Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Україна – прекрасна країна в самому серці Європи”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Урок з історії України в італійському Форлі

Слово Просвіти, №24 за 2025 рік

Юлія Євтушик: – Я дуже рада, що сьогодні маю можливість пре= зентувати вам книгу, яка мене глибоко вразила. Я також щасли= ва бачити тут багатьох людей, до= рогих мені: друзів, знайомих. Автор книги був парламентарем, це людина, зайнята в публічному житті, але для мене він особлива людина: він був нашим сусідом і добре знав моїх батьків. Він і досі є людиною, яка має багато ідей та ініціатив. Андрій Іванович запропонував мені перекласти ці дві повісті, що розповідають про трагедії, які відбулися в Україні у ХХ столітті: Голодомори, що призвели до втрати мільйонів людей. Ми хочемо розповісти про нашу історію і наше життя молоді і всім тим, хто цікавиться нами. Хочу подякувати своїм помічникам: Джанкарло Баббі, який із терпінням та ентузіазмом виправляв мої чернетки, Сарі Портолані, моїй дорогій подрузі, яка багато вечорів присвятила перечитуванню і систематизувала мапу, і Паоло Менгоцці, який виправив останні недоліки друку. Без вас ця робота була б неможливою, і я вам щиро вдячна за допомогу. Разом ми розповіли історію України, про її страждання і гідність. Для мене це не лише переклад, це – любов до мого коріння, міст між минулим і теперішнім, між моєю землею і тими, хто справді хоче знати її історію, бо пам’ять живе не лише в книжках, а й у серцях людей, які її передають. Мою Батьківщину було знівечено, знекровлено, розтоптано, зґвалтовано, бомбардовано, розстріляно. Хроніки війни дуже сумні, і часто я не можу їх слухати, бо серце стискається і мене огортає майже фізичний біль, коли я дізнаюся про бомбардування і про загиблих. Влітку 2024 року я поїхала в Україну, щоб відвідати свого сина та його родину. У минулому я працювала вчителькою історії. У нашому місті Ковелі, як і в усіх містах України, є Алея Пам’яті – завжди на центральній вулиці, де розміщені фотографії наших земляків, які загинули на війні. Знали б ви, скільки своїх колишніх учнів і знайомих я побачила на цих світлинах… Неможливо пройти цією Алеєю і не заплакати. Щодня о дев’ятій ранку все зупиняється. Звучить національний гімн – і всі вшановують пам’ять про загиблих хвилиною мовчання. Мені довелося бути присутньою на похоронах чоловіків, загиблих на війні. У нас не кажуть “загинув на війні”, у нас кажуть, як у стародавніх римлян: “повернувся на щиті”. Люди, які опинилися там випадково і бачать похоронну процесію з сиренами та прапорами, зупиняються і стають на коліна, щоб віддати останню шану воїну, бо для нас усі вони – воїни й герої. Ніколи не подумала б, що доведеться жити в часи війни, ненависті, руйнування, насилля. Ніколи не уявила б, що побачу землю, просякнуту кров’ю дітей, зруйновані будинки, театри, лікарні… Чому стільки ненависті до нашого народу уже тисячу років? Чому нам не дають змоги спокійно жити? Україна – прекрасна країна в самому серці Європи. Земля – Є на півночі Італії чудове старовинне місто Форлі, де мешкають 117 тисяч жителів. Се! ред них немало українців та вихідців з інших країн. Нещодавно там, в галереї Galleria del Monte, відбулась знакова для міста подія, яка виходить за рамки культурної, бо йшлося про трагічні події в історії українського народу, – Голодомори 1932–1933, 1946–1947 років, відтворені у двох художніх повістях моєї кни! ги “Уклін ангелу”. Український читач знайо! мий із нею, вона вийшла кілька років тому. Італійською мовою її переклала наша зем! лячка Юлія Євтушик, вчителька за професі! єю, яка давно живе і працює в Італії, грома! дянка двох країн, добре освоїла італійську, а рідну українську не знати педагогу – непрос! тимий гріх. Про діяльність української діаспо! ри у Форлі, де Юлія Іванівна на перших ролях, про її подвижництво для реалізації перекла! ду, видання книги, вже йшлося в одному з но! мерів “Слова