлося навіть про таке: “За Вас так багато молиться сестер ваших по Христу і по хресту; в числі останніх назву лише сестру Таню; хай допоможе Вам Господь нести Ваш хрест так, як вона несе свій!”
Ракович Глафіра Олександрівна (1831–1899) – племінниця Василя Тарнов8 ського (старшого), сестра дружини Мико8 ли Маркевича – Уляни Олександрівни, виховувалася в їхній сім’ї3. Згодом жила в Петербурзі у своєї родички Варвари Яків8 ни Карташевської (1832–1902), з якою Шевченко познайомився після повернен8 ня з заслання 14 квітня 1858 року. Записав у Щоденнику: “Увечері Грицько Галаган познайомив мене з чернігівськими землячка8 ми, з Карташевськими. Не манірні, милі, справжні землячки”. Ці слова стосувалися й Глафіри Ракович (за рідкісним свідчен8
ням сучасника, “худенька до прозорості, екзальтована дворяночка”), яка мешкала тоді у Карташевських. Саме у Варвари Карташевської на по# чатку 1860 року поет познайомився з Ли# керою Полусмак, яка служила її покоїв# кою. Про його нещасливе сватання до Ли# кери розповідалося у “Слові Просвіти”4, а зараз хочу зосередити увагу на практично невідомому моменті призабутих спогадів Полусмак, які знайшов через пів століття й опублікував під назвою “Шевченкова на# речена” український мистецтвознавець Кость Широцький у “Літературно#науко# вому віснику” (1911. Т. 53. Кн. 2). Розпові# даючи про те, хто, крім Шевченка, бував у Карташевських, вона назвала прізвище лі# тературного критика Павла Васильовича Анненкова (1813–1887), кинувши побіж# но: “Він женився на тій, що сватали за Шевченка”. Виявляється, “тією” була Гла# фіра Ракович, яка в лютому 1861 року вий# шла заміж за Анненкова, що засвідчено, зокрема, у “Малоросійському родовісни# ку” Вадима Модзалевського. Підтвердних документів щодо Ликери# ного натяку на те “сватівство” немає, при# наймні найменших порухів із боку Шев# ченка не було. Втім, довіряти Полусмак можна, бо вона знала про домашні плани Карташевських і прямо вказувала, що “сватівство” випливало безпосередньо із сім’ї, можливо, такі надії лише плекала Варвара Яківна… Нагадаю також, що Шевченко ще з по# чатку 1840#х років, коли Глафірі ледь спов# нилося десять літ, мимоволі зустрічався в Петербурзі з деякими членами великої ро# дини Раковичів. У щоденнику поетового знайомого, українського історика Миколи Маркевича зустрічаємо запис від 9 травня 1840 року про дружню вечерю у зв’язку з його від’їздом в Україну, на якій було по# над 50 гостей, у тому числі молодий автор “Кобзаря”. У переліку гостей на першому місці стоять родичі: “Брати і кузен – Рако# вичі, Тарнавські”. Немає жодної потреби занурюватися в цю тему, зате вважаю необхідним нарешті сказати про те, що невідпорно вимагає включення статті про Глафіру Ракович до “Шевченківської енциклопедії”. Річ у то# му, що Тарас Григорович подарував їй “Кобзар” 1860 року з дарчим написом: “Глафірі Александровні Ракович. На пам’ять Т. Шевченко”.