Просвіти”. І ось вихід на суд публіки. Промоутером заходу став клуб Acli Lamberto Valli, а вів дій! ство Давіде Грей – колишній мер міста, член клубу. На початку до учасників презентації з аудіовідеословом звернувся автор книги, який анатоційно розповів про її зміст, події, подякував Італії за пам’ять про Голодомор, визнання його Геноцидом українського наро! ду. На екрані присутні побачили і рідне село автора, а в натурі – його солідну книгу про Сереховичі. родюча, ліси – вікові, є Карпатські гори, величезні річки, як от Дніпро, що перетинає всю країну, а також Дністер, Південний Буг, Сіверський Донець, Дунай. У нас є все: мінерали, вугілля, газ, бурштин. Саме тому ми завжди були об’єктом війн і вторгнень. Монголи, литовці, угорці, поляки, московити – вони зневажали нашу культуру, казали, що українська – це лише селянський діалект, що у нас немає справжньої культури, а їхня цивілізація є вищою за інші. Але зупиніться на хвилину і подумайте. Ви всі знаєте “Війну і мир” Льва Толстого, правда? Чи помічали ви, що російські дворяни у романі говорять французькою, а не російською? Толстой змушує аристократію розмовляти мовою європейської знаті, а не народу. Для них французька була синонімом вишуканості та культури. А ми? Ми уже у 1798 році мали “Енеїду” Котляревського – твір, написаний українською, натхненний Вергілієм, але глибоко наш. Поема, яка ознаменувала початок сучасної української літератури, яка змогла описати і розповісти, хто ми є насправді. Натомість перша книга Олександра Пушкіна, якого вважають засновником сучасної російської літератури, вийшла у 1820 році – більш ніж через 20 років після нашої “Енеїди”. І сьогодні, коли ми знову воюємо з Росією, ми не можемо ігнорувати те, що ми бачимо на власні очі. Я слухала розповіді, дивилася репортажі та документальні фільми. На вулицях, названих на честь Пушкіна, Толстого, Достоєвського в Бучі, Ірпені, Маріуполі, лежали тіла наших зґвалтованих жінок і дітей, по яких їздили російські танки. Ми завжди боролися за нашу свободу та незалежність. Але і зазнавали поразок багато разів, як у 1921 році, коли припинила існування Українська Народна Республіка. У 1922 році були приєднані до Радянського Союзу з Леніним при владі, і державою почали керувати люди неосвічені, часто неграмотні, безжальні та готові на все. Вони хотіли знищити минуле, щоб побудувати новий світ на свій лад. Ленін підтримував ідеї, які сьогодні звучать моторошно: “Голод має змусити людей по-справжньому усвідомити, що таке радянська влада. Лише справжній голод може навчити селян це зрозуміти”. І саме тому, за його словами, всі зусилля мали бути спрямовані на те, щоб цей голод тривав якомога довше. Далі дійство розгорталось у двох частинах – художній і виступах. Читання уривків з кни! ги перепліталось з виступами українок – бан! дуристки Ірини Малюти, оперної співачки Анастасії Батіг. Відомий в Італії журналіст, есеїст, менеджер з комунікацій П’єтро Кару! зо зробив коментар. Охочі придбали книгу з автографом перекладачки, а ті, хто вже встиг прочитати, обмінювались враженнями. У залі галереї було багато людей, здебільшого іта! лійців, адже вони мало або взагалі нічого не знають про трагічні сторінки історії України, які росія продовжує сучасною війною. Презентація пройшла успішно. Її осер! дям, після 25!річної перерви педагогічної ро! боти, став наснажений минулим і сучасним, емоційний публіцистичний урок – виступ Юлії Євтушик перед численною італійською публі! кою, який викликав інтерес. Вважаю, що його публікація на сторінках тижневика є доціль! ною. Нам би мати таких кликунів у кожному місті закордоння! То була б дієва відповідь на ІПСО гавкаючих ротів кремля. За жертовність, зусилля, яких доклала на! ша землячка, аби зробити щось корисне для України і за кордоном, Юлія Євтушик заслу! говує глибокої вдячності. Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст, народний депутат України 1!