Родаков Павло Іванович (роки життя невідомі) – невідомо і те, чому він не пот8 рапив до “Шевченківської енциклопедії”. Вперше про Родакова згадала в зашиф# рованому вигляді Варвара Рєпніна, яка розповіла Шевченковому біографу Ми# хайлу Чалому стосовно тривожного для поета кінця березня – початку квітня 1847 року: “Ще як тільки рознеслася чутка по Полтавській губернії про арешт Шевчен# ка, що мав відбутися, багато хто з поміщи# ків, поклонників поета, дуже стривожи# лись. Один навіть із дрібномаєтних дво# рян, який жив недалеко від Яготина, такий собі Р#в, хотів вивезти Шевченка за кор# дон під виглядом свого слуги і з цією ме# тою розшукував його у різних поміщиків; був, між іншим, і у Рєпніних”. Минуло сто років, і лавреат Шевчен# ківської премії (1980) Петро Жур (1914–2002) у книзі “Дума про Огонь” (1985) скромно повідомив: “Нам пощасти# ло встановити, хто був тією благородною людиною, яка поривалася врятувати пое# та. Це був не хто інший, як двадцятитрьох# літній дрібномаєтний дворянин, сусід Рєпніних, артилерійський офіцер Павло Іванович Родаков, син майора, учасника Вітчизняної війни 1812 року, звільненого у відставку “через рани”. Інших Родакових в Яготині та його околицях тоді не було”. За цим висновком – серйозні пошуки в Полтавському обласному державному ар# хіві та Центральному державному історич# ному архіві СРСР у Москві… Ще через півтора десятиліття Петро Жур вніс цей прецікавий факт у свій слав# нозвісний літопис життя і творчості Тараса Шевченка “Труди і дні Кобзаря”, що ви# йшов українською мовою вже після його смерті5. Передмову до цього видання на# писав відомий шевченкознавець Микола Павлюк (1934–2011), який одразу привер# нув увагу дослідників і шанувальників по# ета до виняткової з’яви Павла Родакова у духовно#біографічному просторі Кобзаря: “…І тепер, завдяки П. Журові, згадка про цю благородну людину заслужено входить у Шевченкову біографію”. Та не так сталося, як гадалося… Хоча “Труди і дні Кобзаря” справедливо вклю# чено до завершального тому (2014) Повно# го зібрання творів Тараса Шевченка у два# надцяти томах, прізвище Павла Родакова залишилося, на жаль, лише на сторінках легендарної праці Петра Жура… Цікаво було б дізнатися, як склалося життя Павла Івановича, котрий міг дожи# ти й до рубежа нового, ХХ століття… За# хоплює подих від буйних уявлень, марева фантазій і “наукового, розумового думан# ня” (І. Франко) стосовно того, що було б, якби цей неймовірний, авантюрний план Родакова збувся… Не лише біографія Шевченка, а й історія України були б інак# шими… Втім, пропоную всього#на#всього за# фіксувати прізвище Павла Родакова в ен# циклопедії.
Соколовський Федір Іванович (роки життя невідомі) – з цим персонажем у шевченкознавстві рідкісна плутанина. Скажімо, серед академічного переліку дарчих написів Тараса Шевченка на “Коб# зарі” 1840 року на другому місці після Гри# горія Квітки#Основ’яненка стоїть такий: “На память Федору Ивановичу Соколовско# му. Т. Шевченко”. В академічному комен# тарі сказано, що це земляк поета, з яким він спілкувався в Петербурзі на початку 1840#х років, із посиланням на Шевченків запис у Щоденнику від 2 липня 1857 року6. Справді, того дня засланець мимохідь зга# дав у Щоденнику свого земляка “такого собі Соколовського”. З урахуванням відсут# ності повнішої інформації було б достат# ньо і цієї… Проте в коментарі до згаданого щоден# никового запису в 5#му томі того ж акаде# мічного видання, виданого того ж року, подана інша інформація: “Соколовський Микола Павлович – поручик лейб#гвардії уланського полку. Шевченко познайомив# ся з ним на початку 40#х років і 1842 р. на# малював його портрет”. У 5#му томі “Шев# ченківської енциклопедії” є стаття “Соко# ловського Миколи Павловича портрет”, в якій підтверджено, що саме “про Миколу Соколовського Шевченко згадав у Що# деннику 2 липня 1857 року”7. Напевно, такі було… Виходить, що Шевченко зробив дар# чий напис іншій людині. Хто ж він, Федір Іванович Соколовський?
_____________ 1 Мельниченко В. 80 імен і термінів до “Шевченківської енциклопедії” / Подробиці Шевченкового життя. Київ: Либідь, 2021. С. 458–520. 2 Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 6. Київ: Наукова дум# ка, 2003. С. 555. 3 Мені вже доводилося пропонувати пріз# вище цієї жінки зі старовинного козацького роду до “Шевченківської енциклопедії”, але вдалося зібрати більше інформації про неї. 4 Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Од# ружіть Ликерю з Тарасом…” // Слово Про# світи. 2020. 16–22 липня. 5 Жур П. Труди і дні Кобзаря. Київ: Дніп# ро, 2003. С. 154. 6 Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 6. С. 546. 7 Шевченківська енциклопедія. Т. 5. Київ, 2015. С. 881.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