го скликання, м. Луцьк Так було спричинено голод 1921–1922 років, забрано всі ресурси, залишили помирати від голоду південь України, прилеглі регіони Поволжя та південь Росії. Лише завдяки гуманітарній допомозі Америки та Європи ми змогли врятуватися від трагедії, яка забрала півтора мільйона життів. Насильство та жорстокість були беззаперечними володарями 20–30-х років ХХ століття. Раніше ми були глибоко релігійним народом, але радянський режим, нав’язуючи атеїзм, зруйнував багато церков, які перетворили на склади, стайні або залишили в руїнах. Священників висилали до Сибіру або розстрілювали, позбавляючи нас незамінної частини нашої історичної та духовної спадщини. Лише 10% церков збереглися, захищені як історична спадщина, наприклад, чудовий Софійський собор у Києві. У 1934 році, за сталінського режиму, у Харкові організували фальшивий з’їзд кобзарів – сліпих співців, які століттями передавали нашу історичну пам’ять. Вони грали на кобзі, співали думи – епічні балади нашого народу. Їм пообіцяли місце в новій радянській культурі. Але ніхто з них так і не повернувся – усіх стратили. Багато українських інтелектуалів, письменників стали жертвами радянських репресій: їх заарештовували, висилали до ГУЛАГу або розстрілювали. Багато з цих інтелектуалів належали до групи, яку називають “Розстріляне відродження”, – цілого покоління українських митців, репресованих у 30-х роках. Усі знають Юрія Гагаріна – першу людину в космосі, але мало хто знає, що без українського інженера Сергія Корольова, уродженця Житомира, який вижив у ГУЛАГу, той політ ніколи б не відбувся. А сьогодні? Ленін усе ще там – забальзамований у мавзолеї на Червоній площі уже понад сто років. До речі, ви знали, що Кремль та Червону площу збудували у XV столітті після завершення монгольського панування за участю італійських архітекторів? Після смерті Леніна до влади прийшов Сталін – грузин, який навчався в духовній семінарії, звідки його виключили через революційні ідеї. За пограбування поштових потягів він кілька років провів у Сибіру, залишивши при цьому вагітною молоду дівчину. З початком революції він повернувся до Москви. Це була безпринципна, параноїдальна людина, справжній демон. Радянська держава, яка в 1929 році залишалася аграрною, вирішила провести індустріалізацію. Використавши кошти національних банків, вона зробила ставку на фінансування плану шляхом продажу зерна за кордон. Україна виробляла достатньо зерна, щоб прогодувати 400 мільйонів людей, але для фінансування індустріалізації режим конфіскував ресурси у селян і запровадив колгоспи, ліквідувавши приватну власність і встановивши повний контроль. Колективізація зустріла сильний опір: у 1931–1932 роках відбулося близько 4000 повстань. У 1932 році Сталін висловив занепокоєння цією ситуацією, заявивши: “Ситуація в Україні досить серйозна. Якщо ми зараз не візьмемося за українське питання, можемо втратити Україну”. Це доводить, що йшлося не лише про економіку, а й про політику. Сталін боявся, що в Україні може сформуватися національна свідомість і прагнення до незалежності. Колективну ферму називали колгоспом. Протягом століть селяни тяжко працювали, щоб купити шматок землі, худобу, знаряддя праці – і в один день у них забирали все. Земля ставала спільною, як і корови, коні, свині, навіть кури. Сім’ї були численні, і як вони могли прогодуватися? Вимушені були працювати в колгоспі, але не отримували грошей, лише на папері відмічали відроблений трудодень. Згори політичні керівники наказували здавати державі зерно. Квоти були нереальними для виконання. Тоді з’явилися бригади: комуністи з фабрик і селяни, яким нічого було втрачати, – вони ходили з хати в хату в пошуках прихованого зерна, останнього, що залишилося, щоб нагодувати дітей або на посів. З цинічною хитрістю навіть вчителі у школах допитували дітей, які по наївності розказували, де батьки ховали зерно. Незабаром приходили бригадисти і відбирали все. Це було великим принижен-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин